Проблема сенсу життя у філософії польського неотомізму (історико-філософський аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

09.00.05 - Історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Проблема сенсу життя у філософії польського неотомізму (історико-філософський аналіз)

Кравченко Віталій Миколайович

Київ-2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор Волинка Григорій Іванович,

Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова,

завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор

Ларіонова Вікторія Костянтинівна,

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, завідувач кафедри філософії;

кандидат філософських наук, доцент

Васильєва Ірина Василівна,

Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, завідувач кафедри філософії і соціології.

Захист відбудеться «1» березня 2011 року о 16.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.053.13 Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розіслано «1» лютого 2011 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої радиБ.К. Матюшко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Характерною ознакою нашого часу є відмова від метанаративів, які раніше забезпечували цілісне бачення світу і людини, закладали фундамент для ієрархії цінностей, що конституювала смисл людського існування. Із цим твердженням можна погодитися з огляду на те, що сучасний розвиток європейської культури приводить до все більшої атомізації суспільства і фрагментарності нашого знання про світ. Процес глобалізації зводиться передусім до певної стандартизації реклами чи товарів, а не до утвердження універсальних істин, які могли б по-справжньому об'єднати людство. Внаслідок такого стану речей у сучасному суспільстві можна спостерігати тенденцію до абсурдизації буття, коли досвід людей у різних сферах життя подібний на розрізнену мозаїку, частини якої не поєднуються жодною провідною ідеєю. В сучасній культурі небезпеку становлять ті радикальні умонастрої, що трактують будь-яку проголошену істину як форму поневолення розуму, а тому істинність як цінність відкидають. Разом із істиною зі світогляду людини доби постмодерну вилучаються логоцентричність (осмисленість, змістовність) та телеоцентричність (спрямованість на над-ціль, над-завдання). Очевидною стає небезпека інтерпретації свободи особистості в категоріях крайнього індивідуалізму, цинізму, гедонізму. Все це унеможливлює цілісне гуманістичне бачення людської екзистенції, не враховує духовні, метафізичні аспекти нашого існування, а також зв'язок людини із цариною сакрального. У подібній ситуації важко уникнути запитання: чи можна надалі здійснювати теоретичну рефлексію над проблемами людської особистості, її цінності, сенсу, мети та покликання?

На цьому тлі поява християнської філософії неотомізму виглядає антитезою нігілістичному «духові часу» (Й.Гьоте). Ідеї католицьких мислителів (особливо люблінської філософської школи) можна вважати інтелектуальними ліками від «хвороб нашого часу» (Ч.Тейлор) - індивідуалізму, релятивізму, культу споживання, що розхитують екзистенційні підвалини особистості, породжуючи відчуття марноти буття, тривогу.

Привертаючи свою увагу до злободенних проблем людства (відчуження, несправедливі умови праці, експлуатація, порушення прав особистості, тортури й переслідування інакомислячих в тоталітарних країнах, розпад інституту сім'ї, зростання кількості людей з суїцидальними нахилами, немотивоване насилля й тероризм), неотомісти вбачають їхнє коріння передусім в забуванні людиною духовних основ власного буття, у надмірному зануренні в матеріальну дійсність, де людина націлена на володіння речами й сама перетворюється у річ, товар, безособове «Воно». Саме у відмові європейців від ідеї Бога та істини неотомістські мислителі вбачають причину екзистенційної кризи, світоглядного вакууму, що характеризується втратою людиною гідності, автентичності та унікальності власного буття.

Ступінь наукової розробки теми. Філософське підґрунтя неотомістського тлумачення феномену смислу буття у взаємозв'язку із проблемою блага і моральних чеснот, сягає корінням інтелектуальному спадку філософів античної доби, таких як Сократ, Платон, Аристотель, Плотін. Ґрунтовно розкрите значення смислу людського буття у античній культурі та його вплив на томізм в критичних розвідках таких мислителів, як С.Аверинцев, Д.Антісері, В.Асмус, В.Бичков, Р.Генон, О.Лосєв, І.Лупандін, Дж.Реале, В.Уколова.

Есхатологічні та сотеріологічні аспекти смислу буття людини ставлять на перший план філософи патристичної школи, такі як Аврелій Августин, Оріген, Діонісій Ареопагіт, Іоанн Дамаскін, а також вчені схоластичного періоду - Фома Аквінський та Ф.Суарес. Розуміння і тлумачення тео-, телео- і логоцентричності особистості в добу Середньовіччя розкрите у працях таких дослідників, як: О.Александрова, М.Бахтін, Ю.Боргош, В.Болотов, Р.Гвардіні, А.Гуревич, О.Гусейнов, митрополит Іларіон (Алфєєв), У.Еко, Е.Жильсон, Г.Майоров, Ж.Марітен, В.Соколов, П.Флоренський, Г.Флоровський.

Продовження патристичних і схоластичних етико-антропологічних досліджень набуло свого розвитку і переосмислення у працях таких неотомістів, як Е.Жильсон, Ж.Марітен, Е.Корет, І.Месснер, Ю.Бохенський, І.Лотц, М.Мюллер, К.Ранер, Ф. ван Стеенберген, К.Войтила, М.Кромпец, Ф.Коплстон, С.Свежавські та у коментарях дослідників Дж.Каліновського, П.Яроджинського, Дж.Вейгела, Н.Лобковіца, М.Грабманна, Ст.Дживіча, Т.О'Меара.

Збагачення категоріального апарату неотомізму відбулося завдяки ре-інтерпретаціям ідей екзистенціалізму (М.Бубер, М.Гайдеггер, Г.Марсель, Ж.П.Сартр, К.Ясперс), гуманістичної психології (В.Франкл, Е.Фром), філософської антропології (М.Шелер), релігієзнавства (М.Еліаде, Р.Отто), та полеміці з іншими християнськими богословами (Г.Бальтазар, Й.Ратцингер(теперішній Папа Римський Бенедикт XVI ), П.Тілліх, Р.Уільямс, Х.Яннарас).

Були взяті до уваги роботи філософів постструктуралізму і постмодернізму, таких як Ж.Бодріяр, З.Бауман, Ж.Дерріда, Ж.Ліотар, М.Фуко, П.Сінгер, Р.Рорті, Е.Чоран, що загострили проблему деконструкції метанаративів логосу, суб'єктності, особистості в західноєвропейській культурі і спричинили критику з боку неотомістів. Відсутність ієрархії цінностей в постмодерній культурі та критика її негативних наслідків, зокрема неможливість формування цілісного погляду на особистість, мету та сенс її існування, досліджена у працях таких мислителів та письменників, як Ю.Жицінський, І.Ільїн, Ж.Рюс, Л.Колаковський, Дж.Шимік, Г.Вард, Г.Дзямські, Р.Веллек, К. Лерман, В.-Б.Лейч.

Більшість сучасних авторів, що працюють над проблемою сенсу життя людини, розглядають поняття «сенс» відірвано від загального культурного контексту епохи, не розуміючи, що для подолання екзистенційної кризи особистості потрібно досліджувати не її наслідки, а трансцендентальні умови можливості наявності сенсу і логоцентричності взагалі. На думку філософів-неотомістів, проблема смислу людського існування може бути розв'язана лише у комплексному розумінні та систематизації понять «особистість», «суб'єкт», «субстанція», «логос». Питання смислу життя в рамках сучасної християнської філософії носить не абстрактно-схоластичний характер науково-теоретичної проблеми, а наповнена конкретною моральною практикою, а отже нерозривно зв'язана з уявленням про чесноту, працю, свободу, відповідальність, гідність тощо.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною комплексної науково-дослідної роботи кафедри філософії «Актуальні питання історії і теорії філософії та її викладання студентами педагогічних навчальних закладів», науковий напрям «Дослідження проблем гуманітарних наук», що входить до тематичного плану науково-дослідних робіт Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова, який затверджений Вченою радою університету 29 січня 2009 року, протокол №5. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова 27 березня 2008 року, протокол № 9.

Об'єкт дисертаційного дослідження - філософія польського неотомізму.

Предмет дослідження - проблема сенсу життя у філософії польських неотомістів «люблінської школи».

Мета дисертаційного дослідження - історико-філософська реконструкція та систематизація змісту поняття «сенс життя» в польському неотомізмі. Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення наступних завдань:

- уточнити місце і роль польського неотомізму в загальній історії розвитку неотомістської думки;

- встановити основні розбіжності між класичним томістським та неотомістським підходами до розв'язання проблеми людини;

- проаналізувати вплив філософсько-теологічних ідей патристики і схоластики на неотомістське розуміння людиною цілі свого життя, залежність тлумачення сенсу життя від світоглядної картини світу;

- дослідити характерні особливості тлумачення філософами польського неотомізму поняття «сенс людського життя» та способів його реалізації;

- обґрунтувати людиноцентричний вимір філософії польського неотомізму. сенс життя польський неотомізм

Теоретико-методологічна основа і методи дослідження. Методологічну базу дисертаційного дослідження складають діалектичний, історико-філософський, компаративний, аналітичний, герменевтичний методи, а також методи контекстуально-лінгвістичного аналізу і синтезу. На підставі діалектичного методу філософія неотомізму досліджується як складна, відкрита, динамічна, цілісна філософська система, становлення й розвиток якої обумовлені як низкою зовнішніх, так і внутрішніх чинників. При вирішенні завдань дисертаційного дослідження застосовувалися принципи сходження від абстрактного до конкретного, єдності історичного й логічного, взаємозв'язку, об'єктивності, детермінізму, інтерпретації, єдності змістовного та формально-логічного аналізу. Компаративний метод, що активно використовується в роботі, дозволяє шляхом порівняння томізму і неотомізму виявляти загальне й особливе у розвитку теорій особистості та смислу її буття, причини цих подібностей і розходжень. Звернення до історико-філософського осмислення поняття смислу в античній та християнській традиціях, проведення його порівняльного аналізу з близькими структурно-семантичними категоріями (благо, цінність, суб'єкт) відбувалося через використання взаємопов'язаних методів аналізу та синтезу, індукції та дедукції. З метою розкриття проблеми смислу життя через поняття «внутрішній світ» та «внутрішній досвід» особистості у дослідженні застосовуються герменевтичні процедури пояснення, розуміння та тлумачення. За допомогою контекстуально-лінгвістичного аналізу були розкриті поняття «блаженство», «природа», «субстанція» тощо. Огляд літератури ґрунтувався на аналітичному й компаративному методах і методологічних принципах доповнюваності, когерентності, відповідності.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що воно репрезентує першу в Україні спробу історико-філософського аналізу світоглядних джерел, історичних особливостей і значеннєвих основ проблеми смислу життя в філософії польського неотомізму. В результаті дослідження сформульовані положення, що виносяться на захист:

Вперше:

- Встановлено, що в рамках неотомізму виявляється недостатність класичних категорій томізму для філософської рефлексії над проблемою сенсу людського життя та екзистенційної ситуації людини в сьогоденних реаліях. Формальне описування людини в схоластичних термінах «сутність», «природа» не дозволяє розкрити внутрішній світ особи, її «відкритість» світові через зв'язок з іншим Ти, її екзистенціальну самотність та тривогу. На відміну від класичного томізму неотомісти прагнуть висвітлити проблему сенсу життя людини не в статиці, а в динаміці - через дію, працю, співучасть, солідарність. Активне залучення польськими неотомістами понятійно-категоріального апарату релігійного екзистенціалізму, філософської антропології, феноменології долає догматизм класичного томізму, демонструючи плюралізм і широту філософської культури сучасних релігійних філософів.

- Обґрунтовано, що в рамках польського неотомізму сенс життя людини розглядається на кількох рівнях. На онтологічному рівні йдеться про самореалізацію людиною внутрішньо закладеної субстанційної сутності. Ця самореалізація передбачає «трансценденцію», тобто вихід за межі власної природи (царини інстинктивного) за допомогою культури. Підкреслюється, що трансценденція стає можливою на соціальному рівні: у зв'язку Я - Інший, через щоденну працю, що трактується як «синергія» (співпраця з Богом), і моральну поведінку, засновану на чеснотах. Умовами можливості такої праці, в якій людина стверджує власну гідність та реалізує себе як особистість, є солідаризм, що уникає крайнощів тоталітаризму та індивідуалізму. На есхатологічному рівні сенс життя розглядається у світлі кінцевої мети - visia beatifica (блаженного стану споглядання Бога).

- З'ясовано, що неотомізм здійснює антропоцентричний поворот в схоластиці, розглядаючи всі теологічні істини одкровення не «зверху» (із перспективи Бога), а «знизу», із перспективи людини. Гідність та велич людини утверджується завдяки людській богоподібності. Остання надає можливість людини зрозуміти обмеженість та марноту прагматичного тілесно-гедоністичного екзистенційного модусу буття, в якому індивід постає як «людина плоті». Через процес уподібнення до Бога людина повинна отримати благодатні «дари Святого Духа» і стати духовною, тобто вийти на якісно новий рівень існування - надприродний, або споглядально-духовний, в чому й полягає її істинне покликання.

Уточнено:

- Місце і роль польського неотомізму в загальній структурі неотомізму. Зазначається, що польський неотомізм є органічною частиною «вічної філософії», що продовжує античні та середньовічні традиції філософування і обстоює єдину абсолютну Істину. Водночас польський неотомізм суттєво відрізняється від всіх інших версій віковічної філософської традиції. Якщо перші неотомісти кінця ХІХ - поч. ХХ ст. ставили за мету переосмислення спадщини посткартезіанства (ширше - модерної парадигми) шляхом звернення до надбань середньовічної схоластики, то польські неотомісти др. половини ХХ ст. - поч. ХХІ ст. концентруються на критиці сучасної (переважно постмодерністської) філософії з позицій християнської метафізичної традиції, показуючи, що деконструкція понять «суб'єкт», «ієрархія», «логос», «Я» унеможливлює теоретичну рефлексію над питанням сенсу життя людини.

Отримала подальший розвиток:

- Теза про те, що спільним для патристів, схоластів і неотомістів є розуміння людської особистості як духовно-тілесного сущого, яке конституюється лише через співпричетність до божественної Особистості. Відтак, проблема сенсу життя вирішується християнськими мислителями лише в межах такої картини світу, де існує духовний Абсолют. Деконструкція концепту «бога» в модерній європейській культурі логічно призводить до руйнації логоцентричності та телеоцентричності картини світу, знецінювання людського життя, морального релятивізму. Водночас підкреслюється, що поліфонічна культура постмодерну, відмовившись від домінування раціо, в тому числі й раціональних пояснень Бога, звільняє в житті людини місце для царини ірраціонального, а отже й для релігійного досвіду, віри. Смерть «бога», проголошена Ф.Ніцше, несподівано стає вступом до «містерії Його Воскресіння» (К.Войтила), поверненням сакрального в культуру.

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає в тому, що вперше розроблено і застосовано комплексний філософський підхід до аналізу проблеми смислу життя в польському неотомізмі. Результати, одержані в ході дисертаційного дослідження, дають можливість збагатити загальне уявлення про християнський філософський дискурс, його значення для аналізу проблеми особистості, її онтичної структури, місця в загальній картині універсуму. Матеріали дисертації розширюють теоретичну базу етики, філософської антропології, історії філософії, релігієзнавства, історії релігії. Практичне значення дослідження визначається тим, що його результати можуть використовуватись у навчальному процесі - в розробці нормативних лекційних курсів з філософії, релігієзнавства та спецкурсів, присвячених міждисциплінарним філософсько-теологічним дослідженням.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною аналітичною роботою. Висновки та положення наукової новизни розроблені автором на основі результатів, отриманих в процесі дослідження.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювались на методичних семінарах аспірантів кафедри філософії Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, та були оприлюднені у доповідях на щорічних звітно-наукових конференціях викладачів, аспірантів та докторантів НПУ імені М.П.Драгоманова «Єдність навчання і наукових досліджень - головний принцип університету» (Київ, 2008, 2009), «Людина. Світ. Суспільство (до 175-річчя філософського факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка), Дні науки філософського факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка - 2009 (Київ, 2009)

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображено у 8 публікаціях, з них у 5 статтях у фахових виданнях, затверджених ВАК України для філософських наук, та трьох публікаціях тез виступів на наукових конференціях.

Структура та обсяг дисертації обумовлені специфікою дослідження, логікою розкриття проблеми, а також метою і завданнями дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів які включають у себе чотири підрозділи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 198 сторінок, з них 184 сторінки основного тексту. Список використаних джерел містить 184 найменування (з них 63 - іноземними мовами) та складає 13 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність проблеми дослідження, висвітлено зв'язок з науковими програмами, визначено мету і завдання теми і теоретико-методологічну основу її вивчення, окреслено наукову новизну, розкрито наукову та теоретичну цінність отриманих результатів, особистий внесок здобувача, наведено дані про публікації та апробацію наукових досліджень автора.

Перший розділ «Теоретико-методологічна та джерельна база дослідження» присвячений аналізу методології дисертаційного дослідження, а також огляду літератури (як першоджерел, так і критики). Спочатку перераховуються методи (історико-філософський, компаративний, діалектичний, аналітичний тощо) та загальні принципи (сходження від абстрактного до конкретного, єдності історичного й логічного, взаємозв'язку, об'єктивності, детермінізму, інтерпретації, єдності змістовного та формально-логічного аналізу), які були активно використані при написанні дисертації. Далі відзначається, що неотомізм з'являється в атмосфері секулярного суспільства і виникає як своєрідна противага антиметафізичному «духові часу». Такі мислителі як Е.Жильсон, Ж.Марітен, К.Войтила, М.Кромпец, С.Свежавський, Ю.Жицінські, а також близькі їм за духом Г.Марсель, К.Ясперс, Р.Гвардіні, Е.Корет, Ю.Бохенський, Ф.Коплстон, Г.Честертон обстоюють думку, що новоєвропейська парадигма філософування, емансипуючи людину, духовно ізолюючи її від буття Бога і абсолютної істини, насправді дегуманізує, знищує людську свободу, а відтак і особистість. На погляд християнських філософів, «модерний проект» унеможливлює саму постановку питання про смисл людського життя. Тому цілком закономірним є те, що неотомісти др. пол. ХІХ ст. - перш. пол. ХХ ст. активно полемізують із «духовними продуктами» Модерну: неокантіанством, марксизмом, позитивізмом, фрейдизмом. Творчість неотомістів після ІІ Ватиканського Собору, в свою чергу, спрямована на критику структуралізму, деконструктивізму, постмодернізму, радикально відсікаючи концептуальні основи, на яких стоять ці школи.

Важливим теоретичним моментом, без якого неможливо уяснити сутність польського неотомізму, є те, що він не замикається в межах коментування традиційних схоластичних текстів. Це принципова відкрита система, що сміливо запозичує елементи екзистенціалізму (зрозуміло, в його неатеїстичній, релігійній версії), персоналізму, феноменології - у тих своїх аспектах, що не суперечать істинам віри, а допомагають їх розкрити у більш зрозумілий для сучасної людини спосіб. Дослідники Дж.Вейгел, М.Грабманн, Ст.Дживіч, Н.Лобковіц, П.Яроджинські підкреслюють, що в цілому неотомізм є продовженням «вічної філософії». Тому теоретичним підґрунтям вивчення проблеми смислу життя людини в філософії неотомізму є, з одного боку, спадщина патристів (Іоанна Дамаскіна, Діонісія Ареопагіта, блаженного Августина), які здійснили християнську рецепцію античної філософії, а з іншого боку, висока схоластика, що досягла інтелектуальних вершин у творчості Фоми Аквінського. Зазначається, що наскрізною ідею неотомістської етики є специфічне розуміння свободи як духовної незалежності людського «Я» від пристрастей, гріхів, царини детермінованого, природного. Через свободу людина набуває гідність, яка преображає «людину плотську», перетворює її з раба власних пристрастей на «людину духовну», відкриваючи в ній особливий метафізичний вимір. Зазначається, що цей процес перетворення-преображення, власне, й є однією з головних місій особи на землі.

У другому розділі «Філософсько-етичні ідеї патристики і томізму як підґрунтя неотомістського осмислення сенсу життя людини» розглядаються філософські основи неотомістської антропології та етики, що сягають корінням в часи становлення християнської філософії - а саме добу патристики і схоластики. Наголошується на тому, що неотомізм концептуально належить до єдиної християнської традиції філософування, і що без розуміння спадковості (генеалогії) ідей неможливо розуміти духовні пошуки людства, їхню логіку в ХХ ст.

У першому підрозділі «Патристична рецепція античних філософських уявлень як концептуальна основа розуміння смислу життя в католицькій філософії» розкривається, яким чином отці Церкви змогли адаптувати і переосмислити ключові концепти античної філософської думки, такі як «благо», «щастя», «богоподібність» і включити їх у християнський філософсько-богословський контекст.

Спочатку акцентується увага на тому, що в християнській оптиці «сенс життя» як багатогранне філософське поняття лежить на перетині інтересів етики, антропології, метафізики, теології (особливо таких її ключових розділів, як есхатологія, пневматологія, христологія тощо). Першим завданням є вияснити, що робить людину людиною, або ще є специфічно людського в людині. Передусім це наявність Я і розум, що здатний контролювати тваринні інстинкти падшої людської природи, здійснювати рефлексію. На рівні тваринного існування сама постановка питання про смисл була б неможлива, адже у тварин Я відсутнє. Далі, якщо брати чисто етичний зріз проблеми смислу життя, то вона розкривається через аналіз моральних чеснот, практикуючи які людина вдосконалюється. Подається класифікація чеснот, серед яких виділяються чотири кардинальних (мужність, мудрість, поміркованість, справедливість) і три теологічних (віра, надія, любов). Але чесноти є всього лише допоміжними засобами у досягненні людиною кінцевої мети, яка є самодостатньою і самоцінною. Фінальною метою в житті людини є вище благо, що полягає в досягненні щастя-блаженства (у термінах Арістотеля - «евдемонія»). Заслуга патристів полягає у тому, що вони переосмислили античну категорію «евдемонії» в теїстичному ключі. Блаженство для них - це возз'єднання з Богом, споглядання Абсолюту. З одного боку, патристами долається античне, занадто абстрактне розуміння творця космосу як першодвигуна (форми форм), і пропонується бачення Бога як люблячої Особистості, що має свій особливий Промисел про людину. З іншого боку, у творчості християнських філософів спостерігається повага до людської особистості, особливо з позицій її посмертної долі. Унікальна сутність людини після смерті не поглинається (на противагу з далекосхідній містиці), а зберігає свою унікальність. До того ж, патристика реабілітує статус людського тіла, розглядаючи його як конституюючий фактор особистості не тільки в земному житті, але й в есхатологічній перспективі воскресіння в новому тілі.

Далі докладно розбирається теза про те, що християнський космос є людино-центричний, а світогляд християнина є «теоцентричним гуманізмом» (вислів Ж.Марітена), адже Бог стає людиною, втілюється в людське тіло для того, щоб людина могла преобразитися і уподібнитися до Бога. Значна увага приділяється осмисленню поняття смислу життя з позиції істини віри, згідно якій людина створена «за образом і подобою Бога». Тільки відштовхуючись від цього постулату, можна зрозуміти неотомістську трактовку смислу і призначення людського буття. Під висловом «образ Бога» християнські філософи розуміють те, що людина створена розумною, вільною, безсмертною, безпристрасною. Далі цей образ псується і перекручується внаслідок гріха, що трактується як «екзистенційна поразка і втрата висоти» (Х.Яннарас). Потрапивши в екзистенційну ситуацію гріху людське тіло стає смертним, а душа пристрасною, а отже особистість втрачає свободу, ставши рабом гріха і пристрастей. Звідси стає зрозумілою й мета життя людини, що формулюється через поняття «подоби до Бога». Подоба (або уподібнення) - наслідування Богу через чесноти, повернення людини до свого первозданного образу. Подоба як мета - це тривалий процес, що складається із цілої низки завдань, що повинна зробити людина, передусім виснажливої духовної боротьби з пристрастями, гріховними думками і вчинками, що передбачає самообмеження, аскетичні практики тощо. Власне, уподібнення до Бога і є суттю спасіння людської душі. Інколи замість поняття подоба християнські філософи вживають інше - «теозис», або обоженення. Ймовірно, що цей термін патристи запозичили у Плотина, який вчив, що ціль людського життя - не безгрішність, а обоження. В процесі теозісу людина немовби «переплавляється», преображається під дією святого Духа.

У другому підрозділі «Погляди Фоми Аквінського на сутність та призначення людського життя як конститутивний елемент неотомістської антропології» показується, що Фома Аквінський, постать якого католицька церква канонізувала, здійснив колосальний синтез античних, патристичних і схоластичних напрацювань. Перед тим, як перейти безпосередньо до викладу поглядів Аквіната на призначення людського життя, в дисертації стисло розглядаються основні категорії томістської філософії - адже без розуміння цілісної картини світобудови, яку побудував мислитель, неможливо збагнути й окремі її аспекти, у тому числі все те, що стосується етичних проблем. Ключовим для томізму є усвідомлення нетотожності сущого (того, що є) і буття (того, завдяки чому все існує). Одиницею сущого виступає субстанція - одинична річ, що дана в досвіді. Той аспект субстанції, що доступний для пізнання, є сутністю. Сутність виражається у визначенні і робить річ тим, чим вона є. Серцевиною сутності є «щойність», що відповідає на питання «що це є?». Далі постає закономірне питання, чому сутність однієї речі відрізняється від іншої. Відповідаючи на нього, св. Фома застосовує поняття «форма», що змістовно дуже схоже на платонівський «ейдос» (смисл, якість, ідея). Завдяки формі, субстанції розподіляються по видах і мають ту чи іншу сутність (якість). Це дає можливість людині концептуалізувати свій чуттєвий досвід і оперувати загальними поняттями. Окрім форми другим конститутивним елементом субстанції є матерія, завдяки якій різні субстанції відрізняються одна від одної в рамках одного й того ж виду. Отже матерія є джерелом кількості і індивідуації. Далі зазначається, що сутність виступає лише можливістю, потенцією, але для того, щоб вона стала дійсністю, актуалізувалася, потрібне буття, що розглядається як акт сущого. Таким чином робиться висновок, що св. Фома є екзистенціалістом у самому точному значенні цього слова, адже чисте буття (Бог) в його системі є вище сутності, воно є причиною сутності і лежить в його основі як «найбільш потаємне».

Після цього вступу стає зрозумілою онтична будова людини як сущого, життя якого притаманний постійний процес перетворення, або актуалізації можливості в дійсність, сутності в існування. Фома Аквінський розглядає людину як подвійну духовно-тілесну субстанцію, в якій не можна применшувати ані значення матерії (в противному випадку ортодоксальна позиція церкви впадає в єресі гностицизму і маніхейства), ані значення душі (бо тоді має місце інша крайність: епікуреїзм, саддукейство, вульгарний матеріалізм тощо). Душа розглядається як форма людини, що є конституюючим принципом людської особистості, актом завдяки матерія стає матерією конкретною субстанції (тілом конкретної людини). Душа є началом існування (principium essendi), тоді як чисте буття виступає актом по відношенню до самої душі. Наявність у людини розумної душі дозволяє аналізувати такі якості як воля та інтелект, завдяки яким індивід здатний опановувати самого себе і діяти вільно й відповідально. Відмічається, що людський інтелект розглядається Аквінатом як нижчий щабель ангельської ієрархії розумів (в цьому аспекті бачимо сильний вплив на томізм ідей Діонісія Ареопагіта). В отців Церкви Фома також запозичує тезу про те, що тіло не темниця душі, а храм, дорогоцінний сосуд, через яке душа реалізує себе. Також наголошується на тому, що пристрасті людини мають бути приборкані розумом, але не бути повністю знищені (тут Фома заперечує стоїчну концепцію апатії та атараксії). Головною пристрастю людини є любов, що веде до Бога. Фінальною стадією людського життя є visia beatifica - стан блаженного розумного споглядання Бога.

Спираючись на вчення Фоми неотомісти стверджували, що аналіз моральної сфери грунтується на вивченні структури людської суб'єктності, онтичної структури «я». Усвідомлення «я» зберігає ідентичність та автентичність людської особистості та уможливлює саму постановку питання про смисл існування особи. З іншого боку, смисл життя наповнюється в процесі практики - тут неотомізм постійно підкреслює, що християнська духовність не закликає ані до ескапізму (втечі від насущних проблем світу), ані до пасивного не-діяння. Адже особистість у праці повинна стверджувати і виражати своє особистісне начало. Будь-яка праця, чи то фізична, чи духовна (творчість, молитва, боротьба з гріховними помислами) - це в першу чергу праця над самим собою, оскільки в цій праці бере участь «я» особи. В даному випадку «я» виступає водночас і суб'єктом, і об'єктом наших дій. Лише у праці (співпраці) ми можемо пізнати особистість, її внутрішній світ, бо зовнішні вчинки є відображенням внутрішнього світу. У енцикліці папи Римського Іоана Павла ІІ «Здійснюючи працю» акцентується, що сам Христос освятив і благословив працю, яка наповнює сенсом кожну мить людського життя. Праця вже не трактується як тягар-прокляття, але усвідомлюється важливою частиною земної місії людини, яка полягає у реалізації (актуалізації) внутрішньої сутності людини.

Людське життя, на погляд мислителів-неотомістів, має три виміри - зовнішній (соціальний), внутрішній (інтимний) та трансцендентний (метафізичний). Завдяки останньому життя людина набуває вищий смисл, духовно освячується і набуває рис первісної богоподібності. Відзначається, що кінцеву мету людського життя визначає вище благо, що є цінністю саме по собі, безвідносно до чогось іншого. Ідейні спадкоємці Фоми Аквінського називають його чистим буттям (ipsum esse), що лежить в основі сущого як акт, завдяки якому суще є сущим, тобто постає не просто як певна сутність, «щось», але як «щось реально існуюче». Робиться висновок, що суб'єктність людського Я конституюється божественним Ти, а праця неможлива без розуміння останніх (кінцевих) цілей людського життя, що безумовно лежать по той бік земного життя.

Неотомісти критикують постмодерністську філософію за те, що вона деконструювала поняття «суб'єкт», «особистість», «я», відкинувши їх як метафізичні. У полеміці з постмодерністами неотомісти доходять несподіваного висновку: знищивши модерну парадигму філософування з її секулярними настановами і сумнівом як головним методологічним принципом, постмодернізм підірвав довіру до безмежних властивостей розуму і відтак повернув людству можливість долучитися до царини ірраціонального, сакрального. Сьогодні спостерігається реванш сакрального в культурі. Але в цій ситуації християнство не відіграє роль інтелектуальної домінанти, а є лише пропозицією серед інших пропозицій на ринку ідей. Йдеться про виклики політеїзму, неєвропейські форми духовності (Нью-ейдж), з чим християнство змушене миритись. Тому неотомісти підкреслюють важливість «аджорнаменто» (курсу оновлення і модернізації Церкви), яке намагається донести євангельський погляд на людину новими, нетрадиційними методами. Головним висновком лишається те, що людина попри гедоністичний модус існування лишається таємницею, і в глибині цієї таємниці їй відкривається сфера невідомого, безмежного, сакрального. Саме воно здатне подолати типові постмодерністські хвороби, що властиві сучасній людині - самотність, відчуження, тривогу, відчуття марноти життя, відсутності смислу і розпаду логоцентричності. Абсолют повертає постмодерному «цинічному розуму» (П.Слотердайк) істину, смисл та прекрасне.

У третьому розділі «Проблема сенсу людського буття в люблінській школі неотомізму» розкривається вклад католицьких мислителів ХХ у переосмислення спадщини Фоми Аквінського та філософсько-богословський синтез, здійснений у творчості Кароля Войтили (папи Римського Іоанна Павла ІІ).

У першому підрозділі «Інтерпретація етичних та антропологічних ідей Фоми Аквінського у творчості Мечислава Кромпца та Стефана Свежавського» аналізується своєрідність трактовки ідей Фоми Аквінського, що набула поширення в люблінській філософській школі. Зазначається, що Люблінський католицький університет в повоєнні часи був осередком інтелектуальної думки, містком між Східною Європою, де панував марксизм-ленінізм і релігійні версії філософування були під забороною, та Західною Європою, яка була вкрай неоднорідною за своїм інтелектуальним складом.

Стефан Свежавський цікавий не лише працею «Святий Фома прочитаний заново», в якій він виступив блискучим популяризатором томізму, але й своїми власними філософськими напрацюваннями. Особлива увага надається роздумам Свежавського про культуру як основу буття людини, як її мета-історичного, універсального виміру. Зазначається, що С.Свежавський наголошує на існуванні об'єктивної ієрархії культура-природа, яка і визначає специфічну суть людського життя як розумного, здатного до самовдосконалення, трансценденції по той бік емпіричного існування «тут і зараз». Головними властивостями людини, згідно мислителю, є пізнання і любов - найбільш безкорисні устремління, адже вони спрямовані на певний об'єкт як самоцінність, а не як засіб для отримання чогось іншого. Культура є проявом самого буття людини, «екстерналізацією» (вираженням назовні) її внутрішнього світу. Основним питанням філософії, на погляд Свежавського, є проблема сенсу існування. Життя людини у своїх граничних аспектах завжди пов'язане з пошуком Бога та відповіддю на питання «для чого?» за допомогою філософії. Всі положення християнської віри передбачають певне бачення людини. Бог не відкрив людині ніякої істини ані про самого себе, ані про створений ним світ, яка б не мала відношення безпосередньо до людини. Тому теологія і філософія повинні починатися не зверху, «від Бога», а навпаки «знизу» - від людини. Говорячи безпосередньо про «смисл буття людини у перспективі вічності», філософ вважає, що остаточним людським призначенням виступає блаженне споглядання Бога у стані visia beatifica.

Наступним представником люблінської філософської школи є Мечислав Кромпец. Буття людини для філософа видається унікальним поєднанням біологічного і духовного, зовнішнього і внутрішнього. За допомогою культури, передусім знарядь праці та мови, людина демонструє свою досконалість, перевагу, або «трансценденцію» («transcendence») над детермінованим світом природного, «піднімається» над своєю природою. Саме у моральних вчинках людина трансцендує власну природу і стає особистістю. Але що таке природа людини? - задається питанням мислитель. На його погляд, це - гігантська матеріальна структура, яка має свої підструктури: скелет, нервову систему, систему травлення, метаболізм тощо. Природа людини, що має власну природну історію, закодована в часточках генетичної інформації, а отже працює автоматично, не перетинаючи «поріг свідомості». Це не є активність, що скерована людським розумом, адже ми не фіксуємо в свідомості, роботу внутрішніх органів, дихання, травлення тощо. Ця активність відбувається неусвідомлено. Над людською природою є більш високий рівень - особистісний порядок, який є вільним, відкритим і не детермінованим джерелом активності. Звідси випливає, що людина - це таке суще, в якій драма між природою і особистістю виражена гостро і болюче. Ця драма полягає в тому, що на базі детермінованої природи потенційність переходить в вільну активність, і ця активність трансцендує (перевершує) світ матерії, і в першу чергу - найбільш низький, вегетативний аспект нашого існування. На його базі з'являються пізнавальна, вольова, творча, моральна види діяльності, які характеризуються свободою.

Як релігійний філософ М.Кромпец стверджує, що існуючий порядок буття наводить на думку про існування вищого порядку буття - Бога. Це є абсолютне буття, що є джерелом, метою і взірцем всього сущого. Світ речей і людей походить від Бога і існує лише завдяки «співучасті» у божественному бутті. З цього випливає, що призначення людського життя є також надприродним. Між Богом і людиною постає особливий зв'язок завдяки дару, або благодаті, що робить людину учасником божественної природи. Цей надприродній стан людини був поглиблений божественним втручанням у людську природу через акт Боговтілення. Якщо Бог став людиною в особі Ісуса Христа, тоді людина має досягти особистого поєднання з Богом в стані visia beatifica. Завдяки цьому людина бере участь у тринітарному житті Бога. На думку мислителя, споглядання духовної реальності у посмертному стані є не фізичним актом (адже вже не існує тіла з його органами відчуття, зором, слухом), але розумовим, інтелігібельним і щонайголовніше - не опосередкованим мовою і поняттями, не-дискурсивним.

У другому підрозділі «Погляди Кароля Войтили (папи Іоана Павла II) на сутність і призначення людського життя» аналізується філософсько-теологічна спадщина Кароля Войтили. У загальному вступі вказується на інтерес майбутнього папи римського до феноменології Макса Шелера, що згодом вилилося в ґрунтовне дисертаційне дослідження. Далі проводиться детальний аналіз праці «Особа і вчинок». Теорію людини мислитель починає з пізнання людського Я, проблеми його єдності і тотожності. В основі людини лежить suppositum - суб'єктність, особистісне начало. Так само як і М.Кромпец, Войтила піднімає питання розходження між «особистістю» й «природою» в структурі людини. Особистість означає вищу людську суб'єктивність, а також людське «я» в аспекті самоіснування (автономного існування) і творчості. У той же час «природа» у трактовці Войтили - це конкретні форми «занурення» особистості в матерію. Саме слово natura («природа») філософ етимологічно виводить з латинського дієслова nascоr («народжуватися»), з якого походять однокореневі «народжений» і «родючий». Слово «природа» вказує на основну властивість того чи іншого суб'єкту, тобто на сутність. Природа, однак, не вказує на реальний конкретний суб'єкт існування і дії. На думку мислителя, природа людини вказує на те, що властиво усім людям в силу того, що вони люди. Якщо природа людини є суб'єкт взагалі, основа того, що відбувається усередині людини (і з людиною), основа динамізму і готовності до активності, то особистість - суб'єкт дій, які її «проявляють». Особистість - це конкретне «я», що є причиною своїх вчинків і усвідомлює себе. У першу чергу, особистість виражається через моральні вчинки. Отже, досить проаналізувати моральні вчинки людини, щоб описати особистість. Войтила більше уваги звертає на аналіз явища «людина діє» (тобто на суб'єктну сторону вчинку), а не на «щось відбувається в людині» (на вегетативному, соматичному чи підсвідомому рівнях існування). Мова йде про дію як джерело пізнання особистості. Згідно з К.Войтилою, вчинок передбачає залежність від «я», і власне цей момент є основою волі, свободи й основою трансценденції особистості. Якщо розуміти свободу абстрактно, то вона є незалежністю, тобто відсутністю залежності, тоді як в реальному досвіді все навпаки. Адже відсутність залежності від власного «я» в активації даного суб'єкта означає відсутність свободи. Тут як раз і проходить, на думку філософа, реальний кордон між світом тварин і рослин та світом людини.

Проблему «реалізації», в процесі якої особа формує смисл свого буття, Войтила розглядає як в онтологічному аспекті, так й в аксіологічному. В онтологічному плані йдеться про актуалізацію потенції, переведення сутності в акт існування. «Реалізація» в аксіологічному плані виражається в практикуванні чи слідуванні морального добра або зла. Аксіологічний аспект самореалізації пов'язаний із справжнім завданням особистості - розпізнанням свого покликання. Розглядаючи сенс життя крізь призму покликання, Папа розвиває і доповнює класичну аристотелівську і томістську ідею про самореалізацію особистості. «Відкривши» для себе власне покликання, особистість реалізує (актуалізує) свій внутрішній потенціал, свою приховану сутність.

У роки понтифікату Іоан Павло ІІ відійшов від чистої філософії у бік теологічного персоналізму, в рамках якого особистість виступає як «корелятивне буття Вищої Особистості». Христос як одвічне Слово-Логос виступає в якості основного критерію становлення й визначення особистості. Войтила стверджує, що в акті боговтілення здійснюється особистісне злиття двох центрів (Бога і людини) в одну особистість при збереженні їх різної природи. Бог виявляється в центрі буття власне як людина. Завдяки цьому людина опиняється в центрі видимого світу не тільки як мікрокосмос, але і як Людина-Бог. Окрім особистості Христа, людину також визначає і конституює особистість Святого Духа. Особливої уваги в своїх роботах Кароль Войтила приділяє семантиці фразеологічного виразу «дар Святого Духа». Без дарів Св. Духа людина не може реалізуватися як духовна особистість, а відтак не може здійснити своє земне призначення. Святий Дух, Який перебуває в душі людини, - це метафізичне джерело нового «внутрішнього» життя, яке є надприроднім.

Людське життя, згідно з вченням Іоана Павла ІІ, слід розглядати крізь призму двох полюсів, які між собою борються «всередині особи», - плоті та духа, життя природного і життя надприродного, фактичного рівня «є» і належного рівня «повинно бути». Для позначення способу життя людини, що чинить за велінням плоті і живе в стані духовного та культурного занепаду, К.Войтила застосовує спеціальний термін hоmo animalis. Справам плоті, що закривають доступ до Царства Божого, протистоять плоди Духа: «любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість». Отже суть християнського життя, його прихованого смислу - це життя за законом Духа, а не тіла. Але для того, щоб розпочати нове життя за законом Духа замало традиційних античних чеснот, необхідно практикувати також й теологічні чесноти.

ВИСНОВКИ

1. Польський неотомізм є продовженням «вічної філософії», унікальним синтезом античної та середньовічної традиції філософування. Погляд на неосхоластику як на щось застаріле може бути спростовано як упереджений. Повернення сучасних католицьких мислителів до поняття сутність, природа, субстанція - не просто дань традиції і переказ всім відомих положень філософії Фоми Аквінського. Неотомізм вкрай актуальний для того, щоб запобігти багатьом збоченням та перекрученням, якими повна сучасна постмодерна культура. Особливістю творчості польських неотомістів люблінської школи др. половини ХХ ст. - поч. ХХІ ст. є те, що вони концентруються на критиці сучасної (переважно постмодерністської) філософії з позицій християнської метафізичної традиції, показуючи, що деконструкція традиційних філософських категорій унеможливлює теоретичну рефлексію над питанням сенсу життя людини. В цілому неотомізм являє собою комплексний системний підхід подолання сучасної світоглядної кризи та тенденцій дегуманізації.

2. В рамках філософії неотомізму виявляється недостатність класичних категорій томізму для філософської рефлексії над проблемою сенсу людського життя. Акцент на ситуації «закинутості» людини в світ, де особистість нівельована і відчужена, споріднює польський неотомізм з релігійним екзистенціалізмом, а аналіз «внутрішнього світу» людини, онтичних структур її свідомості дає підстави для проведення паралелей між неотомізмом та феноменологією. Будучи відкритою філософською системою, неотомізм спроможний дати відповідь на злободенні заклики і запити сьогодення. В неотомістській картині світу простежується прямий зв'язок між наявністю в картині світу Бога (а разом з ним логоцентричності, ієрархії цінностей, моральних критеріїв) та смислом життя особистості. Для неотомізму «смерть бога», смерть суб'єкта (автора), втрата смислу і вихолощення традиційної моралі з послідуючими наслідками («екзистенційним вакуумом», суїцидальними настроями та тоталітарними тенденціями в культурі) є взаємообумовленими. «Порожнеча розміром з Бога» (Ж.П.Сартр), що утворилася в душі секулярної людини, як правило, заповнюється сурогатами Абсолюту, квазі-абсолютами. На думку таких мислителів, як Кароль Войтила, Мечислав Кромпец, Юзеф Жицінський тільки у поверненні до цінності сакрального особистість може повернути втрачену повноту буття та автентичний смисл власного існування.

3. Вплив патристики і схоластики на погляди неотомістів простежується у визнанні спільної фундаментальної тези про людську богоподібність. Розуміння людини як сущого, створеного за образом і подобою Бога, надає можливість людини зрозуміти обмеженість та марноту прагматичного тілесно-гедоністичного екзистенційного модусу буття, в якому індивід постає як «людина плоті». Через процес уподібнення до Бога, практикування чеснот та аскетичні практики людина повинна досягти безпристрасності і стати святою. Святість як істинне покликання людини - це якісно новий рівень існування. Це надприродний або споглядально-духовний стан обоження (теозису).

4. Основоположним для неотомістського аналізу людини є поняття внутрішній світ, що дається в усвідомленні свого Я та його онтичних структур само-володіння та само-панування. Наявність людського Я та його самототожність забезпечується єдиною причиною буття людини - актом (або душею). Душа діє в тілі і через тіло, адже тільки таким чином вона може діяти, об'єднуючи світ матерії та світ духу. Це також означає, що тіло є не акцидентальним, а субстанційним в структурі особистості. Виходячи з цього, сенс життя людини як складної духовно-тілесної полягає в самореалізації особою внутрішньо закладеної субстанційної сутності, що передбачає «трансценденцію» за межі власної природи (царини інстинктивного). Трансценденція стає можливою завдяки «синергії» (співпраці з Богом). На есхатологічному рівні сенс життя розглядається у світлі кінцевої мети - воскресіння у новому «духовному тілі» (апостол Павло) та блаженного стану споглядання Бога (visia beatifica).

5. Польський неотомізм здійснює своєрідний «антропоцентричний поворот» в схоластиці. Людська екзистенціальна умова є привілейованою, тобто людина ніколи не знаходиться в стані «чистої природи», але завжди у надприродному стані - в позитивному сенсі (у стані синергії, або співпраці з Богом) і в негативному сенсі (як нігіліст-богоборець, перебуваючи у стані гріха, тобто розриву з Богом). Завдяки Ісусу Христу людина отримала можливість обоження (теозісу) без втрати ідентичності та існування в якості особистості. Отже, людина бере участь у божественній природі, а призначенням людини є особистісний розвиток і особистісне існування в вічності. Розглядати всі філософсько-етичні та богословські проблеми крізь призму людину - ось в чому полягає особливість неотомістського розуміння християнського гуманізму.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Кравченко В.М. Люблінська школа філософії: антропологічні погляди Мечислава Кромпца / В.М.Кравченко // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В.Лях. - Вип. 85. - К. Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, 2009. - С. 149-158.

2. Кравченко В.М. Сенс людського життя у філософському та релігійному дискурсі / В.М.Кравченко // Нова парадигма: [журнал наукових праць] / голов. ред. В.П.Бех.; Нац. пед. ун-т імені М.П.Драгоманова; творче об'єднання «Нова парадигма» - Вип. 90. - К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2009. - С. 3-12.

3. Кравченко В.М. Погляди Фоми Аквінського на проблему сенсу життя людини / В.М.Кравченко // Вісник Національного авіаційного університету. Серія: Філософія, Культурологія: Зб. Наук.пр. - №1 (11). - К.: Вид-во НАУ-друк, 2010. - С. 79-84.

4. Кравченко В.М. Погляди Кароля Войтили (Іоанна Павла ІІ) на сутність і призначення людського життя / В.М.Кравченко // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. Серія 7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: [зб. наукових праць] / Ред. рада: В.П.Андрущенко (голова); М-во освіти і науки, Нац. пед. ун-т імені М.П. Драгоманова. - К.: Видавництво НПУ імені М.П.Драгоманова, 2010. - Вип. 23 (36). - С. 329-336.

5. Кравченко В.М. Теологічний персоналізм Кароля Войтили (Іоанна Павла ІІ) / В.М.Кравченко // Філософські обрії. Науково-теоретичний журнал Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України та Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка. - Випуск 24. - Київ-Полтава:Видавництво ПНДПУ імені В.Г.Короленка 2010. - С. 209-221.