Зміни як сутнісна характеристика культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМ. Г.С. СКОВОРОДИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук

Спеціальність 09.00.09 - філософія науки

ЗМІНИ ЯК СУТНІСНА ХАРАКТЕРИСТИКА КУЛЬТУРИ

Виконала Іванова Каріна Андріївна

Київ - 2011

АНОТАЦІЯ

Іванова К.А. Зміни як сутнісна характеристика культури. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософських наук за спеціальністю 09.00.09 - філософія науки. - Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України. - Київ, 2011.

Дисертація присвячена обґрунтуванню методології дослідження змін як сутнісної характеристики культури. Поширення загальнонаукових методів на сферу культурології сприяло становленню критеріїв науковості й об'єктивності під час інтерпретації причин, рушійних сил і змісту культурних змін. Разом із тим, загальнонаукові методи дослідження культурних змін потребують коригування відповідно до специфіки предмета й об'єкта дослідження. Поняття зміни виявляється найбільш адекватним для опису процесів у культурі, де одночасно виявляються процеси трансляції, інновацій і розмаїття адаптацій, що дозволяє зміщувати акцент в аналізі феноменів культури з буття на становлення, не ігноруючи момент стійкості. Основою побудови «синтетичної» концепції культурних змін є відмова від «методологічної чистоти» досліджень на користь обґрунтування принципів інтеграції різноманітних дослідницьких підходів, або поліметодологізму, як установки постнекласичної науки, що відповідає ситуації постмодерну, полікультурності та глобалізації.

Ключові слова: зміни, становлення, культура, загальнонаукові методи, спеціальні методи, синергетичний підхід, поліметодологізм, глобалізація, культурний плюралізм.



1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Глобалізаційні зміни кінця ХХ - початку ХХI ст. охоплюють усі сфери буття людини та життєдіяльності суспільства - від родинного укладу до світового порядку, соціального й економічного устрою, системи морально-етичних регулятивів і культурних цінностей. Вони також впливають на особистісне світовідчуття та світосприйняття кожної людини, окремих громад, націй, їхню самосвідомість та самоідентифікацію. Чи не найбільший вплив глобалізаційних чинників спостерігається в культурній сфері, що дає підстави стверджувати: зміни, що відбуваються у культурі сьогодні, характеризуються всеосяжністю та набувають принципово нових рис порівняно з попередніми історичними епохами.

В експертно-дослідницькому середовищі не вироблено єдиного погляду на природу й зміст культурних змін сьогодення, внаслідок чого спостерігається однобічний підхід до оцінювання тенденцій змін культури («вестернізація», «американізація», «орієнталізація», «ісламізація», «уніфікація», «гомогенізація» тощо) у глобальному вимірі. Серед вагомих чинників культурних змін у сучасному світі розглядається стрімке зростання контактів, пов'язаних із розвитком глобальних ринків товарів і послуг, транспортної інфраструктури, туризму, активізація міграційних процесів, у тому числі і поява біженців унаслідок стихійних лих, виснаження природних ресурсів, деградації довкілля тощо. Важливим чинником змін виступають інтернаціоналізація освіти й культурні обміни. На особливу увагу заслуговують комунікативні фактори, роль яких неухильно зростає, зокрема, завдяки розвитку системи Інтернет.

Значна частина досліджень присвячена проблемі експансії масової культури, локальним формуванням й стрімкому поширенню різноманітних форм субкультури, які суттєво впливають на культурні засади, базові цінності й традиції суспільства, викликаючи серйозну напругу між окремими соціальними групами й у суспільстві в цілому, а то й породжуючи серйозні конфлікти та створюючи загрозу перетворення їх із локальних на регіональні чи глобальні.

Таким чином, зміни відіграють важливу роль у культурі і мають надзвичайно складний характер. Досі не з'ясована інтегральна, результуюча дія кількох змінних, а питання про природу культурних змін, їх рушійні сили та спрямованість залишаються відкритими.

У зв'язку з цим актуалізується проблема вивчення природи і сутнісних характеристик змін у світовій культурі загалом та особливостей їх локальних проявів, специфіки культурних змін за умов сучасної глобалізації, прогнозування наслідків таких змін, а також розробка адекватних стратегій реагування на них. Особливої актуальності проблема культурних змін набуває у процесі становлення незалежної України в контексті дискусій про співвідношення минулого, сучасного і пріоритетів майбутнього, про взаємозв'язки між потребою актуалізації культурних традицій і модернізації усіх сфер суспільно-політичного життя, про євроінтеграцію та приєднання до глобалізаційних процесів. Становлення української політичної нації зіткнулося не просто з внесенням до порядку денного завдання засвоєння певного набору культурних цінностей, але і з більш складним практичним завданням зміни психологічних і поведінкових стереотипів населення й еліт.

Відповідно, виникає нагальна необхідність у створенні адекватної методології дослідження змін у культурі.

Стан наукової розробки проблеми. Проблеми розвитку культури, трансформація культурного середовища і природа культурних змін віддавна перебувають у центрі уваги філософів, істориків, антропологів, культурологів, соціологів, а питання про обґрунтування підходів до дослідження змін має тривалу історію в методології науки і культурології. Історично постановка цього питання розгорталася у двох площинах: 1) про правомірність використання загальнонаукових методів дослідження у сфері культурології, зокрема з метою дослідження культурних змін; 2) про розробку спеціальних методів дослідження. Серед загальнонаукових підходів до дослідження культури і культурних змін належить еволюціонізм (Ч. Дарвін, Л. Морган, Г. Спенсер, Е. Тайлор та ін.), включаючи градуалістську, сальтаціоністську та емержентистську версії, функціоналізм (Е. Дюркгем, А. Р. Радкліфф-Браун, Б. Малиновський), дифуціонізм (Ф. Боас, А. Л. Монгайт, Ф. Ратцель, Г. Тард, Л. Флобеніус та ін.). До культурфілософських інтерпретацій культурних змін належать концепції М. Я. Данилевського, К. Леонтьєва, П. Сорокіна, О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін.

Значний вплив на формування методології дослідження культури та культурних змін справив марксизм, а також немарксистські концепції культурогенезу та культурних змін (Л. М. Гумільов, М. Я. Данилевський, К. Леотьєв, С. Лем, А. Тойнбі, Й. Хейзинга, О. Шперглер, К. Ясперс).

Виділяють дескриптивну, або історичну, модель інтерпретації культури й культурних змін, де культурна подія розглядається як елемент причиново-наслідкового ланцюга, в якому немає місця для людської свободи й вибору, та нормативний, де культура інтерпретується як сукупність норм і цінностей, а сенс культурної події чи вчинку визначається через співвідношення не з історією, а з сукупністю принципів (М. В. Попович).

Розвиток досліджень у сфері синергетики й обґрунтування синергетичного методу спричинилися до формування уявлень про людину як таку, що здатна до непередбачуваних змін умов свого життя і діяльності (В. Г. Буданов, І. С. Добронравова, І. Пригожин, І. Стенгерс, Г. Хакен, В. О. Цикін та ін.). Тому синергетичному методу відводиться значна роль в обґрунтуванні філософсько-методологічних підходів до вивчення змін у культурі. Основу цього методу становлять уявлення про культуру як відкриту нерівноважну систему, здатну до спонтанних змін, як у бік хаосу, так і в напрямі встановлення порядку. Вагомий потенціал для розробки методології дослідження культурних змін містить теорія соціальних систем Н. Лумана.

Разом із тим, залишається відкритою ціла низка питань, а саме: якою є природа культурних змін у сучасному глобалізованому світі; що є домінуючою рушійною силою змін у сучасній культурі; яка роль належить традиціям та інноваціям; наскільки ефективним є методологічний потенціал концепції культурного плюралізму, а її практичні моделі - адекватними сучасній ситуації; чи відбуватимуться культурні зміни за єдиним прогнозованим сценарієм тощо.

Мета дослідження - обґрунтувати методологію дослідження змін як сутнісної характеристики культури.

Досягнення поставленої мети зумовило необхідність виконання таких дослідницьких завдань:

- обґрунтувати методологічний потенціал загальнонаукових і спеціальних методів дослідження культури та культурних змін і визначити ступінь їх сумісності;

- дослідити культуру як динамічну цілісність і виявити фактори, що забезпечують цю цілісність, динамізм і здатність до змін;

- дослідити зміст понять «культурна подія» і «культурна зміна»;

- дослідити культурну дихотомію «існування та становлення» в історико-філософській ретроспективі з метою з'ясування специфічного змісту культурних змін;

- визначити співвідношення об'єктивних і суб'єктивних чинників у процесі культурних змін;

- проаналізувати й визначити евристичний потенціал синергетичного підходу в процесі дослідження культурних змін;

- розглянути особливості культурних змін в епоху глобалізації з метою формування адекватного методологічного підходу до їх аналізу;

- дослідити комунікативно-інформаційні аспекти культурних змін і методологічний потенціал комунікативно-інформаційного підходу.

Об'єктом дослідження є зміни як сутнісна характеристика культури.

Предметом дослідження є методологія дослідження природи, особливостей, тенденцій, механізмів і рушійних сил змін як сутнісної характеристики культури.

Теоретико-методологічне підґрунтя дисертаційного дослідження становлять праці вітчизняних і зарубіжних дослідників із філософії та методології науки, філософії культури, історії та соціології культури, культурології. Дослідження змін у культурі за умов глобалізації спиралися на евристичний потенціал таких загальнонаукових методів і підходів, як системний метод, методи ретроспекції та компаративного аналізу. Комплексне використання цих методів дозволило порівняти «минуле» і «сучасне» стану культури як певної динамічної системи, зіставляти культурні зміни зі змінами соціальними, а також визначити приховані тенденції та контексти культурних змін.

Емпіричну основу дисертаційного дослідження склав доробок культурологів і культурних антропологів різних напрямів, які зверталися до проблеми змін у культурі, зокрема, праці Д. Бідні, Б. Боаса, Ф. Карнейро, А. Крьобера, Б. Малиновського, Л. Моргана, Е. Тайлора, Л. Вайта. Специфіка культурних змін досліджувалася з урахуванням аналізу культурних змін еволюційного типу у межах діяльнісного підходу, представленого у наукових розробках Н. Злобіна, М. Кагана, В. Келле, В. Межуєва, А. Карміна.

Соціологічні аспекти змін у культурі були проаналізовані на основі уявлень американського соціолога П. Сорокіна щодо важливості неспрямованих флуктуацій у ході соціокультурного розвитку, а також висновків американського соціолога Н. Смелзера про значущість локальних трансформацій, що «запускають» процеси змін, які торкаються фундаментальних підвалин існування культури. В аналізі локальних змін важлива роль належить соціодинамічній концепції французького філософа, культуролога та соціолога А. Моля.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний із науковим комплексним дослідженням «Трансформаційні процеси у сучасному світі: соціально-політичні, філософські і культурно-освітні виміри. Педагогіка і психологія вищої медико-фармацевтичної школи» (державний реєстраційний номер 010U000483), що розробляється кафедрою суспільних наук Національного фармацевтичного університету МОЗ України (2003-2012).

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у формуванні цілісної концепції змін як сутнісної характеристики культури та обґрунтуванні методології дослідження культурних змін на засадах інтеграції загальнонаукових і спеціальних методів (принцип поліметодологізму), відповідно до ситуації постнекласичної науки, постмодерну, полікультурності та глобалізації.

Основі елементи наукової новизни дисертації конкретизуються в таких положеннях:

- на основі ретроспективного історико-філософського й історико-культурологічного аналізу встановлено, що проблема природи, змісту та рушійних сил культурних змін є ключовою для розуміння культури;

- доведено, що поширення загальнонаукових методів на сферу дослідження культурних змін сприяло становленню критеріїв науковості й об'єктивності в методології культурології та під час інтерпретації причин, рушійних сил і змісту культурних змін;

- показано, що еволюціоністський, історико-матеріалістичний, функціональний, дифузіоністський методи спрямовані на дослідження та інтерпретацію окремих виявів феномену культурних змін, але не формують цілісну концепцію культурних змін; загальнонаукові методи дослідження культурних змін потребують коригування відповідно до специфіки предмета та об'єкта дослідження;

- на основі аналізу методологічних засад культурологічних досліджень, представлених концепціями М. Я. Данилевського (джерело змін - культурна, релігійна, політична, економічна діяльність), К. Леонтьєва (перехід від простого до складнішого в рамках граничного часу існування культури), О. Шпенглера (життєвий цикл культури), А. Тойнбі (людина як «агент змін»), П. Сорокіна (культура як підсистема суспільства, що формує цінності), Л. Гумільова (пасіонарність як чинник культурних змін) встановлено, що спільними для них є уявлення про культуру як самодостатній «організм», життєвий цикл якого розгортається відповідно до внутрішніх законів розвитку і життєвих циклів (народження, зростання, розквіт, смерть);

- розкрито пояснювальний потенціал ігрового підходу Й. Хейзинги до дослідження культури, де гра розглядається як універсальна модель «перетворення» дійсності, а зміни в культурі - як наслідок втрати ігровим чинником своєї дієвості;

- доведено, що поняття «зміна» описує сутнісні ознаки процесуальності в конкретних явищах, знімаючи протиставлення буття й становлення, руху і спокою, не редукуючи при цьому буття до становлення. Відповідно, поняття зміни виявляється найбільш адекватним для опису процесів в культурі, де одночасно виявляються процеси трансляції, інновацій та розмаїття адаптацій, що дозволяє зміщувати акцент в аналізі феноменів культури з буття на становлення, не ігноруючи момент стійкості;

- показано, що категорія становлення охоплює найважливіший аспект зміни, оскільки припускає мінливість речей, явищ, процесів і передбачає безперервний перехід станів і процесів, включаючи уявлення про перехід від однієї визначеності до іншої;

- розкрито евристичний потенціал синергетичного підходу в соціогуманітарній і культурній сферах; застосування синергетичного підходу в дослідженні культурних змін відповідає як ідеалам класичної науковості, так і надає додатковий методологічний інструментарій, який дозволяє адекватно аналізувати події культури (одиничні й неповторні) у рамках процесу трансформації; разом із тим, доведено, що синергетичний підхід у методології дослідження культурних змін повторює долю інших загальнонаукових підходів і не дозволяє створити всеохоплюючої концепції культурних змін;

- доведено, що основою побудови «синтетичної» концепції культурних змін є відмова від «методологічної чистоти» досліджень на користь обґрунтування принципів інтеграції різних дослідницьких підходів, або поліметодологізму, як установки постнекласичної науки;

- доведено, що політемодологізм суголосний концепції культурного плюралізму і зумовлений пошуком нових епістомологічних та евристичних моделей інтерпретації культурних змін у процесі переходу до постнекасичної науки та відповідно до ситуації постмодерну, полікультурності та глобалізації.

Науково-практичне й теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає у створенні цілісної інтегрованої концепції культурних змін; окресленні нових проблемних сфер, що можуть стимулювати дослідження процесу культурних змін на теренах України. Висновки, сформульовані в дисертації, можуть стати теоретичною й методологічною основою для системного дослідження процесів культуротворення в Україні, інтеграції української культури в європейський і світовий культурний простір.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути практично застосовані при визначенні напрямів і механізмів культурної політики на державному та регіональному рівнях, у навчально-виховному процесі вищих навчальних закладів України, для оновлення змісту загальноосвітніх («Культурологія», «Філософія», «Історія України», «Історія української культури») та професійно орієнтованих («Соціологія», «Політологія», «Конфліктологія») навчальних дисциплін і спецкурсів.

Практично результати дисертаційного дослідження можуть бути використані у діяльності громадських і політичних організацій України для оптимізації ефективності реалізації різноманітних культурних проектів, програм і заходів.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження були представлені на засіданнях і методологічних семінарах кафедри суспільних дисциплін Національного фармацевтичного університету МОЗ України, а також на національних і міжнародних семінарах, конференціях, круглих столах: Міжнародній науково-практичній конференції «Фахова підготовка іноземних громадян в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку» (Київ, 2002); X Міжнародній конференції з функціональної лінгвістики «Функціонування російської та української мови в добу глобалізації» (Ялта, 2003); ХІ Міжнародній конференції з функціональної лінгвістики «Функціональний опис мови та її одиниць» (Сімферополь, 2004); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Значення українознавчих та мовних дисциплін у системі вищої освіти» (Харків, 2004); Науковому форумі «Глобальний простір культури в межах міждисциплінарного культурного проекту «Простір культури» (Санкт-Петербург, 2005); ХІІ Міжнародній конференції з функціональної лінгвістики «Функціоналізм як основа лінгвістичних досліджень»; Міжнародних науково-педагогічних читаннях «Проблеми гуманізації навчання та виховання у вищому закладу освіти» (Ірпінь, 2006); Науково-практичній конференції «Особистість у системі соціальних зв'язків» (Харків, 2007); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Культура, свідомість, мова в інформаційному суспільстві» (Харків, 2007); Міжнародній науково-практичній конференції «Толерантність та інтолерантність у сучасному суспільстві: схід-захід» (Санкт-Петербург, 2008); Кримському лінгвістичному конгресі (Сімферополь, 2010).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

Вступ до дисертації містить обґрунтування актуальності теми дослідження, визначення об'єкта, предмета, мети і завдань дослідження, перелік положень, що виносяться на захист, обґрунтування наукової новизни дослідження і практичного значення отриманих результатів, опис структури дисертації, а також апробації результатів дослідження.

Перший розділ «Методологічні засади культурологічних досліджень» присвячений критичному аналізу основних історичних підходів до дослідження та інтерпретації культурних змін. Історично склалося протиставлення різних концепцій становлення і функціонування культури, але недостатня увага приділялася аналізу змісту поняття «зміни», а самі зміни та їх джерела розглядалися спрощено і поза конкретним культурним контекстом.

У підрозділі 1.1 «Еволюційний підхід і проблема дослідження культурних змін» розглядаються особливості застосування класичного еволюціонізму для пояснення природи культурних змін. Дарвінівські уявлення про спільність еволюції людини і решти природного світу та про природну основу антропогенезу справили вагомий вплив на філософську антропологію, соціологію, культурологію, сприяючи утвердженню уявлень про генетичну єдність людства (Т. Вайц. Дж. Мак-Леннан, Ю. Ліпперт, Е. Тайлор) та послаблюючи креаціоністські концепції в суспільствознавстві.

Для пояснення культурних змін використовувалися класичний еволюціонізм (Е. Тайлор) і такі його версії, як градуалізм (Г. Спенсер), сальтаціонізм та емерджетизм (С. Александер, К. Ллойр Морган, А. Бергсон). В основі еволюційного підходу до тлумачення культурних змін лежить твердження про пріоритетність внутрішніх чинників, а нове як результат якісного розвитку старого зберігає його сутнісні ознаки (принцип збереження і наслідування при поясненні змін).

Водночас, аналіз концепцій культурної еволюції Г. Спенсера, Е. Тайлора, Л. Моргана свідчить про методологічну обмеженість класичного еволюціонізму, яка виявилася у неспроможності зняти протиріччя між культурною різноманітністю людства та його єдністю, розкрити діалектику внутрішнього і зовнішнього в культурних змінах, пояснити природу і направленість цих змін. На подолання цих недоліків спрямований неоеволюціонізм (Л. Вайт) , який звертає увагу не лише на хронологічний, а й на змістовний зв'язок між елементами культури, що фіксується науковими методами (наприклад, енергія розглядається як чинник розвитку культури). Культура розглядається як багатовекторний процес, а поняття еволюції культури замінюється поняттям «культурні зміни».

Підрозділ 1.2 «Інтерпретація культурних змін у марксизмі (критичний аналіз)» присвячений аналізу впливу історико-матеріалістичного методу на формування методології досліджень сутнісних характеристик культури. Марксистські уявлення про рушійні сили соціально-економічного розвитку складають окремий напрям формування підходів до дослідження сутності культурних змін, для яких ключовими є розробка та застосування методу історичного аналізу суспільних явищ та обґрунтування вирішальної ролі матеріального виробництва як чинника змін в усіх сферах суспільного життя.

Вплив діалектико-матеріалістичної методології марксизму був визначальним для формування теоретичних поглядів радянських антропологів, культурологів, етнографів, для яких проблема змін стала ключовою як із теоретичного, так і з практичного погляду. Полеміка радянських дослідників із західними антропологічними школами певною мірою сприяла виходу за межі догматизованого марксизму. Дослідницький акцент робився на проблему співвідношення внутрішніх чинників розвитку та дифузії, що були втілені в концепціях культурно-господарських типів та етнографічних областей (Ю. П. Аверкієва, Ю. В. Бромлей, М. Г. Лєвін, М. Я. Марр, Я. В. Чеснов). Очевидними виявилися труднощі застосування марксистського підходу для пояснення культурних змін, що відбувалися в різних культурних регіонах планети упродовж ХХ ст.

У підрозділі 1.3 «Функціоналізм і проблема культурних змін» досліджується методологічний потенціал функціоналізму на основі аналізу праць Е. Дюркгейма, А. Ф. Радкліфф-Брайна, Б. Малиновського та ін. як реакції на неспроможність еволюціонізму повно і всебічно пояснити природу, сутність і рушійні сили культурних змін. Функціоналізм розглядає суспільство як структуру, де кожний елемент виконує властиву йому функцію в межах системи як цілого, здатного до саморегуляції. Увага зміщується на динаміку процесу, завдяки чому дослідження отримали назву «динаміка культури» (Б. Малиновський). Об'єкти матеріальної культури, соціальні відносини та символічні (лінгвістичні) акти розглядаються в тісному взаємозв'язку між собою.

Не заперечуючи повністю можливості культурної еволюції, функціоналісти виступали проти прямого перенесення біологічних понять для пояснення культурних змін як результату боротьби між культурними формами. В основі динаміки культури лежить її адаптація до середовища, здатність реагувати на зовнішні виклики, але зміни відбуваються всередині самого «тіла культури». Функціоналізм посилив критерії науковості й об'єктивності в галузі гуманітарних та історичних досліджень. Історія перестала інтерпретуватися лише як сукупність хронологічно послідовних елементів.

Підрозділ 1.4 «Дифузіоністські підходи до проблеми культурних змін» присвячений аналізу методологічного потенціалу дифузіонізму як дослідницького підходу, що створив основи для широких культурологічних узагальнень (Ф. Боас, Ф. Гребнер, Г. Тард, В. Ріверс, Л. Фробеніус, В. Шмідт та ін.) кінця ХІХ - перших декад ХХ ст. У межах дифузіонізму вирізняють концепції міграціонізму, конвергенції, культурного наслідування, «культурних кіл» (А. Крьобер, Ф. Ратцель, В. Шмідт), а також теорію «культурних областей» (К. Вісслер). Дифузіонізм можна охарактеризувати як напрям антропології, що пояснює подібність різних культур як наслідок поширення культурних цінностей із певного культурного центру, а не самостійною еволюцією культур. Слабким місцем методології дифузіонізму виявилося статичне сприйняття культури, через що жодний напрям дифузіонізму не зміг виробити цілісну концепцію культурних змін.

У підрозділі 1.5 «Культурфілософські інтерпретації культурних змін» аналізуються методологічні засади дослідження культурних змін засобами філософії, зокрема, розглядаються концепції М. Я. Данилевського (джерело змін - культурна, релігійна, політична, економічна діяльність), К. Леонтьєва (перехід від простого до складнішого в рамках граничного часу існування культури), О. Шпенглера (життєвий цикл культури), А. Тойнбі (людина як «агент змін»), П. Сорокіна (культура як підсистема суспільства, що відповідає за цінності), Л. Гумільова (пасіонарність як чинник культурних змін). Спільним для них є уявлення про культуру як самодостатній «організм», життєвий цикл (народження, зростання, розквіт, смерть) якого розгортається відповідно до внутрішніх законів розвитку. Особлива увага приділяється концепції «осьового часу» К. Ясперса, згідно з якою історія - «це постійне й наполегливе просування вперед окремих людей»; неперервне спілкування людей сприяє духовному поступу, який стає основою тих змін, що охопили життя народів, які сприйняли ідеї «осьового часу». Також розглядаються ігрові підходи до пояснення культури Й. Хейзинга, який в основі культури вбачає гру як універсальну модель «перетворення» дійсності, а зміни в культурі пов'язує із втратою ігровим чинником своєї дієвості, та С. Лема, який здійснив спробу поєднати діяльнісний та ігровий підходи.

Розділ 2 «Зміни в культурі: методологічний поворот від існування до становлення» присвячений ретроспективному аналізу змісту поняття зміни та дослідженню передумов методологічного повороту від існування до становлення.

У підрозділі 2.1 «Уявлення про культурні зміни в історико-філософській ретроспективі» досліджується категорія становлення, що включає найбільш важливий аспект зміни, оскільки припускає мінливість речей, явищ процесів, а також передбачає безперервний перехід станів і процесів. Поняття становлення охоплює уявлення про перехід від однієї визначеності до іншої.

Зміни як онтологічна та гносеологічна проблема стали одним із визначальних векторів розвитку європейської філософської думки. Разом із уявленнями про направленість руху формувалися уявлення про його багатовекторність, а також причинно-наслідкові та телеологічні уявлення про рух. Досліджується методологічна орієнтація на характеристику руху через поняття розвитку, прогресу, модернізації, трансформації.

Проблема «змін» набуває нового звучання в ситуації постмодерну, коли, внаслідок запровадження поняття «difference», по суті, відбувається просування думки про релятивність змін і виникає небезпека втрати «моменту існування» (через розсіювання як розрив символічного порядку, висклизання, деконструкцію). Відбувається підміна руху «рекомбінацією» «зародків смислів» (Ж. Дерріда). Реконструкція описується через поняття еклектики, яка функціонує як тиражування варіантів «того самого», й описується постмодерном як породження симулякрів (Ж. Бодрійяр).

За підсумками ретроспективного філософсько-методологічного аналізу можна дійти висновку про те, що поняття «зміна» дозволяє зміщувати акцент в аналізі феноменів культури з буття на становлення, не ігноруючи при цьому момент стійкості.

У підрозділі 2.2 «Концептуальний апарат синергетики і дослідження культурних змін» звертається увага на те, що наука постнекласичного періоду характеризується значним урізноманітненням методів пізнання як в природознавстві, так і в царині гуманітарних знань. Це пов'язано зі стрімким ускладненям сучасного світу як системи, що включає в себе чисельні підсистеми. Усі об'єкти світу, і сам світ розглядаються як такі, що постають і розвиваються (В.С. Стьопін), а відповіді на запитання людини в ході пізнавального процесу залежать від властивостей об'єкта, від способу, в який ставиться запитання, а також від здібностей розуміння суб'єкта, який ставить питання (В.Г. Буданов).

Обґрунтовується методологічний та евристичний потенціал синергетики для дослідження культурних змін в умовах сучасного світу, що увійшов у фазу глобальних трансформацій, оскільки синергетика належить до загальнонаукових програм міждисциплінарних досліджень, що вивчають процес самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур у відкритих фізичних, біологічних, соціальних, пізнавальних, інформаційних, екологічних та інших системах (В.С. Лук'янець).

В умовах глобалізації та постнекласичної науки актуалізується не так фіксація змін у культурі, як методологічне обґрунтування підходів до дослідження змін як необхідної складової існування культури як системи, що перебуває у безперервному становленні. Виникає потреба у створенні синтетичної методології, яка б враховувала не лише локальні зміни в окремих культурах, а й глобальне їх підґрунтя. Становленню такої методології може сприяти синергетика, для якої центральним поняттям є поняття події, а характеристиками події визнаються спонтанність і незворотність (І. Пригожин). Застосування синергетичного підходу для аналізу соціальних систем було запропоновано, зокрема, німецьким філософом і соціологом Нікласом Луманом у теорії соціальних систем.

Згідно Н.Луману, в соціальному світі станам, до яких «прагне» і «вміє» повертатися система, відповідають будь-які універсалії, ідентичності, когнітивні інваріанти, означення, тобто все те, що в староєвропейській культурі називалося предметами, речами. Н.Луман інтерпретує їх як «знаки власної поведінки» («власні значення»), а процес, що призводить до їх формування називає «конденсацією», запроваджуючи поняття аутопоєтичних систем, до яких належать і суспільство, і наука. Так, теорія пізнання, що аналізує науку, сама є частиною науки і бере участь в побудові науки.

Методологічна значущість синергетики полягає у «виправданні випадковості», завдяки чому відкритість, свобода, можливість альтернатив розглядаються як основа для варіативності подій. Відкритість як підґрунтя нерівноважності виступає основою людської творчості.

У підрозділі 2.3 «Культура як нерівноважна система» досліджується можливість аналізу культури з позицій теорії нерівноважних систем, оскільки в сучасній науці поняття нерівноважних систем і нерівноважних процесів відіграє дедалі більшу роль. Поняття нерівноважності і його зміст привертає дедалі більшу увагу в зв'язку з тим, що в умовах глобалізації і неоднозначності процесів у соціокультурній реальності, має місце висока динаміка мінливості в культурному житті і непередбачуваність змін у сучасному світі. Синергетика та нелінійний стиль мислення містять в собі значний методологічний і евристичний потенціал, який не може ігноруватися методологією гуманітарних наук, оскільки синергетична парадигма та її загальнонаукове значення ще не тематизовані достатньою мірою (І.С. Добронравова).

Аналіз нерівноважності як чинника культурних змін актуалізується через відсутність усталених методологічних підходів у дослідженні культури як постійно змінюваної системи. Р. Тома, Г. Хакен, В. Арнольд, І. Пригожин, І. Стенгерс та ін. звернули увагу на те, що в умовах накладеного зовнішнього зв'язку динаміка систем набуває незворотного й імовірнісного характеру. Система може змінюватися, «здійснюючи вибір» із кількох можливих альтернатив. Зміна задається слабкою флуктацією, що має випадковий характер, а її дія визначається чутливістю системи до малих збурень. Методологічний потенціал теорії нерівноважних систем полягає в тому, що вона дозволяє пояснити: 1) культурні трансформації з позицій дії «дивного атрактора»; 2) «горизонтальне» збільшення різноманітності можливих шляхів культурних змін; 3) здатність структури до самовідтворення; 4) залежність між кількістю енергії, процесами ентропії та організаційною структурою суспільства.

Разом із тим, висловлюється застереження щодо неможливості ототожнення нерівноважних термодинамічних процесів із культурою, а також вказується на необхідність враховувати людський чинник.

У розділі 3 «Культурні зміни та проблема цілісності» проаналізовані різні аспекти співвідношення культурних змін та проблеми цілісності культури.

У підрозділі 3.1 «Культура як система і цілісність», спираючись на уявлення про культуру як систему, яку складають сукупність засобів і форм організації життєдіяльності людини, засобів матеріального буття, сукупність матеріальних і духовних досягнень (І. Бойченко. Н. Хамітов), культура аналізується як поліцентричне й багатовимірне утворення.

Системний підхід до культури полягає у визначенні її як сукупності речей, процесів та інститутів, що відповідають за підтримку ідентичності культури, формуються в процесі засадничих видів діяльності людини і визначають її сутнісні характеристики.

Структури культури контролюють ключові образи, відповідальні за самопідтримання системи, і задають параметри нормативного регулювання, підтримуючи не лише безперервність існування культури як «цієї», але й безперервність самого процесу змін.

Підрозділ 3.2 «Культурний субстрат та проблема „агентів” змін» ґрунтується на визначенні культурного субстрату як концентрованого існування культурних форм і змістів, які не пов'язані жорстко між собою і можуть за певних обставин поділятися на окремі фрагменти. До елементів культурного субстрату належать культурні універсалії.

Цілісність культури не прив'язана до виконання вузьких системних завдань, завдяки чому формується сфера відкритості, вибору невизначених можливостей, неспеціалізованості, творчості культурної системи та індивідів. Культурна цілісність являє собою безперервне становлення, оскільки формується у процесі безперервного перетворення інформації, що супроводжується рекомбінацією елементів культурного субстрату. Це відповідає уявленням про інформаційну сферу як дисипативну структуру, що реалізує порядок у породжуваному нею хаосі. Потік інформації може сприяти становленню як порядку, так і хаосу.

Чинники впливу на культуру умовно поділяються на деструктивні, конструктивні та нейтральні, але прогнозування характеру дії цих чинників є проблематичним, оскільки в культурній системі існує кілька точок біфуркації. Саме це ускладнює врахування впливу всіх факторів, значущих за умов їх випадкової взаємодії всередині нерівноважної системи культури. Обіг інформації призводить до розмивання кордонів змін.

У підрозділі 3.3. «Культура як об'єкт «неповної розмірності» аналізується відмінність між акцидентальними та сутнісними характеристиками культурних явищ з урахуванням уявлень про культуру як сукупність сутнісних характеристик та їх акцидентальну «периферію». Якщо сутність культури пов'язується з поняттям субстрату, то акциденції (як тимчасові, несуттєві, мінливі, випадкові якості) виступають як такі, що задають не лише мінливість, а й якісну характеристику цієї мінливості. Таким чином, завдяки акциденціям культура завжди перебуває в ситуації приблизної визначеності, або «неповної розмірності».

Кожний окремий зв'язок елементів культури має передбачуваний і детерміністичний характер, а результат їх сукупної дії можна визначити лише упродовж певного часу існування системи. Цілісність системи та її тривале існування можливе завдяки упорядкованій, негентропійній діяльності людей, здатних розсувати хронологічні межі існування системи. Отже, людська діяльність, з одного боку, виступає як джерело хаосу, з іншого, - як умова підтримки існування системи.

Цілісність забезпечує безперервність змін у культурній системі. Вона відтворює фрагменти стереотипів, виступаючи короткотривалою пам'яттю культури, а також гальмує дисипативні процеси.

У підрозділі 3.4 «Проблема різноманітності форм і механізмів культурних змін» розглядається особливість буття та розвитку культури в ході заміщення одних елементів культури іншими.

Практично всі елементи культури зберігають ознаки свого походження, що свідчить про початкову точку генезису та попередню цілісність. Новоутворена структура характеризується неповнотою як через творчу діяльність людини, так і внаслідок наявності фрагментів сторонніх зв'язків, які вже не можуть бути частиною даної структури. Фрагменти та залишки видалених культур за певних умов набувають самостійного характеру, створюючи простір для культурних альтернатив. Збереження фрагментів втрачених елементів культурних зв'язків сприяє підтриманню спадкоємності культури, забезпечуючи при цьому неперервність самого процесу змін. Цілісність можна визначити як позитивний результат рекомбінації елементів культури внаслідок духовно-практичної діяльності людини.

Серед наслідків культурних змін можна виділити такі: 1) еволюційні зміни в рамках якісної ідентичності речі або процесу в межах системи вищого порядку; 2) дифузійні зміни, пов'язані із зовнішнім проникненням у річ чи процес; 3) індукційні зміни, пов'язані з наявністю всередині культури елементів, що виходять за межі системи, але є частиною цілісності культури. Важливого значення в процесі культурних змін набувають неінтегровані елементи культури як фактори прихованої різноманітності в межах цілісності.

Розділ 4 «Комунікативно-інформаційні аспекти культурних змін» присвячений аналізу ролі інформації як одного з найпотужніших чинників культурних змін в умовах глобалізації. Інформація розглядається як чинник адаптивних і дезадаптивних змін у культурі, а також аналізується динаміка цих впливів та їх можливих наслідків для культури.

У підрозділі 4.1 «Інформація як чинник культурних змін» досліджується динаміка інформації як частини комунікативного процесу (Н.Луман), способів її передачі, змісту, що якісно відрізняє сьогодення від попередніх історичних епох як час інформаційної революції, ери Інтернету та віртуальної культури. Особливо гостро проблема культурних змін, історичних доль культур, народів і людства в цілому постає у зв'язку з революціонізуючими процесами глобалізації, коли людство стикається з ризиками, які не мали аналогів у попередні епохи (Е. Гіденс).

Складні процеси змін, що відбуваються в сучасному суспільстві й культурі, можуть знайти адекватне пояснення в теорії систем Н.Лумана, згідно з якою в світі має місце безмежна кількість подій з потенційно безмежною кількістю зв'язків. Людина як істота, що обмежена за спроможностями та часом існування, але відкрита до життя, аби вижити потребує для себе спрощення світових подій, вдаючись до редукування безлічі напрямів до чіткої структури орієнтації (М. Мінаков). Способом перетворити надскладність світу у прийнятні для людини форми є системи, серед яких Н. Луман вказує на три типи систем: соціальні, психічні та органічні. Соціальні системи належать до аутопоєтичних систем, тобто систем, здатних зберігати свою автономію в процесі обробки складності довкілля. Суспільство виступає як система, що утворює себе за допомогою власного уявлення про свою відмінність від довкілля. Комунікація також виступає як аутопоєтична операція.

Аналіз інформаційного аспекту в системі культури набуває не лише теоретичного, а й практичного значення. Культура завжди була задана конкретному індивіду як невід'ємна складова його буття. Посилення спонтанності культурних змін, що відбуваються за умов інформаційної революції в сучасному світі, складно пояснити, спираючись на традиційні підходи до інтерпретації культурних змін. Теорія систем Н. Лумана та її застосування до пояснення комунікативних та інформаційних процесів надає методологічне підґрунтя для інтерпретації процесів змін в сучасних культурних системах різних рівнів.

У підрозділі 4.2 «Адаптивні та дезадаптивні зміни культури» культурні зміни розглядаються як ланцюг послідовностей: індивід - мікросередовище - засоби комунікації - речі - макросередовище - масова культура - особистість. Культурні зміни можна уявити як результат втрати адекватності під час передавання інформації в наведеному ланцюгу, внаслідок чого спонтанна зміна може бути ініційована на будь-якій ділянці ланцюга. Разом із тим, рух інформації в постійно оновлюваній мережі знань не може тлумачитися як культура, якщо сюди не додати механізм діяльності, або суспільної практики.

У підрозділі 4.3 «Динаміка комунікативно-інформаційних процесів і культурні зміни» звертається увага на те, що інформація (у тому числі й інституалізовані засоби масової інформації) на всіх етапах і в усіх типах культур може виступати фактором нерівноваги щодо неінституалізованого потоку інформації.

Вплив інформаційного потоку на процес культурних змін не може бути виведений як завершена «тенденція розвитку». «Суттєвість» чи «несуттєвість» флуктацій не визначається зв'язком із культурним субстратом, матеріальними інтересами чи втручанням груп лобіювання. Подеколи зміни можуть набувати суттєвого, а то й катастрофічного характеру під впливом здавалося б незначних чинників. Вирішального значення при цьому набуває нерівноважний характер системи в цілому, чутливої до слабких впливів саме через свою нерівновагу. Фактор нерівноваги задається фундаментальною несубстанціональністю потоку інформації.



ВИСНОВКИ

Проблема природи, змісту та рушійних сил культурних змін є ключовою для розуміння культури, а поширення загальнонаукових методів на сферу дослідження культурних змін сприяло становленню критеріїв науковості й об'єктивності в методології культурології та під час інтерпретації причин, рушійних сил і змісту культурних змін. Критичний аналіз різноманітних методологічних підходів дозволяє уникнути абсолютизації ролі одного з підходів та з'ясувати продуктивність застосування наявних підходів і методів у ході аналізу конкретної культурної ситуації та конкретних форм культурних змін.

Еволюціоністський та неоеволюціоністський, історико-матеріалістичний, функціональний, дифузіоністський підходи спрямовані на дослідження та інтерпретацію окремих сторін феномену культурних змін, але не формують цілісну концепцію культурних змін. Загальнонаукові методи дослідження культурних змін потребують коригування відповідно до специфіки предмета та об'єкта дослідження.

Аналіз методологічних засад культурологічних досліджень, представлених концепціями М. Я. Данилевського (джерело культурних змін - культурна, релігійна, політична, економічна діяльність), К. Леонтьєва (перехід від простого до складнішого в рамках граничного часу існування культури), О. Шпенглера (життєвий цикл культури), А. Тойнбі (людина як «агент змін»), П. Сорокіна (культура як підсистема суспільства, що відповідає за цінності), Л. Гумільова (пасіонарність як чинник культурних змін), свідчить про спільність уявлень про культуру як самодостатній «організм», життєвий цикл якого розгортається відповідно до внутрішніх законів розвитку, життєвих циклів (народження, зростання, розквіт, смерть). Значний пояснювальний потенціал мають ігровий підхід до тлумачення культури Й. Хейзинги (гра як універсальна модель «перетворення» дійсності, а зміни в культурі як наслідок втрати ігровим чинником своєї дієвості) та спроба поєднати діяльнісний та ігровий підходи (С. Лем).

Поняття «зміна» описує сутнісні ознаки процесуальності в конкретних явищах, знімаючи протиставлення буття й становлення, руху і спокою, не редукуючи при цьому буття до становлення. Відповідно, поняття зміни виявляється найбільш адекватним для опису процесів у культурі, де одночасно виявляються процеси трансляції, інновацій і розмаїття адаптацій, що дозволяє зміщувати акцент в аналізі феноменів культури з буття на становлення, не ігноруючи момент стійкості. Категорія становлення охоплює найважливіший аспект зміни, оскільки припускає мінливість речей, явищ, процесів і передбачає безперервний перехід станів та про-цесів, включаючи уявлення про перехід від однієї визначеності до іншої.

Проблема «змін» актуалізується в ситуації постмодерну, безпосередньо пов'язаної з глобалізацією. Постмодерністи тлумачать становлення як безперервний перехід, унаслідок чого виникає небезпека втрати «моменту існування»; підміна руху «рекомбінацією» «зародків смислів» (Ж. Дерріда). Недооцінювання ролі новизни й творчості у постмодернізмі пов'язане зі статичним розумінням «відмінності». Реконструкція описується через поняття еклектики як тиражування варіантів «того самого» і є породженням симулякрів (Ж. Бодрійяр).

Синергетика, для якої центральним є поняття події, а характеристиками події визнаються спонтанність і незворотність (І. Пригожин), має значний методологічний потенціал для дослідження змін у культурі, як системі, що перебуває у безперервному становленні. Інструментом дослідження процесів змін може стати сукупність методів динамічного аналізу соціокультурної реальності, в основу яких покладено категоріально-понятійний апарат синергетики (біфуркація, хаос, порядок, стійкість, фрактальність, атрактор тощо). Застосування синергетичного підходу в дослідженні культурних змін відповідає як ідеалам класичної науковості, так і надає додатковий методологічний інструментарій, який дозволяє адекватно аналізувати події культури (одиничні й неповторні) у процесі змін. Разом із тим, синергетичний підхід у методології дослідження культурних змін повторює долю інших загальнонаукових підходів і не дозволяє створити всеохоплюючої концепції культурних змін.

Методологічний та евристичний потенціал синергетики полягає в тому, що вона дозволяє пояснити:

1) культурні трансформації з позицій дії «дивного атрактора»;

2) «горизонтальне» збільшення різноманітності можливих шляхів культурних змін;

3) здатність структури до самовідтворення;

4) залежність між кількістю енергії, процесами ентропії та організаційною структурою суспільства. Проте неправомірність ототожнення нерівноважних термодинамічних процесів із культурою пов'язана з необхідністю врахування людського чинника.

Системний підхід до культури полягає у визначенні її як сукупності речей, процесів та інститутів, що відповідають за підтримку ідентичності культури («власних значень» культури, за Н. Луманом).

Основою побудови «синтетичної» концепції культурних змін є відмова від «методологічної чистоти» досліджень на користь обґрунтування принципів інтеграції різних дослідницьких підходів, або поліметодологізму, як установки постнекласичної науки. Політемодологізм суголосний концепції культурного плюралізму і зумовлений пошуком нових епістомологічних та евристичних моделей інтерпретації культурних змін у процесі переходу до постнекасичної науки і відповідно до ситуації постмодерну, полікультурності та глобалізації.

ПУЬЛІКАЦІЇ

культурний плюралізм синергетика філософський

Иванова К.А. Межкультурная коммуникация как субъек-субъектное общение [Текст] / К.А. Иванова // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства : зб. наук. пр. / Харк. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна. - Х., 2003. - С. 445-448.

Іванова К.А. Ціннісні аспекти вербальної міжкультурної комунікації [Текст] / К.А. Іванова // Етнічність, релігія, нація: міжкультурні комунікації : монографія. - Х., 2003. - Розд. 3. - С. 113-166.

Иванова К.А. Жилой дом в системе ценностей и коммуникативных образов [Текст] / К.А. Иванова // Сборник научных докладов. - Симферополь, 2006. - С. 179-181.

Іванова К.А. Толерантність і емпатія, як специфічні риси комунікативних процесів міжкультурного дискурсу [Текст] / К.А. Іванова // Сборник научных докладов. - Симферополь, 2007. - С. 215-218.

Иванова К.А. Tolerance and empathy as specific features of communicative processes [Текст] // Сборник научных докладов. - Симферополь, 2008. - С. 297-300.

Иванова К.А. Культура как неравновесная система и проблемы культурных изменений [Текст] / К.А.Иванова // Науковий вісник Чернівецького університету. Сер. : Філософія. - 2009. - Вип. 462 - 463. - С. 154-163.

Иванова К.А. Методологические проблемы анализа культурных изменений [Текст] / К.А. Иванова // Грані : альманах. - Дніпропетровськ, 2009. - № 5 (67). - С. 70-75.

Іванова К.А. Поняття толерантності і її соціальне значення [Текст] / К.А. Іванова // Збірник доповідей І Міжнародного Кримського лінгвістичного конгресу. -- Сімферополь, 2009. -- С. 437-439.

Іванова К.А. Аналіз культури як нерівноважної системи [Текст] / К.А.Іванова // Вісник Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Сер. : Філософія. - Х., 2010. - Вип. 30. - С. 3-11.

Иванова К.А. Восток - Запад диалог культур и толерантность [Текст] / К.А.Иванова // Гілея : (науковий вісник): зб. наук. пр. - К., 2010. - Вип. 30. - С. 232 - 241.

Іванова К.А. Культурні трансформації: філософський аналіз [Текст] / К.А.Іванова // Гілея : (науковий вісник): зб. наук. пр. - К., 2010. - Вип. 37. - С. 254-261.

Іванова К.А. Філософські підходи до аналізу культурних змін [Текст] / К.А.Іванова // Гілея : (науковий вісник) : зб. наук. пр. - К., 2010. - Вип. 38. - С.235-240.

Іванова К.А. Концептуальний апарат синергетики як методологічна основа досліджень культурних змін [Текст] / К.А.Іванова / Гілея: (науковий вісник): зб. наук. пр. - К., 2010. - Вип. 39. - С. 292-297.

Іванова К.А. Динаміка інформації та культурні зміни [Текст] / К.А.Іванова // Гілея : (науковий вісник): збірник наук. пр. - К., 2010. - Вип. 42. - С. 321-328.

Іванова К.А. «Класичний» дифузіонізм і проблема культурних змін [Текст] / К.А.Іванова // Науковий вісник Чернівецького університету. Сер.: Філософія. - 2010. - Вип. 504-505. - С. 122-126.

Іванова К.А. Культура як об'єкт «неповної розмірності» [Текст] / К.А.Іванова // Гуманітарний часопис : (збірник наукових праць) / Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут». - Х., 2010. - Вип. 3. - С. 18-25.

Іванова К.А. Культурні зміни в контексті глобалізації [Текст] / К.А. Іванова // Практична філософія. - К., 2010. - № 4. - С. 26-31.

Іванова К.А. Цілісність і «фрагменти віруси» в культурі: динамічний аспект проблеми [Текст] / К.А.Іванова // Грані : альманах. - № 4 (72). - Дніпропетровськ, 2010. - С. 36-39.

...