Психоаналітична модель художньої творчості: досвід теоретичних модифікацій

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІЛЬЧУК Лариса Петрівна

ПСИХОАНАЛІТИЧНА МОДЕЛЬ ХУДОЖНЬОЇ ТВОРЧОСТІ: ДОСВІД

ТЕОРЕТИЧНИХ МОДИФІКАЦІЙ

Спеціальність 09.00.08 - естетика

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2011

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана на кафедрі етики, естетики та культурології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор

Левчук Лариса Тимофіївна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри етики, естетики та культурології;

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Кривда Наталія Юріївна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри української філософії та культури;

кандидат філософських наук, доцент

Миропольська Євгенія Валеріївна,

Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого;

доцент кафедри суспільних наук;

Захист дисертації відбудеться 14 червня 2011 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розіслано «13» травня 2011 року.

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради І.В.Живоглядова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Двадцятирічна історія незалежної України сприяла оновленню й реформуванню практично усіх сфер наукового та суспільно-культурного життя. Над низкою важливих проблем протягом зазначеного часу працювали і представники гуманітарних наук, намагаючись відновити логіку розвитку української культури, представивши її як цілісний феномен. Від початку 90-х років минулого століття й до сьогодні науковці напрацювали значний теоретичний матеріал, який стосується, зокрема, широкого кола проблем українського культуротворення кінця ХІХ початку ХХ ст. У ці хронологічні межі потрапляє і психоаналіз.

Психоаналітичні ідеї, обґрунтовані видатним австрійським психіатром З. Фрейдом і широко оприлюднені ним наприкінці ХІХ ст., набувають надзвичайної популярності не тільки серед українських лікарів-психіатрів, які практикують (І. Аптер, М. Вульф, А. Гейманович, Л. Дрозес), психологів, котрі спеціалізувалися на дослідженні проблем художньої творчості (С. Балей, Я. Коган, А. Халецький, Є. Шевальов), соціологів (Г. Маліс), педагогів (Ю. Кажданська), а й серед письменників (В. Підмогильний), які опікувалися літературознавчими проблемами.

Оскільки від 30-х років ХХ ст. психоаналітичні ідеї гостро критикують представники марксистської методології, відновлення інтересу до них і їх поступове введення в активний теоретичний ужиток в Україні починається із 70-х років минулого століття, а основними сферами послідовного дослідження «класичного» психоаналізу стають естетика та мистецтвознавство. В умовах незалежності процес багатоаспектного дослідження психоаналізу активно продовжується, і науковці, позбавлені будь-яких ідеологічних чи методологічних обмежень, вирішують подвійне завдання: з одного боку, продовжують впроваджувати в теоретичний ужиток як власне психоаналіз - у сучасному розумінні цього поняття, а з іншого, - реконструювати досвід становлення «української моделі психоаналізу» в умовах початку минулого століття. Окрім цього, сьогодні відкривається можливість відтворити ті модифікаційні процеси щодо реальних психоаналітичних проблем, які вже мають місце в українському теоретичному досвіді. Це стосується досвіду психоаналітичного дослідження життя і творчості Т. Шевченка, який має сьогодні чотири різні моделі: С. Балея, А. Халецького, В. Петрова-Домонтовича, Г. Грабовича. Усі означені моделі проаналізовані протягом 2002 - 2009 рр. (Л. Левчук), і порівняльний аналіз є важливим кроком на шляху створення об'єктивного портрета великого українського поета.

За останні два десятиліття українськими науковцями накопичено непересічний теоретичний досвід осмислення культуротворчих процесів кінця ХІХ - початку ХХ ст., який сам по собі вимагає систематизації та оцінки. Цей досвід подекуди впритул дотичний до тієї площини, в якій формувався психоаналіз. По-перше, послідовний інтерес до проблем позасвідомої психічної діяльності людини та її позитивної ролі в художній творчості виявляли І. Франко, Д. Овсянико-Куликовський, а по-друге, значна частина тогочасної української інтелігенції (В. Винниченко, М. Вороний, М. Євшан, О.Кобилянська, О. Луцький, В. Стефаник) в тій чи іншій мірі сповідувала ідеї Ф. Ніцше, філософія якого органічно пов'язана з психоаналізом. Унаслідок цього не тільки прямий, а й опосередкований вплив психоаналітичних ідей на світо ставлення української інтелігенції досить помітний.

Обґрунтовуючи актуальність і доцільність цього дослідження, слід враховувати структурну складність психоаналізу, в межах якого «класичним» вважається той період його розвитку, який визначений діяльністю самого З. Фрейда. Модифікації «класичного» психоаналізу, які почалися ще за життя засновника цієї теорії, торкнулися і питань психології художньої творчості, що вимагає включити в контекст аналізу зазначеної проблеми погляди К. Юнга, К. Хорні та ін. Окрім цього, психоаналіз - це складна, розгалужена система, яка поєднує кілька складних теоретичних блоків: теорію позасвідомого, проблеми дитячої сексуальності, теорію сновидінь, засоби доведення позасвідомого та сфери застосування психоаналітичних методик (мистецтво, релігія, «психоісторія», міфологічні моделі, фольклористика та ін.). Важливе місце серед психоаналітичних досліджень посідає проблема художньої творчості, підґрунтям якої є патографія (від грец. patos - хвороба та grapho - пишу). Враховуючи надзвичайну об'ємність психоаналізу, в дисертаційному дослідженні виокремлена саме проблема художньої творчості.

Якщо трансформувати зазначену теоретичну ситуацію на терени української науки, то на початку ХХ ст., поки психоаналіз не був заборонений, могло йтися лише про розповсюдження та інтерпретацію ідей, передусім З. Фрейда. Більшість значущих робіт прихильників і послідовників З. Фрейда, які репрезентували модифікований психоаналіз, вийшли друком в Україні тільки наприкінці минулого століття. Саме у такому контексті слід визначати відмінність тих завдань, що постають перед європейськими дослідниками психоаналізу, котрі працюють із «класичною» і «модифікованою» моделями цієї теорії та досвідом українських науковців, який, ґрунтуючись переважно на інтерпретаційних підходах, лише частково напрацював приклади модифікаційних оцінок. Увагу звернено на те, що в процесі формування джерелознавчої бази дисертації використовувався порівняльний підхід, завдяки якому відкривається специфіка різної інтерпретації оцінки одного й того самого явища в теоретичній літературі, написаній протягом початку чи кінця минулого століття.

Спираючись на фундаментальні роботи З. Фрейда, К. Юнга, К. Хорні та інших, у дисертації подано загальну характеристику «класичного» психоаналізу, в контекст якого «вписані» проблеми художньої творчості. Показано, що аналіз та оцінки психоаналітичної моделі художньої творчості доцільно розглядати в межах міжнаукового підходу, теоретико-методологічні засади якого представлені у працях О. Кодьєвої, Г. Макаренко, О. Оніщенко, О. Павлової, В. Чернеця та ін.

Виокремлення проблеми патографії як способу виявлення мотивів і стимулів художньої творчості обумовило звернення до широкого кола досліджень, які, спираючись на потенціал біографічного методу, пов'язані з розглядом внутрішнього світу митця, його дитинства, родинних стосунків, релігійних уподобань, ставлення до процесів чи явищ суспільного життя та ін. Ці питання розглянуто на підґрунті досліджень як європейських (М. Арнаудов, Ф. Гальтон, У. Груммес, А. Кемпінські, А. Лілов, Ч. Ломброзо, Я. Парандовський, Р. Хайнц, Дж. Хіллман, Д. Шарп, Г. Штольце), російських (С. Белов, Д.Богоявленська, Л. Виготський, В. Жирмунський, О. Лосєв, Г. Праздніков, М. Суворов), так і українських (В. Бадрак, О. Валевський, М. Гончаренко. Д. Говорун, І. Живоглядова, Л. Левчук, В. Мазепа, О. Оніщенко, В. Роменець та ін.).

Значну увагу в дисертаційному дослідженні приділено аналізу динаміки становлення й розвитку психоаналітичної проблематики в українській гуманістиці протягом другої половини ХХ - напочатку ХХІ ст. У такому теоретичному контексті розглянуті роботи філософсько-естетичного спрямування (О. Брюховецька, Л. Левчук, В.Менжулін, О. Оніщенко, Н. Хамітов), мистецтвознавчого (М. Дремлюга, О. Кирилова, Є.Миропольська) та літературознавчого (Н. Зборовська, С. Павличко).

Крім теоретичних робіт, безпосередньо спрямованих на аналіз психоаналітичної проблематики, в дисертації використано загальнотеоретичні дослідження з конкретних питань художньої творчості, специфіки реалізації творчого потенціалу особистості, естетики мистецтва та загальних проблем українського культуротворення (М. Бровко, Н.Кривда, В. Личковах, Л. Мізіна, О. Наконечна, В. Панченко, О. Петрова, О. Поліщук, Р.Шульга).

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною наукової програми філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та виконана у межах науково-дослідницької теми 06БФ041-01 «Філософія та політологія у структурі сучасного соціогуманітарного знання».

Об'єкт дослідження: психоаналітична модель художньої творчості.

Предмет дослідження: досвід теоретичних модифікацій психоаналітичної моделі художньої творчості.

Мета дисертаційного дослідження: розкрити модифікаційні процеси щодо розуміння мотивів і стимулів художньої творчості, які відбуваються в логіці трансформації - «класичний» психоаналіз - «глибинна» психологія - неофрейдизм, - виокремити естетичний аспект проблеми художньої творчості в теоретичному доробку українських дослідників психоаналізу.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення таких завдань:

реконструювати специфіку естетико-мистецтвознавчого аспекту в логіці становлення теоретичного доробку українських дослідників психоаналізу;

відтворити патографічні моделі інтерпретації життя і творчості Тараса Шевченка;

систематизувати досвід осмислення психоаналітичної моделі художньої творчості в динаміці естетико- мистецтвознавчих досліджень українських науковців: друга половина ХХ - початок ХХІ ст.;

розглянути проблему художньої творчості в структурі «класичного» психоаналізу;

обгрунтувати психоаналітичний підхід щодо інтерпретації компонентів процесу художньої творчості;

проаналізувати специфіку модифікаційних процесів: «глибинна» психологія - неофрейдизм;

показати модифікації аналізу особи митця, спираючись на потенціал патографії;

Методологічною та теоретичною основою дисертації є загальнонаукові принципи систематизації та узагальнення досліджуваної проблеми. Мета і завдання роботи обумовили застосування таких методів дослідження: історичного - у накопиченні первинних даних, отриманих із першоджерел і критичної літератури; біографічного - у вивченні епістолярної, автобіографічної та мемуарної літератури з метою кваліфікованого застосування патографії; аналітичного - у вивченні концептуальних засад, на яких ґрунтуються сучасні підходи до вивчення проблем художньої творчості.

Складність узгодження концептуальних позицій, узятих з різних наук, - естетика, психологія, філософія, мистецтвознавство, літературознавство - і необхідність аналізу конкретних літературних та мистецьких творів як продуктів творчого процесу, зумовили застосування міжнаукового та порівняльного підходів.

Наукова новизна дисертаційного дослідження: уперше реконструйовано логіку модифікаційних процесів, яких зазнала в психоаналітичній теорії проблема художньої творчості. Започаткована в «класичному» психоаналізі, вона трансформувалася у типологію «невротико-шизофренічної» творчості в межах «глибинної» психології, завершившись концепцією «невротичної особистості нашого часу» та обґрунтуванням єдності морально-естетичного та соціального аспектів творчості у неофрейдизмі. В контексті розгляду виокремлено естетичний аспект проблеми художньої творчості в теоретичному доробку українських дослідників психоаналізу.

Наукову новизну дисертації розкрито у таких положеннях, що виносяться на захист:

вперше реконструйовано становлення теоретичного доробку українських дослідників психоаналізу: початок минулого століття - драматичні події 30-х років - 70-ті роки. Підкреслено, що межа ХХ - ХХІ ст. позначена появою досліджень, в яких естетико-мистецтвознавча та літературознавча проблематика посідає принципово важливе місце;

відтворено патографічні моделі осмислення життя і творчості Тараса Шевченка, перша з яких належить С. Балею (1916). Модифікації базової моделі (А. Халецький, В. Петров-Домонтович, Г. Грабович) наголошують на сексуальних витоках творчості поета, нібито властивому йому деформованому ставленні до родинних цінностей та оцінці його поезії в контексті історичних витоків сюрреалізму;

систематизовано досвід осмислення психоаналітичної моделі художньої творчості в дослідженнях українських науковців (друга половина ХХ - початок ХХІ ст.) і показано, що здійснені наукові розвідки охоплюють практично всю історію психоаналізу: від З. Фрейда та К. - Г. Юнга до К. Хорні, Е. Фромма, Ж. Лакана;

розглянуто проблему художньої творчості в контексті «класичного» психоаналізу і показано своєрідність трансформації позасвідомого, теорії дитячої сексуальності та сновидінь у процес вирішення творчих завдань;

обґрунтовано специфіку психоаналітичного підходу щодо інтерпретації компонентів творчого процесу: «мистецтво - митець - художній твір»;

проаналізовано модифікаційні процеси, базовою моделлю яких був «класичний» психоаналіз (творчість як сублімація позасвідомого, роль дитячих спогадів, символіки сновидінь та ін.). Не поділяючи базової моделі, «глибинна» психологія відстоює ідею «невротико-шизофренічної» творчості, що трансформувалася в неофрейдистські ідеї «невротичної особистості нашого часу» (К. Хорні) та єдності морально-естетичного й соціального аспектів творчості (Е. Фромм);

показано модифікації аналізу особи митця, спираючись на потенціал патографії. Обгрунтовано, що започатковані З.Фрейдом пантографії (Леонардо да Вінчі, Й.В.Гете, Ф. Достоєвський), поглиблювались в досвіді Ж. - П. Сартра, Д. Шарпа, Е.Ноймана та ін. (Г. Флобер, Ш. Бодлер, Ф. Кафка, М. Шагал);

Теоретичне і практичне значення дослідження полягає у розширенні теоретичної площини естетики та інших гуманітарних наук щодо розуміння проблеми художньої творчості, передусім, в її психоаналітичній інтерпретації. Матеріали дисертації можуть становити певну теоретичну та методологічну базу для подальшого вивчення як психоаналізу, так і його інтерпретації в українській естетиці. Психоаналіз і сьогодні є визнаною та активно діючою філософсько-психологічною та естетико-мистецтвознавчою системою поглядів, що дає змогу використовувати матеріал дисертації для подальшої дослідницької роботи на теренах, насамперед естетики психоаналізу.

Оскільки виклад досліджуваного матеріалу має яскраво виражений персоніфікований характер, особливо це стосується проблематики з історії української гуманістики початку минулого століття, його можна використовувати у процесі викладання відповідних тем з історії української культури. Основні положення і висновки дисертації можуть бути основою спецкурсів для студентів гуманітарних і творчих вузів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни зроблені автором на основі власних результатів, отриманих у процесі дослідження.

Апробація результатів дисертаційного дослідження здійснювалася шляхом відображення положень і висновків дослідження у 9 (дев'яти) публікаціях, з яких 4 (чотири) - у провідних фахових виданнях України та у формі виступів на 5 (п'яти) науково-практичних конференціях: Міжнародна наукова конференція «Людина. Світ. Культура» (Київ, 2004); Міжнародна наукова конференція «Формування інтелектуально розвинутої і морально зрілої особистості у процесі викладання гуманітарних дисциплін» (Львів, 2004); Міжнародна наукова конференція «Традиція і культура. Прекрасне у духовному потенціалі людства» (Київ, 2010); Міжнародна наукова конференція «Традиція і культура. Феномен діалогу: традиція і сучасність» (Київ, 2010), Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2011» (Київ, 2011).

Структура дисертації зумовлена метою і завданнями дослідження. Дисертація складається із вступу, трьох розділів (десяти підрозділів), висновку і списку використаних джерел (208 найменувань). Загальний обсяг дисертаційного дослідження становить 186 сторінок. Основний текст викладено на 168 сторінках.

психоаналіз модель художній творчість

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність і доцільність дисертації, ступінь її наукової розробки. Визначено об'єкт, предмет, сформовано мету, завдання роботи, її методологічні засади, наукову новизну та практичне значення.

Перший розділ - «Класичний психоаналіз Зигмунда Фрейда як підґрунтя модифікаційних процесів» - це загальна характеристика психоаналізу з акцентом на проблемі художньої творчості.

У першому підрозділі - «Загальна характеристика «класичного» психоаналізу» - розкрито історію становлення «класичного» психоаналізу як єдності позасвідомого, теорії дитячої сексуальності та теорії сновидінь. Аналіз цих структурних елементів подано з урахуванням сучасних поглядів та з виявленням тих суперечностей, які нашарувалися в оцінці цієї системи поглядів протягом минулого століття (Ф. Александер, М. Гротьян, Ю.фом Шайдт та ін.). Позасвідоме представлене в дисертації як у фрейдівській інтерпретації, так і у модифікованих формах К. Юнга, проблеми дитячої сексуальності подані із використанням наукових розвідок Г. Фрейд, М. Кляйн, Д. Барлінхем. а протиріччя «едипова комплекса» виявлені через феномен самоаналізу Г. Міллер - А. Рембо (О.Оніщенко). У теорії сновидінь виокремлені сновидіння - «самоспостереження» (Л.Бунюель, С. Далі).

Розглянутий у цьому підрозділі матеріал виокремлює ті змістовні аспекти позасвідомого, теорії дитячої сексуальності та сновидіння, які мають творчо-спонукальний характер і можуть стимулювати творчий процес.

У другому підрозділі - «Мистецтво - митець - художній твір» як компоненти процесу художньої творчості: психоаналітичний підхід» - наголошено, що розгляд художньої творчості в контексті психоаналітичних ідей повинен, по-перше, враховувати міжнаукову природу психоаналізу, а по-друге, спиратися на розгляд естетики як метатеорії мистецтва (Д. Кучерюк), що дає можливість виокремити естетико-мистецтвознавчий аспект цієї системи поглядів.

Показано, що в процесі аналізу психоаналітичної моделі художньої творчості слід спиратися на динаміку руху: «мистецтво - митець -художній твір», протягом якого виявляються самобутні можливості творчого процесу: виникнення задуму, пошуки шляхів його реалізації, паритет творчої і ремісничої праці. Підкреслено закономірний характер модифікацій естетико-мистецтвознавчих ідей «класичного» психоаналізу, оскільки З.Фрейд подекуди непрофесійно підходив до феномену «мистецтво», ставився вкрай вибірково до видів мистецтва, поняття «митець» ототожнював переважно з діяльністю живопися (Л. Левчук). Розглянуто позитивні аспекти сучасного українського кінознавства, яке використовує психоаналіз, зокрема фрейдівську ідею чотирьох інстинктів - волі до влади, честолюбства, сексуально-еротичних, агресивних - для систематизації тематичної спрямованості західного кіномистецтва (М. Дремлюга).

У третьому підрозділі - «Патографія як засіб виявлення мотивів і стимулів художньої творчості» - визначено місце і значення патографічних досліджень в логіці розвитку психоаналізу. Підкреслена відмінність патографічного (П. Мебіус) й біографічного (Ш.О. Сент-Бев) методів, які сьогодні тяжіють до взаємодії, і займають чільне місце в теорії художньої творчості. Патографії, що були здійснені Фрейдом, (Леонардо да Вінчі, Ф. Достоєвський) показали властиву їм специфіку порівняно з теорією П. Мебіуса: на відміну від засновника патографії, якого цікавили фізичні вади людини, Фрейд намагався працювати з «моральними» хворобами митця. Для патографії це був перший досвід.

Спираючись на приклади фрейдівської патографії, відтворено ставлення до неї сучасних дослідників художньої творчості, які, виявляючи помилковість чи штучність окремих висновків, з одного боку, корегують «образ» митця, створений за допомогою такого підходу, а з другого, «вибудовують» спадкоємність між традиційним та сучасним патографічним досвідом.

Другий розділ - «Глибинна» психологія - неофрейдизм: проблема художньої творчості в динаміці модифікаційних процесів» - відбиває логіку зміни розуміння проблем художньої творчості у русі від «класичного» психоаналізу до «глибинної» психології та неофрейдизму.

У першому підрозділі - «Художня творчість як вияв «невротичних» чи «шизофренічних» нахилів митців» - увагу зосереджено на поглядах К.-Г. Юнга - засновника «глибинної» психології, - який, на відміну від інших психологів та психоаналітиків, надзвичайно обережно ставився до поняття «творчість», віддаючи перевагу поняттю «творчий інстинкт». Це відповідає загальній ідеї Юнга про п'ятирівневу структуру інстинкту: активність, голод, сексуальність, рефлексія, творчість. Показано, що такий підхід обумовлює оцінку творчості як «нефіксованого» інстинкту, «фіксованість» якому надає створений художній твір. На відміну від Фрейда, якого цікавить митець, Юнга цікавить художній твір: наголоси свідомо змінюються.

Звинувачуючи Фрейда в «закоренілому догматизмі», Юнг відстоює ідею типології творчості, завдяки обґрунтуванню двох типів: «інтровертованого» - створює сентиментальне мистецтво з яскраво вираженим «Я» митця - та «екстровертованого» - створює наївне мистецтво, де «митець абсолютно єдиний з творчим процесом». Пропонуючи розглядати творчий процес як живу людину «імплантовану в людську психіку», Юнг поділяє митців на «шизофреників» (Дж. Джойс) - твори мають «поза чуттєвий» характер, «відвернені від читача», «виносять на поверхню» потворне, хворобливе, гротескне, незрозуміле, банальне - та «невротиків» (П. Пікассо), - твори яких слід поєднувати з силами зла, з конфліктними ситуаціями історії, із знищенням загальноприйнятих ідеалів краси і добра.

У другому підрозділі - «Творчий потенціал митця в контексті теорії «невротичної особистості нашого часу» - на прикладі теоретичної спадщини К. Хорні розглядається специфіка неофрейдистської моделі художньої творчості, яка, відштовхуючись від позиції З. Фрейда, помітно змінила ставлення до митця й здійснюваного ним творчого процесу. К. Хорні, яка була настільки ж прихильником психоаналізу, наскільки й його критиком, в основу власної концепції поклала тезу про «невротичну особистість нашого часу», що привело до наголосу на митцях як «відсторонених особистостях», яким властиве «неприйняття почуттів», тяжіння до усамітненого життя та «зберігання дистанції між собою та іншими». «Почуттєвість» митців виявляється лише протягом творчого процесу. Значної ваги в теорії К. Хорні набувають такі стани митця як страх, аскетизм, уособленість та самодисціплінованість.

У третьому підрозділі - «Творчість як єдність морально-естетичного та соціального аспектів» - показано, що більшість із зазначених тез К. Хорні підтримує Е. Фромм, який, звертаючись до творчості видатного японського художника Хокусаї, вводить в ужиток поняття «ірраціональний страх», «страх невизнання» - докори совісті за розтрачене життя, за не здійснені творчі плани і т.ін. Е.Фромм гостро ставить проблему морально-етичної відповідальності митця («творча совість», орієнтація на існуючі стереотипи, наслідування моді, що «розмиває» авторську самоцінність).

Показано, що, уникаючи жорсткого персоніфікованого підходу, який завжди використовували З. Фрейд та К. Юнг, неофрейдисти досягли більш узагальненого підходу до проблем художньої творчості і ввели в теоретичний ужиток низку понять, які стосуються творчості як такої, незалежно від конкретної людини, яка реалізує певну творчу ідею.

У четвертому підрозділі - «Патографічні дослідження: досвід другої половини ХХ століття» - підкреслено значення патографії для психоаналітичної моделі художньої творчості і відтворені подальші традиції її розвитку (Сартр, Фромм, Шарп, Нойман). Модифіковані патографії Сартра присвячені Г. Флоберу і Ш. Бодлеру. Своєрідність концепції Сартра полягає у протиріччі між визнанням ним реальності митця і творчого процесу та запереченням реальності мистецтва і художнього твору, які існують лише в акті сприймання. Наслідком такого парадоксу є ситуація, при якій реальна людина створює твір, який ми сприймаємо, але який не існує поза процесом сприймання. Ця штучна конструкція є надбудовою над наріжною мистецтвознавчою тезою Сартра - «твір мистецтва - це ірраціональне». Патографії Флобера і Бодлера співпадають в основних наголосах: аналіз родинних стосунків, негативна оцінка батька, визнання ролі матері і - відповідно - постійне педалювання протилежності «чоловіче/жіноче».

Патографія Ф. Кафки, здійснена Фроммом і Шарпом, наголошує на «самотності», «самовідчуженні» письменника, які і закладені у зміст символів його творів. Патографія Д. Шарпа певним чином дублює патографію Леонардо да Вінчі, здійснену Фрейдом, і опрацьовує символ «незримого ворона», який пізніше стимулював символічні пошуки Х. Муракамі. Патографія М. Шагала (Е. Нойман) побудована на «розкодуванні» символіки єврейської культури, культу «провінціалізму» та «регенеруючої емоційної сили жіночого начала» як підґрунтя творчої самобутності митця.

У третьому розділі - «Психоаналітична модель художньої творчості: інтерпретаційні традиції в українській гуманістиці» - відтворено теоретичний доробок українських дослідників психоаналізу від 10 - 20 - х років минулого століття до сьогодні.

У першому підрозділі - «Психоаналітичний досвід у контексті досліджень українських науковців: традиція та сучасний стан» - реконструйовано процес «входження» інтересу до позасвідомої психічної діяльності та психоаналізу в український культурний простір (О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський). Показано, що найпослідовніше пролемами художньої творчості загалом і специфікою впливу на творчий процес позасвідомої психічної діяльності займався І. Франко. Обгрунтовано, що в умовах незалежності оцінка спадщини поета позбавилася певних обмежень і сучасні науковці виявляють потенціал франкової роботи «Із секретів поетичної творчості» щодо введення в ужиток європейської психологічної літератури, обгрунтування двох рівней свідомості, виявлення творчої природи «нижньої» свідомості, ролі «сонної» фантазії, природи змислів та ін.. Сучасна модель оцінки Франка подана з орієнтацією на позицію Н. Зборовської, яка «руйнує» традиційне франкознавство.

Окрім І. Франка, проаналізовано спадщину В. Винниченка (в інтерпретації Г. Сиваченко) та позицію С. Павличко щодо строкатого ставлення української художньої інтелігенції до психоаналітичної проблематики.

У другому підрозділі - «Життя і творчість Т. Шевченка як об'єкт психоаналітичного «анатомування» - розглянуті чотири патографічні моделі життя і творчості Шевченка, включаючи і базову модель С. Балея (1916).

У контексті базової моделі виокремлені наступні елементи пояснення творчості Шевченка: «комплекс сирітства», «окреме забарвлення еротики», «вичарування» - органічне поєднання сну та мрії, «ендіміонські мотиви», «інфантилізм» та ін. На прикладі критики базової моделі (Л. Левчук) показано, що поза увагою С. Балея залишилися факти кріпосництва, травма «викупленої» людини, врахування існування тотожних образів (Катерина) і в поезії, і в живописі.

Пізніше (1926) з'являється патографія Шевченка, в якій наголошується на «едиповім комплексі», на протиріччях з батьком та родинних конфліктах (А. Халецький). Наступні дві патографії здійснені дослідниками-емігрантами і висувають на перший план дискусію щодо «професії» Шевченка: поет чи живописець? Так, В. Петров-Домонтович (1948) констатує «стихійну обдарованість» митця, його «неуцтво», підвищений інтерес до феномену сну й сновидінь та близькість до сюрреалістичного світобачення. На ролі сексуально-еротичного почуття в становленні поетичної творчості, на значенні «жіночого» начала в особистісному світі Шевченка наполягає Г. Грабович (1982). Аналіз зазначених патографій (Л. Левчук, Н. Зборовська, С. Павличко) виявляє їх певну тенденційність, дещо механічне наслідування психоаналізу, намагання уникати розгляду цілих шарів в біографії поета: роки кріпацтва та заслання, стосунки з сучасниками, предметне розкриття особистого життя Шевченка та ін.. Частина матеріалу, яка подається в патографіях, не підкріплена документально, а приклади з творчості поета, як правило, обмежуються такими творами як «Сон» та «Гайдамаки».

У третьому підрозділі - «Психоаналітична модель художньої творчості в динаміці естетико-мистецтвознавчої позиції української гуманістики: друга половина ХХ - початок ХХІ століття» - відображені основні тенденції й напрямки розвитку української моделі психоаналізу протягом означеного періоду. Досліджено, що від 60-х років досить активно вивчався «класичний» психоаналіз З. Фрейда з наголосом на проблемі художньої творчості чи естетики психоаналізу (Л. Левчук). Ця робота виглядала вкрай необхідною, оскільки після 30 - х років радянською владою психоаналіз був фактично заборонений.

Показано, що наприкінці минулого століття - на початку ХХІ коло психоаналітичних проблем, представлених в українській гуманістиці, значно розширилося, досить яскраво представивши лаканівську модель психоаналізу (О.Кирилова, О. Брюховецька), мистецтвознавчий аспект (М. Дремлюга) та новий - модифікований - досвід опрацювання патографії (О. Оніщенко). Усі спрямування сучасних українських дослідників психоаналізу, роботи яких представлені у дисертації, мають послідовне естетико-мистецтвознавче спрямування.

У «Висновках» дисертації підводяться підсумки проведеного дослідження:

В дисертації поєдується кілька важливих теоретичних аспектів, а саме: власне психоаналіз, питання, пов'язані з художньою творчістю взагалі й її психоаналітичною інтерпретацією, зокрема, а також з виявленням специфіки модифікаційних процесів, які розпочалися від перших десятиліть минулого століття й тривають до сьогодні. Підкреслено, що аналіз заявлених проблем вимагає застосування міжнаукового підходу;

аргументовано, що зазначений об'єм проблем, який створює дослідницький простір даної дисертації, стикається, передусім, із складністю джерелознавчої бази, адже загальновідомо, що психоаналіз належить до досить впливових напрямів сучасної гуманістики, і різні гуманітарні науки накопичили досить потужний теоретичний матеріал, який вимагає систематизації та узагальнення. Такий аспект виявився надзвичайно цікавим і він потужно представлений як підґрунтя даного дослідження, оскільки відтворює динаміку руху теоретичних ідей в науковій літературі протягом минулого століття;

проаналізовано основні структурні складові «класичного» психоаналізу - позасвідоме, теорія дитячої сексуальності, теорія сновидінь - і відтворено процес вироблення критичного ставлення учнів та прихильників З. Фрейда як до абсолютизації ролі позасвідомого в житті людини, так і до сексуально-еротичних потягів як підґрунтя творчості. Критика сприяла появі контрідей та усвідомленню необхідності перегляду окремих психоаналітичних принципів. Протягом певного часу, не руйнуючи «класичного» психоаналізу, почали формуватися модифікаційні тенденції і в європейському, і в американському психоаналітичному досвіді;

виокремлено проблему патографії як таку, що найбільш виразно відбиває засади психоаналітичної моделі художньої творчості. В дисертації представлений як фрейдівський патографічний досвід, так і подальші модифіковані моделі патографії, які відпрацьовані в роботах К. Юнга, Ж. - П. Сартра. Е. Ноймана, Д. Шарпа і торкаються життя і творчості низки видатних митців, які репрезентують різні історичні періоди європейської культури (Г. Флобер, Ш. Бодлер, Дж. Джойс, Ф. Кафка, П. Пікассо, М. Шагал). В процесі здійснення патографічних досліджень систематизовані специфічні ознаки творчого процесу (біографічний досвід, пам'ять, фантазія, уява, почуття, вільні асоціації, імпровізація, самоаналіз та ін.), що в психоаналітичній моделі художньої творчості розглядаються як наріжні;

зосереджено увагу на модифікаційних процесах, якими позначена позиція представників «глибинної» психології та неофрейдизму. Виокремлено проблему типології художньої творчості, яка представлена «невротичним» й «шизофренічним» типами в «глибинній» психології К. Юнга, а пізніше уніфікована в ідеї «невротичної особистості нашого часу» в неофрейдизмі К. Хорні та Е. Фромма. Показано, що концепція К. Хорні будується на визнанні митців «відстороненими особистостями», яким властиве «неприйняття почуттів», тяжіння до усамітненого життя та ін.. «Почуттєвість» митців виявляється лише протягом творчого процесу, який спрямовують такі стани митця як страх, аскетизм, уособленість та самодисциплінованість. В позиції Е. Фромма яскраво виражене морально-етичне забарвлення та інтерес до «ірраціонального страху», «страху невизнання» та поняття «творча совість». Підкреслено значення теоретичних спроб Е. Фромма щодо органічного поєднання морально-естетичного та соціального аспектів в процесі творчої діяльності людини;

проінтерпретовано український психоаналітичний досвід, який сформувався між початком ХХ ст. та 30 - ми рр. Пізніше заборонений, психоаналіз відродився від середини 60 - х років і сьогодні представлений в українській гуманістиці як багатоаспектний феномен: естетика психоаналізу з наголосом на проблемі художньої творчості, мистецтвознавчі проблеми в контексті видової специфіки мистецтва, лаканівська модель психоаналізу, нові моделі патографічних досліджень;

наголошено на проблемі патографічних досліджень, як такій, що має потужні традиції в історії української гуманістики і показано, що від чотирьох моделей патографії життя і творчості Т. Шевченка (С. Балей, А. Халецький, В. Петров-Домонтович, Г. Грабович) інтерес до потенціалу патографій закріпився в українській естетиці та зазнав модифікаційних форм, а саме: трансформувався в діалог між теоретиком і практиком мистецтва, наголосив на потенціалі самоаналізу митця та «вписав» творчість у чіткий історичний контекст.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВІДОБРАЖЕНІ У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Ільчук Л.П. Український досвід інтерпретації психоаналітичної моделі художньої творчості // Гуманітарний часопис. Збірник наукових праць. - Харків: ХАІ. 2009. - №1. - С. 83 - 88.

2. Ільчук Л.П. Фрейдизм та деякі аспекти сучасної соціальної теорії // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. - Випуск Х: Зб. наук. Праць - К., 2003. - С. 41 - 48.

3. Ільчук Л.П. Фрейдизм в історичній ретроспективі // Політологічний вісник: Зб. наук. праць: Вип. 14. - К., 2003. - С.17 - 23.

4. Ільчук Л.П. Фрейдистська концепція художньої творчості в світлі аналітичної психології // Наукові записки НПУ імені М.П. Драгоманова: Зб. наук. Праць - К., 2003. Випуск 12 - С. 43 - 50.

5. Ільчук Л.П. До питання міжнаукового підходу у вивченні проблеми художньої творчості // «Дні науки філософського факультету - 2011», Міжн. наук. конф. (2011 ; Київ). Міжнародна наукова конференція «Дні науки філософського факультету - 2011», 20-21 квіт. 2011 р. : [матеріали доповідей та виступів] / редкол. : А. Є. Конверський [та ін.]. - К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2011. - Ч. 7. - 183 с.

6. Ільчук Л.П. Творчі модифікації як форма діалогу: досвід психоаналізу // Матеріали ІХ міжнародної наукової конференції «Традиція і культура. Феномен діалогу: традиція і сучасність» (19 - 20 листопада 2010 року, Київ). - К.: Асоціація «Новий Акрополь», 2010. - Ч. 3. - С. 33 - 35.

7. Ільчук Л.П. Потенціал патографії в дослідженні художньої творчості // Матеріали міжнародної наукової конференції «Традиція і культура. Прекрасне у духовному потенціалі людства» (11 - 12 червня 2010 року, Київ). - К.: Асоціація «Новий Акрополь», 2010. - Ч. 1. - С. 13 - 14.

8. Ільчук Л.П. Аналітична психологія К. - Г. Юнга в контексті теоретичних вимірів художньої творчості // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції «Формування інтелектуально розвинутої і морально зрілої особистості у процесі викладання гуманітарних дисциплін». - Львів: ЛІ МАУП, 2004. - С. 63 - 64.

9. Ільчук Л.П. Фрейдистська концепція художньої творчості // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень (До 170-річчя філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка). Матеріали Міжнародної наукової конференції «Людина. Світ. Культура» (20-21 квітня 2004 року, Київ). - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - С. 278 - 279.

АНОТАЦІЯ

Ільчук Л.П. Психоаналітична модель художньої творчості: досвід теоретичних модифікацій. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.08 - естетика. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2011.

Дисертація присвячена як розгляду психоаналітичної моделі художньої творчості, так і визначенню модифікаційних процесів, якими позначений післяфрейдівський період. На основі опрацювання позицій представників «глибинної» психології (К. Юнг) й неофрейдизму (К. Хорні, Е. Фромм) розглянуто типологію художньої творчості ( «невротичний» - «шизофренічний» типи) та сформовано «портрет» митця в контексті «невротичної особистості нашого часу»: «відсторонена особистість», неприйняття почуттів, усамітнене життя, «страх невизнання», аскетизм, «творча совість». Підкреслено значення патографії як засобу виявлення прихованих мотивів та стимулів художньої творчості.

Реконструйовано український психоаналітичний досвід, який в сучасних умовах сконцентрований на проблемах естетики психоаналізу, художній творчості в контексті видової специфіки мистецтва та патографії.

Ключові слова: естетика психоаналізу, художня творчість, митець, творчий процес, типологія творчості, теоретична модифікація, патографія, «невротична особистість нашого часу», «творча совість», доробок українських дослідників психоаналізу.

АННОТАЦИЯ

Ильчук Л.П. «Психоаналитическая модель художественного творчества: опыт теоретических модификаций». - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.08. - эстетика. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2011.

Диссертация посвящена как рассмотрению психоаналитической модели художественного творчества, так и определению модификационных процессов, которыми отмечен послефрейдовский период. На основе осмысления позиций «глубинной» психологии (К. - Г. Юнг) и неофрейдизма (К. Хорни, Э. Фромм) рассмотрена типология творчества как модификационный проект, в котором концепция художественного творчества, представленная в «классическом» психоанализе З. Фрейда, претерпевает значительные изменения. Так, на первый план выходят идеи типологизации творчества и рассмотрения художника в качестве «невротической» (П. Пикассо) или «шизофренической» (Дж. Джойс) личности. Неофрейдизм «вписывает» художественное творчество в более широкую концепцию «невротической личности нашого времени», с акцентом на «отстраненной личности», отрицании чувственной культуры, уединенность жизни, «страх непризнання», аскетизм, «творческая совесть». Подчеркнуто значение теоретических попыток Э. Фромма относительно органического сочетания нравственно-эстетического и социального аспектов в процессе творческой деятельности человека. Модифицированная форма проблем художественного творчества рассмотрена с широким использованием эстетико-искусствоведческого материала.

Подчеркнуто значение патографии как способа выявления скрытых мотивов и стимулов художественного творчества. Отталкиваясь от опыта «классического» психоанализа, осуществившего патографии Леонардо да Винчи, Ф. Достоевского и др., проанализированы модифицированные модели К. Юнга (Дж. Джойс, П. Пикассо), Ж. П. Сартра (Г. Флобер, Ш. Бодлер), Э. Ноймана (М. Шагал), Д. Шарпа (Ф. Кафка) и определены положительные аспекты патографии при условии последовательного взаимодействия с биографическим методом.

Обобщен и систематизирован опыт исследования психоанализа украинскими учеными, который начал формироваться в первые десятилетия прошлого столетия, а сегодня составляет важную часть украинской гуманистики.

Ключевые слова: эстетика психоанализа, художественное творчество, художник, творческий процесс, типология творчества, теоретическая модификация, патография, «невротическая личность нашего времени», «творческая совесть», опыт украинских исследователей психоанализа.

SUMMARY

Ilchuk L.P. Psychoanalytic model of art creativity: the experience of the theoretical modifications. - Manuscript.

The dissertation for Candidate degree of Philosophical Sciences, specialty 09.00.08 - aesthetics. - Taras Shevchenko National University - Kyiv, 2011.

The dissertation work is devoted to a consideration of the psychoanalytic model of artistic creation and modification process definition, which marked afterfreyd period. On the basis of positions of the representatives of «deep» psychology (Jung) and neofreydyzm (K. Horney, E. Fromm) typology of art creativity («neurotic» - «schizophrenic» types) and formed the «Portrait of the artist in the context of neurotic personality our time», «estranged personality» rejection feelings, cloistered life, «recognizing fear», asceticism, «creative conscience». The importance patohrafiyi as a means to reveal hidden motives and incentives for artistic creation.

Reconstructed Ukrainian psychoanalytic experience which in modern terms concentrated on the problems of aesthetics of psychoanalysis and art in the context of art and specific difference patohrafiyi.

Keywords: aesthetics of psychoanalysis and art creativity, artist, creative process, typology of creativity, the theoretical modification, patohrafiya, "neurotic personality of our time", "creative conscience", Ukrainian researchers legacy of psychoanalysis.

Размещено на Allbest.ru