Реактуалізація пам’яті та досвіду в наративній філософії історії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.Н. КАРАЗІНА

ХАЛИМОН МАРИНА МИХАЙЛІВНА

УДК 1:316.3:930.1

РЕАКТУАЛІЗАЦІЯ ПАМ'ЯТІ ТА ДОСВІДУ В НАРАТИВНІЙ ФІЛОСОФІЇ ІСТОРІЇ

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Харків - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник:

доктор політичних наук, доцент

Фісун Олександр Анатолійович,

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна,

завідувач кафедри політології.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

Павленко Юрій Віталійович,

Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України,

головний науковий співробітник;

кандидат філософських наук

Чистіліна Тетяна Олександрівна,

Харківський інститут банківської справи УБС НБУ,

доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін.

Захист відбудеться «20» жовтня 2011 року о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.18 Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 6, ауд. 2-43.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна (61077, м. Харків, пл. Свободи, 4).

Автореферат розісланий «19» вересня 2011 р.

В. о. вченого секретаря

спеціалізованої вченої ради В.В. Гусаченко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

історизм комеморативний минулий модерн

Актуальність теми дослідження зумовлена широкими дискусіями, що розгорнулися навколо обговорення проблем самовизначення історії. Сьогоднішня історіографічна ситуація характеризується по-різному: як постмодерна, постпостмодерна, пастпостмодерна, що актуалізує детальніше дослідження методологічних основ сучасного історіописання та основного категоріального апарату, на якому воно ґрунтується.

Ці самоназви історіографічних практик, по суті, походять від «етимологічно суперечливого сполучення «пост» (після) і «модо» (саме зараз)» і «наділені атрибутами, які можна простежити крізь усю історію модерної (сучасної) думки» Енциклопедія постмодернізму / за ред. Ч. Е. Вінквіста та В. Е. Тейлора; пер. з англ. В. Шовкун. - К.: «Основи», 2003. - С. 327.. Виходячи з цього, актуальним видається дослідження витоків модерної історіографії, її впливу на формування новітніх методологічних стратегій в написанні історичних текстів. Засадничим поняттям останніх була теорія мови, яка докорінно вплинула на дослідження лінгвістичних та комеморативних практик в історіографії. Тому за краще вважаємо проведення даного дослідження в межах наративної філософії історії.

Ситуація постмодерну з її лінгвістичним поворотом та недовірою до великих наративів означала розширення філософсько-історичної методології (до якої були включені методи лінгвістики, семіології, літературознавства) та зосередження уваги на історіописанні, а отже, на мові історика, через посередництво якої він демонструє своє бачення історичної реальності. Разом з тим постмодерна критика модерністських підходів до історіописання призвела до переосмислення ідеалу науковості в історичному знанні та скептичного відношення до істинності тверджень історичного дослідження. В історіографічних дискусіях переглядається саме тлумачення історичного тексту та історичного наративу як таких, а концепти істинності та хибності історичного наративу поступаються місцем сприйняттю наратива як особливого типу оповідного тексту, котрий постійно стимулює процедури інтерпретації історії.

Проте надмірна увага до лінгвістичного повороту та, відповідно, до лінгвістичних інструментів в історіописанні призвели до чергової хвилі самокритики сучасного історіографічного дискурсу. Поняття постмодерну видається певному колу дослідників таким, що не відображає всіх ліній розвитку сьогоднішньої філософії історії. Альтернативні поняття постпостмодернізму та пастпостмодернізму актуалізують дослідження категорій досвіду та пам'яті. З одного боку, причиною появи цих самоназв історіографічних практик та реактуалізації понять досвіду та пам'яті стало «приватизоване» (за Ф. Анкерсмітом) відношення до минулого. Воно втілюється у нівелюванні значення професійних академічних практик виробництва історичного знання, зниженні значимості традиційних авторитетних інститутів, крупних дисциплінарних центрів, що стало наслідком постмодерного впливу на історіографію. З другого боку, проголошене П. Нора настання «меморіальної епохи» робить нагальним дослідження комеморативних практик, через які вона себе репрезентує. Важливим видається акцентування уваги на тому, що досвід та пам'ять вивчаються в межах традиції наративної філософії історії, оскільки вони репрезентуються через наративи досвіду та наративи пам'яті за допомогою метафоричної мови, яка виступає своєрідним посередником між теперішнім та трагічним минулим.

Ключовою характеристикою здійснення комеморативних практик у сучасних суспільствах є їх ідеологізованість та політизованість. Під впливом політики пам'яті змінився як спосіб сприйняття історичного, так і ідеологізація знання про минуле. По суті, дискурс пам'яті стає тотожним політиці пам'яті. Відображення історичної реальності за такого підходу передбачає встановлення певних подій минулого, котрі навмисне «не запам'ятовуються» або, навпаки, «запам'ятовуються». Влада причетна до самого процесу історіописання та визначає, яке минуле варте збереження, а яке - забуття. Спогади про колективні історичні травми та їх переживання значною мірою залежать від того, яким чином ці спогади використовуються у теперішньому. Чи буде та чи інша подія взагалі витлумачена як травмуюча, часто залежить не стільки від самої події, скільки від того, яке значення їй буде надане згодом.

Звернення до дослідження понять досвіду та пам'яті видається актуальним і в контексті визначення меморіального простору України. Як молода держава, що проходить певні етапи свого становлення, Україна має вирішити питання національної консолідації та формування національної ідентичності.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Дослідження методологічних парадигм відображення минулого та комеморативних практик сучасності є важливим напрямком наративної філософії історії. Представлена проблематика певним чином розглядалась у працях провідних істориків та філософів світу, однак їх дослідженням властивий переважно вузькоспецільний характер. У зв'язку з цим додаткового розгляду потребують питання особливості співвідношення історії та мови, історії та пам'яті.

Вивчення витоків модерної філософії історії базується на працях Геродота, Фукидида, Полібія, Діонісія Галікарнаського, на роботах таких сучасних дослідників, як Х. Арендт, Р. Арон, М. Барг, Р. Козеллек, Т. І. Кузнєцова, Т. А. Міллер, О. Філюшкін, А. А. Тахо-Годі. Важливим для розуміння підстав розширення методологічних парадигм історичного дослідження є звернення до праць М. Блока, Ф. Броделя, Г. Х. фон Врігта, К. Г. Гемпеля, Р. Коллінгвуда, Е. Ле Руа Ладюрі, Ж.-Ф. Ліотара, Ф. Симіана, Л. Февра.

Необхідність текстуального підходу у відтворенні історичного минулого обґрунтовували Ф. Анкерсміт, С. Грінблатт, Л. Монроз, Г. Вайт, О. Еткінд, І. Смирнов. Так, у статті «The Burden of History» Г. Вайт одним з перших ґрунтовно доводить необхідність застосування текстуалістичного підходу до вивчення історії, піднімаючи проблему статусу історичної дисципліни, її співвідношення з наукою та літературою. Тим самим він повернув до історичного дослідження метафору та фокусування на сюжетності історичної праці, відтісняючи на задній план буквальність та доказовість. С. Грінблатт у своїх працях обґрунтовує поняття нового історизму, яке первісно з'являється у літературознавстві як напрямок літературної теорії. Принципово важливим поняттям нового історизму стає поняття поетики історії, яке виступає як засіб для усунення пануючих кодів в соціальному, культурному, історичному просторі. Л. Монроз наголошує на інтертекстуальному аналізі, увагу до якого реактуалізує новий історизм. Саме цей напрямок в історіографії суттєво переглянув відношення до історичного тексту як такого, ототожнивши саму історію з текстом.

Розгляду інтертекстуального аналізу як радикального переосмислення самих понять тексту, контексту та взаємовідносин між ними приділяли увагу Р. Барт, Ю. Крістева, П. Рікер. Зокрема, Р. Барт зміщує акценти у розумінні, що таке текст, визначаючи його як певний простір, де застосовуються методологічні операції. Ідеї Барта декларували відсутність класифікаційних меж тексту та відкритість його до подальших чисельних інтерпретацій. Ю. Крістева зосереджується на дослідженні переплетіння текстів у міжтекстуальному просторі, які, ґрунтуючись на концепції М. Бахтіна, вона визначила як інтертекст. Концептуальні підходи Р. Барта та Ю. Крістевої значно вплинули на розвиток історіописання, відкривши для нього можливість шукати інші сенси та значення історичних текстів, що постійно перетинаються у багатовимірному інтерпретаційному просторі. Проте критично до надмірного захоплення проблемою текстуалізму в історіописанні підходили М. Бевір, Б. Мазліш, Х. Келлнер.

Проблеми наративу, його референційності відображені у працях як зазначених авторів, так і П. Берка, А. Данто, Г. Г. Іггерса, О. Г. Ексле, П. Загоріна, Д. Карра, Д. Лакапри, Х. Келнера, А. Мегілла, Л. Мінка, Б. МакКуллаха, М. Монделбаума, Й. Рюзена, Л. Стоуна, Є. Топольського. Так, Ж.-Ф. Ліотар, оголосивши про «кризу оповідання», критично переглядає сутність поняття наративу та виокремлює великі (метанаративи) і малі наративи. Л. Стоун акцентує увагу на тенденції «відродження наративу» внаслідок втрати беззаперечної довіри до абсолютного авторитету наукової історії. Ф. Анкерсміт головною характеристикою історичного наративу називає його відкритість до подальших інтерпретацій, що стало одним з основних постулатів постмодерної філософії історії. Розвиваючи концепцію Ф. Анкерсміта про наративні субстанції, Є. Топольський фокусується на дослідженні горизонтальної та вертикальної структур історичного наративу. На розвиток історіографічних концепцій, безперечно, значно вплинули ідеї Г. Вайта про метафоричність історіографічного дискурсу та акцентування уваги на стилі, сюжетному оформленні історичної праці. Однак альтернативні модерним концепції Ф. Анкерсміта та Г. Вайта були сприйняті далеко не всіма науковцями. Зокрема, М. Монделбаум вважав наративну модель історії надто спрощеною, а тенденцію розглядати історію як наратив невдалою. П. Загорін сприймав як помилкові твердження Анкерсміта про те, що домінуючим фактором в історіографії є стиль, а також фокусування на інтенціональному характері висловлювань в історичних працях. Г. Іггерс критикує ідеї Анкерсміта за те, що перевага надається найбільш ризикованим метафорам та наголошує на необхідності ґрунтування метафор на певній реальності. Незаперечною заслугою наведених авторів було загострення уваги на проблемі способів написання історичних творів та дослідження лінгвістичних інструментів, за допомогою яких історик відображає минуле. Саме лінгвістичний поворот став тим наріжним каменем, який виокремив постмодерну філософсько-історичну традицію дослідження минулого. Дискусії щодо сучасної історіографічної ситуації знайшли своє відображення також у працях П. Вена, Е. Доманської, І. Олабаррі, Н. Партнер. Свій внесок у розробку даної проблематики зробили українські та російські фахівці: О. Гавришина, А. Гуревич, Г. Звєрева, С. Зенкін, М. Копосов, М. Кукарцева, А. Полєтаєв, І. Савельєва, Т. Ящук.

Основні лінії в інтерпретації феномену пам'яті, комеморативних практик намітили П. Нора, М. Гальбвакс, П. Хаттон. Зокрема, П. Нора констатує настання «епохи всесвітнього торжества пам'яті», яка характеризується зростанням уваги до будь-яких (і це є ключовим) залишків минулого. Р. Козеллек, аналізуючи поняття досвіду, пов'язує його з поняттям очікування, яке передбачає можливість накопичення нового досвіду. Й. Рюзен наголошує на взаємозв'язку досвіду та історичного наративу, а пам'ять та досвід виступають його основними характеристиками. Досить проблематичним в історіографії є розгляд поняття історичної пам'яті. Дослідники не дотримуються однієї точки зору щодо цієї проблеми: одні категорично виключають можливість застосування поняття історичної пам'яті, інші допускають його використання. Зокрема, П. Нора та М. Гальбвакс проводять чітку лінію розділення між пам'яттю та історією, наголошуючи на символічності пам'яті та схематичності історії. Проте більшість вчених обґрунтовують доцільність використання поняття історичної пам'яті. Так, А. Мегілл розглядає історичну пам'ять як джерело інформації про минуле, як досвід свідків подій минулого, як об'єкт для дослідження істориком. Проблематику історичної пам'яті розробляли Л. Рєпіна, І. Савельєва, А. Полєтаєв, В. Полянський, Ж. Тощенко. У вітчизняній історіографії тематика пам'яті та досвіду представлена роботами Ю. Зерній, В. Масненко, А. Портнова, І. Симоненко.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теоретичної та практичної філософії Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна в межах комплексної наукової теми «Філософія і розмаїття соціокультурних світів».

Мета та завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі джерел та історіографічної традиції, створеної в рамках модерної та постмодерної гуманітарних парадигм, визначити і проаналізувати сутнісні тенденції відтворення історичного минулого як тексту та відображення минулого як пам'яті.

Досягнення мети дослідження базується на реалізації наступних завдань:

· визначити та критично осмислити засади модерної філософії історії та її вплив на становлення постмодерної філософії історії;

· розглянути особливості текстуалістичного підходу до вивчення історичного минулого;

· дослідити сприйняття історичного наративу як особливого типу оповідного тексту, котрий постійно стимулює процедури інтерпретації історії;

· обґрунтувати реактуалізацію дослідження досвіду та пам'яті в межах наративної філософії історії;

· розкрити філософсько-історичні аспекти співвідношення історії та пам'яті, історичної пам'яті та історичного досвіду, пам'яті та забуття;

· дослідити травматичний досвід минулого як ключовий елемент історичної пам'яті та чинник формування/зміни національної ідентичності;

· розглянути комеморативні практики як важливий спосіб сучасної історичної репрезентації.

Об'єктом дослідження виступають методологічні парадигми дослідження історичного минулого.

Предметом дослідження є реактуалізація досвіду та пам'яті в межах наративної філософії історії.

Методологічні основи дослідження. Аналіз заявлених у дисертаційній роботі проблем проводиться у філософсько-історичному контексті описів «постмодерного стану» історіографії. Методологічне підґрунтя дослідження відповідає поставленій меті та шляхам її реалізації у спектрі поставлених завдань. Дослідження заявленої проблематики ґрунтується на ретроспективному методі, який дозволяє розглянути її у послідовно-часовому розвитку, в контексті конкретних історичних ситуацій. Зокрема, ретроспективний метод дає можливість дослідити та критично осмислити витоки модерної філософії історії, її відбиття у постмодерній історіографічній традиції та вплив на постпостмодерну парадигму філософсько-історичного дослідження. Основу методології становить міждисциплінарний підхід, використання якого видається доцільним, оскільки саме він має змогу, принаймні частково, відобразити ключові напрямки постмодерної історіографічної парадигми.

Особливої значущості для дисертаційного дослідження у теоретичному плані набувають методологічні розробки структуралізму, лінгвістичного постструктуралізму, а також дослідження сучасної лінгвістики, наратології, семіології, літературної критики. Використання поетично-історичної стратегії в історіописанні дає можливість розширити межі тлумачення історичних текстів, зокрема, в плані дослідження їх стилістичних особливостей.

Наукова новизна отриманих результатів дисертаційного дослідження пов'язана зі спеціальним історіографічним аналізом переходу від модерної до постмодерної філософії історії в контексті реактуалізації пам'яті та досвіду в новітніх методологічних стратегіях історіописання. Конкретніші елементи наукової новизни полягають у наступних твердженнях:

_ обґрунтовано реактуалізацію дослідження досвіду та пам'яті в межах наративної філософії історії як стратегії виходу із кризи постмодерної історіографії, викликаної надмірним акцентуванням на мовних конструкціях;

_ визначено філософсько-історичні аспекти співвідношення історії та пам'яті, історичної пам'яті та історичного досвіду, пам'яті та наративу, забуття та обов'язку пам'ятати у сучасному історичному наративі;

_ виявлено, що тенденція до створення наративів пам'яті відображає зростаюче прагнення до всебічного збереження цінностей минулого та його визначних подій як характерна особливість комеморативних суспільств;

_ показано, що ключовим елементом історичної пам'яті є травма як точка біфуркації, через забуття/пригадування якої відбувається становлення/відновлення національної ідентичності. Травматичний досвід минулого певним чином може бути виражений в наративі через метафору та різноманітні прийоми естетичного історизму;

_ установлено, що комеморативні практики є основними репрезентантами колективної пам'яті в ситуації постмодерну: чуттєво-магічна пам'ять поступається пам'яті конструйованій та символічній. Візуальні репрезентації минулого формують комеморативну свідомість суспільств, впливаючи на створення наративів пам'яті, в яких втілюються образи минулого.

Практичне значення отриманих результатів. Висновки та теоретичні положення дисертаційного дослідження сприяють глибшому розумінню модерної та постмодерної філософсько-історичної проблематики. Методологічні підходи, фактологічний матеріал дисертації можуть бути основою для подальшої тематизації та концептуалізації даного напрямку дослідження, а також використані в загальних курсах і спецкурсах із проблем філософії історії, історії філософії, соціальної філософії. Отримані в роботі результати складають основу для подальших філософських концептуалізацій співвідношення історії та літератури, історії та науки, історії та пам'яті, історії та досвіду, пам'яті та досвіду.

Особистий внесок здобувача. Концепція, зміст, висновки дисертації й тексти публікацій розроблено автором самостійно. У дисертації використано матеріали статей і тез виступів на конференціях, підготовлених автором.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й результати дисертаційного дослідження обговорювалися на науковому семінарі кафедри теоретичної й практичної філософії філософського факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна та доповідалися автором на всеукраїнських і міжнародних конференціях: 62 конференція молодих вчених «Каразінські читання» (м. Харків, 24 квітня 2009 р.); 63 конференція молодих вчених «Каразінські читання» (м. Харків, 23 квітня 2010 р.). Положення дисертації були апробовані в межах авторського спецкурсу «Філософія історії та історіософія».

Публікації автора за темою дослідження. Основні результати дисертаційної роботи висвітлено в шести одноосібних статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України, і тезах двох конференцій.

Структура та обсяг дисертації зумовлені метою, завданнями та логікою дослідження й складаються зі вступу, трьох розділів (що містять 9 підрозділів), висновків та списку використаних джерел (318 найменувань). Загальний обсяг роботи - 223 сторінки, із них основного тексту - 193 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та мету дослідження, визначено стан наукової розробки теми в закордонній та вітчизняній літературі, розкрито наукову новизну роботи й теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі «Історія: модерна традиція дослідження минулого» розглядаються витоки модерної традиції історіописання: від зародження поняття історія в античності до утвердження методології історизму та до критики основ останньої в рамках критичної філософії історії.

У підрозділі 1.1. «Histories Apodexis: витоки модерної історіографії» розглянуто етимологію поняття історія, значення якого було пов'язане із процесами спостереження, дослідження й відображення минулого, та визначено, що історик постає як людина, яка активно спостерігає, досліджує та виносить судження про побачене. Історик виступає як експерт при вирішенні спірних питань. Перші історики, а особливо Геродот та Фукидид, закладають ґрунтовні парадигми, котрі стали засадничими для розуміння історії як певного виду знання та виражаються у формулі histories apodexis. Згідно з цією формулою, метою історії стає дослідження та опис визначних подій минулого, які були «подиву достойні».

Античність започатковує так звану прагматичну історіографію, котра ґрунтується на раціоналістичних методах пояснення історичних подій та кропіткому відборі достовірних свідчень. Вона стверджує переважання скептичного відношення та недовіри до усної традиції - основному джерелу відомостей про віддалене минуле. Подібний підхід до відображення минулого орієнтував історика на встановлення фактичної основи задуманого оповідання. Наголошується, що з часів античності виникають основоположні для модерної та постмодерної філософії історії питання: про істинність та хибність історичних суджень, з одного боку, та про співвідношення історії й поезії (у подальшому всієї літератури та мистецтва), - з другого.

У підрозділі 1.2. «Історизм: відтворення історії «тільки так, як було насправді»» аналізуються засади провідної методології модерної історіографії - історизму. Наріжним каменем історизму стає принцип Л. фон Ранке відтворювати минуле «тільки так, як було насправді», а отже, історичні дослідження повинні ґрунтувалися на принципах методологічної раціональності, наукових законах, об'єктивності дослідження, підтверджених документально фактах.

У підрозділі розглядається полеміка представників критичної філософії історії (Й. Г. Дройзен, Б. Кроче, В. Дільтей) відносно методології історичного дослідження. Розділяючи підхід Ранке до історіографії як до автономного поля досліджень, Й. Г. Дройзен переглядає абсолютизацію історичного факту і наголошує на безглуздості поняття об'єктивного факту, оскільки історик може вивчати лише те, що залишилось від минулого. Б. Кроче критикує підхід до оцінки історичного факту як гарного або поганого, оскільки факт стає історичним, коли він пройшов через осмислення істориком. А отже, історичний факт - це не абсолютно об'єктивне відбиття минулого, а лише створена істориком конструкція, яка відображає його суб'єктивний погляд на події минулого.

Безперечною заслугою Дройзена є також актуалізація проблеми становища історії як дисципліни, що знаходиться між літературою та наукою. Специфіка поглядів В. Дільтея полягала в тому, що він відносить історію до наук про дух, в основі методології якої покладене розуміння та тлумачення. Ці методи, відповідно до ірраціоналістичної концепції Дільтея, є основоположними для історичного знання, оскільки дають можливість зафіксувати результати розуміння інших людей. Проте сприйняття історії як ірраціонального потоку не може бути репрезентоване формулами логічних операцій. Саме ці теми отримають своє продовження і у постмодерній філософії історії.

У підрозділі 1.3. «Нова історія: критика модерної традиції історіописання» розглядаються нові підходи до дослідження минулого, що виникають як альтернатива традиційній парадигмі. Піддавши сумніву правомірність застосування методів природничих наук до історичного дослідження, історики школи «Анналів» (Л. Февр, М. Блок) розробляють методологію дослідження структур, в чому й полягає їх принципова відмінність від класичної методології, яка акцентувала увагу на розумінні історії як опису подій. Нові історики виокремлюють «структури мислення», які експлікуються у повсякденній історії, у колективному підсвідомому історії; вводять поняття «ментального оснащення», демонструючи, що кожна цивілізація має свої власні інтелектуальні засоби.

Історія ментальностей нівелювала традиційну ієрархію важливих та незначних проблем, яку вибудовувала попередня історіографічна традиція. На цьому ґрунті розвинулась школа мікроісторії (К. Гінзбург, Е. Ле Руа Ладюрі, Н. Земон-Девіс), яка визначала предмет мікроісторії як невеликий та незначний випадок з минулого, котрий може відбутися де завгодно, але який у кінцевому рахунку й визначає справжній контекст історії.

У підрозділі наголошується, що в дискусіях істориків чинне місце займала і методологія неопозитивізму. Її послідовники (К. Гемпель, В. Дрей, Г. Х. фон Врігт) виходили з постулатів пріоритетності наукового пояснення та вважали, що до історичних фактів, як і до фактів природничих наук, слід застосовувати принцип пояснення «через закон», через загальні поняття.

У другому розділі «Постмодерний виклик: лінгвістичний поворот в історіографії» визначено основні акценти постмодерних стратегій історіописання з їх зосередженням на інтертекстуальному підході до прочитання та тлумачення історичного тексту та на стилістиці, метафоричності історичного наративу.

У підрозділі 2.1. «Новий історизм: текстуальний підхід до вивчення історичного минулого» наголошується, що внаслідок повороту до мови основна проблематика філософії історії зосереджується на історіописанні, тобто на способах написання історії. Методологічні та епістемологічні зрушення втілились у новому історизмі - напрямку в історіографії, розробники якого (Г. Вайт, С. Грінблатт, Л. Монроз) суттєво переглянули відношення до історичного тексту як такого, ототожнивши саму історію з текстом. Такі характеристики традиційного тексту, як зв'язність, логічна послідовність у викладі фактів, підпорядкованих певним законам та схемам, доповнюються такими властивостями, як метафоричність, міжтекстуальність, а головне - множинність методів дослідження та відкритість до подальших інтерпретацій. Основним підходом до прочитання та тлумачення історичного тексту стає інтертекстуальний підхід, відповідно до якого текст постає як певний простір, в якому перетинаються різні методологічні прийоми, які сприяють розширенню меж тексту та продукуванню чисельних сенсів. Текстуальний простір, виходячи з цього, не має сталих, замкнених, раз і назавжди визначених меж; навпаки, межі тексту є мерехтливими та відкритими до розширення.

Подібний підхід значно розширює читацькі практики. Наративна філософія історії фокусується не стільки навколо постаті автора історичного тексту, скільки навколо читача та його версій прочитань історичних текстів. Автор більше не є тим провідником, який направляє читача у його прочитанні тексту про події минулого. Навпаки, постмодерний читач самостійно обирає стратегії прочитання тексту, той напрямок, в якому він бажає читати той чи інший текст.

У підрозділі 2.2. «Історичний наратив як особливий тип оповідного тексту» наголошується, що внаслідок «лінгвістичного повороту» межа між історією-архівом та історією-літературою розмивається, спричинивши новий виток дискусій про статус історичного оповідання, історичного наративу. Зокрема, британський історик Л. Стоун акцентує увагу на тенденції відновлення інтересу до наративу як традиційної форми історичного письма. Підставою для цієї зацікавленості Стоун вважає втрату беззаперечної довіри до абсолютного авторитету наукової історії. Ж.-П. Ліотар, оголосивши про кризу оповідання, критично переглядає зміст поняття наративу, виокремлюючи малі наративи як постмодерну альтернативу великим наративам (метанаративам).

Підкреслюється, що постмодерне розуміння історичного наративу суттєво відрізняється від модерного тлумачення цього поняття. Для традиційного наративу був обов'язковий чіткий виклад фактів, наголошення на об'єктивності. Натомість характеристиками постмодерного історичного наративу є дискурсивність, акцентування на системі виразних засобів, за допомогою яких він формується, відкритість для подальших інтерпретацій. Такий наратив постає як форма дискурсу, символічна структура, інструмент для передачі певного бачення подій минулого. Модерний наратив, як правило, ґрунтувався на принципах позитивістської методології та наповнювався тими подіями чи явищами, які вписувалися в наперед задані теорії та концепції.

У підрозділі характеризуються види протоісторичних наративів, серед яких виокремлюються аннали, хроніки та літописи. Порівнюється специфіка модерного та постмодерного наративу. Спеціальна увага приділяється аналізу «наративних субстанцій» Ф. Анкерсміта як специфічних оповідально згрупованих висловлювань про минуле, розглядається наративна теорія Є. Топольського. Новаторська позиція Анкерсміта полягає в тому, що такі «наративні субстанції» означають не просто аспекти минулого, а є загальними історичними інтерпретаціями подій минулого. Важливим у теорії Топольського є виділення горизонтальної та вертикальної структур історичного наративу.

У підрозділі 2.3. «Поетика історії: естетичний історизм» більш детально розкривається естетична природа постмодерного наративу та співвідношення історії з літературою, питання об'єктивності та істини в історичному дослідженні. Специфіка естетичної історіографії полягає, перш за все, у відході від наукових методів побудови історичного твору, властивих модерній історіографії, та зосередженні на метафоричності історіографічного дискурсу.

На формування постмодерної історіографії значно вплинули еволюція та методологія літературознавства, спричинивши обговорення проблем щодо літературності та/чи науковості історичного тексту. Французький семіолог Р. Барт виводить паралелі між романом та історіографією з XIX ст.: тенденції до логічного, причинно-наслідкового зображення певної дійсності були властиві як модерній літературі, так і модерній історії. Наголошується, проте, що застосування позитивістської методології в історичному дослідженні не позбавило історію форми викладу - оповідання, нарації.

Особлива увага звертається на ідеї Г. Вайта щодо методології історичного дослідження. Г. Вайт пропонує поетичність історіографічного дискурсу виражати через акт префігурування, дослідження історіографічного стилю історика, методологія якого ґрунтується на стратегіях пояснення (за допомогою доказу/сюжету/ідеологічного підтексту) та способах артикуляції (модуси Формізму, Органіцизму, Механіцизму, Контекстуалізму для стратегії доказу; архетипи Роману, Комедії, Трагедії, Сатири для побудови сюжету; тактики Анархізму, Консерватизму, Радикалізму, Лібералізму для ідеологічного підтексту). Важливим концептуальним елементом поетики історії при цьому є уявлення історика, який за допомогою тропів (Метафори, Метонімії, Синекдохи, Іронії) може конструювати уявні образи минулого. Неоднозначна концепція Вайта повною мірою відображає естетичність постмодерної філософії історії, демонструючи зрушення у методології історіописання: увага фіксується не лише на логіко-дедуктивних побудовах, буквальності, концептуалізації та доказовості історичної праці, а насамперед на історіографічному стилі, поетико-естетичних методах дослідження історичного тексту.

Принциповим моментом постмодерної історіографії є розширення розуміння поняття історичної істини, яке набуло більшого об'єму після «лінгвістичного повороту», внаслідок якого текст історика позбувається остаточних меж, а мова викладу подій минулого стає метафоричною та непрозорою. Звідси історична істина безпосередньо пов'язана з проблемою її репрезентації. Основним джерелом істини стає метафора як ключова складова повороту до мови.

У третьому розділі ««Меморіальна епоха»: відтворення минулого через комеморативні практики» розглядається співвідношення історії та пам'яті, історії та досвіду як основних компонентів «меморіальної епохи», яка прагне у будь-який спосіб зберегти будь-які залишки минулого.

У підрозділі 3.1. «Реактуалізація досвіду в наративній філософії історії» звертається увага на існування кризових тенденцій в історичному знанні: К. МакХарді наголошує на існуванні дисциплінарної та когнітивної криз, Й. Рюзен вважає наявною дисциплінарну кризу, І. Олабаррі підкреслює, що постструктуралізм вплинув на позбавлення внутрішньої узгодженості історії, Ф. Анкерсміт відзначає проблему надвиробництва в історіографії. Наголошується, що професійні академічні практики виробництва історичного знання поступово витісняються культурними практиками відтворення минулого як пам'яті. Ставиться проблема можливості історика вийти за межі лінгвістичних структур історіографії та попередньої історіографічної традиції та здатності вступити у безпосередні, досвідні відносини з минулим.

У підрозділі наводиться етимологія поняття досвіду, типи його набуття. Особлива увага звертається на двозначність цього поняття: досвід в емпіричному сенсі слова та досвід історичний, який, у свою чергу, поділяється на досвід історії та досвід історика. Німецький вчений Р. Козеллек відзначає, що, з одного боку, досвід постає як певне знання про дійсність, а з другого - це процес пізнання, дослідження цієї дійсності. При цьому досвід набувається трьома шляхами: прадосвід породжується несподіванкою і формується у короткостроковій перспективі; другий тип досвіду є результатом повтору, закріплення попереднього типу досвіду і характеризується середньостроковою перспективою; третій тип досвіду накопичується завдяки змінам, які відбуваються у довгостроковій перспективі.

Підкреслюється, що пам'ять та досвід є основними характеристиками історичного наративу. Аналізується типологія історичного наративу відносно до темпорального досвіду Й. Рюзена. Наводиться тлумачення історичного досвіду Ф. Анкерсмітом, який виокремлює ностальгічність та величність у якості важливих властивостей досвіду минулого. Саме акцентування на ностальгічності та величності історичного досвіду, з одного боку, розширило межі історичного дослідження, яке фокусується на вивченні «заднього фону» історії, а з другого боку, розширило межі свідомості історика.

У підрозділі 3.2. «Пам'ять та історія: співвідношення понять» наводиться тлумачення пам'яті в античності (пам'ять як реєстрація, збереження подій минулого, спогад, противага забуттю), середньовіччі (пам'ять як імператив на кшталт біблейського zakhor - «пам'ятай», як ритуальна пам'ять про померлих, як підтвердження правильності оцінок теперішнього).

Наголошується на неоднозначності співвідношення понять пам'яті та історії. Противники застосування поняття історичної пам'яті критикують історію за зосередженість на відборі, класифікації, уніфікації певних подій минулого, що протистоїть множинності колективної пам'яті (М. Гальбвакс, П. Нора). Крім того, критичне ставлення до історії зумовлене тим, що історія як репрезентація минулого поміщає пам'ять у певні рамки і таким чином визначає модель сприйняття минулого. Натомість прибічники використання поняття історична пам'ять наголошують на наративізації пам'яті, що дозволяє якомога краще відобразити минуле (Ф. Арієс, А. Мегілл).

Підкреслюється, що історія як процес дослідження, вид знання має враховувати процедури відбору, аналізу, класифікації матеріалів для свого дослідження. В цьому вона певним чином може бути протиставною множинності колективної пам'яті. Проте сучасна методологія історичного дослідження дозволяє використовувати різноманітні підходи до вивчення минулого та відкриває простір для чисельних інтерпретацій. Багатовимірна історична пам'ять є об'єктом історіографічної уваги історика, а отже, ми маємо можливість дослідити не лише свідчення документів та досвід учасників подій, а й самі способи пригадування або передавання знань про певні періоди минулого.

У підрозділі 3.3. «Політика пам'яті: комеморативні практики «меморіальної епохи»» наголошується, що теперішнє визначається як «меморіальна епоха» (П. Нора), а основними репрезентантами колективної пам'яті є комеморативні практики. Відзначається тенденція теперішнього історизувати себе, перетворити пам'ятки на місця пам'яті, на меморіали, в яких пам'ять повинна оживати. Подібно до історії, пам'ять стає конструйованою, оскільки із сфери чуттєвого переживання вона переноситься до сфери архіву, який накопичує дані про минуле, спогади. Звідси самі спогади у комеморативному суспільстві створюються у процесі комунікацій, а не ґрунтуються на власному досвіді. Під впливом політики пам'яті урочисті церемонії вшанування суттєво впливають на формування свідомості суспільства, визначаючи, які саме події воно має запам'ятати, створюючи певні моделі уявлення про минуле. Відзначається при цьому, що суспільства за такої ситуації не відчувають причетності до події, якій присвячені меморіали.

Акцентується, що проблематика забуття/пригадування тісно пов'язана з травматичним досвідом історії, а стурбованість пам'яттю спричиняє виникнення ситуацій «конкуренції спогадів», «конкуренції між жертвами». Травматичний досвід призводить до руйнування значеннєвого зв'язку між минулим, теперішнім та майбутнім. Травма ставить під питання самоусвідомлення теперішнього та позбавляє майбутнє визначеності. Минуле криміналізується, оскільки сприймається як історія злочинів, а історична пам'ять суспільств постає як «пам'ять жертв».

Як і пам'ять, пам'ятки, меморіали, спадщина поступово перетворюється на штучно сконструйовані об'єкти вшанування, які часто не мають навіть якогось більш менш тривалого у часі існування.

У висновках дисертаційної роботи узагальнено результати дослідження в цілому. Запропоновано спеціальний історіографічний аналіз переходу від модерної до постмодерної філософії історії в контексті реактуалізації досвіду та пам'яті в новітніх методологічних стратегіях історіописання.

Наголошується, що ключове для модерної історіографії поняття історії як дослідження та провідне для постмодерної філософії історії поняття пам'яті виникли за часів античності. Саме тоді виокремлюється термін історія, значення якого було пов'язане із процесами спостереження, дослідження та відображення минулого. Історик стає тим експертом, який аналізує та виносить судження про побачене, а отже, виступає як своєрідний посередник між минулим та його інтерпретацією у теперішньому. Пам'ять протиставлялася забуттю та асоціювалася із реєстрацією подій минулого, з відновленням минулого у пам'яті за допомогою процесів пригадування, спогадів. Античність започатковує так звану прагматичну історіографію, котра заснована на раціоналістичних методах пояснення історичних подій, кропіткому відборі достовірних свідчень, недовірі до усної традиції.

Стратегія дослідження минулого, запропонована в античності, лягла в основу провідної методології модерної історіографії - історизму. По суті, історизм підпорядковується вимозі Л. фон Ранке відтворювати минуле «тільки так, як було насправді» (wie es eigentlich gewesen), тобто об'єктивно. Ця формула, з одного боку, означила сциєнтизацію історії та її претензії на об'єктивність у відображенні подій минулого, а з другого - значне нівелювання белетристичних прийомів в історичному дослідженні та направленість на пошук істини. Власне, цей принцип є виразником історії як академічної дисципліни.

Основні постулати модерної парадигми історіописання піддавались критиці майже з моменту виникнення, а її можливості відображення минулого визнавались недостатніми. Дослідження «історизуючих істориків», які зосереджуються на зібранні колекцій фактів, не охоплювали всієї повноти життя суспільств. Минуле, фактично, відображалось досить схематично і поставало як сховище чисельних повідомлень про перебіг нескінченних воєн, революцій, поразок та перемог визначних діячів. У протистоянні до традиційної парадигми виникають нові альтернативні стратегії історіографічного дослідження. Історичні школи нової історії намагаються змінити сам об'єкт історичного дослідження, фокусуючись на так званій «історії знизу» на противагу традиційній «історії згори». Позитивістська архівна історія змінюється історією-проблемою, дослідженням глибинних структур історії.

Поява та розвиток у філософській думці методології структуралізму, постструктуралізму, проголошення постмодерного стану значно вплинули на сприйняття історії як дисконтинуїтету, розриву безперервності, відсутності закономірності. Естетичний історизм як альтернатива історизму класичному ґрунтується на поетиці історії - підході, що акцентує увагу не стільки на історичному знанні, скільки на історичному письмі та його стилістиці. Специфіка такого історизму полягала в тому, що практика історіописання зосереджується на метафоричності та побудові сюжету історичного наративу, відмовляючись від буквальності та доказовості. Постмодерний історичний наратив, отже, постає як форма дискурсу, символічна структура, інтертекстуальне поле, метафорична мова якого слугує інструментом для передачі певного бачення подій минулого.

Принциповим моментом постмодерної історіографії є проблематизація істинності історичних тверджень. Внаслідок «лінгвістичного повороту» та сприйняття історичного наративу як символічної структури проблема істинності тверджень такого наративу пов'язується з проблемою її репрезентації. Історична істина не може бути однозначною, оскільки й історичні джерела, й наративи, написані істориком на їх основі, носять суб'єктивний характер. Історичний наратив не реконструює події минулого, а лише, подібно до метафори, може створювати та викликати у свідомості певні образи минулого. А тому джерелом наративної істини проголошується метафора.

Постійно піддаючи себе критиці, сучасний історичний дискурс ставить під питання можливість існуючих методологічних інструментів відображати ті процеси, що відбуваються в історіографії. Чергова криза в історіописанні пов'язана з проблемою надмірної зосередженості постмодерну на мовних концепціях, що спричинило виникнення питання: чи здатен історик вийти за межі лінгвістичних конструкцій та чи здатен він набувати нового дослідницького досвіду, ще не відображеного в історіографічній традиції. Перспективу свого розвитку сучасна історіографія вбачає у зверненні до дослідження категорій досвіду та пам'яті.

Особливістю тлумачення поняття пам'яті у постмодерній історіографії є її фактичне ототожнення з історією, можемо говорити про своєрідну історизацію пам'яті. Теперішнє визначається як «меморіальна епоха», для якої характерним є розрив прямої спадковості часу від минулого до теперішнього та більш-менш зрозумілого майбутнього. Втрата чіткої перспективи змушує ретельно збирати відомості про будь-які залишки минулого та консервувати події теперішнього, оскільки ми більше не знаємо, які саме відомості знадобляться наступним поколінням у майбутньому. Зі сфери чуттєво-магічного пам'ять перемістилась до сфери архіву, де зберігаються дані про минуле. Жива спонтанна пам'ять, подібно до історії, перетворилась на пам'ять архівізовану та конструйовану.

Специфічною особливістю «меморіальної доби» є визнання значення віктимної пам'яті та травматичного досвіду минулого. Внаслідок набуття травматичного досвіду історії відбувається руйнування значеннєвого зв'язку між минулим, теперішнім та майбутнім. Травма ставить під питання самоусвідомлення теперішнього та позбавляє майбутнє визначеності. Минуле сприймається як історія злочинів, а історична пам'ять суспільств постає як «пам'ять жертв». Специфічною ознакою переживання та осмислення травматичного історичного досвіду є ситуація «конкуренції між жертвами», що виражається у нестримному прагненні довести, хто постраждав найбільше. Подібний «егоїзм болю» є своєрідною терапією примирення з травматичним досвідом тієї чи іншої частини суспільства, того чи іншого народу.

Характерною особливістю «меморіальної доби» є її підпорядкованість комеморативним практикам, через які, власне, і репрезентує себе теперішнє. Проект комеморацїі передбачає структурування часу проведення комеморативних заходів та простору, а точніше, визначених «місць пам'яті», де знаходяться об'єкти вшанування. По суті, акти комеморації носять штучний характер, оскільки, запрограмовані політикою пам'яті держави, нав'язують індивіду та суспільству, які саме меморіали потрібно вшановувати та які події мають бути піддані забуттю. Візуальна репрезентація трагічних або героїчних подій минулого, втілена у комеморативних практиках, конструює, таким чином, певні образи минулого, які, за відсутності спогадів та особистого переживання, створюють історичну пам'ять. Альтернативою визнаним меморіалам, які є визначеними об'єктами вшанування, виступають контрмонументи як втілення живих спогадів та символічної пам'яті.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Халимон М. М. Концепт «кризис» в античной и раннесредневековой историографии философии истории / Марина Михайловна Халимон // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: філософія. Філософські перипетії. - 2005. _ № 654. _ С. 206-212.

2. Халимон М. М. Нарратив как способ исторической интерпретации / Марина Михайловна Халимон // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: філософія. Філософські перипетії. - 2006. _ № 734. - С. 85-91.

3. Халимон М. М. Боль Прометея: травматический опыт истории / Марина Михайловна Халимон // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: філософія. Філософські перипетії. - 2008. _ № 812. - С. 19-27.

4. Халимон М. М. Методологічна криза конструювання минулого у сучасному історичному дослідженні / Марина Михайлівна Халимон // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: філософія. Філософські перипетії. - 2008. _ № 830. - С. 39-45.

5. Халимон М. М. Histories Apodexis: витоки модерної історіографії / Марина Михайлівна Халимон // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: філософія. Філософські перипетії. - 2009. _ № 877. - С.78-84.

6. Халимон М. М. Новий історизм: текстуальний підхід до вивчення історичного минулого / Марина Михайлівна Халимон // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія: філософія. Філософські перипетії. - 2010. _ № 917. - С. 48-51.

7. Халимон М. М. Дослідження минулого: дисциплінарна криза історичного пізнання / Марина Михайлівна Халимон // Каразінські читання (історичні науки): Тези доповідей 62-ї Міжнародної наукової конференції молодих вчених (ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 24 квітня 2009 р.). - Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2009. - С. 339 - 340.

8. Халимон М. М. Історична пам'ять: індивідуальний вимір ставлення до минулого / Марина Михайлівна Халимон // Каразінські читання (історичні науки): Тези доповідей 63-ї Міжнародної наукової конференції молодих вчених (ХНУ ім. В.Н.Каразіна, 23 квітня 2010 р.). - Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2010. - С. 347 - 348.

АНОТАЦІЯ

Халимон М. М. Реактуалізація пам'яті та досвіду в наративній філософії історії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. - Харків, 2011.

На захист винесено результати спеціального історіографічного аналізу переходу від модерної до постмодерної філософії історії в контексті реактуалізації пам'яті та досвіду в новітніх методологічних стратегіях історіописання. На ґрунтовній джерельній основі проведене систематичне дослідження методологічних засад історіописання від античності до сучасності через призму співвідношення таких його ключових вимірів, як історія та текст, історія та мова, історія та пам'ять, влада та пам'ять, комеморативні практики. Обґрунтовано доцільність реактуалізації пам'яті та досвіду в межах наративної філософії історії. Відзначається неоднозначність тлумачення понять досвіду та пам'яті у модерній та постмодерній традиціях історіописання. Спеціальний розгляд присвячено дослідженню травматичного досвіду історії та проблематиці забуття і пригадування як ключових елементів історичної пам'яті.

Ключові слова: історія, історичний наратив, пам'ять, досвід, комеморація.

АННОТАЦИЯ

Халимон М. М. Реактуализация памяти и опыта в нарративной философии истории. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. - Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина. - Харьков, 2011.

На защиту выносятся результаты специального историографического анализа перехода от модерной к постмодерной философии истории в контексте реактуализации памяти и опыта в новейших методологических стратегиях историописания. На обширной базе источников проведено систематическое исследование методологических основ историописания от античности до современности сквозь призму таких его ключевых измерений, как история и текст, история и язык, история и память, власть и память, коммеморативные практики.

Подчеркивается, что вследствие «лингвистического поворота» в гуманитарном пространстве основная проблематика философии истории сосредотачивается на историописании, т.е. на способах написания истории. Исходя из этого, в диссертационном исследовании раскрывается как природа классического исторического нарратива, так и эстетическая природа постмодерного нарратива. Если сущностными характеристиками традиционного нарратива выступают четкое изложение фактов, акцентирование внимания на объективности, подчиненность определенным схемам и методам исследования, то свойствами постмодерного нарратива, прежде всего, являются дискурсивность, метафоричность языка, стилистические приемы оформления исторического текста. Постмодерный нарратив служит инструментом для передачи определенного видения событий прошлого. Особое внимание обращается на то, что акцентирование на текстуальном подходе к изучению прошлого актуализирует вопрос о соотношении истории и литературы, объективности и истине в историческом исследовании. Отмечается, что литературный текст и текст исторический не тождественны: в основе литературного текста лежит вымысел, фантазия автора, тогда как исторический текст базируется на подтвержденных документально, подкрепленных источниками исторических фактах.