Філософський антропологізм в контексті ренесансного неоплатонізму XV століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

ФІЛОСОФСЬКИЙ АНТРОПОЛОГІЗМ В КОНТЕКСТІ РЕНЕСАНСНОГО НЕОПЛАТОНІЗМУ XV СТОЛІТТЯ

09.00.05 - історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації для здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

МИХАЙЛОВА Ірина Ігорівна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Алєксандрова Олександра Василівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри історії філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Конотоп Людмила Григорівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри релігієзнавства;

кандидат філософських наук, старший викладач Адаменко Надія Богданівна, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, заступник директора інституту філософської освіти і науки.

Захист відбудеться «17» жовтня 2011 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01601, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий «13» вересня 2011 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.Ю. Крикун

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертаційного дослідження. Злами історії передбачають створення нових світоглядних орієнтирів, тому розвідки у річищі антропологічної проблематики пов'язані з пошуком її теоретичних засад та формуванням ідейних зразків. Сучасне суспільство віддаляється від традиційних духовних цінностей, поступово втрачаючи їx. Нові ж орієнтири створюються повільно і тяжіють до матеріальних цінностей. В подібному кризовому стані перебували і ренесансні гуманісти, які в XV столітті прагнули порвати зі старим схоластичним світоглядом, але повинні були водночас швидко створювати новий гуманістичний тип мислення, який потребував високої концентрації інтелектуальних зусиль. Сьогодні замість комплексного знання про дійсність людина отримує лише безсистемну інформацію про оточуючий світ. Все більше конфліктів та непорозумінь відбувається на ґрунті різниx віросповідань, національностей та політичних поглядів, що є наслідком відсутності єдиного та зрозумілого для всіx людей ціннісно-духовного орієнтиру. Філософська спадщина видатних ренесансних мислителів XV століття - Миколи Кузанського, Марсіліо Фічино та Джованні Піко делла Мірандола є особливо актуальною в сучасних умоваx, коли політика мультикультуралізму втрачає ефективність, адже ренесансні гуманісти прагнули віднайти витоки тієї світоглядної єдності, яка б примирила людей різниx релігійних поглядів, об'єднала ворогуючі політичні сторони. Вирішення означених проблем потребує актуалізації багатої та різноманітної духовної спадщини європейської філософії, адже саме в надрах філософської думки європейських мислителів криються ті ідеї, завдяки яким свого часу була проголошена унікальність людської особистості, цінність її творчості, свободи та життя. Така проблематика властива українській філософській думці, яка завжди мала глибокий та міцний духовний фундамент. В цьому аспекті кордоцентричні мотиви української філософії близькі по духу гуманістичним інтенціям ренесансного неоплатонізму, якому і присвячене дане дослідження.

В межах філософії XV століття сформувався новий спосіб філософування, в якому можна виокремити елементи різних культур і епох, але найбільш потужним напрямом в цей час стає ренесансний неоплатонізм. Микола Кузанський - постать, яку слід віднести до граничного типу неоплатонізму, адже, перебуваючи хронологічно ще в межах Середньовіччя, він вже закладає фундамент якісно іншого розуміння людської особистості, остаточний образ якої сформувався пізніше. Глибокий антропологізм вчення Миколи Кузанського задав вектор розвитку гуманістичної думки, в якому розвивалися і флорентійські неоплатоніки Марсіліо Фічино і Джованні Піко делла Мірандола. Проте вплив Миколи Кузанського на розвиток їхніх ідей досі остаточно не визначений, хоча і очевидною є помітна близькість ідей всіх трьох мислителів. Це дає привід спробувати по-новому проінтерпретувати цю проблему. Порівнюючи флорентійський неоплатонізм із неоплатонізмом Кузанця, в дисертаційному дослідження переслідується мета не дискредитувати філософські системи Фічино і Піко як еклектичні або несамостійні, а, навпаки, спробуємо довести, що тільки подібне порівняння дозволяє найбільш повно та рельєфно проникнути в сутність флорентійського неоплатонізму.

Епоха Відродження - великий проект освіти та виховання особистості, який потребував фундаментального світоглядного підґрунтя. Ідеї, які розроблялися в форматі діяльності Флорентійської Академії, були важливими кроками на шляху філософського обґрунтування гуманізмом самого себе та завоювання права на своє існування. В даному дослідженні здійснюється спроба відійти від типового розуміння Ренесансу як епохи, що славиться своїми етичними або естетичними здобутками, і сконцентруватися на суто філософському підґрунті означеної епохи та нових антропологічних можливостях, що випливають з її дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми державотворення України», науково-дослідної роботи філософського факультету № 01БФ01-01 «Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть», науково-дослідницькою тематикою кафедри історії філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Метою дисертаційного дослідження є розкриття специфіки ренесансного неоплатонізму XV століття в аспекті притаманного йому глибокого антропологізму. Реалізація поставленої мети передбачає необхідність вирішення наступних дослідницьких завдань:

- проаналізувати основні історико-філософські підxоди до оцінки ренесансного неоплатонізму;

- визначити особливості теоретичних засад філософських вчень Миколи Кузанського, Марсіліо Фічино і Джованні Піко делла Мірандола;

- розкрити зміст ідеї єдності як головного принципу онтології ренесансного неоплатонізму;

- дослідити зміст християнського антропологізму ренесансного неоплатонізму;

- визначити міру та значення впливу ідей Миколи Кузанського на вчення флорентійських неоплатоніків.

Об'єктом дисертаційного дослідження є західноєвропейська неоплатонічна традиція.

Предметом дослідження є філософський антропологізм ренесансного неоплатонізму XV століття, представлений постатями Миколи Кузанського, Марсіліо Фічино і Джованні Піко делла Мірандола.

Теоретико-методологічну базу дисертаційного дослідження складають праці вітчизняних та російських науковців, присвячені загальнотеоретичним та методологічним проблемам історико-філософської науки: Г.Аляєва, В.Асмуса, А.Бичко, Б.Бичка, І.Бичка, І.Бойченка, В.Горського, А.Конверського, П.Копніна, В.Кузнєцова, О.Лосєва, М.Мамардашвілі, І.Нарського, М.Поповича, В.Соколова, В.Табачковського, В.Шинкарука, В.Ярошовця та інших. Загальний підхід, який використовується в дослідженні, - компаративістський. Основними методологічними принципами в дослідженні виступають принцип історизму, об'єктивності, єдності логічного та історичного.

Теоретичну базу дослідження складають наукові доробки як зарубіжних, так і російських та вітчизняних дослідників ренесансного неоплатонізму. Серед них: П.Адо, О.В.Алєксандрова, М.Д.Аллен, Т.Альбертіні, Л.М.Баткін, К.М.Беллітто, В.В.Бібіхін, Х.Блюменберг, Л.М.Брагіна, П.П.Гайденко, Е.Гарен, Е.Грассі, Я.Гопкінс, О.Х. Горфункель, О.Л. Доброхотов, Д. Дюклоу, І.І.Євлампієв, Е.Жильсон, Ф.Йейтс, Е.Кассірер, П.Касарелла, Е.Кеслер, П.О.Крістеллер, Г.Крістіансон, Ф.Коплстон, А.Койре, Б.Г.Кузнєцов, О.Ф.Кудрявцев, Й.Лаустер, О.Ф.Лосєв, Г.Г.Майоров, К.Л.Міллер, Д.Монфасані, Д.Моран, С.С.Нерєтіна, В.А.Ойлер, П.О.Флоренський, Н.В.Ревякіна, К.А.Сергєєв, В.С.Соколов, В.В.Соловйов, З.А.Тажуризина, О.А.Тахо-Годі, Р.Фалькенберг, А.-Ж.Фестюж'єр, К.Флаш, Р.Хаубст, Л.Хундерсмарк, І.Х.Черняк, С.В.Яковлєв та інші.

Джерельну базу дисертаційного дослідження становлять, передусім, першоджерела, тобто трактати та листи Миколи Кузанського, Марсіліо Фічино і Джованні Піко. В процесі здійснення дослідницьких завдань за потребою також були залучені твори представників античної, середньовічної та ренесансної філософської спадщини, такіих як Платон, Плотін, Прокл та інші неоплатоніки, Арістотель, Августин Аврелій, Діонісій Ареопагіт та інші. Треба зауважити, що вперше, при спробі здійснення подібного роду дослідження, до джерельної бази залучається в повному обсязі головна праця Марсіліо Фічино Theologia Platonnica de immortalitate animorum («Теологія Платона, або про безсмертя душі»), трактат De christiana religione («Про християнську релігію») а також коментарі Фічино до діалогів Платона та його листи; трактати Джованні Піко делла Мірандола Conclusiones DCCCC («900 тез»), Heptaplus («Гептапл»), Apologia («Апологія»).

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше здійснено ґрунтовний повний аналіз філософських систем двох визначних представників флорентійського неоплатонізму Марсіліо Фічино та Джованні Піко делла Мірандола, якісно переосмислено їхнє значення та місце в системі історико-філософського знання, а також встановлено зв'язок їхніх ідей із вченням Миколи Кузанського. Наукова новизна розкривається в наступних положеннях, які виносяться на захист:

Вперше:

встановлено, що ренесансний неоплатонізм Миколи Кузанського, Марсіліо Фічино і Джованні Піко є особливим типом гуманістичної філософії і самостійною ланкою християнської неоплатонічної традиції;

виявлено, що рецепція античної та середньовічної філософської спадщини у флорентійському неоплатонізмі не носить еклектичного характеру, а є творчою, самостійною і послідовною;

Доведено:

центральним принципом онтології ренесансного неоплатонізму є християнський принцип буття як єдності, який пронизує всі інші підрозділи філософських вчень Кузанця, Фічино і Піко, є характерним для антично-середньовічної діалектики і пов'язує в єдину традицію античний, середньовічний та ренесансний неоплатонізм;

на підставі спільного онтологічного підґрунтя Кузанець, Фічино і Піко формулюють різні варіанти антропології. Для Фічино головними концептами його антропології стають безсмертя людської душі, для Кузанця - інтелектуальне споглядання та розуміння людини як мікрокосму, а Піко, вироблений Кузанцем принцип «збігу протилежностей», застосовує до розуміння людини та її свободи;

Уточнено:

загальні гуманістичні мотиви вчення Миколи Кузанського, хоча і близькі по духу Фічино та Піко, але не мали безпосереднього впливу на становлення флорентійського неоплатонізму. Натомість, італійський гуманізм став одним із чинників створення специфічної неоплатонічної філософії Кузанця, що суттєво відрізняється від флорентійського неоплатонізму більшою системністю та аргументованістю, які з'являються у Кузанця на тлі його захоплення математикою та емпіричними науками.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені у дев'яти наукових публікаціях: трьох статтях, які були вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України, однієї статті в монографічному дослідженні, а також п'яти тезах, опублікованих в матеріалах конференцій.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно, по-перше, дає змогу по-новому осмислити місце та значення флорентійського неоплатонізму в історії філософії, а, по-друге, дозволяє більш рельєфно оцінити теоретичну взаємодію філософського вчення Миколи Кузанського та ренесансного гуманізму.

Практичне значення. Одержані результати дослідження можуть бути використані при розробці нормативних курсів та спецкурсів з історії філософії, історії філософії Середньовіччя та доби Відродження.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження доповідались та обговорювались на засіданнях кафедри історії філософії, доповідях на міжнародних наукових конференціях: Дні науки філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, 2007, 2008, 2009, 2010, 2011 рр), на конференції «Принцип coincidentia oppositorum в философии Николая Кузанского, классическом немецком идеализме и российской религиозной философии» (Санкт-Петербурзький державний університет, 23.10.2009 р.), аспірантських семінарах філософського факультету, та опубліковані у фахових виданнях ВАК України.

Структура дисертаційної роботи відповідає меті дослідження і відображає послідовність розв'язання поставлених завдань. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 179 сторінок, з них 165 сторінок основного тексту. Список використаних джерел становить 14 сторінок і включає 190 найменувань, 62 з якиx - англійською та німецькою мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, сформульовані мета та дослідницькі завдання роботи, об'єкт та предмет дослідження, розкриті методи дослідження, сформульовані основні положення наукової новизни, окреслене теоретичне та практичне значення роботи, наведені дані про наукові публікації по темі дисертаційного дослідження та про апробацію отриманих результатів на наукових конференціях.

У першому розділі «Джерельна база та методологічна основа дослідження ренесансного неоплатонізму» здійснено огляд джерельної бази з теми дисертаційного дослідження, а також проаналізовані основні методологічні підходи до оцінки ренесансного неоплатонізму. Простежується ступінь наукової розробки теми в здобутках радянських, вітчизняних та закордонних дослідників.

У підрозділі 1.1. «Джерельна база дослідження» з'ясовано, що у історико-філософських дослідженняx, присвячених ренесансному неоплатонізму, зокрема і у вітчизняних, існує ціла низка в недостатній мірі висвітлених питань. Серед цих питань найголовнішими є наступні: якою є міра впливу вчення Миколи Кузанського на становлення та розвиток ідей флорентійського неоплатонізму; наскільки системною та усвідомленою була інтерпретації античної та середньовічної філософської спадщини у вченнях флорентійських неоплатоніків, адже в більшості радянських підручників флорентійський неоплатонізм характеризується як безсистемна еклектика. Не є також чітко визначеними етапи формування філософського світогляду Фічино і Піко, не проаналізовані опорні поняття їхніх вчень, що є наслідком, в першу чергу, відсутності доступу до оригінальних творів Фічино і Піко, а також наявність лише фрагментарних перекладів деяких творів українською та російською мовами.

У підрозділі 1.2. «Методологічні засади дослідження» визначається загальний підxід та методологічна основа роботи. Специфіка теми ренесансного неоплатонізму передбачає обрання компаративістського підходу як головного методологічного підходу дослідження.

Основними методологічними принципами в дослідженні виступають: принцип історизму, об'єктивності, єдності логічного та історичного. Кожен з принципів конкретизується в комплексі методів. Основними методами дослідження є:

- конкретно-історичний метод дозволяє дослідити проблему становлення та розвитку ренесансного неоплатонізму;

- порівняльно-історичний метод дозволяє здійснити порівняльно-історичну реконструкцію ґенези зв'язку онтологічних та антропологічних поглядів досліджуваних мислителів;

- біографічний метод дозволяє встановити принципові особливості досліджуваних вчень в аспекті звернення до особистості мислителів, а також етапи творчих шляхів Миколи Кузанського, Фічино і Піко, що мають принципове значення для об'єктивності оцінки їхнього філософського доробку;

- логічний метод дозволяє здійснити теоретичну реконструкцію вчень ренесансних неоплатоніків.

В підрозділі розкривається зміст ключових термінів дисертаційного дослідження, а саме: «платонізм», «неоплатонізм», «Ренесанс», «гуманізм», «антропологізм». В підрозділі в першу чергу аналізуються концепції тих дослідників, які безпосередньо зверталися до філософського осмислення християнського антропологізму в філософі Миколи Кузанського та флорентійського неоплатонізму. Це, насамперед, роботи Е.Гарена, Е.Кассірера, О.Ф.Лосєва, П.О.Крістеллера, Е.Грассі, В.С.Соловйова, П.А.Флоренського та ін.. Окрім цього при здійсненні дослідження були задіяні роботи, в яких розглядаються специфічні аспекти вчень означених мислителів. Подібні дослідження були здійснені істориками філософії різних шкіл і традицій: вітчизняних, західноєвропейських та англо-американських.

В підрозділі аналізуються два протилежні підxоди до розгляду ренесансної філософії загалом та флорентійського неоплатонізму зокрема. Ці підxоди належать Е.Гарену і П.О.Крістеллеру. Всі інші концепції є більш поміркованими і лежать поміж ними. Гарен розглядає будь-яку філософію, в тому числі і ренесансний неоплатонізм, схоплюючи її в історичній динаміці. В такому підході відображається динамічність буття культури. На відміну від нього, прихильник німецького ідеалізму Крістеллер мав синхронічний підхід до історії, прагнучи досліджувати епоху з точки зору виявлення в ній універсальних законів. У кожного з цих по-своєму цінних підxодів є свої недоліки, тому в дисертаційному дослідженні ці підxоди використовуються в комплексі. Уточнено, що Гарен і Крістеллер працювали в тій парадигмі, яку задали італійські філософи Б.Кроче та Д.Джентіле. Останні прагнули реабілітувати італійську філософію і довести, що саме в ренесансній філософії відбувся поступовий перехід від трансценденталізму до імманентизму. Для Кроче і Джентіле це означало доведення виключності італійської філософії, яка перевершила би глибиною німецький ідеалізм. В той же час, протилежне прагнув довести Е.Кассірер: навпаки, через вплив Кузанця італійський гуманізм отримав антропологічний імпульс та власне філософію. Гарен обстоював думку про те, що гуманізм поєднував в собі і філософські, і філологічні аспекти. Крістеллер же, навпаки, вважав, що гуманізм не може бути філософією, адже гуманісти мали справу, в першу чергу, з колом лінгвістичних питань (studia humanitatis), а саме: риторика, історія, граматика, етика та поезія. Отже, відповідно до визначення Крістеллера, Фічино і Піко гуманістами не були, а були філософами і теологами. Більше того, вони були продовжувачами традиції схоластики. В такому ракурсі мотиви філософії Миколи Кузанського лунають навіть більш гуманістично, аніж в трактатах Фічино і Піко. Проте це не відповідає текстам самих трактатів флорентійських гуманістів. Їхні трактати свідчать про інше, а саме про те, що в них народжується новий тип філософії, який О.Ф. Лосєв називає «гуманістичним неоплатонізмом», а британський дослідник А.Едельхайт визначає як «гуманістична теологія».

У другому розділі «Формування теоретичних засад ренесансного неоплатонізму» проаналізовано специфіку рецепції античної та середньовічної спадщини в філософії ренесансного неоплатонізму, а також втілення центральної неоплатонічної категорії Єдиного в онтологічних уявленнях Миколи Кузанського, Марсіліо Фічино і Джованні Піко делла Мірандола.

У підрозділі 2.1. «Досвід філософської інтерпретації античної та середньовічної спадщини в філософії ренесансного неоплатонізму» виявлено, що у Кузанця рецепція античної та ранньосередньовічної спадщини є виважена, в той час як інтерпретації Фічино і Піко є достатньо довільними. Це часто ускладнює спроби віднайти системність в їхніх вченнях, яка, тим не менш, з'являється в них саме завдяки рецепції методологічних настанов антично-середньовічної діалектики.

Встановлено, що провідну роль у формуванні особистості і поглядів Фічино відіграв Камальдульський Орден, в якому на початку XV століття культивувалися духовні традиції раннього християнства та платонівської paideia. Глава Ордену Амброджо Травесарі, з яким свого часу спілкувався і Микола Кузанський, прагнув досягти примирення між грецьким та латинським крилом Церкви. Травесарі та його прихильники створювали так званий ранній флорентійський неоплатонізм, який отримав своє продовження у вченнях Фічино і Піко. Окрім цього, проаналізовано складну та неоднозначну позицію Фічино відносно натхненника Платонівської Академії - Георга Геміста Плетона, яка одночасно розкриває ставлення Фічино до арістотелізму. Фічино запозичив у Плетона низку ідей, але заперечував цю спадкоємність. Така поведінка була продиктована його небажанням втручатися в ренесансну полеміку платонізму та арістотелізму, розпочату Плетоном. Фічино розглядав узгодження вчень Платона і Арістотеля лише в якості риторичної стратегії, тобто він прагнув доводити велич вчення Платона тим, що навмисно приховував якомога більше розбіжностей між Платоном та Арістотелем. Джованні Піко, з іншого боку, пропонував методичний синтез, який би перевершив здобутки Платона, Арістотеля, та всіх інших філософів разом взятих. В підрозділі також проаналізована рецепція філософії Августина Аврелія та Діонісія Ареопагіта у вченнях ренесансних неоплатоніків. Вплив Августина Аврелія на Фічино проявляється, перш за все, в тому, що Фічино крізь призму августинівськиx творів сприймав Плотіна і Прокла, що, в свою чергу, наклало відбиток і на власну інтерпретацію Фічино античного неоплатонізму. Він вважав Платона теологом, Плотіна - християнином по духу, незважаючи на те, що його філософські погляди все ще тяжіли до язичницького світогляду.

Духовний досвід Діонісія Ареопагіта був дуже цінним і для Кузанця, і для Фічино, і для Піко. Проте рецепція ідей Діонісія у кожного з них різна. Найважливішими мотивами філософії Кузанця, які останній почерпнув з вчення Діонісія Ареопагіта, були наступними: істинне знання Бога можливе лише через „незнання” (апофатика); передування Єдиного Буттю та Небуттю; зняття в Єдиному всіх суперечностей; уявлення про Бога як oppositorum oppositio; збереження тих позначень Єдиного, які застосовує сам Ареопагіт (термінологічний апарат). Рецепція християнського неоплатонізму Діонісія Ареопагіта виключає наявність пантеїзму в системі Кузанця і Фічино, адже у ниx, як і у Діонісія Ареопагіта, Бог є і трансцендентним, і іманентним. Отже, до вчення Кузанця і Фічино краще застосовувати термін «панентеїзм». Фічино запозичує у Діонісія Ареопагіта всі назви ангельських чинів та їхню кількість, а Піко бачить в ідеях Діонісія істинне знання Кабали. Обидва мислителі бачили в обличчі Діонісія Ареопагіта мудреця, який зміг принципово переробити античні ідеї та включити їх в християнську догматику. Це надихало Фічино і Піко продовжувати свої пошуки універсального філософсько-релігійного вчення.

У підрозділі 2.2. «Онтологічне підґрунтя гуманізму Миколи Кузанського і флорентійського неоплатонізму» виявлено, що філософські вчення Кузанця, Фічино і Піко будуються навколо ідеї єдності, яка ґрунтується на фундаментальній неоплатонічній ідеї Єдиного. На пошуки єдності мислителів наштовхнула тогочасна світоглядна криза, яка викликала у них бажання досягти гармонійного устрою людства, і змусила Кузанця, Фічино і Піко шукати принципи омріяної єдності в філософській спадщині попередніх поколінь.

Людина, яка в епоху Ренесансу відчула себе творцем культури, світу і власної особистості, знаходилася у пошуку філософської системи, в межах якої можливо було б охопити і людину, і світ. Такою системою став неоплатонізм, тому що тільки така система могла обійняти собою «і все реальне, і все ідеальне» (О.Ф.Лосєв). Неоплатонічна концепція Єдиного дала гуманізму онтологічні підстави і теоретичне оформлення.

Фічино виділяє п'ять ступенів буття: Бог, Розум (Янгол), Душа, Якість і Матерія. Ієрархія та субординація існує лише у Всесвіті, який характеризується внутрішнім динамізмом. Одвічна єдність ієрархічної структури світобудови підтримується постійним рухом. Рух Фічино сприймає символічно - як духовний рух та якісне перетворення простору, а не переміщення в ньому. Душа в цій структурі є медіатором між вищими та нижчими ступенями буття. Незважаючи на певні пантеїстичні мотиви, Фічино не був пантеїстом, адже Бог не ототожнюється ним з природою і не вичерпується ані світом, ані чимось поза ним. Теологічна система Фічино є глибоко синтетичною, сповненою метафорами, які мають не риторичний, а суто філософський зміст.

Піко будує космологію, в якій виділяє три світи: елементарний світ (небо, рослини, тварини та ін.); небесний світ (середня природа, яка представлена раціональною душею); янгольський світ (інтелектуальне творіння). Бог передує чуттєвому світові, який виникає не безпосередньо в результаті божественного творення «з нічого», а від вищого безтілесного початку, який є створеним Богом у позачасовому творенні. Світ речей виникає з хаосу - матерії, яка з початку сповнена всіма формами, що знаходяться в її надрах в змішаному та недовершеному вигляді. Світ одухотворяється досконалою душею, яка не може існувати без руху. Єдність та зв'язок космічної ієрархії походить з початкового прагнення речей до Бога, як до джерела та мети свого буття. Божественний закон, пануючий у світі, ототожнювався у Піко із всезагальним причинно-наслідковим зв'язком. Бог проявляється в світі як єдність у множинності. Він не є прекрасним, тому що є досконалим. Краса обов'язково містить в собі недосконалість, тому недовершеність людини стає не її карою, а її своєрідною земною красою. Основа гармонії Всесвіту - протилежність, що проявляється в процесі переходу від божественної єдності до множинності речей.

Піко прагнув визначити статус філософії в системі гуманістичного знання і обстоював думку про існування єдиної первинної мови, яка є мовою і філософії, і діалектики, і схоластики. Для нього філософія починається з принципів і має справу лише з ними. Він прагне залучити теоретичну спадщину схоластики до створення гуманістичної філософії. Полеміка Піко з гуманістом Ермолао Барбаро про співвідношення риторики та філософії представляла собою дискусію в межах оновлення та поглиблення ренесансної культури, що є проявом складної внутрішньої діалектичної напруги культури. Піко прагнув повороту від самодостатнього спілкування між людьми до спілкування з Богом і відстоював «онтологічний» (А.Бук) гуманізм, орієнтований на розв'язання онтологічних проблем. Його прагнення до онтологізації слова являє собою спробу поступової переорієнтації гуманістичного мислення з зовнішніх об'єктів і практик на практики духовного споглядання та самозаглиблення.

Третій розділ «Варіативність християнської антропології ренесансного неоплатонізму» присвячений розгляду трьох варіантів християнської гуманістично-орієнтованої антропології, представлених вченнями Миколи Кузанського, Марсіліо Фічино і Джованні Піко делла Мірандола.

В підрозділі 3.1. «Humanus deus» Миколи Кузанського: людина як творець і творіння» аналізуються антропологічні ідеї Миколи Кузанського в аспекті їхнього впливу на флорентійський неоплатонізм. Кузанець, на відміну від Фічино і Піко, не прирівнює людський творчий потенціал до божественного, хоча його діалоги вже дихають ренесансним, а не середньовічним повітрям. В цьому моменті Кузанець навіть в більшій мірі гуманіст, ніж Фічино і Піко, адже їхні складні і насичені термінологією твори часто нагадують схоластичні трактати. Кузанець інтегрується в гуманістичні процеси, пориваючи по духу зі схоластикою, в той час як Фічино і Піко намагаються осягнути здобутки схоластики для побудови нового гуманістичного світогляду.

Кузанець проголошує те, що згодом стане гаслом всієї культури Ренесансу: людина здатна творити із власної потенції. Серед інших створінь людину вирізняє здатність творити так, як Бог, але в межах своєї творчості людина не є таким possest, яким є Бог. Кузанець, хоча і випереджає час в своїх міркуваннях, але все ще не може остаточно порвати із середньовічною парадигмою. Можливість пізнання закладена в самій природі людського розуму (intellectus), призначенням якого є нескінченне пізнання природи, Бога та власної душі. Розум розгортає із себе «предмети розсудку», але, на відміну від Абсолюту, людський розум не містить в собі вже готові чисті поняття, тобто розгортання людського розуму не є творінням суб'єктивних понять, а є вродженою здатністю виносити судження. Людина не може поза чуттєвим пізнанням речей здійснити цю можливість. Розум, або інтелект людини, єдиний по своїй природі, володіє здібностями, нижчою з яких є відчуття, поєднане із уявою. Вплив речей на розум людини через відчуття є можливим завдяки наявності в людському організмі деякого життєвого «духу» (spiritus), який зв'язує, за уявленнями середньовічної медицини та фізіології, відчуття з розумовою здатністю людини. Уява (imaginatio) слугує попереднім ступенем між відчуттям та розсудком. Розсудок (ratio) є проявом активної здатності людського розуму. Для осягнення істини веде вища розумна здібність людини - її розум (intellectus), здатний до інтуїтивного осягнення найвищої сутності (vista sine comprehensione, intuitio, unio, filiatio), на якому протилежності зливаються в нескінченній єдності. Він возвеличується над формальною діяльністю розсудку. Якщо розсудок не може йти вище знання скінченного світу речей, то функція розуму - пізнання нескінченності. Знання, яке дає нам розсудок, не може осягнути найголовнішого принципу - збігу протилежностей в «згорнутій» природі Абсолюту.

В підрозділі 3.2. «Амбівалентність душі як принцип антропології Марсіліо Фічино» виокремлено специфічні риси антропологічного вчення Марсіліо Фічино, завдяки яким це вчення не тільки постає як оригінальне та обґрунтоване, але і як таке, що може бути розглянуто в ідейній єдності із вченням Миколи Кузанського.

В «Теології Платона» Фічино називає душу «вузлом світу»: centrum naturae, universorum medium, copula mundi тощо. Християнська антропологія Фічино побудована навколо ідеї безсмертя душі. Душа не просто статично посідає своє місце в структурі Всесвіту, а є медіатором між інтелігібельним та матеріальним світами. В самій людській душі існують два центри тяжіння - прагнення до божественного та потяг до земного. Фічино виділяє три основні здатності душі: 1) mens або vis intellectualis - інтелект, сила інтелекту; 2) ratio - розсудок; 3) vires inferiores або nutriendi virtu - сила потягів. Ці здатності є відображенням на рівні мікрокосму інтелігібельної та матеріальної сфер Всесвіту в людській душі.

Двоїстістю душі обумовлена амбівалентна позиція людини, яка, маючи привілейоване положення в космосі, може як піднятися до рівня божественності, так і впасти у тваринний стан. Таке тлумачення людської сутності дає змогу обґрунтувати її виключність і високе покликання: діяти на землі як творець культури. На тлі антропологічних ідей Фічино пояснює призначення релігії, яка, на думку флорентійського неоплатоніка, має природне походження. Релігія, яку і Фічино, і Кузанець розглядають крізь антропологічну призму, є піднесенням людського розуму до споглядання божественного, тому вона необхідна людині, аби відчувати повноту свого буття. Вона є абсолютно необхідною умовою існування внутрішнього духовного досвіду людини. Фічино визначає релігію як «інстинкт», який одночасно є і божественним даром. Кузанець в термін religio вкладає цілу низку значень, використовуючи його як синонім до таких суміжних понять, як secta, pietas, fides, cultus та ін., і пов'язував religio, перш за все, з шанобливим ставленням до Бога та благочестям. Кузанець шукає спосіб примирення релігій, припускаючи, що всі вони мають спільне підґрунтя: ідею вічного життя. Прагнення людини досягнути вічного, блаженного життя є найглибшим духовним прагненням, яке закладено в людині будь-якого віросповідання самим Богом. Різниця між двома мислителями полягала в тому, що, за Кузанцем, у всіх релігіях імпліцитно містилася єдина для всіх ідея, але при цьому він не прагнув створити єдину для всіх людей релігію, яка б зняла суперечності між людьми на релігійному ґрунті. Кузанець скоріше обстоює віротерпимість та наявність для всіх релігій єдиної сутності на фоні розмаїття релігійних течій. Фічино теж прагнув знайти підстави для взаєморозуміння всіх людей, але він намагався розробити універсальне релігійне вчення (docta religio), яке б могло замінити всі існуючи релігії.

В підрозділі 3.3. «Гуманістичні засади «благочестивої філософії» Джованні Піко делла Мірандола» розкривається ідея флорентійського мислителя про те, що філософські висновки, досягнуті шляхом розуму, та зміст божественного одкровення гармонічно узгоджуються між собою. Для Піко це узгодження втілюється в історії думки, яка розгортається лише з однієї первинної філософії - philosophia pia.

В підрозділі наново інтерпретується трактат Піко «Промова про достоїнство людини», який в більшості історико-філософських досліджень постає як маніфест ренесансного антропоцентризму. Піко ми розглядаємо не тільки як автора „Промови”, але і як автора цілої низки трактатів на тему онтології та теорії пізнання («900 тез», «Про суще та Єдине» та ін.). На підставі аналізу більшості його творів робиться висновок, що він не планував переосмислювати людську природу, а прагнув довести виключну важливість філософії в процесі осягнення буття, зокрема, і людського. В „Промові” Піко чітко робиться акцент на такому виді буття, яке максимально презентує в собі людську сутність, а також має здатність вільно обирати і, отже, логічно приводить нас до уявлення про людину як унікальну індивідуальність. Піко доводить, що людина, яка являє собою четвертий, і останній, світ після елементарного, небесного та янгольського, є максимальним синтезом всіх сфер буття, який не властивий жодному з інших світів. Ідея, що людина є сама собі творець, додає новий елемент до основної релігійної ідеї «богоподібності». Образ і подоба Божа - це не божественний дар, а подвиг, який людина повинна здійснити.

Піко часто звинувачували в еклектизмі, тому що він нібито прагнув узгодити між собою всі існуючи на той час філософські та релігійні вчення. На підставі аналізу твору «900 тез» виявилося, що, насправді, Піко ніколи і не прагнув примирити всіх. Він вважав, що повна згода існує лише між вченнями Платона та Арістотеля. Але ідея єдності для Піко була такою ж важливою, як і для Фічино та Кузанця. По суті, ідея, яку пропонує Піко, є варіантом concordia Кузанця. Тільки якщо для Кузанця точкою згоди є божественний Абсолют, то для Піко це - благочестива філософія. В підрозділі обстоюється думка, що вчення Кузанця чи Піко не були ані «толерантним еклектизмом» (К.Л.Міллер), ані невдалим синтезом. Ці вчення мали різні фактори свого формування, але вони були цілісними моністичними філософськими спорудами.

У висновках підводяться підсумки проведеного дослідження, які в узагальненому вигляді відображають новизну, проблематику та загальну структуру роботи.

Ренесансний неоплатонізм XV ст., репрезентований вченнями Миколи Кузанського, Марсіліо Фічино і Джованні Піко, представляє собою особливий тип гуманістичної філософії. Термін «гуманістична філософія» найбільш повним чином відображає характерні риси ренесансного неоплатонізму, найважливішою з яких був його глибокий антропологізм, який ґрунтувався на онтологічних здобутках антично-середньовічної діалектики і пов'язав ренесансний неоплатонізм в єдину ланку з античним та середньовічним типами неоплатонізму.

Вчення Кузанця, Фічино і Піко не були ані «толерантним», ані «невдалим еклектизмом», бо кожне вчення мало свій ідейний центр. У Миколи Кузанського це - coincidentia oppositorum у Фічино - це ідея про безсмертя душі, а у Піко - ідея concordia. Незважаючи на зовнішню хаотичність рецепції античної та середньовічної філософської спадщини в філософії флорентійського неоплатонізму, вона була творчою, послідовною, самостійною і аргументованою. В переосмисленому та оновленому вигляді вона надала ренесансному неоплатонізму онтологічне підґрунтя, на якому всі три мислителі створювали свої вже наскрізь гуманістичні антропологічні вчення.

Світоглядна криза, протистояння держави та Церкви, які охопили європейський світ в XV ст., наштовхнули Кузанця, Фічино і Піко на пошуки світоглядної єдності. Християнська ідея єдності, що передує буттю, яку ці мислителі знаходять у спадщині, в першу чергу, патристики (Августин Аврелій, Діонісій Ареопагіт), стає центральним принципом їхніх онтологій. Він пронизує всі інші підрозділи філософських вчень Кузанця, Фічино і Піко і є характерним для антично-середньовічної діалектики.

Створивши онтологічне підґрунтя своїх вчень, Кузанець, Фічино і Піко розвивають на їх підставі антропологічні ідеї, які стають найвищою точкою цих вчень. Концептом антропології Фічино стає безсмертя людської душі; споглядання для Кузанця - це гуманістичне розуміння людської природи як «конкретного максимуму», яка вже творить, як Бог, проте має обмежені в цьому можливості. Для Піко ж принцип coincidentia oppositorum, який він, як і Кузанець, застосовує і до людської природи, стає провідником в царину людської свободи, яка полягає в тому, що людина в силу своєї суперечливої природи має свободу обирати між добром і злом. Як і Кузанець, Піко вважає, що людина має змогу творити «з потенції власного центру».

В творчості флорентійського неоплатонізму оригінальним чином втілюються ідеї Кузанця coincidentia oppositorum, docta ignorantia, pax fidei. Для всіх трьох мислителів характерним є апофатичний шлях в богослов'ї. Проте Микола Кузанський не мав безпосереднього впливу на світогляд Фічино і Піко, хоча останні і рухалися в загальному векторі, який був заданий Кузанцем. Більше того, сам Кузанець під час своїх подорожей Італією зазнав значного пливу з боку італійських гуманістів, з якими активно спілкувався. Наслідком такого спілкування, ймовірно, і був той глибокий антропологізм, властивий творам Кузанця.

флорентійський неоплатонізм антропологія ренесансний

Список опублікованих праць за темою дисертації

Михайлова І.І. Християнський неоплатонізм Миколи Кузанського та Джованні Піко делла Мірандола: точки перетину / І.І.Михайлова // Вісник Національного авіаційного університету. Філософія. Культурологія. Збірник наукових праць. - К.: Вид-во Національного авіаційного університету „НАУ-друк”, 2009. - Вип. 1 (9) - С. 115-118

Михайлова І.І. Ренесансний антропологізм Марсіліо Фічино / І.І.Михайлова Філософські проблеми гуманітарних наук. Науковий збірник. - К., 2010. - Вип. 16-17 - С. 219-223

Михайлова І.І. Гуманістична полеміка між Джованні Піко делла Мірандола та Ермолао Барбаро: пошуки істини чи змагання в красномовстві? / І.І.Михайлова // Збірник наукових праць «Гілея»: науковий вісник. - К., 2010. Вип. 36. - С.273-279

Михайлова И.И. Принцип coincidentia oppositorum Николая Кузанского и флорентийский неоплатонизм / И.И. Михайлова // Coincidentia oppositorum от Николая Кузанского к Николаю Бердяеву. Отв. ред. О. Э. Душин. -- СПб: Алетейя, 2010 (Санкт-Петербургское общество изучения культурного наследия Николая Кузанского). -- С. 351-361

Михайлова І.І. Споглядання як концепт ренесансної онтології Марсіліо Фічино / І.І. Михайлова // Міжнародна наукова конференція (18-19 квітня 2007 року): „Дні науки філософського факультету - 2007” Матеріали доповідей та виступів. -- К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2007. - Ч.1. - С.43-45

Михайлова І.І. Розум та пізнання у вченні Ніколая Кузанського (Лосєв vs. Касірер) / І.І. Михайлова // Дні науки філософського факультету - 2008: Міжнародна наукова конференція (м. Київ, 16-17 квітня 2008 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: “Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. - Ч.І. - С. 36-38

Михайлова І.І. Антропологічний вимір християнського неоплатонізму Ніколая Кузанського та Джованні Піко делла Мірандола / І.І. Михайлова // Людина. Світ. Суспільство (до 175-річчя філософського факультету). Дні науки філософського факультету - 2009: Міжнародна наукова конференція (21-22 квітня 2009 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: “Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2009. - Ч.І. - С 32-34

Михайлова І.І. Щодо «благочестивого неоплатонізму» Марсіліо Фічино / І.І. Михайлова // Дні науки філософського факультету - 2010: Міжнародна наукова конференція (21-22 квітня 2010 року): Матеріали доповідей та виступів. - К., ВПЦ «Київський університет», 2010. - Ч.І. - С. 34 - 36

Михайлова І.І. Поняття religio у філософському вченні Ніколая Кузанського та Марсіліо Фічино / І.І.Михайлова // Міжнародна наукова конференція "Дні науки філософського факультету - 2011", 20-21 квіт. 2011 р.: [матеріали доповідей та виступів] / редкол.: А. Є. Конверський [та ін.]. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2011. - Ч. 1. - С. 44-46

АНОТАЦІЯ

Михайлова І.І. Філософський антропологізм в контексті ренесансного неоплатонізму XV століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2011.

У дисертації здійснено дослідження філософського антропологізму в контексті ренесансного неоплатонізму XV століття. Проаналізовані варіанти ренесансного неоплатонізму Миколи Кузанського, Марсіліо Фічино і Джованні Піко делла Мірандола.

Визначено особливості теоретичного підґрунтя формування онтологічних та антропологічних уявлень Миколи Кузанського та флорентійських неоплатоніків, проаналізована рецепція антично-середньовічної діалектики у вченняx Кузанця, Фічино і Піко. Доведено, що рецепція античної та середньовічної філософської спадщини з боку флорентійського неоплатонізму, яка на перший погляд здається еклектичною, була свідомою та системною. Доведено, що філософські системи Фічино, як і Миколи Кузанського, не були пантеїстичними, а скоріше характеризуються як панентеїстичні. Розкрито зміст опорних понять у вченняx Фічино і Піко, а також показаний зв'язок цих понять з ідеями Миколи Кузанського.

Виявлено, що для ренесансного неоплатонізму вищим здобутком був характерний філософський антропологізм, який притаманний вченням Миколи Кузанського, Фічино, Піко, і є своєрідним об'єднуючим стрижнем їхніx філософськиx уявлень. Він є стрижнем як їxніx власних вчень, так і стрижнем загалом ренесансного неоплатонізму як явища.

Ключові слова: неоплатонізм, Ренесанс, гуманізм, антропологізм, philosophia pia, concordia, docta religio, coincidentia oppositorum.

АННОТАЦИЯ

Михайлова И.И. Философский антропологизм в контексте ренессансного антропологизма XV столетия. - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 - история философии. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2011.

Диссертационная работа посвящена теоретическому осмыслению философского антропологизма, который является характерной и отличительной чертой ренессансного неоплатонизма XV столетия, а именно учений Николая Кузанского, Марсилио Фичино и Джованни Пико дела Мирандола. В диссертации раскрыты наиболее значительные методологические подходы к оценке флорентийского неоплатонизма, проанализирован ряд теоретических проблем ренессансного неоплатонизма Николая Кузанского, Марсилио Фичино и Джованни Пико, которые до этого времени не были в достаточной мере изучены, а именно: мера влияния идей Николая Кузанского на становление идей флорентийского неоплатонизма, особенности рецепции антично-средневековой диалектики в философском творчестве Фичино и Пико, этапы формирования философского мировоззрения флорентийских неоплатоников, особенности иx терминологического аппарата. В диссертации раскрыта суть опорных понятий учений Фичино и Пико (philosophia pia, docta religio и др.), что стало возможным благодаря обращению к оригинальным латинским произведениям мыслителей.

В диссертационном исследовании также раскрыта специфика формирования теоретическиx оснований ренессансного неоплатонизма, воплощение центральной неоплатонической категории Единого в онтологическиx воззренияx Николая Кузанского, Марсилио Фичино и Джованни Пико. Доказано, что стройность и системность в иx учения вносит рецепция методологическиx принципов антично-средневековой диалектики. Проанализирован целый ряд конкретныx вопросов, такиx как влияние Камальдульского Ордена на мировоззрение Фичино, влияние Георга Гемиста Плетона на флорентийский неоплатонизм, проблема восприятия личности Аристотеля представителями флорентийского неоплатонизма, взаимодействие Николая Кузанского с итальянскими гуманистами, идеи Джованни Пико об ориентации гуманистического мышления и другие специфические проблемы.

В диссертации проанализирована рецепция идей восточной и западной патристики (Дионисий Ареопагит и Августин Аврелий) в ученияx Николая Кузанского, Марсилио Фичино и Джованни Пико дела Мирандола. Раскрыты особенности воплощения центральной неоплатонической категории Единого в онтологияx каждого из трёx мыслителей. Проинтерпретирована вариативность антропологии ренессансного неоплатонизма, а также проблема творчества, свободы человека как творца культуры, учение Фичино о бессмертии души. В диссертационном исследовании также интерпретируются идеи Николая Кузанского и Марсилио Фичино о всеобщей религии.

Ключевые слова: неоплатонизм, Ренессанс, гуманизм, антропологизм, philosophia pia, concordia, docta religio, coincidentia oppositorum.

ANNOTATION

Mykhailova I.I. Philosophical anthropologism in the context of Renaissance Neoplatonism of XV century. - Manuscript.

A thesis to obtain an academic degree of Candidate of Philosophic Science in the Speciality 09.00.05 - history of philosophy. - Kyiv Taras Shevchenko National University, - Kyiv, 2011.

The research paper is devoted to systematic analysis of philosophical anthropologism in the context of Renaissance Neoplatonic tradition. It studies the most significant historical-philosophical concepts of identification of Renaissance philosophy and methodological peculiarities of Florentine Neoplatonism of Marsilio Ficino and Giovanni Pico della Mirandola. It also analyzes the intellectual connection between Florentine Neoplatonists and German philosopher Nicholas of Cusa. Dissertation investigates the origins of Renaissance Neoplatonism and its reception of antique and medieval philosophical legacy. In the dissertation is analyzed ontological basis of Cusanus', Ficino's and Pico's doctrines, their interpretation of the problem of Being and the One. In the dissertation is also studied anthropological ideas of Renaissance Neoplatonism, the problem of freedom and creativity, the immortality of the human soul, the role of religion in the life of human and other themes.

Key words: Neoplatonism, anthropologism, Renaissance, humanism, philosophia pia, concordia, docta religio, coincidentia oppositorum.

Размещено на Allbest.ur