Феномен творчості: трансформація смислових вимірів в європейській історико-філософській традиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

Спеціальність 09.00.05. - історія філософії

УДК 130.2:7.01] (4)(09)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ФЕНОМЕН ТВОРЧОСТІ: ТРАНСФОРМАЦІЯ СМИСЛОВИХ ВИМІРІВ В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКІЙ ТРАДИЦІЇ

Саноцька Наталія Ярополківна

Львів 2011



Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, на кафедрі історії філософії.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Мельник Володимир Петрович, декан філософського факультету, завідувач кафедри теорії та історії культури Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Кашуба Марія Василівна, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка

кандидат філософських наук, доцент Лімонченко Віра Володимирівна, доцент кафедри філософії Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Захист відбудеться 12 травня 2011року о 12 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано 09 квітня 2011 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Д 35.051.01 кандидат філософських наук, доцент О.Б. Сінькевич



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

творчість самоздійснення детермінанта

Актуальність та доцільність дослідження. Специфіка сучасних досліджень у галузі гуманітарних дисциплін, передусім філософських, полягає у концептуалізації світоглядних перспектив майбутнього людства та формуванні нових регулятивних імперативів осмислення духовного буття людини. Перебувати у людському способі буття - це, безумовно, виводити людське мислення на рівень творення духовного універсуму, адже поза ним неможливі свідомі оцінки, а отже, неможливий вихід людини за межі лише біологічного існування. Саме з творчістю пов'язане все те, що зазвичай називають справжнім призначенням і здійсненням людини. Власне, спрямованість на осягнення нового, що постає невід'ємним атрибутивним виміром творчості, є світоглядно-ціннісною детермінантою людини, її сутнісною духовною константою.

Проте, світоглядні орієнтири сучасного людства засвідчують імперативи кволості, занепаду, розчарування та незадоволення цінностями масового суспільства. Воно дивиться у майбутнє без оптимізму, оскільки вважається, що творчі ресурси людини давно вичерпані, а процеси соціальної трансформації часто сприймаються як втрата чи руйнування основ людського буття та перспектив духовності. Тому звернення до аналізу творчого потенціалу людини в межах європейської культурно-філософської традиції - злободенна й актуальна проблема.

Сучасність, у загальних рисах визначена як постмодерністська, проголошує ідею “смерті автора”, спростовує роль оригінальної творчої дії, замінюючи її тиражуванням, цитатництвом, колажем, імітацією, епатажем, ідеєю “симулякрів”, принципом деконструкції, продукуванням радше нової форми, а не змісту.

Однак, попри очевидний вплив постмодерністських установок на сучасний стиль філософування, наш час вирізняється переосмисленням та оновленням певних принципів філософської класики з метою виявлення незадіяних творчих ресурсів людини. Адже творчість стосується не лише виміру людської діяльності, а й цілісного буття людини та перспектив людства загалом. Саме тому видається доцільним проаналізувати логіку розвитку різних філософських поглядів на проблему творчості, простеживши трансформацію її сутнісних вимірів, що може стати основним інструментом розуміння взаємозв'язку світобудови і людини через призму її творчої активності.

У сучасних умовах розвитку українського суспільства проблематика творчості набуває особливої актуальності. На тлі трансформаційних процесів сьогодення в українському соціокультурному просторі людина потребує внутрішнього епіцентру, який формується передусім у процесі творчої самореалізації особи.

Зв'язок дисертації з науковими темами та програмами. Тема дисертаційного дослідження є складовою частиною наукової роботи кафедри історії філософії філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка та пов'язана з темою кафедри “Концептуальні засади філософської думки в Україні: історія і сучасність” (державний реєстраційний номер 0107U007416).

Мета і основні завдання дисертаційного дослідження. Мета дисертаційної роботи полягає у розкритті особливостей філософського аналізу феномену творчості, специфіки його розвитку та трансформації у світлі світоглядних пошуків представників західноєвропейської історико-філософської традиції.

Реалізація мети передбачає розв'язання низки завдань:

розкрити зміст феномену творчості як іманентно-духовного виміру людського буття, виявивши його світоглядні детермінанти прояву та значення у становленні, самоздійсненні й самоствердженні особи;

проаналізувати особливості категоріально-дефінітивного осмислення поняття “творчість” в історико-філософській перспективі;

здійснити комплексний філософський аналіз основних підходів до розуміння феномену творчості в науці, релігії та мистецтві, виявити їхнє теоретико-методологічне значення;

запропонувати цілісну історико-філософську експлікацію поняття творчості, ретроспективно простеживши його змістове наповнення, буттєву вкоріненість і смислово-ідейні трансформації;

виокремити концептуальні засади феномену творчості в межах класичної та некласичної парадигм філософування, проаналізувавши основні світоглядні положення і теоретико-методологічні надбання мислителів у філософських вченнях Заходу від античності до сьогодення.

Об'єктом дисертаційного дослідження є змістовно-сутнісні виміри творчості як багатогранного духовного феномену.

Предметом дисертаційної роботи постає концептуальна трансформація смислових вимірів феномену творчості в контексті історико-філософського аналізу від античності до сучасності.

Методи дослідження. Методологічну основу становлять теоретико-методологічні здобутки філософської думки мислителів, котрі досліджували особливості смислових трансформацій феномену творчості. Особлива увага у дисертаційній роботі приділяється міждисциплі-нарному підходові, за допомогою якого здійснено філософський аналіз феномену творчості в контексті його історичного становлення з широким залученням теоретико-методологічної бази із філософської антропології, філософії культури, психології, релігієзнавства, культурології. Вагома роль у дисертаційній роботі належить методові компаративного аналізу, використаного в процесі порівняння та виявлення спадкоємності ідей і світоглядно-теоретичних положень мислителів, котрі досліджували феномен творчості. Застосовано герменевтичний метод, що дало змогу тлумачити феномен творчості в історико-філософському просторі європейського дискурсу через його історичну присутність, обумовленість та виявлення трансформації сутнісних змістових засад. Метод категоріального аналізу допоміг простежити еволюцію основних понять пов'язаних із проблематикою творчості, в їхній динаміці, окреслити якісну специфіку смислового ядра концепту творчості. У дисертаційній роботі використано також метод історико-філософського аналізу - для виокремлення базових конструктів основних історико-філософських парадигмальних підходів до аналізу феномену творчості. Реалізація сформульованої мети і розв'язання дослідницьких завдань здійснені також через використання системно-структурного підходу, що дало змогу цілісно визначити сутність феномену творчості в контексті масштабного смислового історико-філософського становлення, у тому числі його внутрішньо ментальні атрибутивні виміри та зумовленості зовнішніх соціокультурних процесів. У дисертаційному дослідженні використано низку загальнонаукових методів: абстрагування, аналізу і синтезу, узагальнення й систематизації, індукції та дедукції.

Наукова новизна зумовлена характером мети і дослідницьких завдань. На основі дослідження в дисертації сформульовані положення, які мають наукову цінність та визначають її новизну:

-визначено, що змістове окреслення феномену творчості необхідно здійснювати через рецепцію історико-філософських парадигмальних засад, котрі постають смисловим та концептуальним виявом культурно-історичних традицій та індивідуально-авторських новацій ґрунтованих на вимірах буттєвої укоріненості особи в об'єктивний зміст соціального буття та процес творення сущого як світу культури;

-доведено, що сутнісний вимір феномену творчості необхідно досліджувати в холістичній перспективі, що дає змогу обґрунтувати зміст творчості як фундаментального світоглядно-філософського поняття, оскільки таке розуміння засвідчує принципову відкритість людського буття, втілює динамізм людського світоставлення в контексті творчого процесу, слугуючи основою самоздійснення особи;

- у контексті історико-культурного аналізу зміни філософських парадигм з'ясовано, що творчість постає надзвичайно динамічним, багатовимірним феноменом, котрий сутнісно розкривається на рівні буття (онтологічному), сущого (онтичному) й екзистенції (екзистенційному). Творчість постає для людини випробуванням себе і буття на основі принципової можливості онтологічної зміни сущого, виявляючи себе як людський екзистенціал;

- обгрунтовано, що всебічне осмислення феномену творчості передбачає його аналіз в онтологічному (творчість як форма актуалізації людиною буття), гносеологічному (творчість як внутрішня інтенція та резюмуючий сутнісний вимір пізнання), метафізичному (творчість як продукт трансцендування, виходу людини за межі власного буття), антропологічному (творчість як синтез різних форм людської діяльності, родова ознака і сутність людини) та соціокультурному (творчість як предметно-перетворювальна діяльність, унаслідок чого виникає “друга природа” ? культура) вимірах і допомагає здійснити експлікацію його змісту в поліваріативності смислових проекцій;

- виявлено, що смислове розуміння творчості у класичній та некласичній парадигмах філософування диференціюється, виходячи із змісту та природи творчого процесу, а також результатів творчого акту, атрибутивною властивістю якого є новизна і цінність творчих інтенцій особи; наголошено на важливості врахування відмінності між платонівською екзистенційно-містичною й арістотелівською раціонально-міметичною традицією тлумачення творчості;

- визначено симптоматику та протогенез творчості як іманентно-внутрішньої властивості суб'єкта (творець, творчий, творче), сукупності певних витворів, артефактів (твір, витвір), процесуальності (творити, перетворення, відтворення та ін.), що наголошує на засадничій властивості творчості як іманентно-духовного феномену, сутність якого полягає у здатності людини до продукування принципово нового, а також тяжіння до аксіологічно-ціннісного виміру буття;

- доведено, що лексико-семантичний вираз поняття “творчість” у контексті наративних практик українського філософсько-культурологічного мовного дискурсу передбачає такі конотації, як прагнення до оформлення, надання певних меж чомусь, оздобленні, прикрашуванні тощо. Це натомість допомогло пов'язати зміст концепту “творчість” із його поняттєвими відповідниками - створення, витворення, перетворення, відтворення.

Науково-теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Результати дослідження дають змогу подолати смислову поліваріантність та невизначеність поняття “творчість”, встановити його філософсько-категоріальний статус, виявити ефективність різних методологічних підходів до аналізу феномену творчості, розкрити його значення для буття людини і соціуму, систематизувати філософські погляди із задекларованої проблематики. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані під час підготовки та викладання спецкурсів, які стосуються проблематики творчості, а також нормативних курсів з історії філософії, філософії, культурології, естетики й інших гуманітарних дисциплін у вищих навчальних закладах для студентів, магістрантів і аспірантів.

Апробація результатів дисертаційної роботи. Основні результати дисертаційного дослідження викладені у дев'яти наукових публікаціях, з-поміж них сім - у фахових виданнях, затверджених ВАК України, а також виголошені як доповіді на 20 міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях, у тому числі на Міжнародній конференції Польського товариства універсалізму “Творчість, відповідальність, метаноя самосвідомості” (Варшава, 2006), Міжнародній конференції присвяченій 410-й річниці від дня народження Р.Декарта “Декартова антропологія: чого не можна вимагати від людини” (Львів, 2006), Міжнародному науковому конгресі “Іван Франко: дух, наука, думка, воля” (Львів, 2006),19-х Міжнародних людинознавчих філософських читаннях “Гуманізм. Людина. Раціональність” (Дрогобич 2007), X-й Міжнародній конференції Польського товариства універсалізму “Позиція універсалістична: засади, форми, цінності та обмеження” (Варшава, 2006), Міжнародній науковій конференції “Сучасні аспекти співвідношення філософії і науки” (Львів, 2008), І-му Міжнародному науковому конгресі “Креативність і творчість” (Київ, 2009), 21-х Міжнародних людинознавчих філософських читаннях “Гуманізм. Людина. Інформація” (Дрогобич, 2009), Міжнародній науковій конференції “Степан Балей. Філософські і культурологічні погляди в контексті сучасної світоглядної динаміки українського суспільства” (Львів, 2010), ІІ-й Міжнародній конференції молодих учених HSS2010 (Львів, 2010) та ін.

Структура дисертації зумовлена логікою висвітлення проблем, яка випливає із плану, мети та завдань дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (11 підрозділів), висновків і списку використаних джерел (усього 259 найменувань). Загальний обсяг роботи - 216 сторінок, обсяг основного тексту - 194 сторінки.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі до дисертації обґрунтовано актуальність проблематики філософського аналізу феномену творчості, визначено мету, предмет, завдання та методи дисертаційного дослідження, сформульовано наукову новизну положень, які виносяться на захист, окреслено теоретичну та практичну значущість дисертаційної роботи, наведено перелік апробацій результатів дослідження, подано структуру роботи.

У першому розділі „Теоретико-методологічна та концептуальна основа дослідження феномену творчості” окреслено й проаналізовано теоретико-методологічне та ідейне підґрунтя сучасного розуміння феномену творчості, виокремлено основні підходи до його вивчення, здійснено категоріально-дефінітивний аналіз поняття “творчість” і джерелознавчий аналіз роботи.

У підрозділі 1.1. „Джерельна база та методологічні особливості дослідження проблеми” зазначено, що теоретичну основу та джерельну базу дисертації становлять дві основні структурні групи матеріалів: першоджерела, до яких належать оригінальні автентичні праці мислителів, та сучасна дослідницька критична література, що стосується цієї тематики.

Дослідження творчості привертало увагу філософів з часів античності. Найвагомішими у цій царині є праці Платона й Арістотеля. У добу Середньовіччя оригінальну теорію творчості розробили Августин Аврелій і Тома Аквінський, адже саме вони найсуттєвіше втілюють провідні інтенції цієї історичної епохи - патристики та схоластики. Мислителі епохи Відродження дали новий поштовх розвитку уявлень про творчість. Так, велике значення мають ідеї Миколи Кузанського, Дж. Піко делла Мірандоли, М. Фічіно, Леонардо да Вінчі, Дж. Бруно та ін. Щодо аналізу смислових вимірів феномену творчості, титульними для Нового часу є, на нашу думку, підходи до розв'язання досліджуваної проблеми, запропоновані Р. Декартом, Б. Спінозою; філософами-просвітниками - Дж. Віко, Х. Вольфом, Г. Лессінгом; представниками німецької класичної філософії - І. Кантом, Й. Фіхте, Ф. Шеллінгом, Г. В. Ф. Гегелем, а також відомими мислителями-романтиками, зокрема Ф. Шлегелем, Ф. Гельдерліном, Новалісом, В. Г. Вакенродером та ін.

Вагомий внесок у розробку проблематики творчості здійснили представники філософії життя - А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтай. Європейська філософія ХХ ст. також не залишила поза увагою феномен творчості, хоча він досліджується не автономно, а у зв'язку з проблемою становища людини, особливостей психіки і вимірів її свободи, проблемами автора, тексту, мови тощо. У зв'язку з цим виняткову цінність для дисертаційного дослідження становлять праці Т. Адорно, М. Бердяєва, М. Вебера, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера, Г.-Г. Гадамера, Р. Гвардіні, М. Горкхаймера, Ж. Дерріда, У. Еко, А. Камю, Е. Касірера, Х. Ортеги-і-Гасета, Ж.-П. Сартра, З. Фройда, Е. Фромма, М. Фуко, К. Г.эээээээ Юнга.

Плідні ідеї в історії теоретичної думки, яка охоплює дослідження різних аспектів творчості, залишили видатні представники української філософії Г. Сковорода, І. Франко, О. Потебня, С. Балей та ін., а також відомі сучасні українські дослідники О. Білецький, Е. Кагаров, М. Кашуба, С. Кримський, Т. Кучерявий, В. Куценко, Л. Левчук, В.Лімонченко, В. Мельник, В. Мовчан, В. Ніколко, Б. Новіков, В. Петрушенко, М. Попович, Т. Райнов, В. Роменець, В.Скотний, Н. Хамітов, В. Шинкарук та ін.

Аналізу феномену творчості в історико-філософському контексті присвячені праці С. Аверінцева, В. Асмуса, І. Бичка, В. Бичкова, П. Гайденко, В. Губіна, А. Гулиги, О. Дубової, О. Лосєва, М. Мамардашвілі, Н. Мотрошилової, С. Неретіної, І. Нарського, Т. Ойзермана, Д.Пронкіна, С.Пронкіної, В. Розіна, В. Татаркевича, В. Яковлєва та ін.

Творчість як атрибутивна характеристика людської діяльності досліджена в працях В. Білозерцева, М. Дьоміна, М. Кагана, В. Овчиннікова, М. Тарасенка, М. Булатова, В. Загороднюка, Л. Солонька, А. Яценка та ін.

Підхід, що відображає діалектику становлення феномену творчості, репрезентують праці Г. Батіщева, Г. Давидової, А. Лосєва, М.Мамардашвілі та ін.

Філософсько-культурологічний підхід до проблеми творчості висвітлено у працях М. Бахтіна, В. Біблера, М. Гончаренка, В. Діанової, Л. Губерського, В. Андрущенка, М. Михальченка, В. Межуєва, Н. Злобіна та ін.

Засадничі принципи аналізу психологічних аспектів феномену творчості концептуалізуються у розвідках Л. Виготського, В. Зінченка, Р. Мейя, Е. Невцки, Я. Пономарьова, В. Роменця, C. Рубінштейна, A. Стжалеського та ін.

Творчість у науці проаналізована у працях Г. Буша, А. Енштейна, Я. Лукасевича, А. Майданова, К. Пігрова, А. Пуанкаре, А. Сухотіна, Г. Сельє, Л. Яценка, В. Яковлєва та ін.

Для визначення особливостей змістового значення терміна “творчість” автор звертається до аналізу його етимологічного та лінгвістичного змісту, використовуючи праці С. Аверінцева, К. Акопяна, М. Гайдеггера, О. Дубової, О. Лосєва, В. Татаркевича та ін.

У підрозділі 1.2. “Категоріально-дефінітивний аналіз полісемантичної категорії “творчість” наголошено на багатозначності поняття “творчість”, що зумовлює розмитість і поняттєву плутанину, фактичну девальвацію його як змістовного поняття.

У межах розгляду історичного аспекту проблеми творчості з'ясовано змістовий потенціал поняття “творчість”, розкрито його етимологічне значення та лінгвістичний зміст в українській, грецькій і латинській мовах.

Мовленнєві значення поняття “творчість” засвідчують, що ця лексема в контексті наративних практик українського філософсько-культурологічного мовного дискурсу акцентує на прагненні до оформлення, надання певних меж чомусь, прикрашуванні. Це дало змогу привести зміст концепту “творчість” із його поняттєвими відповідниками до певної послідовності, що тяжіє до зменшення ступеня новизни, який з необхідністю випливає з їхньої суті. Ця смислова послідовність виглядає так: створення - творення - витворення - перетворення - відтворення.

Здійснюючи семантичний аналіз низки старогрецьких понять - “рпйзфЮт”, “дзмйпхсгьт”, “фечvз ”, “мЯмзуйт ”, доходимо висновку, що у грецькій мові не було терміна зі смисловим навантаженням, який чітко відповідає поняттю “творчість”. Однак названі терміни становлять основу, з котрої і сформувалось це поняття. Поняттєвий аналіз також дав змогу простежити формування певної семантичної структури, окремими елементами якої є сфера універсального творення (майстер, будівничий, деміург), сфера літературної творчості (поетизувати, віршувати), сфера предметної діяльності (робити, виготовляти, майструвати).

Виявлено, що саме у латиномовній практиці введений термін на означення поняття “творчість” ? “creare”, котре зіставляється з Богом-Творцем.

На основі розмежування змісту й обсягу окреслених понять визначено симптоматику і протогенез творчості як іманентно-внутрішньої властивості суб'єкта (творець, творчий, творче), сукупності певних витворів, артефактів (твір, витвір), процесуальності (творити, створювати, перетворювати, відтворювати).

Виокремлено дві основні ознаки творчості ? новизна та ціннісний характер створеного; розкрито чотири групи цінностей - пізнавальні, естетичні, етичні, предметно-прагматичні, котрі відповідають чотирьом сферам творчої активності людини, - наука, мистецтво, суспільна діяльність, винахідництво.

У підрозділі 1.3. “Теоретико-методологічні та практичні виміри творчості” на основі наукового аналізу вибірки сучасних інтерпретацій феномену творчості визначено сфери знання, в межах яких досліджено цей феномен і розкрито його базові особливості на основі існуючих методологічних підходів і трактувань (психологічний, релігійний, природничо-науковий, мистецький, філософський підходи).

Психологічний підхід до вивчення творчого процесу передбачає дослідження його зв'язків із основними сферами психічної діяльності (пам'яттю, мисленням, сприйняттям, інтуїцією тощо). У межах цього підходу визначено етапи формування інтелектуальних дій людини, особливість та динаміка мислення, абстрагування, роль несвідомого у творчості. Однак редукування творчості до психічної діяльності людини не виявляє всієї багатоманітності цього феномену, оскільки “вириває” творчість із загального процесу розвитку світу та людини, суттєво обмежує можливість аналізу походження акту творчості, чим перешкоджає виокремленню її сутнісних характеристик.

Основною детермінантою природи творчості в науці є переважно раціональне конструювання нових концепцій, теорій, парадигм, де почасти не береться до уваги суб'єктно-особистісний вимір цього процесу. Виникнення нової ідеї, з погляду науки, не є наслідком свобідної креації творця, а зумовлене панівною науковою парадигмою. У цьому сенсі навіть фундаментальні відкриття у науці можуть бути деперсоніфіковані. У науковій практиці творчість зумовлена верифікаційною вимогою та специфічними методологічними засобами дослідження.

Творчість у мистецтві інтерпретується як глибоко індивідуальний феномен, що окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Слід зауважити, що мистецтво насамперед передає не предметні окреслення дійсності, а власне людське ставлення до неї. При чому відбувається дивний за смислом акт створення нового світу, який постає довільно. Унаслідок цього мистецтво не претендує на об'єктивність і загальність.

Головна увага релігійного підходу до творчості звернена на відношення “людина ? Бог” з акцентом на етичному аспекті. Розуміння людини в такому контексті приводить нас до висновку: людина не може бути творцем чогось абсолютно нового. Характерною рисою релігійних поглядів на творчість є те, що вона розглядається як можливість онтологічної зміни людини, що виражається у виникненні шансу спасіння, тобто духовного сходження до повноти буття, зосередженого в Бозі.

Окреслено загальне поле філософської проблематики, пов'язане із феноменом творчості. Виокремлено найважливіші підходи до її вивчення: онтологічний (творчість як форма актуалізації людиною буття); гносеологічний (творчість як внутрішня інтенція та резюмуюча сутність пізнання); метафізичний (досліджує творчість як акт трансцендування, тобто виходу людини за межі власного буття); антропологічний (творчість як синтез різних форм людської діяльності, родова ознака і сутність людини); соціокультурний (творчість як предметно-перетворювальна діяльність, унаслідок чого виникла “друга природа” ? культура).

У другому розділі “Трансформація концепту творчості у європейському історико-філософському дискурсі від античності до Нового часу” розглянуто ідейні витоки розуміння природи творчості та проаналізовано основні підходи до розуміння цього феномену в античній, середньовічній і новочасній філософії.

У підрозділі 2.1. “Розуміння творчості в античній філософській традиції” розкрито історично первісні структурні утворення людської свідомості, які корелюються з поняттям „творчість”. Доведено, що в античній традиції першопочаткове розуміння творчості пов'язане з космогонічними процесами становлення Всесвіту, диференціацією сущого та буття. Грецькі філософи розуміють творчість як наслідування, недосконалу копію досконалого космосу, що виникла внаслідок заглиблення в потік становлення. Отже, увага зосереджена на онтологічних вимірах цього поняття.

Як виявлено, зміст грецьких термінів, котрі згодом стали основою, на ґрунті чого сформувалося поняття “творчість”, передбачає у людині особливу здатність діяти, вектор якої спрямований “від природи”, виготовляти те, що не створила природа, наслідуючи її способи дії. У творчому процесі людина отримує можливість повернутися до природи, відновити гармонію з нею.

Найповніше теоретичне обґрунтування феномену творчості простежуємо у Платона, котрий постулює принцип творчості як іманентного атрибута Єдиного. Це фактично веде до уявлення про первинну буттєвість вихідного творчого імпульсу. Суттєвим новаторством є арістотелівське вчення про творчість як наслідування, що не є копіюванням природних об'єктів, а вільним формуванням мистецького твору за мотивами природи.

У підрозділі 2.2. “Інтерпретація проблеми творчості в епоху Середньовіччя” зазначено: середньовічна християнська традиція з її магістральною тенденцією теоцентризму вводить творчу діяльність людини у кореляцію з божественним діянням. Бог, котрий є повнотою буття, через творчий акт (creatio ex nihilо) виокремлює, творить із себе світ, носієм смислу якого є людина. Отже, творчість стає базовим принципом організації світу, завдяки чому виникає можливість його перетворення і зміни. Людина виявляє себе в потоці часу, її буття є історією власне її свобідного вибору, тому головним для неї стає звернення до трансцендентного, відновлення втраченої єдності з божественною повнотою. Творчість постає можливістю такого повернення, стремлінням людини до Бога. Основи творчого сприйняття світу акумулюються у поняттях “спасіння”, “вдосконалення”, “служіння Богові”. У християнській свідомості твор-чість ще не виявляє як створення предметного світу, а відкриває себе як внутрішній стан руху людини до злиття з Богом, що є запорукою можливості створення нового статусу в бутті конкретної особи. Причому людина у глобальній космологічній драмі творить не лише задля власного порятунку - своєю присутністю вона рятує недосконалий світ, наповнюючи його смислом.

Зріле Середньовіччя відкриває нові горизонти для розуміння творчості. Основною тенденцією стає пошук можливостей осягнення Божественного через розвиток людського. Бог, створюючи людину подібною до себе, наділяє її творчою здатністю, інструментом якої є розум. Розум - це інстанція спасіння, інструмент для здійснення того напрямку онтологічної зміни, що був відкритий у ранньохристиянський період.

Підрозділ 2.3. “Гуманістичні засади творчості в добу Відродження”. Ренесансний світогляд долає середньовічну прірву між natura naturans - творчою природою і natura naturata - природою створеною. Саме в епоху Відродження відбулося піднесення цінності людської творчості, котрій apriori притаманне Божественне походження. Створення досконалішої “другої природи” посилюється завдяки новому розумінню людських здібностей, за допомогою яких людина здатна розвинути творчий потенціал, утіливши в реальність результати своєї творчої діяльності. Творчість розглядають не лише як один із можливих видів діяльності, а самою квінтесенцією людського взагалі. Завдяки вмінню покращувати, облагороджувати та вдосконалювати все безпосередньо дане природою, людина ніби вивищується над обмеженістю свого фізичного існування, долає свою кінечність, долучаючись до гармонії світового універсуму. Завдяки здатності творити вона стає “мікрокосмом” - і саме у цьому міститься квінтесенція смислу творчості доби Відродження.

У підрозділі 2.4. “Концептуалізація феномену творчості у добу Нового часу (раціоналістична та романтична традиції)” виявлено, що розуміння творчості у філософії Нового часу розвивається в межах двох типів філософсько-світоглядних парадигм: раціоналістичного типу, в межах якого творчість розуміється як інструмент для продукування речей із необхідним прагненням до новизни та результативності; романтичного типу ґрунтованого на подоланні суб'єкт - об'єктного протиставлення через творчу активність, що є способом прилучення до трансцендентного.

Для розкриття розуміння феномену творчості в межах раціоналістичної парадигми наголошено на значущості відкриття Декартового “cogito”, яке завжди випереджує онтологічну ситуацію людини, і завдяки цьому відкривається можливість творчості. Декарт проголошує, що людина як така можлива, коли здійснює творчу дію. Завдяки метафізичному рухові думки, яка щоразу є новою, людина визначає себе і водночас увесь світ, беручи участь у процесі безперервного творення. Таким чином формується світоглядна установка культури Нового часу, котра розкриває фундамент для безмежного творчого продукування, стверджуючи пафос інноваційних тенденцій.

Опозицією до магістральної тенденції тлумачення творчої діяльності людини у новочасній культурі, зміст якої полягав у абсолютній домінанті розуму, були ідеї Дж. Віко, Й. Г. Гамана, Г. Лессінга, а також мислителів-романтиків - Ф. Шлегеля, Ф. Гельдерліна, Новаліса, В.-Г. Вакенродера та ін. У людині вони вбачали епіцентр необмежених творчих потенцій, і всі закономірності існування й розвитку буття визначалися духовною діяльністю окремої особистості. Лише творчість ґрунтована на уяві, фантазії, натхненні, надприродному дарі, здатна інтегрувати людський дух.

Розглянуто філософські концепції мислителів німецької класичної філософії - І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. В. Ф. Гегеля, які значно вплинули на подальший розвиток уявлень про творчість. Геній для І.Канта - це один із виявів розуму, творче Я, що не є конкретним індивідом, а активною інстанцією творчого процесу, який розгортається у людській свідомості. Творчість філософ тлумачить як “здатність судження”, що є середньою ланкою між розсудком (пізнавальна здатність) і розумом (практична здатність) і виявляє себе як гра, у якій здійснюється перехід від світу сутностей (ноуменів) до світу явищ (феноменів). Й. Фіхте трактує творчість як діалектичну, суперечливу діяльність, котра здійснюється як на свідомому, так і на несвідомому рівнях - творчий дух та творча діяльність “Я”, котра породжує “не-Я”. Ф.Шеллінґ підносить творчу діяльність до рівня природи і визначає її як найвищий прояв активності духу, що єднає у собі свідому і несвідому діяльність. Г.В.Ф. Гегель вбачає у творчості діяльність Абсолютної ідеї, що виникла на ґрунті внутрішніх протилежностей і є запорукою розвитку. Вона є світовим духом, що володіє найвищим рівнем самосвідомості та здатністю творити.

У третьому розділі “Поліваріативність трактування феномена творчості у смислових вимірах некласичної парадигми філософування (ІІ пол. ХІХ - ХХ ст.)” наголошується, що домінуючим аспектом під час розгляду проблеми творчості у некласичній парадигмі є її аналіз крізь призму особистості творця, загострення уваги на суб'єктивних, інтимних та внутрішніх ірраціональних колізіях його життя.

У підрозділі 3.1. “Ірраціоналістичні виміри творчого процесу в філософсько-світоглядних рецепціях А.Шопенгауера та представників “філософії життя” констатується що, обґрунтовуючи ірраціоналістичні виміри процесу творчості, А. Шопенгауер тлумачить його як самозвільнення людини від поривань позарозумової основи світу - Світової волі через незацікавлене споглядання чистих ідей, наслідком чого є подолання суб'єкт - об'єктної розірваності, завдяки чому для людини відкривається справжня сутність світу. Так, найвищий вияв творчого генія, за Шопенгауером, постає у здатності людини перебувати у стані чистого споглядання об'єктивації волі, а шлях осягнення цього стану полягає у зреченні всього особистого.

В основу розуміння творчого процесу Ф. Ніцше покладена концепція антагоністичної єдності аполонівського і діонісійського начал, завдяки якій філософ спробував розв'язати дилему двоїстості людини і культури: людини - вільного творця і культури - автономного витвору людської діяльності, що має два опозиційні джерела формування. Діонісійське начало можна інтерпретувати як таємну глибину буття, темноту невпорядкованого хаосу, що безупинно прагне до оформлення, а протиставлене йому аполонівське постає раціонально-формуючим началом, яке стримує дикі пориви діонісійського світовідчуття. Так, діонісійство слугує джерелом неспокою, страждань, сумніву, стихійного вітального творчого пориву. Для подолання внутрішнього стану неспокою та дисгармонії люди створюють різні ілюзії - мораль, мистецтво, науку, релігії, політику, котрі репрезентують аполонівське начало, що забезпечує регламентацію, гармонію, естетичну виваженість творчого процесу.

Прилучення людини до цих антагоністичних основ буття відкриває в її житті перспективу, яка виходить далеко за межі біологічного існування. Здатність перебувати у безперервному процесі творення та переоцінки цінностей наповнює життя людини справжнім змістом, робить його насиченим і динамічним. У творчій активності вона віднаходить свою суть, що водночас є осягненням можливостей самого життя. Тому, на думку Ф. Ніцше, життя повинно стати мистецтвом, і місце мертвих мистецьких творів має посісти сама людина - жива істота, яка є і творцем, і творінням одночасно. У такий спосіб, центр ваги переноситься із об'єкта творчості на суб'єкт.

А. Бергсон розглядає творчість як життєвий запал, безперервне народження нового, що, власне, становить суть життя. Філософ пропонує зіставити творчість за аналогією з природно-біологічними процесами - як явище, що здійснюється об'єктивно і зумовлює виникнення нових витворів дійсності. Зауважимо, що у вимірах природних процесів зміни, що зумовлюють перехід до нового, здійснюються автоматично; і лише людські виміри творчості постають справжньою свободою і безмежною можливістю продовження еволюційного розвитку. Творча еволюція ґрунтується на інтуїції, яку мислитель тлумачить як деяку особливу здатність осягнення завдяки заглибленню, через безпосереднє злиття об'єкта і суб'єкта, спонтанне проникнення у суть самого життя. Завдяки творчій реалізації кожний момент життя людини стає новим етапом як в її особистому зростанні, так і у загальному світовому неперервному процесі творчості.

У підрозділі 3.2. “Психоаналітичне тлумачення творчих виявів особи у фройдизмі та неофройдизмі” встановлено, що творчість постає компромісною формацією між свідомістю та несвідомими інтенціями людини. За З. Фройдом, у глибинах людської психіки існують несвідомі психічні сили, змістом яких є найперші й найпотужніші інстинкти життя (“лібідо” - сексуальний інстинкт та “танатос” - інстинкт смерті та руйнування), котрі вчений розглядає домінуючим мотивом людської поведінки. Однак ці первісні інстинкти суперечать системі суспільних заборон, і людина опиняється у ситуації внутрішньої напруги, яка долається здатністю сублімувати інстинктивні потяги в енергію, що стає джерелом творчої фантазії людини і уможливлює і психічну рівновагу особи, і поступ культуротворчості.

Здатність людини творити К. Г. Юнг вважає дією несвідомого колективного психічного життя, де містяться особливі структурні одиниці (архетипи), що виявляють правічний образ світу, основу буття. Архетипи дають людині першопереживання і є ланкою, що пов'язує раціональну свідомість зі світом інстинкту. У концепції К. Г. Юнга творчість постає процесом розгортання праобразів і є в певному сенсі їхньою трансляцією у соціокультурні виміри сучасного світу, метою якого є усвідомлення глибинних змістів психіки, задля віднайдення найвищої гармонії та цілісності (самості) як сенсу людського буття у світі, як прагнення поєднати у культурі свідомі та несвідомі компоненти людської психіки.

У підрозділі 3.3. “Розуміння поняття творчості в екзистенційній духовній традиції” з'ясовано, що носієм творчості є особистість, яка розуміється як екзистенція, що творить сама себе через внутрішній вибір.

На думку М. Гайдеггера, сучасність характеризується “затемненням” буття, втратою справжньої істини. Людина забула про цілісність буття і починає розуміти себе творцем дійсності, впадаючи, однак, у небезпечну ілюзію. Проте покликання людини, вважає філософ - не в реалізації своєї суб'єктивності, що виявляється у процесі підкорення дійсності, а у віднайденні справжнього існування, що відбувається завдяки “прислуханню” до “голосу буття”. Тому М. Гайдеггер шукає істину речей, приховану не у людині, а таку, яка виявляється через людину. Історичне тло, за Гайдеггером, постає не набором фактів того, що хотіла здійснити і здійснила людина, а тим, що їй довірено здійснити самим буттям, що перевершує й формує її. І тому справжня інтерпретація творчості є запитуванням власне про те, що через людину відкриває себе. Отож, творчість виявляє себе через людину, але атибутивно тяжіє до буття, і стверджує радше не антропологічний, а онтологічний смисл.

Відтак, справжня сутність творчості, за М. Гайдеггером, полягає не в переоформленні вже сформованого, не в перетворенні вже створеного, не у відображенні вже існуючого, а у замислі нового як істини, котра виявиться, розкриється, виходить на поверхню у творінні. Творчість постає силою, яка розкриває “царину істини” і вводить людину в первісний вимір єдності буття і світу, що дає змогу осягнути сутність власного призначення і подолати жахливі наслідки формалізованого існування на рівні Das Man, котрі культивує сучасна цивілізація.

Центром філософських міркувань Ж.-П. Сартра постає творча особа, субстанційна сутність якої характеризується глибинними динамічними процесами, відсутністю наперед визначеності та сталості. Вона володіє особливим статусом, оскільки існує не лише у бутті, а й у Ніщо, котре є прихованою, раціонально неосяжною основою буття та виявляється у формі можливості. Існування людини - постійне балансування між буттям та Ніщо, і це зумовлює його творчий характер, відсутність певної стійкої його форми, пріоритет свободи над необхідністю. Людина, бажаючи досягнути справжнього існування повинна весь час перебувати у стані перманентного вибору, адже життя людини - постійне перевершення того, що вже є, і це досягається лише завдяки свобідному виборові та творчому самовизначенню.

Творчість у філософії А.Камю тлумачиться як унікальна можливість людини у чужому для неї світі стверджувати свій особливий людський статус, надавати форму власній долі, вибирати свій проект усупереч абсурду. Творчість постає своєрідним бунтом проти абсурдного світу і кінечності, смертності та недосконалості, безсенсовності людського буття. Вона допомагає нести тягар життя, водночас не примиряючись із ним, залишаючись наодинці зі своєю внутрішньою сутністю - екзистенцією.

У підрозділі 3.4. “Світоглядні інтерпретації феномену творчості представниками філософської герменевтики” встановлено, що герменевтичний підхід до феномену творчості закорінений в античній традиції тлумачення символів міфів, передбачень оракулів тощо. Він науково розроблений у працях Ф. Шляйєрмахера, який наголосив на тому, що тлумачення є творчістю, тому кожен дослідник може індивідуально трактувати смислові вияви буття, а також В. Дільтая, котрий розглядав предмет інтерпретації не лише як певний мистецький, а й як історичний феномен. Велике значення для формування філософської герменевтики мала феноменологічна концепція Е. Гуссерля. Обгрунтування інтенціональної природи свідомості та процедура феноменологічної редукції відкрили перед герменевтикою новий ареал дослідження - поле інтенціональних смислів (феноменів свідомості). Досліджуваний предмет входить у поле свідомості інтенціонально - як ідеальна модель, гіпотетичний спосіб побудови його свідомістю. Піддаючи предмет інтенціональному аналізу, ми можемо видозмінювати його в наших актах свідомості за допомогою уяви або фантазії, можемо ніби “повертати” його і розглядати з різних cторін. Отже, свідомість наділена деякими чистими інтенціональними установками, що дають можливість не пасивно відображати світ, а творчо його переосмислювати. Інтенціональність, вважає Гуссерль, ? це основна властивість психічного життя особи, котра дає можливість перетворювати “омертвілі предметні образи речей на живі”, постійно змінюючи світоглядні орієнтири та смислові виміри людської діяльності. Відтак інтенціональні дії розкривають принципові можливості людської творчості взагалі. Ця можливість “над-себе-думки”, закорінена в кожній індивідуальній свідомості, є вихідним, засадничим принципом творчого процесу. Таким чином, феноменологічна редукція відкриває конституюючу здатність свідомості, процес, де свідомість не лише сприймає світ, а активно його творить. Адже саме в конституюванні виявляється активність свідомості, її продуктивний, а не репродуктивний характер.

Г.-Г. Гадамер наголошує, що процес інтерпретації, який є універсальним методом дослідження і засадничим способом буття у світі, є багатогранним творчим виявом і здійснюється через самовиявлення текстом умов існування свого смислу в контексті читацького розуміння. Отже, інтерпретація - це не відтворення смислу, закладеного автором у тексті, а творення смислу в зустрічі людини з текстом - його “носієм”. Творчий процес тісно пов'язаний з поняттям “гра”, якому Гадамер надає глибинного онтологічного смислу. У творі відбувається злиття меж гри та гравця, а здійснення мистецького твору розкриває учасникам гри (отже, - і реципієнтам) реальність твору, що зливається з їхньою реальністю.



ВИСНОВКИ

У висновках сформульовано основні результати дисертаційного дослідження, які можна звести до таких позицій:

1. Аналіз феномену творчості в процесі зміни історико-філософських періодів виявив, що водночас з існуванням певних смислових констант у понятті та проблемному полі творчості притаманні також суттєві трансформації, зумовлені історичними та соціокультурними змінами парадигми світорозуміння людини.

2. Осмислення основних підходів до трактування творчості засвідчило їхні взаємні переваги та обмеженості, тому, на переконання дисертанта, глибше зрозуміти феномен творчості можна лише тоді, коли досліджувати його в філософській холістичній перспективі, використовуючи теоретико-методологічні здобутки психології, науки, мистецтва, релігії.

3. Історично первісні структурні утворення людської свідомості, що корелюються з поняттям “творчість”, виявляються в античній філософській традиції і передбачають у людини особливу здатність діяти, наслідуючи способи дії природи (арістотелівська раціонально-міметична концепція) або перебуваючи під впливом натхнення (платонівська екзистенційно-містична концепція).

4. У середньовічних світоглядних орієнтаціях творча діяльність людини входить у кореляцію з божественним, постаючи як людське спасіння через єднання з Богом. Творчість інтерпретується не як діяння людської особистості, а як породження можливості створення нового статусу у бутті конкретної особи завдяки її тяжінню до божественного Абсолюту.

5. Ренесансний світогляд долає середньовічну прірву між natura naturans - творчою природою і natura naturata - природою створеною. Відбувається піднесення цінності людської творчості, який apriori притаманне Божественне походження. Творчість розглядають не лише як один із можливих видів діяльності, а квінтесенцію людського взагалі, завдяки чому вона долає свою кінечність, долучаючись до гармонії світового універсуму.

6. Розуміння творчості у філософії Нового часу розвивається в межах двох типів філософсько-світоглядних парадигм: раціоналістичного типу мислення, яке передбачає формування світоглядної установка безмежного творчого продукування, стверджуючи пафос інноваційних тенденцій; романтичного типу ґрунтованого на подоланні суб'єкт - об'єктного протиставлення через творчу активність, що є способом прилучення до трансцендентного. Ці два полюси стають двома тенденційними виявами умонастроїв філософії Нового часу, отримуючи кульмінацію та завершення в період німецької класичної філософії.

7. Проблематиці творчості у некласичній парадигмі притаманна поліваріативність трактувань. Однак розмаїття підходів до аналізу феномену творчості можна звести до кількох засадничих моделей, відповідно до котрих доцільно розглядати концептуалізацію різних систем детермінації творчого процесу. Так, у контексті концепцій А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона виокремимо віталістичну детермінацію творчості, виходячи з концепцій З. Фройда, К.Г. Юнга - психологічну детермінацію творчого процесу, а розглядаючи концепцію М. Гайдеггера - онтологічну детермінацію феномену творчості.

8. Філософський аналіз підходів до з'ясування сутності феномену творчості дає змогу виокремити три смислових рівні у структурі її сутнісної визначеності: буттєвий (скерований на саморозкриття буття), екзистенційний (перебування на стику буття і сущого як особистості), пов'язаний із сущим (актуалізація буттєвої повноти, народження нового). Буття, що несе у собі принцип творчості - онтологічну зміну, - дозволяє бути сущому, а здійснення сущого актуалізується людською присутністю та розкриває буття.

9. Як засвідчив аналіз дефінітивних особливостей поняття “творчість”, мовленнєві значення лексеми “творчість” вказують на її полісемантичність і вкладаються (беручи до уваги їхні значення) у таку послідовність: створення - творення - витворення - перетворення - відтворення, виявляючи зменшення ступеня новизни. Найзагальнішими та найістотнішими ознаками творчості є принципова новизна і ціннісний характер створеного.

10. Особливість осмислення феномену творчості полягає в тому, що він пов'язаний із найважливішими аспектами людського самовизначення, особистісним пошуком та конституюванням власного Я, а також пошуком моделей взаємовідносин зі світом. Творчість вимагає від людини самоствердження всупереч зовнішній детермінації та постійного подолання власної обмеженості.



ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИСВІТЛЕНІ АВТОРОМ У НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Саноцька Н. Колективне несвідоме як джерело творчості у філософській концепції К.Юнга / Н. Саноцька // Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки, 2006. - Вип. 9. - С. 88 - 97.

2. Саноцька Н. Творчість як укоріненість людини у бутті. / Н. Саноцька // Філософські пошуки. Філософ і філософія в сучасному світі: форми присутності і відповідальність, 2006. - Вип. ХХ. - С. 307 - 315.

3. Саноцька Н. Психоаналітичні підходи в інтерпретації феномену творчості / Н.Саноцька // Філософські пошуки. Філософія і життя: форми і шляхи взаємовпливів, 2007. - Вип. ХХІІІ. - С. 94 - 105.

4. Саноцька Н. Постановка проблеми творчості в античній філософській традиції. / Н.Саноцька // Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки, 2007. -Вип.10. - С. 181 - 192.

Саноцька Н. Генеалогія творчості. / Н.Саноцька // Вісник Черкаського університету. Серія: філософія, 2007. - Випуск 110. - С. 139 - 145.

5. Саноцька Н. Творчість: категоріально-дефінітивний аналіз / Н.Саноцька // Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки, 2009. - Вип.12. - С.108 - 115.

6. Саноцька Н. Трансформація уявлень про творчість у філософії від Античності до Ренесансу / Н.Саноцька // Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: філософські науки, 2009. - №636. - С. 56 - 60.



АНОТАЦІЯ

Саноцька Наталія Ярополківна. Феномен творчості: трансформація смислових вимірів в європейській історико-філософській традиції. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2011.

В історико-філософській перспективі простежено змістове наповнення, буттєву вкоріненість і смислово-ідейні трансформації феномену творчості, виокремлено його концептуальні засади в межах класичної та некласичної парадигм філософування. Визначено, що творчість - динамічний, багатовимірний феномен, котрий сутнісно розкривається на рівні буття (онтологічному), сущого (онтичному) і екзистенції (екзистенційному). Доведено, що творчість передбачає випробування людиною себе і буття на основі принципової можливості онтологічної зміни сущого, виявляючи себе як людський екзистенціал. Проаналізовано дефінітивні особливості поняття “творчість” в історико-філософській перспективі та виявлено, що мовленнєві значення лексеми “творчість” вказують на її полісемантичність і вкладаються у таку послідовність: створення - творення - витворення - перетворення - відтворення. Особливу увагу зосереджено на комплексному філософському осмисленні творчості, який поєднує онтологічний, гносеологічний, метафізичний, антропологічний та соціокультурний вимір даного феномену.

Ключові слова: творчість, перетворення, відтворення, майстерність, буття, суще, екзистенція.



АННОТАЦИЯ

Саноцкая Наталия Ярополковна. Феномен творчества: трансформация сущностных измерений в европейской историко-философской традиции. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09. 00. 05 - история философии. Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2011.

В историко-философской перспективе исследуется содержательное наполнение, бытийная укорененность и смысловые идейные трансформации феномена творчества, выделено его концептуальные принципы в классической и неклассической парадигмах философствования. Определено, что творчество - динамический, многомерный феномен, который сущностно раскрывается на уровне бытия (онтологическом), сущего (онтичном) и экзистенции (экзистенциальном). Доказано, что творчество предусматривает испытание человеком себя и бытия на основании принципиальной возможности онтологического изменения сущего, проявляя себя как человеческий екзистенциал. Проанализированы дефинитивные особенности понятия “творчество” в историко-философской перспективе и обнаружено, что речевые значения лексемы “творчество” указывают на ее полисемантичность и укладываются в такую последовательность: создание - творение - преобразование - воссоздание. Особенное внимание сосредоточенно на комплексном философском осмыслении творчества, которое совмещает онтологическое (творчество как форма актуализации бытия человеком), гносеологическое (творчество как внутренняя интенция и резюмирующая сущность познания), метафизическое (творчество как трансцендирование, выход человека за пределы собственного бытия), антропологическое (творчество как синтез различных форм человеческой деятельности) и социокультурное (творчество как предметно-преобразовательная деятельность, в следствие чего возникла „вторая природа” - культура) измерения данного феномена.

...