Місто як предмет філософсько-культурологічної рефлексії

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ М.П. ДРАГОМАНОВА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

МІСТО ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНОЇ РЕФЛЕКСІЇ

Виконала Мисюра Тетяна Михайлівна

Київ - 2011

АНОТАЦІЯ

філософський культурний мегаполіс автократія

Мисюра Т.М. Місто як предмет філософсько-культурологічної рефлексії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури. - Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, Київ, 2011.

У дисертації досліджений філософсько-культурологічний ракурс проблеми міста, яке запропоновано розглядати як поняття, що передбачає специфічну організацію культурного простору, який характеризується інтенсивним товарообміном, високою щільністю заселення території по відношенню до середньостатистичного рівня даної культури, а також високий ступінь соціальної стратифікації. Отже, місто можна розглядати як чинник переходу людини до рівня цивілізації. У значенні культурної універсалії місто означає впорядкований людиною дисциплінарний простір, який наділений високим культурним статусом, отже, є носієм високої культури, що передбачає секуляризацію культурного простору при виокремленні таких тенденцій, як раціоналізація та естетизація життєсвіту людини (в цьому сенсі місто виступає культурним тлом породження філософії та мистецтва, міра диференціації яких залежить від конкретно-історичної форми міської культури).

Проаналізована специфіка синтезу культурних форм в історичних трансформаціях міста. Античний мегаполіс як перша культурна модель міста в історії західноєвропейської культури репрезентує якісну відмінність античної культури від інших світів та цивілізаційний статус демократичного синойкізму. Статус міста як культурної домінанти та носія високої культури зберігається і для сучасного західного урбаністичного середовища, що виступає концентратором нерівномірності культурного розвитку. Третій етап розвитку європейського міста становить трансформація міста у мегаполіс, що релятивізує настанови класичної культури. Доводиться, що в умовах постмодерністської ситуації мультикультуризму місто включає тотальну елімінацію меж повсякденності/високої культури, що спричинює втрату елітарності доступу до інформації. Відбувається трансформація міста у мегаполіс, що втілює «квазі міський спосіб життя».

Ключові слова: місто, міська культура, мегаполіс, автократія, мегаполіс, урбаністичне середовище, синтез культурних форм.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Трансформація культурних парадигм призводить до актуалізації у філософському дискурсі нових теоретичних проблем. До них належить і культурфілософське осмислення проблеми міста, яке демонструє своєрідність організації сучасного соціокультурного простору, специфіку його комунікацій та екзистенціальних характеристик сучасної людини.

Глобальні проблеми сучасності не можуть бути розв'язані поза розумінням специфіки міської культури, адже саме вона є тим дисциплінарним простором, який інтегрує найбільш актуальні екологічні, економічні, політичні, соціальні та правові проблеми. Про це свідчить проведення в останні десятиліття великої кількості щорічних міжнародних наукових конференцій, присвячених вивченню проблем міста та динаміці урбанізації («Мова міст» Вашингтон, США, 2010 р.; V Міжнародна наукова конференція «Урбанізм і урбанізація», Люмен, Бельгія, 2009 р.; Семінар з урбаністської трансформації в Азії, Гонолулу, 2008 р. та багато інших). Але вивчення окремих вимірів буття міста не дає адекватного розуміння його сутності. Лише розуміння міста як цілісного культурного феномену, його ролі в історії культурного процесу дозволяє виробити правильні підходи до складного комплексу сучасних проблем, ключем до вивчення яких є філософське осмислення даного феномену.

Вже перші писемні культурні тексти демонструють увагу до запропонованої проблеми. Біблія репрезентує культуротворчий потенціал міста в образній формі. Специфікою античних джерел є перехід від образу міста до його поняття. У творах класиків античної філософії (зокрема у Платона і Аристотеля) проблема міста-полісу як тла розвитку давньогрецької культури та ідеальної держави є імпліцитно присутньою, але вона настільки «загально очевидна» (в гайдегерівському розумінні терміна) для них, що не потрапляє у фокус філософської уваги. Генеза міста як «батьківщини філософії» (Б. Вальденфельс) і центру цивілізованого світу фрагментарно представлена у роботах грецьких і римських діячів культури, таких як Гесіод, Гомер, Еврипід, Плутарх, Полібій, Тацит, Тіт Лівій, Цицерон. Саме міська форма культури для античності є провідною, що доведено у працях західних теоретиків М. Вебера, Г. Зіммеля, К. Маркса, а також сучасних російських дослідників Е. Єлізарова, М. Кагана. Дослідження специфіки розгортання античної культури на тлі мегаполісу представлені у роботах В. Бородая, В. Іванова, О. Лосєва, В. Панченко, І. Рожанського.

За добу середньовіччя місто втрачає пріоритетність філософської уваги, залишаються лише його ремінісценції як ідеалу організації культурного простору в роботах мислителів цього часу, зокрема, значимою у цьому контексті є робота Аврелія Августина «Про град земний і град небесний». Утопічний образ міста за добу відродження розробляється Т. Кампанеллою, Т. Мором. Проблема культурної трансформації середньовічної сеньйоріальної культури на міську тлумачиться у роботах таких сучасних авторів, як Н. Еліас, К. Іванов, Ж. Ле Гофф, А. Канарський, А. Ястербицька. Особливого значення набувають роботи, що досліджують буржуа як медіума нового типу культурної комунікації та носія духовних цінностей (Л. Альберті, В. Зомбарт, М. Оссовська).

Проблема міста нещодавно потрапила до простору гуманітарного знання. Лише починаючи з ХІХ століття вона розробляється спочатку фрагментарно у межах позитивізму його фундаторами О. Контом і Г. Спенсером, а також їхніми послідовниками - представниками культурного еволюціонізму Л. Морганом, Г. Чайльдом. Зокрема, останній підкреслив роль «урбаністичної революції» як критерію переходу до цивілізації. Продуктивними для розуміння соціальної природи міста були й твори засновників марксизму К. Маркса та Ф. Енгельса, а також представників неомарксизму В. Бен'яміна, А. Лефевра.

Тема міста починає активно вивчатися у межах соціології М. Вебером і пізніше стає самостійної проблемою для історії у творах Ф. Броделя. Окремою проблематикою постає дослідження «духу великого міста» та психологічних типів, що він породжує, у роботах Г. Зіммеля. Цивілізаційний підхід до проблеми фаустівської культури, a також специфіки її міського середовища був запропонований О. Шпенгером. У ХХ столітті феноменологія обґрунтовує власне теоретичне поле, що дозволяє створити новий підхід до соціокультурних феноменів, зокрема, до феномену міста (Б. Вальденфельса, Ж.-П. Сартр).

Девіантний потенціал розвитку міста, а також багато інших соціальних аспектів даного контексту привертає увагу численних західних соціологів: Л. Вірта, К. Лінча, Л. Меммфорда, Д. Харві. Вплив процесу глобалізації на організацію міського середовища досліджували Р. Ллойд, Д. Логан, М. Маклюєн, С. Сассен. Українськими студіями у цьому напрямку є роботи В. Андрущенка (проблема ідеологічної ефективності культури та специфіки функціонування глобальних цінностей тощо).

Розуміння міста як простору соціальних інтеракцій або формального критерію об'єднання подій - не може вичерпати всю складність існування людини у міському середовищі. Тому у роботах постмодерністів З. Баумана, Ж. Бодрійяра, Є. Гідденса, М. Фуко актуалізуються філософські концепти архітектоніки життєпростору міста, що зумовлює специфічний образ існування людини. Культуротворчий потенціал постмодерну висвітлений в роботах української дослідниці Г. Мєднікової.

Міфопоетичний та семіотичний аспект вивчення міста здійснюється у роботах таких російських дослідників, як В. Іванов, В. Топоров, І. Франк-Каменецкий, О. Фрейденберг. Систематизації різних вимірів культурного порядку міста були проведені такими вченими, як Б. Марков, М. Уваров, Т. Фетисова.

Теоретико-методологічним підґрунтям дослідження стали праці українських дослідників: Г. Волинки (проблема енциклопедизму як засобу компонування різногалузевих знань) та Н. Мозгової (університет як міський соціокультурний феномен).

Тема міста надійно увійшла у сферу сучасного наукового інтересу і вже встигла прирости власною традицією. Почали з'являтися філософські дослідження проблеми міст як осередків культурного розвитку (В. Бен'ямін щодо Москви та Парижа, Г. Зіммель щодо Венеції та Флоренції, Ю. Лотман, М. Каган щодо Петербурга). Особливий інтерес становлять українські студії києвознавства В. Горського, В. Малахова, Б. Кримського, Т. Суходуб.

За різноманітності підходів до вивчення даної проблеми, на нашу думку, у вітчизняному теоретичному полі наявний брак філософського дослідження міста не як соціологічного об'єкта, не як проектного чи архітектурного комплексу, не як соціального середовища, а саме як особливої культурної форми, що склалася історично і отримала виключний соціокультурний статус.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконувалось у системі наукових досліджень кафедри культурології Національного університету біоресурсів і природокористування України (в рамках програми наукових досліджень НДР «Дослідження культурної інтеграції вищої освіти України в європейську систему університетів наук про життя: моніторинг стану та перспектив здійснення», код і номер державної реєстрації 00493706 № 0110U003580).

Мета дисертаційного дослідження. Основною метою дисертаційної роботи є філософський аналіз генези урбаністичної культури. Таке дослідження передбачає виявлення за розмаїттям емпіричних форм міста його цілісної структури, умови її формування та занепаду, а також ролі у західноєвропейській культурогенезі.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розв'язання таких взаємопов'язаних завдань:

* встановити культурні підстави генези античного міста та проаналізувати специфіку синтезу культурних форм мегаполісу, що обумовлюють його цивілізаційний статус;

* визначити модерністські конотації культурного простору сучасного західного міста;

* виявити базові теоретико-методологічні підходи до розуміння проблеми міста;

* розглянути обставини та причини трансформації форм міста в культурі постмодерну;

* обґрунтувати значення автократії мегаполісу як культуротворчого ідеалу античності.

Об'єктом дослідження є філософсько-культурологічні концепти міста.

Предметом дослідження є філософській аналіз культурогенези міста в контексті формування і розвитку західної цивілізації.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Філософська реконструкція культурогенези міста висуває низку методологічних проблем, які пов'язані зі складнощами інтерпретації та оцінки різноманітних, навіть часом взаємовиключних тенденцій та фактів, що розкривають внутрішню неоднорідність та динамічність історичних інваріантів міста. Емпіричні подробиці життєпростору західноєвропейської цивілізації не можуть адекватно репрезентувати філософсько-культурологічний зміст міста. Дослідницька стратегія обов'язково має бути сконцентрована на перетворенні окремих елементів на єдину систему взаємозв'язків. Тому розв'язання цієї проблеми повинно демонструвати можливості міждисциплінарного підходу, органічний синтез соціологічних, історичних, психологічних, антропологічних стратегій дослідження, необхідність поєднання мікро- та макрорівнів культурологічного аналізу.

Методологічною основою розв'язання та визначення завдань у компаративному та парадигмальному вимірі філософсько-культурологічного аналізу міста були праці класиків світової та вітчизняної філософії. Особливе значення для дисертаційної роботи має застосування структуралістського методу виявлення бінарних опозицій, таких як «фюсис - техне», «хаос - космос» у процесі становлення міста.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації здійснено філософській аналіз культурогенези міста, визначено його роль у становленні західної культури як тематичного горизонту життєвого світу, результати, якого сформульовані у наступних положеннях, що виносяться на захист.

Вперше:

* встановлено культурні підстави генези античного міста, що має вектор розвитку від цитаделі до демократичної спільноти. Специфіку античної доби можна вбачати у тому, що демократія була не лише формою політичної системи, але й матрицею культурного простору міста, джерелом його «синойкізму». Проаналізована специфіка синтезу культурних форм античного мегаполісу, що обумовлюють його цивілізаційний статус: стратегії естетизації і раціоналізації міської культури, що були покликані легітимувати право еллінів/римлян на володарювання ойкуменою, демонструють культурну гегемонію як якісну відмінність античної культури від інших світів;

* визначено модерністські конотації культурного простору сучасного західного міста. Останній виступає наступником мегаполісу оскільки: виступає концентратором нерівномірності культурного розвитку, носієм високої культури (поділ на столицю і провінцію стає більш очевидним); відбувається абсолютизація автономних форм культури з утворенням нових інститутів і дисциплінарних просторів, полікультурність продовжує бути ключовою характеристикою міської культури. Формуються принципово нові культурні настанови: утилітаризм та розподіл соціальних практик замість концентрації живої праці, розрив між приватним і публічним, породження новоєвропейського атомарного індивіда. В цілому модерне місто радикалізує культурні настанови, сформовані античним мегаполісом;

Уточнено:

* зміст терміна «місто» як поняття, що передбачає специфічну організацію культурного простору, який характеризується інтенсивним товарообміном, високою щільністю заселення території щодо середньостатистичного рівня даної культури, а також високим ступенем соціальної стратифікації, отже, місто можна розглядати як чинник переходу людини до певного рівня цивілізації. У значенні культурної універсалії місто означає впорядкований людиною дисциплінарний простір, який наділений високим культурним статусом, отже, є носієм високої культури, що передбачає секуляризацію культурного простору при виокремленні таких тенденцій як раціоналізація та естетизація життєсвіту людини. Складність організації культурного простору міста передбачає неможливість осягнення його природи з позиції однієї науки, а тому виникає необхідність міждисциплінарного підходу до розуміння проблеми міста;

* обставини та причини трансформації форм міста у культурі постмодерну, визначено їх своєрідність стосовно попередніх історичних модифікацій: неоднорідність постмодерністської ситуації в умовах мультикультуралізму призводить до елімінації межі повсякденності/високої культури (втрата елітарності доступу до інформації продукує трансформацію міста на мегаполіс, такі його постсучасні інваріанти як «глобальне місто», і навіть «глобальне село», що втілюють «квазі міський образ життя». Якщо модерне місто радикалізувало певні настанови міської культури мегаполісу, то мегаполіс їх остаточно релятивізує разом з іншими метанаративами класики і навіть модерну.

Одержало подальший розвиток:

* обґрунтування значення автократії мегаполісу як культуротворчого ідеалу античності, що передбачає домінування публічного над приватним у дисциплінарному просторі мегаполісу. Зміна диспозиції може слугувати критерієм занепаду античного міста та цієї історичної модифікації культури у цілому.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Одержані результати концептуалізують філософський вимір історії та теорії культури, методологію її викладання, сприяють збагаченню категоріального апарату філософії культури, антропології, соціальної філософії та культурології. У роботі введено в обіг і критично переосмислено комплекс ідей, теоретично-наукових, соціально-практичних надбань різних напрямів класичного та некласичного стилю філософування. Основні положення та висновки дисертації можуть бути використані у процесі подальших філософських, культурологічних, антропологічних та історичних розвідок у контексті досліджень міського простору буття культури можуть застосовуватися у викладацькій діяльності при створенні курсів лекцій та навчальних спецкурсів.

Крім того, одержані і викладені результати уможливлюють подальшу комплексну і галузеву розробку різноманітних аспектів містознавства як напрямку розвитку культурологічного знання. Дана робота може слугувати та сприяти аналізу вітчизняних концепцій міста як історичних, так і сьогоденних.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і результати дисертації обговорювались на методичних семінарах і засіданнях кафедри культурології Національного університету біоресурсів і природокористування України. Основні положення дисертаційного дослідження доповідались автором на міжнародній науковій конференції: «Дні науки філософського факультету - 2010» (Київ, 2010); Міжнародній науковій конференції «Сучасна молодь і проблема життєвих цінностей: філософські та етико-культурологічні виміри» (Київ, 2010); ХІІ Міжнародній науковій конференції «Ильенковские чтения - 2010» (Київ, 2010).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюються мета та основні завдання дисертаційного дослідження, визначено об'єкт та предмет дослідження, розкривається наукова новизна його результатів, теоретичне та практичне значення роботи. Наводяться дані про апробацію та публікації результатів дослідження.

Перший розділ «Теоретико-методологічні підходи до розуміння проблеми міста» окреслює загальнотеоретичну ситуацію, у якій концептуалізується проблема міста, встановлює культурологічне значення методологічних настанов при аналізі переходу від образу міста до його поняття.

Культурологічний підхід до проблеми розуміння міста передбачає подолання крайнощів абстрактного історичного підходу, що зосереджується на описі індивідуального і абстрактного, соціологічного методу, який виходить з необхідності уніфікації суспільних феноменів (позитивізм, де вперше актуалізується дана проблема). Міждисциплінарність дослідження теми міста у межах гуманітарного знання вимагає формування історичної соціології (М. Вебер) та соціальної історії (Ф. Бродель). Власне культурологічна проблематика міста розробляється у контексті феноменології та структуралізму.

Визнання буттєвого значення «іншого» спричинило необхідність конституювання інтерсуб'єктивно значущого культурно-історичного світу. Визначаючи одночасність неоднорідного, Б. Вальденфельс постає фундатором у феноменологічній традиції теми «сучасного порядку у дзеркалі великого міста» з домінантою звучання полікультурності та історичності цієї проблеми.

Структуралістський метод спрямований на відтворення семіотичного контексту історії міста, міфопоетичних форм його сприйняття (В. Топоров, І. Франк-Каменецький, О. Фрейденберг). Міфологічного аспекту генезі образу міста надають тексти Біблії. Їх аналіз демонструє сутність міста як форми стратифікації культурного простору: як культурний центр воно стає сферою концентрації високої культури, образом і взірцем формоутворення культури взагалі. Тому і закріплюються у культурних стереотипах метафори образи міста-діви та міста-блудниці, легенди про близнюків, середньовічна опозиція граду земного та небесного (Аврелій Августин). Ці метаморфози образу міста демонструють його дуальну природу, культуротворчий потенціал в усьому спектрі девіантності: і як порушника норм традиційного (навіть руйнівника), і як творця нового.

При формуванні культурного простору, особливо міського, відбувається олюднення природи, створюється «друга природа» (І. Кант). Опозиції «природа - культура», «космос - хаос» стають ключовими для розуміння міста як культурної універсалії. Культурологічний підхід передбачає можливість експлікації міста як цілісного феномену у єдності його різноманітних якостей, що корелює з історичними трансформаціями існування людини. Культурософський вимір концепту міста дозволяє перейти від аналізу високих взірців культури до розуміння міста як простору повсякденності.

Таким чином, міську культуру можна розуміти як середовище спілкування, у якому відбувається інтенсивний обмін товарами і цінностями, адже формування міської форми організації є умовою переходу до «громадянського стану» (необхідною, але недостатньою). Саме мотив міста як сфери співжиття вільних громадян (тобто політії, за Аристотелем) стає центральним для епохи античності.

Другий розділ «Античний мегаполіс як цілісний культурний феномен» досліджує ключові моменти формування урбаністичного середовища античності у культурософській перспективі.

Підрозділ 2.1. «Специфіка синтезу культурних форм у генезі античного мегаполісу» виявляє культурні підстави необхідності раціоналізації та

естетизації життєпростору міста доби античності.

Становлення античного мегаполісу починається з традиційної функції цитаделі, тобто укріплення фортеці з метою захисту від зовнішнього ворога (саме такі дескрипції давньогрецьких міст зберігаються ще в гомерівському епосі). Своєрідність античного міста проявляється у виникненні дисциплінарного простору взаємодії рівних між собою власників землі (тоді як давньосхідні цивілізації були інваріантами «субстанціальної тотальності» (К. Маркс), де деспот персоніфікує недиференційовану силу роду). Культурологічна необхідність античного «синойкізму» (від давньогрецького «ухнпйкЭщ» - «жити разом») вплинула не лише на античну мораль, але й на інші форми культури, спричинила найбільшу міру їх секуляризації у стародавньому світі.

Демократична форма правління створює умови для якісного перетворення всіх соціокультурних інститутів. мегаполіс як «спільна справа»/«державна справа» (res-publica) не консервував умови суспільного життя, а був покликаний розв'язувати загальні проблеми античного соціуму (війна, міжнародна торгівля тощо). Обговорення закону всіма вільними громадянами соціуму, використання раціональної аргументації для доведення правомірності власної позиції породжує новий раціоналістичний стиль міркування.

Домінування демократичної культури, що мала міську форму втілення, породжує необхідність раціоналізації її життєсвіту, а відповідно автономізацію філософії як форми духу. Провідна інтенція античної філософії проявляється у тому, що вища справедливість світу полягає саме в єдиній логіці, яка обґрунтовує право греків (а потім і римлян) панувати над рештою світу. Тому вчення про єдність світу, про його Логос як єдину сутність, вперше стає прерогативою лише грецької натурфілософії. У цьому контексті місто можна розглядати як «батьківщину філософії» (Б. Вальденфельс).

Культурологічну логіку становлення античного мегаполісу демонструє ступінь автономізації художньої свідомості. Діонісійство було не лише формою занепаду давньогрецької міфології, а й естетичною стратегією підриву колишніх, аристократично-родових звичаїв і норм (заміна їх на територіальні, тобто міські форми). Це дозволило секуляризувати художню практику античності, настільки збільшити рівень автономності мистецтва, що перевершити це досягнення стане можливим лише за добу Нового часу, коли міський тип культури знов буде ключовим для західної цивілізації. Логіка естетизації античної свідомості слугувала формою підтвердження її домінування над іншими культурними світами, підкреслювала очевидність її культурної вищості, переваги. Антична трагедія стала формою «відкриття свідомості», сформувала «передумови теоретичної рефлексії щодо мегаполісної реальності» (В. Панченко).

Античне місто було тим культуротворчим середовищем, що живило всі інші виміри епохи. Цивілізаційний статус міста визначав демаркацію меж олюдненого світу, стратифікував культурний простір ойкумени. Втягнення в орбіту мегаполісу розглядалось як процес цивілізування всього, що потрапляє під його владу, як долучення до благ цивілізації, до «благого життя» взагалі (Аристотель), а відповідно, його базових ідеалів.

Підрозділ 2.2. «Античний ідеал автократії мегаполісу в філософській та культурологічній перспективі» обґрунтовує мегаполісну міру залежності приватного від публічного та теоретичні стратегії її осягнення.

Не зважаючи на всі розбіжності в іноформах античних міст, можна сказати, що генеза міської культури забезпечує спорідненість античної цивілізації. Більше того, давньогрецький мегаполіс і «Вічне місто» є різними етапами розгортання єдиної закономірності. Рим - це новий, більш потужний виток розвитку античного мегаполісу, якому дійсно вдалося встановити гегемонію над всією ойкуменою того часу за рахунок мобілізації всіх наявних форм культури. Вічне місто реалізувало ідеал автократії мегаполісу, який був сформульований ще Аристотелем, а відповідно, залучило до сфери свого впливу значно більший масштаб живої праці. Регулятивність ідеї автократії міста дозволяє не лише асимілювати інші етнокультури, але й створити тип культурного синтезу на якісно нових засадах: «те, що було весь світ, містом стало одним» (Рутилій Намаціан).

Автократія перш за все втілювалася у право античного міста розпоряджатися не лише рабами, але й власними громадянами. Безліч різних літургій (громадських обов'язків) обтяжувало громадянина: військові суди та їх призначення керівного складу, організація великих свят, примусові позики у разі необхідності тощо. Громадянин був зобов'язаний брати участь у екклесії (зборах), судах присяжних і ніхто не мав права ухилитися. У цьому контексті стає зрозумілим значення справедливості як вищої цінності античної держави (Платон). Риторика глибокої відданості рідному мегаполісу породжувала безумовний пріоритет публічного над приватним (пафосом цього пріоритету пронизані діалоги Платона), такий рівень громадянської зорганізованості, про який стало можливим говорити лише в буржуазну епоху.

Третій розділ «Філософська рецепція своєрідності сучасного міста в західноєвропейській культурі» виявляє ремінісценцію міського коду культури в трансформаціях західної цивілізації.

Підрозділ 3.1. «Модерністські розробки урбаністичного середовища» демонструє новоєвропейські конотації в культурному бутті західного міста.

Кількісне збільшення середньовічних поселень готує ґрунт для якісного стрибка - розподілу суспільної праці. Коли цей соціальний феномен досягає певного масштабу, суспільні зв'язки набувають форми «загального еквіваленту» - грошового господарства. Місто стає осереддям нових суспільних стосунків і формує принципово інший простір культури щодо середньовічних форм закріпачення. Його жителі - буржуа виконують комунікативну функцію у нових історичних реаліях і стають носіями «капіталістичного духу» (М. Вебер), який формує нові простори культури, створює інші підстави для їх синтезу.

Про останнє свідчить перетворення культурних ідеалів, що формуються у міському середовищі, на апріорні принципи кожній сфері культури (у науці - це класична раціональність, у моралі - утилітаризм, у мистецтві - становлення високого смаку і художнього методу реалізму). Тим часом проникнення цих принципів йде і на рівні повсякденності: у становленні здорового глузду як здатності окремого індивіда, «міщанської чесноти» як історичної форми моральності і естетизації самого міського простору, що передбачає єдність стильової різноманітності життєсвіту і, в той самий час, його дистанціювання від інших дисциплінарних просторів.

У цей період міська форма культури стає тотальною, зумовлює феномен урбанізації - соціокультурний процес епохи індустріалізації, який характеризується розривом приватного і публічного, розділенням у просторі та часі головних сфер людського буття. Остання передбачає переструктуризацію культурного простору, а не просто масове переселення жителів Заходу у міста.

Поступово опозиція «село - місто» трансформується від соціокультурної напруги до внутрішніх протиріч розвитку самого міста. Воно стає головним чинником нерівномірності розвитку, носієм високої культури (уніфікація ринкових відносин, знеособлююча сила загального еквіваленту породжує атомарного індивіда (принцип індивідуалізму не знає античний мегаполіс, який є «спільною справою», республікою). Зовнішня відкритість міської структури містить латентну замкнутість її субкультури. Полікультурність і поліетнічність залишаються базовими характеристиками міського способу життя.

Принципова відмінність сучасного європейського міста полягає у тому, що утилітаризм стає втіленням загальної сили капіталу (що базується на диференціації соціальних практик, а не концентрації рабської праці, як в античності), тому апріорні принципи провідних сфер культури формуються як автономні форми, що дистанціюються щодо соціальної емпірії. Таким чином вони стають формами організації міського простору, що мають іншу логіку існування. Цим обумовлена диференціація сфер міського середовища, а також вищий рівень їх автономії як форм культури. Стає очевидною дихотомією культурного центру і провінції, що закріплює нерівномірність розвитку культури.

Підрозділ 3.2. «Трансформація форм культурного середовища міста в період постмодерну» доводить значимість бінарних опозицій «фюсис - техне», «хаос - космос» для формування архітектоніки постсучасного мегаполісу.

Місто постіндустріальної епохи перетворюється на мегаполіс, який формує принципово інші принципи організації культурного простору. Він будується за межами опозиції високої і масової культури, втрачає претензію на втілення загально культурних норм. Доступність інформації зумовлюється не соціальним статусом індивіда, а здатністю його до сприйняття і культурного розвитку. Руйнується автономія високих форм культури, що призводить до нового культурного типу синтезу суспільних форм (перш за все, зростання економіки і, власне, інститутів культури, у чому і полягає пафос інноваційного розвитку) та інтеграції культурних зразків до простору повсякденного життя міста. Пафос раціоналізації і естетичного дистанціювання (який зближував модерне місто з античним) витісняється тотальною естетизацією ландшафту культури (М. Бахтін).

Набувають інших культурних коннотацій і настанови утилітаризму, які були специфічною відмінністю буржуазного західного міста. Виробництво перевищує споживання. Виробництво бажання превалює у мегаполісі, який здійснює метаморфозу від «глобального міста» (С. Сассен) до «глобального села» (М. Маклюєн). Нівелюється значення ідеї культурного центру і провінції. Всі ці процеси призводять до виникнення таких соціокультурних феноменів, як «субурбанізм», «квазі міський спосіб життя» (Р. Герберт). Ця метаморфоза обумовлена стиранням меж між містом і селом (місто втрачає чіткі кордони, поглинаючи передмістя, утворюючи функціональну мережу, а з іншого боку, втрачається чіткість внутрішньої структури - розмежування ділових зон і зон відпочинку, тим самим втрачається стандартний для класичного буржуазного міста розподіл на приватне і публічне, відмічений М. Вебером, демаркація сфер роботи, відпочинку і життя). Виробництво у глобальних містах витісняється за межі функціональної мережі. Мультикультурність мегаполісу стає найбільш яскравим показником міської культури. Якщо різноманітність культурних форм була істотною характеристикою міста ще з часів античності, то мультикультурність мегаполісу, що заперечує будь-які метанарративи (Ж.-Ф. Ліотар), має загальну значущість для будь-яких норм. Культивування індивідуального й окремого стає одним з головних принципів ідентифікації жителя мегаполісу. Проте, не втрачають актуальності такі базові опозиції як «фюсис - техне», «хаос - космос», вироблені античною культурою для розуміння природи міста. Хоча вони й набувають іншого змісту в контексті міської культури мегаполісу: штучність постмодерністського урбаністичного середовища релятивізує співвідношення «фюсис» та «техне». Штучна, навіть віртуалізована, культура мегаполісу отримує атрибути самопородження і безмежного розростання (аж до знищення меж між містом і не містом). З іншого боку, втрачаються космоцентричні орієнтації міста. Ризомізація його структури збільшує кількість культурних центрів знищує їх ієрархію.

ВИСНОВКИ

1. Місто у культурологічному вимірі можна розглядати як поняття для визначення такого способу організації дисциплинарного простору, який є концентратором культурної напруженості та носієм зразків високої культури. Стратифікація культурного простору передбачає автономізацію його форм, відповідно раціоналізація та естетизація є визначальними атрибутами життєсвіту міста. Легітимація даної проблеми в дискурсі гуманітарних наук спричинює їх інтеграцію, розкриває евристичний потенціал феноменології (концепти Чужого, інтерсуб'єктивності світу культури) та структуралізму (аналіз бінарних опозицій у семіотичному та міфопоетичному аспектах дослідження проблеми міста).

2. Логіка генези античного мегаполісу обумовлена механізмом формування демократичної культури «синойкізму». Специфікою античного співбуття стає мегаполіс як космоцентрична модель світу на противагу хаосу чужорідних культур. Культурна дистанція, що підкреслювала домінування еллінів та римлян, спиралася на загальну очевидність естетичної значимості власного культурного простору, а також раціональне обґрунтування єдиної логіки космоцентризму, у якому центром світу був сам мегаполіс.

3. Ідеал автократії мегаполісу виходить з переваг публічного над приватним, що передбачає здатність мегаполісу розпоряджатися долею та майном власних громадян. Він демонструє значимість античного міста як цілісного культурного феномену в усіх інваріантах його прояву. Орієнтація на ідеал автократії може бути критерієм розвитку мегаполісу, оскільки його спустошення свідчить про занепад античної культури. Остання має своєю провідної формою здійснення міську культуру, рівень якої був перевершений лише за добу Нового часу.

4. Формування засад сучасного західного міста пов'язане з індустріальним суспільством, специфікою якого пояснюється феномен урбанізації. Остання має окрім соціального, культурний вимір: нерівномірність культурного розвитку, високий ступінь автономізації форм культури, формування культурних інститутів, що є носіями високої культури, диференціація публічного і приватного, раціоналізація і естетизація життєпростору міста. У цьому контексті культурні тенденції західного міста є радикалізацією стратегій розвитку античного мегаполісу, що в індустріальному суспільстві породжує нову якість культурного простору, оскільки ґрунтується не на концентрації «живої праці», а на суспільному її розподілі. Мешканці міста стають головними носіями «духу капіталізму».

5. Постмодерністська трансформація міста на мегаполіс, що відбувається на тлі постіндустріального суспільства, передбачає заміну виробничих структур на споживання. Це свідчить про заперечення стратегій античної і навіть модерної культури у розумінні сутності міста, формування таких його іноформ як «глобальне місто», «субурбанізм», і навіть «глобальне село», про тотальну релятивізацію міської культури в ризомізованому просторі постмодерну.

Отже, проведене дослідження прояснює зв'язок стратифікованої культури з її міською формою існування. Доведено, наскільки небайдужою є міська форма культури до античної демократії, зокрема до її занепаду. Наступні форми міської культури у зазначеному контексті є спадкоємними щодо античного мегаполісу (Модерн радикалізує зазначені стратегії розвитку, доводить їх до крайнього вираження, а постмодерн - релятивізує). Також поза «діалогікою» міста не можна зрозуміти ключові стратегії розвитку інших форм західноєвропейської культури.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Мисюра Т.М. Філософський аналіз антропологічних засад існування давньогрецького міста-поліса / Т.М. Мисюра // Науковий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. - К.: Видавництво НПУ імені М.П. Драгоманова, 2010. - №3 (36) - С. 255-260.

2. Мисюра Т.М. Філософсько-антропологічний аналіз архітектоніки урбаністичного середовища в концепціях Постмодерну / Т.М. Мисюра // Мультиверсум. Філософський альманах. - К.: Видавництво Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, 2010. - Вип. 6. (94) - С. 103-110.

3. Мисюра Т.М. Єдність різноманіття культурного простору міста в контексті класифікації методів гуманітарного знання / Т.М. Мисюра // Збірник наукових праць «Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності». - К.: Видавничий центр КНЛУ, 2010. - Вип. 25. - С. 459-465.

4. Мисюра Т.М. Культурологічні параметри трансформації міста в процесі ризомізації наукового знання / Т.М. Мисюра // Збірник наукових праць «Культура і сучасність». - К.: Міленіум, 2010. - № 2. - С. 58-63.

5. Мисюра Т.М. Філософський аналіз «культури міста» в теоретичній рекомендації Л. Мемфорда / Т.М. Мисюра // Науковий вісник НУБіП України. - К.: Видавничий центр НУБіП України, 2010. - № 150. - С. 160-166.

6. Мисюра Т.М. Діалектика античного міста-полісу в контексті «реалізму культури» / Т.М. Мисюра // Ильенковские чтения - 2010. Нет ничего практичне хорошей теории. Материалы XII Международной научной конференции 13-14 мая 2010. - К.: Видавничий центр НТУУ КПІ, 2010. - С. 255-256.

7. Мисюра Т.М. Молодь як представник культурного простору міста / Т.М. Мисюра // Сучасна молодь і проблема життєвих цінностей: філософські та етико-культурологічні виміри. Матеріали міжнародної наукової конференції 15-16 квітня 2010 року. - 2010. - К.: Видавничий центр КНЛУ, 2010 - С. 228-229.

8. Мисюра Т.М. Філософсько-естетичний ракурс давньогрецького міста-поліса / Т.М. Мисюра // Дні науки філософського факультету - 2010 міжнародна наукова конференція (21-22 квітня 2010 року) матеріали доповідей та виступів. - 2010. - К.: Видавничий центр ВПЦ, 2010, Частина 5. - С. 37-38.

Размещено на Allbest.ru