Есхатологія в соціально-філософському дискурсі ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ М.П. ДРАГОМАНОВА

УДК: 141.7:236 (043.3)

ЕСХАТОЛОГІЯ В СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОМУ

ДИСКУРСІ ХХ СТОЛІТТЯ

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Назаренко Марія Сергіївна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі філософії Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Волинка Григорій Іванович, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, проректор з наукової роботи.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор, Степаненко Ірина Володимирівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, професор кафедри філософії;

кандидат філософських наук, доцент Савчук Наталія Сергіївна, Хмельницька гуманітарно-педагогічна академія, доцент кафедри суспільних дисциплін.

Захист відбудеться «07» жовтня 2011 року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.053.16 Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ-30, вул. Пирогова, 9.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова за адресою: 01601, м. Київ-30, вул. Пирогова, 9.

Автореферат розісланий «6» вересня 2011 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.В. Крохмаль

АНОТАЦІЇ

Назаренко М.С. Есхатологія в соціально-філософському дискурсі ХХ століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова. - Київ, 2011. філософський есхатологічний свідомість

У дисертаційному дослідженні здійснюється системний аналіз філософської есхатології у світлі соціально-філософського дискурсу ХХ століття. Визначено основні передумови формування есхатологічних концептів, чинники актуалізації есхатологічної свідомості. Проводиться компаративний аналіз основних положень філософських вчень представників постіндустріального утопізму, а також постмодернізму. Виявлено їх генетичний зв'язок із стародавніми формами есхатології, а також есхатологічними концепціями, представленими у класичній парадигмі, зокрема філософією Г.В.Ф. Гегеля, І. Канта, Ф. Ніцше, М. Гайдеґґера.

Ключові слова: есхатологія, соціально-філософський дискурс, утопія, хіліазм, апокаліптизм, «вечірня філософія», футурологія, постіндустріальний утопізм, постмодернізм.

Назаренко М.С. Эсхатология в социально-философском дискурсе ХХ века. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. Национальный педагогический университет имени М.П. Драгоманова. - Киев, 2011.

В диссертационном исследовании осуществляется системный анализ философской эсхатологии в свете социально-философского дискурса ХХ века. Рассматриваются основные предпосылки формирования эсхатологических концептов, а также факторы актуализации и усиления эсхатологического сознания. Доказано влияние особенностей современного восприятия времени на рост желания «остановки истории», как способа трансцендентировать себя в вечность, быть присутствующим при свершении тотального. Кроме того, выделяется и обосновывается ряд других факторов, таких как социокультурный и экологический кризис, которые рассматриваются во взаимосвязи. К катализаторам роста эсхатологических настроений в обществе относится также изменение статуса футурологии (от неясно выраженных пророчеств до отдельной науки) и специфические культурные явления первой половины ХХ века, такие как fin de siecle и «вечерняя философия». Последний термин используется как следствие авторской интерпретации соответствующих философских взглядов Мартина Хайдеггера. Отдельно рассматривается такой тип эсхатологического дискурса, который выходит за рамки предмета философских дискуссий и приобретает устойчивый характер как часть ментальности восточных славян. Обращается внимание на роль рессентимента в формировании эсхатологизма как черты ментальности. Рессентимент в данном случае играет компенсаторную функцию по отношению к чувству неполноценности на социальном уровне.

В диссертационном исследовании выделяется два основных вида философской эсхатологии: «эсхатологическая утопия» и «апокалиптический нигилизм». Каждый из этих видов проанализирован в их генетической связи с классический философией, а также древними формами проявления эсхатологии, такими как хилиазм и утопия. Также раскрыта их сущность и значение, роль, которую такие концепты играют в жизни общества. Так, например, по отношению к «эсхатологической утопии» было выяснено, что этот тип дискурса имеет многоуровневую структуру и хоть сам по себе не выполняет познавательную функцию, стимулирует к открытому диалогу для решения широкого круга острых социальных проблем. А также, на основе анализа постиндустриального утопизма, приводит к пересмотру онтологических оснований таких понятий как «права человека», «нация», «демократия», «государство» и другие. Второе направление дискурса, названное «апокалиптическим нигилизмом» рассматривается под углом исходных предпосылок философии Фридриха Ницше и Мартина Хайдеггера. Высказывается мысль о том, что именно в творчестве этих философов и коренятся основные идейные источники актуальной философии постмодернизма, в том числе эсхатологических представлений.

В данном случае апокалиптизм, как некий способ предупреждения человечества об опасности, говорит о консервативности подобной точки зрения. Усиленный пессимизм и те формы, которые выбираются в качестве символического языка, призваны сдержать «общество потребления» от развязности желаний в противовес либерализму, который эти желания развязывает. С другой стороны, именно Апокалипсис (на философском уровне) как высшая форма негации способен свершить ницшеанский проект перехода к активному нигилизму. Другой стороной проблемы является соотношение иллюзорности и реальности в рамках современных эсхатологических идей. Доминирование акцентов на симуляции реальности приводит к подсознательному желанию разрыва оков иллюзорности самым радикальным путем - эпатажным заявлением о конце сущего, которое потеряло свою, какую бы то ни было, ценность.

Эсхатологический дискурс в рамках «апокалиптического нигилизма» имеет три основных формы: 1) постмодернизм как постистория (Дж. Ваттимо, Ф. Джеймисон, Ж.Ф. Лиотар); 2) нивелирование должного и сущего, последствием чего является «апокалиптическая пустота», некий миф об отсутствии (Ж. Батай, Ж. Деррида, Ж. Липовецки); 3) «конец истории», который подаётся сквозь призму «диалектики желания» и лакановского психоанализа.

Ключевые слова: эсхатология, социально-философский дискурс, утопия, хилиазм, апокалиптизм, «вечерняя философия», футурология, постиндустриальный утопизм, постмодернизм.

Nazarenko Maria. Eschatology in Social and Philosophic Discourse of the XX Century. - Manuscript.

Dissertation of the Candidate of Philosophic Sciences in the Speciality 09.00.03 - Social Philosophy and Philosophy of History. National Pedagogical Dragomanov University, 2011.

Philosophic eschatology is systematically analised in the light of XX century's social and philosophic discourse in this dissertation research. The basic pre-conditions of forming of eschatologic concepts and factors of actualization of eschatologic conscience are examined. Comparative analysis of basic positions of philosophers of postindustrial utopism and postmodernism representatives are made. Their genetic connection with ancient eschatology forms and eschatological conceptions represented in classic paradigm, in particular Hegel's, Kant's, Nietzsche's and Heidegger's philosophies, is discovered.

Key words: eschatology, social-philosophical discourse, utopia, hiliasm, apocaliptism, “evening philosophy”, futurology, postindustrial utopism, postmodernism.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розкодування формули «кінця історії» є одним з найстародавніших та найбільших бажань людства. Інтерес до «останнього» питання зростає не тільки у кризові та переламні моменти історії (адже «безкризових епох не існує» О.Ф. Лосєв), а є перманентно присутнім у будь-яких суспільних реаліях. Кожна епоха так чи інакше вбудовує есхатологію в свою метафізичну картину реальності. Проблема переоцінки есхатології ХХ століття виникає разом із дискурсом «смерті метафізики», адже дискредитує всі традиційні підходи до її розуміння.

У сучасному науковому дискурсі прийнято говорити про есхатологію як синонім катастрофічності (соціокультурна та екологічна криза, зіткнення цивілізацій та ін.). Таким чином, формується прагматичний підхід до розгляду «останнього питання», яке виступає засобом мобілізації людства у боротьбі з глобальними проблемами. Подібні погляди не дозволяють охопити проблему в її цілісності, адже, по-перше, не розкривають причини формування катастрофічної свідомості, а по-друге, перебільшують позитивну роль сучасної есхатології. Виникає необхідність діалектичного та системного підходу до вивчення даного явища, який би міг розкрити як позитивні, так і небезпечні тенденції функціонування есхатологічних ідей у суспільстві. Адже несерйозне, навіть інфантильне ставлення до есхатології, яке пропагується через масову культуру (фільми-катастрофи, псевдопрогнози, зокрема на 2012 рік) не тільки не здатні привернути увагу до глобальних проблем, але й навпаки формують цинічне ставлення до того, що виходить за межі вузького індивідуального інтересу. Все це є актуальним і для України, яка сприймає «постмодерну гру» без належної критичної оцінки, прагнучи будь-якою ціною вписатись у взірці «суспільства споживання».

Катастрофи, які спіткали ХХ століття (дві світові війни, нацизм, сталінський режим) гостро поставили проблему «боротьби ідеологій», кожна з яких пропонувала власну панацею від усіх соціальних протиріч при умові тотального панування. Конструктивна критика таких метапрагнень дозволяє: 1) показати небезпеку та утопічність політичного «кінця історії»; 2) з'ясувати та порівняти ідейне політичне підґрунтя з його реальним втіленням у життя та 3) відкрити широкий дискурс щодо пошуків «третього шляху», альтернатив ідеї «гомогенної держави».

Стан наукової розробки проблеми. Слід зазначити, що інтерес до дослідження есхатології в кінці ХХ століття помітно зріс. Тим не менше комплексне дослідження есхатологічних ідей цього періоду і досі відсутнє.

Дослідженню есхатологічних міфів стародавності, а також міфологем сучасного суспільства присвячені праці М. Еліаде. Історичну реконструкцію есхатологічних поглядів можна здійснити завдяки працям Гесіода, Платона, Овідія, Лукреція Кара, Іринея Ліонського, Орігена, Августина Блаженного, Ісаака Сиріна, Іоахима Флорського, Н. Макіавеллі, Т. Кампанелли, Дж. Б. Віко, та інших. В них можна простежити процес формування категоріального апарату есхатології, а також становлення прямолінійної і циклічної концепцій історії.

До загальних досліджень, дотичних до проблеми філософської есхатології або історіософії, що не втратили актуальності й сьогодні, можна віднести праці С. Аверинцева, С. Булгакова, Б. Вишеславцева, П. Гайденко, А.Каримського, О. Лосєва, С. Хоружого. Сучасна християнська есхатологія репрезентована працями К. Барта, У. Грудема, В. Докаша, О. Меня, Ю. Мольтмана, Ч. Райрі, Р. Стівенсона, в яких також розробляються загальні методологічні підходи до есхатологічної проблематики. Серед російських джерел, окрім вище названих, які відображають есхатологію ХХ століття можна назвати роботи М. Бердяєва, А. Кураєва, М. Лоського, В. Розанова, Л. Тихомирова.

Що ж до західних дослідників, то серед джерел першої половини ХХ століття слід виділити праці Г. Зіммеля, В. Зомбарта, К. Мангайма, Х. Ортеги-і-Гассета, П. Сорокіна, Е. Фромма, Й. Гейзінги, О. Шпенглера, Е. Юнгера, К. Ясперса. В цих роботах вперше з'являються стійкі песимістичні та катастрофічні настрої. Дослідженню цих аспектів в контексті всесвітньої філософії кризи присвячена творчість Т. Сидоріної.

До джерел політичної есхатології другої половини ХХ століття належать роботи Д. Белла, У. Бека, З. Баумана, Е. Гіденса, Дж. Гелбрейта, Дж. Рітцера, Ж.Ф. Ревеля, Ф. Фукуями. Критичне сприйняття та переосмислення ідеї «кінця історії» ми знаходимо у працях І. Валерстайна, С. Гантінґтона, В. Іноземцева, В. Малахова, Г. Рормозера.

Варіанти нігілістичної есхатології містяться у роботах теоретиків постмодернізму: 1) американського (Ф. Джеймісона), 2) італійського (Дж. Ваттімо), 3) французького (Ж. Бодрійяра, Ф. Гваттарі, Г. Дебора, Ж. Дельоза, Ж. Деріди, Ж. Ліповецькі, М. Фуко). Спеціальні дослідження, які б стосувались виокремлення есхатологічних поглядів цих філософів автору не відомі. Поняття «кінець соціального» частково розглянуте у монографії А. Дьякова, присвяченій Бодрійяру та у дисертації Ю. Ломоносова. Деякі аспекти есхатологічного дискурсу представників постмодернізму та поструктуралізму репрезентовані в критичних оглядах І. Ільїна, а також у дослідженнях соціокультурних репрезентацій духовності, здійснених І. Степаненко.

Серед спроб аналізу сучасної есхатології потрібно відзначити дисертацію української дослідниці М. Фоменко та ряду російських філософів, зокрема, М. Ахметової, О. Кожиної, О. Кузнєцова, В.Нечипуренко. Есхатологія в історичному розрізі була досліджена І. Акуловою, О. Барабашем, Ю. Ломоносовим, Ф. Петровим, Д. Пивоваровим. Ідея «кінця історії» в цих дослідженнях представлена у співвіднесеннях з міфологією, глобальними проблемами людства, науковими прогнозами, релігійною есхатологією. Д. Пивоваровим, зокрема, запропоноване розмежування есхатології на релігійну та світську та обґрунтовано головні відмінності між ними. Есхатологія в освітньому контексті висвітлюється в дослідженнях Н. Савчук. Окремо слід виділити внесок у розробку есхатологічної проблематики російського філософа О. Дугіна, зокрема здійсненний ним аналіз зв'язку есхатології та футурології. До відомих футурологів, які присвятили увагу постісторії можна віднести М. Маклюена, О. Міщенка, Е. Тоффлера.

Отже, виникає потреба у такому дослідженні, яке б змогло охопити різні напрями філософської есхатології ХХ століття, проаналізувати природу есхатологічного дискурсу та розкрити есхатологічний контекст тих праць, де немає розробленої теорії «кінця історії», але тим не менше містяться есхатологічні мотиви.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною комплексної науково-дослідної роботи кафедри філософії Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова «Актуальні питання історії і теорії філософії та її вивчення студентами педагогічних навчальних закладів», наукового напряму «Дослідження проблем педагогічних наук», що входить до тематичного плану науково-дослідних робіт, затвердженого Вченою радою університету від 29 січня 2009 року, протокол №5. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова 31 січня 2008 року, протокол №7.

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дослідження є визначення змісту сучасної есхатології та факторів її трансформації. Для досягнення даної мети необхідно розв'язати наступні завдання:

- з'ясувати сучасні конотації поняття «есхатологія»;

- проаналізувати історичні передумови та теоретичне підґрунтя ідеї «кінця історії»;

- дослідити трансформацію традиційних чинників активізації есхатологічної свідомості та виявити новації ХХ століття;

- з'ясувати механізми функціонування есхатології як однієї з базових структур ментальності;

- розкрити прихований зміст есхатології в теорії постіндустріального суспільства;

- виявити роль апокаліптики в умовах нігілізму та деконструкції дуальності.

Об'єкт дослідження - філософські виміри феномену есхатології.

Предмет дослідження - особливості соціально-філософського осмислення есхатологічних питань.

Теоретико-методологічна основа дослідження включає ряд принципів і філософських методів.

Першим методологічним принципом є дескриптивний підхід, що обумовлює утримання від оцінки есхатологічних ідей та прогнозів на противагу нормативному підходу. У роботі також використано загальні принципи системності, об'єктивності, логічного обґрунтування.

Одним із провідних методів виступив метод історизму, який дозволив побачити есхатологічні ідеї в процесі їх послідовного розвитку, зокрема в першому розділі дослідження.

Метод компаративного аналізу використано з метою встановлення ідейного зв'язку між сучасними мислителями та представниками класичної філософської парадигми, зокрема двох ліній есхатологічного дискурсу визначеними як «есхатологічна утопія» (Гегель, Кожев, Фукуяма, постіндустріальні теоретики) та «апокаліптичний нігілізм» (Ніцше, Гайдеґґер, представники філософії постмодернізму).

Завдяки діалектичному методу вдалось проаналізувати есхатологічний дискурс в усій його багатоманітності та неоднозначності, уникаючи одностороннього тлумачення. При цьому оптимальним видається такий підхід, в межах якого процес взаємодії суспільства та есхатологічних концептів розглядається як взаємний вплив - суспільства на формування есхатологічних уявлень та есхатологічних уявлень на життя і функціонування суспільства.

Феноменологічний метод було застосовано до аналізу особливості сприйняття соціального часу як чинника формування сучасної есхатологічної свідомості, а також до аналізу ресентименту як феномену.

Герменевтичний метод дозволив інтерпретувати як класичні, так і маловідомі праці, які безпосередньо або частково стосуються заявленої теми. Крім того, даний метод був використаний для обґрунтування можливості застосування відомих термінів («кінець», «утопія», «футурологія», «апокаліптика») в новому, сучасному контексті. Для цього також було застосовано метод аналогії.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на підставі соціально-філософського аналізу основних напрямів есхатології ХХ століття визначено змістовну специфіку сучасних есхатологічних ідей та розкрито механізми їх трансформації.

Новизна дослідження конкретизується у наступних положеннях, які винесені на захист:

Вперше:

- обґрунтовано особливість сприйняття часу як одного з провідних чинників відродження есхатології в ХХ столітті: наростання темпів соціальних змін на одну одиницю часу викликає бажання «зупинити історію». Таке бажання виступає способом задоволення метафізичної потреби у трансцендентуванні;

- виявлено, що в основі формування есхатологізму як риси ментальності, окрім інверсійної логіки лежить явище ресентименту, яке з'являється в умовах соціальної нерівності та несправедливого розподілу матеріальних благ і проявляється у пасивній відмові від сущого (мирських проблем) на користь мрій про належне (як правило у вигляді відплати);

- здійснено аналіз есхатологічних концептів у межах філософії постмодернізму та виділено три варіанти концепції «кінця історії»: 1) постмодернізм як ситуація постісторії (Дж. Ваттімо, Ф. Джеймісон, Ж.Ф. Ліотар), 2) нівеляція належного і сущого шляхом їх деконструкції та відсутність альтернативи (замінника), внаслідок якої формується апокаліптична «пустота» (Ж. Деріда, Ж. Ліповецькі, Г. Дебор); 3) «кінець історії» репрезентується у світлі «діалектики бажання» і слугує стимулом до повернення втраченого відчуття «повноти буття» (Ж. Батай, Ж. Бодрійяр, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, М. Епштейн, С. Жижек).

Уточнено:

- причини актуалізації есхатологічних уявлень та здійснено їхню класифікацію із поділом на перманентні та новаційні;

- умови взаємозв'язку утопії та есхатології в концепції «кінця історії» та запропоновано термін «есхатологічна утопія»;

- походження концепту «смерті людини», авторство якого належить не М. Фуко, а Г. Гегелю та його апропріатору О. Кожеву.

Одержали подальший розвиток:

- класифікація підходів до вивчення есхатології залежно від методу: метафізичний, діалектичний, нігілістичний;

- розмежування понять еучбфпн і фЭлпт, що виявляють подвійний зміст есхатології;

- дослідження співвідношення ілюзорності та реальності і їх значення для формування сучасної есхатології, а також шизофренії як нав'язливого апокаліптичного мотиву;

- розгляд футурології як складової частини есхатології (за умови, якщо остання спрямована у майбутнє) та водночас як чинника, що стимулює розвиток есхатологічної свідомості завдяки таким типам прогнозування, які можна назвати катастрофічними або «постісторичними».

Практичне значення результатів дослідження. Результати дисертаційної роботи можуть бути використанні в подальшому розкритті проблем есхатології та її місця в сучасному суспільстві. Водночас з допомогою філософського осмислення ідеї «кінця історії» стає можливим комплексне вивчення соціальних процесів.

Матеріали і результати дослідження можуть бути використані в нормативних курсах лекцій з соціальної філософії та філософії історії, політичної філософії, етики та як складової спеціального курсу «Філософія кризи».

Апробація результатів дисертації здійснена при обговоренні роботи на засіданні кафедри філософії Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, а також на низці міжнародних та всеукраїнських наукових конференцій, зокрема: Міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету-2008» (м. Київ, 2008); Всеукраїнській конференції студентів-філософів та молодих науковців «Діалектика духовних процесів-8» (м. Дрогобич, 2009); Міжнародній науковій конференції «V Таврические чтения» (с. Пісчане, 2009); Міжнародній науково-теоретичній конференції «Толерантність як соціогуманітарна проблема суспільства» (м. Житомир, 2009); Всеукраїнській науковій конференції «ХХІІ Читання, присвячені пам'яті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К. Твардовського» (м. Львів, 2010); Міжнародній конференції студентів та аспірантів «VII Харківські студентські філософські читання» (м. Харків, 2010); Всеукраїнській науковій конференції «ХХІІI Читання, присвячені пам'яті засновника Львівсько-Варшавської філософської школи К. Твардовського» (м. Львів, 2011).

Публікації. Основний зміст та результати дисертаційного дослідження висвітлено в 15 публікаціях, 5 з яких у фахових виданнях затверджених ВАК України в галузі філософських наук та 10 тезах виступів, опублікованих у збірках матеріалів конференцій.

Структура та обсяг дисертаційного дослідження зумовлені метою та завданнями дослідницької роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (226 найменувань). Загальний обсяг дисертації складає 203 сторінки, з яких 180 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, проаналізовано ступінь розробленості проблеми, визначено мету, завдання, об'єкт, предмет та методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення результатів роботи, наведено дані про публікації та апробацію результатів дослідження, його структуру.

У першому розділі - “Методологічна та джерельна основа дослідження” - аналізуються головні підходи до вивчення есхатології. Запропоновано поділити існуючі підходи на два основних: метафізичний та діалектичний. Для першого підходу характерним чинником є час, а точніше його межа. Цією межею є кінець, як певне бажання здійснитись в абсолютному, завершитись у здійсненні мети або у вичерпанні смислу існування. Для другого підходу відправною точкою є співвідношення сущого та належного, зняття дистанції між ними у маніфестації певного ідеального суспільного устрою. Висвітлюється філософська еволюція поняття “есхатологія”. Окреслюється методологічна база дослідження, якою виступають праці С. Аверинцева, Ж. Батая, П. Гайденко, Г. Гегеля, В. Докаша, О. Дугіна, І. Івлєва, І. Канта, О. Кожева, Г. Пікова.

У підрозділі 1.1. - “ Еучбфпн і фЭлпт. Есхатологія в темпоральній перспективі (метафізичний підхід)” - з'ясовуються вихідні підстави для існування філософської есхатології, а також здійснюється історико-філософський огляд есхатологічних поглядів в залежності від темпоральної перспективи - лінійного або циклічного часу.

У ХХ столітті з'являється поділ есхатології на релігійну та філософську. Для того, щоб включити в свій обсяг, як філософське, так і релігійне осмислення есхатології не достатньо вузьких, етнорелігійних та конфесійних визначень. Виникає необхідність широкого тлумачення поняття «есхатологія» як будь-якого розмірковування про кінець. Саме тоді є підстава говорити про особливий есхатологічний дискурс.

Підґрунтя, поштовх до появи есхатології у філософській конотації можна знайти ще в античності, зокрема в двох давньогрецьких поняттях - еучбфпн і фЭлпт. Обидва терміни в перекладі означають «кінець», але змістовно виражають себе по-різному. До сфери есхатону належить така концепція кінця, при якій історія рухається за законами ентропії та регресу до катастрофи, при цьому відсутньою є мета історичного прогресу, адже такий кінець здатний повторювати себе багаторазово. Іншим є наповнення поняття телосу як кінця. Завершення історії виражене в такому розумінні є прагненням до мети, виразом якої може виступати досягнення суспільного блага. Прояви даних понять можна простежити у двох концепціях історичного часу - циклічного (есхатон) та лінійного (телос). Виникає певне протиріччя та подвійність есхатологічного змісту. В результаті історичного розвитку на перший план виходить прямолінійна концепція історії, яка оформлюється в іудаїзмі. Завдяки впливу на іудаїзм гностицизму, неоплатонізму та іранського дуалізму (в основі яких лежить циклізм (есхатон)) в осягненні історії з'являється песимістична історична перспектива з акцентами на дуальність та фаталізм. Остаточне оформлення прямолінійна концепція часу отримує в християнстві, де акцентовано увагу на «кінці історії» як меті історичного звершення (телосі). Крім того, однієї з основ християнського вчення стає вчення про хіліазм (настання тисячолітнього царства добра). Останнє стає дискусійним у розвитку богословської думки, поділяючи отців церкви на прихильних (хіліастів) та противників (антихіліастів). Прояви хіліазму можна простежити протягом всієї історії: від перших отців церкви до Августина, Ісаака Сіріна, Іохіма Флорського, пізніше у анабаптистів та в інших релігійних течіях, що пропагують актуальну есхатологію з надією на творче оновлення людства. В ХVI столітті з'являється світський відповідник хіліазму - утопія. Із відкриттям Нового Світу (Америки) утопічні прагнення переносяться на новий континент, підкріплюючись християнським міленаризмом. Таким чином, оформлюються дві форми есхатології - хіліазм та апокаліптика (остання є відголоском грецького есхатону, але вираженого в прямолінійній перспективі). Розуміння даних історичних реалій призводить до появи метафізичного підходу у вивченні есхатології, який можна простежити в наступних працях: 1) богословських - Августина Блаженного, О. Меня, С. Булгакова, І. Івлієва, Ю. Мольтмана; 2) релігієзнавчих - В. Докаша, А. Каримського; 3) культурологічних та історичних - С. Аверинцева, Ю. Кулаковського; 4) соціально-філософських - П. Гайденко, О. Дугіна, Г. Пікова, А. Пігалєва.

У підрозділі 1.2. - “Діалектичний вимір аналізу есхатологічних перспектив. Діалектика про (і) кінець історії” проаналізовано походження діалектичного підходу до есхатології, розкривається його специфіка та взаємозв'язки з політикою та ідеологією, а також християнським хіліазмом та утопізмом.

Загальна логіка есхатологічного бачення полягає, на думку Пивоварова, у проблемі відчуження: зняття останнього через діалектику взаємовідчужених частин. Людині властиво мислити діадами такими як «біле-чорне», «гірке-солодке», «добре-зле» і т.д. Із розвитком історії дуальність не тільки нікуди не зникла, але продовжила свій розвиток від певного способу побудови мислення та ведення діалогу до рівня філософської ідеї, що можна простежити у XVIII столітті. Проблема людської дуальності проявляється у поглядах Канта. На його думку, світ має цінність тільки тоді, коли розумні істоти відповідають в ньому кінцевій меті свого буття, в іншому випадку таке існування втрачає свій сенс. Тому трагічність даного усвідомлення і викликає до життя есхатологічні уявлення як бажання кінцевої розв'язки світової історії, як прагнення до моральної досконалості та торжества справедливості. Отже, метаісторія в проекції кантівської етикотелеології - це стан моральної досконалості людства, «свого роду «етичної» спільноти святих». Із спробою подолання кантівського антиномізму і сформувався діалектичний підхід до есхатології. Тим не менше, думка, яка помирає у нескінченному процесі діалектичної взаємодії, призводить до «смерті людини». Важливою категорією для розуміння есхатологічних поглядів Г.В.Ф. Гегеля є «негативність». Негативність - це творчість, якою людина ніби «заперечує» природу. Доти доки негативність виконує свою функцію діалектична взаємодія існує, але повна і кінцева відповідність між Буттям (Субстанцією) та Дискурсом (Суб'єктом) може бути досягнуто лише «в кінці часів», коли завершується творчий рух Людини. Оскільки людиною керує бажання визнання, то ознакою ідеального суспільства може виступати таке суспільство, яке задовольняє всі людські можливості. Таким суспільством для Гегеля виступила ліберальна гомогенна держава. К. Маркс, як представник діалектичного підходу є достатньо суперечливою фігурою, оскільки його есхатологічні погляди є предметом довготривалої суперечки. Висловлюється думка, що Маркса можна долучити до хіліастів не на підставі таких чинників як безкласове суспільство, стрибок у «царство свободи» і т.д., а на основі самої теорії прогресу, яку він поділяв. Остання вийшла із самого серця християнського хіліазму, із оптимістичної впевненості в тому, що історія прямує до мети, що історія - це процес осмислений.

У другому розділі - “Соціокультурний контекст відродження есхатології в ХХ столітті” - проводиться аналіз соціокультурних умов, які вплинули на формування есхатологічної свідомості та актуалізували есхатологічний дискурс. Серед таких умов виділяються ті, які можна віднести до постійно діючих чинників (перманентні) та ті, які є унікальними для ХХ століття (новаційні).

Підрозділ 2.1. - “Кризова свідомість та «вечірня філософія». Есхатологія як футурологія” - присвячений розгляду головних каталізаторів есхатологічної свідомості - соціокультурній кризі, особливому сприйняттю соціального часу, «вечірній філософії», а також футурології.

Питання «кінця історії» пов'язане з поняттям часових меж. Так як і життя людини не є вічним, а вкладається у відрізок між двома основоположними точками - народження і смерті, так і історія, загалом, хід тих чи інших подій також має визначену тривалість. Відсутність того, щоби можна було б назвати вічним, абсолютно сталим («все тече, все змінюється»), усвідомлення мінливості усіх явищ породила питання смислу, яке в свою чергу наштовхується на проблему «меж існування», зокрема феномену «кінця». Головними стимулюючими чинниками есхатологічної свідомості, виходячи із особливої ролі часу в актуалізації ідей «кінця історії» є: 1) зведення часу до аксіологічної категорії; 2) прискорення темпу змін; 3) збільшення потоків та швидкості циркуляції інформації на одну одиницю часу. Звідси випливає зниження континуальності часових вимірів, тобто такого бачення історії, де минуле, теперішнє і майбутнє могли би відбуватись послідовно і безперервно. Подібне сприйняття часу вибивається із звичного ритму та порушує стабільність. У свою чергу порушення стабільності та звичного балансу є ознаками поняття «криза». Патологічна соціокультурна криза є явищем рідкісним в історії. Вона характеризується: 1) загальною кризою соціальних відносин, розвиток яких досяг завершальної стадії; 2) розколом культури, інверсійна логіка якого формує зачароване коло варіантів передкатастрофічного стану; 3) перешкодами, які ця інверсійна логіка розколотої культури вибудовує на шляху до саморозв'язання кризи соціальних відносин, заганяючи суспільство то в одну кризу, то в іншу, що, в кінцевому рахунку, призводить до катастрофи. Так як одним із варіантів розв'язання кризи є смерть, кінець, то на цій підставі можна встановити пряму залежність росту есхатологічних очікувань від глибини соціокультурної кризи.

Кінець ХІХ - початок ХХ століття характеризується особливим явищем в культурі - “fin de siecle”. Fin de siecle вказує на особливу атмосферу останніх десятиліть ХІХ століття, не просто «кінця століття», але «часу кінця» - стану втоми, безнадії, модної формули занепадництва. Це явище згодом переростає у так звану «вечірню філософію», яка проявляється у песимістичному та катастрофічному світобаченні її представників. Серед них - О. Шпенглер, Г. Зіммель, Т. Лессінг, Й. Гейзінга, Е. Фромм, Х. Ортега-і-Гассет та інші. На основі аналізу їх праць можна виділити наступні негативні риси суспільства ХХ століття: апатія, байдужість, цинізм та нігілізм розпад традиційних словесних конструкцій та девальвація слова, неможливість створити нове. Особливого значення набуває і екологічна криза, яка є наслідком кризи соціокультурної. Конфлікт відбувається між технічною раціональністю, яка розвивається набагато швидше, ніж та раціональність, яку прийнято називати мудрістю. Отже, невідповідність темпів росту цільової технічної раціональності ціннісній її формі в результаті породжує кризу. Ця криза не є наслідком окремої помилки, а є результатом неправильної стратегії соціального та технологічного розвитку.

Що ж до футурології, то вона перебуває в прямому відношенні до есхатології, і як частина релігійного вчення, і як окрема соціальна наука. В статусі останньої футурологія наближається до есхатології лише в тому випадку, якщо есхатологія спрямована у майбутнє, а не у минуле (у випадку «реалізованої есхатології). Крім того, футурологія проявляє себе як радикальна есхатологія, розмірковуючи про «постісторію» та «постлюдину», шукаючи таким теоріям наукові докази.

У підрозділі 2.1. - “Есхатологізм як риса ментальності” - розглядається проблема схильності до есхатологізму окремих народів, зокрема слов'янських. В ході дослідження було з'ясовано, що есхатологія в даному випадку не є особливим типом дискурсу, а швидше формує собою компонент ментальності, тобто є явищем онтологічно вкоріненим. Вона базується на інверсійному типі мислення. Яскравим прикладом інверсійного мислення є ідея Апокаліпсису. Вона виростає із бажання перетворення світу. Інверсійний тип мислення породжує образ Ворога, Зла, яке не можливо подолати, принаймні шляхом прямої боротьби, тому світ можна лише оновити, пройшовши через катарсис, крізь найбільші страждання, найвищою точкою яких може бути лише кінець світу. Есхатологізм як частина східнослов'янської ментальності є продуктом так званого ресентименту (пасивного страждання). Інверсійна логіка тут спрацьовує так: краще створити новий гармонійний світ (пройшовши крізь знищення), ніж конструктивним шляхом змінити старий. Результатом подібних переживань стає дискредитація світу та всіх його цінностей. Прямим підтвердженням цієї теорії (окрім можливих соціологічних, психологічних досліджень) є багата на есхатологічні та апокаліптичні мотиви східнослов'янська культурна спадщина: у філософії (зокрема в історіософських концепціях), художньому мистецтві, прозі та поезії. Початок ХХ століття відзначився пристрасною увагою до Апокаліпсису. Есхатологічні мотиви можна знайти у Д. Андрєєва, М. Бердяєва, С. Булгакова, Б. Вишеславцева, Д. Мережковського, В. Розанова, В. Соловйова, Є. Трубецького, М. Федорова. У другій половині ХХ століття, а також наприкінці століття есхатологізм як риса ментальності, як одна із базових характеристик свідомості східних слов'ян починає втрачати свої позиції. Це викликано рядом чинників: 1) атеїзацією радянського суспільства, внаслідок чого есхатологія трансформувалась у квазіапокаліптичні (утопічні) вчення та проекти; 2) вестернізацією як спрямованістю на західні способи поведінки, стиль життя та цінності; 3) загальні світові тенденції глобалізму. Завдяки цим тенденціям почало втрачатись загострене почуття національної ідентичності; 4) секуляризацією та вульгаризацією апокаліптизму.

У третьому розділі - “Основні напрями сучасної філософської есхатології” - аналізуються концепції «кінця історії» другої половини ХХ століття. Відповідно до двох форм есхатології (хіліазму та апокаліптизму), а також інших вихідних положень, що розкриваються у розділі, запропоновано терміни «есхатологічна утопія» та «апокаліптичний нігілізм».

Підрозділ 3.1. - “Есхатологічна утопія” - присвячений аналізу есхатологічних концепцій провідних теоретиків постіндустріального суспільства.

Обґрунтовано, що есхатологію та утопію в ХХ столітті зближують три основні чинники: 1) філософський хіліазм як спільне джерело походження; 2) зняття опозиції сущого і належного як втілення мети історичного процесу (Г. Гегель, О. Кожев, Ф. Фукуяма); 3) архетип як глибинний пласт міфотворчості.

Даний вид дискурсу розпочинається в 60-х роках ХХ століття і характеризується утопічною вірою в настання досконалого індустріального (а згодом і постіндустріального) суспільства, що ґрунтується на капіталістичних відносинах. Його батьківщиною стає Америка. До перших постіндустріальних утопістів відносяться Д. Белл та Дж. Гелбрейт, які наполягали на так званій «деідеологізації» (припиненні ідеологічної боротьби людства). Кінець історії для Ф. Фукуями теж виступив завершенням такої боротьби та універсалізацією ліберальної демократії як остаточної форми правління. Есхатологічне пророкування Фукуями сповнене гострих та водночас непродуманих моментів, але тим не менше вплинуло на ряд інших есхатологічно-утопічних проектів (Ж.Ф. Ревель, С. Гантінґтон), а в деяких випадках викликало стійке протистояння. Російською інтелектуальною елітою подібна ідея була оцінена досить критично. О. Циганков навіть стверджує, що есхатологічні розвідки Фукуями вплинули на зростання антизахідних націоналістичних настроїв в Росії. Цьому також сприяла загальна етноцентрична спрямованість соціальної філософії мислителя.

Особливість есхатологічного дискурсу даного напряму полягає в його багаторівневості. Він піднімає на поверхню такі гострі соціально-філософські протиріччя як: глобалізація та антиглобалізм, мультикультуралізм та гомогенна (універсальна культура), традиціоналізм та антитрадиціоналізм, і нарешті демократія та її можливі альтернативи. Зрозумілим є те, що в умовах гомогенного світового утворення, яке має одну єдину стратегію розвитку і розвивається в межах універсальної історії (яку до того ж розглядають як поступову реалізацію змін) есхатологія є надто бажаним не тільки мислиннєвим конструктом, але й проектом втілення як метасмисл, як фінальна стадія суспільства модерніті. Звернувшись до аналізу таких висловів як «кінець імперій», «кінець релігій» чи «сакрального», «кінець цивілізації», як зазначає Балібар, ми можемо побачити одну важливу особливість - всі вони так чи інакше відсилають до ідеї початку, як початку імперій, цивілізацій, релігій, так і врешті-решт до питання походження світу. Тому якщо нині виникає новий дискурс кінця націй, то тільки через те, що вже давно існує старий дискурс початку.

Підрозділ 3.2. - “Апокаліптичний нігілізм” - репрезентує інший напрям сучасної есхатології, що базується на песимістичному та катастрофічному світогляді та розкривається у роботах філософів-постмодерністів та поструктуралістів.

Даний напрям у більшості випадків керується принципом морального нігілізму (метаетичного уявлення про те, що ніщо не є моральним і аморальним). В такій ситуації місця для бінарної опозиції суще/належне просто немає, так як сущого не існує реально (існує лише його імітація), а належне позбавлене будь-якого об'єктивного значення, уявлення про нього як мінімум є розмитим. Апокаліптичний нігілізм своїм походженням завдячує стародавньому апокаліптизму. Іншим джерелом походження є «філософія кризи», а також філософські погляди Ф. Ніцше та М. Гайдеґґера.

Відмінність між традиційним уявленням про «кінець світу» та даним видом дискурсу полягає в наступному: якщо для християнської есхатології історія є телеологічною, в її завершенні є смисл, вища мета, то апокаліптичний нігілізм заперечує осмислену спрямованість історії. При завершенні історії саме таким чином, яким це бачать теоретики-посмодерністи людина не отримує нічого: ні вічного блаженства, ні вічного пекла, ні спокутування гріхів. Тому такий варіант есхатології не тільки позбавлений вищої мети, але й елементів прагматизму.

У зв'язку із специфікою постмодернізму як неоднорідної течії філософії із характерною настановою на методологічний плюралізм можна констатувати відсутність згоди у питанні про «кінець історії». На підставі синтезу поглядів представників постмодернізму виділено три види есхатологічного дискурсу: 1) постмодернізм як ситуація постісторії (Дж. Ваттімо, Ф. Джеймісон, Ж.Ф. Ліотар); 2) нівеляція належного і сущого шляхом їх деконструкції та відсутність альтернативи (замінника), внаслідок якої формується апокаліптична «порожнеча» (Ж. Деріда, Ж. Ліповецькі, Г. Дебор); 3) «кінець історії» репрезентується у світлі «діалектики бажання» і слугує стимулом до повернення втраченого відчуття «повноти буття» (Ж. Батай, Ж. Бодрійяр, Ф. Гваттарі, Ж. Дельоз, М. Епштейн, С. Жижек).

Таким чином, апокаліптичний нігілізм репрезентує варіант «кінця історії», який можна назвати дельозівським «тілом без органів», тобто «історією без історії». Такий концепт покликаний розхитати суспільство, окреслити, передбачити великі соціальні зміни і/або втілити ніцшеанський проект переходу від нігілізму пасивного до нігілізму активного. Апокаліпсис тут грає роль певної виховної міри, намагаючись таким парадоксальним чином відтягнути реальний кінець історії. Це можна зробити лише усунувши гомеостазис умовний в обмін на нього ж, але реальний. І абсолютно не зрозумілим є те, чи це буде в межах історії модерну, чи в так званій постсучасності.

Отже, есхатологічний концепт, сформований постмодерністами це і є ті перманентні несправності, які створюють напругу в системі для її ж правильного функціонування. Іншими словами, це ідея, «яка вічно повертається», і її перенасичення в культурному коді цивілізації означає лише виведення з ладу «машини бажання».

У Висновках представлено головні теоретичні підсумки роботи, що відображають основні завдання дослідження.

У дисертації розкрита особливість філософської есхатології ХХ століття, яка стала предметом соціально-філософського дискурсу провідних філософів століття. З'ясовано, що в історичному розвитку есхатологія репрезентує себе в двох основних формах - хіліазмі та апокаліптиці, які сформовані під впливом стародавнього подвійного змісту поняття «кінець». Останній проявляє себе в двох вимірах - кінця як прямування до досконалого та кінця як катастрофічного завершення світу. В першому випадку історія постає осмисленим процесом, у другому постає чимось випадковим та проявляється в песимістичному світогляді. Такий поділ і обумовив появу філософської есхатології та визначив її формування у ХХ столітті.

Есхатологія може аналізуватись під кутом зору трьох основних методів: метафізичного, діалектичного та нігілістичного. Головним критерієм, що відрізняє метафізичний підхід від інших є час. Діалектика ж у своєму прагненні подолати антиномізм і пояснити сам принцип історичного розвитку наштовхується на непереборні стіни власної ж системи, більше або менше якої знати не можливо. Оскільки бажання створити систему підпорядковує собі всі інші бажання, пошуки знання стають вибірковими, тобто тільки такими, які здатні цю систему підтримати. Нігілістичний підхід також побудований на специфічному методі, який є прямо протилежним метафізичному. Основним інструментом цього методу є акт деконструкції. Деконструюючи великі системи (в тому числі й історію) або, іншими словами, метанаративи людина здатна зустрітись із Ніщо, а це на думку М. Гайдеґґера лише дозволяє нам адекватно оцінити суще, повернутись обличчям до буття. Доведено, що причини актуалізації есхатологічної свідомості є перманентні та новаційні. До перманентних належать соціальні чинники, а також метафізична причина (обумовленість певними межами), міфологічна, есхатологія на рівні ментальності та архетипу, а також «ідеї, що вічно повертається». До новаційних віднесено соціокультурну кризу (включаючи екологічну), зміну статусу футурології, появу «вечірньої філософії». З'ясовано, що на рівні ментальності в основі есхатологізму лежить явище ресентименту як пасивного страждання на противагу активному перетворенню світу. Специфіка слов'янської есхатології та східнослов'янського менталітету проявляється в глибокому почутті історичного і цінності історизму як такого, де історичне переживається як особиста драма. Есхатологія тут яскраво відображається в дуальному мисленні та репрезентується кантівським варіантом кінця всього сущого як бажання до утвердження справедливості в трансцендентному. Крім того, така есхатологія базується на інверсійній логіці, яка одночасно несе як позитивний, так і негативний смисл. До негативного слід віднести виключення третього, ускладнення у взаємопроникненні смислів та сформований разом з цим образ Ворога. До позитивного - зберігання і плекання традиції та національної ідентичності. Саме це дає змогу говорити про традицію як засіб подолання кризових явищ культури.

Запропоновано поділити сучасну філософську есхатологію на два види: «есхатологічна утопія» та «апокаліптичний нігілізм». Визначені основні характерні риси цих типів дискурсу та реальний статус концептів «кінця історії» репрезентованих розглянутими мислителями.

«Кінець історії» у випадку есхатологічної утопії є провокативною формою заклику до вирішення соціальних проблем, а також наслідком передчасної «демократичної ейфорії», яка проявилась після падіння її життєздатних альтернатив. Есхатологічна утопія живиться ідеями хіліазму та філософськими ідеями Гегеля, серед яких слід назвати: вчення про абсолютне знання, боротьбу за визнання, та ідею гомогенної держави. Критика таких положень дозволила мислителям різних країн відкрити широкий ідеологічний дискурс та дала змогу оцінити політику глобалізації, побачити помилковість тверджень про здатність ідеології бути універсальною та такою, яка б могла розв'язати всі соціальні протиріччя. Апокаліптичний нігілізм базується на принципах подолання або деконструкції бінарних опозицій та ідеї про «смерть метафізики». В умовах коли «всі вищі цінності знецінились» соціальне починає відтворювати та симулювати саме себе. До такої симуляції відносять і історію. Діалектика бажання в сучасному суспільстві розкривається у прагненні до катастрофізму та одночасним відтягуванням, запобіганням, застереженням. З іншого боку, фатальною для суспільства виявляється методологічна настанова на плюралізм, яка автоматично нівелює історію як єдиний універсальний процес, адже така історія є одним із конструктів, із метанаративів, а отже спрямовує до обмеження та відсутності свободи. Цей вид дискурсу кидає серйозний виклик філософії ХХІ століття, адже ставить під сумнів її статус як науки, по-друге, дискредитує соціальні інститути, по-третє, нівелює людину, відмовляючи їй у здатності творити, або обмежуючи її творчість шизофренічними імпульсами несвідомого. Тому, подальша розробка проблеми повинна розкриватись у дослідженнях, які могли б скласти альтернативу формуванню катастрофічної свідомості на соціальному рівні, а саме пошуку шляхів розвитку творчих здібностей, прояви яких могли би нейтралізувати негативний вплив «безробітної негативності» постмодерну.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ, ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Назаренко М.С. Футурошок як апокаліптичне передчуття майбутнього / М.С. Назаренко // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. К.: Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2010. - Вип. 22 (35). - С. 198-209.

2. Назаренко М.С. Есхатологія та футурологія як два способи прогнозування історії / М.С. Назаренко // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. - Житомир: Вид-во ЖДУ імені І.Франка, 2010. - Вип. 52. - С. 26-32.

3. Назаренко М.С. Есхатологічні мотиви філософської творчості Ж.П. Бодрійяра / М.С. Назаренко // Ученые записки Таврического национального университета имени В.И. Вернадского. Серия «Философия. Культурология. Политология. Социология». - Том 23 (62). №2. - Симферополь: Таврический национальный университет имени В.И. Вернадского, 2010. - С. 3-9.

4. Назаренко М.С. Есхатологічна свідомість: до проблеми онтології / М.С. Назаренко // Наукові записки. Серія «Філософія». - Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія». - 2010. - Вип. 6. - С. 213-225.

5. Назаренко М.С. Роль пустоти і цинізму у формуванні есхатологічних уявлень сучасності / М.С. Назаренко // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія 7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2010. - Вип. 23 (36). - С. 336-344.

6. Назаренко М.С. Політична ідентичність у світлі сучасного есхатологічного дискурсу / М.С. Назаренко // Наукові записки. Серія «Культурологія». - Острог: Вид-во Національного університету «Острозька академія», 2011. - Вип. 7. - С. 345-349.

7. Назаренко М.С. Есхатологія як «жанр» філософської есеїстики кінця ХХ століття / М.С. Назаренко // Дні науки філософського факультету - 2008: Міжнародна наукова конференція (16-17 квітня 2007 року): Матеріали доповідей та виступів. - К.: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2008. - Ч. VIII. - C. 60-61.

8. Назаренко М.С. Політичний вимір есхатології ХХ століття очима європейських дослідників / М.С. Назаренко // Ірраціональне підґрунтя раціональності (колізії, взаємовпливи, взаємопереходи): Матеріали учасників Всеукраїнської науково-теоретичної конференції (м. Полтава, 14 квітня, 2009 року). - Полтава: Полтавський літератор, 2009. - С. 259-270.

9. Назаренко М.С. До витоків есхатологічного дискурсу ХХ століття / М.С. Назаренко // Діалектика духовних процесів. Вип. 2. Матеріали Всеукраїнської конференції студентів-філософів та молодих науковців 2009 р. / Ред. колегія: В.С. Возняк, Д.Я. Стецько, С.В. Возняк. - Дрогобич: Редакційно-видавничий відділ Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, 2009. - С. 28-34.