Антропологія та поетика тривалості у контексті філософії іншого

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет

ім. В. Н. КаразІна

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Антропологія та поетика тривалості у контексті філософії іншого

Спеціальність 09.00.04 _ філософська антропологія,

філософія культури

Зіборова ДАР'Я АНАТОЛІЇВНА

Харків - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: Кандидат філософських наук, доцент

Філоненко Олександр Семенович

Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна,

доцент кафедри теорії культури і філософії науки

Офіційні опоненти: Доктор філософських наук, професор

Малахов Віктор Аронович,

Інститут філософії імені Г. С. Сковороди НАН України,

професор, головний науковий співробітник

Кандидат філософських наук, доцент

Філіппова Тетяна Михайлівна

Харківська державна академія культури,

доцент кафедри культурології

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дисертації. Сучасна антропологія характеризується відродженням теми суб'єктивності після того, як вона була нівельована в ситуації постмодерну. Проголошення «смерті суб'єкта» (Фуко) та «смерті автора» (Барт) призвело до побудови безсуб'єктної філософії, що базується на певних незалежних від особистості структурах чи епістемах. Ця відмова від теми суб'єктивності проходила паралельно із «забуттям» теми часу, у зв'язку з чим філософія ситуації постмодерну (дослівно - після сучасності) опинилася в певному есхатологічному стані після часу. Цей стан характеризується заміною діахронії та історії на синхронію та простір співвідношення дискурсів як певний інтертекст.

Сучасне відродження теми суб'єкта, її нова інтерпретація в антропології пов'язані з поверненням теми темпоральності. Історія філософії демонструє, що відкриття теми суб'єкта, особистості завжди позначалося трансформацією уявлень про час (Августин, Кант, Бергсон), тому суб'єктивність та час можуть розглядатися як концепти, що тісно пов'язані між собою. Повернення суб'єктивності в антропологію після заяв про смерть цього концепту відбувається не як відродження трансцендентального суб'єкта, а як побудова теорії темпоральної, динамічної особистості, що змінюється, постійно перебуває в процесі становлення, для якої час є середовищем та умовою побудови суб'єктивності. Отже, для описання сучасного антропологічного контексту необхідною стає експлікація можливих типів зв'язку темпоральності та суб'єктивації.

Серед багатьох теорій, що пов'язують суб'єктивність та час у філософії двадцятого сторіччя, ми перш за все звернемося до концепції тривалості як тканини свідомості Анрі Бергсона, а також, виділимо моделі, що доповнюють дану лінію антропології тривалості.

Класичну теорію тривалості Берґсона, що виділена нами як базова, доповнюють комунікативна традиція філософії діалогу Мартіна Бубера та етична філософія Іншого Емануеля Левінаса; в кожній з них процес суб'єктивації пов'язаний з певною трансформацією суб'єктивної темпоральності. Дані концепції є не тільки окремими традиціями з власними базисами, вони до того ж перекликаються в побудові теорії часу як тривалості та доповнюють одна одну, утворюючи простір проблематики сучасної антропології. Кожна з даних парадигм вирішує питання про зв'язок тривалості та суб'єктивності по-своєму. У зв'язку з цим постає необхідність віднайти смисловий простір, в якому буде можлива їх «комунікація».Таким концептуальним полем стає філософія Іншого: її можна назвати «діагностичною» у стосунку до всієї філософії двадцятого сторіччя, включаючи ситуації модерну та постмодерну, «занепокоєність» філософії проблемами мови (аналітична філософія), спілкування (філософія діалогу) та досвіду радикалізації інакшості як відмінності та різноманіття (ситуація постмодерну). Таким чином, філософія Іншого постає в сучасній філософії як саме той смисловий простір, в якому можна зіставити різні теорії темпоральної суб'єктивації та проаналізувати перспективи сучасної антропології.

Виходячи з різних моделей зв'язку суб'єктивації з часом, розгортається темпорально навантажена поетика тривалості, яка дає змогу прослідкувати, яким чином зміна антропологічної парадигми може відбиватися в культурі, а саме, розкрити не тільки внутрішні антропологічні настанови, але і той процес, завдяки якому вони стають зовнішніми, розкриваються та вкорінюються в культурі.

Ступінь наукової розробки теми Аналіз філософських досліджень проблеми часу та суб'єктивності призводить до виокремлення декількох груп джерел:

· Аналіз проблеми часу як суб'єктивної категорії від античності (Аристотель), через традицію богослов'я (Августин) і до Канта, який остаточно пов'язав темпоральність та суб'єктивність; дослідження проблеми суб'єктивної темпоральності в філософії часу П. П. Гайденко, І. Прігожина, М. Д. Ахундова, Дж. Mантзардіса, Дж. Бегбі, С. А. Аскольдова, Н. Н. Трубнікова та інших;

· дослідження, що належать до аналізу французького спіритуалізму, який намітив перехід в антропології від класичної кантіанської парадигми до некласичної, ірраціональної: Бутру, Бергсон, Колінгвуд, Кротов;

· розвиток теорії суб'єктивності як тривалості в філософії А. Бергсона, її сприйняття та переосмислення Ж. Дельозом, М. Мерло-Понті, Ж. Марітеном, а також російською релігійною філософією - М. О. Лоським, С. А. Аскольдовим, С. Л. Франком, та аналіз дослідників творчості Берґсона: І. І. Блауберг, Ф. Нетеркотт, К. Свасьяна, А. Н. Чанишева та інших;

· діалогічний напрямок у дослідженні антропології та поетики, що пов'язаний з іменами М. Бубера, Ф. Розенцвейга, О. Розенштока-Хюссі, Ф. Ебнера та М. Бахтіна, та їх дослідники: Л. Шестов, В. С. Біблер, С. Л. Франк, В. А. Малахов, В. Л. Махлін, І. М. Cоломадін, Г. С. Померанц, Дж. Браун, Р. Коен, М. Фрідман, Р. Гіббс та інші;

· феноменологічна теорія суб'єктивного часу, що представлена у працях Е. Гуссерля, М. Гайдеґґера, Ж. П. Сартра, М. Мерло-Понті, та філософія Іншого Е. Левінаса, що виходить за її межі і може бути умовно поділена на праці, присвячені аналізу феноменології, та роботи, що є критичними щодо феноменології та гайдеґґеріанської онтології. У зв'язку з відходом Левінаса від феноменологічної традиції дослідження суб'єктивності та темпоральності ми аналізуємо його філософію поза межами феноменології, в парадигмі трансформації антропології тривалості. Окремо можна виділити Б. Вальденфельса, який, залишаючись у межах феноменологічної парадигми, розвиває близьку до філософії Іншого проблематику, Ж. Дерріда у зв'язку з його рецепцією проблематики філософії Левінаса, та філософію події А. Бадью - у зв'язку з його критикою етичної концепції Левінаса. До цього ж блоку належать праці дослідників філософії Іншого Е. Левінаса (Р. Коен, А. Пеперзак, В. А. Малахов, А. В. Ямпольська, О. С. Філоненко, І. С. Вдовіна та інші);

· теоретичні праці з проблем поетики, що слугували методологічною базою для побудови антропологічної поетики тривалості: Р. Якобсона, М. Гайдеґґера, С. Аверінцева, Р. Барта , П. Рікера , Б. Успенського, О. Н. Суховея;

· дослідження поетики М. Пруста, серед яких можна умовно виокремити літературознавчий напрямок: Н. Л. Савранскій, В. Н. Божович, С. Г. Бочаров, А. Н. Владимірова, М. В. Толмачов; та філософський напрямок, пов'язаний з іменами П. Рікера, Ж. Дельоза, В. Подороги, М. Мамардашвілі, А. В. Ахутіна.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі теорії культури та філософії науки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна в рамках комплексної програми НДР «Концепція цілісності: проблеми духовності в науці та культурі» (д/р UA № 01008737р).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є осмислення антропологічного змісту теорій суб'єктивної темпоральності (тривалості), зв'язку цих теорій з процесами та типами суб'єктивації, а також породжених ними поетик темпоральної антропології в контексті філософії Іншого.

Для досягнення поставленої мети автор даного дисертаційного дослідження намагався вирішити наступні взаємопов'язані завдання:

· дослідити основні філософські стратегії антропології тривалості (Берґсон, Бубер, Левінас) та виокремити антропологічні моделі темпоральності як суб'єктивного часу-тривалості, пов'язані з різними типами суб'єктивації;

· виявити причини зміни типів суб'єктивації у зв'язку з трансформацією антропології тривалості, що розглядається в контексті філософії Іншого;

· проаналізувати можливі стратегії побудови антропології тривалості в контексті руху від суб'єктивного до інтерсуб'єктивного часу;

· прослідкувати трансформацію основних антропологічних концептів у зв'язку зі змінами акценту на минулому, теперішньому або майбутньому часі в межах антропології тривалості;

· проаналізувати проблему побудови дискурсу тривалості як питання про трансформацію мови висловлювання темпоральної антропології;

· експлікувати поетику, що відповідає різним типам антропологічних моделей, що виходять із зв'язку часу та суб'єктивності.

Об'єкт дослідження - антропологія та поетика тривалості.

Предмет дослідження - антропологічні моделі тривалості в контексті філософії Іншого.

Теоретична та методологічна база дослідження. Відповідно до мети та завдань, означених у дисертації, методологічною основою дослідження є міждисциплінарний антропологічний підхід, що використовується при аналізі суб'єкта у зв'язку з проблематикою суб'єктивного часу. При викладенні матеріалу використовується компаративістський та системно-комплексний підходи, що дають можливість сполучати експлікацію та аналітику рішень проблематики суб'єктивного часу в антропологічних проектах філософії життя А. Бергсона, діалогічної філософії М. Бубера та філософії Іншого Е.Левінаса. Під час аналізу фактичного змісту проектів суб'єктивного часу використовується феноменологічний підхід. В аналітиці та критиці теоретичних настанов, що зумовлюють специфіку антропологічних проектів тривалості, використовується метод історико-культурного контекстуального аналізу.

Під час аналізу літературних та філософських текстів з точки зору поетики тривалості використовується літературознавчий підхід, а також герменевтичний та семіотичний методи.

Теоретичний базис дослідження складають: теорія часу-тривалості та темпоральної структури свідомості Анрі Берґсона, концепти філософії діалогу Мартіна Бубера, Франца Розенцвейга, Ойґена Розенштока-Хюссі та Фердінанда Ебнера; філософія Іншого Еманюеля Левінаса, аналіз етичної філософії Іншого Жака Дерріда, сприйняття концепції Берґсона в філософії Жіля Дельоза, філософія події Алена Бадью.

Наукова новизна отриманих результатів:

· Позначене місце антропології тривалості в контексті основних стратегій темпоральності, які розглядаються як спрямування філософії часу від онтологічних (Платон, Аристотель) до антропологічних практувань (Кант, Бергсон).

· Виділено три антропологічні моделі тривалості, що доповнюють одна одну за критерієм акцентування суб'єктивного часу: «антропологія пам'яті», що описує суб'єктивний час через пам'ять-минуле; «антропологія діалогу», що описує тривалість як інтерсуб'єктивний час стосунків та спілкування, які розгортаються в теперішньому; та «антропологія Іншого», в якій час виникає з інтерсуб'єктивності як етичного відношення до Іншого, яке і задає майбутнє.

· Продемонстровано, що акцентуація часу в філософії тривалості пов'язана з певними критеріями інтерсуб'єктивності: акцентуація пам'яті призводить до винесення за лапки інтерсуб'єктивної сфери, розкриття тривалості через діалог та поява інтерсуб'єктивності призводить до акценту на теперішньому часі, а побудова філософії тривалості, виходячи з етичної вимоги Іншого, розкриває структуру тривалості з акцентом на майбутньому як часі Іншого.

· Проведено антропологічний аналіз моделей суб'єктивної темпоральності. Показано, що кожна з інтерпретацій тривалості у виділених моделях визначає модифікацію системи антропологічних характеристик:

- «антропологія пам'яті» визначає суб'єкта через характеристики свободи, інтуїтивного пізнання, творчості та пам'яті;

- «антропологія діалогу» - через опозицію досвід/стосунок та діалог як симетричну вільну взаємодію Я - Ти;

- «антропологія Іншого» - через асиметричну етику, свободу як відповідальність і категорії тотальності та інакшості.

· В межах суб'єктивного часу виявлена структура інтерсуб'єктивної темпоральності та продемонстровано, що діалог розкриває час стосунків, а етична вимога, яка ґрунтується на асиметричному ставленні до Іншого, дозволяє розрізнити в межах інтерсуб'єктивного часу - етичний і пов'язані з ним поняття співчуття, справедливості та морального вибору, які трансформують теорію темпоральності в цілому, зміщуючи акцент зі споглядання внутрішнього часу-тривання на активні дії та зусилля суб'єкта.

· Продемонстровано, що кожна з антропологічних моделей призводить до певної поетики тривалості: «антропологія пам'яті» визначає поетику «потоку свідомості» та становлення як розгортання пам'яті, «антропологія діалогу» - поетику мовлення та фрагментарності письма відповідно до діалогічного мовлення, «антропологія Іншого» - поетику дистанції, що породжується трансцендентністю Іншого, та поетику події, яка призводить до побудови нової мови задля виходу за межи сказаного, як мови радикальної відсутності.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційної роботи можуть бути використані у філософських антропологічних дослідженнях темпоральності та комунікативних стратегій, пов'язаних з Іншим.

Отримані результати знадобляться як у науковій, так і викладацькій діяльності, вони слугуватимуть базою для побудови курсів та спецкурсів з філософської антропології, етики, культурології, філософії діалогу, темпоральної філософії та філософії Іншого. Результати роботи були використані автором під час викладення курсів «Етика та естетика» та «Семіотика культури» в Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження були викладені у виступах на наукових конференціях: «Культура та інформаційне суспільство XXI століття» (Харківська державна академія культури, 25 - 26 квітня 2006 р.); XIV Харківські міжнародні Сковородинівські читання «Філософські стратегії XXI століття» (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна 29 - 30 вересня 2006 р.); «Наука та соціальні проблеми суспільства: освіта, культура, духовність», (Харківський державний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди, 20 - 21 травня 2008 р.).

Матеріали дисертації обговорювалися на науковому семінарі кафедри теорії культури та філософії науки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Публікації. Основні ідеї та положення дисертації викладені в 7 наукових публікаціях, з яких 4 статті опубліковані в фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації зумовлена її метою, завданнями та логікою дослідження та складається зі вступу, трьох розділів, що включають 13 підрозділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 196 найменувань. Повний обсяг роботи становить 203 сторінки, з яких 187 сторінок становить основний текст.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальності теми, визначається сучасний стан її вивчення; сформульовано мету та основні завдання дослідження, об'єкт, предмет, методи дослідження, зазначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами та темами, її апробацію; розкрито наукову новизну одержаних результатів та їхнє теоретичне та практичне значення; висвітлено зміст дисертації та результати дослідження.

Перший розділ дисертації - «Темпоральна антропологія: підходи та моделі» включає огляд стратегій суб'єктивної темпоральності, аналіз взаємовпливу та розбіжностей в наявних моделях співвідношення часу та процесу суб'єктивації та їх маніфестації в культурі шляхом побудови нової мови.

Підрозділ 1.1. «Час та суб'єктивність: від онтології до антропології» присвячений розгляду різних підходів та концепцій філософії темпоральності, які аналізуються як рух від онтології (антична традиція) до антропології часу (Кант, Берґсон). Особливу увагу приділено антропологічному виміру концепції темпоральності Канта, яка стає підґрунтям і водночас точкою відштовхування для побудови теорії тривалості як суб'єктивного часу А. Берґсона. Аналіз теорії тривалості в антропологічному вимірі демонструє її специфіку, яка полягає в описі свідомості як самотньої, такої, що не може знайти виходу до інших свідомостей - і це відкриває проблему пошуку додаткових теорій суб'єктивної темпоральності, які, виходячи з розгляду суб'єктивного часу як тривалості, утворюють смисловий простір антропології тривалості. Такими теоріями є діалогічна філософія (М. Бубер, Ф. Розенцвейг, О. Розеншток-Хюссі і Ф. Ебнер) та філософія Іншого (Е. Левінас), які відкривають інтерсуб'єктивний вимір тривалості.

У підрозділі 1. 2. «Тривалість і суб'єктивація: антропологічні моделі суб'єктивного часу» на основі аналізу зв'язку тривалості та суб'єктивності в концепціях А. Берґсона, М. Бубера та Е. Левінаса конструюються можливі моделі антропології тривалості. Показано, що ці моделі характеризуються акцентом на певний модус часу: минуле, теперішнє або майбутнє. Отже, в межах антропології тривалості виділяються три парадигми суб'єктивної темпоральності: «антропологія пам'яті» з акцентом на минулому, «антропологія діалогу», що акцентує теперішній час, та «антропологія Іншого», що наголошує на майбутньому.

У підрозділі 1.3. «Поетика тривалості в антропологічному контексті» аналізується проблематика зміни мови, яка постає при розгортанні антропологічних моделей тривалості. В межах «антропології пам'яті», що реконструюється на матеріалі теорії тривалості Берґсона, постають питання про очищення мови висловлювання теорії часу від просторових визначень і побудови нової метафоричної мови, яка уможливить передачу внутрішнього досвіду свідомості-тривалості. «Антропологія діалогу», що ґрунтується на розробках філософів-діалогістів, робить питання мови одним з центральних, бо саме через мову здійснюється діалогічна комунікація. «Антропологія Іншого», яка реконструюється на основі філософії Левінаса, ґрунтується на асиметричному відношенні та ставить питання про мовне вираження невимовного досвіду Іншого,, який [досвід] руйнує інакшість і трансцендентність Іншого, щойно його [досвід] намагаються окреслити в поняттях мови. Отож, у даному підрозділі ми досліджуємо питання антропології тривалості, вдаючись до аналізу мови, настанов автора та внутрішньої будови тексту, що їх задає темпоральна модель, а також питання виділення та аналізу тих умов, які визначають той чи інший тип письма.

У другому розділі дисертації - «Антропологія пам'яті» та її межі» - на основі аналізу теорії суб'єктивної темпоральності як тривалості А. Берґсона експлікується антропологічна модель пам'яті та відповідна поетика, що зумовлюється антропологічними категоріями даної моделі

Підрозділ 2.1. «Тривалість як психологічний феномен» присвячений розробці та аналізу визначення суб'єктивної темпоральності як тривалості на матеріалі філософії Анрі Бергсона. Розмежовуються уявлення про час внутрішній, суб'єктивний час і час науки; кількісні та якісні виміри часу, просторові та темпоральні визначення в теорії часу.

Розглядається інтуїтивний метод пізнання, що запропонований Берґсоном як альтернатива аналітичному методу інтелекту в процесі сприйняття тривалості. Суб'єктивний час визначається як тривалість, що є тканиною свідомості і характеризується не рядом окремих, кількісно виміряних станів свідомості, , а взаємопроникненням елементів, які утворюють неперервний та неподільний потік свідомості. Таке визначення суб'єктивного часу змальовує суб'єкта як такого, що постійно змінюється, перебуваючи у процесі становлення, і безпосередньо переживає досвід перебування в потоці тривалості.

У підрозділі 2.2. «Тривалість і свобода» на основі аналізу тривалості обґрунтовується внутрішня свобода суб'єкта як основна антропологічна категорія даної моделі тривалості.

Показано, що проблема свободи, поставлена Берґсоном, повинна розглядатися в контексті традиції французького спіритуалізму (Мен де Біран, Равесон, Бутру, Лашельє), яка утворює той концептуальний простір, в якому стає можливо розглядати свободу як притаманну кожній людині, апріорну, творчу та спонтанну здатність.

У контексті темпоральної антропології саме визначення тривалості як тканини свідомості призводить до побудови опозиційної до детермінізму концепції, що заперечує причинно-наслідкову зумовленість у житті людської свідомості. Отже, продемонстровано, що тривалість задає можливість свободи у сфері свідомості.

Підрозділ 2. 3. «Пам'ять і тривалість» присвячений аналізу ролі пам'яті в структуруванні тривалості та процесі суб'єктивації. Продемонстровано, що саме пам'ять в даній антропологічній моделі стає чинником, який задає єдність та самототожність особистості, що постійно змінюється, перебуваючи в потоці часу. Показано, що пам'ять є головною ланкою у процесі взаємодії свідомості-тривалості зі зовнішнім світом, бо завдяки структурі пам'яті відбувається процес пізнання. У цьому процесі відбувається сполучення сприйняття, що відбувається в теперішньому, і образів минулого досвіду взаємодії з реальністю, що зберігаються у пам'яті.

Аналізуються дві форми пам'яті, їх взаємодія та вплив на процес суб'єктивації. Розглядаються рецепції проблеми зв'язку тривалості та пам'яті Ж. Дельозом і М. Мерло-Понті. Продемонстровано, що пам'ять структурує потік свідомості і що тривалість є розгортанням образів минулого - пам'яті у теперішнє - сприйняття. Отже, суб'єктивність «антропології пам'яті» занурена в минулий досвід, на підставі якого сприймається теперішній час, а майбутнє, яке не можна вивести з такого бачення часу, стає лише невизначеною можливістю і не має власного концептуального статусу в даній темпоральній парадигмі.

Підрозділ 2. 4. «Онтологічна тривалість» демонструє шляхи онтологізації поняття тривалості. За аналогією з часом свідомості Бергсон вибудовує концепцію походження життя і описує час всесвіту. Аналіз еволюційної концепції Берґсона, проведений в даному підрозділі, виявляє категорії, характерні для антропологічного виміру тривалості: неперервність, яка розуміється як континуальність, відсутність дискретності, витікання одних станів свідомості з інших, можливість творчого та спонтанного розвитку. Відмова від концепції мети в еволюційній теорії Берґсона підкреслює та доводить неможливість відкриття майбутнього часу, який в антропологічній парадигмі пам'яті інтерпретується як розширення теперішнього. Тривалість набуває ознак постійного творчого створення нового, але такого, що витікає з попереднього.

Аналізується проблема пізнання тривалості аналітичнім методом інтелекту, який в процесі аналізу виокремлює стани свідомості з цілісного потоку, що робить неможливим безпосереднє пізнання тривалості на засадах аналізу. Запропонований метод інтуїтивного пізнання тривалості знаходить своє обґрунтування в еволюційній концепції Берґсона.

У підрозділі 2. 5. «Тривалість на інтерсуб'єктивність: межі «антропології пам'яті» аналізуються можливі стратегії інтерсуб'єктивної взаємодії в межах «антропології пам'яті». Показано, що антропологія, яка реконструюється через ідею часу-тривалості, виявляє певні проблеми під час спроб зіставити її з концепціями інтерсуб'єктивності. Теорія психологічного часу, що описує процеси свідомості, виявляє свою недостатність у процесі аналізу іншої особистості, що окреслює межі «антропології пам'яті». Метод інтуїтивного пізнання як безпосереднього проникнення в суть пізнаванного об'єкту нівелює унікальність і саме інакшість Іншого. Продемонстровано, що причиною неможливості інтерсуб'єктивної взаємодії в рамках антропологічної моделі пам'яті виявляється механізм пізнання оточуючого світу як «накидання» образів минулого досвіду на сприйняття реальності. Класифікація, що здійснюється при цьому, вкорінення у поняттях, знімають індивідуальність і неповторність Іншого. Пошук достовірності у внутрішньому, суб'єктивному досвіді під час взаємодії з Іншим, установка на неперервність досвіду, за аналогією з континуальністю часу, призводять до того, що суб'єктивність «антропології пам'яті» виявляється феноменом самотньої свідомості, що нездатна відкрити Іншого.

Підрозділ 2. 6. «Поетика «антропології пам'яті» присвячений експлікації відповідної поетики: продемонстровано, що «антропологія пам'яті» суттєво пов'язана з проблемою нової мови, оскілки буденна мова та мова науки не в змозі виразити плинність та мінливість реальності. Виявлення і аналіз відповідної поетики здійснено на матеріалі літературної творчості М. Пруста, яка побудована як вираження досвіду темпоральної суб'єктивності. Показано, що поетика Пруста у різних варіантах її прочитання (літературознавча традиція та філософський аналіз прози Пруста, проведений Ж. Дельозом, П. Рікером, М. Мамардашвілі, В. Подорогою) демонструє мовну та концептуальну відповідність основним пунктам моделі темпоральної «антропології пам'яті»: побудова наративу як «потоку свідомості», розгляд суб'єктивності як темпоральної - зануреної у тривалість, акцент на даних пам'яті в реконструкції особистості та часу, зв'язок процесу суб'єктивації з актуалізацією даних пам'яті і творчістю. Продемонстровано, що поетика Пруста позначує спробу виходу за межі «антропології пам'яті» в інтерсуб'єктивний простір. Інший стає тою точкою, навколо якої вибудовуються роздуми та оповідь автора. Питання про Іншого, що виникає в межах поетики «антропології пам'яті», не має рішеннячерез те, що суб'єкт даної антропології та поетики залишається в межах парадигми одинокої свідомості. антропологія трансформація тривалість філософський

Третій розділ дисертації «Інтерсуб'єктивна антропологія тривалості: діалог та Інший» присвячений експлікації моделей антропології тривалості, що характеризуються акцентом на інтерсуб'єктивній сфері в процесі суб'єктивації, а також аналізу відповідних поетик, які виходять з необхідності спілкування з Іншим.

Підрозділ 3. 1. «Тривалість та «антропологія діалогу» демонструє, що перехід до інтерсуб'єктивної тривалості відбувається через критику досвіду у філософії діалогу та задає умови «антропології діалогу». Суб'єктивація, що ґрунтується на пріоритеті інтерсуб'єктивної взаємодії, пов'язана із участю в діалозі як взаємному спілкуванні Я і Ти. Відмова від процедур досвіду відкриває інтерсуб'єктивний простір через категорію «між» і можливість комунікації. Досвіду, що об'єктивує, та володінню, які відповідають світу об'єктів, протиставляються стосунки, що відкривають Іншого. Двом модусам взаємодії з реальністю відповідають дві різні моделі темпоральності: пізнання як набуваття досвіду та володіння відкривають застиглий світ речей-об'єктів, і суб'єкт виявляється вкоріненим в минулому, що вже пройшло, у завершеному часі; становлення і тривалість пов'язуються в діалогічній парадигмі з теперішнім, яке розуміється як час діалогу і відкривається стосунками між Я і Ти. Показано, що теперішнє має в антропологічній моделі діалогу істинну тривалість комунікації, в той час як минуле - не триває і осмислюється як «застиглий час речей». Продемонстровано, що побудова «антропології діалогу» на базі інтерсуб'єктивного зв'язку задає новий вимір свободи, яка пов'язана з активними діями - відповіддю на поклик Ти, а не зі спогляданням даних свідомості, як у моделі «антропології пам'яті».

У підрозділі 3. 2. «Поетика діалогу: говорити до Іншого» проаналізована поетика діалогу, яка характеризується акцентом на мові, що звернена до Іншого та може розглядатися як вихід до мовного простору. Дана поетика спирається не на одиноке «cogito», а на мову, що організує інтерсуб'єктивність. Слово, спрямоване до Іншого, свідчить проти самотності суб'єкта (Ебнер), це дозволяє побудувати парадигму «мовного мислення» (Розенцвейг), що походить з феноменів Творіння, Одкровення та Спасіння. Це відкривається як зв'язок суб'єкта і реальності у стосунках, які закріплені в мові. Мова стає парадигмою побудови соціальних зв'язків і теорії реальності як просторово-часової осі («граматичний метод» Розенштока-Хюссі). Сам суб'єкт, що говорить, розташований в центрі просторово-часової осі і виявляється вкоріненим у теперішньому, з якого, за посередництва мови, розгортаються минуле та майбутнє. Продемонстровано, що розширення діалогу за межі мови, здійснене Бубером, відкриває мову як одне з виявлень стосунків, які є базовими. Таким чином, діалог розуміється ширше, ніж мова, і це задає певну поетику, що характеризується дискретністю та фрагментарністю письма, побудовою тексту у вигляді завершених фрагментів, що співвідносяться та перекликаються між собою в загальній парадигмі континуальних стосунків.

Підрозділ 3. 3. «Тривалість та «антропологія Іншого» присвячений аналізу інтерсуб'єктивності як асиметричної, на відміну від діалогу, взаємодії і спирається на філософію Левінаса. Дана модель виходить з пріоритету суб'єкта - існуючого, над безособовим існуванням- il y a, що прийнято за основу в онтології гайдеґґеріанського типу. Темпоральність розглядається як спосіб проявлення існуючого в бутті. Продемонстровано, що теперішнє відкривається як сам факт існування суб'єктивності, який полягає в зусиллі бути, та розгортається динамічно як тривалість, але в зворотному напрямку - це перехід теперішнього в минуле. «Антропологія Іншого» будується на опозиції Інше/Тотожне. Суб'єкт, що докладає зусилля бути, визначається як тотожний собі і залишається в темпоральності теперішнього, вихід з якої можливий тільки завдяки інтерсуб'єктивності, що відкривається через дистанцію між я та Іншим і неможливість процедури пізнання як перетворення інакшого в тотальність тотожного. Самотність акту-існування, вкоріненого в теперішньому, долається визнанням інакшості Іншого в якості його основної властивості, що задає майбутнє за межами особистої темпоральності суб'єкта як час Іншого, що його акцентує дана антропологічна модель. Аналіз теорії Левінаса демонструє, що цей час Іншого набуває виміру «батьківства», «плодючості» як продовження часу за межами життя суб'єкта. Особисте минуле суб'єкта відміняється у маніфестації миті теперішнього, яке виходить саме з себе, а минуле Іншого розглядається як те, що ніколи не було моїм минулим, як непам'ятне (споконвічне) минуле.

Продемонстровано, що пріоритет Іншого ставить особисту свободу людини під знак питання. Від маніфестації свободи як свободи бути, самотнього існування, суб'єкт, якому відкрилася інтерсуб'єктивна сфера, переходить до виявлення свободи як відповідальності за Іншого, до морального вибору та справедливості. Етичне відношення до Іншого як моральна вимога відкриває всередині інтерсуб'єктивного часу етичну темпоральність, що зміщує акценти в теорії часу антропологічної моделі Іншого. Особисте минуле Іншого стає в етичному вимірі тим, що стосується суб'єкта через співчуття та відкривається як запізнення суб'єкта на поклик про допомогу, теперішнє розгортається як час присутності Іншого і моральна відповідальність, а майбутнє - як поклик до справедливості. Таким чином, акцент в теорії темпоральності зміщується зі споглядання або активності суб'єкта саме на моральну дію.

Підрозділ 3. 4. «Поетика «антропології Іншого» демонструє, що етична спрямованість «антропології Іншого» призводить до побудови поетики, що базується не тільки на комунікації, а на збереженні абсолютної інакшості Іншого. Мова маніфестує дистанцію між суб'єктом та Іншим, оскільки стає тим зв'язком, який не відміняє свободу та інакшість Іншого та відкривається як «кличність» (Левінас) і «респонзивність» (Вальденфельс). Присутність Іншого стає подією (Бадью), що перериває континуальність наративу і особистого часу суб'єкта, але також ініціює новий потік тривалості присутності та стосунків. Мова поетики події Іншого базується на опозиції етика/риторика, що ставить питання про мову, яка не елімінує в понятійній фіксації інакшість і трансцендентність Іншого (Дерріда). Новий вимір поетики «антропології Іншого» відкривається через визначення Іншого в термінах радикальної відсутності, Сліду, і будується через опозицію Сказаного, як фіксованого у поняттях, і Мовлення, як такого відношення, яке перешкоджає зануренню Іншого в готовий дискурс.

ВИСНОВКИ

У дисертації експліковано модель аналізу сучасного стану антропології як темпоральної, шляхом виділення моделей зв'язку суб'єктивності та тривалості на основі ґрунтовного аналізу та порівняння філософсько-антропологічних ідей, що були окреслені в концепціях А. Берґсона, М. Бубера, Ф. Розенцвейга, О. Розенштока-Хюссі, Ф. Ебнера, Е. Левінаса. Проблема вираження та вкорінення антропологічних настанов у культурі була вирішена шляхом експлікації відповідної до моделей темпоральності поетики тривалості.

Продемонстровано, що філософія темпоральності виявляє ознаки руху від онтологічного виміру до антропологічного, що і дало можливість поставити питання про темпоральну антропологію. Осмислення сучасної ситуації в антропології стає можливим як експлікація можливих типів зв'язку суб'єктивності та тривалості в якості парадигм темпоральної антропології. Виділено три моделі темпоральної суб'єктивації з акцентами на різні модуси часу: минуле, теперішнє і майбутнє.

На матеріалі аналізу філософських концепцій темпоральності виокремлена базова теорія суб'єктивного часу як тривалості А. Бергсона і показано, що існують додаткові до неї теорії: діалогічна філософія і філософія Іншого. Доведено відповідність цих теорій виділеним моделям антропології тривалості: «антропології пам'яті», «антропології діалогу» та «антропології Іншого».

При аналізі даних моделей філософія Іншого стає смисловим простором співставлення різних парадигм суб'єктивного часу і контекстом комунікації різних проектів антропології тривалості.

Продемонстровано, що три виділені моделі характеризуються поставленням питання мови як способу експлікації антропологічних концептів, тобто проблемою поетики як виділення особливостей типу письма та умов його побудови.

Показано, що «антропологія пам'яті» будується на ґрунті концепції суб'єктивного часу-тривалості як плинного та неперервного часу-якості, що визначається взаємопроникненням елементів. Таке витлумачення часу призводить до побудови антропології, що акцентує минуле - пам'ять як структуруючий початок часу та особистості і базовий елемент в механізмі взаємодії особистості з навколишнім середовищем, який розуміється як розгортання досвіду. «Антропологія пам'яті» характеризуєтся категоріями свободи як спонтанності, що протиставлена детермінації, творчості та інтуїтивного пізнання. Доведено, що в даній антропологічній парадигмі неможливе відкриття та осмислення інтерсуб'єктивної сфери, що виявляє межі «антропології пам'яті». Продемонстровано, що це пов'язано з акцентом на минулому, настановою на набуття досвіду і методом інтуїтивного пізнання як проникнення в сутність предмета.

Продемонстровано, що концепція тривалості породжує питання про поетику як мову вираження мінливої внутрішньої структури особистості та досвіду переживання тривалості. На прикладі аналізу літературної творчості М. Пруста показано, що «антропологія пам'яті» призводить до побудови поетики «потоку свідомості», для якої властиві ті ж самі характеристики і проблеми, що мають місце в антропологічному проекті. Піднявши питання Іншого, в якості смислового центру свого оповідання Пруст намагається вирішити її, все ж таки залишаючись в межах «антропології пам'яті», і це робить Іншого знаками, що підлягають інтерпретації, а ситуації взаємодії з ними стають процедурами розшифровування, що не досягає мети - Інший залишається замкненим простором, і поетика пам'яті демонструє неможливість покинути межі одинокої свідомості.

Показано, що «антропологія діалогу» відкриває інтерсуб'єктивний простір шляхом критики досвіду, протиставляючи йому стосунки. Двом модусам сприйняття реальності - досвіду і стосункам - відповідають два типи суб'єктивної темпоральності. Досвід відповідає минулому, що позбавлене реальної тривалості. Настанова на набуття досвіду не дає суб'єкту можливості відкрити інтерсуб'єктивну сферу, яка відкривається через стосунки «Я-Ти». Базою стосунків стає не свідомість суб'єкта, що пізнає, а простір «між», що відкривається в діалозі. Діалог відкриває теперішній час з його істинною тривалістю як часом спілкування і присутності Іншого. Динаміка цього часу задається розгортанням стосунків Я і Ти. Отже, в «антропології діалогу» акцентоване теперішнє, що задає такі антропологічні характеристики, як: опозиція досвід/стосунки, відмова від монологічного пізнання, свобода як можливість виходу назустріч у вільному діалозі, а суб'єктивація пов'язана з простором «між».

Продемонстровано, що акцент на діалозі виявляється в поетиці акцентуванням мови, що перериває побудову монологічної картини світу в практиці мовлення до Іншого. Мова передбачає розгортання у часі, тобто тривалість, і свідчить проти самотності суб'єкта. Розширене поняття про діалог за межами мови, як відношення, що охоплює і мовлення, і інші виявлення стосунків, розкривається в поетиці у вигляді фрагментарності письма, як продемонстровано на прикладі праць «Я і Ти» та «Хасидські історії», де практика висловлювання співвідноситься з діалогічним спілкуванням, де фрагменти перекликаються один з одним, утворюючи континуальність стосунків.

Показано, що «антропологія Іншого» передбачає вихід за межі симетричної діалогічної взаємодії та відкриває інтерсуб'єктивний простір як асиметричне ставлення до Іншого. Пізнання, що перетворює інше на тотальність, протиставляється ставленню, що передбачає прийняття Іншого як абсолютно інакшого, трансцендентного, такого, що не піддається класифікації та пізнанню. Прийняття події Іншого в якості бази суб'єктивації відкриває новий вимір часу. Час проаналізований як маніфестація суб'єкта в якості існуючого. Показано, що самототожний суб'єкт, що перебуває в межах власної свідомості, перебуває у постійному розгортанні тривалості теперішнього, вихід з якої можливий тільки в подоланні самотності акту-існування через зв'язок з Іншим. Прийняття Іншого як абсолютно інакшого відкриває майбутнє як час Іншого, час за межами життя суб'єкта. Тривалість набуває характеристики спрямованості до майбутнього, як інакшого, яке і обумовлює динаміку тривалості.

Продемонстровано, що асиметрія етичного відношення змінює уявлення про особисту свободу, яка поставлена під знак питання Лицем Іншого.

В межах інтерсуб'єктивного часу виділена етична темпоральність, яка характеризується концептами співчуття до минулого Іншого, присутності Іншого в теперішньому і покликом до справедливості в майбутньому. Отже, акцент у теорії темпоральності переноситься на активну моральну дію суб'єкта.

Експлікована поетика «антропології Іншого», що базується на етичній вимозі. Показано, що акцент в даній парадигмі поетики переноситися зі здійснення комунікації на збереження інакшості Іншого. Мова розглядається як маніфестуючи дистанцію між суб'єктом та Іншим, оскільки вона встановлює зв'язок, який не відміняє свободу та інакшість Іншого. Продемонстровано, що в континуальнім наративі самотньої свідомості Інший з'являється як подія, що задає нові потоки тривалості присутності Іншого, і обумовлює побудови поетики події Іншого, в якій феномен Іншого набуває виміру радикальної відсутності, що задає опозицію Сказаного, що фіксує унікальність Іншого в поняттях, та Мовлення, що зберігає трансцендентність та інакшість Іншого.

Список праць,опублІкованих за темою дисертацІї

1. Зиборова Д. А. Антропология времени: опыт исследования темпоральных парадигм культуры / Д. А. Зиборова // Наука і соціальні проблеми суспільства: освіта, культура, духовність: матеріали V Міжнародної науково-практичної конференції, Харків, 20 - 21 травня 2008 р., у 2-х ч. - Харків: ХДПУ ім. Г. С. Сковороди, 2008. - Ч. 2. - С.116 - 118.

2. Зиборова Д. А. Время в стратегиях смыслопорождения / Д. А. Зиборова // Філософські стратегії ХХІ століття: Матеріали ХІV Харківських Міжнародних Сковородинівських читань, 29-30 вересня 2006 року; [за заг. ред. О.М. Кривулі]. - Х. : ХНУ, 2006. - С. 20 - 21.

3. Зиборова Д. А. Время и Другой: эсхатологическое измерение / Д. А. Зиборова // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури і філософія науки. - Х. : ХНУ, 2007. - № 764-1. - С. 21 - 31.

4. Зиборова Д. А. Длительность и свобода: антропология Бергсона / Д. А. Зиборова // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Теорія культури і філософія науки. - Харків. : ХНУ, 2007. - № 751. - С. 75 - 80.

5. Зиборова Д. А. Событие и эпистемология: пространство диалога // Практична філософія: науковий журнал ;[гол. ред. В. П. Андрушенко]. - К. , 2008. - № 2. - С. 174 - 180.

6. Зиборова Д. А. Темпоральность в кино: бергсоновская длительность и кайротическая теория смысла / Д. А. Зиборова // Культура та інформаційне суспільство XXI століття: Матеріали наукової конференції молодих учених, Харків, 25 - 26 квітня 2006 року; [відп. ред. С. В. Тищенко]. - Х. : ХДАК, 2006. - С. 70 - 71.

7. Зіборова Д. А. Час і антропологія: пам'ять, діалог, Іншій / Д. А. Зіборова // Мультиверсум. Філософський альманах: зб. наук. праць; [гол. ред. В. В. Лях]. - К. , 2008. - № 73.- С. 78 - 94.

АНОТАЦІЇ

Зіборова Д. А. Антропологія та поетика тривалості у контексті філософії Іншого. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04 _ філософська антропологія, філософія культури. - Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. - Харків, 2009.

Дисертація присвячена дослідженню антропологічних аспектів тривалості в контексті філософії Іншого. На підставі аналізу концепцій суб'єктивної темпоральності виділяються три антропологічні моделі співвідношення часу та суб'єктивності, які виходять зі спільного бачення внутрішнього часу як тривалості і утворюють разом смисловий простір антропології тривалості. Показано, що дані моделі характеризуються акцентом на певному модусі часу: минуле, теперішнє або майбутнє, що і зумовлює низку антропологічних характеристик. Модель «антропології пам'яті» експлікується на матеріалі філософії тривалості А. Берґсона, модель «антропології діалогу» ґрунтується на діалогічній філософії (М. Бубер, Ф. Розенцвейг, О. Розеншток-Хюссі, Ф. Ебнер), а модель «антропології Іншого» реконструйована на основі філософії Е. Левінаса. Досліджена трансформація антропологічних характеристик в даних моделях тривалості, особливу увагу приділено аспекту інтерсуб'єктивності, який виявляється пов'язаним зі сприйняттям тривалості і розглядається як основний чинник процесу суб'єктивації. Виділення антропологічних моделей тривалості запропоновано в якості можливої методології аналізу сучасного стану філософської антропології.

Проаналізована поетика антропології тривалості як зміна мови, методів і умов побудови філософського та літературного тексту, що викликана зміною парадигм темпоральної антропології. Аналіз поетики демонструє, що процес вкорінення в культурі антропологічних настанов відбувається як зміна мови висловлювання, що викликана трансформацією уявленням про суб'єктивну темпоральність.

Ключові слова: тривалість, темпоральна антропологія, суб'єктивна темпоральність, пам'ять, діалог, інтерсуб'єктивність, Інший.

Зиборова Д. А. Антропология и поэтика длительности в контексте философии Другого. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 - философская антропология, философия культуры. _ Харьковский национальный университет имени В. Н. Каразина. - Харьков, 2009.

Диссертация посвящена исследованию антропологических аспектов длительности в контексте философии Другого. На основе анализа концепций субъективной темпоральности, которые рассмотрены контексте движения философии времени от онтологических трактовок к антропологическим, выделяются три антропологические модели соотношения времени и субъективности, которые исходят из общего видения внутреннего времени как длительности, и образуют вместе смысловое пространство антропологии длительности. Показано, что данные модели характеризуются акцентом на определенном модусе времени: прошлом, настоящем или будущем, что и обусловливает ряд антропологических характеристик.

Исследована трансформация антропологических характеристик в данных моделях длительности, особенное внимание уделено аспекту интерсубъективности, который оказывается связанным с восприятием длительности, и рассматривается как основной фактор процесса субъективации. Модель «антропологии памяти» эксплицируется на материале философии длительности А. Бергсона, характеризуется акцентуацией роли памяти-прошлого в построении субъективности и длительности, что обуславливает раскрытие субъективности как свободной и творческой, и приводит к невозможности открытия интерсубъективной сферы для одинокого сознания-длительности. Модель «антропологии диалога», базирующаяся на диалогической философии (М. Бубер, Ф. Розенцвейг, О. Розеншток-Хюсси, Ф. Эбнер), акцентирует настоящее, как время взаимоотношений между Я и Ты, которое обладает истинной длительностью, в отличии от прошлого, как застывшего, не длящегося время вещей-объектов. Процесс субъективации в данной парадигме связан с оппозицией опыт/отношение, а свобода, понимается как возможность свободного акта выхода субъекта на встречу Другому, при этом интерсубъективная сфера рассматривается как пространство взаимных, симметричных отношений. Модель «антропологии Другого», исходит из интерсубъективности и реконструирована, на материале философии Э. Левинаса. Длительность данная модель связывает с взаимодействием прошлого и настоящего в одиноком сознании существующего, и акцентирует будущее время, которое порождается разрывом, дистанцией между субъектом и Другим, и представляет собой время Другого, продолжающееся за пределами жизни субъекта. Асимметричное отношение к Другому ставит свободу субъекта под вопрос в этическом отношении, личная свобода субъекта приобретает измерение ответственности и морального выбора. Внутри интерсубъективного времени выделена этическая темпоральность, которая задается приоритетом Другого в асимметрическом отношении. В этической темпоральности акценты внутри субъективного времени смещаются: прошлое Другого открывается в опыте субъекта как сострадание, настоящее становится временем присутствия Другого, а будущее рассматривается как призыв к справедливости. Таким образом, этическое отношение смещает акцент в теории темпоральности с созерцания субъективного времени на активные моральные действия субъекта. Выделение антропологических моделей длительности предложено в качестве возможной методологии анализа современного состояния философской антропологии.

Проанализирована поэтика антропологии длительности, как смена языка, методов и условий построения философского и литературного текста, которая вызвана сменой парадигм темпоральной антропологии. Так, «антропология памяти» обуславливает поэтику «потока сознания», как творческого развертывания памяти, в которой вопрос о Другом, будучи поставленным, не может быть разрешен, исходя из заданных антропологических посылок. «Антропология диалога» задает поэтику речи, свидетельствующую против одиночества субъекта, и фрагментарность письма, по аналогии с диалогическим говорением. «Антропология Другого» влияет на изменение языка в сторону «призывности» (Левинас) и «респонзивности» (Вальденфельс). Поиска языка, не элиминирующего инаковость и трансцендентность Другого, приводит к построению языка радикального отсутствия, характеризующегося оппозицией Сказанного, как фиксации в понятиях, и Говорения как отношения, препятствующего погружению Другого в готовый дискурс. Анализ поэтики демонстрирует, что процесс укоренения в культуре антропологических установок происходит как смена языка выражения, которая вызвана трансформацией представлений о субъективной темпоральности.

Ключевые слова: длительность, темпоральная антропология, субъективная темпоральность, память, диалог, интерсубъективность, Другой.

Ziborova D. A. Anthropology and Poetics of Duration in Context of Philosophy of Other. _ Manuscript.

Thesis for candidate degree in Philosophy, speciality 09.00.04. _ Philosophical Anthropology, Philosophy of Culture. - Karazin Kharkiv National University. _Kharkiv, 2009.

The PhD thesis is devoted to the investigation of anthropological aspects of duration in context of philosophy of Other. Three anthropological models of the correlation of time and subjectivity are highlighted on the base of concepts of subjective temporality analysis. They come from the general vision of internal time as duration, and form together semantic space of anthropology of duration. It is sown that the models are characterized the accent on the definite modus of time: past, present or future, and this stipulates a number of the anthropological features. The model of “the anthropology of memory” is explicated on the material of Bergson's philosophy of duration, the model of “the anthropology of dialogue” is based on the dialogue philosophy (Buber, Rosenzweige, Rosenstock-Huessy, Ebner) and the model of “the anthropology of Other” is reconstructed, coming from Levinas's philosophy. The transformation of the anthropological features in these models of duration is explored, Especial attention is pail to the aspect of intersubjectivity which turns out to be connected with the perception of duration and is considered as the main factor of the process of subjectification. The abstraction of anthropological models of duration is offered as possible methodology of analysis of the modern condition of philosophical anthropology.

The poetics of the anthropology of duration is analyzed as the change of the language methods and conditions of the construction of philosophical and literary text that is induced by the change of paradigms of temporal anthropology. The poetics analysis demonstrates that the process of the implanting of anthropology attitudes in culture occurs as the change of the language of the expression, which is caused by the transformation of the beliefs about subjective temporality.