На даний час у науці відсутні не лише єдина теорія нації, але й узгоджені принципи, на яких вона могла б бути побудована. У науковому обігу є кілька парадигм нації, кожна з яких репрезентована відповідними авторськими теоріями - модерністська, перенніалістська і примордіалістська, до яких Е. Сміт додає етносимволістську. Формально вони розрізняються за оцінками віку нації, як історичного явища, визначеннями її природи, причин та передумов виникнення. І те й інше у кожному окремому випадку залежить здебільшого від світоглядних позицій автора й лише частково піддається науковій верифікації.

Найбільш поширеною і впливовою є модерністська парадигма, в рамках якої нації вважаються явищами Нового часу, продуктами капіталізму, індустріалізації, бюрократичної держави з її системою загальної освіти та уніфікованою “високою” культурою. Головну роль в їх формуванні грали еліти за відносної чи повної пасивності народних мас. Зв'язок їх культур з культурами етносу (етносів), що є їх субстратами, розглядається як цілком довільний.

На думку примордіалістів, нації являють собою природні даності, засновані на спільності походження, мови, віри і традицій, які в масштабах історії людства існують споконвічно. Наголос робиться на приматі для єдності спільноти досоціальних зв'язків, які для індивіда мають нездоланний, примусовий характер.

Близькими до примордіалістів є перенніалісти, які також обстоюють ідею древності або й споконвічності націй, при цьому не роблячи великої різниці між етнічністю та національністю. На відміну від примордіалістів, перенніалісти відмовляються вважати нації чи етнічні групи “даністю”, визнаючи їх виключно історичними та соціальними, а не природними феноменами.

Для етносимволістів є характерним наголошення на особливій ролі міфів, цінностей, традицій та символів у походженні та збереженні етнічних спільнот і забезпеченні історичної спадковості між ними та відповідними націями. Загалом цю парадигму можна вважати варіацією перенніалізму.

В рамках згаданих наукових парадигм загалом розмежовуються поняття етносу і нації. Відмінності існують у визначеннях зв'язків між ними, ролі етнічного чинника у формуванні модерних націй. Однак розрізнення феноменів етносу і нації лише за об'єктивними характеристиками, яке проводиться в більшості відповідних теорій, не дає можливості виявити сутнісні відносинии між етнічним і національним.

У дослідженні пропонуються визначення етносу і нації за критерієм способів їх формування. При цьому об'єктивні характеристики розглядаються як похідні від цих способів.

Таким чином, етнос - людська спільнота, яка сформувалася внаслідок пристосування до певного природного середовища, характеризується уявленням про спільне походження, прив'язаністю до певної території, що усвідомлюється як батьківщина, власною мовою і культурою, основу якої складають релігійні вірування, символи, міфи, спільним набором світоглядних та поведінкових стереотипів. При цьому соціальна солідарність і політична єдність, на відміну від духовної єдності, не є необхідними характеристиками етносу. Історія етносу має дві стадії - етноплемінну та етнонаціональну. Як етноплемінна спільнота, етнос усвідомлює власну цілісність через космо- та антропогонічний міф, як етнонаціональна - через історичну рефлексію, виражену в релігійних категоріях і уявленнях.

Нація - людська спільнота, яка сформувалася у боротьбі з іншими подібними спільнотами за власне місце у міжнародному політичному просторі і характеризується власними мовою, культурою, територією, економічною та політичною системами, правовими інститутами, колективним усвідомленням своєї політичної єдності. Інакше кажучи, нація - це етнос, який досяг вищого рівня суб'єктності, усвідомивши свою єдність в історичному часі і просторі і побажавши політичного самовизначення у вигляді державної незалежності.

Політичною, або громадянською, є нація, що формується в державі, створеній чи реформованій за принципом common wealth (“спільного добра”) і спільної участі в державному управлінні. Її принциповою ознакою є колективне усвідомлення громадянської єдності.

Значення релігійних чинників для становлення нації визначається насамперед тим, що вони переважною мірою формують її етнічне підґрунтя, адже на стадії становлення і початкового розвитку етносів релігійна свідомість в суспільстві була не просто домінуючою, а такою, що знімала у собі всі інші форми суспільної свідомості. Релігійні чинники - це комплекс матеріальних і психологічних явищ та процесів, що опосередковують відношення людини до понадприродного, трансцендентного. Вони є соціальними та конкретно-історичними за своєю природою і у своїй сукупності складають релігійну систему, в якій формує свої відносини з трансцендентним людська спільнота. Базовими елементами релігійної системи є віра, віровчення і ритуал.

Говорячи про вплив релігійних чинників на формування української нації, треба більш чітко визначити, хто саме цікавить нас як об'єкт цього впливу. Як нині, так і в минулому, народ не являв собою однорідної людської маси, в якій колективна свідомість, воля, психологічні здібності, риси характеру, духовна обдарованість розподілялися рівномірно. Кожен народ є складною системою, зв'язки між частинами якої встановлюються як за принципами координації та взаємодоповнення, так і за принципом ієрархії. Ієрархічність цієї системи відображає динамічний процес виникнень і змін різноманітних функцій, необхідних спільноті для адаптації до природного ареалу її існування та для конкуренції в соціальному просторі з іншими подібними спільнотами. Цілком очевидно, що ці функції перебувають у нерівному становищі - з точки зору не лише соціального престижу, а й масштабності, загальності, принциповості. Отже, ієрархічність соціальної системи, яку являє собою народ, є невід'ємною її характеристикою. Звідси зрозуміло, що будь-які впливи на народ відбиваються на ньому неоднаковою мірою в залежності від того, яка саме його частина зазнає цих впливів.

Не менш важливо визначити, коли саме дані впливи могли сприйматися народом найбільш інтенсивно і відігравати справді доленосну роль в його існуванні. В різні періоди своєї історії народ має неоднакову чутливість до типологічно однакових впливів. Деякі її періоди займають у цьому сенсі привілейоване становище, а саме періоди, що їх зазвичай називають переломними, тобто ті, в які відбуваються радикальні зміни у внутрішніх соціальних відносинах, духовній ситуації або в міжнародному становищі народу. В кожному окремому випадку констеляція цих змін, їх характер є унікальними.

В історії України можна виділити два періоди, в які вплив релігійних чиників на український етногенез і націогенез був визначальним - це 1) час хрещення і утвердження християнства в Київській Русі у Х-ХІІ ст.ст., і водночас період формування Русі як етнонаціональної спільноти; 2) період загострення міжконфесійної боротьби в руських землях Речі Посполитої наприкінці ХVІ ст. - у першій половині ХVІІ ст., водночас - період формування ранньомодерної української нації. На сучасному етапі української історії, в період формування української політичної нації, яке відбувається в добу тотальої секуляризації, вплив релігійних чинників на цей процес, не втрачаючи своєї актуальності, набуває суттєво іншого характеру і реалізується через інші механізми, ніж у попередні епохи.

Другий розділ “Зміна релігійно-світоглядної парадигми в Київській Русі Х-ХІІ століть як каталізатор українського етногенезу” містить аналіз історичних, соціально-політичних і релігійних передумов хрещення Русі, ролі цього акту та його наслідків у розвитку українського етносу.

На початку розглядається питання про автохтонність українського народу на території його проживання, простежуються етапи історії народів, що їх сучасна наука вважає його прямими предками, або такими, що справили значний вплив на його духовний і культурний розвиток. Автор погоджується з думкою більшості провідних українських та зарубіжних істориків, які у своїх дослідженнях тією чи іншою мірою торкалися цього предмету, що Український народ був автохтоном на своїй землі протягом всього історичного часу свого існування, тобто його прямі предки в тому чи іншому етнічному обличчі завжди жили на території сучасної України, хоча їх політичні та культурні центри зазнавали переміщень. Етнічна історія власне Українського народу у дохристиянський період починаєтся від утворення антського племінного союзу (ІV-V ст.ст. н. е.) і продовжується до підкорення у другій половині ІХ ст. групи автономних східно-словянських племен військово-політичною організацією варягів-русів.

Ця стадія розвитку українського етносу визначається як етноплемінна, виходячи з того, що в той час цей етнос вже існував як етнокультурна, етнорелігійна, мовна, але не політична цілість, і домінуючою виступала племінна, а не загальноетнічна ідентичність.

Визначальну роль у формуванні українського етносу на цій стадії розвитку відіграли язичницькі вірування. Однак язичництво не можна розглядати лише як етап в духовній історії українського народу, що передував прийняттю християнства і втратив практичну актуальність багато століть тому. З прийняттям християнства язичництво не відмерло, а тривалий час існувало паралельно з ним у вигляді однієї сторони т. зв. “двоєвір'я”. Потім, з поширенням християнства у народних масах, воно утворило з ним своєрідний синтез у вигляді народної віри, де, поза церковною огорожею, у побутових звичаях, календарних святах, пов'язаних з природним і сільськогосподарським річним циклом, панував цілковито міфологічний, язичницький світогляд, лише поверхово прибраний у християнські шати. Ця народна віра, зафіксована у розвідках М. Максимовича, Г. Булашева, М. Грушевського, К. Сосенка, О. Воропая та ін., існувала до ХХ ст., фактично до радянської модернізації, коли в ході колективізації та індустріалізації був знищений традиційний сільський уклад і притаманні йому культура та духовність.

Християнство змінило соціально-політичну, культурну і власне етнічну парадигму розвитку українського етносу. Прийняття християнства у його візантійському варіанті мало важливі наслідки для становлення руської етнонаціональної спільноти.

1. Християнство сприяло державному і національному об'єднанню Русі. Перше було зроблене головним чином через церковну структуру, яка, на відміну від державної влади, мала давні традиції централізації і володіла її апробованими механізмами. Водночас поширюване церквою уніфіковане віровчення сприяло формуванню уніфікованого світогляду, що ставав підґрунтям національної єдності.

2. Християнство сприяло самоідентифікації Русі в тодішньому міжнародному просторі. З цієї точки зору літописне оповідання про “вибір віри” можна розглядати як легенду, покликану насамперед довести правильність релігійного вибору Русі в особі її князя і виокремити її з-поміж сусідніх народів як таку, що отримала найістиннішу з можливих вір і найкращий обряд. В історичному плані таку ж “виокремлюючу” ідентифікацію Русі, як “останніх, що стануть першими”, здійснює “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона.

3. З прийняттям християнства утворилася нова часово-просторова система координат, в якій осмислювали минуле і сучасне Русі її освічені представники. Хоча в основі цієї системи лежали християнські уявлення про світ, і в цілому вона творилася за зразками і з використанням фактичних даних візантійських хронографій та космографій, ця система являла собою синтез грецьких і питомо слов'янських, тісніше - руських - уявлень про тогочасну ойкумену. релігійний політичний нація український

4. Наслідком впровадження християнства стала сакралізація життєвого простору руської етнонаціональної спільноти як єдиного цілого. Створення мережі центрів святості у вигляді храмів та монастирів було лише однією стороною цього процесу. В цілому, він мав синкретичний характер, і його результати відзначалися гетерогенністю, хоча й становили єдиний ієрархізований комплекс.

5. Під впливом християнства сформувалося усвідомлення влади, як моральної відповідальності, що суттєво вплинуло на подальший суспільно політичний розвиток Русі та її прямих історичних спадкоємців.

6. Під впливом християнства була створена культура, яка протягом століть, і навіть після загибелі Київської Русі, вважалася нормативною, а в деяких аспектах залишається такою й досі, про що, зокрема, свідчать досить успішні спроби сучасних українських філософів відшукати корені антропологічної і софійної проблематики, питомої для вітчизняної філософської думки, у творах давньоруських „любомудрів”.

7. Прийняття Руссю християнства в його візантійському варіанті створило передумови для виникнення у майбутньому проблем як міжнародних відносин руського (українського) народу, так і його національного розвитку. Прийнявши релігію християнського Сходу, Русь водночас була тісно пов'язана із Заходом - через походження своєї князівської династії, чисельні матримоніальні зв'язки київських княжих родин із західними королівськими та аристократичними фаміліями, політичні, економічні, культурні, в тому числі й релігійні, зв'язки із західними країнами. Постійне перебування на межі двох культурних і релігійних світів зумовило особливості національного розвитку українського народу, наклало відбиток на його духовність і характер, сформувало основи світосприйняття і світовідношення. У боротьбі із західними релігійними та культурними впливами за збереження власної релігійної та національної ідентичності, яка супроводжувалася інтенсивним засвоюванням здобутків західної цивілізації в соціально-політичній, культурній, освітній, почасти релігійній площинах, створювалися передумови для становлення ранньомодерної української нації наприкінці XVI - протягом XVII століття.

У третьому розділі “Вплив релігійних чинників на політичні та духовні основи української нації наприкінці XVI - у першій половині XVII століття” аналізується значення Берестейської унії і міжконфесійної боротьби, що стала її наслідком, для духовного, культурного і соціального розвитку Українського народу, зростання його національної самосвідомості; роль релігійного чинника у формуванні козацтва як провідної суспільно-політичної сили українського народу, ядра ранньомодерної української нації; розглядаються альтернативні можливості розвитку української нації у зазначений період; досліджується вплив релігійних чинників на легітимізацію національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, зростання політичної свідомості, розвиток державного мислення провідної верстви козацтва.

На думку автора, Берестейська унія займає особливе місце в історії духовного та суспільно-політичного життя Українського народу. В ній сфокусувалися основні протиріччя епохи, не лише релігійні та культурні, але й соціально-політичні. Унія стала наслідком кризи у відносинах між Річчю Посполитою і її православними підданими, спільнота яких являла собою рудимент давньої, княжої Русі і, як така, не визнавалася рівноправним партнером у державі двох народів - польського і литовського. Відносини між руською спільнотою і державою особливо загострилися післі Люблінської унії 1569 року, коли у всій державі посилився польський вплив і католицька експансія, стимульована загальноєвропейським рухом Контрреформації, хоча наступ на православ'я був розпочатий вже після Кревської унії 1385 року.

Для визнання особистих привілеїв русинам вищих і середніх станів було необхідно інтегруватися в соціальну структуру Речі Посполитої, що часто ставало можливим лише через зміну православного віросповідання на римсько-католицьке. Руські міщани в містах, які здавна були під польською владою, могли забезпечити собі нормальне існування лише за рахунок втрати національної ідентичності, що осначало насамперед зміну віросповідання. Православна ж церква завжди була у приниженому становищі і лише терпілася з огляду на чисельність своїх вірних.

Отже, в цей період як ніколи до того реальною стала загроза національному існуванню Українського народу. Під її дією наприкінці ХVІ ст. - у першій половині ХVІІ ст., в ході соціально-політичної та релігійної боротьби, була знову радикально трансформована парадигма його існування. Спочатку новий шлях національного розвитку не здавався очевидним для сучасників. Навпаки, під дією зовнішніх викликів кращими інтелектуальними силами, які здебільшого були представниками духовенства, відбулося переосмислення свого історичного минулого, сформувалися уявлення про сучасну „старожитну Русь”, як пряму спадкоємицю княжої Русі, і можливі шляхи її відродження під егідою православної аристократії - прямих нащадків харизматичних князівських династій Рюриковичів і Гедиміновичів. Можна стверджувати, що активні православні стани Речі Посполитої - шляхта, духовенство та міщанство, - захищаючи свою віру і церкву шляхом організації братств, створення шкіл і друкарень, написання та поширення полемічної літератури, легальних протестів перед владою, діяли в рамках старої, вже віджилої на той час парадигми.

Водночас Берестейська унія і офіційне скасування православної церкви в Речі Посполитій послужили каталізатором соціокультурних і соціально-політичних процесів в Україні, внаслідок яких за історично досить короткий період українське козацтво прийняло на себе функції провідної верстви українського народу, перетворившись на ядро ранньомодерної української нації, і, бувши за традиціями значно більш демократичним станом, ніж шляхта, сприяло формуванню образу цієї нації, як егалітарної, свободолюбної і, водночас, побожної, оскільки побожність завжди вважалася питомою рисою українського козацтва, а безкомпромісна боротьба за релігійну свободу була однією з головних мотивацій козацьких повстань, як і національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Відновлення православної ієрархії в Речі Посполитій за прямої участі гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного і Війська Запорозького, при тому, що православні магнати і шляхти не зробили в цьому напрямі практично значущих зусиль, означало, що віднині українське суспільство репрезентує новий стан. Це був акт величезної політичної ваги, що ставив козацтво в опозицію державній владі і, водночас, виводив його на передній край національних змагань. До Петра Сагайдачного у козацтва ще була можливість залишитися локальною військовою силою на степовому пограниччі, без особливих політичних претензій, трансформатором надлишкової енергії українського селянства, міщанства та шляхти. Після Петра Сагайдачного процес перетворення козацтва на ядро нового українського суспільства став незворотним.

Дослідження показало, що релігійний чинник відіграв важливу роль у справі політичного самовизначення українського козацтва, коли воно під проводом Богдана Хмельницького фактично вперше протиставило себе Речі Посполитій не як окремий стан, а як провідна сила українського народу. Дію цього чинника можна розглядати на кількох рівнях.

По-перше, релігійні утиски, поряд із соціальними, стали, якщо не головною причиною, то одним з головних приводів повстання 1648 року. Про це говориться у “козацьких літописах” кінця XVII ст. - початку XVIII ст.

По-друге, висуваючи в ході повстання такі вимоги, як ліквідація унії, повернення православним усіх храмів і майна, забраних уніатами, зрівняння православного духовенства, насамперед ієрархії, у правах з католицьким, козаки робили його своїм союзником, хоча й здебільшого пасивним, що було їм необхідно для того, щоб мати можливість планувати заходи загальнонаціонального масштабу.

По-третє, під впливом ідеології київських духовно-інтелектуальних кіл наприкінці 1648 - на початку 1649 року відбувся перелом у світогляді самого Богдана Хмельницького, його розумінні власної місії та планах на майбутнє. Саме тоді він почав декларувати метою своєї боротьби не захист особистих прав чи станових привілеїв, а визволення “всього руського народу”.

По-четверте, на певному етапі війни виникла і почала набувати конкретних обрисів ідея розширення її геополітичного контексту шляхом створення православної ліги, до якої пізніше мали бути залучені і протестантські країни. Це могло б легітимізувти повстання в очах значної частини Європи, а також, після застосування додаткових дипломатичних та воєнних заходів, легітимізувати рід Хмельницьких, як законних володарів однієї з православних країн. Однак ці амбітні задуми, в силу низки причин, не були реалізовані.

У четвертому розділі “Вплив релігійних чинників на розвиток української нації в сучасних умовах” досліджуються потенціал суспільного впливу основних українських церков та релігійних організацій, міжцерковні та державно-церковні відносини та їх вплив на суспільне життя, особливості функціонування релігійних чинників у соціумі сучасної України, їх вплив на розвиток української нації та формування української політичної нації.

Використані в роботі результати соціологічних досліджень показали, що церква користується в суспільстві найвищим рівнем довіри, порівняно з іншими інституціями. Водночас рівень її впливу на суспільно-політичні настрої громадян є досить низьким, що можна розцінювати як наслідок загальної секуляризації суспільного життя та свідомості, за якої церква зберігає свій авторитет лише в межах своєї компетенції, до якої відносяться суто релігійні питання.

Релігія розглядається громадянами як один з важливих чинників відродження національної свідомості та демократизації суспільства. Але думка про те, що церква має бути національно орієнтованою, не користується значною популярністю. Більшість громадян України декларують свою релігійність, але вона є доволі аморфною, слабо пов'язаною з церковним авторитетом, дисципліною, інституційними та обрядовими рамками, що робить проблематичною можливість цілеспрямованого релігійного впливу на процес національного розвитку. Внаслідок строкатості та конфліктності релігійного середовища України слід говорити скоріше про різносуб'єктні та різновекторні релігійні впливи, сукупна дія яких може бути лише негативною, оскільки національний розвиток має бути цілісним та одновекторним.

Релігійна ситуація в Україні суттєво корелюється з суспільно-політичною ситуацією і значною мірою є її відображенням. За таких обставин основні церкви виступають в суспільній свідомості символами певних внутрішньо- та зовнішньополітичних орієнтирів, напрямів національного розвитку.

На основі дослідження релігійної та суспільно-політичної ситуації в країні визначаються головні чинники, що негативно впливають на міжцерковні та державно-церковні відносини і перешкоджають їх врегулюванню в дусі взаємної толерантності сторін:

1. Високий рівень політизації міжконфесійних та міжцерковних проблем, оскільки більшість з них виникла саме внаслідок політичних змін і є відображенням певних внутрішньо- та зовнішньополітичних процесів. За таких умов церкви час від часу змушені прямо чи непрямо апелювати до політичних сил. Часто така апеляція вуалюється посиланням на думку “народу Божого”, але в кінцевому підсумку вона буває адресована конкретним партіям, громадським організаціям, державним органам, які, зі свого боку, репрезентують цей “народ” і здатні реалізувати його “думку” в політичній чи адміністративній площині.

2. Невизначеність ситуації, в якій перебуває українське православ'я, та очевидна неможливість знайти вихід з нєї на церковно-канонічних шляхах, без втручання держави та політичних сил.

3. Висока залежність релігійної ситуації в Україні від іноземних чинників, що зумовлюється, в першу чергу, підпорядкуванням найбільших церков - Української православної церкви та Української греко-католицької церкви - закордонним центрам, намаганням інших православних церков - Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви здобути визнання у світовому православ'ї.

4. Певна кореляція між конфесійно-церковною приналежністю та етнокультурними симпатіями віруючих, що саме по собі має значний конфліктогенний потенціал.

5. Неоднаковий рівень внутрішньої дисципліни, зв'язку мирян, духовенства та ієрархії в різних церквах, через що не всіх їх і не за будь-яких обставин можна сприймати як договороздатних суб'єктів.

6. Відсутність послідовної раціональної державної політики в релігійній сфері, побудованої на об'єктивному аналізі ситуації і цілісній концепції державно-церковних відносин.

Результати дослідження дозволяють зробити висновок, що в сучасних умовах вплив релігійних чинників на розвиток української нації є принципово іншим, ніж у періоди становлення українського етносу та ранньомодерного етапу формування української нації. Нині, коли церква офіційно відокремлена від держави, а практично всі сфери суспільного життя є секуляризованими, цей вплив не може бути першорядним, поступаючись місцем впливам економічних, політичних, соціальних, культурних чинників. Церкви та релігійні об'єднання самі потребують підтримки політичних і громадських структур для врегулювання свого юридичного статусу, подолання міжконфесійного протистояння і розколу українського православ'я, побудови єдиної помісної православної церкви, знаходження оптимальних способів співіснування традиційних і нетрадиційних релігійних організацій, адаптації останніх до українських соціокультурних реалій.

Водночас несприятлива релігійна ситуація, неспроможність церков і релігійних організацій заповнити лакуни або нейтралізувати негативні явища в українському духовному просторі, взаємна каталізація міжцерковних і політичних протиріч, їх проекція на етнокультурні відмінності між регіонами країни є одними з найбільш серйозних проблем на шляху розвитку української політичної нації. Сьогодні здебільшого негативний вплив релігійного чинника стає серйозним викликом для української нації та інших національних спільнот України, у відповіді на який вони зможуть виробити модус свого існування як єдиної політичної нації.

ВИСНОВКИ

У дисертації теоретично узагальнено та запропоновано розв'язання наукового завдання, що полягає у дослідженні передумов і чинників формування етносів і націй, стадіальності історичного розвитку українського народу, аналізі впливу релігійних чинників на процеси українського етногенезу і націогенезу. Основні наукові та практичні результати роботи полягають у наступному:

1. У сучасній науці відсутні уніфіковані теоретико-методологічні підходи до вивчення феномену нації, дослідження процесів формування і розвитку націй. Існуючі в цій галузі наукові парадигми мають однаковий рівень верифікованості і їх вибір у кожному конкретному випадку залежить від точки зору вченого на предмет дослідження, зумовленої, у свою чергу, загальним суспільно-політичним, культурним і світоглядним контекстом його соціалізації та професійного становлення. Українська наука має вагомі здобутки в галузі етнології та націології, які можуть бути проаналізовані в системі згаданих парадигм.

Водночас така розмаїтість наукових підходів суттєво ускладнює дослідження процесу формування і розвитку української нації. Окремою проблемою є брак задовільного аналізу взаємозв'язку етнічної і власне національної складових цього процесу, що виявив би його діалектичний, а отже, необхідний характер. Також бракує системних досліджень релігії як культурного і світоглядного підґрунтя українського етногенезу і націогенезу, виявлення специфіки її впливу на ці процеси, їх аналізу з точки зору нерівномірності історичного розвитку.

2. Етногенез і націогенез варто вважати різними процесами. Вони знаходяться в діалектичному зв'язку: розвиток етносу не припиняється з постанням нації, оскільки не зникають зовнішні чинники, під дією яких він мусить тривати й далі - природне середовище та історичний контекст існування відповідної спільноти. Розвиток етносу накладає глибокий відбиток на соціокультурні основи націогенезу. Водночас процес націогенезу суттєво впливає на подальший розвиток етносу, і вплив цей не обов'язково має бути сприятливим: так, прискорена модернізація, необхідна для формування нації, може мати фатальні наслідки для етносу і радикально змінити етнічне обличчя (в його етносоціальних, етнокультурних та етнорелігійних складових) самої нації.

Розвиток етносу має стадіальний характер. В ньому логічно виділяти етноплемінну та етнонаціональну стадії. Вони розрізняються за соціальними, культурними і релігійними характеристиками своїх об'єктів - етноплемінних та етнонаціональних спільнот, - а також за механізмами утворення. У формуванні перших визначальну роль грають природні, у формуванні других - історичні фактори. З точки зору політичної організації першим відповідають додержавні об'єднання - від родових асоціацій до союзів племен, другим - держави.

3. Для етногенезу є визначальним вплив релігійних чинників, оскільки на ранніх стадіях соціального розвитку, яким відповідає становлення етносів, релігійна свідомість тією чи іншою мірою абсорбує всі інші види суспільної свідомості, а релігійні інституції виступають важливою складовою частиною соціальної організації, беручи на себе не лише віровчительні та обрядові, але й судові, почасти політичні, адміністративні, економічні та воєнні функції. Цей вплив залишається одним з визначальних і при формуванні ранньомодерної нації, коли одним з важливих механізмів соціальної інтеграції та державної централізації виступає конфесіоналізація - системний контроль церкви над життям мирян, які складали все населення тогочасних європейських країн.

Вплив релігійних чинників на ґенезу та розвиток націй не був рівномірним. В їх історії бували періоди, коли цей вплив був найбільш інтенсивним і супроводжувався зміною соціальної структури, світоглядної парадигми та формуванням нової етносоціальної спільноти.

4. В історії України можна виокремити два періоди, коли вплив релігійного чинника на український етногенез і націогенез був найбільш інтенсивним: час хрещення Київської Русі і побудови централізованої Руської держави у Х-ХІ ст.ст.; період загострення міжконфесійної і соціальної боротьби в руських землях Речі Посполитої наприкінці ХVІ ст. - у першій половині ХVІІ ст. У перший період під безпосереднім впливом християнства відбулося становлення українського етносу як давньоруської етнонаціональної спільноти. У другий період, в ході соціально-політичної та релігійної боротьби, була знову радикально трансформована парадигма існування Українського народу і утворилося ядро ранньомодерної української нації - українське козацтво.

У перший період мав місце активний, цілеспрямований вплив на становлення українського (руського) етносу всього комплексу базових релігійних чинників - віри, віровчення й ритуалу, внаслідок чого були закладені основи його ідентичності, відбулося його самовизначення в історичному часі й тогочасній системі міжнародних відносин, створене уявлення про територію проживання українського етносу як єдиний сакралізований простір, задані нові ритми буття суспільства та особистості.

У другий період ті самі чинники діяли на український соціум як об'єкт захисту від спотворення та знищення, що усвідомлювалося тоді як знищення духовних основ національної ідентичності. Необхідність захисту віри, віровчення, обряду і, врешті решт, самої церкви, в якій вони були інтегровані, стимулювала переосмислення історичних, соціальних і релігійних підстав національного буття, формулювання його подальших перспектив, легітимізувала боротьбу українського козацтва за свої станові права, сприяла її перетворенню на національно-визвольну боротьбу, результатом якої постала Козацька держава і ранньомодерна українська нація.