Проблема типології у філософії культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди

09.00.04 - Філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Тема:

Проблема типології у філософії культури

Кравчик Марія Олександрівна

Харків - 2009



Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії Наук України, відділ філософії культури, етики та естетики.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, Пролеєв Сергій Вікторович, Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, провідний науковий співробітник відділу філософії культури, етики та естетики.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Корабльова Надія Степанівна, Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, МОН України, професор кафедри теоретичної і практичної філософії;

кандидат філософських наук, доцент Радіонова Наталія Василівна, Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, МОН України, доцент кафедри філософії.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди за адресою: 61002, м. Харків, вул. Артема, 29.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор філософських наук Степаненко І.В.



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасна філософська думка прагне відповідати на найгостріші питання буття людини в сьогоднішньому складному світі, який все більш стає глобальним. До таких питань відносяться, насамперед, проблеми культурного буття людини, оскільки саме в сфері культури зосереджені основні інтенції значеннєвого змісту людського життя, моральні і ціннісні орієнтири людської особистості. Визначаючи свій культурний «життєвий» світ, людина одержує можливість відповідати на виклики навколишньої дійсності, реалізовувати свій творчий потенціал у повсякденній ситуації культурної взаємодії з іншими людьми.

Сфера культури і для будь-якої соціально-історичної спільності виявляється тією життєво важливою цариною, що в ній формуються її традиції, норми, ідеали, цінності і т.д. - все те, що становить особливість даної культурної спільності, її самобутність, що вона прагне утримати і зберегти в ситуації плюралістічності сучасного глобального світу. Дійсно, проблеми культурної політики, самобутності культур, культурної і національної ідентичності є дискусійними у сучасній філософській думці. У зв'язку із цим філософські дослідження культури здобувають особливу значимість і неминучу актуальність. По суті, вони виявляються завжди сучасними, оскільки вказують на постійно розв'язувану проблему смислу, граничних підстав людського буття.

Однак, виявляючи себе існуючою й укоріненою у певній культурі, людина не тільки прагне виразити й зберегти свою культурну ідентичність, але й пізнавати інші культури. Перед нею постає культурний универсум у вигляді різноманітних культурних спільностей, які мають власну історію, традиції, світогляд, форми соціального устрою, релігійного й духовного життя. Тому філософія культури прагне розв'язувати як онтологічні проблеми буття людини в культурі, так і проблеми генезису культурних форм, історичної динаміки їхнього розвитку, типологічного розрізнення.

Типологічне вивчення культури припускає виділення культурно-історичних типів і подання картини історичного розвитку людської культури як сукупності цих типів. У наш час існує безліч різних типологічних побудов культури, які здійснюються на основі різних принципів типологізації. У зв'язку з цим виникає проблема обґрунтування цих принципів, співвіднесення емпіричних даних з теоретичними конструктами, а також проблема природи й сутності типології, її евристичних можливостей і меж. Таким чином, посилення інтересу дослідників до типологічного методу має певні підстави, і його розробка на сучасному етапі розвитку досліджень культури бачиться актуальною.

Ступінь розробленості теми. У соціально-гуманітарних науках проблеми типології широко й докладно обговорювалися, починаючи з періоду становлення цих наук (середина XIX століття). Це пов'язане з тим, що проблема типології зачіпає одну з істотних пізнавальних проблем, а саме перетворення хаотичного різноманіття явищ і об'єктів в упорядковане й структуроване ціле. У цьому сенсі проблема типології в соціально-гуманітарних науках співвідноситься з проблемою класифікації в природничих науках, а типологія виявляє свою спорідненість з класифікаційними процедурами. Однак давнина цієї проблеми свідчить про її складність і неоднозначність, оскільки вона торкається загальнофілософських проблем єдиного й багатоманітного, виду й роду, індивідуального й універсального.

Поняття «тип» у філософському й теоретико-науковому розумінні також застосовується давно. У філософії, починаючи з античності, це поняття займало одне з головних місць у понятійній структурі філософських систем Платона, Аристотеля, Плотіна. Наприкінці XVIII століття зусиллями Й.-В. Ґете й цілого ряду західноєвропейських учених (Ж. Бюффона, Ж. Кювґє, К. Сент-Ілера) воно входить у науку (біологію), де стає ключовим поняттям, на основі якого відбувається диференціація й систематизація різних форм живих организмів. У Ґете поняття тип (das Uhrphenomen) одержало розгорнуте трактування у зв'язку з його вченням про метаморфозу й морфологію як про науку про органічне. Ґете представляв тип як таку внутрішню форму, що зберігається постійною при всіх зовнішніх змінах об'єкта або явища. Тому ідея типу в Ґете може бути виражена формулою: «єдність у різноманітті».

Важливу роль у розвитку й обґрунтуванні типологічного методу в області досліджень культури зіграли роботи М. Вебера. Запропонована ним концепція «ідеального типу» мала на меті створити принципи побудови загальних понять в «науках про дух». Завдяки Веберові був усвідомлений конструктивний характер типологічного методу, можливість існування різних принципів, що лежать в основі типологічних побудов. У наш час під безпосереднім впливом веберовської ідеї в методології стала зовсім природною ситуація, коли в рамках однієї дисципліни співіснує принципово різні засоби типологізації в побудові предмета дослідження.

Типологічний метод дістав широке поширення у сфері соціально-гуманітарного пізнання. Так, у соціології проблема типології досліджувалася в різних аспектах. З одного боку, типологія застосовувалася в концептуальних схемах, запропонованих для аналізу соціальної дійсності («суспільство/громада» Ф. Тьоніс; «механічна й органічна» солідарність суспільства Е. Дюркгейм; «доіндустриальне», «індустріальне», «постіндустріальне» суспільство Д. Белл; «примітивні», «проміжні», «сучасні» суспільства Т. Парсонс, т. д). З іншого боку - у соціології плідно розроблялися методологічні аспекти типології. Так, висунуте Г.П. Беккером поняття «конструктивної типології» («конструктивного типу») акцентувало увагу на розробці прийомів побудови теоретичної типології, а дослідження П. Лазарсфельда заснували розвиток емпіричної типологизації.

В історії типологічна проблематика була нерозривно пов'язана із проблемами її періодизації. У зв'язку з цим в історії застосовувалися різні типологічні схеми: «античність - середньовіччя - Новий час», «дикість - варварство - цивілізація» (Л. Морган), теорія суспільно-економічних формацій (К. Маркс), Захід-Схід і т.п. У роботах представників школи «Анналів» (Л. Февра, М. Блока, Ф. Броделя, Ж. Ле Гоффа) уводиться розуміння тимчасових періодів в історії, що мають різну «історичну тривалість».

В області вивчення культури типологічний метод дістав поширення у зв'язку з концепцією «культурно-історичних типів» («цивілізацій») М.Я. Данилевського, О. Шпенґлера, А. Тойнбі, П.О. Сорокіна. Він розглядався як опозиція еволюціоністському історизму, що зводив проблему культурно-історичної своєрідності до комбінаторики універсальних культурних форм і формацій.

Поняття, подібні за призначенням з поняттям типу також у культурній антропології, що одержала імпульс до розвитку завдяки ідеям Ф. Боаса, для виділення особливостей тієї або іншої культурної спільності використовувалися. Так, Р. Бенедикт запровадила поняття «патерна культури», у якому фіксувалися особливі, насамперед, психологічні характеристики культури, що виражають її самобутність. М. Мід, виділяючи «префігуративні», «кофігуративні», «постфігуративні» культури, акцентувала увагу на проблемах взаємин між поколіннями, культурної наступності, психології дитинства. А. Крьобер, спираючись на поняття «культурної конфігурації», досліджував цінності, ідеї, символічні системи різних культур, виявляючи піки розквіту «культурної енергії». Универсалістський аспект типології культури дістав розвиток у крос-культурних дослідженнях Дж.П. Мердока, у концепції загальної еволюції Л. Вайта, багатолінійної еволюції Дж. Стюарда.

У філософії культури в роботах Е. Кассирера поняття «символічної форми» займало центральне місце. У зв'язку з цим культура розумілася ним як символічна реальність, представлена у вигляді ієрархії символічних форм (мова, міфологія, релігія, мистецтво, наука, філософія), що мають різні типологічні особливості.

Своєрідною модифікацією типологічного підходу стали структурно-типологічні дослідження, що мали поширення в мовознавстві (Ф. де Соссюр, Р. Якобсон, ін.). У використанні цих ідей К. Леві-Строссом була висунута концепція структурної антропології, що займалася дослідженням структур несвідомого, які виявляються у феноменах культури (міфах, системах соціальної практики, ритуалах, т.д.).

У сучасних дослідженнях культури проблеми типології обговорються в роботах як російських (Л.М. Баткіна, М.С. Кагана, А.С. Карміна, Е.С. Маркаряна, Е.О. Орлової, Е.Ю. Соловйова, А.Я. Флієра, ін.), так і вітчизняних філософів (Є.К. Бистрицького, С.Б. Кримського, Б.О. Парахонського, С.В. Пролеєва й ін.). Поширення ідей і концепцій семіотики (Р. Барт, Ю. Крістєва, У. Еко) на сферу культури привело до становлення нової галузі досліджень, у якій типологічний метод знаходить своє застосування. Так, сучасні семіотичні типології культури Д.Б. Зільбермана, Ю.М. Лотмана показують нові можливості типологічного методу, пов'язані з розробкою теоретичного рівня досліджень культури.

Разом з тим, існують аспекти типологічного методу, які ще не знайшли свого достатнього висвітлення у філософсько-методологічній літературі. До них можна віднести аналіз типології у зв'язку з проблемою осмисленості дійсності, що дозволяє розглядати типологію не тільки як метод дослідження, але і як процедуру, що має гранично широке теоретичне значення. Проблема смислу розроблялася в декількох напрямках сучасної філософської думки (феноменологія, аналітична філософія, герменевтика, семіотика, постструктуралізм), тому вона має різні інтерпретації. У радянській і пострадянській традиції проблема осмислення (розуміння) дійсності розглядалася в роботах Є.К. Бистрицького, А.Ф.Лосєва, М.В. Поповича, К. Свасьяна, Г.Л. Тульчинського, В.Н. Філатова та ін. Оскільки проблеми типології в них не зачіпалися, то її аналіз у цьому контексті бачиться актуальним і необхідним. Він дозволяє розкрити як нові грані типології, так і нові аспекти проблеми конституювання смислу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась в межах комплексного наукового дослідження „Феномен європейської культури і національна ідентичність” (державний реєстраційний № 0105U000058), яке здійснюється відділом філософії культури, етики та естетики Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.

Мета і завдання дослідження - розкрити еврістичний потенціал типології як культурного феномена, пов'язаного із конституюванням смислу. Досягнення мети здійснюється шляхом рішення таких завдань:

- вивчити проблему типу й типології в соціально-гуманітарному пізнанні;

- виявити загальнотеоретичне значення типології як культурного феномену, пов'язаного із конституюванням смислу;

- розглянути передумови виникнення типології як засобу конституювання смислової структури дійсності;

- простежити генезис і розвиток ідеї культури у філософії Нового часу у взємозвґязку з проблемою типології;

- показати особливості розвитку типології як засобу конституювання осмислення культурно-історичної дійсності (на матеріалі типологій культури М.Я. Данилевського, О. Шпенґлера, А. Тойнбі, П.О. Сорокіна);

- проаналізувати розвиток типології в контексті сучасних стратегій дослідження культури.

Об'єкт дослідження - типологія як епістемологічний і культурний феномен.

Предмет дослідження - проблематичність типології у філософії культури.

Методи дослідження складались завдяки використанню комплексної методології, до складу якої входили такі методи дослідження як герменевтичний, історичний, порівняльний. Виявлення культурного й загальнотеоретичного значення типології було досягнуто шляхом використання генеалогічного підходу. Герменевтичний метод використовувався при аналізі типології як засобу конституювання смислової структури дійсності. Метод порівняльного аналізу застосовувався для виявлення загальних і знакових моментів у використанні типології як засобу конституювання смислової структури культурно-історичної дійсності різними дослідниками культури (М.Я. Данилевським, О. Шпенґлером, А. Тойнбі, П.О. Сорокіним). У результаті застосування історичного підходу був розкритий генезис філософської ідеї культури. Аналіз застосування типології в сучасних дослідженнях здійснювалось також шляхом порівння модерних і постмодерних підходів до вивчення культури.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розкритті специфіки типології як культурного і епістемологічного феномена, пов'язаного з проблемою конституювання смислу.

До основних елементів новизни також відносяться:

- виявлено, що типологія разом з суто епістемологічним має універсальне теоретичне значення, яке зумовлене тим, що типологія стає засобом конституювання смислової структури дійсності в умовах секуляризації; виходячи з цього до складу типології введені такі поняття як «смисловий горизонт», «метапозиція», «смислові дистинкції»;

- уточнено уявлення про засоби конституювання смислової структури дійсності, які існували в історії філософської думки: класифікація (античність), ієрархія (середньовіччя), типологія (Новий час);

- розвинуто уявлення про генезу типології як універсального теоретичного утворення, виникнення якого у Новий час пов'язано з процесом секуляризації дійсності, що був заснований на принципах натуралізації («природний порядок речей») та гуманізації (розуміння людини як єдиного й універсального джерела осмислення дійсності);

- обґрунтовано, що типологія як засіб конституювання смислової структури дійсності опосередкована змістом людської суб'єктивності, що знайшла вираження в ідеї культури; відтак типологія набуває у філософії культури принципової відкритості, незавершеності, проблематичності;

- розкрито еврістичну плідність для філософії культури типологічних побудов культури, запропонованих М.Я. Данилевським, О. Шпенґлером, А. Тойнбі, П.О. Сорокіним, де була втілена ідея типології як засобу конституювання смислової структури культурно-історичної дійсності;

- обґрунтовано, що у сучасних дослідженнях культури з'явились нові витоки встановлення осмисленості культурно-історичної дійсності, в зв'язку з цим суб'єкт втрачає своє значення як єдине джерело осмисленості дійсності, але типологія зберігає свій еврістичний потенціал.

Практичне значення одержаних результатів полягає в дослідженні типології як культурного феномена, пов'язаного з конституюванням осмисленості дійсності. Сформульовані в дисертації теоретичні положення можуть стати основою для системного вивчення та осмислення типологіі як універсальної теоретичної процедури, що спрямована не тільки на впорядкування речей і різноманітних об'єктів, але й на пошук їх смислових дистинкцій. Отримані результати можуть бути використані як при розробці загальних курсів з філософії культури, культурної і соціальної антропології, культурології, а також у спецкурсах з конкретних питань, пов'язаних з проблемами типу і типології культури (типологія культури, методологія культури).

Апробація результатів дисертації здійснювалася шляхом обговорення отриманих результатів на засіданнях відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії НАН України, а також виступів на наукових конференціях. Основні ідеї, теоретичні рішення та результати дисертаційного дослідження доповідались на наступних наукових конференціях: «Людина, культура, техніка в новому тисячолітті» (Харків, 2004), I Російський культурологічний конгрес (Санкт-Петербург, 2006), «Інновації в технології та методології наукового пізнання», (Одеса, 2007).

З теми дисертації опубліковано 4 статті в наукових журналах та збірниках наукових праць, визнаних фаховими ВАК України. Усі основні положення і висновки дисертації, а також опубліковані праці за темою дисертації з нижче наведеного переліку належать особисто здобувачу. Автореферат відображає основний зміст дисертації.

Структура й обсяг дисертації. Згідно з поставленим завданням і логікою дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків й списку використаної літератури, що нараховує 205 найменувань. Загальний обсяг дисертації - 193 сторінки, із них основного тексту - 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність вивчення типології як теоретичної процедури, пов'язаної із конституюванням смислу в сучасних філософських дослідженнях культури. Визначаються мета і завдання дослідження, його об'єкт та предмет, ступінь розробленості проблеми, його новизна та практичне значення одержаних результатів. Подається загальний опис методів роботи, її структура і відомості про апробацію.

Перший розділ «Типологія в соціально-гуманітарному пізнанні» складається із двох підрозділів.

Перший підрозділ «Поняття типу й типології в пізнанні» присвячений розгляду проблеми типу й типології в соціально-гуманітарному пізнанні. У ньому проводиться докладний аналіз уживання поняття тип в історії філософської й наукової думки, у результаті якого було виявлено, що вперше це поняття зустрічається у філософських системах Платона, Аристотеля, Плотіна як одне з основних понять поряд з поняттями «форма», «ейдос», «ідея», що характеризують форму й будову речей. Також уживання цього поняття було зафіксовано в християнській традиції: воно зустрічалося в посланнях ап. Павла для позначення персонажів Старого Завіту, що розуміються як історичні префігурації (образи) стосовно діючих осіб і подій, описуваних у Новому Завіті. На підставі аналізу філософських і наукових праць Й.-В. Ґете було виявлено, що для нього поняття тип (das Urphanomen) стало ключовим у наукових дослідженнях з порівняльної анатомії, ботаніки, у вченні про колір. Акцентовано увагу на тому, що Ґете першим обґрунтував значення й зміст поняття тип у науковому дослідженні, спираючись на вчення про морфологію.

Звернення до теоретичного доробку М. Вебера дозволило обґрунтувати значення його робіт для розвитку сучасних методологічних досліджень в області соціально-гуманітарного пізнання, оскільки завдяки йому проблеми типу й ідеально-типового конструювання стали широко обговорюватися як на загальному логіко-філософському рівні, так і у вузьких спеціальних галузях соціально-гуманітарних наук. Так, дослідженням логічних аспектів проблеми типу й типології займалися К. Гемпель, Д.П. Горський, П. Оппенгейм, якими був зафіксований особливий логічний статус поняття тип. К. Гемпель і П. Оппенгейм відзначали, що поняття «тип» подібне з поняттям ідеалізованого об'єкта, у зв'язку, з цим воно є одним з інструментів побудови теорії в соціально-гуманітарних науках. Д.П. Горський, зближаючи поняття типу й «нечіткої безлічі», також обґрунтовував еврістичний потенціал типу в соціально-гуманітарному пізнанні. Також було виявлено, що в сучасних дослідженнях пропонуються різні трактування поняття «тип»: як «прообраз, основна форма, що допускає відхилення» (А.В. Гулига), як «характерне одиничне явище, яке з найбільшою повнотою виражає сутність» (Ю.А. Шрейдер), як «типологічна модель» (Б.М. Бернштейн), як «логічна конструкція, що задає спрямованість дослідженню» (Е.Л. Мелконян), як «дослідницька програма» (С.Д. Аллахавердян).

Таким чином, проведений аналіз виявив складність і неоднозначність визначення поняття «тип» у сучасних соціально-гуманітарних дослідженнях, що відбилося також і на розумінні типології як процедури виділення типів. У роботі вперше було запропоноване трактування типології як культурного феномена, пов'язаного з конституюванням осмисленості дійсності, що дозволяє додати їй універсальне загальнотеоретичне значення. Показано також, що у зв'язку з цим у зміст типології входять такі поняття як «смисловий горизонт», «метапозиція», «смислові дистинкції».

У другому підрозділі «Генеалогія типологічного методу» було виявлено, що типологія як засіб конституювання смислової структури дійсності виникає в період Нового часу в результаті секуляризації, тобто типологія стає засобом конституювання смислової структури такої дійсності, у якій відсутні всякі трансцендентні сенси.

На підставі звернення до ідей давньогрецьких філософів (досократики, Платон, Аристотель) показано, що в античності з'являється уявлення про дійсність як таку, котра має смислову впорядковану структуру, що ґрунтується на фундаментальному онтологічному принципі - Космосі. Космос втілював у собі смисловий порядок дійсності й одночасно був способом існування цього порядку. Тобто будь-яка річ у Космосі у відповідності зі своєю природою (сутністю) мала однозначне власне «місце», у зв'язку з цим засобом конституювання смислової структури дійсності виступала «класифікація». Людина в такому світі сприймала себе як суще серед інших сущих у єдності з Космосом, що осягався як необхідна й природна сфера її життя.

У результаті аналізу ідей і концепцій середньовічних філософів (св. Августин, Фома Аквінський) було виявлено, що ідея створення Богом світу, що лежала в основі християнського віровчення, стала основою для появи нового засобу конституювання осмисленості дійсності - ієрархії. Оскільки Бог Своєю благою волею наділяє все суще буттям, то Він стає й підставою генезису смислової структури дійсності. Мета й сенс свого існування кожна річ одержує від Творця, а всі речі разом утворюють ієрархічні «сходи» буття, які ведуть від нижчих створінь до вищих.

Звертання до праць сучасних дослідників новоєвропейської культури (А.В. Ахутіна, А. Койре, М.К. Петрова, М. Ґайдеґера) дозволило авторові зробити висновок про те, що в період Нового часу відбувся глибинний переворот в уявленнях про дійсність. Основною ідеєю, у світлі якої відкрився шлях до нового світосприймання, була ідея онтологічної однорідності, єдиної сутності всього невизначеного різноманіття світу (Микола Кузанський). Саме на підставі цієї ідеї, продуманої й обґрунтованої, відбувся процес «зламування ієрархій», виникло уявлення про «природний порядок» речей. Таким чином, у Новий час виник новий спосіб осмислення дійсності - типологія, котрий установлювався самосвідомим суб'єктом. Природні речі вже не мають своїх «місць» як у бутті Космосу, так і в створеному Богом світі, єдиним джерелом їхнього смислового наповнення й упорядкування стає розум суб'єкта.

У зв'язку з цим зроблено висновок про те, що в становленні людини як самосвідомого суб'єкта і джерела смислоутворення вирішальну роль стала грати ідея культури як дійсності, у якій розвивається людська діяльність. В ідеї культури було зафіксоване уявлення про світ як про таку реальність, що детермінована не природною необхідністю (Космос) і не божественим приреченням (Бог), а діяльністю людини як самостійного й вільного сущого. Таким чином, у світі культури все суще втрачає всякі сакральні і трансцендентні сенси, а людська свідомість стає єдиною силою, здатною конституювати осмисленість дійсності.

Другий розділ дисертації «Типологія як засіб конституювання осмисленості культурно-історичної дійсності» також складається із двох підрозділів.

У першому підрозділі «Ідея культури у філософії Нового часу» розкрито зміст ідеї культури, що виникла в європейській філософській думці в період Нового часу. На підставі аналізу дослідницької літератури, присвяченої генезису поняття «культура», було встановлено, що воно з'явилося в античності, але не мало самостійного значення, а вживалось як характеристика певного стану чого-небудь («cultura animi», «agricultura», т.д.). Було відзначено, що поряд із цим в античності виникло поняття «рбйдеЯб» і похідні від нього «humanitas», «civilis», які склали концептуальну основу філософської ідеї культури в Новий час.

У результаті аналізу філософських творів німецьких філософів (І. Кант, Й.Г. Ґердер, В. фон Ґумбольдт, Г.В.Ф. Ґегель) було виявлено, що уявлення про розвиток інтелектуальних здатностей і моральних якостей людини, зафіксоване в понятті «Bildung», стало вирішальним для формування ідеї культури. Суть культури вбачалася в удосконалюванні, поліпшенні й вихованні природних задатків людини, увагу акцентували на здатності людини до діяльності й до саморозвитку, до перетворення себе й навколишнього світу. Дійсність у контексті ідеї культури представлялася, позбавленою трансцендентного виміру, оскільки метою і змістом історичного розвитку людства стало досягнення ним культурного (цивілізованого) стану.

Другий підрозділ «Еврістичний потенціал типологій культури (М.Я. Данилевський, О. Шпенґлер, А. Тойнбі, П.О. Сорокін)» присвячений дослідженню концепцій культури М.Я. Данилевського, О. Шпенґлера, А. Тойнбі, П.О. Сорокіна. Проведений порівняльний аналіз цих концепцій показав, що загальним для них було звертання до типології у зв'язку з проблемою осмисленості культурно-історичної дійсності. У роботі виявлено, що в цих типологіях наявні такі елементи як «смисловий горизонт», «метапозиція» і смислові дистинкції (типи). Так, «смисловим горизонтом» у даних концепціях є поняття «всесвітньої історії», як такої області культурно-історичної дійсності, у якій виявляється єдність і взаємозв'язок фактів історії людства. Метапозиція як позиція дослідника, що виходить із певних теоретичних положень про культурно-історичну дійсність, також виявляється в цих типологіях. Однак вона не є загальною, а різною для кожного дослідника.

Аналіз типології культури, запропонований М.Я. Данилевським, дозволив зробити висновок про те, що йому належить пріоритет в обґрунтуванні ідеї «культурно-історичного типу», який він розумів за аналогією з живим організмом як «історичний організм», що має свою сутнісну особливість і самобутність. Для нього також ідея всесвітньої історії зберігала свою значимість як сукупність різних за змістом культурно-історичних типів, кожний з яких мав момент свого виникнення, розвитку і вгасання. При цьому його метапозиція, полягала у визнанні існування аналогії між процесами природного й культурного розвитку.

У результаті порівняння концепції М.Я. Данилевського й О. Шпенґлера було виявлено, що останній відстоював ідею полярності природного й культурно-історичного світів. Внаслідок цього Шпенґлеру властиве розуміння культури як «пра-феномена», і морфології як методу її інтуїтивного збагнення. Це дозволило йому затвердити «абсолютно» замкнутий характер культури, що виявляє символічну єдність всіх своїх «життєвих» проявів, має внутрішню смислову цілісність і унікальність.

Проведений аналіз дозволив виявити особливість концепції цивілізацій А. Тойнбі, виявлена в результаті аналізу його робіт, яка полягає у висуванні ним ідеї «Виклику - Відповіді» як основного закону виникнення й розвитку цивілізацій. Автором показано, що типологія в дослідженні Тойнбі зберігає своє значення як метод конституювання смислової структури культурно-історичної дійсності. Однак етична спрямованість його концепції дозволяє зробити акцент не стільки на різноманітті смислового змісту всесвітньої історії, скільки на її універсальній цілісності в пошуку «Відповіді-на-Виклик».

Як показав аналіз концепції П.О. Сорокіна, його основною ідеєю є ідея дослідження динаміки «інтеґрованої» культури, що являє собою історичну цілісність, об'єднану певною системою цінностей або «логіко-смисловою» єдністю. У зв'язку з цим «інтеґрована культура» є автономною і самодостатньою, а її розвиток визначається винятково внутрішніми факторами. У роботі виявлено, що його типологічна побудова має низьку особливостей, які торкаються питань динаміки змін смислового змісту культури, на відміну від типологій М.Я. Данилевського, О. Шпенґлера й А.Тойнбі, у яких смислова структура була стабільною й незмінною. Виділені ним типи інтегрованої культури мають різний смисловий зміст, що виражається в «більших посилках» культури. Протягом тривалого історичного періоду ці типи культури змінюють один одного, і це визначає зміну в усіх системах культури (у науці, мистецтві, релігії, філософії, формах соціального устрою, т.д.).

У третьому розділі дисертаційної роботи «Проблематичність типології в сучасних дослідженнях культури» проводиться аналіз типології в контексті сучасних досліджень культури. У результаті вивчення сучасної філософської літератури було виявлено, що під впливом посткласичної філософської думки, виникли нові підходи до вивчення культури й до встановлення осмисленості культурно-історичної дійсності. Звертаючись до феноменології (Е. Гусерль, А. Щюц), герменевтики (Г.-Г. Ґадамер) і структуралізму (К. Леві-Стросс, Ю.М. Лотман) можна відзначити, що в них зафіксована поява нових джерел конституювання смислової структури культурно-історичної дійсності.

Так, існує принципове розходження між типологією й типізацією як засобом встановлення смислу соціального світу (культури повсякденності). Оскільки типологія ґрунтується на об'єктивній точці зору, що припускає встановлення метапозиції, виявлення «смислового горизонту», і типів як смислових констеляцій. Типізація ж спирається на суб'єктивний підхід до дійсності, пов'язана з аналізом інтенціональних актів. Автором показано, що в інтерпретаційному підході до культури (К. Гірц), що опирається на ідеї герменевтики поняття смислу пов'язане з діалогом різних культурних традицій. У той час, як типологія носить монологічний характер. На відміну від них структуралізм пошуки смислу й осмисленості зв'язує з роботою певних структур, що діють несвідомо й створюють різні культурні коди, які приводять до виключення суб'єкта із процесу конституювання смислу.

Аналіз ідей філософії постмодернізму (Ж. Деріда, Ф. Ліотар, Ф. Джеймісон, Дж. Ваттімо, Ж. Бодрийар) показав, що в постмодернізмі була здійснена найбільш радикальна критика основних принципів і положень філософії Модерну (філософії Нового часу). У зв'язку із цим автором був зроблений висновок, про те що в постмодернізмі з'являється нове уявлення про культуру як нескінченну гру інтерпретацій, значень і смислів. Відтак культура розуміється як єдиний текст (інтертекст), що є простором дійсності смислу, а джерелом його конституювання стають різного роду текстуальні пропуски, сліди, розриви, складки тощо. Тобто в філософії постмодернізму суб'єкт втрачає своє універсальне значення і перестає бути єдиним джерелом конституювання смислу. У зв'язку з цим і типологія втрачає своє першорядне значення як засіб конституювання смислової структури дійсності, оскільки вона нерозривно пов'язана із суб'єктом. Однак позитивний момент у критиці, яку здійснювали представники філософії постмодернізму полягає в тому, що вона змушує звернутися до пошуку нових концепцій модерності (А. Турен), у яких відроджується поняття суб'єкта, що спричинить й звертання до типології як засобу конституювання смислової структури дійсності.

еврістичний типологія філософія культура



ВИСНОВКИ

1. У дисертаційному дослідженні вирішено теоретичне завдання розкриття евристичного потенціалу типології як культурного феномена, пов'язаного із конституювання смислу. У результаті аналізу ґенези проблеми типу й типології в соціально-гуманітарному пізнанні, було виявлено, що спочатку тип розумівся як якась ідеальна й незмінна сутність (пра-феномен), як споконвічний план будови того або іншого об'єкта, що його варто виявити за зовнішніми проявами (Й.-В. Ґете). Надалі поняття «ідеального типу» (М. Вебер) припускало створення «ідеально-типової конструкції», що залежить від ціннісних і світоглядних установок дослідника. У сучасних дослідженнях поняття тип являє собою складне теоретичне утворення, що задає напрямок руху емпіричного матеріалу, його інтерпретацію. Також і типологія як метод виділення типів має в сучасному соціально-гуманітарному пізнанні різні трактування й інтерпретації. Однак звертання тільки до логіко-методологічного аналізу типології виявляється недостатнім, оскільки воно схоплює лише окремі, хоча й істотні аспекти типології. У зв'язку з цим було запропоновано розглянути типологію не тільки як метод дослідження, але і як таку процедуру, що має гранично широке теоретичне значення, що виходить за рамки суто пізнавального відношення до дійсності, і пов'язане з ширшим процесом конституювання смислу й осмисленості як такої. Відтак до складу типології доцільно ввести такі поняття як «смисловий горизонт», «метапозиція», «смислові дистинкції».

2. Завдяки використанню генеалогічного підходу стало можливим виявити джерела виникнення типології як засобу конституювання смислової структури дійсності в умовах секуляризації. Звернення до історико-філософських витоків проблеми типології дозволило виділити три засоби конституювання смислової структури дійсності: класифікація (античність), ієрархія (середньовіччя), типологія (Новий час). В античності онтологічним принципом, на якому ґрунтувався смисловий порядок дійсності і який одночасно представлявся наявним буттям, був Космос. У середньовіччі підставою генерації смислової структури дійсності був Бог, який створенням світу зумовив всі його смислові дистинкції. Формування у Новий час нового раціонального типу світогляду призвело до розуміння дійсності як культури, у якій людина як самодіяльний і самосвідомий суб'єкт, постає єдиним джерелом конституювання її смислової структури.

3. На підставі теоретичної реконструкції генезису й розвитку ідеї культури у творах представників філософії Просвітництва (Дж. Віко, І. Канта, Г. Ґердера, В. фон Ґумбольдта, т.д.) було встановлено, що виникнення ідеї культури стало можливим у результаті секуляризації уявлень про дійсність і виділення людини з ряду інших сущих. Світ культури став розглядатися як дійсність, що від початку й до кінця створюється самою людиною, на підставі властивої їй від природи здатності до розумної творчої діяльності. У зв'язку з цим культура стала основним онтологічним принципом, що містив у собі ідею дійсності, опосередковану людською суб'єктивністю.

4. Проведений аналіз концепцій культури, які були розроблені М.Я. Данилевським, О. Шпенґлером, А. Тойнбі, П.О. Сорокіним показав, що загальним у них було використання типології як засобу конституювання осмисленості культурно-історичної дійсності. У цих типологіях культури виявляються такі складові типологічної процедури як «смисловий горизонт», «метапозиція» і смислові дистинкції (типи). Так, поняття «смислового горизонту» у даних концепціях було втілене в концепті «всесвітньої історії» як такої області дійсності, в якій виявляється єдність і взаємозв'язок фактів історії людства. Метапозиція є присутньою також у всіх цих типологіях, хоча вона й ґрунтується на різних припущеннях і філософських позиціях, властивих кожному з них. Також безсумнівним у даних концепціях є наявність смислових констеляцій або типів, які дослідники також по-різному виділяють і обґрунтовують.

5. Першим висунув і обґрунтував ідею існування «культурно-історичних типів» М.Я. Данилевський. Проблема осмислення культурно-історичної дійсності дістала в нього вираження тільки у визнанні факту існування різних культурних типів, що мають різні підстави. На відміну від нього О. Шпенґлер прагнув до обґрунтування смислового різноманіття культурно-історичної дійсності. Так, виділені ним типи культури відрізняються не стільки зовнішньою розмаїтістю культурних форм, скільки внутрішніми смислами, які присутні в «душі» культури. Однак Шпенглер наполягав на тому, що культури не можуть взаємодіяти, вони повністю замкнуті й відділені одна від одної, у зв'язку із цим виникає проблема розуміння сенсу як конкретної «культурної душі», так і всієї культурно-історичної дійсності. У концепції цивілізацій А. Тойнбі залишилося відкритим питання про те, чи є виділені ним різні цивілізації самобутніми історичними цілісностями або типами культури. Позаяк він основну увагу приділяв проблемам впливу зовнішніх факторів на виникнення й розвиток цивілізацій. Виділені П.О. Сорокіним типи культури являють собою ідеально-типові конструкції, які відбивають ритміку її історичного розвитку. У його трактуванні смислова структура культурно-історичної дійсності виявляється динамічною, оскільки, виділяючи різні типи інтегрованої культури, він показує, як у ході розвитку історії один тип змінював інший.

6. У результаті аналізу розвитку типології в контексті сучасних стратегій дослідження культури було виявлено, що під впливом посткласичної філософської думки виникло безліч різних концептуальних підходів до вивчення культури, які стали використовувати нові методи й стратегії пізнання (феноменологія, герменевтика, структуралізм, постструктуралізм). У зв'язку з цим виникли й нові засоби конституювання смислу. У філософії постмодернізму критичному переосмисленню піддаються основні положення філософії Модерну, у тому числі й ідея культури. У постмодернізмі культура визначається як нескінченний і різноманітний процес інтерпретації текстів, без співвіднесення їх із позатекстовою реальністю (навколишнім світом). У зв'язку з цим з'являються інші джерела встановлення смислу: розрізнення, розриви, пропуски, т.п. Таким чином, самосвідомий суб'єкт Модерну перестає бути єдиним джерелом осмислення дійсності, а типологія - засобом конституювання її смислової структури. Однак критична спрямованість постмодернізму не веде до остаточної відмови від положень філософії Модерну, тільки створює ґрунт для виникнення нових концепцій модерності, в яких типологія зберігає своє еврістичне теоретичне значення.



СПИСОК ОСНОВНИХ ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Кравчик М.А. Общество в перспективе культуры / М.А. Кравчик // Наукове пізнання: методологія та технологія. Одеса, 2003. №1 (11). - С.84-88.

2. Кравчик М.А. Типология культур как методологическая проблема /М.А.Кравчик // Наукове пізнання: методологія та технологія. Одеса, 2003. №2 (12). С. 39-45.

3. Кравчик М.А.Типологический метод в философии культуры (И.-В. Гёте, М.Вебер) / М.А. Кравчик // Філософські пошуки. - Львів, Одеса, Хмельницький, 2004. - Вип. XVII-XVII. - С.113-121.

4. Кравчик М.А. Техника как критерий типологии культур / М.А. Кравчик // Матеріали V Міжнародної наук.-практ. конф. «Людина, культура, техніка в новому тисячолітті», 27-28 квітня 2004р. - Харків: Національний аерокосмічний ун-т ім. М.Є. Жуковського «ХАІ», 2004. - С. 25-26.

5. Кравчик М.А. Теоретическое и эмпирическое в исследованиях культуры / М.А. Кравчик // Первый Российский культурологический конгресс. Тезисы докладов, 25-29 августа 2006г. - СПб.: Эйдос, 2006. - С.105.

6. Кравчик М.А. Ценность как базовая категория культуры / М.А. Кравчик // Матеріали міжнарод. наук. конф. «Інновації в технології та методології наукового пізнання», 26-27 жовтня 2006р. - Одесса, 2006. - С.70-71.

7. Кравчик М.А. Семиотические типологии культуры: методологический анализ / М.А. Кравчик // Філософські пошуки. - Львів, Одеса, Хмельницький, 2006. - Вип. XXI-XXII.- С.281-290.

8. Кравчик М.А. Типология и/или мифология / М.А. Кравчик // Докса. Збірник наукових праць з філософії та філології. Вип.10. Стратегії інтерпретації тексту. - Одеса: ОНУ ім. І.І. Мечникова, 2006. - С.114-120.



АНОТАЦІЯ

Кравчик М.О. Проблема типології у філософії культури.

Дисертація на здобуття наукового степеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04 - Філософська антропологія, філософія культури. - Харківський національний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, Харків, 2009.

Дана робота присвячена дослідженню типології як засобу конституювання смислової структури дійсності в умовах секуляризації. В ній обґрунтовано, що типологія разом з власне епістемологічним, має універсальне загальнотеоретичне значення, яке пов'язано з конституюванням смислу. В цьому значенні типологія заключає до себе такі поняття як «смисловий горізонт», «смислові дистинкції», «метапозиція».

В дослідженні показано, що типологія виникає на основі секуляризації від початку європейського Нового часу і постає як засіб конституювання смислової структури дійсності. Її утворення пов'язано з виникненням суб'єкта як єдиного джерела осмисленості дійсності, яка позбавлена усіх надприродних значень і онтологічним принципом якої постає культура. Типологія у загальнотеоретичному сенсі наявна у концепціях культури М.Я. Данилевського, О. Шпенґлера, А. Тойнбі і П.О. Сорокіна, в яких суттєвим моментом є встановлення осмисленості культурно-історичної дійсності через виокремлення культурно-історичних типів як смислових цілісностей. В сучасних дослідженнях культури типологія зберігає свій еврістичний потенціал, незважаючи на виклик ситуації постмодерну.

Ключові слова: тип, типологія, смислова структура дійсності, метапозиція, смисловий горизонт, смислові дистинкції, ідея культури, філософія культури



АННОТАЦИЯ

Кравчик М.А. Проблема типологии в философии культуры

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 - Философская антропология, философия культуры. - Харьковский национальный педагогический университет им. Г.С. Сковороды, Харьков, 2009.

Данная работа посвящена исследованию типологии как способа конституирования смысловой структуры действительности в условиях секуляризации. В ней показано, что наряду с эпистемологическим значением типология обладает универсальным общетеоретическим. В связи с этим в содержание типологии входят такие понятия как «смысловой горизонт», «метапозиция», «смысловые дистинкции».

Исследование включает в себя выделение трёх способов конституирования смысловой структуры действительности, существовавших в истории философской мысли, связанных с основными периодами её развития: античность, средневековье и Новое время. Так в античности основным онтологическим принципом, который воплощал в себе смысловой порядок действительности и одновременно являлся универсально представленным наличным бытием, был Космос. В этом понятии фиксировалось представление о действительности как об упорядоченном и гармонично устроенном целом, где каждое сущее имеет свойственное ему место и смысл в родо-видовом порядке бытия. В работе показано, что для средневековья основанием генерации смысловой структуры действительности был Бог, Который творением мира обусловил все его смысловые дистинкции и определённости. Поэтому действительность был упорядочена иерархически от низших ступеней бытия к высшим.

В исследовании выявлено, что в Новое время на основе секуляризации действительности, происходит отказ от прежнего способа её осмысленности, и возникает представление о мире как о «естественном порядке вещей», в котором нивелированы все «метафизические сущности». Следовательно, единственным источником осмысленности в условиях секуляризации становится субъект, а способом конституирования её смысловой структуры - типология.

На основании проведенного сравнительного анализа типологий культуры, предложенных Н.Я. Данилевским, О. Шпенглером, А. Тойнби и П.А. Сорокиным, было выявлено, что в них типология применялась как способ конституирования осмысленности культурно-исторической действительности. Поскольку было обнаружено, что в них присутствуют такие общие элементы типологии как «смысловой горизонт» (всемирная история), «смысловые дистинкции» - культурно-исторические типы (цивилизации), лежащие в основании исторического процесса, «метапозиция» которая определяла у каждого исследователя его понимание культуры и исторической действительности.

Н.Я. Данилевский был первым, кто выдвинул и обосновал идею существования «культурно-исторических типов». Проблема осмысления культурно-исторической действительности получила у него выражение в признании существования различных культурных типов, имеющих разные основания.

В отличие от него О. Шпенглер стремился к обоснованию смыслового многообразия культурно-исторической действительности. Выделенные им типы культуры отличаются не столько по внешнему разнообразию культурных форм, сколько по внутренним смысловым содержаниям, которые присутствуют в «душе» культуры. Однако Шпенглер настаивал на том, что культуры не могут взаимодействовать, они полностью замкнуты и отделены друг от друга, в связи, с чем возникает проблема постижения смысла как конкретной «культурной души», так и всей культурно-исторической действительности.

В концепции цивилизаций А. Тойнби остался открытым вопрос о том, являются ли выделенные им различные цивилизации самобытными историческими целостностями, или типами культуры. Поскольку он основное внимание уделял проблемам влияния внешних факторов на возникновение и развитие цивилизаций. Выделенные П.А. Сорокиным типы культуры представляют собой идеально-типические конструкции, которые отражают ритмику её исторического развития. В его трактовке смысловая структура культурно-исторической действительности оказывается динамической, поскольку, выделяя разные типы интегрированной культуры, он показывает, как в ходе развития истории один тип сменял другой.

В работе проведено исследование перспектив развития типологии в контексте современной ситуации, которая характеризуется тем, что под влиянием постклассической философской мысли возникло множество различных концептуальных подходов к изучению культуры, которые стали использовать новые методы и стратегии познания (феноменология, герменевтика, структурализм). В связи с этим возникают новые источники установления смысла культурных феноменов, поэтому типология перестаёт рассматриваться как единственный способ конституирования осмысленности культурно-исторической действительности. В ситуации постмодерна критическому переосмыслению подвергаются основные положения философии Модерна, в том числе и идея культуры. В постмодернизме культура определяется как бесконечный и многовариантный процесс интерпретации текстов. В связи с этим появляются иные источники установления смысла: различения, разрывы, пропуски, складки. Однако это не ведет к окончательному отказу от положений философии Модерна, но только создаёт почву для возникновения новых концепций модерности, в которых типология сохраняет своё фундаментальное теоретическое значение.

Ключевые слова: тип, типология, смысловая структура действительности, смысловой горизонт, метапозиция, смысловые дистинкции, идея культуры, философия культуры



SUMMARY

Kravchik M.A. The Problem of Typology in the Philosophy of Culture

The thesis for a Candidate Degree in Philosophy (speciality 09.00.04 - Philosophical Anthropology, Philosophy of Culture). - Kharkiv G. Scovoroda National Pedagogical University, Kharkiv, 2009.

The thesis devotes to the research of typology as the way of constitution of the sense structure of being in conditions of secularization. It has been substantiated that typology has a universal theoretic significance, which connected with constitution of sense. So typology incorporates such notions as sense horizon, meta-position and sense definitions.

The research has revealed that typology originated on the basis of secularization at the beginning of Modern and presents a means of constitution sence structure of being. Its emergence is interrelated with the subject as the only source of sense constitution of being, deprived of supernatural definitions, which ontological principle lies in the culture. Typology as the way of constitution of sense structure of social-cultural reality was considered in the theories of culture developed by O. Spengler, N. Danilevsky, A. Toynbee and P. Sorokin, the essential feature of which is comprehension of cultural and historic reality through singling out cultural and historic types as sence integrities. In contemporary researches of culture typology maintains its heuristic potential even in the period of postmodern challenges.

Key words: type, typology, sense structure of being, sense horizon, sense definitions, meta-position, idea of culture, Philosophy of Culture

...