Модерн та антимодерн у філософії культури Вальтера Беньяміна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 130.2 +1 (091) (430)

модерн та антимодерн у філософії культури Вальтера Беньяміна

спеціальність 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Єрмоленко Володимир Анатолійович

Київ 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та релігієзнавства факультету гуманітарних наук Національного університету “Києво-Могилянська академія”.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Лой Анатолій Миколайович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, академік НАН України Попович Мирослав Володимирович, Інститут філософії НАН України, директор;

кандидат філософських наук, доцент Журавльова Тетяна Володимирівна, Національний гірничий університет України, доцент кафедри філософії.

Захист відбудеться « 22 » вересня 2008 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 64, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий « 20 » серпня 2008 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.В. Караульна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Однією з важливих тем сучасної філософії культури, а також соціальної та політичної теорії стає відновлення дискусій між модерном та антимодерном, просвітницькою та антипросвітницькою парадигмами на початку ХХІ століття. З одного боку, нині надії на остаточну перемогу лібералізму та „завершення історії” виявилися набагато сумнівнішими та хиткішими, ніж здавалося двадцять років тому. Замість очікуваного зближення націй до універсальних просвітницьких ідеалів, ми стаємо свідками дедалі меншого фундаменту порозуміння й дедалі масштабнішої розбіжності ідентичностей. З другого боку, дедалі активнішою стає критика ідеалів модерну та просвітництва з боку релігійного традиціоналізму чи нових консервативних рухів.

У цьому контексті варто зважати на те, що нинішні кризові явища, що їх переживає просвітницька парадигма, не є унікальними. Панорама історії ідей останніх двох століть засвідчує, що проект модерну далекий від лінійності. Він часто рухався за несподіваними траєкторіями, зокрема й крізь численні кризи; однак щоразу після кризових явищ він починав потужніший наступ. Можна стверджувати, що проект модерну живе за певним історичним циклом: моменти перемог змінюються періодами спаду, кризами рецесії та новими відродженнями.

Цікаво, що від доби Просвітництва часи кризи модерну майже збігаються з початками календарних століть. Початок XІХ-го століття характерний народженням романтизму й реабілітацією середньовіччя, поширенням ілюмінатських вчень та відновленням пріоритету традиції та минулого над абстрактним розумом. Початок ХХ-го століття приніс із собою розквіт неосимволізму, поширення теософських та антропософських проектів і закликів до „консервативної революції”.

Водночас після цих „антимодерних” початків століття приходила інша доба - епоха спроб синтезу модерну та антимодерну, просвітницького ідеалу нескінченного поступу та антипросвітницького заклику повернення до глибинного минулого. У ХІХ столітті можна говорити про специфічну філософсько-культурну атмосферу 1830-1840 років, у якій ліві автори, формулюючи свій революційний світогляд, часто вдавалися до квазірелігійних та апокаліптичних тем, що завершилося активним використанням релігійної метафорики під час революцій 1848 року.

Схожим чином, у ХХ столітті після відверто антимодерних десятиліть, у 1910-1930 роках з'являється ціла плеяда авторів та низка філософських і загальнокультурних явищ, у яких можна спостерігати за взаємодією та переплетенням модерну та антимодерну. З одного боку, з'являються праві автори, які проголошують, що єдиним способом повернення до справжнього, архаїчного минулого є революційний стрибок, що пориває з безпосереднім минулим. Класичним прикладом є ідеал „консервативної революції”, для якого шлях до справжнього минулого стелиться через майбутнє.

З іншого боку, з'являються ліві автори, які проголошують, що єдиним способом справжнього революційного прориву є містичний стрибок у глибинне минуле, що шлях до справжнього майбутнього стелиться тільки через минуле. Цей фланг можна назвати „революційною містикою”.

Одним із таких лівих і є Вальтер Беньямін (1892-1940) - німецько-єврейський філософ, письменник, критик, історик, що став одним із найвпливовіших авторів ХХ століття. У цьому контексті дослідження творчості Вальтера Беньяміна виглядає вкрай своєчасним: з одного боку, воно дозволить поставити питання про попередні досвіди зустрічі модерну та антимодерну, їхньої взаємодії та переплетення. З другого боку, цей аналіз дозволяє зробити загальніші висновки про долю взаємодії модерну та антимодерну протягом останніх двох століть.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано на кафедрі філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія» у рамках комплексної теми наукових досліджень «Історія філософії в межах європейської культури».

Мета дисертаційного дослідження полягає у висвітленні парадоксів взаємопроникнення модерну та антимодерну, притаманного низці європейських та вітчизняних інтелектуалів першої половини ХХ століття, на основі аналізу філософських концепцій німецького філософа Вальтера Беньяміна.

Мета дослідження конкретизована у таких завданнях:

-дослідити філософію культури Вальтера Беньяміна, виокремивши її головні теми та беручи до уваги багатогранність і фраґментарність його творчості;

-тематизувати філософію культури Беньяміна крізь призму основної теми дисертації: взаємопроникнення модерну та антимодерну у філософії культури першої половини ХХ століття;

-проаналізувати філософські теми інших авторів, у творчості яких також помітне нерозривне переплетення модерну та антимодерну: Е. Блоха, Ф. Розенцвайґа, Т. В. Адорно, Р. Каюа, З. Кракауера, авторів французького сюрреалізму (А. Бретона, Л. Араґона) та інших німецьких і французьких аванґардистських рухів;

-показати зв'язок творчості Беньяміна з минулими феноменами європейської гуманітарної культури (антимодерна філософія, романтична поетика, епічна культура, феномен європейського роману, народження і становлення фотографії) та творчістю авторів, що найбільше вплинули на Беньяміна (Й. В. Ф. Ґете, Ш. Бодлер, М. Пруст);

- з'ясувати значення філософії Беньяміна для подальшого розвитку західної філософії та гуманітарних наук у цілому (Т. В. Адорно, Г. Арендт, Ю. Габермас, С. Зонтаґ, П. Нора та історіографії пам'яті, К. Ґінзбурґ та мікроісторія, П. Рикер).

Об'єктом дослідження є парадокси взаємодії та взаємопроникнення модерну та антимодерну як соціокультурного явища, характерні для провідних філософських і літературно-мистецьких рухів першої половини ХХ століття. беньямін філософія культура модерн

Предметом дослідження є парадокси взаємодії та взаємопроникнення модерну та антимодерну у філософії культури німецького філософа Вальтера Беньяміна (1892-1940).

Теоретико-методологічна основа дослідження. Одні з найвідоміших моделей діагностики модерну належать німецькій та французькій соціології кінця ХІХ - початку ХХ століття - М. Веберу, Ф. Тьоннісу, Е. Дюркгайму, Ґ. Зіммелю, Л. Леві-Брюлю. Сама ці автори починають розробляти мотиви того, що в сучасному суспільстві є "новим", "модерним" порівняно з його попередниками. Опозиція між до-модерном та сучасністю кристалізувалася в опозиціях між „спільнотою” та „суспільством” (Ф. Тьонніс), „механічною” та „органічною” солідарністю (Е. Дюркгайм), „традиційним” та „раціональним” суспільством (М. Вебер) та „натуральним” і „грошовим” господарством (Ґ. Зіммель).

Втім, різка демаркація модерну та антимодерну була поставлена під сумнів на початку ХХ століття та у міжвоєнний період. Інтерес аванґарду до архаїчних культур та ірраціонального в людині, популярність „ірраціональних” філософій на початку століття (Ф. Ніцше у Німеччині, А. Берґсон у Франції, пізній В. Соловйов - у Росії), і нарешті ірраціональність Першої світової війни поставили під сумнів можливість чіткого протиставлення модерну та антимодерну.

Великою мірою саме ця проблематизація чіткого відмежування модерну та антимодерну, що відбулася в аванґарді, сформувала чимало філософських та загальнокультурних рухів міжвоєнної доби, що прагнули зустрічі цих двох соціокультурних настанов. Передусім йдеться про автора, що перебуває у центрі цього дисертаційного дослідження (В. Беньямін). З другого боку, про подібні спроби можна говорити відносно філософських та літературних текстів низки німецьких та французьких інтелектуалів, що перебували у колі Беньямінового спілкування (Е. Блох, З. Кракауер, К. Краус, сюрреалістська група А. Бретона, „Колеж соціології” Р. Каюа, Ж. Батая та М. Лейриса), а також у інших представників Франкфуртської школи, щодо яких можна говорити про певний вплив Беньямінових досліджень (Т. В. Адорно та М. Горкгаймер). Лінія цих досліджень не обмежується міжвоєнною добою та прямує далі: з одного боку, від Т.В. Адорно та М. Горкгаймера до Ю. Габермаса та В. Гьосле з їхнім набагато критичнішим та гнучкішим ставленням до демаркації модерну та антимодерну. З другого боку, від французького контексту Беньямінової творчості 1930-х років до французької філософії та літературної критики 1960-1970-х років, а від неї - до сучасної ретроспекції цих процесів (А. Компаньйон, І. Ваде, Ж. Шеньє-Жандрон тощо).

У першому розділі дисертації автор здійснив детальний огляд літератури з об'єкту та предмету дослідження. З одного боку, проаналізовано тексти Т.В. Адорно та М. Горкгаймера, Ю. Габермаса, Г. Арендт, А. Компаньйона, Г. Йонаса, В. Гьосле, Ф.А. Йейтс та інших авторів, що тематизували парадокси переплетення модерну та антимодерну у європейській філософії та культурі. З другого боку, автор здійснив огляд досліджень Г. Арендт, Р. Альтера, Ж.-М. Ґаґнебен, Т. Ш. Венцера, С. Мозес, Т. Рудель, Ж. Лякоста, М. Саньйоля, А. Мюнстера, Ж. Діді-Юбермана, М. Мінакова, які по-різному висвітлили парадокси переплетення модерну та антимодерну у філософії Вальтера Беньяміна.

Огляд цієї літератури дозволив як влаштувати нинішнє дослідження в контекст сучасних дискусій про взаємодію модерну та антимодерну у філософії культури ХХ століття, так і розчистити місце для новаційної актуалізації проблеми, що її здійснює автор, передусім у висвітленні феномену „антимодерного модерну”.

Метод дисертаційного дослідження диктувався особливостями його предмету та його об'єкту, що неодмінно вимагають аналізу філософських проблем на ґрунті ширших міждисциплінарних досліджень. З одного боку, аналіз творчості Вальтера Беньяміна - філософа, літературного критика, письменника, поета, історика культури та політичного есеїста - потребує виходу за межі суто філософського дослідження та аналізу деяких проблем історії літератури та історії культури кінця ХІХ - початку ХХ століття.

З другого боку, сам об'єкт дослідження - феномен взаємопроникнення модерну та антимодерну - вимагає залучення даних інших дисциплін до історико-філософського дослідження та аналізу проблем філософії культури.

З цієї причини основним методологічним підходом у здійсненні нинішнього дослідження є прищеплення до філософського аналізу методології історії ідей (l'histoire des idйes; history of ideas) та інтелектуальної історії (intellectual history). Історія ідей та інтелектуальна історія, народжені у другій половині ХХ століття в Європі та США (А. Лавджой, К. Скіннер, І. Берлін, М. Бевір, А. Варбурґ, Ф. А. Йейтс, Е. Панофський), були відпочатку історичними дисциплінами. Їхня особливість, порівняно з історією філософії, полягала в розширенні джерельної бази: для аналізу історичної динаміки ідей ці дисципліни залучали не тільки філософські твори, а й літературні тексти, твори мистецтва, прикладні наукові дослідження чи явища соціально-політичного контексту. У такий спосіб уможливлювалася екстерналістська, або зовнішня, історія філософії, в якій акцент ставиться на тому, як філософські ідеї живуть у культурі, взаємодіючи з нефілософськими сферами життя та творчості.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що в ній вперше в українському контексті здійснено дослідження філософії культури Вальтера Беньяміна за допомогою застосування концепту „антимодерного модерну”, який розкриває парадоксальність модерну, що задля свого оновлення звертається до минулого.

Наукову новизну одержаних результатів конкретизовано у таких положеннях:

- вперше запроваджено та визначено поняття антимодерного модерну як соціокультурного явища. Це поняття є інструментом розуміння парадоксу самозаперечення модерну, який автор констатує для багатьох періодів культури останніх двох століть, і передусім для міжвоєнної доби в історії Європи, зокрема для філософії культури В.Беньяміна;

- розкрито нелінійність історичного розвитку модерну, і передусім те, що протягом останніх двох століть модерн, прагнучи нового, часто рухався через самозаперечення, живлячись темами, характерними для антимодерних та антипросвітницьких традицій;

- виявлено тісний зв'язок творчості В. Беньяміна з минулими феноменами європейської гуманітарної культури (антимодерна філософія, романтична поетика, епічна культура, феномен європейського роману, народження і становлення фотографії) та творчістю авторів, що найбільше вплинули на Беньяміна (Йоган Вільгельм Фридрих Ґете, Шарль Бодлер, Марсель Пруст);

- показано контроверзійність і взаємодоповнюваність двох „ідеальних типів” антимодерного модерну - „консервативної революції” та „революційної містики”, що були характерні для європейської інтелектуальної історії першої половини ХХ століття і в напруженні між якими розвивалася філософія культури В.Беньяміна;

- тематизовано один із історичних контекстів (1900-1940), у якому переплетення модерну та антимодерну, просвітництва та антипросвітництва могли дати ґрунт для народження феномену антимодерного модерну;

- запроваджено методики „історії ідей” та „інтелектуальної історії” до історико-філософського дослідження, а також здійснено аналіз філософських проблем на ґрунті „зовнішнього” для філософії матеріалу (історія літератури, історія культури) та застосування „екстерналістського” підходу до проблем філософії культури.

Практичне і теоретичне значення одержаних результатів. На тлі цих положень дослідження формується основна думка дисертації. Вальтер Беньямін не лише був автором, що парадоксально поєднував у собі ліве прагнення революції та консервативну увагу до традиції, апокаліптичне очікування майбутнього та ностальгію за минулим. Він поєднував ці два вектори цілком свідомо: відмежовуючись від „несправжнього модерну”, що зраджує самого себе, механізуючи нове та баналізуючи життєвий порив, він шукав справжнього модерну, справжнього революційного стрибка (Sprung), і знаходив його часто у відновленні домодерних філософських тем. Саме цю рису Беньямінової філософії ми називаємо „антимодерним модерном” - хитрістю модерну, що час від часу повертає до минулого, аби самому оновитися та не стати традицією.

В такий спосіб дисертація прокладає шлях до міждисциплінарного дослідження модернізації у Європі кінця ХІХ - початку ХХ століть, даючи можливість по-новому тлумачити цей процес і відійти від усталених редукованих схем різкого протиставлення модерну та антимодерну. Дослідження також уможливить новий погляд на суперечності та парадокси процесу модернізації в сучасній Україні, які сповнені одночасним рухом уперед і закликами до зворотного руху, зверненням до утопій майбутнього і залученням архаїчних життєвих форм. Результати цього дослідження можуть бути використанні також у викладацькій діяльності, зокрема в читанні курсів з “Філософії культури”, “Історії філософії”, а також спецкурсів “Марксизм і неомарксизм”, “Панорама сучасної західної філософії” тощо.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки, положення наукової новизни зроблені автором на основі власних результатів, отриманих у процесі дослідження.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертації були викладені на міжнародних конференціях: „Філософська антропологія та сучасність” (м. Київ, 2007 р.); Міжнародний семінар „Маркс та критика ідеології” (м. Київ, 2007 р.); Міжнародна міждисциплінарна конференція „Громадянське суспільство в Україні за доби глобалізації: ціннісно-нормативне та інституційне забезпечення його розбудови (м. Київ, 2007 р.); Міждисциплінарна конференція „Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній та прикладній філософії” (м. Львів, 2007 р.); Міжнародна науково-практична конференція „Творчість та освіта в інтелектуальних пошуках та практиках сучасності” (м. Київ, 2007 р.)

Публікації. Результати дослідження було висвітлено в 11 статтях, 4 з яких були опубліковані у збірниках, що акредитовані ВАК України, та 3 тезах, опублікованими за результатами участі в наукових конференціях.

Структура роботи відповідає меті дослідження і послідовності розв'язання поставлених завдань. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг дисертаційного дослідження - 224 сторінки. З них 193 сторінки основного тексту. Список використаної літератури включає 246 найменувань та складає 31 сторінку.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі окреслено актуальність теми дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мету та завдання роботи, об'єкт і предмет дослідження, окреслено його наукову новизну, розкрито практичну та теоретичну цінність отриманих результатів, наведено дані про публікації та апробацію наукових досліджень.

Перший розділ „Теоретично-методологічна основа дослідження” присвячено смисловій локалізації дослідження у просторі філософських, літературних та культурологічних текстів, що торкаються теми апорій Модерну та взаємопереплетення модерних та антимодерних світоглядів.

У підрозділі 1.1. „Модерн та антимодерн у філософії культури ХХ століття” автор проаналізував тематизацію „діалектики Просвітництва” та взаємодії між модерном та антимодерном у сучасній західній філософії. У підрозділі проаналізовано тексти Т.В. Адорно та М. Горкгаймера, Ю. Габермаса, Г. Арендт, А. Компаньйона, Г. Беме, Ґ. Беме, Г. Йонаса, В. Гьосле, Ф.А. Йейтс та інших авторів. Автор демонструє, наскільки проблематичним стало у ХХ столітті різке розмежування між „просвітництвом” та „антипросвітництвом", „модерном” та домодерним світоглядом, наскільки заплутаними є лабіринти їхньої взаємодії.

У підрозділі 1.2. „Філософія культури Вальтера Беньяміна у контексті взаємодії модерну та антимодерну в сучасній філософії” було проаналізовано літературу з предмету дослідження, і передусім присутність феномену „антимодерного модерну” у філософії Вальтера Беньяміна. Автор показав, що чимало дослідників відзначають парадоксальність Беньямінових коливань між модерном та антимодерном: його подорожей у „лімінальному просторі між традицією та модерністю” (Роберт Альтер), перебування на межі між ностальгією та революцією (Жанна-Марія Ґаґнебен), пошуку „справжньої” модерності (часто антимодерної) на тлі сучасної культури, яка баналізує модерне та нове (Жан Лякост), його захоплення анахронізмом та транстемпоральними підходами до історії (Жорж Діді-Юберман), що нівелює історіософську тезу про поступовість та незворотність перемоги модерну, і нарешті його увагу до міметичного досвіду, чию „життєву важливість... не визнає... досвід Модерну” (Михайло Мінаков).

У другому розділі „Філософія простору і часу В. Беньяміна: критика модерної абстракції та пошук нових форм часопростору” автор аналізує філософію простору і часу Вальтера Беньяміна з особливим наголосом на поверненні домодерного часопростору як інструменту революціонізації філософії культури.

У підрозділі 2.1. „Фантасмагорія великого міста: passage” було проаналізовано Беньямінову філософію простору, сконцентровану в його темі архітектури паризьких пасажів. Автор продемонстрував, що філософія простору у Беньяміна орієнтується, з одного боку, на антимодерну сюрреалістичну тему фантазму та сновидіння, що виходять за межі раціональності модерного суб'єкта, а з іншого - на модерну конструктивістичну тему прозорості та світла, що дають суб'єктові можливість бачити всі речі у всеохопній „пан-орамі”.

У підрозділі 2.2. „Дисконтинуальність історії: у пошуках нової сотеріології” було проаналізовано філософію часу та історії Вальтера Беньяміна. Автор показав, що Беньямін сприймає історичний час як царство руйнації реальності, катастрофічного розщеплення на фраґменти та уламки, як барокове відчуття того, що час є не неперервним царством вітальності, берґсоновим „життєвим поривом”, а радше царством смерті, що не творить нове життя, а вбиває його.

У цій основній інтуїції знову заховане поєднання антимодерну та модерну у мисленні В. Беньяміна. Відчуття історії як катастрофи та тріумфу руйнації зближує В. Беньяміна до багатьох антимодерних філософів та письменників ХІХ століття (Ж. де Местр, Ж. Барбе д'Оревіллі, Ш. Бодлер). Саме воно дає простір для таких важливих тем Беньямінової філософії як ностальгія та пам'ять - тем трауру за минулим, старомодної прив'язаності до речей, що зникають, любові до не-актуального.

З другого боку, саме це відчуття катастрофічного розщеплення реальності дає Беньямінові можливість подолати основні теми філософії життя початку століття, що наполягала на органічному самотворенні реальності у триванні (durйe) історії і в такий спосіб позбавляла індивідуального творця свободи, підпорядковуючи його органічному розвиткові часу. Натомість Беньямінова необарокова теза про те, що людська темпоральність є царством смерті, а не життя, повертала авторові нову деміургічну свободу: відтепер він міг, зібравши уламки старої реальності, скласти нову, можливо навіть ліпшу за попередню. У цій свободі нового складання реальності, свободі колажної творчості можна відчути виразний модерний момент Беньямінової філософії історії: момент конструктивістичної свободи, що складає та творить нове.

У третьому розділі „Філософія речі В. Беньяміна: прямуючи до неідентичного” автор проаналізував філософію речі В. Беньяміна, розглядаючи її як один із резервуарів переплетення модерну та антимодерну у мисленні філософа. Лейтмотивом розділу є боротьба В. Беньяміна проти модерної філософії речі як самототожності, в якій обривалися міметичні зв'язки речі зі світом та закладалися підвалини для її тотальної репродукції.

У підрозділі 3.1. „Космологія подібності” автор продемонстрував, що в поняттях подібності та аналогії В. Беньямін бачить емансипацію речового світу від диктату модерної логіки ідентичності. З одного боку, вивільнення свободи аналогії, в якій річ може зв'язуватися з іншою і без повного утотожнення з нею, є пошуком антимодерних островів всередині модерного космосу, який вимагає від речі бути тотожною самій собі. Домодерне та антимодерне мислення відмовляється бачити в речі чи індивіді атомізовану сутність, що тримається лише на самій собі. Для неї кожна річ та кожен індивід відтворюються завдяки магії повторення, імітації та уподібнення, в такий спосіб регенеруючи інші речі, інших індивідів та інші часи.

Водночас автор висуває гіпотезу, що ця домодерна пристрасть до уподібнення виявилася таємною пристрастю Модерну, адже нинішній світ дедалі більше стає світом мімікрії та уподібнення. Якщо центральною пристрастю модерну було створення відкритого світу - світу перспективи, широкого порожнього простору, вікон, повітря та прозорості - то саме відкритий світ і створив основні спокуси для міметичної здатності: надто багато стало привабливих об'єктів для імітації, надто прозорішими та непевнішими стали оболонки та межі речей чи індивідів.

У підрозділі 3.2. „Аура та її занепад” було проаналізовано Беньямінове поняття аури. В цьому концепті-образі філософ сконцентрував своє прагнення до емансипації речей від нав'язаної суб'єктом відтворюваності, отже у реабілітації нерепродуковності та далекості речі. Автор показав, що для В. Беньяміна „аура” була своєрідним поняттям-метафорою, що стверджувало ідею засадничої синґулярності та далекості будь-якої речі. „Ауратична” річ не прагне наблизитися до суб'єкта, будь-що увірватися до поля його досвіду, експонуватися перед його поглядом. Погляд не робить її річчю, не конституює її; радше, саме вона кличе суб'єкта, залишаючись далекою і запрошуючи до подорожі. В такий спосіб об'єктом критики В. Беньяміна стає прагнення модерного суб'єкта наблизити до себе всі речі світу - у все-баченні (панорама), у репродукції, і нарешті в узалежненні „ориґіналу” від його експонувальної цінності.

Але водночас модерн є парадоксальним шансом для повернення аури. Адже наближаючи до себе далеке, модерн здатен вперше впізнати його як далеке. Так, наближаючи до себе примітивні культури чи давню історію, він вперше по-справжньому впізнає їхню інакшість. Тому, як і в попередніх темах В. Беньяміна, у темі аури поняття, яке мало б уособлювати атаку антимодерну та модерн, виявляється прихованою сутністю самого модерну. Воно висловлює його приховане бажання вирушити у подорож до далекого.

У четвертому розділі „Філософія мови В. Беньяміна: критика модерних комунікаційних форм” автор здійснює аналіз філософії мови В. Беньяміна, простежуючи на цьому матеріалі один із головних епізодів взаємодії модерну та антимодерну у мисленні філософа.

У підрозділі 4.1. „Світ як книга: шукаючи мову Адама” автор продемонстрував, як органічно філософія В. Беньяміна влаштовується в давню традицію „книги світу”. Зв'язок із нею відчувається в Беньяміновому інтересі до домодерних чи антимодерних духовних течій: символізму (С. Маларме, Г. фон Гофмансталь), єврейської містичної традиції (передусім у філософії імені) та європейської езотеричної літератури.

З другого боку, ревіталізація теми „книги світу” носить у В. Беньяміна і цілком модерні коннотації, пов'язані із його лівими симпатіями. У Беньямінових містичних та марксистських пошуках 1920-х - 1930-х років ущільнювалася одна й та сама інтуїція: амбіція подолати уречевлення та об'єктивацію сучасного світу. Якщо, як писав В. Беньямін, у сучасному світі пізнання є володінням (ein Haben), то і марксизм, і містичні пошуки первинної мови речей об'єднувало одне прагнення: вийти за межі такого пізнання, що прагне оволодіти речами та привласнити їх.

У цьому контексті, марксистська критика буржуазного суспільства означала для В. Беньяміна застосування герменевтичного підходу до реальності: „розшифрування” справжнього захованого змісту тих чи інших культурних феноменів за мовчазною явленістю. У такому розшифруванні парадоксально поєднувалася домодерна настанова на читання прихованого смислу об'явленого тексту із модерною настановою критики цього об'явленого тексту.

У підрозділі 4.2. „Відродження нарації: оповідь проти роману”. автор досліджує центральну тему наративної філософії В. Беньяміна - вивільнення слова від в'язниць книги, повертання до епосу, перешкоджання фатальному перетворенню слова на інформацію. Слід сказати, що ця стратегія В. Беньяміна не є абсолютно унікальною для німецьких лівих епохи. Ґ. Лукач, А. Деблін та Е. Блох були так само зачаровані нескінченним морем епічного, в якому розчиняється самотність автора чи слухача, в якому герої то зникають у лісах інтриґи, то знову виринають, часто з абсолютно новими та неочікуваними властивостями.

У наративній сфері ліві інтелектуали початку століття та міжвоєнних десятиліть ставали дедалі меншими прогресистами. Гуманістична віра в поступ лівих XIX-го століття поступається місцем дедалі войовничішій критиці модерну, модерного упредменення, відчуження та усамітнення. Беньяміновий проект реабілітації усного та епічного оповідництва перебуває серед пошуків домодерних форм комунікації, в яких ще немає слідів відчуження, упредметнення та змертвіння слова, в яких промовець є носієм живої звістки, вісником, радше ніж „автором”.

Однак, попри те, що для В. Беньяміна, як і для багатьох лівих інтелектуалів міжвоєнної доби, тема подолання модерної наративної культури та повернення до епосу відігравала таку важливу роль, дисертант стверджує, що відродження нарації стало підпільною тенденцією останніх десятиліть розвитку модерної культури. Сучасна культура, зокрема медійна культура, дедалі частіше відмовляється від стилістичних експериментів аванґарду, модернізму чи „нового роману” і дедалі частіше повертається до старої культури оповідування. Вона прагне захопити увагу читача, якнайдовше прив'язати його до себе, унеможливлюючи акт закривання книги чи вимикання телеприймача. Найліпше це вдається інтригою - основним елементом оповідування, способом, в який воно зв'язує різні часові моменти між собою. В такий спосіб в Беньяміновій теорії нарації проступають контури не стільки антимодерного прагнення до повернення епічного, як дивної суміші антимодерну та модерну, повернення до минулого та прозріння в майбутнє.

У ході дисертаційного дослідження було зроблено такі висновки:

1) У філософсько-гуманітарному просторі першої половини ХХ століття (1900 - 1940) народжується специфічний феномен, який автор називає феноменом „антимодерного модерну”. Це явище було синтезом та переплетенням двох супротивних ідеологій ХІХ століття: правого консерватизму (із притаманним пошуком істини в Минулому) та лівого революціонізму (із притаманним йому сподіванням на відкриття істини в Майбутньому).

2) Феномен „антимодерного модерну” першої половини ХХ століття сконцентрувався у двох основних ідеальних типах.

Першим із них є ідеал „консервативної революції”, сформульований Гуґо фон Гофмансталем у 1920-х роках. Для ідеологеми консервативної революції істина захована в глибинному минулому, однак повернутися до нього можна тільки через радикальний розрив із сучасністю: шлях до справжнього минулого стелиться через майбутнє.

Другим із них є ідеал „революційної містики” (це поняття автор запровадив за аналогією до поняття „республіканської містики”, що належить французькому поетові та філософові Шарлю Пеґі). Для цієї ідеологеми істина захована в далекому майбутньому, однак стрибок до нього буде стрибком до справжньої „інтеґральної” людини, а відтак поверненням до домодерних антропологічних ідеалів: шлях до справжнього майбутнього стелиться через минуле.

3) Вальтер Беньямін є одним із найяскравіших представників „антимодерного модерну” першої половини ХХ століття. Парадоксальність мислення Беньяміна засвідчується діаметром кола його спілкування і взаємовпливів: від лівих (Франкфуртського інституту соціальних досліджень, зокрема Т.В. Адорно та М. Горкгаймера; Б. Брехта, радянських письменників) до консерваторів (Г. фон Гофмансталя, Р.М. Рільке, Ґ. Шолема, Ф. Достоєвського, Н. Лєскова, А. Ролана де Реневіля, Л. Вейо), між якими - дуже різні, але близькі один до одного творці „антимодерного модерну” (Е. Блох, З. Кракауер, А. Деблін, Ж. Батай, П. Клоссовські, Р. Каюа).

Філософія Беньяміна ближча до поля „революційної містики”, ніж до поля „консервативної революції”. Антимодерні теми, хоч і були природною атмосферою його філософії, знаходили своє обґрунтування в лівих та марксистських принципах. Однак не слід забувати про тісну дружбу Беньяміна із багатьма авторами правого фланґу (із одним із авторів гасла „консервативної революції” Г. фон Гофмансталем, із Ґ. Шолемом, А. Роланом де Реневілем, Л. Шестовим тощо).

4) феномен „антимодерного модерну” просвічується у Беньяміна практично на всіх рівнях його філософії.

На рівні філософії простору (Підрозділ 2.1) - в подоланні модерного „психофізичного поділу” та в побудові філософії простору як сцени проекції „колективного несвідомого” епохи. Звідси - філософія архітектури Беньяміна, в якій просторова res extensa стає не опонентом суб'єкта, а його слідом, спроектованим у матерію.

На рівні філософії часу (Підрозділ 2.2) - у відході від лінійного проґресизму модерну та в побудові сотеріологічної філософії історії. Минулі епохи не долаються майбутніми та не знімаються у вищих синтезах. Вони залишаються вічними фрагментами, що закликають до творчого до-повнення (в акті історичної реконструкції, поетичного звернення чи філософської рефлексії), а отже до їх порятунку.

На рівні філософії речі - у двох вимірах. По-перше, в емансипації речового світу від диктату модерної логіки ідентичності, а відтак у вивільненні свободи аналогії, в якій річ може зв'язуватися з іншою і без повного утотожнення з нею (Підрозділ 3.1). По-друге, в емансипації речей від нав'язаної суб'єктом відтворюваності, отже у реабілітації непрепродуковності та далекості речі в понятті аури (Підрозділ 3.2).

Нарешті, на рівні філософії мови - також у двох вимірах. По-перше, в доланні модерного сприйняття зовнішнього світу як голого явища, а відтак у реабілітації домодерної інтуїції „світу як книги” та світу як „шифру” (Підрозділ 4.1). По-друге, у відході від модерних моделей нарації із притаманними їм ізольованістю автора та читача, а відтак у реабілатації домодерної культури епічного оповідування (Підрозділ 4.2).

5) Проаналізувавши ці антимодерні елементи філософії Беньяміна, автор стверджує, що центральну мотивацію звертання до цих елементів слід шукати у лівості Беньяміна. Його філософія історії скерована не тільки до археології минулого, але й до апокаліптичного та сотеріологічного очікування на вивільнення. Минуле для нього потрібне як елемент його сотеріологічної історіософії, як елемент філософії емансипації. Фрагментарність та невиповненість минулого змінює перспективу майбутнього та додає до нього глибину нових вимірів.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

1. Єрмоленко В.А. Відродження мистецтва розповіді в європейській культурі ХХ століття: Вальтер Беньямін та його „Оповідач” / В.А. Єрмоленко // Практична філософія. 2007. № 2 (24). С. 149-158.

2. Єрмоленко В.А. Марення модерну: сюрреалізм, Вальтер Беньямін і паризький passage / В.А. Єрмоленко // Філософська думка. 2006. №6. С. 43-60.

3. Єрмоленко В.А. Безпосередність первісної свідомості та трансформація її функції в нарації та метафорі: Е. Кассірер та О. Фрейденберг / В.А. Єрмоленко // Практична філософія. 2004. № 1. С. 178-186.

4. Ермоленко В.А. Разомкнутость будущего как тип ощущения бытия / В.А. Ермоленко // Практична філософія. 2001. № 1. С. 270-288.

5. Єрмоленко В.А. Персонажі Вальтера Беньяміна / В.А. Єрмоленко // Коментар. 2003. №” 1. С. 12-13.

6. Єрмоленко В.А. Двадцяте століття Ричарда Рорті / В.А. Єрмоленко // Критика. 2007. № 7-8 (117-118). С. 27-29.

7. Єрмоленко В.А. Моя іронія / В.А. Єрмоленко // Іронія. Збірник статей. Львів: Центр гуманітарних досліджень. Літопис. Смолоскип, 2006. С. 109-118.

8. Єрмоленко В.А. Передмова перекладача / В.А. Єрмоленко // Блюменберґ Г. Світ як книга. К.: Лібра, 2005. С. 9-18.

9. Єрмоленко В.А. Три обличчя відкритості / В.А. Єрмоленко // Критика. 2005. № 93-94. С. 20-23.

10. Єрмоленко В.А. Світ як література. Деякі сторінки історії метафори книги світу / В.А. Єрмоленко // Коментар, 2004. № 3. С. 11-12.

11. Єрмоленко В.А. Місця пам'яті на европейських місцинах / В.А. Єрмоленко // Критика. 2003. № 12. С. 26-27.

12. Модерн та Антимодерн: новий початок століття: матеріали доповідей та виступів міжнародної наукової конференції [„Громадянське суспільство в Україні за доби глобалізації: ціннісно-нормативне та інституційне забезпечення його розбудови”], (Київ, 17-18 травня 2007 р.) / К.: Інститут ліберального суспільства, 2007. С. 247-255.

13. Ціложиттєве навчання: форма творчості в сучасній освіті: матеріали ІХ Міжнародної науково-практичної конференції [Творчість та освіта в інтелектуальних пошуках та практиках сучасності], (Київ, 17-18 травня 2007 року) / К.: ІВЦ „Видавництво Політехніка”, Київський національний технічний університет України „Київський політехнічний інститут”, 2007. С. 31-32.

14. Історіографія та історія філософії: моделі знання та перспективи досвіду: матеріали міждисциплінарної конференції [Трансформація парадигм мислення та концепцій знання під впливом сучасних викликів у загальній, соціальній, практичній і прикладній філософії], (Львів, 29-30 листопада 2007 р.) / Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2007. С. 24-25.

АНОТАЦІЯ

Єрмоленко В.А. Модерн та антимодерн у філософії культури Вальтера Беньяміна. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2008.

Дисертація висвітлює парадокси взаємопроникнення модерну та антимодерну, притаманного низці європейських інтелектуалів першої половини ХХ століття, на основі аналізу філософських концепцій німецького філософа Вальтера Беньяміна (1892-1940).

Дослідження запроваджує нове поняття „антимодерний модерн”, яке є інструментом розуміння парадоксу самозаперечення Модерну, що його автор констатує для багатьох періодів останніх двох століть, і передусім для міжвоєнної доби в історії Європи.

Автор здійснює аналіз взаємопроникнення модерну та антимодерну на трьох рівнях філософії В. Беньяміна: філософії простору та часу, філософії речі та філософії мови. На всіх цих рівнях автор демонструє, в який спосіб повернення до антимодерних та антипросвітницьких тем у філософії В. Беньяміна служило реалізації модерного прагнення розриву із безпосереднім минулим та філософської і естетичної революції.

Ключові слова: Вальтер Беньямін, Модерн, антимодерн, філософія ХХ століття, філософія мови, простір, час, філософія історії, марксизм, герменевтика

АННОТАЦИЯ

Ермоленко В.А. Модерн и антимодерн в философии культуры Вальтера Беньямина. - Рукопись

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 - философская антропология, философия культуры. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2008.

Диссертация раскрывает парадоксы взаимопроникновения модерна и антимодерна, присущего ряду европейских интеллектуалов первой половины ХХ века, на основе анализа философских концепций немецкого философа Вальтера Беньямина (1892-1940).

Исследование вводит в обиход новое понятие „антимодерный модерн”, которое является инструментом понимания парадокса самоотрицания Модерна, констатируемого автором для ряда периодов последних двух столетий, и прежде всего для межвоенной эпохи в интеллектуальной истории Европы.

Автор осуществляет анализ взаимопроникновения модерна и антимодерна на трех уровнях философии В. Беньямина: философии пространства и времени, философии вещи и философии языка. На всех этих уровнях автор показывает, каким образом возвращение к антимодерным и антипросвещенческим темам в философии В. Беньямина служило реализации модерного стремления к разрыву с непосредственным прошлым и к философской и эстетической революции.

Ключевые слова: Вальтер Беньямин, Модерн, Антимодерн, философия ХХ века, философия языка, пространство, время, философия истории, марксизм, герменевтика

SUMMARY

Yermolenko V.A. Modernity and anti-modernity in Walter Benjamin's philosophy of culture. - Manuscript

A PhD thesis prepared under specialization 09.00.04 - “Philosophic Anthropology, Philosophy of Culture”: Kyiv National Taras Shevchenko University, Kyiv, 2008

The thesis discusses interpenetration of modernity (Enlightenment paradigm) and anti-modernity (Counter-Enlightenment paradigm) inherent to a number of European intellectuals of the first half of 20^th century. Particular emphasis is made on philosophy of Walter Benjamin (1892-1940).

This research introduces a new concept of the “anti-modern modernity”, a tool to understand a self-negation of modernity in the past two centuries, and primarily in an interwar period of Europe's 20^th century intellectual history.

The concept of the anti-modern modernity suggests that at particular stages of its development, modernity, which always looks for the new, creative and unexpected, finds the only way to produce this novelty through going back to the past, to the pre-modern, religious and mythological traditions.

Traces of this anti-modern modernity can found in the latest two centuries after exhaustion of revolutionary esthetic movements that sharpened opposition between modernity and anti-modernity (such as romanticism or avant-garde). In the 20^th century key aspects of the anti-modern modernity can be found both in conservative thinkers (Hofmannsthal's call for a “conservative revolution”) and in leftist movements (Pйguy's call for a “republican mysticism”).

Walter Benjamin's hesitations between Marxism and mysticism, revolution and nostalgia, historical archeology and apocalyptic aspirations, are symptoms of this mixed identity of the anti-modern modernity which had a major impact on his thinking.

The research suggests deep analysis of interpenetration of modernity and anti-modernity at three levels of W. Benjamin's philosophy, including philosophy of space and time, philosophy of object and philosophy of language. It is shown through all these levels how Benjamin's return to anti-modern and anti-Enlightenment topics was a tool to look for a “modern” rupture with an immediate past, a way to philosophic and esthetic revolution.

On the level of the philosophy of space (Subsection 2.1) the interpenetration of modernity and anti-modernity is exemplified in Benjamin's wish to overcome a modern “psycho-physical” division and in his ambition to consider space as a projection of a “collective unconscious”. This leads to Benjamin's philosophy of Passagen in which a spatiality of res extensa is not an opponent to consciousness, but its trace, projected into material reality.

Benjamin's “anti-modern modernity” also finds its expression in his philosophy of time (Section 2.2), particularly in his attempt to go beyond linear progress-oriented modern philosophy and to construct a soteriologic philosophy of history. According to Benjamin, the past is never “conquered” by the future, and is never “taken off” (aufgehoben) in a higher synthesis. The past always remains in relics, fragments and debris which call for creative supplement (in historical reconstruction, poetic reinterpretation of philosophic reflection), and therefore for their redemption.

In an important way this technique was borrowed from Freud, namely from his way to explore hidden meanings of dreams. Due to Freud micrology has become a way towards excluded and forgotten, towards repressed and ignored. In this respect Benjamin's "mikrologische Verarbeitung" ("micrological elaboration") of historical material, which employs "Versenkung in die Einzelheiten" ("sinking into particulars"), is close to the methodology of Carlo Ginzburg and Italian micro-history of the 1980s; but his philosophic background can be found in Benjamin's ability to re-combine a modern passion towards a revolutionary history with an anti-modern nostalgia of the past.

In his philosophy of object, Benjamin's anti-modern modernity is expressed in two aspects. First, in the emancipation of objects from the modern logic of identity [A=A; A?B], which leads to the deliverance of the analogy, in which every object can get in contact with another without total identification with it [A?B] (Subsection 3.1). Second, in emancipation of objects from the dictate of reproduction imposed by the modern culture; in this respect Benjamin tries to rehabilitate the non-reproducibility of things, their non-availability for manipulation, their ontological distance (Subsection 3.2).

Finally, on the level of the philosophy of language, Benjamin's anti-modern modernity is also represented on two levels. First, in an attempt of overcome the modern perception of the world as bare appearance, and in this respect to revive a pre-modern conception of the universe as a book, as a deciphered text to be read and understood (Subsection 4.1). Second, in Benjamin's wish to go beyond modern narrative forms, particularly modern novel, tending to isolate both reader and writer, and his aspirations to go back to pre-modern culture of epic narration (Subsection 4.2).

Key words: Walter Benjamin, modernity, anti-modernity, 20th century philosophy, philosophy of language, space, time, philosophy of history, marxism, hermeneutics

Размещено на Allbest.ru