Размещено на http://www.allbest.ru/

АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Теорії ненасилля як предмет філософської рефлексії в контексті сучасних цивілізаційних викликів

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

Дудченко Володимир Степанович

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти АПН України.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор Предборська Ірина Михайлівна, Інститут вищої освіти АПН України, головний науковий співробітник відділу змісту, філософії та прогнозування вищої освіти.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Бех Володимир Павлович, Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, перший проректор;

кандидат філософських наук, доцент Петрук Наталія Кирилівна, Хмельницький національний університет, доцент кафедри філософії та політології.

Захист відбудеться 25 грудня 2008 року о 14.00 годині на засіданні вченої ради Д 26.456.01 в Інституті вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9, 9-й поверх, зала засідань.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту вищої освіти Академії педагогічних наук України за адресою: 01014, м. Київ, вул. Бастіонна, 9.

Автореферат розісланий 24 листопада 2008 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Л.С. Горбунова

Загальна характеристика роботи

здійснити філософсько-культурологічний та теоретико-методологічний аналіз змісту категорій "ненасилля" і "толерантність";

розкрити роль ідеалів ненасилля у становлення гармонійних взаємин соціуму, виходячи із самопокладання людиною граничних основ свого буття;

дослідити підходи щодо розуміння становлення та циркуляції насилля у взаєминах між людьми і визначити шляхи його подолання;

розкрити філософську суть ідей ненасилля Л. Толстого, М. Ганді, М.Л. Кінга, А. Швейцера з метою конструювання сучасної концепції ненасильницького шляху розвитку;

визначити філософсько-релігійні засади, смисли і сенси гармонізації буття людини та основні цінісно-смислові детермінанти його впорядкування;

з'ясувати роль толерантності в системі сучасних соціально-культурних координат.

Теоретична та методологічна основа дослідження визначені специфікою теми, що розглядається, та викладеним розумінням мети і завдань дослідження. У дисертації використані принципи історизму, системної цілісності та світоглядного плюралізму. Для визначення сутності ненасилля, толерантності, людського порозуміння використовується метод філософської компаративістики. Предметно-регулятивний аналіз змісту та активації духовних феноменів в онтологічному аспекті здійснено за допомогою методологічних дискурсів філософії історії, історії буддизму та джайнізму, німецької класичної філософії, англійського емпіризму, філософії Л. Толстого, М. Ганді, що дало можливість актуалізувати поняття ненасилля, толерантності та означити їхнє місце в сучасних реаліях. Системний підхід сприяв виявленню специфіки екзистенційного розуміння детермінант феноменів ненасилля та толерантності у цілісності гуманістично-духовних самовизначень особистості.

Наукова новизна полягає в актуалізації та експлікації на основі соціально-філософського аналізу теорій ненасилля як можливого концептуального підходу для переосмислення шляхів розвитку суспільства в умовах сучасних соціокультурних, політичних реалій та новопосталого антропологічного імперативу.

Зміст означеного напрямку дисертаційної роботи з'ясовується наступними положеннями:

обґрунтовано на основі сучасних наукових підходів до розуміння феномена життя концепцію буттєвої гармонії, поваги до усього живого як інтенційної єдності онтології, філософської антропології, соціальної філософії, етики, релігії і культурології, що є теоретичною передумовою ненасильницького шляху розвитку;

проаналізовано історико-практичні та духовно-теоретичні аспекти категорій "ненасилия" і "толерантності" як соціально-філософських понять, визначено їх ключову роль у формуванні суспільства без жорстокості та насилля; розглянуто ненасилля як філософсько-релігійну систему і морально-етичний принцип, ціннісний орієнтир суспільства, що проголошує заборону на вчинення шкоди, страждання, а толерантність - як показник, свідчення гуманного, стриманого ставлення до усього іншого;

визначено філософські основи ненасилля, спираючись на ідею Л. Толстого про несупротив злу силою, релігійно-філософську концепцію М. Ганді про ненасильницьку боротьбу (cатьяграха), етичну концепцію А. Швейцера - благоговіння перед життям, що зумовило нове бачення ідеалів ненасилля та визначення можливостей їхнього застосування на практиці у ХХІ ст.;

розкрито соціокультурні передумови можливого втілення ідей ненасильницького шляху розвитку, до яких віднесено: вкорінені в життя людства філософсько-релігійні, моральні-етичні цінності, що містять ідеали ненасилля, любові, милосердя;

доведено, що духовна гармонія, толерантність, повага до "іншого" виконують важливу методологічну функцію у врегулюванні суспільних відносин на різних етапах цивілізаційного поступу; сконцентровано увагу на провідній ролі системи освіти у гуманізації суспільного життя;

з'ясовано, що інтегральною духовною основою і змістом гармонізації міжлюдських стосунків є ціннісно-смислові орієнтири особистості та суспільства як усвідомлення необхідності аксіологічного вибору, який здатний утримувати соціум у балансі деструктивних тенденцій розвитку;

показано, що поряд з ідеалами ненасилля завжди існує його діалектико-діалогічний антипод - насилля, завдяки останньому, людство пройшло крізь жахливі прояви злоби, ненависті, агресії, що виявилося у появі глобальних проблемах сучасності і постулюванні імперативу його існування;

визначено, що причина прояву нетолерантності лежить у площині діалектичної взаємодії одиничного і загального, особистого і колективного, в якій має місце абсолютизація одиничного, особистого, а також редукція різноманіття образів життя, культурних форм, що на практиці виявляється в небажанні поважати протилежну думку в міжособистісному спілкуванні, нехтуванні "іншої" соціокультурної спадщини на міжцивілізаційному рівні;

обґрунтовано положення про те, що концепція гармонізації буття соціуму на ідеалах ненасилля за умов її адаптації до регіональних і національних ситуацій є конструктивним проектом виживання людства в умовах глобальної кризи; показано, що деякі сучасні тенденції глобалізації, зокрема домінування цінностей однієї наддержави, не сприяють гармонізації людських взаємин і приховують в собі небезпеку тероризму, екстремізму, ворожнечі.

Науково-теоретичне та практичне значення дослідження. Науково-теоретичні висновки та положення поглиблюють уявлення сучасної філософії про сенс життєвпорядкування на засадах ненасилля. Запропонована соціокультурна концепція ненасильницького функціонування соціуму може бути використана для розуміння і вирішення актуальних проблем українського політичного життя, конфліктних ситуацій у міждержавних стосунках, конфронтаційності людини та суспільства. Вона сприятиме становленню гармонійного внутрішнього світу особистості та можливості її самореалізації у світі без застосування насилля.

Отримані результати можуть слугувати як методологічні засади конкретно-історичних досліджень. Робота створює передумови для переосмислення і перебудови освітніх курсів з гуманітарних дисциплін з метою усунення конфронтаційності у викладенні матеріалу та наявних соціокультурних та ідеологічних стереотипів. Основні теоретичні висновки можуть бути використані для підготовки нормативних курсів та спецкурсів, при написанні навчально-методичних програм із соціальної філософі, філософії історії, філософії освіти, культурології, соціології, етики та педагогіки.

Апробація результатів роботи. Отримані результати та положення дисертаційного дослідження були викладені та обговорені на засіданнях кафедри філософських дисциплін Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка; обговорені у відділенні соціальних проблем вищої освіти та виховання студентської молоді Інституту вищої освіти АПН України; у виступах на Міжнародній науково-практичній конференції "Філософія освіти і сучасність" (Дніпропетровськ, 2007 р.); Міжнародній науково-практичній конференції "Соціокультурна інтеграція у контексті викликів ХХІ ст." (Київ, 2007 р.); науковій конференції "Філософія гуманітарного знання: соціокультурні виміри" (Чернівці, 2007 р.), а також у процесі викладання філософських дисциплін у К-ПНУ імені Івана Огієнка. Основний зміст дисертації викладений у чотирьох наукових працях автора, які опубліковані у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг дисертації зумовлені логікою дослідження, що випливає з поставленої мети та основних завдань. Текст дисертаційного дослідження складається зі вступу, трьох розділів (дев'яти підрозділів), висновків та списку використаних джерел (загальна кількість джерел - 210). Обсяг основної частини роботи - 178 сторінок.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, аналізується ступінь розробленої проблеми, визначається мета та завдання, об'єкт та предмет дослідження, його методологічна основа й теоретичні джерела, формуються основні положення, що відзначаються науковою новизною, розкривається науково-теоретичне й практичне значення дисертації, її логічна структура.

Розділ І. "Соціокультурні та філософські витоки гармонізації буття людства" присвячено аналізу існуючих у філософії історії джерел з досліджуваної проблематики, розглянуто основні тенденції становлення та еволюції теоретичних та соціокультурних тлумачень змісту категорій ненасилля, злагоди, порозуміння; аргументується соціально-філософський та філософсько-культурологічний погляд на ідею толерантності, терпимості, людяності як основу і принцип людського життєвпорядкування, як буттєво-смислового покладання ідеї гармонійного світу в умовах зростаючої агресії і ненависті.

У підрозділі 1.1 "Поліваріантність соціокультурного розвитку" показано складність та багатогранність шляхів розвитку сучасного соціуму. Здійснюється критичний аналіз концептуального осмислення даного процесу. У діалогічному розгортанні цивілізаційного розвитку відбувається різнопланова оцінка даного соціокультурного явища. Показано поліваріантність та багатоголосся у підходах та оцінках перспектив і можливостей розвитку людства. Визначаються існуючі перестороги і небезпеки, пов'язані із застосуванням сили при з'ясуванні суперечливих ситуацій. Також досліджено виникнення, поширення та циркуляція агресії у соціумі з найдавніших часів. Спираючись на праці К. Лоренца, висвітлено агресивний чинник у взаємозв'язках крізь призму етологічного балансу, проаналізовано зріз дарвіністського еволюціонізму і залежність людської поведінки від агресивності наших пращурів. Дається визначення даного явища в трактуванні різних мислителів від Аристотеля, Л. Толстого, М. Ганді, І. Ільїна і до наших сучасників: А. Гжегорчика, А. Гусейнова, А. Назаретяна, Дж. Шарпа. Висвітлено роль насилля у вирішенні багатьох сучасних цивілізаційних процесах. Проте, насилля і ненасилля - діалогічні антиподи, що упродовж цивілізації людства завжди співіснують. Поліваріантність шляхів розвитку людства розглянуто також на підставі синергетичної методології. Відображено існування сучасних складних систем через формування плюралістичних, модальних підходів у філософській науці. Показано роль філософської компаративістики, інтеркультурності Дж. Сантаяни, синтез М. Ковальзоном китайського буддизму і американського протестантизму, нове бачення Г. Кюнгом подальшої долі світового співтовариства через подолання агресивності. Показано, як практично ідеали ненасилля втілювались через діяльність Д. Хаммаршельда (1905-1961) на посту Генерального секретаря ООН, науковців: А. Енштейна, Б. Рассела, К. Коллінза, Л. Полінга, громадських діячів: Е. Рузвельт та ін.

У підрозділі 1.2 "Соціально-політичне та етичне обґрунтування ненасильницького шляху розвитку у філософсько-релігійних концепціях Л. Толстого, М. Ганді, М.Л. Кінга" простежено зародження релігійно-філософської концепції непротивлення злу насиллям у творчості Л. Толстого, який опрацювавши попередню спадщину людства, історію християнства, збагативши її власними творчими ідеями застосовує до сучасних умов. На думку Л. Толстого, життя людини наповнюється моральним сенсом тою мірою, якою вона підкоряється закону любові, котрий розуміється як ненасилля. Не відповідати злом на зло, не противитися злу насиллям - така основна настанова толстовської програми духовного життя. Показано її теоретичний вплив на погляди М. Ганді, М.Л. Кінга, А. Камю, Ж. - П. Сартра, А. Швейцера та ін. Зазначено, що Толстой, проповідуючи етику любові і непротивлення, закликав до особистого самовдосконалення і духовно-морального розвитку, проповідував відмову від будь-яких насильницьких дій. Встановлено, що філософія ненасилля Л. Толстой включає онтологію любові і базується на абсолютизації добра як морально-етичної категорії, загальнолюдської цінності. Для нього закон ненасилля - основне випробування і предметне поле свободи сучасної людини. Ідеї Толстого знаходять послідовника в Індії. Показано, як його теоретичні напрацювання творчо доповнив М. Ганді і застосував у життєвих реаліях. В роботі особливо фокусується увага на духовних пошуках Толстого як теоретичних витоках соціально-філософської доктрини ненасильницького прогресу, яка асоціюється лише із іменем М. Ганді і називається ґандизмом. Визначено, що ключовою ланкою цього філософського вчення є: ідея "пасивного опору" та не співробітництва; осягнення істини через моральне самовдосконалення згідно з принципом ненасилля (агімси); проголошення любові до аскетичності, простоти; визнання суті прогресивного розвитку не у накопиченні багатства а у свідомому самообмеженні. Встановлено, що технократичне викривлення цивілізації Толстой і Ганді пояснювали устремлінням задовольнити лише плоть людини: створити комфортні надлишки життя, матеріальні блага, що неодмінно призводить до зубожіння моральних скарбів людини. Виходячи з ідей Толстого і Ганді, слід визнати, що весь цивілізаційний розвиток у його західних і східних варіантах, побудований на насиллі, диктатурах, слугував моральному занепаду людства. Вказано, що духовна та філософсько-релігійна концепція Л. Толстого і М. Ганді про ненасилля була втілена у реальну політику і привела до завоювання Індією незалежності. Вчення Л. Толстого та М. Ганді поширились по всьому світі. Зокрема у США, у спільноті афроамериканців протестантський пастор М.Л. Кінг проповідував методи ненасильницької боротьби. В Нобелівській промові М.Л. Кінга проголошено, що ненасилля - це коли гноблений народ усі роки терпляче переносив страждання, не спричиняючи його іншим і не відповідаючи, по-християнськи, злом на зло.

У підрозділі 1.3 "Етична концепція благоговіння перед життям А. Швейцера" розкривається новий імпульс, який одержали толстовство і гандизм завдяки ідеям видатного мислителя і гуманіста ХХ ст.А. Швейцера. Підкреслено, що заперечуючи тезу Р. Декарта про існування як мислення, А. Швейцер обґрунтував власний етичний принцип "благоговіння перед життям". При цьому мова йде про благоговіння перед життям у всіх її формах, не поділяючи її на "вищу" й "нищу", за цим критерієм моральної цінності людина не виділяється серед інших живих створінь. Відзначено, що у космічному масштабі швейцерова етика не дозволяє людині нехтувати інтересами світу, оскільки вона постійно примушує приймати участь у всьому, що відбувається навколо неї, і відчувати свою відповідальність за власні вчинки. Це проявляється не тільки у підтримці і розвитку даного життя, а ще й у тому, щоб підняти його у всіх відношеннях до рівня вищої цінності. Його етика не являється гуманістичною, в традиційному сенсі слова, її швидше слід відносити до віталістської, бо вона являється універсальною.

В роботі зазначається, що в етичній концепції А. Швейцера моральність виступає також об'єктивною умовою становлення, розвитку і нормального функціонування суспільства. Але підкреслено, що етика благоговіння перед життям є етикою особистості, вона може зреалізуватися лише в індивідуальному виборі. Мислитель вважав, що етика перестає бути етикою, як тільки починає виступати від імені суспільства, бо суспільство завжди намагалось відноситись до людини як до засобу, а не до мети. Соціум ніколи не повинен бути у ролі етичного вихователя. В етичній критиці суспільства Швейцер завжди був безкомпромісним, підкреслював, що загибель культури відбувається внаслідок кого, що створення етики передоручається державі. На основі етики благоговіння перед життям Швейцера робиться висновок, що лише завдячуючи моральному відношенню до усього живого, ми досягнемо духовного зв'язку зі Всесвітом і усіма формами живої матерії.

У підрозділі 1.4 "Багатовимірність поняття життя і відповідальність людини за його збереження" переосмислено концепт життя, характерною особливістю якого є те, що він попри притаманність багатьом філософським і релігійним вченням не є предметом експліцитних визначень і являє свій зміст у контексті різноманітних філософських тлумачень. Наголошено, що незважаючи на різні релігійно-філософські систем і наукові підходи, потрібно усвідомити, що життя є закономірним і необхідним етапом розвитку матерії чи свідомості у Всесвіті. Підкреслено, що життя - це не випадкова мутація, воно закладене в первинному універсумі як шлях (ідея, свідомість), по якому в подальшому формується і розвивається матерія на Землі. Розгортається думка В. Беха, Ю. Канигіна, Ю. Тихоплава що у результаті еволюції космічного цілого виникають жива речовина і розумна жива речовина. У цьому річищі мова йде про перехід сучасного соціального світу до нової онтології, яку можна назвати інформаційною чи когнітивною онтологією. Усвідомлення багатовимірності поняття життя сприяє вкоріненню ефекту якісно нової онтології соціального світу і таким чином структурує Всесвіт. Людина починає поступово, невідворотно впливати на Всесвіт. Вона зменшує його ентропію і нарощує негентропійний потенціал.

Автор спирається на антропний принцип при переосмисленні поняття життя і відповідальності людини за нього, відповідно до якого: органічна форма життя на Землі не більш ніж черговий етап в розвитку Всесвіту і людина позначує собою початок нового, духовного розвитку; всесвіт є гармонійно організованою формою співіснування різних форм життя, у якому панує енергоінформаційна єдність і доцільність; духовний зв'язок зі світом і усіма живими формами Універсуму можливий лише за умови усвідомлення, що кожен прояв життя - найвища цінність.

У другому розділі "Філософсько-культурологічний та методологічний потенціал ідеї ненасильницького шляху розвитку сучасного суспільства" підкреслюється, що в полікультурному, поліпарадигмальному просторі сучасності, у якому розвиваються філософія, антропологія, психологія, педагогіка, релігія, актуалізується поняття ненасилля. Показано, що означений концепт не новий в історії і культурі людства. Він властивий світогляду, філософії з найдавніших часів, так або інакше проглядається в усіх культурних і цивілізаційних утвореннях. Він може бути соціальним, і в той же час глибоко особистісним станом, переконанням, способом політичної поведінки, соціокультурного сприйняття Іншого. Останнє спонукає людину вільно або мимоволі самій обирати сторону добра і пов'язаного з ним ненасилля або зла, яке неможливе без насильства над людиною.

ненасилля філософська парадигма ціннісний

Зазначено, що ненасилля як принцип відношення людини до людини не обмежується рівнем міжособової взаємодії, а як філософсько-культурологічний потенціал людства проростає у всі сфери життя - природну, суспільну, державну, культуротворчу, політичну, релігійну. Якщо в основі соціальності в своїй доцільності є духовність, моральність і пов'язана з ними внутрішня свобода і відповідальність людини, то вона шукатиме ненасильницькі шляхи і методологічні можливості вирішення протиріч. Підкреслюється, що тільки етичний принцип взаємодії людей на основі ідеалів ненасилля дозволить зупинити людство, яке опинилося перед низкою глобальних проблем, невирішеність котрих загрожує йому самознищенням.

У підрозділі 2.1 "Антропологічна складова ідеї ненасилля" розкривається антропологічна природа ненасилля, яка має релігійно-філософську основу, що допомагає сучасній людині вибудовувати ненасильницьку стратегію взаємовідносин на ідеалах світової духовної спадщини. Автор звертає увагу на можливості особистості використовувати власні глибинні пласти духовного єства у досягненні гармонійного світотворення. Сфокусовано увагу на тому, що в кожному із суб'єктів духовного становлення, які подекуди втрачають людську сутність і перетворюються на звірів все рівно залишається духовний стрижень, який спрямовує антропос до еволюційного розвитку. Простежено, як одвічно добро і зло, велике і нікчемне розподілене в масі людських індивідів таким чином, що в кожному презентовано і те й інше, люди взаємно пов'язані в добрі і злі. Кожна людина володіє гідністю, її життя і духовна суть священні, тому персональна відповідальність спонукає до морального вдосконалення. Зазначено, що кожна людина повинна усвідомити власне обмеження в морально-етичному сенсі, і ніхто не має права бути суддею іншому. У роботі не ідеалізується аптропологічний чинник у суспільстві, а визнається моральна амбівалентність (подвійність) людини. Прибічники ненасилля не вважають людину лише добрим створінням, вона однаково відкрита добру і злу, але людина має колосальний потенціал стати доброю, змінитися на краще. Зазначено, що навіть найбільше зло не може знищити людське в людині, позаяк усі мають шанс і можливість до особистого духовного самовдосконалення. Від кожного персонально залежить, ким стане людина, який шлях обере: зла чи ненасилля.

У підрозділі 2.2 "Культурологічні передумови ненасильницького розвитку суспільства" акцент робиться на тому, що в сучасних умовах світу: глобалізації господарської діяльності, створення нового вигляду соціалізації, національної і етнічної дивергенції - ненасилля виявляється як інтенція загальнолюдських інтересів і потреб. Вона заявляє про себе як необхідна передумова в соціальних зв'язках і нових формах комунікативних відносин. Вважається, що коли головною потребою людей стає досягнення миру для свого виживання і повноцінної життєдіяльності, то саме ненасилля стає ключовим чинником. Наголошено, що за логікою соціально-історичного розвитку люди прагнуть до цілісності і виступають за мир і злагоду. Вони усвідомлюють необхідність протистояти дезінтегруючим процесам ненасильницькими способами. Про результати такого усвідомлення можуть свідчити конкретні види діяльності, практика інститутів цивільно-правового регулювання суспільного життя. Показано, що культурологічні передумови ненасильницького розвитку потрібно шукати в конкретних видах соціалізації людей, що зростає з національних соціокультурних і субкультурних традицій. Також на подібну методологічну підставу указують дослідження цілого шерегу зарубіжних і вітчизняних учених, в яких аналізуються особливості сучасної життєдіяльності. Нове бачення соціального розвитку продиктоване подіями глобальної кризи і кризи міжлюдських стосунків. Адже жодне силове вирішення конфлікту не усунуло його суті і не зняло соціальної напруги.

У підрозділі 2.3 "Аксіологічні детермінанти ненасилля" показано, що в суспільстві завжди існував поділ на духовні, колективні (партикулярні) та універсальні цінності. У роботі наголошується на значущості універсальних, або загальнолюдських цінностях, які були історично притаманні соціокультурній традиції, і мають перспективу бути прийнятими різними народами, націями, цивілізаціями. Виокремлюються також партикулярні цінності, які характеризують певну цивілізацію, культуру, етос. Підкреслено, що вселенські цінності повинні вироблятись, враховуватись і шануватися усіма членами світової спільноти, оскільки сучасна політична ситуація приховує небезпеку, коли одна держава чи цивілізація привласнює собі право диктувати, чи нав'язувати власні цінності або особливе бачення світу. Тому, що універсальні цінності існують як включені в контекст кожної з культур, цивілізації. Культура - це обрій універсальних цінностей, які виступають орієнтирами особистої та колективної поведінки. Показано роль духовних цінностей у становленні людської цивілізації. Акцентовано увагу на тому, що стратегії розвитку сучасного людства можуть бути різними і поміж ними повинен відбуватись діалог для побудови гармонійного суспільства. Зроблено висновок, що напрацьовані попередніми поколіннями та сформовані цивілізаційним розвитком ціннісно-смислові орієнтири дають підстави для мирної перспективи розвитку суспільства.

У третьому розділі "Толерантність і ненасильницький шлях розвитку суспільства" здійснено філософську рефлексію процесу виникнення та вкорінення поняття толерантності у суспільстві. Також відзначено, якщо у попередніх століттях ідея ненасилля була спрямована радше на переконання на перевиховання противника, замість його знищення, а ідея толерантності направлена головним чином на перевиховання або переконання тих, хто вважає себе ображеним, жертвою обману, несправедливості, моральної образи. В такому сенсі мова йде про уникнення ескалації насилля методами утвердження цінностей миру і толерантності. Толерантність виступає як нова цінність, що відкидає революційність, застосування насилля, екстремізм, конфлікти цивілізацій, міжконфесійну та міжетнічну ворожнечу. Підкреслюється інтерес до ідеї толерантності з боку світової спільноти. Свідченням цього стало те, що Генеральна асамблея ООН оголосила 1995 рік міжнародним роком толерантності. Зроблено висновок, що толерантність виступає свого роду продовженням принципів милосердя, християнської і вселюдської терпимості, любові.

У підрозділі 3.1 "Толерантність в системі соціально-культурних координат" досліджується місце проблем гуманізму, толерантності, людяності в історії суспільної думки. Показано, що людство зазнавало чималих змін як еволюційного, так і революційного ґатунку. Залежно від того, яким чином ці зміни впливали на кількісні та якісні показники процесів виробництва, розподілу та споживання благ такими й були стосунки в морально-етичній царині людських взаємин. Цивілізаційний розвиток показує, що, з одного боку, проблема гуманних та толерантних взаємин виступала лакмусовим папірцем соціальної справедливості у людських стосунках, а, з іншого - рівень актуальності даної проблематики залежав від створення та дотримання принципу соціальної справедливості на усіх щаблях історичного поступу. Відзначено, що загострена проблема людського порозуміння виникала на тих етапах суспільно-економічного розвитку, коли посилювались деструктивні процеси у суспільних взаєминах (на сучасному етапі ці процеси пов'язуються із глобалізаційними зрушеннями). Перехідні етапи розвитку суспільних відносин потребують максимально ефективності реалізації принципів, що дають можливість гарантувати паритет соціальних інтересів на колективному та індивідуальному рівнях. З'ясовано, що в цьому плані важливим є дослідження ролі толерантних стосунків, які виступають консолідуючим чинником у суспільстві та є гарантом мирного співіснування у світі.

У підрозділі 3.2 "Толерантність в контексті сучасних реалій" зазначається актуальність ідеї толерантності для сучасного суспільства, у тому числі й українського. Історично Україна відноситься до поліетнічних держав, і становлення громадянського суспільства повинно враховувати не тільки рівень толерантних міжетнічних відносин, а й формувати уявлення про культурний і соціальний плюралізм. Аналізуючи особливості толерантності у сучасній суспільній свідомості, показано, що ідеологічний вакуум у соціумі призвів до розмитості суспільних норм, занепаду духовності, зниження терпимості, які проявляються у зростаючій агресивності людей. Підкреслюється, що становлення суверенної і незалежної держави в Україні, відродження та розвиток національної культури потребує нової ідеології - ідеології національного відродження, злагоди, толерантної співдружності та співтворчості народів, що проживають на території України та за її межами. Обґрунтовано, що ідея національної злагоди вибудовувалась усім суперечливим розвитком української культурно-національної традиції і є вкоріненою у свідомості, почуттях і волі більшості народу. Проте, яким би не було складним завданням теоретичного переосмислення проблеми толерантності, її практична реалізація вимагає ще більших зусиль. Встановлено, що вона не може бути просто інтегрованою в існуючий тип взаємин, оскільки для цього потрібно здійснити низку реформаторських заходів. Провідну роль у цьому процесі відведено сучасній освіті та вихованню.

Висновки