Філософсько-світоглядні засади творчості В. Антонович

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІНСТИТУТ ФІЛОСОФІЇ ІМЕНІ Г.С. СКОВОРОДИ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

ФІЛОСОФСЬКО-СВІТОГЛЯДНІ ЗАСАДИ ТВОРЧОСТІ В. АНТОНОВИЧА

Спеціальність: Історія філософії

БОСНОВСЬКА МИРОСЛАВА СТАНІСЛАВІВНА

Київ, 2008 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Майбутнє суспільство завжди залежало від його ставлення до свого минулого у всьому розмаїтті його конкретних проявів, від того, в який спосіб відбувається переосмислення духовних надбань попередніх поколінь. В умовах духовного та національного відродження особливої актуальності набуває відтворення цілісного істрико-філософського процесу як складової інтелектуального життя українського народу. Перед історією філософії стоїть завдання перегляду усталених концепцій і оцінок, визначення ролі та справжнього місця визначніших вітчизняних мислителів в історії української культури, що неможливо без переосмислення вихідних теоретико-методологічних та світоглядних засад історико-філософського дослідження духовної спадщини українського народу, бо саме так можна відшукати ті плідні ідеї, осмислення яких за сучасних умов відкриває нові виміри демократичної соціально-філософської думки.

В недалекому минулому до оцінки творчої спадщини української інтелектуальної еліти підходили із заздалегідь виробленими зіделогізованими трафаретами і все, що не відповідало моністичній методології спрощувалося і замовчувалося, або фальсифікувалося. Чи не найбільше постраждала від такої "методології" культурна спадщина ХІХ - початку ХХ ст., позаяк її ідейний зміст оцінювався лише в одній площині - відповідності чи невідповідності засадничим принципам марксистсько-ленінського світогляду. Сьогодні в українську культуру повертаються імена багатьох видатних діячів вітчизняної культури, справжніх патріотів України. Серед них і ім'я Володимира Антоновича - визначного українського історика, етнографа, археолога, громадсько-політичного діяча.

Відтворення справжнього світоглядно-філософського образу цієї постаті, актуалізує нове прочитання й теоретичну реконструкцію спадщини Антоновича, з метою визначення її справжнього місця в духовній та філософській культурі України другої половини ХІХ - початку ХХ ст., до того ж ґрунтовне історико-філософське осмислення філософсько-світоглядних принципів творчості видатного українського історика, впливу на нього ідей французького Просвітництва, німецького романтизму та філософії позитивізму дає також можливість зрозуміти актуальні на сьогодні шляхи органічного входження України у світовий та європейський інтелектуальні контексти.

Адже В. Антонович мав не лише належну європейську освіту та європейські погляди, він уособлює органічну причетність України до Європи, неминучість цієї єдності через ідеї демократії, розуму та освіти.

Стан дослідження проблеми. Дослідження творчості Антоновича розпочалося ще за життя вченого. Спочатку цим займалися його безпосередні учні, згодом учні його учнів, а потім як однодумці, так і опоненти. До кінця 20-х років ХХ ст. в Україні було видрукувано значну кількість праць як апологетичного, так і досить критичного характеру. В наступні більш ніж 50 років про Антоновича у нас писали лише в негативному плані. Спроби об'єктивної оцінки його спадщини знову з'явилися лише у 80-ті й 90-ті рр. минулого століття, в 1995 р. видано вибрані історичні та публіцистичні твори Антоновича, а в 1991 р. його монографію "Про козацькі часи на Україні". В українській діаспорі весь цей час пам'ятали й шанували талановитого вченого, а головне постійно друкували наукові статті про нього, зокрема в журналі "Український історик". Антоновичу присвячена досить велика кількість праць, М. Грушевського, Д. Багалія, М. Довнар-Запольського, С. Єфремова, І. Лінниченка, М. Доманицького, Д. Дорошенка, А. Синявського, М. Кордуби, Д. Антоновича, С. Єгунова-Щербина, В. Ляскоронського, О. Гермайзе, С. Томашівського, Н. Полонської-Василенко, О. Лотоцького, Ф. Матушевського, О. Оглоблина, М. Славінського, Л. Винара, М. Брайчевського, О. Пріцака, І. Лисяка-Рудницького, В. Харченка, Я. Калакури, Л. Мельник, Л. Сакади, П. Соханя, Б. Кліда, О. Тарасенко, А. Стороженка, В. Ульяновського та ін.

У працях названих авторів реконструюється процес формування світогляду майбутнього історика, вплив на нього ідей французького Просвітництва, німецького романтизму, а пізніше філософії позитивізму. Щоправда, до сьогодні не з'ясованими залишаються питання: які саме ідеї і в кого конкретно із французьких мислителів запозичував Антонович? Які саме ідеї німецького романтизму і чому найбільше вони імпонували українському історикові? Те ж саме стосується позитивізму.

Спадщина Антоновича досліджується в контексті суспільно-політичної думки України другої половини ХІХ - початку ХХ ст., що дає підстави для твердження, що саме він був основоположником "народницького" напрямку в українській історіографії.

При цьому чомусь забувають, що цей напрямок був започаткований М. Костомаровим і П. Кулішем, а Антонович же розвинув їхні ідеї, відмовився від романтичних і релігійних мотивів, і тим самим поставив історичну науку на ґрунт реальності і критичного, а не сакрального розуміння минулого. Остаточне ж оформлення цей принцип філософії історії отримав у працях М. Грушевського.

Ще й досі ми не маємо чіткої відповіді на питання: які саме елементи етнічної антропології є вирішальними, з точки зору Антоновича, в історичному процесі, а яким він відводить другорядну роль? Не з'ясованою до кінця залишається проблема методологічної ролі його філософії людини в осягненні вченим українського історичного процесу.

Таким чином, потребують всебічного розкриття філософсько-світоглядні засади творчості Антоновича, основні поняття та принципи його філософії історії.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Робота виконана у відповідності з плановою тематикою відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України, м. Києва: "Історіософські ідеї в філософській культурі України ХІХ - початку ХХ століття".

Об'єктом дослідження є теоретична спадщина Володимира Антоновича.

Предметом дослідження є філософсько-світоглядні засади творчості Антоновича, вихідні принципи його антропології та філософії історії в контексті вітчизняної і західноєвропейської філософської думки ХІХ - початку ХХ ст.

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дисертації є історико-філософська реконструкція процесу становлення світогляду Антоновича, аналіз його філософсько-світоглядних ідей в контексті філософської антропології та історіософії, з'ясування їх місця в духовній культурі України. Для досягнення поставленої мети передбачається вирішити наступні завдання:

- розглянути творчу спадщину Антоновича, його суспільно-політичні погляди, філософсько-світоглядні засади світогляду на тлі епохи та української дійсності ХІХ - початку ХХ ст.;

- проаналізувати впливи на формування світогляду майбутнього історика західноєвропейської інтелектуальної культури, духовної культури взагалі, суспільно-політичної думки України першої половини - середини ХІХ ст.;

- реконструювати ідейні джерела історіософської концепції Антоновича, розкрити структуру та її вихідні принципи;

- з'ясувати тлумачення мислителем суті та рушійної сили історичного процесу;

- всебічно дослідити Антоновичеву концепцію філософії українського історичного процесу, ХVІ-ХVІІІ ст.

Методологічна основа дослідження.

В процесі дослідження автор послуговувався загальними методологічними принципами наукового аналізу історико-філософського процесу, зокрема принципом об'єктивності, історизму, світоглядного "діалогізму" чи плюралізму, а також порівняльним методом.

В основу дисертації покладено теоретико-методологічні засади, обґрунтовані в історико-філософських працях І. Лисяка-Рудницького, Д. Чижевського, В. Горського, В. Нічик, Є. Маланюка, А. Бичко, І. Бичко, І. Огородника, В. Лісового, М. Лука, Л. Депенчук, О. Забужко, В. Білодіда, Ю. Іщенка, М. Русина та інших. Саме ці роботи з історії української філософії виступили в ролі текстологічної основи дисертації, а отримані в них наукові здобутки слугують з'ясуванню прогалин в дослідженні вітчизняної духовної культури та їх глибинному аналізу.

Поряд з названими працями, методологічною підвалиною дисертаційного дослідження стали непересічні та евристично значимі філософські концепції І. Бойченка, Є. Бистрицького, Б. Головка, Г. Горак, В. Іванова, С. Кримського, В. Ляха, В. Малахова, О. Мамалуя, М. Мокляка, В. Пазенка, Н. Поліщук, М. Поповича, В. Табачковського, Н. Хамітова, В. Шинкарука, В. Шкоди.

Оскільки запропоноване дослідження передбачає інтерпретацію текстів, остільки автор спирався на загальні принципи філософської герменевтики як універсальної методології гуманітарного знання. Такими принципами є:

1) історичність інтерпретації;

2) невичерпність автентичного складу тексту.

Наукова новизна дослідження. Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній уперше стала предметом історико-філософського аналізу філософсько-світоглядні засади спадщини Антоновича, зокрема його етнічна антропологія, історіософія та філософія українського історичного процесу.

Основні результати дослідження викладені в наступних тезах, які автор виносить на захист:

1. Увиразнено вирішальні філософські витоки світогляду В. Антоновича, втілені в ідеях французьких просвітників про органічну детермінованість історії народу різноманіттям його соціокультурного буття та постулюванні прогресу людського розуму як рушія історичного процесу;

2. Проаналізовано характерні риси впливу філософії німецького романтизму на історіософію В. Антоновича через інтерпретацію ним ідей традиції, характеру, народного духу як провідних чинників буття народу;

3. Досліджено причини та справжній сенс впливу на В. Антоновича філософії позитивізму, зумовленого насамперед станом тогочасного суспільствознавства з його прагненням протистояти умоглядним, провіденціально-теологічним соціально-історичним теоріям, надати суспільним наукам позитивного характеру;

4. Обґрунтовано засадничий історіософський характер тези про "провідну ідею народу", що зумовлює сенс його історичного буття, та визначається особливими антропологічними, лінгвістичними, психологічними та культурно-історичними рисами певного історичного етносу;

5. Реконструйовано основні ідеї та поняття "практичної філософії" В. Антоновича;

6. З'ясовано місце національної ідеї в філософії українського історичного процесу та її засадничі принципи громадівства, рівноправності, демократизму й індивідуальної свободи, які виступили теоретичним контекстом оригінального дослідження Антоновичем проблеми "Україна - Росія" та "Україна - Польща";

7. Досліджено основні поняття філософії держави В. Антоновича в контексті його історіософії.

Практичне значення одержаних результатів. Історико-філософська наука має своїм предметом критичне переосмислення надбань мислителів минулого в контексті філософії й потреб соціальної практики як минулих часів так і сучасності. Звернення до філософсько-світоглядних засад творчості В. Антоновича дозволяє розглянути його науковий доробок на тлі епохи та української дійсності ХІХ - початку ХХ ст., всебічно розкрити теоретико-методологічні засади його історіософської концепції, якомога глибше зануритися в творчу лабораторію вченого, збагнути внутрішню суть цієї постаті. Тому результати дисертації можуть бути використані як для висвітлення розвитку філософської думки, так і для з'ясування стану історичної науки в Україні ХІХ - початку ХХ ст.

Результати дослідження можуть бути використані в процесі читання нормативних академічних курсів та спецкурсів з історії вітчизняної філософії, історії, української культури взагалі.

Апробація результатів дослідження. Основні результати і висновки дисертації доповідались на засіданнях відділу історії філософії України Інституту філософії імені Г. Сковороди НАН України, науково-практичній конференції за міжнародною участю "Державна регіональна політика та місцеве самоврядування" (Київ, 2000), Республіканській школі молодих філософів (Київ, 1999) та в чотирьох публікація автора.

Структура дисертації. Структура дисертації визначена специфікою теми, метою та завданнями дослідження, а також логікою наукового аналізу поставлених проблем. Дисертація складається зі вступу, трьох глав, висновку та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації 153 сторінки і 150 найменувань використаних літературних джерел.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми досліджень, розглядається ступінь її розробленості, визначаються об'єкти, предмет, мета і завдання дисертації, її методологічні основи й теоретична база. Сформульовано наукову новизну, тези, що виносяться на захист, визначено теоретичне та практичне значення роботи.

У першій главі "В. Антонович і його час. Формування світогляду майбутнього історика" розглядаються суспільно-політичні погляди В. Антоновича, його філософсько-світоглядні засади, а також висвітлюються процеси формування світогляду та впливи на нього західноєвропейської та вітчизняної інтелектуальної культури. Зокрема, на майбутнього історика значний уплив справили ідеї французьких просвітників, передусім Вольтера, Руссо, Монтеск'є та інших енциклопедистів, а також істориків епохи реставрації: О. Т'єррі, Г. Гізо та ін.

Ідеї Вольтера і Руссо сприяли становленню Антоновича як ученого європейського рівня, який застосував досягнення європейської науки до аналізу минулого і сучасних йому реалій суспільного життя України. Історик говорив, що притуляючи слабі знання про українство до загальної демократичної французької теорії, він відкрив сам собою українство. Антонович був яскравим представником позитивізму в українській історіографії, сповідував позитивістський еволюціонізм. Вченого цікавив позитивізм не стільки як світоглядна установка, скільки як загальнометодологічний принцип соціально-історичного пізнання. В роботі доводиться, що захоплення Антоновича позитивізмом слід пояснювати не його першою освітою, хоч і цього не можна відкидати, а загальним станом тогочасного суспільствознавства, де панував позитивізм, котрий протистояв всіляким умоглядним, провіденціально-теологічним, соціально-історичним теоріям. Визнаючи громадсько-політичну позицію Антоновича, слід наголосити на тому, що він був культурником-поступовцем, відстоював ідею демократичної рівності і політичної свободи.

Політичні погляди вченого окреслюються лініями народолюбства та народоправства і вони були майже досить близькі до принципів Кирило-Мефодіївського братства. Зокрема в Антоновича був той же національний максимум: республіканська держава, братство людей і народів. Але якщо для кирило-мефодіївців характерною була ідеалізація козаччини, релігійний ентузіазм, нахил до демократично-федералістичного панславізму, то для українських народників (до яких належав Антонович) характерною була відмова від ідеалізації козаччини, переважанням "європеїзму" над слов'янофільством.

Загальновизнаним фундатором народницької школи в російській і українській історіографії був М. Костомаров, який з самого початку своєї наукової кар'єри усвідомив обмеженість сучасної йому історіографії і прийшов до переконання, що історію потрібно вивчати не лише по мертвих літописах і записках, а і в живому народі. Антонович своїм народницьким світоглядом наближався до Костомарова, але ідеологічні основи у них різні: на зміну романтикові прийшов в особі Антоновича реаліст.

Проведений у першій главі аналіз дозволив авторові зробити висновок, що світогляд Антоновича ґрунтувався на засадничих принципах раціоналізму, філософії Просвітництва. Володимир Боніфатієвич був яскравим представником позитивізму в українській історіографії.

На ниві громадського життя він завжди залишався культурником, поступовцем, ліберальним демократом, федералістом, одним із фундаторів народницького напрямку в українській суспільно-політичній думці. На науковій ниві Антонович поправу вважається засновником самобутньої народницької школи в українській історичній науці. Всі ці ідеї викладені вченим у різних роботах, часто фрагментарно, одначе в своїй сукупності вони засвідчують наявність у нього чіткої, логічно виваженої й обґрунтованої історіософської концепції.

У другій главі "Засадничі принципи історіософської концепції" доводиться, що Антоновичу вдалося створити цілісну концепцію української історії, ідеї якої стали основою для становлення київської історичної школи. Історіософську концепцію В. Антоновича, на думку дисертантки, можна узагальнити у наступних положеннях:

а) Основоположною в історіософській концепції Антоновича є теза про "провідну ідею народу", яку слід віднести до найфундаментальніших в усій історіософській концепції вченого. Ця теза несе на собі не лише світоглядне, але й теоретико-пізнавальне та методологічне навантаження, дозволяє більш-менш повно реконструювати історіософські погляди вченого, "проникнути" в його творчу лабораторію;

б) Серед чинників, які визначають сенс історичного буття кожного конкретного етносу, на перше місце Антонович ставить антропологічний фактор. Ядром же його етнічної антропології був психологічний фактор, яким визначається характер того чи іншого народу;

в) Історія - це народна самосвідомість. Суть історичного процесу полягає у зростанні і переробці ідейного змісту суспільства. Матеріальні фактори відіграють важливу роль в історичному процесі, проте рушійними його силами є фактори духовного порядку;

г) В основі історичного процесу лежать певні "стихії", "начала", "сили". На кожному конкретному відтінку історії будь-якого народу якесь одне начало відіграє провідну роль, підпорядковуючи собі решту "стихій" і "сил". Антонович переконливо доводить, що в Київській Русі три стихії відігравали провідну роль у житті суспільства. Це - громада, дружина і влада князя. Причому громада - основне начало народного життя, а дружина і влада князя - начала допоміжні, привнесені ззовні;

д) Предметом історичної науки має бути не зовнішня, а внутрішня історія, яка приховується в царині духовного життя народу, у взаємодії ідейних факторів;

є) Ядром українського і сторичного процесу є національна ідея, суть якої складають принципи громадівства, рівноправності, демократизму та індивідуальної свободи.

У третій главі "Філософія українського історичного процесу ХVІ-ХVІІІ ст." дисертантка показує, що Антонович досліджував різні аспекти українського історичного процесу, але основну увагу приділяв подіям ХVІ-ХVІІІ ст. і центральне місце серед питань, що їх аналізував учений займала проблема "Україна - Польща". В роботі доводиться, що позиція Антоновича в цьому питанні зводиться до наступних тез:

- немає жодних підстав вважати, що шляхетський порядок був ідеалом громадянського й політичного устрою взагалі, а український народ - збіговиськом, голотою, гідною кілка і різок;

- шляхетство було формою, виробленою польським суспільним життям, натомість, суспільне самоуправління - це постійна мета українського народу і шляхетський порядок і єзуїтизм огидні духу українського народу і шкідливі для його життя, їм потрібно постійно протистояти і оберігати від них народ усіма можливими засобами;

- католицько-шляхетська пропаганда в Україні призвела до найсумнішої розв'язки, а полонізація верхніх прошарків українського суспільства розірвала народну єдність, проте не пішла на користь полякам. Від початку ХVІІ ст. і до кінця ХVІІІ ст. суспільне становищ Польщі постійно погіршувалося: релігійний фанатизм, становий егоїзм, неповага до прав особи, поневолення селян, самоуправство в усіх сферах суспільного життя розвиваються все більше і більше;

- в Польщі існувала справжня свобода для шляхти не лише польської, але й литовської та української. Перша не тільки запросила останніх до союзу, а й поділилася з ними своїми правами. Опершись на чужий принцип. Українське дворянство розійшлося з життям свого народу і ополячилось. Залишений дворянством, український народ завжди залишався вірним своїй народності, тобто самому собі.

В главі робиться висновок, що крізь призму саме цих принципів і аналізується Антоновичем проблеми "Україна - Польща".

Причому, розкриваючи причини розбрату між Польщею та Україною, який виник після Люблінської унії, на перше місце історик ставить фактори соціально-політичні, на друге - релігійні і лише на третє - економічні.

У своєму аналізі вчений послідовно проводить тезу про "провідну ідею народу", яка є вихідним принципом його історіософської концепції.

Все це, на думку дисертантки, дозволило Антоновичу розкрити філософію українського історичного процесу, принаймні стосовно Правобережної України ХVІ-ХVІІІ ст.

ВИСНОВКИ

У заключній частині дисертаційного дослідження зроблено узагальнюючі висновки щодо філософсько-світоглядних засад творчості Володимира Боніфатійовича Антоновича, які в систематизованій формі фіксуються як елементи наукової новизни, а, відповідно, як основні положення, що виносяться на захист.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ В НАСТУПНИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Босновська М.С. Ідейні засади філософії історії Володимира Антоновича // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. - 1999. - №1. - С. 313-319.

2. Босновська М.С. Про наукову доказовість і авторську порядність: Володимир Антонович з приводу пошуків історичних ідей державотворення Генріком Сенкевичем // Вісник УАДУ. - 1999. - №3. - С. 330-334.

3. Босновська М.С. Народно-визвольний рух на Правобережній Україні в ХVІІІ ст. у творчості Володимира Антоновича // Вісник УАДУ. - 1999. - №4. - С. 296-300. філософський антропологія історіософія

4. Босновська М.С. Творча спадщина Володимира Антоновича для розуміння актуальних проблем регіонального впорядкування сьогодення (національні, економічні, військові особливості українського народу) // Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України. - 2000. - Випуск 2, частина ІІ. - С. 239-245.

Размещено на Allbest.ru