Художній образ як категорія соціальної філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗАПОРІЗЬКИЙ Національний університет

УДК: 141.113: 316.3

09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ ЯК КАТЕГОРІЯ СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Ратушна Олена Віталіївна

Запоріжжя - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі суспільних дисциплін Запорізького державного медичного університету Міністерства охорони здоров'я України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Жадько Віталій Андрійович, Запорізький державний медичний університет, завідувач кафедри суспільних дисциплін

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Ларіонова Вікторія Костянтинівна, Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника, завідувач кафедри філософії

кандидат філософських наук, доцент Макушинська Ганна Павлівна, Запорізька державна інженерна академія доцент кафедри філософії і політології

Захист відбудеться 23 жовтня 2008 р. о 15.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.05 в Запорізькому національному університеті за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 6, ауд.114.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького національного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп. 2.

Автореферат розісланий 18 вересня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.С. Александрова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Наскрізною проблемою для філософії є наближення її змісту до його розуміння масовою свідомістю без втрати тих світоглядних визначень, на основі яких формується, наскільки можливо, об'єктивний спосіб духовно-практичної діяльності людини і суспільства, без чого воно розвивається досить драматично. Тому вкрай актуальним для соціальної філософії є завдання органічного поєднання родових категорій і понять, якими вона оперує в царині соціальної онтології та гносеології, з видовими в статусі атрибутивних визначень і значень понять і категорій, які характеризують сенсуалістичну свідомість як водночас художньо-естетичну.

Соціальна філософія актуалізує свої завдання в сфері суспільної художньо-естетичної практики, до якої долучена кожна людина через властивий їй образно-асоціативний спосіб мислення. Якщо брати ментальність українського народу в її соціокультурній цілісності, то в духовно-практичному сенсі вона актуалізує свою специфічність засобами сердечно-мистецької мудрості. Зважаючи на процеси духовного відродження, необхідні для успішної розбудови власної правової держави, а також потребу досягнення загальнонаціональної злагоди на основі спільних світоглядно-методологічних установок свідомості, дослідження феномена художнього образу як інтегральної категорії соціально-філософського світосприймання та світорозуміння видається однією з найактуальніших проблем, які має вирішувати дослідницька думка вчених-суспільствознавців.

У дисертації при розгляді феномена художньо-образного осягнення буття нами використовувались надбання класиків світової філософії: Аристотеля, Платона, Сенеки, які ставили проблему органічної єдності філософії та міфології як образно-асоціативного способу мислення; М.Монтеня, Ф.Бекона, Р.Декарта, Б.Спінози, Д.Локка, Г.Лейбніца, Д.Берклі, які, хоча й різноспрямовано, але розробляли проблему єдності в мисленні логіко-понятійного й образно-сенсуалістичного типів мислення; І.Канта, Г.Гегеля, Л.Фейєрбаха, К.Маркса, що належним чином вирішували проблему системно-цілісної єдності філософського знання, яке має бути своєрідним образно-понятійним відтворенням природного і суспільного буття. Враховувались і здобутки „ірраціональної” філософії, оскільки вона значною мірою будувалась на інтуїтивно-асоціативному авторському мисленні Ф.Ніцше, З.Фрейда, М.Гайдеггера, К.Ясперса, А.Камю, Ж.П.Сартра, Е.Фромма та ін., завдяки чому їх твори мають статус есеїстичної літератури.

Суттєву роль у виборі теми та напрямках її вирішення відігравали праці філософів радянської й сучасної доби. Підходи М.Ліфшиця, О.Лосєва, Е.Ільєнкова, Ю.Борєва, А.Гулиги, Л.Столовича чітко визначили понятійно-категоріальну єдність чуттєвого й раціонального, адекватно втілену в естетичній діяльності; українські філософи І.Бичко, М.Попович, В.Андрущенко, М.Михальченко, В.Табачковський, Т.Ящук, Л.Левчук, В. Личковах, В. Панченко, І.Бондаревська, Л.Кривега, В.Воловик, В.Воронкова та ін. у своїх філософських доробках продовжують традицію сердечності філософії, зосереджуючись на естетичній та етичній проблематиці. Ми також враховували духовно-культурну спадщину Г.Сковороди, П.Юркевича, Т.Шевченка, І.Франка, чия творчість є зразком духовно-практичної сутності соціальної філософії загалом, вітчизняної зокрема.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідницької роботи на тему „Напрямки формування світоглядно-мотиваційної свідомості людини” кафедри суспільних дисциплін Запорізького державного медичного університету № 107U0051.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є обґрунтування художнього образу як необхідної категорії в системі соціально-філософського осмислення буття.

Для досягнення мети потрібно вирішити наступні завдання:

- розглянути соціальну філософію під кутом зору художньо-естетичного образу суспільства;

- проаналізувати стан соціально-філософської розробки сутності художнього образу та естетичної свідомості;

- обґрунтувати онтологічний вимір художньо-естетичного зображення світу;

- визначити соціально-філософський рівень пізнавального потенціалу художнього образу;

- розкрити формотворчі засоби різних видів художньо-естетичної образотворчості;

- висвітлити зображально-виражальний потенціал художнього образу.

Об'єктом дослідження є світоглядно визначені за змістом духовно-практичні способи функціонування художньо-естетичної свідомості людини в її суспільному бутті.

Предметом дослідження є художній образ як категорія соціально-філософського пізнання.

Методи дослідження. Методологічний базис дослідження складають основні методи наукового пізнання, які дозволяють всебічно вивчити стан розробки обраної теми й вирішити завдання, визначені обраним предметом, відшукати при цьому нові аспекти, властиві об'єкту. Метод аналізу використовувався при вивченні наукової літератури з соціальної філософії, історії філософії, естетики, літературної критики та публіцистики, літературно-художніх творів, що дозволило чітко визначити усталені погляди на проблему й виокремити питання, які не знайшли свого вирішення або ж є дискусійними, такими, що потребують додаткових досліджень. На основі пізнавальної аналітики після кожного розділу зроблені синтезовані умовиводи, які характеризують художній образ у світлі соціально-філософського знання.

Засобами системно-структурного підходу реалізувався методологічний потенціал, властивий як самим поняттям, так і їх видовим ознакам; застосовувався діалектичний підхід до предмета дослідження, його всебічний розгляд, завдяки чому воно уникає суб'єктивізму. Дотримувалась вимога єдності соціальної філософії та філософії історії, оскільки певні закономірності можна виявити на досить тривалому відтинку часу. Застосовувалися методи герменевтичний та інтелектуально-інтуїтивної дедукції, коли аналізувались окремі літературно-художні твори. При оформленні результатів дослідження використовувався метод сходження від абстрактного до конкретного, синтезованого у вигляді висновків.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена вибором теми дослідження, яка не отримала належного пізнавально-практичного інтересу. До елементів наукової новизни, винесених на захист, можна віднести те, що в дисертації: соціальний філософія естетичний образотворчість

- доведено, що соціально-філософське знання, являючи собою органічну діалектичну єдність чуттєвого й раціонального в кожній людині, функціонує як спосіб естетично забарвленої духовно-практичної повсякденної діяльності, джерелом якої є невичерпний зміст уяви й уявлень;

- визначено, що художній образ, представляючи вічність у вигляді єдності індивідуального й родового та з'єднуючи людство різних історичних епох, має чітко виражений соціально-філософський зміст і статус соціального закону, більш важливий, ніж логічні поняття, оскільки вражає свідомість людини катарсичною дією змісту і форми;

- встановлено, що первинною формою соціальної філософії є мистецтво і як продукт людської уяви та фантазій уявлення, і як саме суспільство, в якому люди постійно грають певні ролі: визначаючись у статусі homo ludens, вони продукують виховну функцію мистецтва як модусу соціальної філософії, або ж естетично-художнього способу існування суспільства, яке, будучи об'єктивним носієм головних категорій естетики, визначає онтологію художнього образу і в мистецтві, і в самій людині;

- поглиблено розуміння сутності людини як суб'єкта створення художнього образу, в основі якого домінує асоціативне мислення, що продукує невідчужуваний від неї зміст тих її особливостей, що, накладаючись на об'єктивне знання, роблять його творчо-пошуковим, здатним формувати в людей естетичні почуття та утверджувати правду художньої реальності, матеріалізовану в естетичні об'єкти мистецтва в усіх його видах і жанрах;

- вперше подано авторське визначення художнього образу як категорії соціальної філософії, що розуміється в якості своєрідного способу утримання ідей, які постійно зберігає в собі людська пам'ять від сприйняття об'єктів природного й суспільного світу та які стали предметом свідомого пошуку в ній тих образів-ідей, що могли б дати їй адекватні смисложиттєві відповіді на виклики сьогодення. Ось чому кожна людина здатна „пригадати” завжди наявне в ній коло знань, які в благодатному сенсі піднімає з підсвідомого у свідоме література й мистецтво в тому випадку, якщо засобами художньо-естетичних образів адекватно передає соціально-філософський зміст ідеї блага як єдності добра, істини, краси, змісту і форми, презентуючи калокагатично-катарсичний спосіб людської життєдіяльності;

- вперше обґрунтована характеристика основних видів літературно-художньої творчості, якими є епос, роман-епопея, есе, дума в їх соціально-філософському виразно-зображальному змістовно оформленому понятійно-категоріальному значенні, завдяки чому філософія як єдність онтології та гносеології органічно трансформується в естетичну філософію, в якій онтологія є вченням про буття сущого, представленого у вигляді системи взаємопов'язаних художніх образів, сприяючи при цьому становленню суспільства на основі почуттів, об'єднуюча сила яких значно переважає понятійно виражену (без омбразну) силу раціонального мислення;

- запропонована концепція дозволяє утвердити соціально-філософський зміст художніх образів літератури і мистецтва в людській свідомості, витіснити асоціальні душевні схильності, адже людина здатна наслідувати позитивні приклади життя персонажів художньої літератури через спорідненість образно-асоціативного стилю мислення, завдяки чому мистецька творчість виступає необхідним посередником між раціональною філософією і вродженою кожній людині мудрою допитливістю.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Отримані в дисертації висновки можуть бути використані при викладанні навчальних дисциплін як у системі вищих навчальних закладів, так і закладів середньої шкільної освіти. Це курси філософії, соціальної філософії, соціології, соціальної психології, етики й естетики, культурології, літературознавства та інші. Корисну інформацію за результатами дослідження одержать також вчителі гуманітарних дисциплін, які проходять перепідготовку в інститутах післядипломної педагогічної освіти.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри суспільних дисциплін і спільному засіданні з кафедрою культурології та українознавства Запорізького державного медуніверситету. Її результати доповідались на науково-теоретичних і науково-практичних конференціях, серед яких міжнародні: „Гуманістичний менеджмент як нова парадигма 21 століття” (Запоріжжя, 2007); „Основи гуманістичного менеджменту” (Запоріжжя, 2007); „Роль науки, релігії, суспільства у формуванні моральної особистості” (Донецьк, 2007); „ Національні традиції України в контексті європейської інтеграції” (Запоріжжя, 2008); всеукраїнські: „Толерантність міжконфесійних відносин” (Запоріжжя, 2007); „Мова як чинник формування громадянина України” (Запоріжжя, 2008).

Публікації. Результати дисертаційної роботи викладено в 7-ми наукових публікаціях, серед яких 5 у фахових виданнях. Усі праці написані без співавторів.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, шістьох підрозділів, висновків і списку використаних наукових джерел і має 182 сторінки основного тексту і 18 сторінок списку використаних джерел (196 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У „ВСТУПІ” обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її наукової розробки, формулюються мета, завдання, визначаються об'єкт, предмет і методологія дослідження, розкривається його наукова новизна, практичне й теоретичне значення основних положень дисертації.

Перший розділ „МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЄДНОСТІ ХУДОЖНЬО-ЕСТЕТИЧНОГО І СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОГО ЗНАННЯ” складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. „Соціальна філософія як понятійно-категоріальний художньо-естетичний образ суспільства” відзначено, що об'єктивні тенденції, які пізнає соціальна філософія, виявляються через предметні форми тих об'єктів, які є витвором людської словотворчої діяльності як художньо-естетичної, оскільки мова є голосом народної душі. Тому філософії важливо мислити соціально не лише засобами понять, але й художніх образів, сприйняття яких різними людьми з'єднує їх спільністю почуттів набагато потужніше, ніж це можливо засобами понять, презентуючи певні соціальні ідеї, ідеали, різні способи суспільного і індивідуального буття, ймовірну суспільну реальність, соціалізуючи індивіда у звичний для нього образно-асоціативний художньо-естетичний спосіб, з огляду на схильність людини до упредметнення й унаочнення образів уяви й уявлення. Нагальність такого напрямку розвитку соціально-філософського знання спричинена майже повним домінуванням в наш час методів візуального спостереження пізнавального процесу, коли традиційне абстрагування, формалізація, ідеалізація мають можливість підкріплюватися мультиплікативно-образним супроводом. Філософія ж як любов до мудрості - любов художньо-естетична, відчуттєво-почуттєва.

Підрозділ 1.2. „Аналіз стану соціально-філософської розробки художньо-естетичної свідомості” відзначає, що естетичними образно-асоціативними засобами художня література й літературна публіцистика здатні реалізувати давню мрію класиків раціоналістичної філософії про її утвердження в суспільній свідомості. В будь-які історичні періоди пересічну людину вражають не стільки раціональні ідеї, скільки емпіричні, чуттєво достовірні факти суспільного і природного буття. У зв'язку з цим потреба в естетичній філософії завжди актуальна.

Художній образ, представляючи вічність у вигляді єдності індивідуального й родового, має статус соціального закону, оскільки з'єднує покоління людей різних історичних епох, і чітко виражений соціально-філософський зміст, більш важливий, ніж логічні поняття, адже вражає свідомість людини естетично виразною формою. Навіть не стільки змістом, над яким потрібно розмірковувати, що неможливо без процесу абстрагування, скільки формою, через яку якраз і передаються ціннісні катарсичні душевні зцілення. Логічне поняття має знакову символічну форму, а художній образ передає змістовні цінності через своє чуттєво-естетичне оформлення. Наведені авторські позиції підкріплені аналізом соціально-філософської та естетичної літератури, яка постійно ставить питання єдності раціонального й художньо-естетичного знання, на основі якої відчуття трансформуються в соціальні почуття.

Другий розділ „ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ В КОНТЕКСТІ СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКОГО ПІЗНАННЯ СУСПІЛЬСТВА” має два підрозділи. У підрозділі 2.1. „Онтологічний вимір художньо-естетичного зображення дійсності” підкреслюється, що образно-чуттєве мислення, формуючи засобами різножанрових витворів мистецтва спільні соціальні почуття у його адресатів, розумну чуттевість самого мислення, об'єднує їх у суспільство не стільки розумінням сутності художнього змісту, художньої правди, скільки їх щирим безпосереднім сприйняттям і визнанням. Онтологія художнього образу значно більшою мірою визначена наявним у ньому духом незмінності й вічності, ніж тим, що він також має певні матеріальні форми буття: її вічний духовний зміст ніби нависає над мінливою історією, закликаючи різні покоління людей звертатись до нього як до першоджерела. Це означає, що онтологія являє собою вчення про буття сущого, яким для людської чуттєвості є те, що вона знаходить у різноманітних жанрах мистецтва й літератури, як носіях художньо-естетичних образів своє відображення, впізнає себе в них. Якщо не впізнає, то стає на шлях пізнання, на якому душа втрачає спокій, але знаходить певну насолоду від напруженої роботи, наслідком чого стає її духовно-категоріальне піднесення на рівень головних категорій естетики, які визначають суще і в бутті художнього образу, і в людині, її почуттях (категорії „прекрасне - потворне”, „величне - низьке”, „трагічне - комічне”, „зацікавлене - байдуже”) та ін.

Для цілей дослідження важливо відзначити різницю між уявою та уявленням. На рівні уяви людина містить у своїй свідомості буття, явлене в образах механічної фотографічної об'єктності. На рівні уявлення в її свідомості з'являються образи, яким немає об'єктних відповідників у зовнішньому середовищі. Це означає, що вона містить у своїй свідомості щось невідоме. Будучи предметно-чуттєвою істотою, людина ставить перед собою у просторі й часі образи уявлення, адже невідоме має явитись в її сприйняттях як явлення власних душевних і духовних переживань, врешті, явлення мистецтва як продукту творчого уявлення. А це і є явлення людини собі самій як істоті, здатній до самопереживання буття та сприйняття його у вигляді художнього образу, який можна характеризувати зазначеними вище категоріями естетики й водночас поняттями соціальної філософії.

Підрозділ 2.2. „Соціально-філософський рівень пізнавального потенціалу художнього образу” розкриває його як носія світоглядних і методологічних змістовних визначень сенсуалізму. Це допомагає пов'язати художній образ з емпіризмом як первинною основою свідомості людини, встановити його єдність з раціоналізмом в діалектичному сенсі, виявити іманентно властиві функціональні прояви, представити їх як синтез емпіричного й раціонального, на основі якого здійснюється художньо-естетична образно-асоціативна діяльність людини, продуктом якої є дійсність, що творить із людини природної шляхетну, духовно багату соціальну істоту, не відчужену від інших вимогами абстрактних зобов'язань. Цілісний образ природи як об'єкта пізнавального сприйняття за такої світоглядної позиції формує образ аксіоматичної сутності, для відкриття якої не потрібно абстрагуватись від її різноманітності, оскільки вона сама „відкриває” людині єдину основу свого буття.

Людина, сприймаючи саму себе в усіх своїх душевно-тілесних і душевно-духовних проявах, переходячи від одного самосприйняття до іншого, здійснюючи перцепцію, фактично реалізує метод трансцендентальної апперцепції, засобами якої вся її чуттєвість стає предметом самопізнавального мислення, не абстрагованого від щонайменших душевних порухів, обіймаючи всі їх зміни таким чином, що вони не виходять за межі єдиного як цілісної монади. Це і є процес формування розумної чуттєвості мислення, що у сфері художньо-естетичної діяльності набуває статусу засобів вираження всієї сукупності душевних і духовних поривань, створюючи цілісний художній образ, мистецький твір, вищу математику людської істоти - суб'єкта сенсуалізму, в якому кожне сприйняття має сенс, є осмисленим. В українській мові вираз „має сенс” означає те ж саме, що має розум, не абстрагований від її чуттєвої природи.

Соціально-філософський потенціал художнього образу, художньо-естетичного способу мислення вкорінений в самій природі людини як чуттєво-сенсуалістичної істоти, для якої істотним є бажання, потреба, інтерес поєднати спосіб мислення і його образи, матеріал яких міститься в невичерпній уяві та уявленнях.

Третій розділ „ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ ЯК ЕСТЕТИЧНА СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ” має два підрозділи. У підрозділі 3.1. „Формотворчі засоби різних видів художньо-естетичної образотворчості” стверджується, що максимальною можливістю щось змінити в свідомості людини в напрямку бажаного для неї і суспільства володіє духовний потенціал художньої літератури, просякнутої філософською проблематикою. Саме в ній художньо-естетичними засобами зіштовхуються персонажі, що є носіями протилежностей добра і зла, прекрасного й потворного, трагічного й комічного, зацікавленого й байдужого, що дозволяє всій душевній цілісності адресата впізнати споріднене з собою, підкріпитись вірою в правомірність і суб'єктність певних суб'єктивних схильностей, відкинути негативне з вірою в те, що це сприятиме виправленню егоцентричної вдачі природного характеру.

Головними формами (жанрами, видами) літературно-художньої творчості з максимально можливим рівнем соціально-філософського знання є: а) епос - за масштабом відображення подій і повчальних мудрих висловів являє собою первинний засіб духовно-пізнавальної діяльності людини. В ньому ще відсутні чіткі логіко-понятійні конструкції, але це невичерпне джерело мудрості, що породжує в читача любов до неї за стислість і влучність знання, яким бажано оволодіти, оскільки воно ніби підносить людину до небожителів; б) роман-епопея - з властивими йому сюжетними лініями не тільки охоплює епохальні події, але й полонить людські почуття. Причому, людині приємно перебувати в такому полоні, адже він сприймається не як обмеження волі, а як її звільнення з полону просторово-часової земної обмеженості та введення до вічної безмежності духу, до розчинення індивідуального простору душі в персоніфікованих ідеях світової душі. Тому заперечення реальності світу об'єктивних ідей рівнозначне запереченню існування художньої правди, більш світлої у своєму впливові на людську вдачу, ніж світло фізичне, яке вночі зникає; в) есе - літературно-художня творчість, засобами якої найбільшою мірою реалізується суб'єктивна природа людської свідомості. Те, що у філософії, яка прагне до максимальної об'єктивності, викликає недовіру можливістю порушити міру суб'єктивності й скотитись на позиції суб'єктивного ідеалізму й соліпсизму, в жанрі есе виявляється проявом максимального розкриття глибинних засад людської суб'єктивності. Есе - модус соціально-філософської творчості, засобами якого досягається глибина авторського розкриття певної проблеми та яке водночас є формою самопізнання. В ньому розкривається мудрість, властива автору як суб'єкту, здатному продемонструвати вміння висловити суб'єктивно-особистісне в його внутрішній сутності, яке не дає спокою своєю усталеною повторюваністю в індивідуальній свідомості, отже, має соціальну значимість. Митець ніби змагається з собою об'єктивним і разом з тим суб'єктивним, використовуючи засоби художньо-естетичного образно-асоціативного поетично-метафоричного мислення, „дозволеного” в такому жанрі філософування; г) дума - за постановкою проблем самопізнання і водночас пізнання проблем суспільного буття рівнозначна й рівноцінна епосу, роману-епопеї та есе. До цього зобов'язує вже сама назва жанру, яка спрямовує людський розум на процес субстанційного глибокодумання. В ній він мислить про первинне як першоосновне, з якого можна дедуктивно вивести все інше як похідне. Власне, думою є сама соціальна філософія. В ній раціональна онтологія та гносеологія органічно трансформуються в образну художньо-естетичну філософію.

У підрозділі 3.2. „Зображально-виражальний потенціал художнього образу” стверджується, що безболісно зняти з людини допізнавальний душевний стан покликаний спосіб мислення, який використовує її природну схильність до образно-предметного чуттєво-достовірного способу пізнання як впізнання. Йдеться про мистецтво, яке засобами художнього образу та його виразними можливостями здатне підняти людей до розуміння і взаєморозуміння, до сприйняття змісту шляхетних ідей, які формують її як соціально-духовну істоту, для якої істотним є пізнавальний і самопізнавальний стан і відповідний цьому спосіб життєдіяльності. В основі аналізу покладені світоглядні типи свідомості, оскільки саме вони є формами самосвідомості: в них визначальну роль відіграє авторська суб'єктивність як спосіб переживання об'єктивних подій.

Первинним засобом соціалізації свідомості та вираження її душевних переживань, їх образно-предметного чуттєво-достовірного художнього зображення є міфологія, яка не розрізняє індивідуальне й родове, суб'єктивне й об'єктивне. Структурно - це тотемізм, аніматизм, анімізм, магія, фетишизм, на основі яких відбувається культово-обрядове дійство, що в зримо-достовірній образно-чуттєвій формі виражає душевний світ людини, трансформований в духовну діяльність як спосіб художньо-естетичної практики народу. Це також категорії художнього образу, представленого не тільки мистецтвом, але й безпосередньо народною свідомістю, як духовно-спонукальні чинники, що зображають і водночас виражають властивий йому спосіб життя. Цим можна пояснити так званий ефект присутності, коли навіть сучасні люди буквально вживаються в ті події, які зображає й виражає матерія художньої реальності. Художня реальність в самій людині, її уявленнях має об'єктивний статус, формує почуття, невіддільні від її життя як процесу переживання не лише явищ і предметів об'єктивного світу, але й світу власної соціально визначеної психології.

Релігійна вираженість образотворчої діяльності полягає в тому, що художня література засобами благодатного слова творить такі персонажі, способи життя яких є певними образами - наслідуючи їх, людина здатна перетворити звичний для себе спосіб життя на бажаний, благодатний. Це спосіб, коли слово, мова стають доступними для постійного прослуховування, прочитання й аналізу значень; це поштовх до автономного мислення і роздумів. Релігійність для рівня соціально-філософського пізнання - це святість зв'язків між людьми, конституйована засобами спільності почуттів.

Щодо соціально-філософського визначення художнього образу, то це своєрідний спосіб утримання перцептивних ідей, які постійно зберігає в собі людська пам'ять від сприйняття об'єктів природного й суспільного світу, які стали предметом апперцепції як свідомого пошуку в ній тих образів-ідей, які б могли дати їй адекватні відповіді на виклики сьогодення. Людина як мікрокосм містить у собі всю повноту знань про Всесвіт, особливо про ту частину, яка була в колі її довільного й мимовільного сприйняття. Ось чому кожна людина здатна „пригадати” коло знань, яке в ній наявне постійно, але яке ефективно здатні витягнути з підсвідомого у свідоме саме література, мистецтво за умови продукування калокагатії і катарсису, збереження єдності змісту і форми.

Наближення змісту літератури до змісту людської свідомості, її вплив на людську вдачу ефективно досягається саме завдяки використанню яскравих епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол, літот та інших прийомів художньої майстерності, які легко запам'ятовуються і тому достатньо щонайменшої асоціації для пригадування художньо-літературної мудрості. Остання вражає не стільки змістом, над яким потрібно розмірковувати, що неможливо без абстрагування, скільки формою, через яку передаються ціннісні катарсичні душевні зцілення. Наведені авторські позиції підкріплені аналізом соціально-філософської та естетичної літератури, яка постійно наголошує на єдності раціонального й художньо-естетичного знання.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичні узагальнення і певною мірою нові вирішення поставлених завдань, що виявляється в наступних позиціях:

1. Подано авторське визначення художнього образу як категорії соціальної філософії, що розуміється в якості своєрідного способу утримання ідей, які постійно зберігає в собі людська пам'ять від сприйняття об'єктів природного й суспільного світу та які стали предметом свідомого пошуку в ній тих образів-ідей, що могли б дати їй адекватні смисложиттєві відповіді на виклики сьогодення. Ось чому кожна людина здатна „пригадати” завжди наявне в ній коло знань, які в благодатному сенсі піднімає з підсвідомого у свідоме література й мистецтво в тому випадку, якщо засобами художньо-естетичних образів адекватно передає соціально-філософський зміст ідеї блага як єдності добра, істини, краси, змісту і форми, презентуючи калокагатично-катарсичний спосіб людської життєдіяльності.

2. Для соціальної філософії як способу теоретико-пізнавального осягнення буття, засобу пізнання людиною суспільства, самопізнання нею душевно-тілесних і душевно-пізнавальних (духовних) власних проявів важливо не абстрагувати свій категоріальний апарат від об'єктивно невідчужуваної сутності, якою є людська чуттєвість, суб'єктивність. Адже пізнання здійснюється не лише логіко-понятійно, але й чуттєво-категоріально. Тому соціальна філософія може мислити соціально не лише засобами абстрактних понять, але й художніх образів, які також презентують певні соціальні ідеї, поняття, ідеали, різні способи суспільного й індивідуального буття, ймовірну суспільну реальність. Їх сприйняття з'єднує людей спільністю почуттів у певний соціум, соціалізуючи у звичний для них образно-асоціативний художньо-естетичний спосіб через схильність до упредметнення й унаочнення образів уяви й уявлення, яку активно використовують і продукують витвори мистецтва.

3. Проблема входження соціально-філософського знання в соціально-духовний простір людської свідомості особливо активно розроблялась в контексті європейської історії, починаючи з Нового часу. Наше суспільство відстало в цьому сенсі на декілька століть. Ми переконані, що процес усвітнення (входження у світ буденної свідомості з метою її просвітлення об'єктивним мисленням) філософії для української свідомості буде значно ефективнішим, якщо вона використає властивий їй сенсуалістично-образний, художньо-естетичний, чуттєво-споглядальний тип ментальності. Для цього потрібно відійти від традиційної звички апелювати до народної свідомості виключно апаратом логіко-понятійного мислення. Це має налаштувати соціально-філософську думку на розробку художнього образу як системно-цілісної категорії пізнання, вплив якої на свідомість не залишає її байдужою в усіх вимірах її буття.

4. Онтологія художнього образу значно більшою мірою визначена наявним у ньому духом незмінності, вічності, абсолютності, ніж тим, що він також має певні матеріальні форми буття. Останні тлінні, мінливі, їх постійно потрібно відновлювати, реставрувати, між тим як духовний зміст ніби нависає над мінливою історією, закликаючи різні покоління людей звертатись до нього як до першоджерела. Онтологія є вченням про буття сущого, а не лише про буття, під яким незвична до розмірковувань емпірична буденна свідомість розуміє об'єкти природно-речового світу. Сущим для буття людської чуттєвості є те, що вона знаходить у найрізноманітніших жанрах мистецтва й літератури як носіях художньо-естетичних образів своє відображення, впізнає себе в них, або ж, якщо не впізнає, стає на шлях пізнання, на якому душа втрачає спокій, але знаходить у неспокої певну насолоду від напруженої роботи, наслідком чого стає її категоріальне духовне піднесення. Йдеться про те, що вона в такому стані є об'єктивним носієм головних категорій естетики, які й визначають суще в бутті художнього образу і в самому мистецтві, і в людині, її почуттях.

5. Звичайно, що не можна розділяти онтологічну й гносеологічну складові ні соціальної філософії загалом, ні її художньо-естетичних атрибутивних характеристик, адже естетичні категорії „прекрасне - потворне”, „величне - низьке”, „трагічне - комічне”, „зацікавлене - байдуже” та ін. несуть потужний пізнавальний потенціал. Відзначимо, що ці категорії мають буттєвий статус в якості, безпосередньо визначеній чуттєвим станом людини як сущим, таким, який спонукає її до небайдужого ставлення до об'єкта естетичного сприйняття й переживання. В цьому якраз і полягає специфіка художньо-естетичного способу життєдіяльності людини - вона проявляється насамперед в образно-емоційному відображенні об'єкт-об'єктної та суб'єкт-суб'єктної взаємодії між людиною й довкіллям як подразником, так і в самій людині, оскільки вона в своєму сущому бутті якраз і представляє собою єдність об'єкта і суб'єкта. Причому, цей тягар всесвітньої репрезентативності визначає її онтологічну та гносеологічну сутність як сутність художньо-естетичну. В ній, як зазначав Л.Фейєрбах, діють не стільки категорії логіки пізнання, скільки категорії чуттєвості, спонукальні, в першу чергу, буттєво-предметно, образно, а не раціонально, понятійно. Отже, соціально-філософський потенціал художньо-естетичного способу мислення вкорінений в самій природі людини як чуттєво-сенсуалістичній істоті, для якої істотним є бажання, потреба, інтерес поєднати спосіб мислення і його образи, матеріал яких міститься в невичерпній уяві та уявленнях.

6. До головних форм літературно-художньої творчості зі статусом соціально-філософського знання слід віднести: епос як невичерпне джерело народної мудрості й героїчного пафосу; роман-епопею, який передбачає об'єктивну необхідність всебічної інтерпретації, розлогого тлумачення, розвиненої здатності до аналітичного мислення й інтегральних висновків відносно змістовних характерів, максимально представлених у багатьох сюжетних лініях великою кількістю персонажів, що несуть на собі весь сукупний тягар суспільного буття; есе, засобами якого досягається глибина авторського бачення проблеми, розкривається мудрість, властива автору як суб'єкту, здатному продемонструвати вміння висловити суб'єктивне і надати йому соціальне значення; дума, що за постановкою проблем самопізнання і пізнання проблем суспільного буття рівнозначна епосу, роману-епопеї та есе. Вона спрямовує людський розум на процес глибокодумання про первинне як основне й першоосновне, з якого дедуктивно виводиться все інше як похідне. Думою загалом є соціальна філософія: як єдність онтології та гносеології, вона трансформується в естетичну філософію, в якій онтологія є вченням про суще, представлене у вигляді системи взаємопов'язаних художніх образів, які почуттєвим способом з'єднують людей у суспільство. Логічне поняття має знакову абстраговану символічну форму, а художній образ передає змістовні цінності через своє чуттєво-естетичне оформлення. Тому твори мистецтва зі своєю духовною змістовною драматургією і яскравими епітетами, порівняннями, метафорами, гіперболами та іншими художніми прийомами є бажаними формотворчими засобами облагородження відчуттів через їх трансформацію в душевні й духовні почуття.

7. Категоріальний статус художньому образу в його соціально-філософській зображальній виразності надають світоглядні форми свідомості. Міфологія є засобом вираження душевних переживань людини та їх образно-предметне чуттєво-достовірне мистецько-художнє зображення. Через її складові (тотемізм, аніматизм, анімізм, магія, фетишизм) відбувається культово-обрядове дійство, трансформоване в духовну діяльність як фактично спосіб художньо-естетичної практики народу. Всі вони є категоріями художнього образу, представленого не тільки в творах мистецтва, але й у народній свідомості як духовно-спонукальні чинники, що зображають і водночас виражають його спосіб життя. Релігійна виразність мистецької образотворчості в тому, що художня література засобами благодатного слова творить такі персонажі, способи життя яких є тими образами, наслідуючи які, людина здатна перетворити звичний спосіб життя як недосконалий на досконалий, благодатний. Все це, взяте разом, складає сутність соціально-філософського розуміння художнього образу в його пізнавально-категоріальному вимірі. 

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у фахових виданнях:

1. Ратушна О.В. Сенсуалізм як світоглядна і методологічна основа образно-художнього пізнання / О.В.Ратушна // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - 2007. - №19. - С. 173-178.

2. Ратушна О.В. Соціально-філософський вимір художньо-естетичного відображення дійсності / О.В.Ратушна // Практична філософія. - 2007. - №3. - С. 92-97.

3. Ратушна О.В. Художньо-естетичне та соціально-філософське знання: єдність протилежностей / О.В.Ратушна // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії: Збірник наукових праць. - 2007. - №30. - С. 128-135.

4. Ратушна О.В. Проблема художньо-естетичного змісту соціально-філософських категорій / О.В.Ратушна // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - 2008. - №20. - С. 149-153.

5. Ратушна О.В. Релігійна виразність художнього образу / О.В.Ратушна // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії: Збірник наукових праць. - 2008. - №31. - С. 102-109.

6. Ратушна О.В. Толерантність міжконфесійних відносин: матеріали всеукр. наук. практич. конференції [„Релігійна виразність художнього образу”], (Зап., 26 жовтня 2008р. ) / М-во освіти та науки Укр., Зап. держ. інженер. академія. - З.: Вид-во ЗДІА, 2008. - 140 с.

7. Ратушна О.В. Мова як чинник формування громадянина України: матеріали всеукр. наук. практич. конференції [„Художньо-естетична творчість як засіб формування громадянської свідомості людини”], ( Зап., 16-17 травня 2008р.) / М-во освіти та науки Укр., Зап. обласний ін-т післядипломн. педагогіч. освіти. - З.: ТОВ „ЛІПС” ЛТД. - 352 с. 

АНОТАЦІЯ

Ратушна О.В. Художній образ як категорія соціальної філософії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук зі спеціальності 09.00.03 - соціальна філософія та філософія історії. - Запорізький національний університет, Запоріжжя, 2008.

Дисертація обґрунтовує художній образ в якості важливої атрибутивної категорії соціальної філософії. Як єдність соціальної онтології та гносеології, вона започатковується завдяки тим враженням, які на свідомість людини здійснюють продукти її діяльності, в яких вона вбачає не лише видозмінені форми природного буття, але й свою творчо-продуктивну здатність. Тому художній образ, як ядро мистецької діяльності, фактично тотожний сенсуалістично спрямованій свідомості, оскільки в ній діалектично зняті протилежності логіко-понятійного й чуттєво-інтуїтивного способів світопереживання та світорозуміння. Художній образ - спосіб утримання ідей, що зберігає пам'ять людини як предмет свідомого пошуку в ній образів-ідей, що засобами філософського рівня мистецтва дають їй адекватні смисложиттєві відповіді.

Ключові слова: соціальна філософія, мистецтво, художній образ, категорія, сенсуалізм, соціальні почуття, уява, уявлення.

АННОТАЦИЯ

Ратушная Е.В. Художественный образ как категория социальной философии. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.03 - социальная философия и философия истории. - Запорожский национальный университет, Запорожье, 2008.

В диссертации обосновывается художественный образ в качестве необходимой атрибутивной категории социальной философии. Как единство социальной онтологии и гносеологии, философия зарождается благодаря тем впечатлениям, которые на сознание человека оказывают продукты его собственной деятельности, в которых он усматривает не только видоизмененные формы природного бытия, но и собственную творчески-продуктивную способность. Поэтому художественный образ как ядро творчески-эстетической деятельности, ядро искусства, фактически тождественен сенсуалистически направленному сознанию, поскольку в нем диалектически сняты противоположности логико-понятийного и чувственно-интуитивного способов миропереживания и миропонимания.

Категориальный статус художественному образу в его социально-философской изобразительной выразительности придают мировоззренческие формы сознания. Мифология - способ выражения душевных переживаний человека в их образно-предметной чувственно достоверной художественной изобразительности во всех видах и формах искусства. Религиозная выразительность в том, что художественная литература посредством благодатной силы слова создает персонажи, образ жизни которых составляют определенные образы, наследуя которые, человек способен преобразовать свой несовершенный образ жизни в более совершенный, благодатный. В социально-философском контексте художественный образ - это своеобразный способ удержания идей, которые сохраняет в себе человеческая память от восприятия объектов природного и общественного мира, ставшие предметом сознательного поиска в ней тех образов-идей, какие могли бы дать адекватные смысложизненные ответы на вызовы современности. Поэтому каждый человек может вспомнить постоянно присутствующие в нем знания, которые в благодатном смысле поднимают с подсознательного в сознательное литература и искусство, если средствами художественно-эстетических образов адекватно передается социально-философское содержание идеи блага как единства добра, истины, красоты, содержания и формы, презентуя калокагатически-катарсический способ человеческой жизнедеятельности.

К главным формам (жанрам, видам) литературно-художественного творчества со статусом социально-философского знания следует отнести: эпос, как неисчерпаемый источник народной мудрости и героического пафоса; роман-эпопею, который предусматривает необходимость всесторонней интерпретации, широкого толкования, развитой способности аналитического мышления и интегральных обобщений относительно характеров, максимально представленных во многих сюжетных линиях большим количеством персонажей, несущих на себе всю тяжесть общественного бытия; эссе, посредством которого достигается глубина авторского видения проблемы, раскрывается мудрость, присущая автору как субъекту, способному продемонстрировать умение высказать субъективное и придать ему социальную значимость. За постановкой проблем самопознания и познания проблем общественного бытия дума равноценна эпосу, роману-эпопее и эссе. Она направляет разум человека на процесс глубокомыслия о первичном как основном, из которого дедуктивно выводится все остальное как производное. Думой вообще является социальная философия: как единство социальной онтологии и гносеологии, она органично трансформируется в эстетическую философию, в которой онтология - это учение о сущем, представленное в виде системы взаимосвязанных художественных образов, которые чувственным образом объединяют людей в общество.

Ключевые слова: социальная философия, искусство, художественный образ, категория, сенсуализм, социальные чувства, представление, воображение.

ANNOTATION

Ratushna H. V. Artistic image as a category of social philosophy. - Manuscript.

The dissertation for the scientific Degree of Candidate of Philosophical Sciences on speciality 09.00.03 - Social Philosophy and Philosophy of History - Zaporozhian National University. - Zaporozhia, 2008.

Dissertation grounds the image as important attributive category of social philosophy. As the unity of social ontology and gnosiology it begins due to those imaginations which on a person's consciousness carry out the products of his own activity, in which it sees not only the mutated forms of natural life but also own creatively-productive ability. Therefore the image, is actually identical to the sensualistic directed consciousness, as in it the dialectical taken off oppositions of logic-conceptual and sensory-intuitional methods of world sensation and understanding. The image is the original method of maintenance of memory ideas, which become the object of conscious search in it of those appearances-ideas which by facilities of philosophical level of art give it the adequate answers.

Key words: social philosophy, art, image, category, sensationalism, social senses, imagination, presentation.

Размещено на Allbest.ru