Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Філософсько-антропологічні засади християнського персоналізму

спеціальність 09.00.04 - філософська антропологія,

філософія культури

Рассудіна Катерина Сергіївна

Київ - 2008

Дисертація є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії

філософського факультету Київського

національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник:

кандидат філософських наук, доцент БОГАЧОВ Андрій Леонідович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри філософії.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор ХОМА Олег Ігорович, Вінницький національний технічний університет, завідувач кафедри філософії;

кандидат філософських наук ТИМОХІН Олександр Михайлович, Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського, доцент кафедри філософії.

Захист відбудеться "22" грудня 2008 р. О 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.27 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01601, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий "18" листопада 2008 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Н.В. Караульна

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Персоналізм, як і саме поняття "особистість", не є винаходом ХХ ст. Проте перефразувавши вислів М. Шелера, ми маємо підстави сказати: ще ніколи в історії особистість не була настільки проблематичною для себе, як за сучасної доби.

Індивідуалістичне суспільство, що розвинулося в Західній Європі й Америці у 20-30-х роках минулого століття, а також існування тоталітарних режимів ставлять під загрозу саме життя особистості. Наявність цієї загрози та протистояння їй знайшли відображення не лише у творах мистецтва і соціальної науки, а й у філософії.

Протягом ХХ ст. різні аспекти особистості розроблено в межах багатьох течій і напрямів філософії: у психоаналізі (З. Фройд, Е. Фромм), екзистенціалізмі (Ж. - П. Сартр, А. Камю, К. Ясперс), Франкфуртській школі (Т.В. Адорно, М. Ґоркгаймер), постмодернізмі (Ж. Лакан, Е. Еріксон). На відміну від цих науковців, персоналісти зробили проблему особистості наріжним каменем свого теоретизування і практики.

Проблематизуючи особистість, філософи персоналістського напряму намагаються осмислити не лише феномен людини, а й увесь світ. Передусім ідеться про загрози, які супроводжують розвиток техніки й технологій, а також швидкі зміни в суспільно-політичному житті.

І в Америці, і в Європі персоналізм постав насамперед як спроба мислителів-християн знайти своє місце в сучасному світі та сприяти його гармонізації, тобто наново відкрити особистість, теоретично й практично забезпечити їй свободу, гідність і належний розвиток.

Пошук нових підходів до тлумачення особистості та спільності особистостей потрібен передусім у ті часи, коли людське існування зазнає кризи й знецінення. Можливість руйнівних воєн, загроза тероризму, виклики впровадження новітніх технологій, нав'язування стандартів споживацтва й інші небезпеки продовжують стояти перед людством у ХХІ ст. Ми маємо сподівання, що застосування розробленого філософами персоналістського підходу в науці та гуманітарній сфері допоможе подолати кризу людяності.

Ставши однією з провідних філософських концепцій, персоналізм намагається реаґувати на зміни, що відбулися протягом минулого століття, і продовжує розвиватися у нинішньому. З огляду на це, засади, принципи й характер філософії особистості, персоналістський підхід до тлумачення дійсності стали об'єктом цього дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота здійснена в межах Комплексної програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України", науково-дослідна робота філософського факультету № 01БФ041-01 "Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть".

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дослідження є експлікація філософсько-антропологічного змісту персоналізму в горизонті християнського мислення, що конкретизується в таких завданнях:

окреслити персоналізм як одну з концепцій сучасної філософії;

показати на основі аналізу понять "особистість" та "спільність" головні особливості та зв'язок християнських і філософсько-антропологічних засад персоналістської філософії і філософської антропології;

продемонструвати практичну спрямованість філософії особистості;

розробити й обґрунтувати класифікацію типів персоналістської методології тлумачення людини в межах християнської філософії;

показати сучасний стан філософії особистості й накреслити перспективи розвитку персоналізму й можливості його дослідження.

Об'єктом дослідження є засади й теоретичний зміст християнського персоналізму.

Предметом дослідження є нові можливості теоретичного осмислення персоналістських концепцій, розроблених у ХХ ст., у стосунку до філософської антропології, християнської традиції і суспільного розвитку.

Методи дослідження. Методологічні засади дослідження визначено колом поставлених перед авторкою завдань. Насамперед це загальноаналітичні методи наукового вивчення понять і їхніх систем, такі як порівняння, абстрагування, ідеалізація, формалізація, аналіз і синтез, а також методи міждисциплінарного синтезу й філософського узагальнення наукового матеріалу. Для підготовки концептуального дослідження проблематики дисертаційної роботи використано порівняльно-аналітичний метод. Розроблення основних положень дисертації та обґрунтування її результатів здійснено на підставі герменевтичного методу.

Джерельна база дослідження. Авторка спирається на провідні праці розробників реалістичного (Е. Муньє, Ж. Лакруа, К. Войтила) і голістичного (Хр. Яннарас, І. Зізіулас) напряму персоналізму, а також на найновіші розробки представників Бостонської школи ідеалістичного персоналізму (Дж. Левелі, Г. Олівер). Для дослідження сучасного стану й перспектив філософії особистості залучено тематичну збірку журналу "Ethical Perspectives". Частину компаративістського аналізу здійснено на основі творів М. Шелера, Е. Муньє, К. Войтили, Е.Ш. Брайтмена. Авторка використовує також розробки вітчизняних і зарубіжних дослідників персоналізму, зокрема Ю. Бохенського, С. Васильєвої, А. Стродса, Л. Чухіної, Ґ. Зуніґи, Л. Букера, Р. Бреера, К. Шмісінґа.

Значна частина іншомовних джерел, проаналізованих у дисертації, досліджується в Україні вперше. Ці твори авторка переклала самостійно. З-поміж них - праці Ч.С. Бартніка, Р. Бреера, Л. Букера, Дж.Б. Коба, Ґ. Доріена, Б. Ґацки, Ф. Кінські, Г.Г. Олівера та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у розгляді нових можливостей осмислення засад і теоретичного змісту християнського персоналізму як філософського підходу до тлумачення особистості. Значна частина іншомовних джерел, проаналізованих у дисертації, досліджується в Україні вперше.

персоналізм християнський антропологічний філософія

Загальні висновки роботи сформульовано в положеннях, що виносяться на захист:

визначено християнський персоналізм як концепцію людини, що ґрунтується на християнському теїзмі, але відкрита для інших позицій, які визнають неповторність і цінність особистості, готові вивчати засади її розвитку та сприяти йому, а також обґрунтувати спільність на засадах певної взаємодії особистостей;

через аналіз тих значень, які християнські персоналісти закладають у поняття "особистість" і "спільність", доведено пряму відповідність цих концепцій положенням християнського інтеґрального персоналізму, отриманим через застосування теологічного методу. Обґрунтовано спорідненість принципів філософії особистості та філософсько-антропологічного вчення М. Шелера;

відповідно до тлумачення концепту "особистість" розроблено класифікацію типів християнського персоналізму, що узгоджується з конфесійною належністю їхніх представників: реалістичний (католицизм), ідеалістичний (протестантизм) і голістичний (православ'я) персоналізм. Продемонстровано, що специфічні риси персоналістських концепцій (радикальна ідея свідомості Е.Ш. Брайтмена, марксистський характер мислення Ж. Лакруа, відкрита позиція Е. Муньє тощо) дають підстави для виокремлення їх зі сфери теології;

показано, що практичний вимір (персоналістська і спільнісна революція Е. Муньє, персоналістська економіка Л. Букера, пропорціоналізм в етиці Л. Жансена тощо) є суттєвим елементом концепцій філософії особистості (насамперед реалістичного типу);

шляхом залучення до розгляду творів сучасних філософів особистості доведено, що персоналізм перебуває нині на стадії практичної реалізації своїх програм. Ґ. Ґронбечер, Л. Букер і Е. Сен переосмислюють сферу господарства через застосування до неї етичних норм і долання принципів утилітаризму, отже, розробляють засади персоналістської економіки. Дж. Селінґ розробляє етичну систему, здатну зупинити поширення екологічної кризи. Біоетика П. Шотсменса - це спроба філософського осмислення інновацій сучасної медицини (проблема репродуктивних технологій, генетики, евтаназії);

накреслено нові можливості для розвитку християнського персоналізму відповідно до вимог сучасного суспільства й науки. Застосування принципів поваги до особистості та взаємної відповідальності в економіці, політиці й медицині є шляхом до впровадження нових технологій, які б відповідали науковим інноваціям і водночас не допускали злочинів проти людства, як то експлуатація, диктатура, клонування.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів: стосуються розв'язання проблем філософії, психології, соціології, педагогіки, теології і можуть використовуватися як основа для академічного навчального курсу. Результати дослідження можуть слугувати методологічними засадами аналізу феномену "особистісності" у вітчизняній філософії.

Практичне значення представлених результатів поширюється на сфери психологічних досліджень, соціологічних проектів, політичних технологій і практичної педагогіки.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою, здійсненою у галузі філософської антропології. Висновки й положення наукової новизни отримані авторкою самостійно.

Апробація результатів дисертації. Головні теоретичні положення й висновки дисертаційного дослідження доповідалися та обговорювалися на засіданнях кафедри філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на академічних наукових конференціях: "Дні Науки філософського факультету-2006" (м. Київ, квітень 2006 р.), "Полілінгвістична концепція: шлях творчості та інновації (людина, мова, комунікація) " (м. Бровари, травень 2006 р.), "Дні Науки філософського факультету-2007" (м. Київ, квітень 2007 р.), "Шевченківська весна: VI міжнародна науково-практична конференція студентів, аспірантів та молодих вчених" (м. Київ, березень 2008 р.).

Публікації. Основний зміст дисертаційного дослідження відображено в семи публікаціях: трьох статтях, що були вміщені у фахових виданнях, затверджених ВАК України, і чотирьох викладах тез, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура та обсяг дисертації обумовлені специфікою предмету дослідження, логікою розкриття проблеми, а також метою і завданнями дисертаційного дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації складає 177 сторінок, з них 160 сторінок основного тексту. Список використаних джерел містить 161 найменування та складає 17 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дисертації, висвітлено ступінь її наукової розробки, зв'язок з науковими програмами, визначено її мету і завдання теми й теоретико-методологічну основу її вивчення, окреслено наукову новизну, розкрито практичну і теоретичну цінність отриманих результатів, особистий внесок здобувачки, наведено дані про публікації та апробацію наукових досліджень авторки.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади концепцій християнського персоналізму" розглядаються основні положення персоналістів ХХ ст. і здобутків провідних дослідників цього напряму філософії. Також авторка визначає головні дефініції роботи.

У підрозділі 1.1 "Попередній огляд персоналістських творів і їх досліджень" проаналізовані праці, що становлять основу джерельної бази дисертації. Це твори Е. Муньє, які визначили основні положення реалістичного персоналізму; праці Ж. Лакруа і К. Войтили, що розвинули і розширили його проблематику; розробки І. Зізіуласа та Хр. Яннараса, які зумовлюють спрямованість сучасного голістичного персоналізму; історико-філософські й теоретичні праці Дж. Левелі, К. Шмісінґа й інших розробників ідеалістичного персоналізму США; визначальна стаття сучасного персоналіста-практика Л. Жансена; розробки щодо філософії персоналізму, здійснені І. Вдовиною, В. Ґранатом, Г. Олівером та іншими дослідниками.

На основі аналізу цих праць авторка окреслила певне коло персоналій і розроблених ними концепцій, дослідження яких передбачено завданнями дисертації.

У підрозділі 1.2 "Визначення персоналізму" авторка здійснює огляд дефініцій персоналізму, запропонованих як самими представниками цього напряму, так і дослідниками їхніх концепції. Крім того, авторка з'ясовує підстави для класифікації основних типів персоналізму. Для провадження дослідження запропоновано два типи класифікації: відповідно до формування проблематики і основних концептів персоналізму і реалізації його практичних програм (класичний і посткласичний персоналізм) і залежно від загального характеру філософування і підходу до тлумачення особистісності (реалістичний, ідеалістичний і голістичний). Другий тип класифікації, як свій важливий елемент, містить апеляцію до конфесійної належності авторів персоналістських концепцій. У такий спосіб розрізнено католицький, протестантський і православний персоналізм.

На основі аналізу багатьох визначень філософії особистості авторка окреслює її головні риси. Персоналізм є концепцією людини; йому притаманна неоднорідність, багатовекторність; незважаючи на декларативну відкритість, у більшості випадків персоналізм має теїстичну основу; його провідна ідея полягає в неповторності та максимальній цінності особистості; тому він і пропонує вивчення особистості з метою реалізації її розвитку; персоналізм виступає за обґрунтування нового типу людської життєдіяльності та спільності.

Результат такого аналізу закріплено в наведенні власної дефініції персоналізму, яку покладено в основу дисертаційного дослідження. Персоналізм - це концепція людини, що ґрунтується на християнському теїзмі, але відкрита для будь-яких інших позицій, які визнають неповторність і цінність особистості, готові вивчати засади її розвитку та сприяти йому, а також обґрунтувати спільність на засадах взаємодії особистостей.

У другому розділі "Основні концепції класичного персоналізму" присвячено з'ясуванню головних категорій, якими оперують філософи-персоналісти. Передусім ідеться про концепції провідних теоретиків персоналізму, тому ми називаємо їх класичними. В дисертації до них зараховано розробки Е. Муньє, Ж. Лакруа, К. Войтили (реалістична версія), Е.Ш. Брайтмена й А.К. Кнудсона (ідеалістична версія), І. Зізіуласа і Хр. Яннараса (голістична версія).

На підставі праць цих авторів здійснено аналіз основних понять, які застосовує філософія персоналізму, а саме поняття "особистість, "спільність" й інших дотичних до них категорій. Крім того, дисертантка залучає до вивчення погляди провідних персоналістів ХХ ст. на суспільну, політичну, культурну й духовну проблематику.

У підрозділі 2.1 "Обґрунтування ідеї особистості як основи персоналізму" авторка аналізує приклади бачення особистості представниками трьох типів персоналізму: реалістичного, ідеалістичного й голістичного. За критерії розгляду і розрізнення обрано визначення особистості, шляхи її пізнання та розвитку, протиставлення концепцій особистості й індивіда.

Хронологічно першими проблематику особистості досліджували представники Бостонської школи (ідеалістичний протестантський персоналізм). Провідний представник цієї школи Е.Ш. Брайтмен аналізує особистість крізь призму космоморфізму і гносеологічної концепції досвіду.

Е. Муньє відмовляється від прямого визначення особистості, але наводить такі її характеристики, як здатність до інтеріоризації, екстеріоризації та трансценденції. Так само французькому філософу належить розвинена концепція розрізнення особистості й індивіда. Мінливості, нечіткості, обмеженості та еґоїзмові індивіда Е. Муньє протиставляє цілісність, творчість і відкритість особистості. Розвиваючи концепцію Е. Муньє, Ж. Лакруа веде мову вже не про протиставлення, а про виростання цілісної особистості з обмеженого індивіда.

Розрізнення особистості й індивіда - справжній підмурівок філософії Хр. Яннараса, що її він розвиває на основі тлумачення гріха як спотвореного еросу. Згідно з позицією І. Зізіуласа, особистість провадить власне існування через реалізацію своєї згоди, вільного самоствердження. Але через свою тваринність людська особистість не може реалізуватися лише як внутрішньосвітова істота. Відповідно, з погляду богословів, не філософія, а теологія здатна говорити про істинну особистість: абсолютну онтологічну свободу, нествореного Бога.

У підрозділі 2.2 "Персоналістське тлумачення спільності" авторка тримується думки, згідно з якою головним принципом творення спільності в розумінні персоналістів є любов. Для доведення запропонованої гіпотези в межах дослідження здійснено аналіз понять "любов" і "спільноіть", виведених класиками персоналізму.

Матеріалом дослідження слугує передусім концепція Ж. Лакруа, побудована на протиставленні себелюбства і любові до себе, а також розроблена К. Войтилою концепція участі, що постулюється як властиве людині прагнення до самореалізації у спільній дії з Іншим. Для повноти аналізу залучено також погляди Е. Муньє, Хр. Яннараса, Е.Ш. Брайтмена.

На відміну від реалістичних і голі стичних, ідеалістичні персоналісти, зокрема представники Бостонської школи, не розробили розгорнутої концепції залучення до спільності, але теж не виключали взаємовпливу особистостей, виявленого навіть на рівні пізнання.

Відповідно до провідних персоналістських концепцій, що більше особистості соціалізовані, то більше спільність персоналізує їх. Отож, особистість приречена на любов до Іншого, бо через неї отримує своє буття. Особистість ототожнено персоналістами (насамперед ідеться про Ж. Лакруа і К. Войтилу) з перебуванням у стосунку з Іншим.

Проаналізувавши основні положення персоналістської філософії щодо стосунку любові та спільності дисертантка дійшла висновку про їх взаємозв'язок. Оскільки особистість розглядається персоналістами як стосунок, її існування передбачає наявність спільноти особистостей. Найдосконалішим стосунком постає любов. Можна сказати, що в певному розумінні особистість дорівнює любові так само, як розвитку, адже її ствердження неможливе поза досконалими стосунками до самої себе й до інших.

Як особистість немислима без розвитку, так немислимі без взаємної зумовленості спілкування і спільність. Будучи стосунком, спілкування в його найдосконалішій формі знову-таки передбачає любов. Отже, згідно з мислителями-персоналістами, любов є основним принципом утворення та функціонування спільності.

У підрозділі 2.3 "Практичні програми класичного персоналізму" авторка аналізує та оцінює суспільно-політичні погляди персоналістів. Суттєва характеристика персоналістських концепцій - готовність до вивчення і реалізації особистості в спільності. Зазначений аспект персоналізму пов'язаний насамперед з його практичним виміром. Персоналізм стає не тільки гаслом окремого філософа, а й програмою дій, здатною, за умови її вдалого втілення (здебільшого гіпотетичного), змінити хід історії.

Найгостріше практичний аспект персоналізму представлений у творах католицьких мислителів, передусім Е. Муньє, який розробив проект персоналістської та спільнісної революції. Цей момент містить дві важливі складові: нескінченне, до самої смерті, самовдосконалення, творення особистості, та захист особистості від загрози з боку суспільства, як спроба його зміни.

Близьким до муньєрівського, і з цього погляду справді персоналістським, є проект "інтеґрального гуманізму", запропонований Ж. Марітеном. Цей проект майбутнього пропонує поєднання християнських цінностей із гуманізмом.

На основі аналізу практичних програм персоналістів, авторка стверджує, що персоналізм як громадський рух і спосіб мислення виник у відповідь на нищівну щодо особистості дію як індивідуалістичної (ліберальної), так і комуністичної (тоталітарної) ідеологій. Персоналістська критика класичного періоду була спрямована головним чином у бік притаманного індивідуалізмові розуміння людини та суспільства.

Прихильники персоналізму піддають критиці і такий наслідок панування індивідуалістичного світогляду, як процес, котрий можна назвати парадоксом капіталістичного виробництва. Йдеться про ситуацію, коли економіка капіталістичного суспільства перетворює його на суспільство споживання.

Незважаючи на виокремлення певних позитивних моментів, марксизм, а ще більше - комунізм стають предметом персоналістської критики тією ж мірою, як індивідуалізм. Персоналісти спрямовують свої звинувачення передусім на адресу ідеології колективізму та тяжіння до тоталітаризму. Персоналістську критику комунізму доповнює неґативна оцінка іншого вияву тоталітаризму - фашизму.

У третьому розділі "Персоналізм у горизонті християнського вчення і філософської антропології" висвітлюються християнські й філософсько-антропологічні засади персоналізму. Авторка визначає зв'язок положень персоналізму із засадами християнського вчення й антропологічними поглядами М. Шелера. Насамкінець окреслено сучасний стан і перспективи розвитку філософії особистості.

У підрозділі 3.1 "Особливості християнського персоналізму: вчення церкви та філософська рефлексія" проаналізовано релігійні та філософські засади персоналістської думки, її сучасний стан, а також дано порівняння концепцій трьох типів персоналізму залежно від конфесійної належності їхніх представників.

Відповідність персоналістських концепцій положенням християнського інтеґрального персоналізму, отриманим через застосування теологічного методу, свідчить про те, що філософська рефлексія персоналізму може бути зрозумілою лише в горизонті християнського вчення. Проте персоналістські концепції, створені прибічниками різних філософських і конфесійних традицій, мають специфічні риси, що дають підстави як для розрізнення їх між собою (на основі відмінностей у застосуванні персоналістського підходу до тлумачення людини), так і для їх вилучення зі сфери теології.

Ці розрізнення простежуються навіть на рівні визначення провідного для персоналістів поняття особистості. Узагальнивши погляди католицьких персоналістів, авторка отримала таку дефініцію: особистість - це втілена, але суто внутрішня реальність, що причетна до трансцендентного, це неконституйований центр орієнтації Всесвіту, вільна творча динамічна істота, що протистоїть індивіду, розвиває його і самовдосконалюється у спільності через ствердження й віддавання себе в любові до Іншого.

З аналізу й осмислення бачення особистості представниками Бостонської школи випливає таке визначення: особистість - це поєднана з божественною Особистістю єдність свідомості, або самосвідома, самоспрямована, творча активна істота, що орієнтується на цінності та покладає себе як мету. Бостонці говорять насамперед про божественну персональність (вічне джерело всіх речей), тоді як людська персональність - це символ божественної. Опріч того, й такі характеристики особистості як над-часовість та над-свідомість, дані Е. Муньє, стосуються радше Бога і переносяться на людину, як на Його образ.

Зрештою, "особистість" православних персоналістів можна схарактеризувати в такий спосіб: вона є іпостассю або способом людського існування, протиставленим індивідові, чия свобода й неповторність виявляються у безпосередніх стосунках любові до Іншого й реалізують себе в спільноті церкви.

Попри розбіжності, всі три зазначені типи персоналізму були сформовані та продовжують розвиватися в межах християнської традиції. Хоча становлення засад персоналізму припадає на першу половину ХХ ст., філософія особистості не втратила свого значення і, завдяки вдосконаленню, може відповідати на проблеми сучасності.

У підрозділі 3.2 "Персоналістське підґрунтя антропології М. Шелера та її сучасне значення" розкриваються ті засади концепції М. Шелера, які дають підстави схарактеризувати його антропологію як етичний персоналізм. У вченні М. Шелера дисертантка аналізує проблеми визначення особистості, її становлення, стосунку до світу і Бога, питання спільності особистостей та деякі інші, які неодмінно випливають із зазначених вище.

Передусім завдяки відокремленню категорій особи й особистості М. Шелеру вдається прослідкувати, як духовний центр людини через стосунок до Іншого приходить до самодостатності та самообожнення. У своїй концепції цінностей дослідник підносить особистісні цінності над усіма іншими та підпорядковує їм свідому діяльність особи. За соціальною концепцією М. Шелера, становлення особи уможливлює належність до спільності. Повний ціннісний розвиток особи постає метою існування спільності й історичного розвитку. Індивідуальне призначення особи зумовлене певною будовою її актів і потенцій, закономірністю "порядку любові".

З-поміж тих, хто успадкував, хоча й з елементами критики, шелерівську концепцію волі та цінностей, був К. Войтила. Концепції М. Шелера і К. Войтили споріднює також динамічна інтерпретація суб'єктивності людини, зокрема категорія вчинку. Обидва філософи помічають недостатність раціоналістичного тлумачення людини й визначають її через низку несвідомих актів. Єднають їхні концепції також категорія участі в божественному і схоже розуміння знання, самознання і розвитку людини як обожування себе.

На близькість концепцій М. Шелера та Е. Муньє вказує протиставлення особистості індивіду та бачення процесу гуманізації (персоналізації) як необхідного індивідуального і всесвітнього саморозвитку людей у спільності.

Однак розуміння М. Шелером природи людської тілесності, на думку авторки дисертаційного дослідження, виявляється близьким до притаманного персоналістам ідеалістичного типу. Хоча особистість у концепції М. Шелера пов'язана з тілом, вона зовсім від нього не залежить, навіть більше, однією з умов її існування є панування над тілом. Проте подібну думку - у м'якшому варіанті, - висловлює і реаліст Е. Муньє.

Якщо не брати до уваги саме зосередження на поняттях особи й особистості, то персоналізм М. Шелера єднає з концепціями всіх трьох проаналізованих у роботі типів філософії особистості звернення до феномена любові, стосунку до Іншого, насамперед до Бога, та істинної спільності. Позицію М. Шелера дисертантка зараховує до реалістичного персоналізму.

У підрозділі 3.3 "Персоналізм і виклики сучасності" розглянуто нинішній стан філософії особистості та спроби практичної реалізації її теоретичних засад. Авторка розглядає три причини, які дають підстави для висновку про можливість подальшого розвитку персоналістських концепцій. По-перше, це наявність рефлексії щодо класичного персоналізму і його адаптації до умов сучасного світу. По-друге, широке коло діяльних персоналістських центрів. Насамкінець, це плідне залучення концепцій і методів персоналізму до різних суспільних галузей від політики до медицини.

Наявність рефлексії щодо особистості засвідчують праці багатьох дослідників персоналізму, які водночас є творцями нових персоналістських концепцій. До них належать американці Дж. Левелі та Г. Олівер, поляки Ч.С. Бартнік й Б. Ґацка. Також методику класичного персоналізму наслідує бельгійський дослідник Р. Бреер. Він наголошує на екстеріорному вимірі особистості в її протиставленні індивіду. Плідно працював над персоналістською тематикою його співвітчизник Л. Жансен (концепція "багатовимірної особистості"). Найвагоміший внесок у дослідження й розвиток персоналізму кінця ХХ ст. зробив П. Рікер. Він поставив за мету відродження філософії особистості в той час, коли втратили свою актуальність такі її опоненти, як марксизм й екзистенціалізм.

Одним із доказів вагомості персоналізму в світі є результати роботи провідних центрів з його дослідження. Такими центрами є наукове товариство "Персоналізм", засноване в 2005 р. у Любліні (голова - Б. Ґацка), журнал "Personalist Forum", що об'єднує навколо себе американських персоналістів (редактор - Р. Оскір), продовжує діяти і започаткований Е. Муньє журнал "Esprit" (редактор - О. Монген).

Сучасний персоналізм характеризує плідне залучення його концепцій і методів до різних суспільних галузей: етики, медицини, політики і насамперед економіки. Засновник "економічного персоналізму", Ґ. Ґронбечер побачив у персоналізмі здатність надати економістам вичерпну картину людського буття, а економіці - моральний аспект, адже економічний дієць передусім є особистістю. Принципи персоналістської економіки розробляли також П. Морен, Л. Букер, Е. Сен, Ф. Перу, Ф. Боулдінґ.

Концепцію персоналістської етики пропонує передусім Л. Жансен. Згідно з нею, цілісність людської поведінки та її компоненти мають перевірятися на відповідність вимогам розвитку особистості. Послідовник Л. Жансена, Дж. Селінґ, наголошує на функціонуванні поняття "особистість" як на остаточному критерії для визначення усіх подальших концептів етики. Тобто благо тлумачено персоналізмом як "благо-для-особистості", також концепти "правильного" й "неправильного" застосовано лише до поведінки особистостей. Головним здобутком персоналістської етики є визнання того, що моральність можлива лише на ґрунті суб'єктивного характеру особистості. Провідною рисою останньої є самосвідомий досвід свободи, з якого й походить питання відповідальності.

Значний внесок зроблено персоналізмом і в розвиток біоетики: в такий спосіб прихильники філософії особистості відреаґували на швидкі зміни в європейській медицині та системі охорони здоров'я. Розробник цього напряму П. Шотсменс апелює до двох провідних вимірів інтеграції персоналізму до біоетики: він пропонує стосункову основу для медицини (стосунки з метою зцілення між лікарем і пацієнтом) й етичні межі для інтеграції нових досягнень у медицині.

У висновках узагальнюються результати дослідження.

Християнський персоналізм - явище глобальне й неоднорідне. Численні спроби його визначення, здійсненні як розробниками, так і дослідниками, здебільшого окреслюють лише певні аспекти цього феномену. Вивчення проблеми потребує чіткої дефініції, яка водночас охоплювала би всі різновиди і прояви філософії особистості.

Християнський персоналізм - це концепція людини, що ґрунтується на християнському теїзмі, але відкрита для інших позицій, які визнають неповторність і цінність особистості, готові вивчати засади її розвитку та сприяти йому, а також обґрунтувати спільність на засадах певної взаємодії особистостей.

Шляхом ґрунтовного аналізу тих значень, які християнські персоналісти закладають у поняття "особистості" та "спільності" прояснюється філософсько-антропологічний характер і теїстичне походження їх змістів. Персоналістський підхід до розуміння особистості має дві важливі складові. По-перше, він наслідує теїстичний, розглядаючи людську особистість крізь призму її подоби Богу. До певної міри підхід персоналістів збігається з інтеґральним методом теології, що послуговується не лише раціональним доведенням, але спирається також на акти віри (особистість являє собою таїну). З іншого боку, персоналізм тлумачить особистість, виходячи з витворів її духу, є за сутністю культурним, а також у стосунку до її ціннісної сфери (подібно до філософсько-антропологічного методу М. Шелера).

Поняття "особистості" та "спільності" залучені персоналістами як з християнського мислення, так і з рефлексії різноманітних філософських течій (екзистенціалізм, марксизм, феноменологія, постмодернізм). Специфіка персоналістського тлумачення особистості полягає у наголошуванні на її зв'язку з трансцендентним і часто видається "осучасненою патристикою". Іншу важливу характеристику особистості являє собою її принципова відкритість Іншому. В обох випадках поняття "особистості" ототожнюється з поняттям "стосунку". Головним принципом творення спільності особистостей в розумінні персоналістів є любов.

Відповідно до способів тлумачення концепту "особистості" розроблено класифікацію типів християнського персоналізму, що узгоджується з конфесійною належністю їх представників: реалістичний (католицизм), ідеалістичний (протестантизм) і голістичний (православ'я).

До спільних рис концепцій, розроблених персоналістами різних філософських течій і конфесій можна зарахувати вільний, творчий, динамічний характер особистості, її інтеріоризацію та зв'язок із трансцендентним. Найсуттєвішою розбіжністю в тлумаченні особистості представниками різних типів персоналізму є розв'язання ними проблеми людської тілесності, а отже, статусу знеособленої реальності.

Якими б тісними не були зв'язки філософії особистості й християнського вчення, специфічні риси персоналістських концепцій (радикальна ідея свідомості Е.Ш. Брайтмена, марксистський характер мислення Ж. Лакруа, відкрита позиція Е. Муньє тощо) дають підстави для виокремлення їх зі сфери теології.

Суттєвим елементом персоналізму є розроблення проблематики суспільної, політичної, економічної сфер. Практичний вимір (персоналістська і спільнісна революція Е. Муньє, персоналістська економіка Л. Букера, пропорціоналізм в етиці Л. Жансена) є суттєвим елементом концепцій філософії особистості (передусім реалістичного типу).

Нині персоналізм перебуває на стадії практичної реалізації своїх теоретичних засад і продовжує розвиватися відповідно до вимог сучасного суспільства й науки. Ознакою життєздатності філософії особистості в сучасному світі є залучення концепцій і методів персоналізму в різних суспільних галузях: етиці, медицині, політиці й насамперед економіці. Так, Ґ. Ґронбечер, Л. Букер і Е. Сен переосмислюють сферу господарства через застосування до неї етичних норм і долання принципів утилітаризму, отже, розробляють засади персоналістської економіки. Дж. Селінґ розробляє етичну систему, здатну зупинити поширення екологічної кризи. Біоетика П. Шотсменса - це спроба філософського осмислення інновацій сучасної медицини (проблема репродуктивних технологій, генетики, евтаназії).

Застосування принципів поваги до особистості та взаємної відповідальності в економіці, політиці й медицині є шляхом до впровадження нових технологій, які б відповідали науковим інноваціям і водночас не допускали злочинів проти людства, як то експлуатація, диктатура, клонування.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

1. Рассудіна К.С. Криза моральної ідентичності: Е. Макінтайр, Ч. Тейлор / К.С. Рассудіна // Практична філософія. - 2006. - № 4 (№22). - С.155-160.

2. Рассудіна К.С. Любов як принцип утворення персоналістської спільноти / К.С. Рассудіна // Філософські обрії. - 2007. - № 17. - С.189-199.

3. Рассудіна К.С. Протестантський і католицький персоналізм: порівняльний аналіз / К.С. Рассудіна // Практична філософія. - 2008. - № 1 (№27). - С.176-180.

4. Персоналізм як заперечення індивідуалізму: матеріали доповідей та виступів міжнародної наукової конференції ["Дні науки філософського факультету - 2006"], (Київ, 12-13 квітня 2006 року) / К.: ВПЦ "Київський університет", Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2006. - 145.

5. Основні засади філософування американських персоналістів: збірник матеріалів науково-практичних конференцій Економіко-технологічного університету ["Полілінгвістична концепція: шлях творчості та інновації (людина, мова, комунікація) "], (Бровари, 18 травня 2006) / Бровари: ЕТУ, 2006. - 116.

6. Роль релігійності у становленні особистості: християнський персоналізм: матеріали доповідей та виступів міжнародної наукової конференції ["Дні науки філософського факультету - 2007"], (Київ, 18-19 квітня 2007 року) / К.: ВПЦ "Київський університет", Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2007. - 169.

7. Персоналістська концепція у сучасній етиці: матеріали міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених ["Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку"], (Київ, 20-23 березня 2008 р) / К.: Обрії, 2008. - С.261.

Анотації

Рассудіна К.С. Філософсько-антропологічні засади християнського персоналізму. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2008.

Дисертацію присвячено з'ясуванню філософсько-антропологічних засад персоналізму в горизонті християнського вчення. На основі ґрунтовного аналізу персоналістських концепцій ХХ ст. авторка пропонує власне визначення філософії особистості в контексті соціально-політичних, культурних і світоглядних позицій її розробників. Проблему досліджено на основі двох типів класифікації: відповідно до формування проблематики й основних концептів персоналізму і реалізації його практичних програм (класичний і посткласичний персоналізм) і залежно від загального характеру філософування та підходу до тлумачення особистісності (реалістичний, ідеалістичний і голістичний).

Дослідження спирається насамперед на аналіз таких фундаментальних понять, як "особистість" і "спільність". У роботі досліджено особливості застосування цих термінів представниками різних типів персоналізму.

Дисертаційна робота доводить, що переважна більшість теоретичних праць персоналістів, передусім сучасних, спрямована саме на реалізацію практичних цілей: розвиток кожної особистості та розбудову необхідних для цього суспільних інституцій та відносин.

Ключові слова: персоналізм, особистість, індивід, спільність, теїзм, практика, стосунок, любов.

Рассудина Е.С. Философско-антропологические основания христианского персонализма. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 - философская антропология, философия культуры. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2008.

Диссертация посвящена прояснению философско-антропологических оснований персонализма в горизонте христианского учения. Объектом исследования являются принципы и теоретическое содержание христианского персонализма, предметом - новые возможности теоретического осмысления персоналистских концепций относительно философской антропологии, христианской традиции и общественного развития. Основываясь на детальном анализе персоналистских концепций ХХ в., автор предлагает собственное определение философии личности в контексте социально-политических, культурных и мировоззренческих позиций ее разработчиков. Рассматривая философскую рефлексию персонализма в горизонте христианского мышления, автор отказывается от классификации ее типов в зависимости от национальной принадлежности и в качестве критерия выбирает способ толкования личности. Потому в работе предложено два типа классификации: в зависимости от формирования проблематики и основных концептов персонализма и реализации его практических программ (классический и постклассический персонализм) и от общего характера философствования и подхода к толкованию личности (реалистический, идеалистический и холистический).

В исследовании как классического персонализма времен становления его концепции, так и современного, постклассического персонализма, автор опирается прежде всего на анализ таких фундаментальных понятий, как "личность" и "общность". В работе исследованы особенности применения этих терминов представителями разных типов персонализма.

Диссертантка защищает тезис, согласно которому, существенная характеристика персоналистских концепций заключается в готовности к изучению и реализации личности в общности. Этот аспект персонализма связан с его практическим измерением. Персонализм становится не только лозунгом конкретного философа, но и программой действий, способной при условии удачного воплощения (в основном гипотетичного), изменить ход истории.

Диссертация доказывает, что большинство теоретических трудов персоналистов, главным образом современных, направлена на реализацию практических целей: развитие каждой личности и построение необходимых для этого институций и отношений. Кроме того, персоналистский метод толкования личности находит применение в сфере экономики, политики, медицины. Он открывает путь для внедрения новых техник и технологий, которые, отвечая научным инновациям, не допускали бы преступлений против человечности: эксплуатации, диктатуры, клонирования.

Ключевые слова: персонализм, личность, индивид, общность, теизм, практика, отношение, любовь.

Rassudina K. The Philosophic-Anthropologic Basis of the Christian Personalism. - Manuscript.

A PhD thesis prepared under spezialisation 09.00.04. - "Philosophic Anthropology, Philosophy of Culture": Kyiv National Taras Shevchenko University? Kyiv, 2008.

The research deals with the clarification of the philosophical-anthropologic basis of the personalism in the horizon of the Christian thought. Based on the fundamental analysis of personalist conceptions of the 20^th century, the author proposes the own definition of the philosophy of person in the context of social, political, cultural and ideological positions of its adherents. Considering the philosophical reflection of the personalism in the horizon of Christian thought, the author refuses the classification of its types according to the national origin, and takes as a criterion the way of the interpretation of the personality. In the research of classical and post-classical personalism the author uses such fundamental notions as "person" and "community". The thesis argues that the most of personalists theoretical works, first of all, the modern are directed on the realization of the practical aims: the development of every person and working out of the all necessary for this one social institutions and relations.

Key words: personalism, person, individual, community, theism, practice, relation, love.

Размещено на Allbest.ru

...