Сократ та його філософія

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Гуманітарно-педагогічний факультет

Кафедра практичної психології і педагогіки

Реферат

на тему: « Сократ »

Хмельницький 2015

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Біографія Сократа

2. Сократівська філософія

2.1 Становлення філософських поглядів Сократа

2.2 Демон Сократа

2.3 Релігійні погляди і поняття про загробне життя

2.4 Доброчесність в понятті Сократа

2.5 Самопізнання в розумінні Сократа

2.6 Філософська концепція знання та пізнання

3. Філософський метод Сократа

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Сократ - великий античний мудрець, «уособлення філософії», як назвав його К. Маркс, - стоїть у витоків раціоналістичних і просвітительських традицій європейської думки.

Йому належить видатне місце в історії моральної філософії й етики, логіки, діалектики, політичних і правових навчань. Спосіб життя Сократа, моральні і політичні колізії в його долі, популярний стиль філософствування, військова доблесть і мужність. У центрі сократівської думки - тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і пророків, права і боргу, волі і відповідальності суспільства. Вплив, зроблений їм на прогрес людського пізнання, відчувається до наших днів. Він назавжди ввійшов у духовну культуру людства.

Сократом цікавилися і захоплювалися за всіх часів. Від століття до століття аудиторія його співрозмовників змінювалося, але не спадала. І сьогодні вона, безсумнівно, багатолюдні, ніж коли б то не було.

1. БІОГРАФІЯ СОКРАТА

Сократ (грец. УщксЬфзт, 469 до н. е., Афіни -- 399 до н. е., Афіни) -- давньогрецький філософ, був першим філософом, який не залишив жодного письмового джерела після себе. Вчення Сократа відоме здебільшого завдяки свідченням його послідовників, зокрема, його найвидатнішого учня -- Платона, який виклав ідеї учителя в «Апології Сократа».

Сократ був з простої і бідної сім'ї - був сином каменотеса Софрониска і повитухи Фенарети, а тому не отримав у дитинстві і юності витонченої освіти і виховання, яке було обов'язковим для юнаків з аристократичних сімей. Зовнішність Сократа всі називали потворною. Він був схожий на Силена: невеликого зросту, з великим животом, кирпатий, товстогубий, з товстою шиєю і великою лисиною. Його вигляд ніяк не відповідав ідеалам того часу, і, що вражало найбільше, зовнішність філософа не відповідала «красі його душі». Він завжди був одягнений у старий, пошарпаний одяг і всюди ходив босоніж. Його байдужість до спеки і холоду, голоду і жадобі дивувало всіх. Але все це лише облагороджувало вміння Сократа панувати над усім земним, над собою і показувало велич його духу.

2. СОКРАТІВСЬКА ФІЛОСОФІЯ

2.1 Становлення філософських поглядів Сократа

Сократ - великий античний мудрець, засновник власної школи, по суті своїй був скептиком, але не змушував інших приймати свою точку зору, а особливим способом, задаючи питання, змушував кожну людину висловити свою власну філософію. У центрі уваги Сократа була людина. Але вона розглядається Сократом як моральна істота. Тому філософія Сократа - це етичний антропологізм. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і фізика.

Необхідно декілька слів сказати про час, в якому жив Сократ. Сучасна йому афінська демократія втратила свої прості, суворі й красиві ідеали, які були в першій половині 5 століття до н.е. У цей час Афіни жили грабіжницькими війнами, демократія вироджувалася. Сократ же в самій гущі народу вів бесіди, і своїми на вигляд простими питаннями ставив в глухий кут прихильників демагогічного режиму: аристократи вважали його простолюдином, який багато собі дозволяє, а демократи боялися його хльосткого викриття. Однак Сократ був дуже популярний. Його нескінченні суперечки до пори до часу терпіли, але в 399 г . до н.е. «Демократичні» влади судили філософа і винесли кричущий судовий вирок - перший в Афінах смертний вирок за абстрактні ідейні розбіжності.

Йому належить видатне місце в історії моральної філософії й етики, логіки, діалектики, політичних і правових знань. Про життя і діяльності Сократа - одного з найвидатніших філософів Стародавньої Греції - можна дізнатися лише за творами його сучасників та учнів, в першу чергу Платона, тому що сам Сократ письмових джерел після себе не залишив. Але вплив, зроблений їм на прогрес людського пізнання, відчувається до наших днів. Він назавжди ввійшов у духовну культуру людства. У центрі сократівської думки - тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і вад, права і боргу, свободи і відповідальності, особи і суспільства. І сократівські бесіди - повчальний і авторитетний приклад того, як можна орієнтуватися в хащі цих вічно актуальних питань. Перехід від натурфілософії до моральної філософії, пов'язаний з ім'ям Сократа, стався не відразу. Спочатку, як це видно з платонівського «Федона», молодий Сократ був охоплений справжньою пристрастю до пізнання природи, до дослідження причин земних і небесних явищ, їх виникнення і загибелі.

Сократ дійсно з'явився тим мислителем, який в хаотичній плутанині софістики відділив справжнє від неістинного, світло від темряви. І його принципом є негативна влада суб'єктивного, не обумовлена ніяким зовнішнім об'єктом, вільна від обмеженого і певного, які вважаються міцної реальністю безпосереднього свідомості; людина також у нього відноситься тільки до самого себе, він також, на його думку, має критерій реальності в собі самому . Однак Сократ значно відрізняється від софістів тим, що для нього таким критерієм є не окреме, а загальна свідомість, свідомість істинного і доброго, що він визначає розумну, абсолютну мету, зміст, хоча й продиктоване мислення, але тим не менш суще в собі і для себе, стійке, субстанціальне добро, як сутність суб'єктивності. На думку Сократа, софісти, замість того щоб навчати своїх учнів дійсному знання речей, лише потішаються над людьми. Вони, наприклад, в розмові вживали якесь слово то в одному, то в іншому сенсі, заплутували таким образом людини, ставили його в дурне становище і знаходили в цьому для себе забаву.

Сумнів - «я знаю те, що нічого не знаю», - повинно було, по навчанню Сократа, привести до самопізнання - «пізнай самого себе». Тільки таким індивідуалістичним шляхом, учив він, можна прийти до розуміння справедливості, права, закону, благочестя, добра і зла.

У центрі сократівської думки - тема людини, проблеми життя і смерті, добра і зла, чеснот і пророків, права і боргу, волі і відповідальності суспільства. Згідно Плутарху, Сократ розглядав підходящим для навчання будь-яке місце, оскільки весь світ є школою благодійності.

Сократ побачив, що людина внутрішньо «не порожна». Звідси і знамените «Пізнай самого себе». Мудрець Сократ говорив, що дурість не в тому, щоб мало знати, а в тому, щоб не знати самого себе й думати, що знаєш те, чого ти не знаєш.

Внутрішній закон, якому підкоряється людина, відрізняється від законів природи, він підносить людину над її власною обмеженістю, змушує мислити: «сам бог зобов'язав людину жити, займаючись філософією». Філософія - ось істинний шлях до Бога. Філософія - це свого роду вмирання, але вмирання для земного життя, це підготовка до звільнення безсмертної душі з її тілесної оболонки. Дух і концепція Сократа знаходить самостійне існування. Сократ не боявся смерті, оскільки людина є простий елемент природи. Людське буття не дано людині від початку, він може тільки сказати «я знаю тільки те, що нічого не знаю». Людина може самостійно прийти до розуміння своєї причетності загальному ідеальному початку, який загально всім людям. У центрі вчення Сократа - людина, тому його філософію називають початком першого антропологічного повороту в історії філософської думки.

Сам Сократ не залишив творів, він не брав грошей зі своїх учнів, не дбав про сім'ю. Головним завданням свого життя він вважав навчання людини мисленню, вмінню знаходити в собі глибинне духовне начало. За його власними словами, він був приставлений до афінського народу як ґедзь до коня, щоб той не забував думати про свою душу.

Сократ говорив, що головне завдання мудрості в тому, щоб розрізняти добро і зло; те ж саме і ми, в чиїх очах немає безгрішних, повинні сказати про вміння розрізняти вади, бо без цього точного знання не можна відрізнити доброчесної людини від лиходія. Серед інших гріхів пияцтво представляється Сократові пороком особливо грубим і низьким. Він вважав, що в інших пороках більше бере участь розум; існують навіть пороки, в яких, якщо можна так висловитися, є відтінок благородства, є вади, пов'язані зі знанням, з ретельністю, з хоробрістю, з проникливістю, зі спритністю і хитрістю, але що стосується пияцтва, то це вада наскрізь тілесний і матеріальний. Тому самий грубий з усіх нині існуючих народів - той, вважав Сократ, у якого особливо поширений цей порок. Інші вади притупляють розум, пияцтво ж руйнує його і вражає тіло.

сократ філософія релігійний доброчесність

2.2 Демон Сократа

Відомо, що Сократ вважав, ніби його супроводжує якийсь демон (геній), який, за відомостями Платона, дає йому поради, зупиняє його, коли він хоче зробити «неправильний» вчинок, а на думку Ксенофона, активно спонукає його до дій. Одні дослідники бачать в демона Сократа метафору, якої він іронічно прикривав свою власну совість, розум чи здоровий глузд, інші - просвітлене почуття, просвітлене внутрішнє чуття або інстинкт, треті - вираз внутрішнього одкровення чи прояв релігійного ентузіазму; четверті - «жахливий» феномен, при якому інстинкт і свідомість (їх функція) замінюють один одного; п'яті - свідчення того, що внутрішнього світу кожного властива трансцендентність.

Гегель, приділив демону Сократа значну увагу, пов'язує його з нездатністю греків приймати рішення, керуючись внутрішніми мотивами. Оракул - це спосіб передачі рішення «зовнішньому фактом». Демон Сократа, на думку Гегеля, - це «оракул, який разом з тим не являє собою чогось зовнішнього, а є чимось суб'єктивним, є його оракул». Мова йде про процес проекції зовні внутрішнього рішення і одночасно формування розумових дій і внутрішнього плану свідомості через засвоєння індивідом зовнішніх дій з предметами і соціальних форм спілкування.

Плутарх, наприклад, пояснював феномен сократівського демона тим, що душа, проникаючи в плоть, стає ірраціональною. Найбільш ж чиста, раціональна, інтелектуальна частина душі у деяких ніби залишається над тілом, піднімаючись вгору над головою людини. Інтелект у таких людей як би опиняється поза плоті і говорить з тілом ззовні.

Сократ ототожнив благо зі знанням, але ж і сам Сократ став моральним символом для поколінь зовсім не тому, що у своєму житті він керувався доводами розуму, але тільки завдяки своєму «демону».

2.3 Релігійні погляди і поняття про загробне життя

Основною задачею філософії Сократ визнавав обґрунтування релігійно - морального світогляду.

Про бога він говорив: «Що він є, я не знаю, бо знаю, чи він не є». Матерію він визначав як субстанцію, яка виникає і знищуються; ідеї як нерозкладних субстанцію, думки Бога. Матеріалісти, вивчаючи природу, прийшли до заперечення божественного розуму у світі, софісти взяли під сумнів і осміяли всі колишні погляди, - необхідно тому, відповідно до Сократа, звернутися до пізнання самого себе, людського духу й у ньому знайти основу релігії і моралі.

Таким чином, основне філософське питання Сократ вирішує як ідеаліст: первинним для нього є дух, свідомість, природа ж - це щось вторинне і навіть несуттєве, не варте уваги філософа. Сумнів служив Сократові передумовою для звертання до власного Я, до суб'єктивного духу, для якого подальший шлях вів до об'єктивного духу - до божественного розуму. Вищим проявом божественної турботи про людей є розумність людини. «Вони, - говорив Сократ про богів, - вклали в нас розум, за допомогою якого ми судимо про предмети відчуття і, передавши їх пам'яті, дізнаємося, що і як корисно, і взагалі придумуємо засоби насолоджуватися корисним і уникати шкідливого. Вони дали нам здатність передачі , з якої, саме - за допомогою слова, ми наділяємо один одного всім хорошим, складаємо суспільства, видаємо закони і користуємося державним життям «- спогади Ксенофонта про Сократа.

Людина, за Сократом, був би взагалі позбавлений розуму і знання, якщо б у ньому, поряд із смертним тілом, не було б безсмертної душі. Саме завдяки божественній душі людина долучається до божественного знання: подібне пізнається подібним.

У земному житті людина безпосередньо не бачить образ божий, але йому досить і того, що він бачить справи богів. Бог, зауважує Сократ, «бачимо в своїх великих діяннях, але як він усім цим править, це поза популярності». Невидимо і божественне начало в людині, його розумна душа, хоча саме вона править тілом і діями людини. Сократ вважав, що душа царює в нас, але її ми не бачимо. Вдумуючись у все це, людина не повинна ставитися зневажливо до невидимого, навпроти того, повинен пізнавати його дії в явищах і шанувати божественну силу «. Причому шанувати богів слід так, як це склалося в даному суспільстві, прийнято у відповідному полісі. Тут Сократ дотримувався позиції дельфійського оракула, який на питання «Як догоджати богам?» відповів: «По міським статутам», тобто відповідно сформованим полісним звичаям і порядкам. Всюди ж було прийнято догоджати богам «під силу», в міру можливостей кожного.

Сумніваючись у тих чи інших деталях, перекази про потойбічні покарання і відплату, Сократ разом з тим твердо вірив у істинність смислу і суті цього міфу в цілому. Відсутність безсмертя душі, зауважує Сократ, було б щасливою знахідкою для дурних людей: із смертю душі вони легко позбувалися б від властивої їм порочності. Але душа безсмертна, і, отже, неминуча відповідальність людини за свої справи. Будучи безсмертною, душа, за версією Сократа, разом з тим схильна як вдосконалення, так і псування - в залежності від земного способу життя тих, кому вона дістається в своїх вічних переселеннях з цього світу в загробний (Аїд) і повернення назад. «Коли людина помре, - пояснює Сократ, - його геній, який дістався йому на частку ще за життя, веде померлого в особливе місце, де все, пройшовши суду, повинні зібратися, щоб відправитися в Аїд з тим вожатим, якому доручено доставити їх звідси туди. Зустріти там долю, яку і має, пробувши термін, який повинні вони пробути, вони повертаються сюди під проводом іншого вожатого, і так повторюється знову і знову через довгі проміжки часу. На суді в Аїді душі присуджуються до різних тяжким покаранням відповідно їх земних провин, а за добрі справи отримують відплати по заслугах. Мета загробного покарання полягає у виправленні і очищення душі, з тим, щоб вона могла знову повернутися в земний світ. Якщо ж справедливі судді Аїда - міфологічні царі і герої (Мінос, Радамант, Еак, Тріптолем) - знайдуть, що ті чи інші душі, обтяжені вчиненим ними в земному житті, остаточно зіпсовані і непоправні, наприклад, душі святотатців, злісних вбивць багатьох людей і т. п., то такі душі навічно падають в похмурий Тартар - місце, схоже з християнським пеклом. Душі людей, які вчинили тяжкі, але все ж спокуті злочину(наприклад, душі розкаялися ще за життя вбивць і т. д.), увергаються в Тартар лише на час, до тих пір, поки не вимолити собі прощення у своїх жертв.

Космос, за Сократом, є місцем проживання богів. Сюди-то, судячи з його розповіді, і направляються душі філософів. А заплата їм полягає, отже, в тому, що їх душі вивільняються з вічного кругообігу і переселення душ, позбавляючись остаточно від необхідності нових тілесних перевтілень і пов'язаних з цим мук. Тільки для істинного філософа, до числа яких Сократ, звичайно, відносив і себе, смерть означає кінець мукам і початок вічного блаженного життя. Це і є, за Сократом, досягнення доступного смертній людині безсмертя. Душі ж інших людей будуть мучитись до тих пір, поки не стануть чистішими, досконаліше, поміркований, розумніше. Головним на цьому шляху звільнення від мук є турбота про душу: нехтування тілесними задоволеннями, які, швидше, приносять шкоду, ніж користь, і прикраса душі справжніми чеснотами і плодами пізнання - істиною, справедливістю, свободою, мужністю, помірність.

Сократівський шлях демонстрація мудрості бога супроводжувалася викриттям марної і помилкової мудрості представників всіх основних верств афінського демократичного поліса, а внутрішній голос особистого бога - демона заглушав загальнообов'язкові веління поліса своїм членам. Оскільки ж релігія в Афінах була надзвичайно важливою державною справою, нововведення Сократа в питанні про богів сприймалися тодішніми афінянами як одночасно і антиполісна акція, як відступ від полісних моралі, звичаїв і законів, порушення полісного правопорядку.

У ряду отців церкви зустрічається висока оцінка Сократа як одного зі знаменитих попередників християнства, який боровся проти помилкових вірувань і своєю концепцією самопізнання і незнання («я знаю, що нічого не знаю») готує дорогу істинній вірі. Відзначається близькість до християнської філософії сократівської мудрості і сократівської тяги до вічної божественної істини. Сократ бачив, що людина може долучитися до божественного, лише очистивши своє духовне начало від земної чуттєвості.

2.4 Доброчесність в понятті Сократа

У центрі всього сократівського філософствування стоять питання про моральні чесноти, моральні якості людини. За суттю свого вчення Сократа - це філософія моралі, етика.

Чесність, за Сократом, - це божественний розум, доступний, і то не повністю, лише філософського з'ясуванню в поняттях. Звичайно ж люди тільки думають, що знають, і їх думки в більшості випадків мало чим відрізняються від простого незнання. Але є, вважав Сократ, і справжні думки, які знаходяться як би між знанням і незнанням. Думка, якщо вона істинна, веде до правильних дій і доброчесним вчинкам. Істинну думку, так само як і знання, керуючи людиною, направляє його до вірної мети і утримує в межах чесноти. Таку істинну думку і відповідна йому чеснота доступні людині, і він може при необхідних умовах їм навчитися.

Регулююча роль знання, за Сократом, безумовна і абсолютна: «… немає нічого сильнішого знання, воно завжди і у всьому пересилює задоволення, і все інше» Етично зорієнтована і його теорія пізнання, гносеологія. Морально-етичний сенс людських пошуків істини та оволодіння знанням зумовлюється тим, що витоки знання і моральності походять, за Сократом, до богів. Мірою людської чесноти виявляється міра його прилучення до божественної мудрості, і процес пізнання набуває характеру моральної дії, морального акту. Позначений Сократом шлях пізнання і є його школа чесноти.

Істинне пізнання - пізнання за допомогою понять - доступно, по сократовій концепції, лише трохи, розумним, філософам. Але і їм доступна не вся мудрість, але лише незначна її частина . Мудрість є знанням, але людина не в силі знати все. «… Людині, - говорив Сократ, - неможливо бути мудрим у всьому. Отже, що хто знає, в тому він і мудрий». Але ця людська мудрість, за Сократом, небагато коштує, в порівнянні з божественною мудрістю. Сократівська етики помітною мірою притаманне характерне для античних уявлень зближення незнання з безумством.

Сократ розрізнив чотири види чесноти: розсудливість, праведність, стійкість, стриманість. Деякі, однак, називають розсудливість швидше основою, тобто початком чеснот. Адже розсудливість - це саме пізнання моралі, яке, як свідчить трактат з етики, називається знанням добра і зла, тобто воно є саме розрізнення благого або злого, що і потрібно називати благим або злим саме по собі. Дійсно, благо і зло, що виникають тільки з самих себе, називаються так власне і субстанціальне, оскільки вони самостійні чесноти і вади. Але деякі випадково і через інше. Наприклад, вчинки, що виходять в результаті наших діянь, хоча самі собою байдужі, називаються, проте, добрими чи злими, судячи з наміру, з якого вони походять. Тому часто, що одне і те саме діяння, вчинене різними людьми або одним і тим же людиною в різний час і з різними намірами, називається добрим чи злим. Вони називаються добрими чи злими субстанціально, на підставі їх власної природи, оскільки одвічно перебувають незмішані, бо те, що один раз благо, ніколи не зможе стати злом і навпаки; отже, розрізнення їх - як благого і злого - називається розсудливістю. Адже таке розрізнення, оскільки воно може бути властиво так само як хибним, так і добрим людям не має заслуги: і жодним чином воно прямо не називається чеснотою, або найкращим настроєм. Сократ виявив, що люди вживають деякі поняття, вважаючи їх до того ж самими важливими, але не можуть дати собі в них звіту. Це поняття, що отримали згодом назву моральних (справедливість, мужність та ін.) Люди не знають, що вони означають. І сам Сократ при самому ретельному дослідженні не може знайти нічого в світі, що відповідало б цим поняттям.

2.5 Самопізнання в розумінні Сократа

Хоча прагнення до самопізнання було властиво ранній грецькій філософії, лише Сократ зробив формулу мудрості - «Пізнай самого себе», основною частиною свого вчення. Сократ бачив завдання філософії в дослідженні етико-пізнавальної сфери людського життя і діяльності. Сократ вважав, що людина більш за все потребує пізнанні самого себе і своїх справ, визначенні програми й цілі своєї діяльності, чіткому усвідомленні того, що є добро і зло, прекрасне й потворне, істина і оману. Дорога самопізнання веде людину до розуміння свого місця в світі, до з'ясуванню того, «який він по відношенню до користування собою як людиною» - дізнаємося з праць Ксенофонта, написаних про Сократа. Людина, що знає себе, знає і те, що для нього буде добре, і розрізняє те, що може зробити і чого не може.

Сократ вважав послідовне пізнання «себе самого» основою розуміння етичних принципів, ставлення до полісу і релігії. На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все в його ставленні до природи і закликали «прислухатися до природи», Сократ підкреслював значення совісті, «внутрішнього голосу», який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення справжньої істини. Проте мова не йде про якийсь, висловлюючись по - сучасному, суб'єктивно - ідеалістичному елементі. Даймоніон, відповідно до Сократа, мав божественне походження. Він вважав, що саме за допомогою цього «даймоніона» боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому світобудови. Древній філософ був переконаний, що лише на шляху проникнення в своє «Я», у свій внутрішній світ можливі самовдосконалення, правильний вибір цінностей, відповідний їм благої образ мислення і дії.

Отже, для Сократа сенс людського життя полягає в філософствуванні, в постійному самопізнанні, вічному пошуку самого себе шляхом випробування.

2.6 Філософська концепція знання та пізнання

Сократ вважав, що знання божественно, і тільки воно підносить людину і уподібнює його богам. Більшість же людей, вважав він, цурається знань і керується випадковими потягами і мінливими почуттями. «Більшість, - говорив Сократ, - вважає, що знання не володіє силою і не може керувати і командувати: тому-то (люди) і не розмірковують про нього. Незважаючи на те що людині нерідко притаманне знання, вони вважають, що не знання їм управляє, а що - небудь інше: іноді пристрасть, іноді задоволення, іноді скорботу, інший раз любов, а частіше - страх. Про знання вони думають прямо як про невільників: кожен тягне його в свою сторону «- оповідає Платон. На противагу цій думці більшості Сократ відстоював принцип загального панування розуму - у природі, в окремій людині і в людському суспільстві в цілому. У природі це проявляється як гармонія і доцільність у всьому всесвіті; в окремій людині як панування розумної душі над природним і нерозумним тілом; в суспільстві - як панування розумних законів і установлень, як правління знаючих. Ігнорування цього, відхилення від правильного шляху є, за Сократом, наслідком незнання. Боги в концепції Сократа залишаються джерелом усіх знань, проте в процесі сократівської раціоналізації по суті змінюється сам статус богів: з міфологічних істот вони багато в чому перетворюються в категорії філософії і теорії пізнання.

Вищим проявом божественної турботи про людей є розумність людини. Ксенофонт писав: «Вони, - говорить Сократ про богів, - вклали в нас розум, за допомогою якого ми судимо про предмети відчуття і, передавши їх пам'яті, дізнаємося, що і як корисно, і взагалі придумуємо засоби насолоджуватися корисним і уникати шкідливого. Вони дали нам здатність передачі, за допомогою якої, саме - за допомогою слова, ми наділяємо один одного всім хорошим, складаємо суспільства, видаємо закони і користуємося державнім життям.

Але подібна філософська раціоналізація богів у тих умовах панування міфологічних уявлень повинна була неминуче залишатися поверхневою і обмеженою: філософія ще довго співіснувала з міфом, користуючись його арсеналом, раціоналізуючи і модифікуючи його подання. Можна навіть сказати, що досить тривалий час антична філософія була своєрідною раціоналістично стилізованої міфологією. Про це виразно свідчать погляди не тільки Сократа і його філософських попередників, а й позиція такого його знаменитого послідовника, як Платон, у творчості якого подальша раціоналізація міфу супроводжується філософським міфотворчістю.

Щире пізнання, відповідно до Сократа, виходить від Бога і приводить до нього. Такі умови і межі можливої та допустимої автономії людського пізнання. Чітко було позначено Сократом і єдино вірний, на його думку, напрямок зусиль людини - пізнання і діяння на основі знання. Правдивий шлях людського пізнання полягає, за Сократом, в тому, що б зрозуміти божественну мудрість, керуючу всіма справами.

Ця сократівська концепція знання і пізнання істотно відрізняється від широко поширеної тоді традиційно-міфологічної віри, яка відкидала будь-яке мудрування про богів, і від модної позиції софістів з їх скептичним ставленням до богів і суб'єктивізація істини, запереченням об'єктивних критеріїв людського пізнання і соціально-політичної поведінки .

2.7 Питання буття у філософії за Сократом

Прийшовши до висновку про неправильність дослідження причини буття, як він її розумів, емпіричним шляхом, Сократ перейшов до філософського розгляду істини буття в абстрактних поняттях. З цієї точки зору критерієм істини є відповідність того, що пізнається, своєму поняттю.

Своїм трактуванням істини в поняттях Сократ перевів проблематику пізнання в нову площину, зробивши предметом філософського пізнання саме знання. Всі буття, позбавлене власного розуму та здорового глузду, витіснене з цього предмета, виключено з нього. Сократівська філософія має справу не з буттям, але зі знанням про буття. І це знання - результат пізнання в поняттях божественної за своїм характером причини, а зовсім не емпіричного вивчення речей і явищ буття. Поняття в концепції Сократа - це не результат одних лише розумових зусиль пізнає суб'єкта, не просто суб'єктивний феномен людського мислення, але якась недосяжність об'єктивність розуму.

Так, прекрасне, відповідно до Сократа, існує саме по собі, об'єктивно і незалежно, наприклад, від прекрасного коня, прекрасної жінки чи прекрасної книги. Крім того, поняття прекрасного самого по собі не є результатом індуктивного узагальнення схожих рис прекрасних предметів у загальне визначення, але, навпаки, передує цих предметів і надає їм їх прекрасний зміст.

Таким чином, Сократ вважав буття не може вступати ні з чим ні в які стосунки, тому воно незмінно, неперехідне, нерухоме, нероздільне і т.д.. Буття як предмет інтелектуального споглядання дано безпосередньо і ніякого опосередкування в собі не містить. Будь-яке опосередкування, будь-який зв'язок буття з чимось іншим і визначення через це інше, є релятивізація; опосередкування характерно для світу чуттєвого, воно неможливе у сфері істинного буття.

3. ФІЛОСОФСЬКИЙ МЕТОД СОКРАТА

Сократівський метод, що мав своєю задачею виявлення "істини" шляхом бесіди, суперечки, полеміки, з'явився джерелом ідеалістичної «діалектики», під якою в давнину розуміли мистецтво домогтися істини шляхом розкриття протиріч у судженні супротивника і подолання цих протиріччі. Тоді деякі філософи вважали, що розкриття протиріч у мисленні і зіткнення протилежних думок є кращим засобом виявлення істини.

Основні складові частини сократівського методу: «іронія» і «майевтика» - за формою, «індукція» і «визначення» - за змістом. Сократівський метод, це, перш за все метод послідовно і систематично задаються питання, що мають своєю метою приведення співрозмовника до протиріччя із самим собою, до визнання власного неуцтва. У цьому і полягає сократівська «іронія».

Однак Сократ ставив своєю задачею не тільки «іронічне» розкриття протиріч у твердженнях співрозмовника, але і подолання цих протиріч з метою домогтися "істини". Тому продовженням і доповненням «іронії» служила «майевтика» - «повивальне мистецтво». Сократ хотів цим сказати, що він допомагає своїм слухачам народитися до нового життя, до пізнання "загального" як основи щирої моралі.

Основне завдання філософського методу Сократа - знайти "загальне" у моральності, установити загальну моральну основу окремих, приватних чеснот. Ця задача повинна бути дозволена стимулюванням мощі душі через іронію і індуктивне міркування.

Бесіда Сократа виходить з фактів життя, з конкретних явищ. Він порівнює окремі етичні факти, виділяє з них спільні елементи, аналізує їх, щоб виявити перешкоджає їх об'єднанню суперечні моменти, і, в кінцевому рахунку, зводить їх до вищої єдності на основі знайдених істотних ознак. Таким шляхом він досягає загального поняття. Так, наприклад, дослідження окремих проявів чи справедливості несправедливості відкривало можливість визначення поняття і сутності чи справедливості несправедливості взагалі. «Індукція» і «визначення» в діалектиці Сократа взаємно доповнюють один одного. Якщо «індукція» - це відшукання загального в приватних чеснотах шляхом їхнього аналізу і порівняння, то «визначення» - це встановлення порогів і видів, їхнього співвідношення, «супідрядності».

Ось як, наприклад, в розмові з Евтидемом, що готувалися до державної діяльності і що бажали знати, що таке справедливість і несправедливість, Сократ застосував свій «діалектичний» метод мислення. Спочатку Сократ запропонував справи справедливості заносити в графу «дельта», а справи несправедливості - у графу "альфа", потім він запитав Евтидема, куди занести неправду. Евтидем запропонував занести неправду в графу несправедливості - «альфа». Те ж запропонував він і у відношенні обману, злодійства і викрадення людей для продажу в рабство. Так само на питання Сократа чи можна що-небудь з перерахованого занести в графу справедливості - «дельта», Евтидем відповідав рішучим запереченням. Тоді Сократ задав Евтидему питання такого роду: чи справедливо звертання в рабство жителів несправедливого ворожого міста. Евтидем визнав подібний учинок справедливим. Тоді Сократ задав подібне ж питання щодо обману ворога і щодо крадіжки і грабежу добра в жителів ворожого міста. Усі ці вчинки Евтидем визнав справедливими, вказавши, що він спочатку думав, що питання Сократа стосуються тільки друзів. Тоді Сократ указав, що усі вчинки, спочатку віднесені до графи несправедливості, варто помістити в графу справедливості. Евтидем погодився з цим. Тоді Сократ заявив, що, отже, колишнє "визначення" неправильно і що варто висунути нове "визначення": "По відношенню до ворогів такі вчинки справедливі, а стосовно друзів несправедливі, і по відношенню до них, навпаки, слід бути якомога справедливіше ». Однак і на цьому Сократ не зупинився і, знову прибігаючи до «індукції", показав, що і це «визначення» неправильно і вимагає заміни його іншим. Для досягнення цього результату Сократ знову виявляє протиріччя в положенні, визнаному співрозмовником за щире, а саме в тезі про те, що у відношенні друзів варто говорити тільки правду. Чи правильно надійде воєначальник, запитує Сократ, якщо він, для того щоб підняти дух війська, з бреше своїм війнам, нібито наближаються союзники. Евтидем погоджується, що подібного роду обман друзів варто занести в графу «дельта», а не «альфа», як це передбачається попереднім «визначенням». Так само, продовжує «індукцію" Сократ, не справедливо буде, якщо батько обдурить свого захворілого сина, який не бажає приймати ліки, і під видом їжі змусить його ці ліки прийняти, і тим самим своєю неправдою поверне сину здоров'я. Евтидем погоджується, що і такого роду обман варто визнати справою справедливим. Тоді Сократ запитує його, як назвати вчинок тієї людини, яка, бачачи свого друга в стані розпачу і, боячись, як би він не покінчив життя самогубством, вкраде або просто відбере у нього зброю. Цю крадіжку, або цей грабіж, Евтидем також змушений занести в графу справедливості, порушуючи знову попереднє «визначення» і приходячи до висновку, підказаному Сократом, що і з друзями не у всіх випадках треба бути правдивими. Після цього Сократ переходить до питання про розходження добровільного і недобровільного вчинку, продовжуючи свою «індукцію» і домагаючись нового, ще більш точного "визначення" справедливості і несправедливості. У кінцевому підсумку виходить визначення несправедливих вчинків як тих, які відбуваються у відношенні друзів з наміром їм нашкодити.

Процес встановлення Сократом істини закінчувався, за його словами, дефініцією. Метою дефініції була понятійна фіксація загального, отриманого за допомогою індукції. Дефініцію, за Сократом, слід піддати нової іронії, а якщо загальна ще містило протиріччя, сформувати таким же шляхом нову дефініцію. Дефініція в Сократовому розумінні служить понятійним упорядкуванням досягнутого знання, встановленням його видів і родів та їх взаємних відносин.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Алексєєв А. С. Всесвітні хроніки. Від перших фараонів до Конфуція і Сократа. - М.: Вузівська книга, 2005. - 548 с.

2. Горбачов В.Г. Основи філософії. - М.: Гуманітарний видавничий центр ВЛАДОС, 2002. - 352 с.

3. Гросс Рональд. Шлях Сократа. - М.: Попурі, 2004. - 267 с.

4. Кожевнікова Є.Д., Козлова В.Б., Медушевський Н.Ф. Філософія: Учеб. посібник - М.: РІО СГА, 2006. - 214 с.

5. Мітрошенкова О.А. Філософія: Учеб. посібник - М.: Гардаріки, 2002. - 655 с.

6. Пол Стретерн. Сократ за 90 хвилин. - М.: Астрель, 2003. - 176 с.

Размещено на Allbest.ru