Православний військовий храм: соціально-філософський аналіз становлення і функціонування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Православний військовий храм: соціально-філософський аналіз становлення і функціонування

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження обумовлена особливостями соціальних процесів перехідного періоду сучасного українського суспільства. Соціальні зміни в нашій державі не тільки зруйнували систему суспільних стереотипів, але практично знищили усталене світосприймання. Здійснюються пошуки нових ціннісних орієнтирів, виникли нові потреби й інтереси. Ці зміни торкнулися і такого соціального інституту, як армія. Духовність армії завжди співвідноситься з духовним станом суспільства. Специфіка військової діяльності вимагає великої напруги моральних і фізичних сил, орієнтована на метафізичні категорії «честі», «обов'язку». І, найголовніше, тримається на постійній готовності до самопожертви. Визначити істинні духовні орієнтири і зробити їх центром світогляду і світорозуміння особистості воїна - найважливіше завдання військового виховання. Служіння формується тільки на громадянській позиції, тобто на зіставленні власних інтересів з інтересами держави. Громадянськість - показник зрілості суспільства й окремої людини. Її невід'ємною складовою є національна історична самосвідомість. Розвинута національна історична самосвідомість - показник неперервності зв'язку часів та поколінь.

Одним із конкретних виявів цього є утвердження релігійної свободи і релігійних прав людини в сучасній демократичній Україні. Це, у свою чергу, сприяє зростанню соціальної активності церкви.

Українська церква має достатньо значний історичний досвід участі у різних сферах соціальної діяльності, у тому числі, у військовій. Релігія в Україні традиційно відіграла значну роль у розвитку і зміцненні духовності, як окремого військовослужбовця, так й армії загалом, до того ж церква мала багатий арсенал засобів духовного впливу. Тому реформування українських Збройних Сил на основі відродження національної духовної традиції неминуче потребує аналізу досвіду релігійної участі у військової сфері соціальної діяльності.

У середині 90-х років ХХ століття було ініційоване питання про використання релігійного чинника у виховній роботі з особовим складом Збройних Сил. Дискусії, що розгорнулися з даного питання, показали фактичну відсутність єдиної думки у сторін. Це пояснюється, у тому числі, відсутністю відповідної науково-теоретичної бази. Але в той же час, протягом своєї багатовікової історії філософія нагромадила величезний досвід осмислення релігії як культурного феномена, особливо у вивченні форм і способів функціонування у різних соціально-політичних та історичних умовах.

Проблема стала актуальною не тільки для України, але і для держав, що утворилися після розпаду комуністичної системи. Про це свідчить створення (або відтворення) інституту військових капеланів у Польщі, Чехії, Литві. Помітний інтерес до цього питання виявляють політичні, військові і релігійні кола Росії. Стосовно європейських демократій і США, то у цих країнах, незважаючи на світській характер, церква давно і активно співпрацює з армією.

У східнослов'янському православі'ї історично склалася своєрідна традиція духовного обслуговування армії, головне місце в якій посідав військовий храм. Починаючи з ХVIII ст. він міцно зайняв своє конкретне місце у соціокультурному просторі, ввійшов у структуру армії. Храм формував у військовослужбовця певний світогляд, загальні принципи підходу до життя, створював первинний образ національної культури. Виконуючи всі основні функції православного храму, військовий храм, одночасно, був центром духовно-морального виховання воїнів.

Сучасна українська православна церква, вже в нових історичних умовах, бере участь у роботі з патріотичного виховання молоді, у тому числі, військової. Спостерігається тенденція відродження традиції військових храмів. Проте просте копіювання історичного досвіду є нераціональним й можливо неприйнятним, тому що принципово змінилися історична ситуація. Час вимагає наукового осмислення цього досвіду.

Таким чином, філософський, соціологічний і культурологічний аналіз багатовікового досвіду участі церкві у військовій сфері соціальної діяльності, у даному випадку, у вигляді православного військового храму, становить значний інтерес і теоретично, і практично. Такий аналіз дозволить уникнути можливих помилок, сприятиме розумінню принципів участі церкви у військовій сфері, і факторів, які необхідно зважати для розробки адекватної часу моделі такої участі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної теми кафедри філософських і соціальних наук Севастопольського національного технічного університету «Оптимізація взаємодії інститутів держави і громадянського суспільства в сучасному модернізаційному процесі» (0103U001611).

Мета і завдання дисертаційної роботи. Метою дисертаційної роботи є визначення соціальної сутності, характеру й особливостей функціонування Православного військового храму. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

· аналіз еволюції етичних поглядів ортодоксального християнства в соціально - філософському аспекті;

· обґрунтування представлення об'єкта дослідження як соціальної підсистеми, побудова узагальненої теоретичної моделі подібних об'єктів і їхньої структурної типології;

· порівняльний аналіз виділених типів християнських соціально-військових підсистем;

· виявлення специфіки Православного військового храму як соціально-філософського феномена;

· аналіз досвіду функціонування Православного військового храму.

Об'єктом дослідження виступає Православний військовий храм.

Предметом дослідження є становлення і функціонування Православного військового храму.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Методологічну основу дослідження складають загальні принципи наукового аналізу - системність й історизм. Системний підхід забезпечив розуміння того, що православний військовий храм треба розглядати згідно з уявленнями про суспільство як єдиний організм, певної цілісної системи у всій сукупності й різноманітті його компонентів. Такий підхід дозволяє здійснити теоретичне абстрактне моделювання узагальненої структури християнської соціально-військової підсистеми і побудувати структурну типологію таких підсистем, що включають в себе й об'єкт дослідження. Порівняльно-історичний метод дозволив висвітлити специфічні особливості і прояви розглянутого феномена. Інтервальний підхід дозволив розглянути православний військовий храм як багаторівневу і багатофункціональну систему.

Наукова новизна дослідження полягає в наступних положеннях:

· Доведено, що Православний військовий храм є синтетичним об'єктом, що включає сакральний топос, смисловий першообраз православної військової субкультури, соціальний інститут;

· Уперше запропонована теоретична модель, на основі якої об'єкт дослідження, Православний військовий храм, представлений як тип християнської соціально-військової підсистеми;

· Розглянуто процес культурно-історичної генези Православного військового храму, який є закінченим варіантом православної соціально-військової підсистеми на підґрунті візантійської традиції;

· Доведено специфіку релігійно-військового символізму православного військового храму, відмітними рисами якого були: православний військовий ритуал і церемоніал; інститут православних військових святих, до яких входили канонізовані політичні і військові діячі; православна військова символіка;

· Виявлено і проаналізовано ієрархічність і багатофункціональність православного військового храму. Ієрархічність виявляється в організації військового духовенства і типології військового храму. Багатофункціональність охоплює релігійні і соціальні функції, з допомогою яких у військовослужбовців виховували спеціальні якості (вірність обов'язку, присязі, патріотизм, мужність, стійкість, презирство до смерті). Реалізація цих функцій розглянута на прикладах окремих воєнних кампаній.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Теоретичне значення проведеного дослідження дозволяє вийти на системний рівень при аналізі й оцінці характеру і ступеня участі релігійного фактора у військовій сфері соціальної діяльності

Практичне значення полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані при вирішенні проблем взаємодії держави і церкви у військовій сфері соціальної діяльності; розробці програм виховної роботи в збройних силах, роботі із призовною молоддю. Матеріали дослідження можуть бути використані при викладанні курсів і спецкурсів з соціальної філософії, культурології, військової історії, етики.

Особистий внесок здобувача. Основні положення, результати дисертаційного дослідження і наукових статей розроблені автором самостійно. У статті, написаній у співавторстві з Наумовою Н.В., «Військові святі в історії України» дисертантка розглянула проблему святості через чин військових святих, які вважаються складовою релігійної військової субкультури; у статті з Глушаком А.С. «Релігійна традиція війська України (історичний аспект)» дисертантка аналізує аксіологічні категорії «слави» і «честі», через які проявилася героїзація не тільки християнського, а всього історичного минулого України.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження апробовані на міжнародних наукових конференціях: «Постмодернізм: підсумки, проблеми, перспективи» (Житомир, 2003), «Історія релігій в Україні» (Львів, 2003, 2004,2005), «Проблеми інтеграції науково-освітнього, інтелектуального потенціалу в державотворчому процесі» (АР Крим, 2005), «Политический процесс и религиозные движения современности» (Севастополь, 2002), «Государственная власть и политическое участие» (Севастополь, 2003); на методологічних семінарах кафедри українознавства і світової культури Севастопольського військово-морського інституту ім. П.С. Нахімова, на конференціях СВМІ ім. П.С. Нахімова: «Основні напрямки виховання української військової інтелігенції в сучасних умовах» (Севастополь, 2001), «Східна (Кримська) війна та перша оборона Севастополя» (Севастополь, 2004) та ін.

Публікації. Основний зміст дисертації відбитий у сімох статтях, опублікованих у наукових журналах і збірниках, затверджених ВАК України, а також у п'ятьох публікаціях за матеріалами конференцій.

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження. Робота складається з: вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків і списку використаних джерел.

Повний обсяг дисертації - 192 стор., список використовуваних джерел і літератури складає 302 найменування.

Основний зміст дисертації

храм християнство військовий православний

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюються мета і завдання, визначається об'єкт і предмет дослідження, стверджується наукова новизна і практичне значення роботи, наводяться відомості про апробацію результатів, дані про структуру дисертації і публікації автора.

У першому розділі «Православний військовий храм як предмет соціально-філософського дослідження» на основі аналізу різних концептуальних підходів соціального пізнання й існуючої емпіричної бази зроблене виокремлення Православного військового храму із соціальної реальності і формалізація його як об'єкта соціально-філософського дослідження.

У підрозділі 1.1. «Ступінь наукової розробки проблеми» проаналізовані наукові теорії і методології соціального пізнання, емпірична база дослідження.

Базовими науковими теоріями, використаними в дисертації для вичленення об'єкта дослідження із соціальної реальності, стали ідеї видатних дослідників релігії (Ж. Дюмезіля), представників соціології (Е. Дюркгейма, М. Вебера) і структурно-функціонального аналізу в соціології (Т. Парсонса, Р. Мертона, Р. Беккера, Н. Лумана). Формування понять і ідей системного підходу проведено з позицій досліджень Н. Мулуда, Л. Ніколова, М.І. Сетрова, М.С. Кагана. При побудові моделі структури автор використовувала роботи П.С. Александрова, Р. Басакера, Т. Сааті, В.П. Сігорського, Р.Х. Еткіна.

У вивченні проблеми співробітництва церкви й армії сформувалися соціально-філософський, соціологічний, політологічний, релігієзнавчий і культурологічний підходи. Спільним недоліком досліджень залишається їх фрагментарність і недостатність філософських узагальнень. Проблеми, тенденції і перспективи ролі співробітництва армії і церкви розглянуті: Г.Д. Темком, О.В. Шубою, В.Є. Єленським, В.І. Ульяновським, О. Крижановським, С. Плохим, Б. Андрусишиним і ін. Частину інформації містять праці українських істориків Церкви І. Власовського, В. Липинського, І. Музичка, а також В.С. Горського і 10-ти томне видання «Історії релігії в Україні» Інституту філософії НАН ім. Г. Сковороди. Цінним матеріалом для дослідження став аналіз аксіологічних понять «Честь», «Слава», «Мужність», здійснений О. Ольжичем. З погляду питання про релігійно-військовий символізм, цікавою є монографія Г.І. Шаповалова. Досить повне уявлення про практичну діяльність храму на Січі дають праці відомих українських і російських учених з історії Запорізької Січі від кінця XIX століття - Д.І. Яворницького, Г. Міллера, Н. Коржа і ін., уперше зібрані в книгах С. Шумова й О. Андрєєва.

Оскільки проблема Православного військового храму в дисертації розглядається в контексті всього християнства, важливе значення мають дослідження А.Х.М. Джонса і В.П. Кузіна (раннє християнство і війна), С. Лєбєка і Л. Тейса (процес християнізації варварських племен і формування на цій основі етики війни і військового символізму), Ф. Контаміна (дослідження з військової історії західноєвропейського Середньовіччя). Особливої уваги заслуговують проблемні дослідження з історії середньовічного лицарства і формування християнської військової етики середньовічної Західної Європи, виконані італійським ученим Ф. Кардіні.

Цінні відомості про історію і культуру візантійського суспільства містять праці відомих візантиністів: Г.Г. Литавріна, З.В. Удальцової, О.П. Каждана, а також власне візантійські джерела (мемуари Анни Комнин, «История» Льва Диакона). Особливе значення мають дослідження В.В. Кучми, що дають найбільш повне уявлення про організацію релігійної роботи у військах Візантійської імперії, а також про характер і зміст візантійської військово-етичної доктрини.

Історія російського православ'я повно відображена в працях М.М. Нікольського, О.С. Хорошева і, особливо, у колективній праці «Русское православие. Вехи истории».

При аналізі феномена храму були використані, насамперед дослідження великих релігійних мислителів: Є.М. Трубецького, П.О. Флоренського, С.М. Булгакова, С.С. Аверинцева, О.Ф. Лосєва (роль храму в соціокультурному просторі); В.В. Бичкова, Г.К. Вагнера, Є. Г. Яковлєва, Г.Н. Логвіна, М.П. Цапенко (релігійне мистецтво) і Д.М. Угриновича (гносеологічний, соціологічний і психологічний аналіз релігії).

Цінною джерелознавчою базою являються законодавчо-правові документи Російської держави: «Воинский Устав» 1698 р., «Морской Устав» 1720 р. Дослідження протоієрея А. Смирнова з історії флотського духівництва (1914) на сьогодні є практично єдиним джерелом, що дає відносно повне уявлення про історію становлення інституту військового духівництва в Росії і деталях військово-релігійного ритуалу. Протоієрей Стефан Остроумов з погляду морального богослов'я розглядає проблеми походження війни, чи можна християнинові бути воїном, повчання Спасителя про військове покликання.

Дисертаційне дослідження опирається на фактичний матеріал, що міститься в працях видатних військових істориків: П.А. Зайончковського, Н.Ю. Березовського, Л.Г. Бескровного, С.В. Волкова, у збірниках: «Быт русской армии 18 - начала 20 века. - М., 1999» і «Штаб Российского Черноморского флота (1831-2001). - Симферополь, 2002.», а також у книгах Р.М. Мельникова, В.П. Костенко, Л.Л. Полєнова, В.Я. Крестьянінова і С.В. Молодцова, що є свідченнями очевидців.

Участі церкви у військових компаніях Першої світової і громадянської воєн присвячені праці А.В. Павлова, Г.О. Суглобова, Б. Кандідова, О.С. Сеніна.

Інформацію про храми (у тому числі втрачених за роки радянської влади) доносять: дослідження О.Л. Анісімова (про храми Києва), путівник К.В. Шероцького (1917), довідник В.Д. Доценко і В.В. Клавінга.

Відчути і зрозуміти деякі особливості військового храму, його роль у військових структурах, почуття і думки людей конкретної епохи можна тільки через їхні спогади. Більшість з них стала доступною лише в останні роки. Уявлення про релігійну традицію в українській армії дають спогади О. Лисняка, Р.В. Загоруйко-Лапайдуха, дослідження П. Мірчука. Використані в дисертації спогади відомих військових (А.І. Денікіна, О.О. Брусилова, А. Будберга, Ф. Глінки, П. Краснова), нещодавно побачили світ спогади і щоденники останнього пресвітера військового і морського духівництва Г.І. Шавельского, отця Митрофана Серебрянського, ігумена Петра (Кузовлєва). Спільна праця протоієрея Г. Полякова й історика В.Г. Шавшина присвячена участі духівництва в обороні Севастополя (1854-1855).

Аналіз ступеня наукової розробки проблеми свідчить, що дослідження взаємодії релігійної та військової сфер суспільства мають переважно розрізнений характер. Введення поняття Православного військового храму в аналітичне поле соціальної філософії становить труднощі у зв'язку з відсутністю відповідної наукової традиції, категоріального і понятійного апарату. Храм був об'єктом вивчення переважно релігіо- і мистецтвознавства. У дисертації військовий храм розглядається як багатовимірна цілісна система, як синтетичне утворення, що поєднує сакральний топос, смисловий першообраз православної військової субкультури, соціальний інститут. Як сакральний топос, Православний військовий храм - це власно храм, тобто місце, де людина зустрічається з богом; як смисловий першообраз православної військової субкультури - це з'єднання релігійної і військової культурних традицій (православна військова субкультура); як соціальний інститут - це частка соціальної структури суспільства, що виконує специфічну (військову) соціальну функцію. Відродження традиції православного військового храму допоможе процесу повернення втрачених, забутих або насильно витиснутих із суспільної свідомості і практики духовних цінностей української культури.

У підрозділі 1.2. «Методологія дослідження проблеми» розглядається питання про методологію дослідження.

В основу методології дослідження покладені інтервальний, системний й історичний підходи.

На основі інтервального підходу виділений соціокультурний інтервал, що дозволяє простежити генезу Православного військового храму в контексті християнської історії Європи. Системний підхід дозволив вичленувати об'єкт дослідження із соціокультурного простору, формалізувати і досліджувати його як цілісну єдність структурно пов'язаних компонентів, виділити для подальшого дослідження істотні зв'язки й елементи. Реалізація методології дослідження представлена як обґрунтоване сполучення різних концептуальних ідей соціального реалізму і структурного функціоналізму (Е. Дюркгейм), структурно-функціонального аналізу (Т. Парсонс, Р. Мертон, Р. Беккер, Н. Луман). У підсумку дескриптивна система розглядається як нерозривна єдність структури і функції, що є вираженням її головної властивості - цілісності. Такий підхід дозволяє здійснити виділення системи з метасистеми згідно функціональній ознаці і здійснити абстрактне моделювання її структури. Для візуалізації моделі доводиться використання філософського поняття інформації і математичних методів (теорія множин, теорія графів). Структурне моделювання дозволяє побудувати типологію об'єктів, подібних досліджуваному і, відтак, використати методологію історичного підходу для їхнього порівняння, визначення особливостей і генетичного споріднення.

У підрозділі 1.3. «Християнські соціально-військові підсистеми: структура і функція» проводяться системні і структурні дослідження, будується структурна типологія християнських соціально-військових підсистем.

На основі емпіричних даних, результатів досліджень (насамперед, Ж. Дюмезіля), логічного аналізу робиться висновок про об'єктивно системний характер взаємодії релігійної і військової сфер соціальної діяльності. Для виділення такої системи із соціальної реальності використані ідеї соціального реалізму і структурного функціоналізму. Застосовується поняття «військової функції» і на його основі сформовано погляд про релігійну (християнської) соціально-військову підсистему що, відповідальна за виконання даної функції. Розроблено абстрактну модель структури християнської соціально-військової підсистеми. Її елементами обрані соціальні групи: «держава» (політична, світська влада), «церква» (релігійний інститут, духовна влада), «військовий елемент» (збройні сили, армія), «народ» (всі інші групи населення). Модель відображає факт участі у виконанні військової функції всіх членів суспільства й організацію цієї участі. Зроблено математичну візуалізацію даної моделі у виді просторового геометричного графу. Побудовано типологію релігійних (християнських) соціально-військових підсистем і уточнене первісне визначення об'єкта дослідження: Православний військовий храм виступає як один з варіантів (типів) християнської соціально - військової підсистеми. А саме, Православний військовий храм є християнською (православною) соціально-військовою підсистемою.

У другому розділі - «Генеза Православного військового храму» - досліджується еволюція військово-етичних ідей християнства, проводиться порівняльно-історичний аналіз християнських соціально-військових підсистем, визначаються соціально-філософські особливості генези Православного військового храму.

У підрозділі 2.1. «Від Нагорної проповіді до «теології війни»: еволюція морально-етичних основ християнства» досліджується еволюція військово-етичних ідей християнства.

Герменевтичний аналіз Священного Писання християн і, насамперед, його морально-етичного ядра (Декалог і Нагорна проповідь) дає підстави стверджувати, що християнське віровчення не містило канонічних передумов для його подальшої «мілітаризації». Історико-філософський аналіз показує, що поступова (від негативного в апологетів до позитивного в патристів) зміна позиції християнської церкви стосовно війни, військової служби відбувалася саме через соціальні причини. Процес включення християнства в соціальну систему мілітаристської Римської імперії став однією з умов здобуття християнською релігією статусу державної. Ріст економічного і політичного впливу християнської церкви, боротьба за духовну монополію стимулювали кардинальну зміну морально-етичної доктрини ортодоксального християнства. Теологічний перехід від пацифістської моралі Нового Завіту до християнської «теології війни» був здійснений Аврелієм Августином. Проведений дисертанткою аналіз головної праці Августина Аврелія «Про град Божий» розкриває механізм спекулятивної екзегетики, шляхом якої Аврелій Августин здійснив філософську «інтерпретацію» Священного Писання. Головним методологічним інструментом автора «Про град Божий» являвся, як показує аналіз, платонівський метод діерези. Суть його полягала у цілеспрямованому розщепленні Августином вихідних ключових понять (таких як «любов», «смерть», «добро» і ін.), надання їм декількох сенсів, із яких потім вибирався потрібний. Таким чином, ці поняття позбавлялися того ясного і точного змісту, носіями якого вони були у Священному Писанні. Це дозволяло змінювати зміст цілих тверджень, створювало видимість дотримання догматів при конструюванні необхідних аргументів. Нова етична концепція органічно вписувалася в розроблену Августином християнську філософію історії. Відповідно до цієї концепції насильство не тільки визнавалося, але і прямо освячувалося в інтересах християнської віри. Саме з цієї концепції виросло поняття про «христового воїна»: меч і хрест з'єдналися в рамках одного вчення.

У підрозділі 2.2. «Християнські соціально-військові підсистеми Західної Європи і Візантії» зроблений порівняльно-історичний аналіз християнських соціально-військових підсистем Західної Європи і Візантії. Аналіз було здійснено на основі запропонованої в підрозділі 1.3. моделі структури.

Візантійський варіант соціально-військової підсистеми носив етатичний характер, ініціювався світською владою згідно візантійської імперської ідеології і православної ортодоксії, принципів вибраності і провіденціалізму (концепція «священної держави»). Створення і функціонування структури візантійської соціально-військової підсистеми відбувалось в рамках фемного ладу (VII-XI ст.). Її характер визначався головним чином відносинами між імператорською владою і церквою, що протягом усього періоду відзначались нестійкістю. Внаслідок цього роль церкви у сфері військової діяльності була пасивною, а в окремих випадках навіть опозиційною. «Військовим елементом» візантійської соціально-військової підсистеми було стратіотське (фемне) ополчення, яке розглядалось як «христолюбиве воїнство». «Джихаду» мусульманського супротивника протиставлялася теорія «священної війни». Військово-етична концепція Візантії мала конкретну практичну спрямованість і носила в цілому оборонний характер. Вона змогла продемонструвати свою ефективність у військово-політичних подіях другої половини X - початку XI ст. Важливим моментом була спроба створення системи постійної релігійної роботи безпосередньо у військах. Руйнування (починаючи з XII ст.) структури візантійської соціально-військової підсистеми, що було складовою ланкою загальної кризи імперії, носило глобальний характер. Воно привело до різкого зниження військового потенціалу Візантійської імперії задовго до її історичного кінця.

Західно-християнський варіант мав яскраво виражений теократичний характер. Він базувався на ідеології римської церкви, яка прагнула при підтримці франкської королівської династію Каролінгів, створити універсальну загальноєвропейську християнську державу (середина VIII - кінець IX ст.). У конструюванні соціально-військової підсистеми майбутньої «своєї» держави римська церква брала найбільш активну участь. Роль «військового елемента» її структури, загальноєвропейського «христового воїнства», відводилась особливому військовому станові, іменованого пізніше лицарством. Теоретико-ідеологічною основою стали ідеї Амбросія Медіоланського (концепція «священної війни») і, особливо, військово-етичні положення вчення Аврелія Августина. Ідеологія західно-християнської соціально-військової підсистеми носила об'єктивно агресивний характер і служила виправданню широкої загарбницької політики, що проводиться Карлом Великим. Ослаблення Каролінгів і розпад їхньої імперії означало руйнування теократичних планів Рима. Це привело до розпаду створеної структури і ліквідації західно-християнського варіанта соціально-військової підсистеми. Її «військовий елемент» трансформувався в пізніше лицарство з його своєрідною військовою субкультурою і успадкованим священно-романтичним ореолом.

Обидва проаналізованих варіанта структури виявилися історично хиткими. Однак кожний з них відіграв важливу роль в історії соціальних суспільств християнської Європи. Візантійський варіант у структурному відношенні можна вважати прямим генетичним попередником Православного військового храму.

У підрозділі 2.3. «Особливості становлення Православного військового храму» досліджується процес генези структури й ідеології Православного військового храму.

На основі запропонованої моделі структури аналізується вплив на цей процес динаміки взаємин між основними елементами структури в рамках історії Московської (Російської) держави. Аналіз показує, що відносини між церквою і світською владою об'єктивно носили характер своєрідного взаємовигідного симбіозу. З XVI ст. процес створення структури Православного військового храму у «візантійському варіанті» набув незворотного характеру. Це відбилось і на його ідеологічному змісті (теорія «Москва - третій Рим»). У той же час, на основі аналізу джерел, простежується філософський зв'язок з військово-етичними ідеями часів Київської Русі XI століття. З першої чверті XVIII ст. російська православна церква стала частиною бюрократичного державного апарата Російської імперії. З цього часу будівництво структури Православного військового храму вступило у вирішальну фазу. Був створений постійний інститут військового духівництва. Особливості творення структури Православного військового храму, загалом сформованої до середини XIX ст., визначили її стійкість, однорідність й ізольованість. На базі джерел, у тому числі опублікованих у пострадянський час, описується загальна організація військово-релігійної роботи в збройних силах царської Росії до 1917 р.

У третьому розділі «Православний військовий храм як тип військової субкультури» об'єкт досліджується як багаторівнева система.

У підрозділі 3.1. «Православний військовий символізм» проаналізована функціональна сторона Православного військового храму, культова діяльність якого пронизана релігійно - військовим символізмом. Розглянуто особливості українського православного військового символізму.

Аналіз показує, що храм всебічно організовував життя православної військової людини шляхом виконання як релігійних (організації сакральних видовищ, ілюзорно-компенсаторної), так і соціальних (світоглядної, компенсаторної, комунікативної, регулятивної, легітимізуючої, ідеологічної, інтегративної) функцій. Молитва, літургія, святі, ікони відбивають особливості військової діяльності. Це сприяло досягненню органічного синтезу військової і релігійної сфер. Результатом такого синтезу стало створення видовищного й урочистого православного військового ритуалу і церемоніалу. Тому можна говорити про православний військовий храм як про соціокультурний феномен, у якому створюється свій особливий світ релігійно-військової субкультури. Військовослужбовець у храмі почуває себе частиною Всесвіту, учасником світового історичного процесу, продовжувачем справ предків. Тут пробуджуються його національні і патріотичні почуття. Храм формує певний світогляд, загальні принципи розуміння життя, тому що храм сам по собі являє таку систему ідей, що визначають місце людини у світі, сенс його існування.

У підрозділі 3.2. «Типологія військових храмів» описується і класифікується розгалужена структура системи військових храмів і на основі запропонованої типології аналізується їхній зміст і роль у соціальному просторі.

Армія являє собою соціальний, чітко структурований інститут, тому типологія військових храмів відбиває структуру армії. Пропонується й обґрунтовується наступна типологія військових храмів: за видами збройних сил (морський, армійський); за місцем розташування (адміралтейський, портовий, шпитальний, при будинку інвалідів, у навчальному закладі, на військовому цвинтарі); за призначенням (храм - пам'ятник, храм - усипальниця); за методом використання (стаціонарний, похідний); за рангом (собор, церква). На прикладі найбільш відомих військових храмів України, Росії і Болгарії аналізується багатомірність і багатоступеневість символічного, семіотичного змісту військового храму.

У підрозділі 3.3. «Практична діяльність Православного військового храму» аналізується практична участь Православного військового храму у війнах і військових кампаніях XVIII - початку XX ст. На конкретних прикладах розглянуте функціонування Православного військового храму в бойових умовах. Особлива увага приділена аналізові й оцінці реальної діяльності армійського і флотського духівництва у воєнний час, показана розмаїтість розв'язуваних ними завдань.

Відзначається досить висока ефективність релігійної роботи в справі забезпечення духовного потенціалу збройних сил і держави в цілому. Про це свідчать спроби використання досвіду Православного військового храму вже після його фактичної ліквідації.

Показано становлення національної української традиції участі християнської церкви у військовій сфері соціальної діяльності, яка сягає своїми коріннями у часи Запорізької Січі.

Військовий обов'язок завжди знаходився у полі зору служителів церкви. Будучи духовною опорою держави, релігія освячувала ратну працю, прирівнюючи її до служіння Богові і відданістю вірі.

У підрозділі 3.4. «Православний військовий храм і сучасна Україна» аналізується сучасна ситуація і перспективи вирішення проблеми участі церкви у військовій сфері соціальної діяльності в Україні згідно запропонованих раніше методологічних позицій і на основі отриманих результатів дослідження.

Відзначається, що дана проблема постала на порядок денний у результаті кардинальних соціальних і духовних змін, що відбуваються в Україні з моменту проголошення її державної незалежності. Виникла необхідність і з'явилися можливості розв'язання цієї проблеми, що фактично стане продовженням як загальноєвропейської, так і національної традицій участі християнської церкви у військовій сфері соціальної діяльності, що досліджено у дисертації.

У сучасній Україні ще тільки формується модель відносин між державою і церквою у військовій сфері, між армією і церквою. Причому, на практиці, у Збройних Силах уже досить активно використовуються окремі, історично апробовані елементи православного військового храму, що відносяться, насамперед, до його символічно-функціональної сторони. Це: проведення військових ритуалів згідно християнських обрядах, благословення молодих воїнів, випуск молодих лейтенантів, освячення бойової техніки, пам'ятників і меморіалів і т.д. Поряд із будівництвом храмів налагоджується процес забезпечення християнською літературою особового складу армії.

Загалом питання організації, форми і змісту релігійної роботи в Збройних Силах України в перспективі залишаються відкритими. Проведене в дисертації дослідження доводить, що вони, у комплексі, являють собою складну соціально-філософську проблему, що вимагає системного вивчення.

У висновку підводяться підсумки, узагальнюються результати дисертаційного дослідження, визначається напрямок їхнього використання в теоретичних розробках і практичній діяльності.

Хід і результати дослідження наочно демонструють гносеологічні можливості сполучення системного й історичного підходів при дослідженнях складних соціально-філософських об'єктів. Саме до таких і належить Православний військовий храм.

Дослідження показують, що такі системи можливі тільки в умовах монорелігійності, державного характеру релігії, організованого і цілеспрямованої взаємодії держави і церкви у військовій сфері. Проте, досвід функціонування таких систем, безсумнівно, заслуговує на увагу, тому що демонструє величезні можливості релігії в забезпеченні морально-бойової складової збройних сил держави і, ширше, духовної складової її військового потенціалу.

Ідеологія розглянутих у дослідженні християнських соціально-військових підсистем не випливала з християнських догматів, а була продуктом свідомого філолофсько-теологічного опрацювання християнського віровчення. Основні причини цього лежать у соціальній площині. Тому, незважаючи на універсальність християнської релігії, на характер християнських військово-етичних концепцій впливали різні фактори позарелігійного характеру, у тому числі національного.

Сьогодні діяльність української церкви в армії здійснюється на традиційній основі по наступних напрямках: духовно-моральне - усвідомлення воїнами вищих цінностей, ідеалів і орієнтирів; історичне - вивчення воїнами історії держави, розуміння її долі, своєї нерозривності з ним, причетності до діянь предків; патріотичне - виховання національної самосвідомості, шанування національних святинь і символів, готовності до гідного і самовідданого служіння суспільству і державі.

Основні результати дисертаційного дослідження в цілому формулюються у наступних висновках:

1. Взаємодія релігійної і військової сфер соціальної діяльності в історії християнської Європи носила системний характер і здійснювалася в рамках специфічних соціально-військових підсистем, одним із закінчених варіантів якої був Православний військовий храм. Запропонована модель інваріантної структури дозволяє вибудувати типологічний ряд християнських соціально - військових підсистем і провести їхній порівняльний історичний і філософсько-релігійний аналіз.

2. Генеза структури Православного військового храму визначалася особливим характером взаємозв'язку між її політичним і релігійним елементами (симбіоз держави і Церкви). Сама структура відзначалася стійкістю, однорідністю і замкнутістю.

3. Військовий храм - це світ християнських символів, семіотична система. У соціокультурному просторі він виконував всі універсальні функції православного храму. Однак вони мали специфічне, військове забарвлення внаслідок злиття християнського ритуалу зі світським військовим ритуалом в єдиний православний військовий ритуал.

4. Православний військовий храм на практиці показав свою ефективність у справі забезпечення ідеологічної, духовної складової військового потенціалу країни.

5. Раціональне використання окремих сторін теорії і практики військового храму в сучасних умовах буде сприяти духовній консолідації суспільства, відродженню національних традицій, вихованню особового складу Збройних Сил України на засадах загальнолюдських цінностей, ідеях патріотизму та національної безпеки.

Список опублікованих праць

Варнашова О.Ф. Релігійний аспект військової субкультури // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. Вип. 203-204. - Чернівці: Золоті литаври, 2004. - С. 109-113.

Варнашова О.Ф. Християнський військовий символізм // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Філософські науки №498. - Львів: Львів. Політехніка, 2004. - С. 121-126.

Варнашова О.Ф. Військовий храм в історико-філософському вимірі // Філософські пошуки. Вип. XVI. - Львів - Одеса: Cogito - Центр Європа, 2004. - С. 241-249.

Варнашова Е.Ф. Духовные основы воинского воспитания // Культура народов Причерноморья. - 2004. - №52. - Т. 2, август. - С. 179-183.

Варнашова О.Ф. Філософсько-теологічне обґрунтування військової етики у візантійській традиції // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Філософські науки. №525. - Львів: Львів. Політехніка, 2005. - С. 102-108.

Варнашова О.Ф. Православний військовий храм: Досвід структурного моделювання // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць / Гол. ред. В.В. Лях. - Вип. 48. - К.: Український центр духовної культури, 2005. - С. 231-240.

Наумова Н., Варнашова О.Ф. Військові святі в історії України // Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія: Зб. наук. праць. Вип. 291-292. - Чернівці: Рута, 2006. - С. 129 -132.

Размещено на Allbest.ru

...