Філософсько-антропологічне осмислення мови сміху

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В. Н. КАРАЗІНА

КОРОБКА Галина Олександрівна

УДК 141.319.8:[159.942.3:130.2] (043.3)

ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ

МОВИ СМІХУ

09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

ХАРКІВ - 2009

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана на кафедрі - ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» в Харківському національному технічному університеті сільського господарства ім. П. Василенка

Науковий керівник

кандидат філософських наук, доцент

Загурська Наталія Віталіївна,

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, доцент кафедри теоретичної і практичної філософії

Офіційні опоненти

доктор філософських наук, професор

Гусаченко Вадим Володимирович,

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, професор кафедри теоретичної і практичної філософії

кандидат філософських наук, доцент

Семенова Юлія Анатоліївна,

доцент кафедри гуманітарних наук Харківської державної академії фізичної культури, декан факультету фізичної реабілітації та інформатики

Захист відбудеться «27» січня 2010 р. о 15 год. 15 хв. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 64.051.06 Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 6, аудиторія 253.

З дисертацією можна ознайомитися в Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий «4» грудня 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Л. В. Українець

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сміх і мова є невід'ємними частинами людського життя в усіх його проявах. Актуальність теми дослідження визначається відкриттям нових можливостей для розуміння мови сміху з позицій спілкування, що входить у простір філософської антропології й стає предметом теоретичного осмислення, поглиблюючи й розширюючи весь діапазон дослідження сміхової культури. Аналіз мови сміху є новим у філософській антропології й філософії культури, оскільки надруковано і існують лише окремі публікації з проблеми феномену сміху у філософії. У центрі філософської антропології сміху - людина, котра, завдяки синтезу понять, стає «homo ridens» («людиною, що сміється»). Філософсько-антропологічне осмислення мови сміху надає уявлення про природу й розвиток антропотипу «homo ridens» і мови, якою вона говорить, її вплив на світогляд, сенс життя й діяльності людини. Оскільки сміх є екзистенціальною характеристикою людини, що виражає кореневу сутність буття людини в культурі, виникає можливість пояснення сміху як філософсько-антропологічного феномену і систематизації основних мовних концепцій сміху на міждисциплінарному рівні дослідження. Перше важливе для уточнення концептуальних рамок дисертаційної роботи, друге - для окремих методик інтерпретації під вибраним кутом зору.

В умовах, коли життя людини супроводжують кризові явища, що охоплюють всі сфери людського буття й призводять до еклектичності, хаотичності й нестабільності сучасного світу, філософська антропологія, претендуючи на вирішення проблем світогляду й світосприймання людини, пропонує новий підхід і систему знань до практичного застосування наукової інформації. Актуальність порушеного питання стає очевидною з усвідомленням того, що справжнього сміху, здатного поліпшити якість життя й навколишній світ, котрий дозволяє поглянути на життєву ситуацію об'єктивніше й, можливо, вибрати найбільш правильне рішення, так не вистачає сучасній людині. Щиро сміючись, можна вірити, що людство подолає всі труднощі й вийде на радісний шлях «сонцеїзму» та загальнолюдської згоди. З такою вірою можливе створення нових філософських концепцій і наукових теорій. Доказом вищесказаного можуть бути структура, функції й еволюція основних напрямів розвитку сміху як філософсько-антропологічного феномену. Саме тому вивчення цього феномену надає можливість правильно зрозуміти його сутність. Важливою для розуміння сутності є аналіз семантики сміху, яка базується на фігурах мовлення (метафорі, метонімії, гіперболі та ін.). Концепт «мова сміху» - це, насамперед, філософська метафора. Розуміння мови сміху полягає в семантиці тексту про сміх, тому для розкриття цього питання в роботі пропонується філософсько-антропологічний аспект аналізу як феномену сміху, так і його відображення в мові, тексті. Мова сміху є специфічним і універсальним засобом вираження сміху, що забезпечує можливість процесуального розгортання в просторово-часових формах і рефлексивному осмисленні дійсності. Це семіотична система висловлювань, що розвивається, а також сукупність тілесних проявів (особливостей зовнішнього вигляду, рухів, міміки й жестів), що відображає щиросердечний, радісний і піднесений стан людини. Усе, що може викликати сміх, є складовою структури мови сміху. Ця система флексибільна й постійно змінюється: те, що раніше викликало сміх, а тепер стало звичним і несмішним, перестає бути засобом уживання мови. Нове висловлювання або тілесний рух, що викликають сміх, стають складовою мови сміху. Таким чином, для мови сміху характерна відсутність тривіальності. Вивчення й аналіз мови сміху дозволить у максимально доступній науковій формі здобути необхідні систематизовані знання стосовно основних понять, тем і дискурсів сміху для того, щоб нормалізувати та урегулювати суспільне й особисте життя людини.

Ступінь наукової розробленості проблеми. У науковій літературі проблема сміху досліджена досить ґрунтовно, однак, цілісного філософсько-антропологічного підходу для вивчення концепції мови сміху понині не було запропоновано. Для запровадження філософсько-антропологічної бази дослідження мови сміху необхідно узагальнити результати дослідження з цієї проблематики. Уперше сміх починають аналізувати в Античності. Платон у «Філебі» («сміх протистоїть логосу й власному знанню»), Аристотель у трактаті «Поетика» виявляли причини, що викликають сміх. За Аристотелем, «смішне - це певна помилка й неподобство, нікому не завдає страждань й ні для кого не згубне». Цицерон створив першу класифікацію прийомів дотепності: по-перше, смішне виникає із самого змісту предмета; по-друге, якась словесна форма повинна містити двозначність, каламбури, прислів'я, метафори, іронію та ін. Антична традиція залишає сміх у легендарному переказі про існування загубленої другої частини «Поетики» Аристотеля, присвяченої, нібито, аналізу комічного, апокрифічності, настільки змістовно привабливою, що У. Еко присвятив спробі її реконструкції роман «Ім'я Рози». Тому в дослідженні пропонується інтерпретація точки зору Аристотеля за романом У. Еко, що дозволить розглянути погляди Аристотеля через призму сучасності. У період Середньовіччя, незважаючи на наявність народної (карнавальної, за М. М. Бахтіним) сміхової культури, теорія сміху практично не розроблялася аж до епохи Відродження.

У Новий час класична філософія відсуває розробку сміху на другий план, хоча в працях І. Канта, Г. Гегеля, А. Шопенгауера є звертання до цього феномену. Але вони перебувають на периферії й не очевидні, оскільки перевага надається іншим цінностям, зокрема духу й розуму, теорії пізнання й інтелекту. Сміх виявляється протиставленим істині в пізнанні, отже, пов'язаний з неправдою й поміщений у сферу ілюзій людини про світ, він виявляє цю ілюзорність самих ілюзій щодо людського пізнання й свідомості взагалі. Тому дослідження торкається тих епох, де сміх не тільки є філософсько-антропологічною домінантою, але й стає концептуально значимою мовною структурою.

Повернення до сміхової проблематики в науці відбулося у творах Ф. Ніцше, А. Бергсона; дослідження логіко-лінгвістичного феномену іронії у С. Кьєкегора; у сучасній думці - Ж. Батая, Ж. Л. Нансі, Ж. Дерріди, Ж. Дельоза. Філософсько-психологічний підхід до теорії сміху багато в чому зобов'язаний своїм виникненням працями З. Фрейда.

З позицій філософії гри розглядає сміх Й. Хейзинга. Систематизація концепцій сміху як філософсько-антропологічної категорії засвідчує, що в різних дослідженнях приділяється значна увага сміховій символіці, однак, їхні результати не складаються в загальноприйняту систему знань про цей феномен людської культури.

Значний внесок у філософську інтерпретацію сміху зробили М. М. Бахтін і В. Я. Пропп. Міфопоетичне начало у сміху плідно вивчали Є. М. Мелетинський, О. М. Фрейденберг, В. Н. Топоров. Дослідження міфу про сміх продовжила праця Л. В. Карасьова «Філософія сміху». Вчений обґрунтовано стверджує, що проблема походження сміху не може розглядатися відокремлено від міфології - древньої форми мислення. Сміх виникає одночасно з мовою й мисленням. Л. В. Карасьов, розглядаючи поняття «міфологія сміху», наводить безліч антропологічних номінацій, з якими сміх утворює «символічні ланки» («сміх і рот», «сміх і волосся», «сміх і червоне» та ін.).

На сучасному етапі розвитку науки проблема сміху є предметом міждисциплінарних досліджень. Серед авторів, які аналізують філософсько-культурологічні проблеми сміху, можна назвати також С. С. Аверинцева, Г. О. Нодіа, М. Т. Рюміну, Л. Н. Столовича. М. Т. Рюміна, зокрема, вважає, що існують два шляхи осмислення історії сміху: по-перше, як історично зумовленого набору випадкових і розрізнених думок про нього; по-друге, як пошуку логіки в позначеному процесі, що наближає до розуміння суті сміху. Сучасний російський дослідник О. Г. Козінцев, у працях якого набула розвитку антропологія сміху з лінгвістичним відтінком, аналізує проблеми пошуку джерел і функцій сміху. Говорячи про початкові форми розвитку сміхової культури, О. Г. Козінцев пропонує розглядати сміх як засіб домовної комунікації в первісному суспільстві.

Серед сучасних українських дослідників сміху особливо слід відзначити вже сформовану «школу сміху» в м. Одесі й проведення щорічних міжнародних науково-теоретичних конференцій. До представників цієї школи належать О. Золотарьова, Н. А. Іванова-Георгієвська, В. Л. Левченко, Л. О. Панкова і вчені з інших регіонів України, наприклад, Н. А. Бєльська, О. Голозубов, В. Даренський, М. Красиков, які вивчають соціокультурні параметри сміху, семантику й герменевтику сміху, філософські, культурологічні й лінгвістичні аспекти сміху.

Таким чином, здійснений аналіз свідчить, що сміх звичайно аналізується не лише у філософському, а й у психологічному, естетичному, культурологічному, в останні роки - соціокультурному аспектах. Концепції більшості авторів, що розробляють проблеми сміху, також складно віднести до якогось одного напряму, проблема набуває міждисциплінарних контурів. Проблематика нашого дослідження полягає в необхідності пошуку нових підходів до вивчення мови сміху у філософсько-антропологічному аспекті.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами й темами. Дисертаційну роботу виконано в рамках науково-дослідницької теми кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» Харківського національного технічного університету сільського господарства ім. П. Василенка «Філософія людського спілкування».

Мета й завдання дослідження. Метою є дослідження філософсько-антропологічних аспектів мови сміху.

Досягненню поставленої мети сприяє вирішення таких завдань:

? розглянути генезис мови сміху у філософській антропології;

? дослідити основні етапи й тенденції розвитку форм реалізації сміху як характерної риси української ментальності;

? охарактеризувати становлення й розвиток антропотипу «homo ridens» у філософській антропології й дослідити мову, якою він говорить;

? проаналізувати мову сміху в контексті концепту «несвідомого» та інтуїтивного знання;

? дослідити джерела трансгресивності сміху в архаїчних обрядах, проаналізувати підстави трансгресивності сміху у філософській антропології;

? виявити залежність і зіставити міфотворчу модель сміху й міфологічну спрямованість деконструкції мови сміху;

? визначити основні футурологічні аспекти мови сміху.

Об'єкт дослідження - сміх як філософсько-антропологічний феномен.

Предмет дослідження - мовні аспекти сміху у філософсько-антропологічному контексті.

Теоретико-методологічна основа дисертаційного дослідження. Згідно зі сформульованим у дисертації завданням, методологічну модель дослідження становить міждисциплінарна інтеграція філософських, лінгвістичних, літературознавчих, культурологічних і естетичних концепцій сміху. Методологія дисертаційної праці основується на підходах деяких спеціалізованих гуманітарних дисциплін: філософської антропології, філософії культури, семіотики, мовознавства, лексикології. Вивчення мови сміху потребує системного й комплексного осмислення отриманих результатів, що зумовлено полідискурсивністю дослідженого матеріалу. Міждисциплінарність порушеної проблеми передбачає використання загальнофілософських методів аналізу й синтезу для розгляду сміху як складного й різноманітного феномену. Звернення до семіотичної методології дозволяє розглянути комунікативний аспект мови сміху. Діахронічний і синхронічний методи використано для вивчення історичного осмислення сміху й дослідження сучасного етапу розвитку різноманітних аспектів мови сміху у філософській антропології. Крім того, під час дослідження застосовувалися: діалектичний метод (при виявленні причинно-наслідкових зв'язків, взаємодії об'єктивних і суб'єктивних теорій сміху); порівняльно-історичний метод (при науковому обґрунтуванні доказі сміху Ісуса Христа); методи термінологічного аналізу й операціоналізації понять (при визначенні змісту ключових понять дослідження). Всі методи використані комплексно, що уможливило ґрунтовно вивчити об'єкт і предмет дослідження в різноманітних аспектах і проявах.

Теоретичну базу дослідження становлять: міфологічна концепція сміху Л. В. Карасьова, семіотична модель У. Еко, теорія амбівалентності М. М. Бахтіна, екзистенціальний підхід С. Кьєркегора, нігілістична концепція Ф. Ніцше, психологічна концепція З. Фрейда, теорія «відсталості» й «автоматизму» А. Бергсона, теорія деконструкції Ж. Дерріди, симулякрів Ж. Бодрійара й Ж. Дельоза, а також трансгресивності Ж. Батая.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що в дисертації розкрито сутність і специфіку мови сміху як філософсько-антропологічного феномену, що конкретизуються в таких положеннях:

? виявлено зв'язки сміху з архаїчними ритуальними практиками, древні архетипові мотиви й образи в міфологічній спрямованості сміху при його деконструкції;

? проведено систематичне дослідження основних етапів і тенденцій розвитку форм реалізації сміху як характерної риси української ментальності;

? визначено філософсько-антропологічні домінанти осмислення мови сміху в контексті розуміння «редукції» сміху (за М. М. Бахтіним), де основна ідея полягає в тому, що людина (мікрокосм), носій сміху, не має власне «прямої» мови й відчуває іронічну перевагу над дійсністю, граючи з усіма речами всесвіту (макрокосм);

? виділено основні різновиди антропотипу «homo ridens»: Той, Хто Іронізує; особистість, що перетворюється на «клоуна», «блазня», «маріонетку»; надлюдина (як його предтеча Заратустра);

? запропоновано чотири основні характеристики мови сміху: трансгресивність, деконструктивність, манипулятивність і перверсивність;

? виявлено джерела трансгресивності сміху в архаїчних обрядах і її підстави у філософській антропології;

? доведено, що сміх має трансгресивне подвоєння, смислом якого є взаємне повернення;

? визначено й обґрунтовано об'єднуючі мотиви-фактори сміху й смерті в їх трансгресивному співвідношенні;

? установлено основні футурологічні аспекти мови сміху й доведено, що сміх і мова можуть слугувати засобами маніпуляції свідомістю;

? інтерпретовано новий ефект перверсивної мови сміху.

Практичне значення отриманих результатів. Запропонований у дисертаційній роботі підхід і отримані висновки мають практичне значення для подальших філософсько-антропологічних досліджень, інтерпретацій сміху в рамках філософських парадигм, вивчення способів функціонування комунікації в мовному просторі сміху. Отримані результати можуть використовуватися як у подальших наукових дослідженнях сміхової культури, так і в навчальному процесі для викладання вузівських курсів з філософської антропології й філософії культури; проведення спецсемінарів з філософії мови, теорії й історії культури, літературознавства, релігієзнавства, міфології й фольклоризму; при підготовці навчальних і довідкових посібників.

Апробація результатів дисертації. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження були апробовані на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: міжнародна науково-теоретична конференція ХДАК «Духовна культура в інформаційному суспільстві» (Харків, 25-26 січня 2002 р.), ХІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання «Філософія й література» (Харків, 24-25 вересня 2004 р.), міжнародна наукова конференція «Інформаційно-культурологічна та мистецька освіта: стан та перспективи» (Харків, 12-13 жовтня 2004 р.), ХІІІ Харківські міжнародні Сковородинівські читання «Демократичні цінності, громадянське суспільство й держава» (Харків, 30 вересня-1 жовтня 2005 р.), науково-практична конференція ХДАК «Інформаційно-культурологічна та мистецька освіта (консенсус, партнерство, стандарти) в контексті Болонського процесу» (Харків, 13-14 грудня 2005 р.), XIV Харківські міжнародні Сковородинівські читання «Філософські стратегії XXI століття» (Харків, 29-30 вересня 2006 р.), VIII міжнародна науково-практична конференція «Про природу сміху» (Одеса, 25-26 квітня 2008 р.), щорічних всеукраїнських наукових конференціях молодих учених ХДАК «Культура та iнформацiйне суспільство ХХ століття» (квітень 2003 р., 2004 р., 2005 р., 2007 р., 2008 р., 2009 р.).

Публікації. Основні ідеї й положення дисертації викладені в 18 публікаціях, у зокрема в 6 статтях, опублікованих у спеціалізованих наукових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів (зокрема 11 підрозділів), висновків і списку використаних джерел (214 найменувань, серед них 17 - іноземними мовами). Повний обсяг роботи - 209 стор. Обсяг основної частини тексту - 189 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір і актуальність теми дисертаційної роботи; розкрито ступінь розробленості проблеми в зарубіжній і вітчизняній літературі; зазначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами; сформульовано мету й основні завдання, об'єкт, предмет і теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження; розкрито наукову новизну положень, які виносяться на захист; викладено практичне значення одержаних результатів; наведено дані про апробацію результатів дослідження; структуру й обсяг дисертації.

У першому розділі «Генезис філософсько-антропологічного осмислення мови сміху», який складається з чотирьох підрозділів, досліджується проблема генезису мови сміху: вивчається міфологічне обґрунтування сміху; порушується питання про сміх Христа; проаналізовано мовні аспекти святкового карнавального сміху; охарактеризовано етапи і тенденції розвитку форм реалізації сміху як характерної особливості української ментальності. Аналіз ґенези мови сміху робить очевидним втілення в ньому архетипових сюжетів.

У підрозділі 1.1. «Міфопоетика сміху» виявлено, що міф є підґрунтям виникнення сміху. Під «міфопоетикою сміху» розуміється розгляд специфіки міфу про сміх в аспекті передісторії розвитку найдавнішої міфології як синкретичної єдності не тільки з найдавнішими філософськими уявленнями, але й зі словесними джерелами в літературній, художній творчості із притаманною йому образністю. Світ міфопоетики сміху - це сфера мовної дійсності. Як образність виникають класифікаційні схеми в чуттєво-конкретній формі, наприклад, порівняння й метафори. Отже, міф можна відтворити на основі семантики метафор, які різноморфно його виражають, але сам він, як образ, поза метафорами не існує. В древніх ритуалах першоджерелом виникнення сміху була подія, що мала важливий символічний контекст. Червоне, око, коло, рот й навіть рух вгору-вниз - усі ці символи пов'язані між собою через метафори пробудження, народження, росту, які, у свою чергу, семантизують сміх. Виявлено джерела трансгресивності сміху в архаїчних обрядах. Сміх при похоронах, вбивстві й смерті слугував оберегом, засобом захисту від помсти мертвих. Тому в міфологізованих культурах сміх над смертю виконує ритуальну функцію. Сміх проголошує «оборотність» смерті, можливість нового народження, як людини, так і природи.

У підрозділі 1.2. «Християнські дискурси про сміх» простежено взаємодію різноманітних форм дискурсів щодо ставлення до сміху в християнстві. Питання про сміх Христа є досить суперечливим та основується на традиційному (несміяння Христа) та францисканському (обстоювання права на сміх за Христом) дискурсах. Сміх належить до тілесного низу й вважається проявом слабостей гріховної плоті, «іншої» ? тобто земної - природи людини. Боротьба із власною гріховністю означала й боротьбу зі сміхом. Цей осуд сміху можна пояснити ще тим, що для християнської метафізики надзвичайно важливі внутрішні проблеми гріховної людини, що намагається перебороти цю гріховність. Коли йдеться про проблему порятунку душі, то він можливий тільки через сльози, а не через сміх. Індійський філософ Бхагван Шрі Раджніш, який належить до іншої (нехристиянської) культури, не тільки визнавав сміх Христа, але й наголошував на цьому у своїх проповідях. Його погляди на сміх збігаються із францисканським дискурсом.

Підрозділ 1.3. «Сміхові стратегії Середньовіччя й Ренесансу» присвячений аналізові філософських підходів щодо середньовічного карнавального сміху та ренесансної теорії сміху. Ґрунтуючись на дослідженнях М. М. Бахтіна, М. Т. Рюміної та В. П. Даркевича, охарактеризовано властивості карнавального сміху та запропонована фігура антропотипу «homo ridens» - «блазень», «хитрун», «дурень» - невід'ємний персонаж свята. У цих антропотипних фігурах знайдена адекватна «форма буття людини - байдужого учасника життя, вічного спостерігача й віддзеркалювача її», тобто та сама форма людської активності, чия єдина мета - «протиборствувати» всьому, що вона зображує. Карнавальний сміх є логічним продовженням ритуального сміху, його розвинена й помпезна форма вираження, і сприяє карнавалізації свідомості людини. Сміх і «карнавалізація свідомості» стають засобом руйнування серйозності людини. Мовна функція в концепції сміху М. М. Бахтіна в рамках «народної сміхової культури» складається з: 1) обрядово-видовищних форм (свята карнавального типу та ін.); 2) словесних сміхових творів (усних і письмових, латинською й народними мовами); 3) різних формах й жанрах фамільярно-майданного мовлення (лайки, божіння та ін.). Вони відображають «єдиний сміховий аспект світу».

У підрозділі 1.4. «Сміх як характерна риса української ментальності» увага зосереджується на неповторному почутті гумору, що властиве українській нації. Є підстави вважати гумор одним із древніх елементів українських архетипів. Дослідження архаїчної системи уявлень і зв'язку зі світоглядом наших предків та історичних домінант феномену сміху розкриває проблему співіснування сміху древнього й сучасного в єдиній формі, дозволяє систематизувати ретроспективу проявів національного гумору, розглянути форми реалізації сміху. Описані особливості сміхової культури українців зумовлені архетиповою ментальністю, на якій ґрунтуються традиційні духовні цінності. Український гумор відрізняють щиросердечний гуманізм, християнське милосердя. Водночас не є рідкістю висміювання негативних елементів, що впливають на процес відродження української нації.

Другий розділ «Антропотип “homo ridens” в концепції мови сміху», який складається з чотирьох підрозділів, містить теоретичний аналіз некласичних дискурсів сміху на основі філософських концепцій С. Кьєркегора, Ф. Ніцше, З. Фрейда і А. Бергсона. Праці цих дослідників стають приводом для виокремлення дисертантом основних різновидів антропотипу «homo ridens»: Той, Хто Іронізує, надлюдина (як його предтеча Заратустра) і особистість, що перетворюється на «клоуна», «блазня», «маріонетку».

У підрозділі 2.1. «Екзистенціальний парадокс іронії» досліджено екзистенціальну концепцію С. Кьєркегора, відповідно до якої «іронія - абсолютне нескінченне заперечення стосовно до всього сущого», оскільки заперечує абсолютну значимість усіх можливих уявлень. Іронія - особливий тип дискурсу, спрямований на осягнення істини, при цьому вона набуває універсальної спрямованості. Це один зі способів побічно (через аналогії, метафори, суперечливі твердження) висловлювати свої думки. Антропотип «Той, Хто Іронізує» - «об'єктивне втілення» світової іронії - протиставляє себе своєму часу й знищує дійсність за допомогою самої дійсності, показує недосконалість того світу, в якому перебуває він сам і оточуючі його індивіди. Руйнуючи підвалини, «Той, Хто Іронізує» підносить іронію в ранг найвищого блага для створення нової дійсності, вільної від сумів і прикростей. Лише така свобода може забезпечити поетичне життя в образах, а це означає нові семантичні одиниці для мови сміху. Тому «Той, Хто Іронізує» - не тільки особистість, що поетично творить, але й індивід, що мовно творить. Безсумнівно, це відбивається й на мові сміху «Того, Хто Іронізує». Гама позитивного негативу пронизує будь-які висловлення цього антропотипу і висуває на перший план іронічне світосприймання парадоксів буття.

У підрозділі 2.2. «Образи сміху в антропології надлюдського» окреслено три складові частини образів сміху у філософії Ф. Ніцше: «грецька або сократична веселість», «метафізична іронія» і «сміх Заратустри». У цих образах сміху відбивається вся філософія Ніцше як така. Перший символізує європейську традицію, яку він заперечував; другий - те нове, що він стверджує, руйнуючи минуле; третій - характеризує глибинний настрій нової людини, її метафізичний песимізм, утілений у сміху й викликаний переживанням таємниці світу, що відкрилася їй. Усі образи-значення сміху Ніцше підтверджують метафорико-міфологічну символіку сміху, пов'язану зі світловим циклом в архаїці. Заратустру можна назвати двійником Ісуса Христа, своєрідним Ісусом Христом у Задзеркаллі й одночасно предтечею надлюдини, що вступає зі сміхом у нову реальність. Сміх Заратустри стає символом ніцшеанського шляху звільнення людини від колишніх цінностей. Справжня надлюдина - це руйнівник старих цінностей і творець нових, своєрідний продовжувач «Того, Хто Іронізує». Крах традиційних цінностей супроводжує метафізичний сміх. Багатоликість сміху Заратустри масштабна. Значення мови сміху постають у ньому домінуючим настроєм та відповідають грі мови й розуму, грі сміху.

Розроблена триадична структура здатності до сміху «тварина - людина - Бог», у якій тварина - «абсолютний низ», ще не сміється, людина - сміється, а Бог - «утілена висота», уже не сміється.

У підрозділі 2.3. «Мова сміху в концепті «несвідомого» досліджено сутність фрейдівської концепції, де комічне - один зі способів компенсувати постійну незадоволеність людини життям. Відповідно до концепції, комічне належить до сфери передсвідомого (приховане несвідоме), а дотепність - до несвідомого (притлумлене динамічне). Сміх - рефлекс, дуже подібний до безумовного. Він, ірраціональний і несвідомий, здійснює захисну функцію межування від пропонованої дійсності. Рушійною силою філософських поглядів Фрейда є мова й несвідоме, котре виявляється в мові сміху не в тому розумінні, що воно в ньому виражається, а в тому, що в них однакова структура: вони однаково артикулюються й висловлюються. Фрейд розуміє мову як органічне ціле, матерією якого є буква, а формою - бажання. Виразним началом у цьому сенсі слугує не ідея й не передбачуваний речовинний еквівалент слова, а сама буква або поєднання букв, які утворюють ту або іншу конфігурацію, що народжує образ. Мова сміху в стані миттєвого й повного симбіозу з бажанням може сприяти реалізації бажання (реальній або уявній), що завершується безсумнівним задоволенням.

Підрозділ 2.4. «Мова сміху як прояв інтуїтивного знання» висвітлює оригінальну філософську інтерпретацію феномену сміху А. Бергсона. Він розглядає інтуїтивну спрямованість сміху як здатність пізнання, що відмовляється від слів, понять, категорій, загальнозначущих символів та є інстинктом, що пробудився і розкриває найглибші таємниці життя. Бергсон порушив питання про те, як мова взаємозв'язана зі сміхом. Мова надає комічних ефектів й пристосована, наскільки можливо точно, до форм людського мислення. Вона настільки багата відтінками тонів, що сміх може відбутися від тривіального блазнювання й закінчуючи найвитонченішими формами гумору й іронії. Комічний ефект буде щоразу, коли ми природне висловлення якої-небудь думки висловимо в іншому тоні. Таким чином, мова і сміх тісно й нерозривно пов'язані між собою, безпосередньо впливають один на одного. Мова сміху нагадує логіку мрій, з урахуванням умовиводу, що в мові сміху можуть траплятися якісь міркування, які можуть сприйматися уві сні як правильні, а наяву позбавлені будь-якого змісту. Саму людину сприймають несерйозно, маючи на увазі під її витівками клоунаду й блазнювання, бо основою комічного є «маскарад», що руйнує «фетишизовані», «обрядові» аспекти людського життя й перетворює особистість на «клоуна», «блазня», «маріонетку» - різновидів антропотипу «homo ridens».

Третій розділ «Основні характеристики мови сміху», який складається з трьох підрозділів, присвячено дослідженню й обґрунтуванню чотирьох базисних характеристик мови сміху: трансгресивність, деконструктивність, маніпулятивність та перверсивність.

У підрозділі 3.1. «Трансгресивність сміху і його місце у філософській антропології» розкривається питання про взаємовідношення сміху і смерті як трансгресивних явищ людського життя. Установлено, що ідея трансгресії має три атрибути: емоційна дієвість, образна реальність і інтелектуальна прийнятність. Виявлено зв'язок сміху, поверхневого явища з ризомою. Таким чином, сміх стає ризоморфним явищем. Він передається через різні форми витрати (смерть, екстаз, жертвопринесення, еротизм та ін.), які визначають закон сполучення через гедоністичні принципи. На основі визначень сміху Ж. Батая як «сміху самітності» і «сміху зникнення» висунута гіпотеза, що ці види сміху - ті самі іпостасі трансгресивності сміху, а мову Батая можна вважати основою мови трансгресивності сміху. Страх смерті під час сміху витісняється, а людина стає відносно вільною від страху, при цьому посміхаючись. Сутність людини полягає в тому, що лише вона здатна усвідомити свою смерть і тільки людині властиво сміятися - цим вона й відрізняється від тварини, здатністю до трансгресії як подолання - сміхом смерть подолав, людина прагне затвердити себе на цій Землі.

У підрозділі 3.2. «Деконструктивність мови сміху» висвітлено аспекти другої характеристики мови сміху на засадах філософської концепції Ж. Дерріди та його трактування роману Дж. Джойса «Улісс». Зосереджуючи увагу на мовних проявах сміху, Дерріда приводить мову сміху до «прикордонного стану» між мовною емпірією й філософією. Установлено, що численні символічні асоціативні картини в «Уліссі» є модифікаціями традиційних символів архаїчної міфології, а міфологічний характер сміху побудований на «потоці свідомості». Комізм трансформується як у мовотворення, і навпаки, мовотворення зберігає комізм однією зі своїх провідних цілей і стимулів. Тому, діючи на межі мови, розширюючи її, Джойс створює безліч неологізмів. Це «збірні» або «складні» слова, що складаються із двох, які ведуть до сміхового ефекту. Також за допомогою морфологічного словотворення в мовознавстві афіксації досягається сміховий ефект. Коли основа слова залишається незмінною, а до неї за допомогою афіксів приєднуються інші частини слова, виражаючи й змінюючи, таким чином, граматичне значення слова, створюються абсолютно незрозумілі й неіснуючі слова. Сміх у такому разі сприймається як початок світотворення, як сила, що мовно творить, інтелектуалізує мову та призводить до його конвергенції з філософією й лінгвістикою. Наголошено, що в сміховому осягненні абсурду виявляється деконструктивність мови сміху.

У підрозділі 3.3. «Сміхова футурологія в контексті філософської антропології» визначено можливі шляхи розвитку досліджуваного питання та розглянуто футурологічний аспект проблеми сміху. Маніпулятивність і перверсивність є головними характеристиками мови сміху у футурологічному аспекті філософської антропології. На прикладі нейро-лінгвістичного програмування (НЛП), напрямку, що ґрунтується на філософських принципах симулякрів, доведено, що сміх і мова є засобами маніпуляції свідомістю.

Якщо іронія, за Дельозом, це «мистецтво глибини», то вона протиставляється гумору як «мистецтву поверхні». Гумор змінює іронію, моделюючи новий тип мислення, де сам же несе важливе виразне навантаження, таким чином краще виражаючи сучасний стан мислення й мови. Сміх змінює свій характер зі зміною характеру мислення, мови і, отже, мовлення. На прикладі аналізу творів Ж. Дельоза «Уявлення Захер-Мазоха» і Л. фон Захер-Мазоха «Венера в хутрах» досліджена перверсивна мова сміху, смисл якої полягає в тому, що крізь «видимий світу сміх» струменіють «незримі світу сльози» - класична модель перверсивності відносин між жорстокою стихією чуттєвості й безпомічною слабістю чутливості. Згідно з Дельозом, гумор належить до мазохізму, а іронія - до садизму. Виявлено, що твір Л. фон Захер-Мазоха «Венера в хутрах» має фундаментальний символічний набір міфопоетичної теми сміху. Цей символічний набір поділяється на колірні й речові мотиви, які відбивають злий сміх у творі, але однаково виявляються спрямованими до добра. Завдаючи болю, сміх надає шанс на переродження, кличе до перетворення себе.

мова сміх антропотип

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовані основні підсумки проведеного дослідження, які висвітлюють проблематику і загальну структуру роботи. Основою концепції дисертаційного дослідження є новий філософсько-антропологічний ракурс вивчення мови сміху. Здійснене дослідження дозволило досягти мети і вирішити поставлені завдання, підтвердило ефективність застосування головних методологічних принципів. Основні результати виконаної роботи полягають у тому, що:

1. При розгляді генезису мови сміху обґрунтовано міфотворчу модель сміху й доведено, що міф-сміх у його образності являє собою систему значимостей, які позначають образ як основний смисл міфу. Виявлено зв'язки сміху з архаїчними ритуальними практиками, древні архетипові мотиви й образи в міфологічному характері сміху при його деконструкції. Дослідивши багато теорій і християнських трактувань сміху, дисертант констатує, що, втілившись у людину, Ісус Христос міг сміятися, а як Син Божий не сміявся, оскільки був всевидючий і міг усе передбачити (сміялася лише людська натура Христа).

2. На основі вивчення сміхових стратегій Середньовіччя й Ренесансу зафіксовано, що сміх набуває виміру філософсько-антропологічного феномену з виразним виявленням його мовної функції, що простежується М. М. Бахтіним через етапи наявності й безпосереднього впливу «народної сміхової культури», «меніппової сатири» в становленні й розвиткові ренесансної теорії сміху, що формувалася виключно на античних джерелах. Лінгвоантропологічний ключ розуміння ідей Рабле (за М. М. Бахтіним) полягає в тому, що людина (мікрокосм) не має власне «прямої» мови й відчуває іронічну перевагу над дійсністю. Людина, носій сміху, грає з усіма речами всесвіту (макрокосм) та створює «сміховий і критичний коректив» до всіх мов. Таке бачення сміху - не «мікрокосм різномовлення», а його «макрокосм багатослівності», у якій мови крім того зазнають «знущання» й іронічного «умертвіння».

3. Проаналізувавши етапи й тенденції розвитку форм реалізації сміху як характерної риси української ментальності, доведено, що в національній своєрідності гумору виявляється міфологізована сторона національного характеру. Через уміння глузувати зі своїх проблем українську націю можна назвати «нацією, що сміється». Сміх в українській філософії можливий і існує, переважно, як в рамках народного (архаїчного) шару попередніх епох і літературно-філософської спадщини минулих століть, так і в рамках вербально-віртуального спілкування в сучасному українському суспільстві, що припускає спільність мови як найбільш змістоємний засіб комунікації.

4. Становлення й розвиток антропотипу «homo ridens» у філософській антропології відбулися в період Середньовіччя в архетипових фігурах «блазня», «хитруна», «дурня». Виділено основні різновиди антропотипу «homo ridens»: Той, Хто Іронізує; особистість, що перетворюється на «клоуна», «блазня», «маріонетку», якою згодом можна маніпулювати; надлюдина (як його предтеча Заратустра).

5. Проаналізовано мову сміху в контексті концепту «несвідоме» й інтуїтивного знання. Сміх є комунікативним елементом у філософській антропології, будучи ірраціональним і несвідомим, оскільки людина впадає в екстатичний стан, сміючись. Запропоновано використовувати для мови сміху термін «сміхова комунікація». Для того, щоб відбулася «сміхова комунікація», повинен утворитися безперервний континуум свідомості, де існують знаки, символи, мова тощо - усе те, що є основою розуміння людьми один одного, основою діалогу й спілкування. Безперервний континуум свідомості - реалізація діалогу сміхової комунікації. На основі інтуїтивістської концепції сміху А. Бергсона стало можливим об'єднати інтуїцію й сміх, чисту тривалість і чистий розум. Бергсон називає знання, що виникає з інтуїції, «проникненням у чисту тривалість». Сміх звертається до чистого розуму. За допомогою інтуїції постійно створюються нові поняття, які проникають у дійсність, а розум розкриває сутність дійсності. Так, дійсність поєднує інтуїцію й сміх, чисту тривалість і чистий розум, є їхньою сполучною ланкою й визначальною силою.

6. Здійснено теоретичне обґрунтування основних характеристик мови сміху та завдяки результатам дослідження до наукового обігу введено їх назви: трансгресивність, деконструктивність, маніпулятивність і перверсивність.

7. Виявлено джерела трансгресивності сміху в архаїчних обрядах і її основи у філософській антропології. Сміх є одним зі способів екстеріоризації смерті, своєрідним засобом, системи кодів якого, розміщені на поверхні, за допомогою мови символів здійснюють операцію трансгресії. Визначено етимологічну близькість слів «сміх» і «смерть», що виявляється в однаковому початковому звучанні слів і має своє походження в санскриті.

8. На основі наукових формулювань М. Фуко про трансгресію як «непозитивне твердження» і В. Гусаченко як «стверджуюче заперечення» висунуто версію-гіпотезу, що трансгресія - це магніт із двома полюсами, амбівалентне ціле, де твердження й заперечення співіснують одночасно, доповнюючи один одного. Доведено, що сміх має трансгресивне подвоєння, смислом якого є взаємне повернення. Визначено й обгрунтовано такі об'єднуючі мотиви-фактори сміху й смерті в їх трансгресивному співвідношенні: око, дзеркало, заборона (табу), звільнення, задоволення й насолода.

9. Визначено категорію комізму, що поєднує Дерріду й Джойса - private jokes («приватизований комізм») - комізм для вузького кола осіб, з різко зниженим рівнем комунікативності. Як Дерріда, так і Джойс приватизують своє мислення, трансформуючи «жарти для себе» в зразки руйнування смішного й дотепного. Отже, деконструктивність мови сміху характеризує відокремленість, інакшість, відчуженість від інших.

10. Доведено, що сміх і мова є засобами маніпуляції свідомістю, а люди - об'єкти маніпуляції постають у ній як «речі», як знеособлені суб'єкти. Вони розуміються як «маріонетки» і «ляльки», а ситуація маніпулювання ними - це ситуація «гри буття з людиною». Тобто це - обман, «обдурювання» з метою змусити людину обманутися за її власним бажанням - класична сміхова або комічна ситуація в напрямі НЛП, що може бути названо сміхом майбутнього: саме за допомогою цього сміху-маніпуляції існує можливість побороти зло в нинішньому світі симулякрів.

11. Інтерпретовано новий ефект перверсивної мови сміху, смисл якої полягає в тому, що іронія (вертикальна дистанція - садизм) піднімає й скидає; а гумор (горизонтальна дистанція - мазохізм) опускає й розбещує.

Спроба створення цілісного підходу до вивчення сміху як філософсько-антропологічного феномену може знайти своє продовження в поглибленому дослідженні різноманітних форм прояву сміху в мові: видах сміху у філософії мови, філософських аспектах вербального гумору, антиподах сміхової дискурсивності. Об'єктом подальших досліджень можуть бути інші, не менш важливі форми прояву сміху в мові, такі як засоби масової інформації й Інтернет.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1. Коробка Г. А. Лингвофилософская концепция смеха А. Бергсона / Г. А. Коробка // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. Філософія. -- Х., 2004. -- № 638 : Філософські перипетії. -- С. 164-169.

2. Коробка Г. А. Мифопоэтика смеха / Г.А. Коробка // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. Філософія. -- Х., 2008. -- № 792 : Філософські перипетії. -- С. 174-184.

3. Коробка Г. А. Ницшеанская лингвофилософия смеха / Г. А. Коробка // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. Філософія. -- Х., 2003. -- № 591 : Філософські перипетії. -- С. 173-177.

4. Коробка Г. А. Христианские дискурсы о смехе / Г. А. Коробка // Вісн. Харк. нац. ун-ту ім. В. Н. Каразіна. Сер. Філософія. -- Х., 2002. -- № 561 : Філософські перипетії. -- С. 233-237.

5. Коробка Г. О. Гумор у віртуальній реальності / Г. О. Коробка // Вісн. Харк. держ. акад. культури : зб. наук. пр. -- Х., 2009. -- Вип. 24. -- С. 75-80. -- Бібліогр.: 4 назви.

6. Коробка Г. О. Сміхові формати в Інтернеті / Г.О. Коробка // Дьоб / Докса : зб. наук. пр. з філософії та філології / Одес. нац. ун-т ім. І. І. Мечникова. -- О., 2008. -- Вип. 13 : Сміх та серйозність: множинність видів та взаємин. -- С. 207-213.

7. Коробка Г. А. Дискурсивные формы философии языка / Г. А. Коробка // Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття : матеріали наук. конф. молодих учених, 22-23 квіт. 2004 р. / Харк. держ. акад. культури. -- Х., 2004. -- С. 45-46.

8. Коробка Г. А. Метафора и символ в философии языка / Г. А. Коробка // Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття : матеріали наук. конф. молодих учених, 20-22 квіт. 2005 р. / Харк. держ. акад. культури. -- Х., 2005. -- С. 35-37.

9. Коробка Г. А. Оранжевая революция, или революция с улыбкой на устах / Г. А. Коробка // Демократичні цінності, громадянське суспільство і держава : матеріали ХІІІ Харк. міжнар. Сковородинів. читань, 30 верес.-1 жовт. 2005 р. -- Х., 2005. -- С. 303-305.

10. Коробка Г. А. Серьёзность смеха в современном обществе / Г. А. Коробка // Філософські стратегії XXI століття : матеріали XIV Харк. міжнар. Сковородинів. читань, 29-30 вересня 2006 р. -- Х., 2006. -- С. 125-128.

11. Коробка Г. А. Смех как способ раскрытия противоречий, критерии комических несоответствий / Г. А. Коробка // Інформаційно-культурологічна та мистецька освіта: стан та перспективи : матеріали міжнар. наук. конф. 12-13 жовт. 2004 р. / Харк. держ. акад. культури. -- Х., 2004. -- С. 153-154.

12. Коробка Г. А. Смеховые интенции в культуре ХХ века / Г. А. Коробка // Інформаційно-культурологічна та мистецька освіта (консенсус, партнерство, стандарти) в контексті Болонського процесу : матеріали науково-практичної конф. 13-14 грудня 2005 р. / Харк. держ. акад. культури. -- Х., 2005 -- С. 36-38.

13. Коробка Г. А. Трансгрессивность смеха и его место в философской антропологии / Г. А. Коробка // Культура та iнформацiйне суспiльство ХХI столiття : матерiали наук. конф. молодих учених, 23-24 квiт. 2009 р. / Харк. держ. акад. культури. -- Х., 2009. -- С. 9.

14. Коробка Г. А. Философия языка Ф. Ницше / Г. А. Коробка // Культура та інформаційне суспільство ХХІ століття : матеріали наук. конф. молодих учених, 16-18 квіт. 2003 р. / Харк. держ. акад. культури. -- Х., 2003. -- С. 72-73.

15. Коробка Г. О. «Флеш-моб» як феномен у сучасній культурi / Г. О. Коробка // Культура та iнформацiйне суспiльство ХХI століття : матерiали наук. конф. молодих учених, 24-25 квiт. 2007 р. / Харк. держ. акад. культури. -- Х., 2007. -- С. 33.

16. Коробка Г. О. Місце гумору в розвитку творчого образу педагога / Г. О. Коробка // Культура та iнформацiйне суспiльство ХХI столiття : матерiали наук. конф. молодих учених, 24-25 квiт. 2008 р. / Харк. держ. акад. культури. -- Х., 2008. -- С. 103-104.

17. Коробка Г. О. Філософська інтерпретація сміху у М. Хвильового / Г. О. Коробка // Філософія і література : матеріали ХІ Харк. міжнар. Сковородинів. читань, 24-25 верес. 2004 р. -- Х., 2004. -- С. 160-162.

18. Коробка Г. О. Християнське трактування сміху (по роману У. Еко «Ім'я Рози») / Г.О. Коробка // Духовна культура в інформаційному суспільстві : матеріали наук. конф. ХДАК, 25-26 січня 2002 р. / Харк. держ. акад. культури. -- Х., 2002. -- С. 32-33.

АНОТАЦІЇ

Коробка Г. О. Філософсько-антропологічне осмислення мови сміху. - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури. - Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна. - Харків, 2009.

Дисертація присвячена дослідженню нового філософсько-антропологічного ракурсу мови сміху. Простежено генезис мови сміху у філософській антропології на основі міфологічних, християнських, середньовічних поглядів, а також періоду Відродження на дану проблематику. Показано, що сміх є характерною рисою української ментальності, оскільки вміння сміятися зі своїх проблем завжди допомагало українських нації перебороти труднощі.

Підкреслено, що становлення й розвиток антропотипу «homo ridens» у філософській антропології відбулося в період Середньовіччя в архетипових фігурах «блазня», «хитруна», «дурня». Виділено основні різновиди антропотипу «homo ridens» - Той, Хто Іронізує; особистість, що перетворюється на «клоуна», «блазня», «маріонетку»; надлюдина (як його предтеча Заратустра).

Проаналізовано мову сміху в контексті концепту «несвідоме» й інтуїтивного знання. Запропоновано використовувати для мови сміху термін «сміхова комунікація».

Визначено чотири основні характеристики мови сміху: трансгресивність, деконструктивність, маніпулятивність і перверсивність.

Ключові слова: мова сміху, антропотип «homo ridens», іронія, несвідоме, сміхова комунікація, трансгресивність, деконструктивність, маніпулятивність і перверсивність.

Коробка Г. А. Философско-антропологическое осмысление языка смеха. - Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 - философская антропология, философия культуры. - Харьковский национальный университет им. В. Н. Каразина. - Харьков, 2009.

Диссертация посвящена исследованию нового философско-антропологического ракурса языка смеха. В работе прослежен генезис языка смеха в философской антропологии на основе мифологических, христианских, средневековых и возрожденческих воззрений на данную проблематику. Показано, что смех является характерной чертой украинской ментальности, т.к. умение смеяться над своими проблемами всегда помогало украинской нации преодолеть трудности.

Подчеркнуто, что становление и развитие антропотипа «homo ridens» в философской антропологии произошло в период Средневековья в архетипических фигурах «шута», «плута», «дурака». Выделены основные разновидности антропотипа «homo ridens» - Иронизирующий; личность, превращающаяся в «клоуна», «шута», «марионетку»; сверхчеловек (как его предтеча Заратустра).

Проанализирован язык смеха в контексте концепта «бессознательное» и интуитивного знания. Предложено использовать для языка смеха термин «смеховая коммуникация».

Определено четыре основные характеристики языка смеха: трансгрессивность, деконструктивность, манипулятивность и перверсивность.

Ключевые слова: язык смеха, антропотип «homo ridens», ирония, бессознательное, смеховая коммуникация, трансгрессивность, деконструктивность, манипулятивность и перверсивность.

Korobka G. O. Philosophic-anthropological Comprehension of the Language of Laughter. - Manuscript. Thesis for Candidate's Degree in Philosophy, speciality 09.00.04 - philosophic anthropology, philosophy of culture. - V. N. Karazin Kharkiv National University. - Kharkiv, 2009.

The thesis is devoted to the investigation of the new philosophic-anthropological perspective of the language of laughter. The genesis of the language of laughter in Philosophic Anthropology has been traced on the basis of mythological, Christian, Medieval and Renaissance views on this problem. In the course of the research, it is ascertained that myth-laughter is a system of metaphors, which accordingly represent an image as a principal meaning of a myth. It is summed up that Jesus Christ could laugh in the human look, but he did not laugh as God's Son inasmuch as he was omniscient and could envisage everything. The author of the thesis has cleared up the linguanthropological key of understanding of Rabelais' philosophic ideas (according to M. M. Bakhtin), which lie in the following: a human being - a laughter bearer (microcosm) does not have his proper «direct» language, feels ironic superiority over reality, plays with all the objects of the universe (macrocosm) and creates «laughing and critical correction» to all the languages. This laughter vision is not «microcosm of contradictory variance», but its «macrocosm of verbosity». It is shown in this thesis that laughter is a characteristic feature of Ukrainian mentality as the ability to laugh at its problems always helped the Ukrainian nation to overcome difficulties.

It is emphasized in the thesis that formation and development of the anthropotype «homo ridens» in Philosophic Anthropology occurred in the medieval times in the archetypical figures of «man of motley», «rogue», «fool». The main varieties of the anthropotype «homo ridens» are highlighted: Mocker, Superman (as his precursor Zaratustra), Individual being turned into «clown», «fool», «marionette». Mocker is an «objective incarnation» of the world irony, a subverter of foundations. Showing the imperfection of the world he and those around him are, Mocker raises irony to the rank of the highest benefit to create new reality. At the heart of comical there is a «masquerade», which ruins «fetish», «ritual» aspects and turns an Individual into «clown», «fool», «marionette» (varieties of anthropotype «homo ridens»). A human being himself is perceived lightly meaning clownery and buffoonery by his tricks. Zaratustra, who typifies the anthropotype «homo ridens» of Superman, is also a creator of new values and a preacher of laughter. Deepest mood of a new man, his metaphysical pessimism embodied in laughter and aroused by experience of world's secret he has learned characterizes him. The language of laughter is analyzed in the concept of «unconscious» and intuitive knowledge. Laughter is a communicative element in Philosophic Anthropology, being irrational and unconscious as a person goes into ecstasies while laughing. It is offered to use a term «laughter communication» for the language of laughter. «Laughter communication» can be realized if uninterrupted continuum of consciousness is formed where there are signs, symbols, language etc. Relying on H. Bergson's theory of intuitive knowledge, laughter and intuition, pure duration and pure intellect are united by way of reality.

...