Метатеорія свідомості: аксіологічний аспект

В дисертації зазначається, що метатеорія свідомості є способом ґрунтовного опису умов функціонування свідомої здатності до різних форм діяльності. В загальних рисах вона може бути висловлена в положеннях: свідомість неможливо досліджувати як об'єкт, оскільки усвідомлюючий завжди, первісно і повністю, перебуває в ньому як в “бутті”, вона може бути лише “квазі-об'єктом” або метаоб'єктом, “уявлятися як об'єкт” (Е.Гуссерль); позиція усвідомлюючого як “внутрішнього” по відношенню до свідомості не дозволяє розглянути останню як проблему, а тільки описувати, інтерпретувати її як таке, що може бути зрозуміле як “свідомий досвід”; метатеорія свідомості, поза апріорними синтетичними судженнями, володіє синтетичною природою: вона містить в собі значно більше, чим значення, яке їй приписується, як терміну; свідомість як феномен є більше, ніж факт; свідомий акт має відношення до такої області речей, котрі виникають тільки через певні уявлення про самих себе.

В підрозділі показано укоріненість буття людини в соціальності, де відбувається подолання суперечностей індивідуального і колективного, предметно-тілесного і свідомо-духовного, опосередковано-соціального, об'єктивованого в суспільній та індивідуальній свідомості.Обгрунтовується необхідність застосування методу трансцедентально-феноменологічної редукції, завдяки чому виникає можливість проникнення в трансцендентні глибини свідомості, що зміщує акцент наукового пошуку з теоретико-пізнавальної здатності особистості на умови її буття в світі: вона визначається через суб'єктивність власного “Я” в силу розуміння, осмислення належності до світу, існування якого вона “оцінює”, “переживає” тощо.Відзначається, що центром свідомості суб'єкта виступає “Я”, в якому інтегрована його інформаційно-пізнавальна база, внаслідок чого воно є особливою духовною формою освоєння соціального і духовно-культурного світу і разом з тим формою саморозвитку самосвідомості. В результаті спосіб життєдіяльності індивіда набуває повноти універсальності, активного характеру в процесі рефлексії соціокультурної сфери і продовжується в духовному житті суб'єктивного “Я”. Стверджується, що самосвідомість утворює неповторність, індивідуальність свідомості людської особистості.

В другому підрозділі другого розділу “Логіка основ свідомості в структурах “життєвого світу” вперше досліджено зміст і завдання феноменологічного дискурсу у вирішенні проблеми онтологічного статусу свідомості, що дає можливість через трансцендентальні структури “життєвого світу” визначити соціально-світоглядні орієнтації індивіда.

В підрозділі показано, що феноменологічна визначеність “життєвого світу” виявляє залежність пізнання від “позанаукової” свідомості, котра складається із суми “безпосередніх очевидностей”. Встановлено, що концепт “життєвого світу” на практиці є культурно-історичним образом, яким він виступає у свідомості різних людських спільнот та індивідів. Завдяки трансцендентним основам, “життєвий світ” завжди суб'єктивний, а тому релятивний, мінливий, динамічний. В силу цього він завжди проблемний, що є умовою розвитку творчих можливостей особистості. Як “проблемне поле”, “життєвий світ” не тематизується об'єктивістсько-раціоналістичними дослідженнями і емпіричною наукою. Інваріанти “життєвого світу” є конструктами абстрагуючої теоретичної діяльності, результатом феноменологічної редукції індивідуально-суб'єктивного смислу об'єктів соціокультурного середовища як сфери значень і знань, конституйованих суб'єктивністю. Обґрунтовується думка, що вчення Е.Гуссерля про “життєвий світ” може мати теоретико-практичне значення за умови поєднання і взаємодії із світом “соціального буття”, в якому інтенції свідомості входять” в процес розвитку культури. Концепт “життєвого світу” розкриває внутрішню, трансцендентну композицію сил і здібностей індивіда в процесі життєдіяльності, внаслідок чого соціокультурна реальність розуміється як нескінченне поле вимірів екзистенції й інтелектуальності особистості. Аналіз “життєвого світу” показує, що відповідно до логіки Е.Гуссерля, самі поняття феноменального походження, такі як “свідомість”, і можуть складати чіткість філософської мови - особливу чіткість “логічних переживань” онтологічного “категоріального споглядання” та інших станів, які утворюють механізм філософування. Це вміння думки балансувати “на межі абсолютно-відносного” (Ж.-П.Сартр).

Логіка розвитку свідомості є способом інтеграції індивіда у “життєвий світ” і одночасно умовою формування його “Я”. Свідомість як основа духовного універсуму особистості містить в собі те, що виходить за межі “наявного” буття. В результаті стверджується свобода вибору в будь-якій сфері людського існування, що приводить до визнання самоцінності, самодостатності, самобутності індивідуально-екзистенційного самовизначення особистості як умови реальності свідомості в структурах “життєвого світу”. Адже те, що схоплюється мисленням в чистому виді, є трансценденція. Отже, це момент безпосереднього досвіду, свідомого досвіду, який передбачає певні опосередковані засоби передачі.Феноменологічне пізнання включає в себе не лише чуттєву інтуїцію, але й категоріальну. Остання і гарантує пізнанню цілісність, адекватність і абсолютність. І в цьому перевага феноменологічного “життєвого світу” перед раціоналізмом гегелівської логіки. В підсумку це відкриває широкі можливості подальшого розвитку суверенності індивіда у вимірах духовності, свободи, самовизначення в аксіологічних орієнтаціях.

Третій розділ дисертаційної роботи “Смислова вертикаль свідомості в бутті індивіда” присвячений аналізу духовного в структурі свідомості, що дозволило визначити сутнісні особливості суб'єктивного досвіду в реальності розвитку етосу культури.

В першому підрозділі третього розділу “Модус духовного в апріорності “Я”-свідомості”, аналізується духовність як основа дійсного буття особистості. Відзначається, що в метатеорії свідомість одночасно постає і як метафізичний, і як трансцендентальний принцип. Останній є загальною апріорною умовою, котра допускає можливість речей “стати об'єктами нашого пізнання” (І.Кант). Як трансцендентальний принцип, свідомість виступає основою всього наступного предметно-практичного мислення, при цьому саме виключаючись з його процесу. Метатеоретичний опис свідомої діяльності є спробою показати, що світ сущого, який містить в собі акти свідомості, ніяк не впливає на їх протікання. І розкриває ряд особливостей світу буття, котрий являє собою актуалізацію свідомості. Важливим моментом даного процесу є духовність. Універсум особистості, основою якого є духовність, на основі трансцендентального принципу вміщує в собі речі, котрі виходять за межі наявного буття; динаміка і мінливість їх буття відбувається в “екзистенційній миттєвості”, “ситуативності”, залученні в рухливі смислові, інтенційні поведінкові контексти. В даному випадку існування набирає водночас “практичного й онтологічного характеру” (П.Рікер).

Важливим аспектом духовності, котра зумовлює особистість бути “живою активністю самотворчості”, комунікації і єдності з іншими особистостями, виступає “Я”-особистості. Вже в найпростіших своїх проявах “Я” виступає сутнісним фактором особистісної рівноваги. Дійсне духовне “Я” особистості виявляється у вмінні робити все, що й інші, воно зберігає себе в постійному розширенні своєї активності, розширенні сфери своїх взаємозв'язків з іншими людьми і речами, що їх опосередковують. Процес формування “Я”розкривється в реальності буття. Це знаходить вираз у “формуванні буття “Я” як мислячого розуму, і одночасно - у формуванні буття світу як розумного порядку. Обгрунтування дійсності екзистенціальної проблеми є умовою буття “Я” і світу. Процес розкриття світу людини є тією динамічною реальністю, через яку людина укорінюється в світі і усвідомлює себе в якості духовної істоти в ньому.Свідомість, зумовлена культурними, соціальними, ментальними, раціонально-дискурсивними та екзистенційно-трансцендентними факторами, в своїй метатеоретичній змістовності найбільш повно розкривається у співвідношенні з поняттям “духовність”. В даному аспекті духовність є цілком закономірним продовженням практичної природи людини, її “Я”-свідомості. Як би не здійснювалась людська активність, її упереджує духовна діяльність. В кінцевому підсумку духовність виступає основою активації і свободи вибору.

В другому підрозділі третього розділу дисертації “Суб'єктивний досвід в реальності розвитку культури” здійснюється аналіз специфіки діяльності “Я”-свідомості в особливостях проявів культурного буття. Культура виступає сукупною здатністю суб'єкта до багатогранної діяльності, в результаті якої дійсність постає в якості соціально-духовної реальності. Відзначається необхідність розглядати “світ культури” як реальність і культурно-історичний процес, “пронизаних” духовністю, що утворює особливий вимір буття. Якщо культура є сукупністю узагальнених форм духовної діяльності, то вона забезпечує введення актуальної пізнавальної дії в русло сукупного свідомого досвіду людства і разом з тим “підключення” цього досвіду у вигляді певного категоріального змісту до актуальної пізнавальної дії. Даний зміст виступає як суб'єктивне, усвідомлене людиною, що робить його в кінцевому підсумку соціально значимим. Підкреслюється неможливість осягнення культури без врахування суб'єкта її діяльності, оскільки безсуб'єктний, чисто “об'єктний” погляд на предметну дійсність просто не існує. З культури не може бути елімінований її суб'єктивний самодіяльний план, так, щоб світ цієї культури постав перед іншими культурами й епохами як суцільно об'єктивний світ, як предметна діяльність, котра рухається власними законами, без залучення до неї інших задумок і соціальних дій. Кожний культурний світ в своєму об'єктивному бутті невіддільний від свого суб'єктивного джерела. Суб'єктивність, котра утворює суб'єктивний досвід, є конституюючою основою культури.

Процес людського існування в культурній реальності перетворюється в історію знаходження індивідом власної духовної сутності, через яку суб'єкт визначає свою універсальність, в якій формується принцип саморозвитку (самостворення) як смислової домінанти в формуванні культурної реальності. Відповідно до цього суперечність “дійсного” і “недійсного” буття в життєдіяльності людини вирішується в процесі індивідуального самовизначення в світі, що й складає рушійне начало і культурного процесу, і відповідного йому духовному розвитку людини. Духовне самовизначення, зазначається в підрозділі, знаходить свій вияв в культурі, параметри якої з'єднуються в єдиний “життєвий світ”, котрий конституює світ культури, що складає безпосередню дійсніть буття людини як людини (“Я” як “Я”), завдяки чому виявляється нерозривний зв'язок людини і світу, всіх ціннісних смислів буття.

Реальність для людини, яка самовизначається, - це не тільки наявна діяльність, але й сфера можливого, причому можливого не “самого по собі”, а можливого на основі людської активності. Вона в персоналізованій діяльності є моментом реалізації синтезу бажаного і наявного через специфічно-індивідуальне прагнення, суб'єктивне осмислення мети, розуміння сенсу власного існування.

Четвертий розділ дисертації “Аксіологічні детермінації національної свідомості” розглядає проблему формування національної свідомості та її аксіологічних імперативів по визначенню культурних орієнтацій, оскільки ідея ціннісного національного самовизначення присутня на всіх рівнях осмислення буття людини.

В першому підрозділі четвертого розділу “Ментально-етнічні чинники ціннісних мотвацій людини” досліджуються особливості впливу ментальних чинників на формування свідомості індивіда. В межах системи культури ментальність має істотне значення для вироблення інтуїтивного бачення проблем, їх практичної асиміляції в раціональні конструкти свідомості. Обгрунтовується необхідність зв'язку “ментальності” з “свідомістю”, зумовленої в такому випадку не лише культурними, історичними, соціальними факторами, але й ірраціональними, трансцендентальними, котрі безпосередньо пов'язані з етосом “ментальності”.

Зміст поняття “ментальності” не підлягає раціонально-дискурсивним детермінаціям. Те, що є “змістом менталітету”, для раціонального мислення так само не істотне, як не істотне і для ментальної людини. Раціональне мислення може приписати ментальному розумінню безліч тлумачних версій і розглядати їх в сукупності як доповнюючі або протилежні одна одній. Але завдяки ментальності, людина бачить все це по-іншому. Вона включає в себе все, але не як окреме і самостійне, а як наглядно-єдине, котре виключає внутрішню суперечливість і взаємоузгодженість. Форма і зміст не є протилежностями, котрі утворюють категоріальну схему ментальності, яка досліджується. Опосередкованість свідомості ментальністю полягає в тому, що кожна раціональна, свідома дія містить в собі низку неусвідомлюваних, ірраціональних дій по організації суспільного та індивідуального життя, які передують усвідомленню та цілісному досягненню належного, і, водночас, залишаються поза межами усвідомлення соціального чи культурного об'єктів. В даному відношенні ментальність виступає в єдності уявлення і мисленнєвих настанов, як ірраціональний компонент в раціональному, є способом подолання однобічностей об'єктивістсько-діяльнісної парадигми й усвідомлення екзистенційно-смислових моментів існування людини - цінностей, форм соціальної взаємодії, гуманізму тощо.

В підрозділі вказується, що апріорні структури ментальності “піднімають” свідомість “над” емпіричністю відображення. Свідоме зусилля як дія не має місцеперебування, тому що воно - стан. І як таке, воно обов'язково повинно бути “над”, оскільки будь-який стан свідомості перебуває в ідеальному стані. Місце ідеального не володіє матеріальною визначеністю, його географія - “паралельна” соціокультурній предметності. Дана метафізична обумовленість ідеальності свідомості забезпечується впливом ментальності, яка в процесі розвитку свідомості стає основою єдності духовно-теоретичного, діяльно-матеріального та практичного освоєння світу, змістом смислоутворення структур творчої діяльності, її ціннісних орієнтацій. Концептуальне висвітлення проблеми ментальності передбачає розширений аналіз свідомості в її національному аспекті. Національно-етнічне зумовлене ірраціонально-ментальним, виокремлює смисловий вплив на формування суб'єктивного усвідомлення належності до цінностей національного буття в його соціальних та культурних формах.

В другому підрозділі четвертого розділу “Національна свідомість в системі екзистенційних самовизначень індивіда” досліджується процес формування самоусвідомлення національної ідентичності в контексті аксіологічних самовизначень особистості.

Національна свідомість визначається як складний соціально-культурний, духовний феномен, який слугує основою єднання нації. В національній свідомості синтезуються поняття граничних основ буття, об'єднаних в цілісну світоглядну формулу, закріплюється результат усвідомлення культурного поступу як структуризації та інституалізації суспільства внаслідок соціального розвитку базових життєвих функцій людини. Як результат трансцендентних впливів ментальності національна свідомість “пронизує” всі сфери життєдіяльності суспільства, є визначенням його буття в системі всіх світоглядно-культурних відносин.

Особливого значення у вирішенні проблеми національної свідомості набуває філософсько-антропологічний підхід, який передбачає врахування як універсальних екзистенційно-буттєвих характеристик індивіда, так і різноманітності антропологічних самостей людей, навіть і належних до одного соціуму. Тому шляхи і способи людського життя не можуть бути уніфікованими; засобом автономності й унікальності людини може виступати в першу чергу національна свідомість. В силу цього особлива увага звернена на аналіз специфіки української національної свідомості через екзистенційно-персоналістичну сутність вітчизняного гуманізму, який виявляє ціннісну самореалізуючу роль людини, її самість, індивідність. Специфіка української гуманістичної позиції полягає в зверненні до “внутрішнього” (“сердечного”) світу, особистісного самопізнання, до власної екзистенції. Поза цим не може відбутися реалізація ролі і призначення людини в світі, основою якого є світ національного буття.

Духовне залученя людини до національної свідомості шляхом входження в розуміння її внутрішнього змісту відкриває дійсні смисли самореалізації особистості в соціокультурному бутті. Шлях оздоровлення сучасного українського суспільства - в аутентичності буття, в здійсненні процесу національного самоусвідомлення, що означає консолідацію спільноти в побудові громадянського суспільства. Але для цього, зазначається в дисертації, людина повинна оволодіти спрямовуючим орієнтиром - національною свідомістю, котра через національну ідею визначить - для якого суспільства, держави, в ім'я якого майбутнього повинна відбуватися такого роду самореалізація.

ВИСНОВКИ

У висновках наведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягае у соціально-філософському осмисленні метатеоретичного підходу до проблеми свідомості. Здійснене дослідження дає можливість в узагальнено-теоретичній формі зробити наступні висновки:

1. Поняття “метатеорія” є складним терміном, в якому перша частина “мета” (від гр. meta - після, за, через) в сучасній науковій термінології використовується для означення таких систем, які, у свою чергу, служать для дослідження або описання інших систем. Однією з таких систем є феномен свідомості, що характеризує такий спосіб існування суб'єктивності, завдяки якому здійснюється як відношення знань до дійсності, так і оволодіння певними точками духовної опори, котрі забезпечують осмислення світу і спрямованість думки на цілісне осягнення явищ сущого. Метатеорія використовує дані трансцендентальної феноменології, екзистенціалізму, постструктуралізму, герменевтики, що дозволяє їй уникати переваги одного методу над іншим. Метатеорія свідомості межує з постмодернізмом, що сприяє розвитку онтології свідомості. Зміст свідомості в якості феномену буття характеризується перехрещенням в ній внутрішнього і зовнішнього, сутності й існування, індивідуального і суспільного досвіду, що розвивається.

2. Необхідним корелятом свідомості є “життєвий світ”, одне з головних понять феноменології, яке означає світ, який ми переживаємо, який передбачає ідеал автономної людини, котра може сформувати як саму себе, так і розмаїття соціокультурного буття. Світ є такою цілісністю, котра має характер доцільності для свідомості, що відноситься до нього в кожному конкретному акті. Свідомість - не просто знання, а тому і межі дійсності як світу суб'єктам не дані, не фіксуються пізнанням.

3. Сутність свідомості нерозривно пов'язана з характером людського самовизначення, цілепокладання і ціннісного відношення людини до світу. Це означає, що феномен світу повинен бути зрозумілий крізь призму людського самовизначення. В силу цього актуалізуються питання світоглядного порядку: яке місце в світі займає особистість, яке співвідношення духовного і свідомого, національної ідеї і національної свідомості, ціннісних самовизначень людини в цілепокладаннях (ідеї свободи, мети, ідеалів тощо).

4. Концепт свідомості є особливою духовною цілісністю, котра розглядається і розуміється в метатеорії не тільки як щось вторинне по відношенню до незалежної від неї дійсності, але і як соціально-необхідне, об'єктивне, практичне відношення в самій соціально-культурній дійсності.

5. Зміст свідомості розкривається в індивідуальності її іманентного об'єкту “Я”, в силу чого сенс людського існування постає в переході від факту до смисла, від речі до цінності, від відображення до розуміння; реалізація “Я” на раціональному та ірраціональному рівнях є умовою активізації суб”єктивного досвіду в мисленні, котре у своїй поліфункціональній діяльності спрямовує особистісний вибір на духовні цінності як втілення імпліцитного змісту смисложиттєвих пошуків суб”єкта.

6. Національна свідомість через ментальні характеристики розкриває активну, творчу сутність особистості та її смисложиттєві прагнення, універсалізуючи визначення культурного буття, знаходячи сутнісну конкретизацію в буттєвих смислах, що є духовним чинником і внутрішньою опорою індивідуального життя в соціумі.

7. Шлях оздоровлення сучасного українського суспільства - в здійсненні процесу національного самоусвідомлення, що означає консолідацію спільноти в побудові громадянського суспільства, оволодіння нею національною свідомістю, яка через національну ідею визначить, для якого суспільства, держави, в ім'я якого майбутнього повинна відбуватися самореалізація особистості.