Основні періоди розвитку філософії в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Основні періоди розвитку філософії в Україні

Перший період розвитку української філософії - князівська доба, починаючи з часів християнизації Київської Русі і закінчуючи втратою незалежності Галицько-Волинським князівством (з XI до сер. XIV ст.). Філософія у цей період ще не виокремилася як специфічна форма духовної культури, вона була включеною в єдиний культурний комплекс української духовності, що складався із сукупності релігійних (богословських), філософських, етичних, естетичних ідей. Духовним джерелом філософської думки того часу була антична спадщина і патристика (твори отців церкви - Іоана Златоуста, Григорія Нісського, Василія Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сіріна, Іоана Лествичника, Іоана Дамаскіна та ін.). Крім перекладів біблійних книг, античних, візантійських, болгарських авторів, творів отців церкви та їх тлумачень, з'являються і оригінальні твори мислителів Київської Русі. Серед них потрібно назвати «Слово про Закон і Благодать» Київського митрополита Іларіона, проповіді Кирила Туровського, «Послання пресвітеру Фомі» Климента Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Повість временних літ», «Житіє Феодосія» Нестора, «Слово про віру варязьку» Феодосія Печерського та ін.

Релігійно-етична проблематика стає основною у цей період. Філософські роздуми торкаються проблеми знання і мудрості, осмислюється роль книжного слова, вміння перекладати і витлумачувати текст Святого письма і твори отців церкви. Значна роль у розробці етичної проблематики належить так званій агіографічній літературі (життєопис святих). У численних «Петериках», «Житіях святих» формується етичний ідеал української культури. Святість, образ святого розуміється, як втілення морального ідеалу (любові, милосердя, внутрішньої гармонії і миру, терпимості і т. Ін.). Саме у цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу і своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттями плоті і душі, тіла і духу.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщині, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності ("закону») та свободи ("благодаті»). Філософія в Київській Русі значною мірою виступала і як соціально-орієнтована філософія. Староруські мислителі ратували за створення централізованої держави, розглядаючи її як необхідну умову для майбутнього розвитку Русі.

Другий період філософської думки в Україні охоплює часи козаччини (XVI-XVIII ст.). Це так званий період бароко в українській культурі.

Для бароко як явища культури, як певного художнього стилю характерним є декоративність, театральність, пишність; прагнення до контрастів, до синтезу і сполучення часто протилежних стилів, жанрів, ідей, злам звичних уявлень; перебільшення у виявах почуттів, пафосність; захоплення символічністю, метафоричністю, яскравою образністю. Реалом культури барокко стає «героїчна особа».

За Чижевським, духовність бароко виявилася в «максимальній інтенсивності релігійної боротьби на українських землях і найширшому розмаху політичного життя», в певному авантюризмі, що стає характерним для української вдачі з часів козаччини, в схильності до «широкого жесту», до крайностей (максималізм). Риси духовності бароко залишилися в українському національному типі і досі, вважав Чижевський. Щодо філософії, то стиль бароко найбільше виявився тут в поєднанні античної і християнської духовних традицій, а також у надзвичайній символічності, алегоричності, риторичному пафосі, які були притаманні творчості Сковороди, проповідям С. Яворського, Ф. Прокоповича і т. Ін. На філософську думку цього періоду вплинули ідеї західноєвропейського Ренесансу і епохи Реформації. Саме у цей період вперше виникає професійна філософія в Україні, пов'язана з діяльністю Києво-Могилянської Академії

З кінця XVI століття в Україні значно пожвавлюється культурне життя, зміцнюються зв'язки із Західною Європою. Поширюється релігійна боротьба: спочатку з протестантським рухом, а пізніше - з католицизмом. З боку православ'я опір чинять так звані братські організації, теологічні школи, найвпливовішими з них були Острозька і Київська. Виникає плеяда письменників-полемістів (Г. Смотрицький, М. Смотрицький, С. Зізаній, I. Вишенський), які впроваджували раціоналістичний спосіб критики католицьких догматів і схоластики.

Київська братська школа під керівництвом митрополита П. Могили стає вищим навчальним закладом (1632 р.), пізніше набуває статусу Академії. Професорами Києвло-Могилянської Академії були: С.Яворський, Ф. Прокопович, Г. Кониський, М. Козачинський, С, Кулябка, І. Гізель, Г. Щербацький та ін.

У діяльності Києво-Могилянської академії вирізняють два етапи. Перший етап охоплює час від заснування до кінця XVII ст. Це був період відмежування філософії від теології, від суто богословських проблем. Під впливом схоластичної західної традиції вперше привертається увага до формальної логіки як способу філософування. Література європейського Відродження дала поштовх для розробки натурфілософської традиції пантеїзму. Патристична спадщина та ідеї ренесансного гуманізму сприяли розробці морально-етичної проблематики, в якій людина мислиться як «мікрокосм» у «макрокосмі» Всесвіту. Другий етап - XVIII ст. - позначений впливом західноєвропейської філософії Нового часу і раннього Просвітництва. Натурфілософія, теорія пізнання, логіка стають основними проблемами в курсах професорів Києво-Могилянської академії. Утверджується ідеал самодостатності природи, що розвивається за власними законами (деїзм), особливий інтерес привертають гносеологічні проблеми природознавства. Поняття матерії, руху, простору і часу розглядаються тут з позиції механістичної концепції. Релігійне спрямування у викладанні курсів Києво-Могилянської академії поєднувалося, разом з тим, з критикою середньовічної схоластики і з певними елементами вільнодумства. Етико-гуманістична проблематика (проблеми сутності людини, місця її у Всесвіті, сенсу людського існування, проблема свободи волі, блага і щастя, питання людської доброчинності), розроблялася з позиції гуманізму, релігійної толерантності та демократизму. У межах традиції Києво- Могилянської академії виникає філософська концепція її вихованця - Г. Сковороди.

Третій період української філософії визначається як філософія періоду романтизму (XIX - поч. XX ст.). Особливої ролі у філософії цього періоду набуває соціально-філософська проблематика, зокрема проблема співвідношення особистості і суспільства, людини і нації. Не менше значення має у цей період і екзистенціально-антропологічна проблематика. Духовну атмосферу України цього періоду зумовили дві впливові європейські культурні традиції - просвітництво і романтизм, причому саме романтична течія стала домінуючою, оскільки вона найбільше відповідала самій сутності української духовності.

Романтизм став своєрідним антипросвітницьким рухом, пов'язаним з розчаруванням в історичному прогресі, у можливостях розуму і науки. Світ виявився непідвладним розуму, а соціальна дійсність - ворожою природі людини, її особистій свободі. У пошуку виходу романтизм звертається до народної традиції, до колективної мудрості народу, до історичного минулого нації як орієнтира для сучасності. !Дея національного розвитку бере свій початок у межах культури романтизму. З XIX ст. «філософія національної ідеї» стає не менш значною традицією в Україні, ніж «філософія серця».

У філософії періоду романтизму переосмислюється образ людини і природи. Просвітницькому уявленню про природу як складного механізму протиставляється образ природи як одухотвореного, живого цілого. У природі вбачається джерело творчого натхнення, вона починає розглядатися крізь призму людських переживань і настроїв. У розкритті таємниць природи і людської душі віддається перевага не розуму, а почуттям, художній уяві, підсвідомим виявам людської душі, які вкорінені, зокрема, в народному дусі, його мудрості і творчості.

Романтична традиція відкриває в людині глибинні суперечності божественного і демонічного, звертає увагу не тільки на розумність і доброту як «природні» властивості людини, але й на темні, ірраціональні сторони її душі. Романтизму притаманна ідея неповторності і надзвичайної цінності особистості (антропоцентризм). Романтичне світобачення є усвідомленням розладу між ідеалом і дійсністю і, разом з тим, - всеохоплюючою жадобою оновлення і досконалості, прагненням здійснити ідеал.

Романтичні ідеї найбільше виражені в творчості М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Юркевича, Д. Донцова тощо. Особливістю українського романтизму стає його зв'язок з «філософією національної ідеї», а також і релігійне забарвлення, прагнення поєднати антропологічні, соціальні, національні ідеї з ідеями християнства.

Антиромантична, просвітницька течія XIX ст. Не породила такої могутньої плеяди видатних діячів культури, як романтизм, (що свідчить про її меншу співзвучність українській ментальності). Одним із представників просвітницької течії, якому належить значний внесок в історію філософської думки України, став М. Драгоманов. Витоки творчості Драгоманова знаходяться саме у романтичній традиції, але згодом він розриває з романтизмом, переходить на позиції європейського позитивізму і раціоналізму, негативного ставлення до релігії, на позиції лібералізму і, за словами Д. Донцова, космополітизму.

Позитивістською була і філософська позиція І. Франка. В цілому, саме з просвітницько-позитивістською ідеологією, що поширюється у другій половині XIX ст., Д. Чижевський пов'язував «підупад» і зниження думок, «розпад і роздріб потоку філософічної думки».

Початок періоду романтизму в українській філософії був пов'язаний з виникненням перших університетів (у Харкові, Києві, Львові), з поширенням через них ідей французького та німецького просвітництва, а також - німецького романтизму. Найбільш значним центром філософської думки першої половини XIX ст. Стає Київська духовна академія, а пізніше - Київський університет, в яких формується Київська релігійно-філософська школа (її представниками були С. Гогоцький, О. Новицький, П. Юркевич та ін.). П. Юркевич став одним із найвидатніших постатей філософії періоду романтизму. Він піддав критиці раціоналістичну просвітницьку ідеологію, вульгарно-матеріалістичні і натуралістичні концепції людини. Юркевич створює вчення про серце як осередок, центр духовного життя особистості, як сферу примирення науки і релігійної віри. Своєрідним продовженням ідей Юркевича стала екзистенційна Київська школа кінця XIX - поч. XX ст., яка представлена іменами М. Бердяєва, Л. Шестова, В. Зінківського та ін.

Перша спроба розробки філософії української ідеї належить представникам Кирило-Мефодіївського товариства (1845-1847рр.) М. Костома-рову, П. Кулішу і Т. Шевченкові. В ідеології Кирило-Мефодіївців злилися, на думку Чижевського, романтична традиція, національно-політичний радикалізм і віра в можливість перебудови всього життя на основі християнських принципів.

Громадянський рух другої половини XIX ст. Сприяв філософській творчості багатьох діячів української культури - О. Потебні, М. Драгоманова, І.Франка, трохи пізніше - Б. Кістяківського, В. Вернадського, М.Грушевського, В Винниченка та ін. Свій внесок у філософську думку на межі XIX-XX ст. Зробили представники української еміграції - Д. Донцов, В. Липинський, Д. Чижевський. філософія бароко могила просвітництво

Размещено на Allbest.ru