Культурно-історична обумовленість феномену власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет імені в.Н. Каразіна

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

09.00.04. - філософська антропологія, філософія культури

Культурно-історична обумовленість феномену власності

Храброва Ольга Вікторівна

Харків 2006

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Шкода Володимир Васильович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, професор кафедри теорії культури і філософії науки.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України Мамалуй Олександр Олександрович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, завідувач кафедри теоретичної і практичної філософії,

кандидат філософських наук, доцент Семенова Юлія Анатоліївна, Харківська державна академія фізичної культури, декан факультету фізичної реабілітації і інформатики.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Бортник Л.А.

Анотація

привласнення соціокультурний середовище

Храброва О.В. Культурно-історична обумовленість феномену власності. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.04 - філософська антропологія, філософія культури. - Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, Харків, 2006.

У дисертації власність розглянуто як культурно-історичний феномен, репрезентант дискурсивних практик певної культури. Продемонстровано, як у відносинах власності відбивається динаміка людських взаємовідносин і змінюється їх характер. Наголошується, що відносини власності формуються й реалізуються як суперечливі практики міжсуб'єктних відносин, у межах яких конституюється тип і спосіб відношення людини до навколишнього світу, до інших людей, нарешті, до самого себе.

Виділяються три специфічні рівні, в межах яких практики міжсуб'єктних відносин з приводу власності виявляються в культурі: 1) обмін, в процесі якого формується певний суб'єкт-власник; 2) відношення до привласнюваних об'єктів, володіння якими закріплює статус суб'єкта як власника, виходячи з певних ієрархій цінностей; 3) основоположні способи привласнення і конституювання привласненого як власності. Ці рівні практик утворюють достатньо складні внутрішньокультурні зв'язки, фіксують неоднорідність і парадоксальність відносин, а також різні тривалості в плані їх історичного розгортання. Робота побудована як аналіз кожної з даних практик в їх власній динаміці, у контексті різних історичних і культурних пластів відношення власності.

Ключові слова: власність, символічний обмін, символічний капітал, спосіб привласнення, етос привласнення, інтелектуальна власність, відчуження.

Аннотация

Храброва О.В. Культурно-историческая обусловленность феномена собственности. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.04 - философская антропология, философия культуры. - Харьковский национальный университет им. В.Н. Каразина, Харьков, 2006.

В данном диссертационном исследовании собственность рассмотрена как культурно-исторический феномен, определены ее культурно-исторические детерминанты. Достижение поставленной цели предполагало и отказ от традиционного подхода, который фокусирует внимание на вопросах экономики или прямо выводит собственность из производства, правовые вопросы собственности также анализировались в той мере, в которой они выступают как репрезентанты тех или иных социально-культурных практик. Таким образом, в данной работе сама собственность рассматривается как репрезентант дискурсивных практик той или иной культуры, и в этом контексте демонстрируется, как в отношениях собственности преломляется динамика человеческих взаимоотношений и изменяется их характер.

В работе показано, что отношения собственности формируются и реализуются как противоречивые практики межсубъектных отношений, в рамках которых конституируется определенный тип и способ отношения человека к окружающему миру в целом и его частям, к другим людям, наконец, к самому себе. Выделены также три специфических уровня, в пределах которых практики межсубъектных отношений по поводу собственности наиболее наглядно проявляются в культуре. Во-первых, это обмен, наличие которого является определяющим для существования собственности, поскольку именно в процессе обмена формируется (тот или иной) субъект-собственник. Во-вторых, это отношение к присваиваемым объектам, обладание которыми закрепляет статус субъекта как собственника, исходя из определенных иерархий культурно-исторических ценностей. В-третьих, это основополагающие способы присвоения и конституирования присвоенного в качестве собственности. Именно способ, каким нечто присваивается, а затем легитимируется в качестве собственности, определяет основания собственности в той или иной культуре и законоустанавливающего субъекта собственности определенного социума.

Эти уровни практик образуют достаточно сложные внутрикультурные связи, фиксируют неоднородность и парадоксальность отношений, а также различные длительности в плане их исторического развертывания, когда преобладающими становятся то тот, то иной способ присвоения и/или объект присвоения и/или характер обмена. Исходя из этого, и работа была построена, как разбор каждой из данных практик в их собственной динамике, отношения собственности были поочередно пропущены через различные исторические и культурные пласты: в контексте характера обмена, отношения к объектам и способа присвоения.

Ключевые слова: собственность, символический обмен, символический капитал, способ присвоения, этос присвоения, интеллектуальная собственность, отчуждение.

Annotation

Hrabrova O.V. Cultural and historical conditionality of property phenomenon. -Manuscript.

The thesis for candidate degree in Philosophy, speciality 09.00.04 - philosophical anthropology, the philosophy of culture. - Kharkiv National University named after V.N. Karazin, Kharkiv, 2006.

In the dissertation property is analyzed as a cultural and historical phenomenon, a representative of discursive practices of certain culture. Property relations are shown in their influence on the dynamics of human relations, their character and changes. It is emphasized that property relations have been formed and realized as contradictory practices of subjects interrelations within which the type and the method of man's attitude to outward things, to other people and finally to oneself are constituted. Practices of subjects interrelations concerning property are considered to be present culture within three levels: 1) interchange, during which a certain subject-owner is being formed; 2) attitude to objects of appropriation; possession of these objects gives the subject status of an owner according to a certain scale of values; 3) fundamental means of appropriation and ways of constituting of what has already been appropriated as property. These levels of practices establish rather complicated intra-cultural connections, state heterogeneity and paradoxicality of relations and fix various durations of relations in their historical development. The work represents the analysis of each practice in its peculiar development in the context of different historical and cultural layers of property relations.

Key words: property, symbolic interchange, symbolic capital, means of appropriation, ethos of appropriation, intellectual property, estrangement.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Проблема власності в сучасному ліберально-демократичному світі не позбавлена своєрідної подвійності: з одного боку, власність (насамперед приватна в різних її модифікаціях) є сутнісною характеристикою західного суспільства, що закріплено в його правових нормах. З іншого - власницькі відносини (привласнення, відчуження, володіння, користування) зазнають постійної трансформації, внаслідок чого все нові й нові об'єкти залучаються до відносин між людьми (опосередковують ці відносини) й утворюють нові проблемні поля власності. І дійсно, перш ніж вони набудуть адекватного правового статусу, чиниться свавілля, що й дозволило Прудону будь-яку власність називати “крадіжкою”. Тому, аби визначити сучасні власницькі відносини, необхідно з'ясувати культурно-історичну сутність феномену власності, простежити її динаміку.

Крім того, ряд сучасних дослідників (соціологів, економістів і філософів) заявляють про зміну статусу власності в постіндустріальному суспільстві. Звідси виникає необхідність перегляду й самого поняття власності (Е. Тоффлер). Йдеться про те, що, скажімо, приватна власність на засоби виробництва, з якою асоціюється класичний капіталізм, втрачає будь-яке значення. У цьому контексті спостерігається перехід до інших форм, зокрема до “особистої” (В.Л. Іноземцев) або до інтелектуальної власності. З іншого боку, відносини підпорядкування, що домінують у традиційному й технологічному (індустріальному) суспільствах, поступаються місцем, вірніше доповнюються відносинами плюралістичного характеру, які зовні згладжують будь-які суперечності. А власність, як вираз відносин між людьми, опиняється в центрі цієї трансформації, обумовлюючи своєрідні зрушення в той або інший бік, як-от: інтелектуалізація, віртуалізація, символізація.

Отже, філософсько-історичний аналіз власності як найістотнішого вираження відносин підпорядкування може прояснити саму тенденцію, а через неї - дозволити побачити у власності не тільки економічний, але й загальнокультурний зміст, який, у свою чергу, певним чином впливає на характер власності, конституюючи й легітимуючи її, перш за все, на ціннісному рівні. У зв'язку з цим слід зазначити, що в гуманітарних науках у 80-90-х роках ХХ століття відбувся антропологічний поворот, або так звана “експансія культури”, коли в економіці, політиці, історії, психології все більше уваги надається культурним детермінантам.

Культурно-історичний аналіз є тим більше необхідним і актуальним в умовах сучасних перетворень в Україні. Він може допомогти, по-перше, при осмисленні процесів приватизації/реприватизації, появи нових об'єктів власності, що пов'язано із входженням України до світової економічної системи й, по-друге, - відіграти свою роль при розробці культурологічної та філософської концептуальної теорії власності. Водночас, як в Україні, так і за її межами щодо власності панує економічний підхід і, отже, дослідницька практика переважно обмежується економіко-правовими аспектами цього феномену. Через це, зазвичай, залишається невисвітленим культурний вимір, зокрема ціннісні орієнтації, за яких формується власність. А вони наразі визначають статус будь-чого як власності: саме тут будуються специфічні дискурси з приводу привласнення й відчуження того, що конституюється як власність.

На думку автора, необхідним є філософський розгляд, так би мовити, метафізичної сторони власності - того, що не є прерогативою права, хоча і промовляється в різноманітних дискурсах (до речі, і правовому також). Тобто необхідно розглянути власність як дещо цілісне, - що оформляє буття або оформляється як буття. Інакше кажучи, необхідно концептуалізувати власність як модус буття, в якому це буття проступатиме як таке - власне буття або - буття власності, буття як власності, нарешті. А буття людини виявляється в цінностях, що формуються в тому або іншому культурному середовищі.

Ступінь наукової розробки проблеми. Аналіз існуючих підходів до розуміння власності доводить, що всі вони імпліцитно містять уявлення про власність як залучення предмету до сфери життєдіяльності людини, його підпорядкування волі людини або як відносин у суспільстві з приводу деяких цінностей, які можуть підлягати відчуженню, якими володіють, розпоряджаються та які привласнюють. Таким чином, ідеться переважно про саму технологію підпорядкування цінностей, а проблема властиво цінності як предмета власності представлена в історії людської думки значно бідніше й не має систематичного аналізу. Проте, культурно-історична інтерпретація цієї проблеми, виявлення культурних детермінант, дає змогу розглянути власність не тільки як чинник економіко-правової системи, але й у контексті типів культури, що історично змінюються, побачити у власності культурно-історичний репрезентант.

Серед існуючих підходів до розуміння власності можна виділити низку тих, які на погляд автора, є найбільш впливовими. Здебільшого вони базуються на встановленні сутнісного статусу власності, де сутність власності легітимує самі відносини з її приводу. Йдеться про традиційне сакральне трактування власності як наданої: наданої людині ззовні (від Бога, держави, природи). Ця інтерпретація або доповнюється, або протистоїть тлумаченню власності як атрибуту людського тіла. Так, у раціоналістичній традиції Заходу це розуміння представлене вже Аристотелем, для якого природне походження власності формує тенденцію священної власності.

Таке тлумачення обумовлює зосередження не на проблемах генезису власності, а на підтвердженні, зміцненні існуючих власницьких відносин. До таких концепцій можна віднести й Просвітницькі проекти природного права: Дж. Локк, Г.В.Ф. Гегель, пізніше А. Тьєр, Ш. Ле Турно. Інша лінія інтерпретації власності визначає останню як деяку перверсію міжлюдських відносин, коли власність розглядається як порушення гармонії між людиною і природою, між людиною і суспільством, між “мною” й “іншим”, тобто, по суті, власність не тільки перекручує, але й приховує дійсну сутність цих відносин. Проект Платона, християнська революція створюють імпульс для майбутніх концепцій у цьому напрямку: утопічних (Т. Мор, Т. Кампанелла), соціалістичних (Ш. Фур'є, Р. Оуен), що найвиразніше прозвучить у Ж. Прудона і в роботах анархістів У. Годвіна, П. Ельцбахера й ін., а потім на потужному емпіричному матеріалі буде розроблено К. Марксом. Подальші дослідження, так чи інакше, належать до першого або другого напрямку. При цьому зазначені традиції розвиваються в контексті різних теорій походження, сутності й трансформації власності: природна, трудова, волюнтаристська, соціальна теорії.

Ліберальна концепція власності, що ґрунтується на приватній праці, започаткована твором “Два трактати про державне правління” Дж. Локка, де стверджується, що міру власності природа правильно встановила відповідно до того, як далеко тягнуться праця людини та її життєві зручності. Цю лінію продовжує А. Сміт, який визначає працю як джерело багатства. Проте власне трудова теорія була розроблена Г.В.Ф. Гегелем і К. Марксом. Саме в їх роботах було доведено одночасно, що труд має характеристики творення суб'єкта й відчуження, як і те, що властиво відчуження і є джерелом власності. Втім, Гегель також визначив суттєву роль людської волі у встановленні власності. Такий суб'єктивний волюнтаризм пізніше набув розвитку в роботах Б.М. Чичеріна та М.О. Бердяєва. Крім того, А. Шопенгауер і Ф. Ніцше, кожен по-своєму об'єктивуючи волю, відповідно як волю до життя й волю до влади, і власність виводять з такої волі.

Соціально-економічну концепцію власності розробляв теоретик лібералізму Л. фон Мізес. Особливий внесок в осмислення початкової фази капіталізму вніс Ф. Бродель у своєму тритомнику “Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм XV-XVIII століть”, де продемонстрував процес зародження капіталізму й характер капіталістичного обміну. Осмисленню різних форм обміну як соціокультурних практик і їх трансформацій у різних суспільствах присвячені роботи французького соціолога П. Бурдьє, що теоретично походять як від марксистської традиції, так і від революційних для соціології робіт М. Мосса про дар і обмін в архаїчному суспільстві. Саме Бурдьє приділяє значної уваги культурним аспектам економічного життя різних суспільств, з чим пов'язана його концепція символічного/культурного капіталу. У Радянському Союзі власність розглядалась як економічне відношення в межах певного способу виробництва як базису суспільно-економічної формації, що поставало як розвиток марксистської традиції. У роботах радянських дослідників можна виділити три проблемних поля. Перше - дослідження еволюції власності в докапіталістичних формаціях.

Тут, серед теоретичних робіт, можна виділити дослідження М.В. Колганова, М.І. Конрада, О.Р. Корсунського, В.І. Кузіщина і Л.С. Васильєва. Такі вчені, як В.М. Массон, Н.О. Ксенофонтова розглядали складні соціально-економічні відносини архаїчних суспільств. Особливо інтенсивно розвивали марксистський підхід радянські історики-антикознавці й медієвісти. Слід відзначити капітальні праці з класичного рабства О.М. Штаєрман а також публікації таких дослідників рабовласницької формації як В.М. Андреєв, Є.С. Богословський, О.Л. Грейс, І.М. Дьяконов, Л.Л. Кофанов. Проблеми феодальної власності досліджував А.Я. Гуревич, в роботах якого здійснено успішну спробу комплексного аналізу середньовічного суспільства, причому перевага віддається саме культурній надбудові, - отже, і власність розглядається разом з іншими сферами людського життя як елемент культури.

Інший напрям представляють критичні дослідження капіталістичної формації й приватної власності. Ці роботи написані, як правило, економістами і торкаються різних сторін власності як економічної категорії, оскільки саме при класичному капіталізмі, як зазначав К. Маркс, економічні відносини сягають чистоти свого виразу. Серед таких досліджень можна виділити роботи В.І. Сєдова, О.М. Шарова, О.П. Мамалуя, О.О. Гриценко, М.О. Цаголова. І третій напрям складають численні роботи про сучасний і майбутній стан соціалістичної власності (О.К. Покритан, В.Н Мазур та ін.). “Перебудова” стимулювала появу ряду робіт, що переглядають соціалістичну власність знов у напрямі до капіталістичної, багато робіт було присвячено проблемам кооперації (наприклад, дослідження С.В. Мокичева, Є.А. Суханова). Підвищений інтерес до власності в перехідний період викликав інтерес до дореволюційної спадщини, що відобразилось у публікації робіт російських філософів. Після розпаду СРСР, провідною виявилася економіко-правова лінія досліджень сучасних посткапіталістичних форм власності. У цьому контексті слід виділити роботи таких вітчизняних авторів, як І. Дахно, Г.В. Задорожний, Ю.О. Заїка, В.М. Співак, В.П. Кудряшов, Л.Г. Мірошник. Сучасним загальнокультурним і правовим проблемам власності присвячено ряд статей і есе В.В. Шкоди.

У Росії сучасні проблеми власності активно розглядає В.Л. Іноземцев, який розробляє свою концепцію переходу від приватної до “особистої” власності. Варто також виділити статті І.Л. Андреєва, В.Я. Єльмєєва, Ю.А. Замошкіна і А.М. Орєхова. Крім того, соціально-економічним питанням власності присвячений збірник “Власність у ХХ сторіччі”, який було видано на честь академіка В.О. Виноградова. Тут були опубліковані статті сучасних російських авторів, що стосуються як теоретичних і правових сторін сучасної власності як соціального інституту і її трансформації в ХХ столітті, так і питань її розвитку в Росії (від дореволюційної до соціалістичної і постсоціалістичної). Серед сучасних зарубіжних досліджень варто відзначити роботи Д. Белла, Е. Тоффлера, М. Кастельса, П. Дракера, Ж. Бодріяра, які стосуються аналізу і перспектив посткапіталістичного інформаційного суспільства. Особливо слід відзначити збірку “Нова постіндустріальна хвиля на Заході”, що вийшла під редакцією В.Л. Іноземцева в 2000 році, де опубліковані переклади праць сучасних дослідників постіндустріального суспільства Т. Сакайя, Т. Стюарта, П. Дракера й інших.

Проте комплексного дослідження власності, де б акцент робився на її культурно-історичному значенні, на, так би мовити, надбудовній стороні справи, по суті, ще не існує. Варто відзначити хіба що своєрідну спробу теоретичного дослідження власності, зроблену Р. Пайпсом, який спробував визначити співвідношення власності й свободи на широкому історико-філософському матеріалі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана в межах наукової комплексної теми кафедри теорії культури і філософії науки філософського факультету ХНУ ім. В.Н. Каразіна НДР “Концепція цілісності: проблеми духовності в науці і культурі” (д/р № UA 01008737р).

Метою дисертаційного дослідження є концептуалізація власності як культурно-історичного феномену й розгляд культурно-історичної обумовленості відносин власності.

Досягнення цієї мети вимагає розв'язання таких дослідницьких завдань, як:

- розгляд різних культурно-історичних аспектів власності та їхньої взаємообумовленості;

- здійснення систематичного аналізу динаміки власницьких відносин;

- виявлення основоположних способів привласнення й конституювання привласненого як власності;

- розгляд різних форм обміну як базових суб'єкт-суб'єктних взаємостосунків власності;

- виявлення специфіки культурно-історичних відносин власності, з огляду на привласнюванні об'єкти;

- визначення ступеня й форм впливу власницьких відносин на соціокультурне середовище.

Об'єктом дослідження є власність як культурно-історичний феномен.

Предметом дослідження є ціннісна складова культурно-історичної трансформації власницьких відносин.

Теоретико-методологічна основа роботи. Перш за все, культурно-історичний підхід до проблеми дослідження обумовлює міждисциплінарний характер його методологічних засад із залученням культурологічного, економічного, соціологічного, історичного, етнографічного, релігієзнавчого дискурсів до сфери філософського аналізу. При розв'язанні поставлених завдань були задіяні порівняльно-історичний, феноменологічний методи, завдяки чому була здійснена концептуалізація власності як культурно-історичного феномену. Цей підхід також можна назвати “синергетичним”, оскільки тут здійснена спроба вичленувати культурні кола, які складають різні рівні відносин власності, що демонструє співіснування різних власницьких практик в одному і тому ж місці в один і той же час.

Наукова новизна дослідження передбачається вже визначенням теми і полягає в тому, що вперше у вітчизняній філософській літературі системно проаналізована специфіка власності як репрезентанта дискурсивних практик тієї або іншої культури. Дослідження власності як культурно-історичного феномену виходить за межі її бачення в суто об'єктивному (економічному, правовому) вимірі й дає змогу з'ясувати ціннісний зміст відносин власності. Іншими словами, у роботі доведено, як власність представляє динаміку людських взаємостосунків, реалізацію онтологічного ідеалу тієї або іншої епохи, того або іншого суспільства.

Цей підхід дав змогу здобути такі результати, які виносяться на захист:

- доведено, що відносини власності формуються і реалізуються як різновекторні практики міжособових відносин, які регулюють ставлення людини до світу; з огляду на це можна виділити три специфічні рівні таких практик, у яких фіксуються: а) певний тип/спосіб привласнення, б) певний векторний об'єкт привласнення для тієї або іншої культури, в) певні міжсуб'єктні відносини, які встановлюються як ціннісні стереотипи соціокультурної поведінки;

- з'ясовано та проаналізовано характер культурних зв'язків, які встановлюються в ході обміну. Завдяки обміну й формується певний суб'єкт-власник: у процесі символічного (нееквівалентного) обміну, прикладами якого можуть бути практики жертвопринесення й обмін дарами, у зв'язку з відстрочуванням віддарювання, власник встановлюється за допомогою заборгованості перед дарувальником; у процесі економічного (еквівалентного) обміну, власник встановлюється за допомогою зростання капіталу;

- визначено характерні ієрархії цінностей, якими виступають об'єкти привласнення, що створює певну регламентацію будь-якого привласнення;

- виявлено основоположні етоси привласнення й конституювання привласненого як власності, і на цій основі з'ясовано підстави власності й специфіку привласнення в різних культурах, а також засоби конституювання та легітимації привласнюваного як власності.

Практичне значення одержаних у дисертації результатів визначається новизною й сукупністю винесених на захист положень і полягає в тому, що одержані результати дають можливість систематизувати культурно-історичні характеристики, що становлять відносини власності. Це, у свою чергу, дає змогу розширити можливий методологічний діапазон для перегляду засадних питань щодо впливу власності на характер культури й соціальних зв'язків, вірогідних перспектив розвитку власності в інформаційному суспільстві. Матеріали дисертації можуть бути застосовані в подальших філософських і культурологічних розвідках з досліджуваної проблеми, а також при розробці теоретичних курсів, спецкурсів та навчальних програм з філософії культури, культурології та історії культури, для загальної підготовки студентів на семінарських і лекційних заняттях з філософії та теорії культури.

Публікації. Основні ідеї та положення дисертації відображені в 8 наукових працях, зокрема в 6 статтях, опублікованих у спеціалізованих виданнях, затверджених ВАК України, 2 з яких у співавторстві.

Апробація дослідження. Основні теоретичні та методологічні положення обговорювалися на міжнародних наукових конференціях “Х Харківські міжнародні Сковородинівські читання” (Харків 2003 р.) і “XI Харківські міжнародні Сковородинівські читання” (Харків, 2004 р.), а також на наукових семінарах кафедри гуманітарних дисциплін Харківської медичної академії післядипломної освіти, та кафедри теорії культури і філософії науки Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Структура роботи. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, які містять 12 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (19 сторінок, 267 найменувань). Загальний обсяг роботи - 188 сторінок.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, розглядаються основні існуючі підходи наукової розробки проблеми власності, аргументується вибір напрямків і методології роботи, наукова новизна роботи, встановлюються предмет і об'єкт, що розглядаються в роботі, формулюється мета й завдання дослідження, визначається практичне значення отриманих результатів та їх апробація, що виносяться на захист. У першому розділі - „Власність і відносини обміну: символічний і еквівалентний обмін”, - виходячи з розглянутих підходів до власності, відносини обміну розглядаються як такі, що установлюють простір власності. Далі автор аналізує різні форми обміну та їхню культурно-історичну динаміку саме в контексті відносин власності. Тобто тут ідеться про те, що в процесі обміну встановлюються суб'єкти-власники та їхні ціннісні настанови, які фіксують сам характер культурно-історичних зв'язків, співвідношення символічного й економічного капіталу, характер якого фіксує специфіку того або іншого інституту власності.

У розділі було відзначено, що різним культурно-історичним типам соціуму відповідає різний характер спілкування/обміну. Виходячи з досліджень К. Маркса, М. Мосса і П. Бурдьє, було виділено два культурно-історичні типи соціальних відносин: символічний (нееквівалентний) обмін і економічний (еквівалентний) обмін. У певному значенні це розмежування умовне, бо символічний обмін вже характеризується наявністю певної “економіки”, а в межах капіталістичної політекономії зберігається й своєрідно трансформується символічний обмін. Проте, архаїчна “економіка” направлена на те, щоб обмежувати або навіть викорінювати різні форми еквівалентності, а політекономія, навпаки, прагне підпорядкувати всі відносини порядку раціональної еквівалентності. Все це свідчить про різний ступінь еквівалентності й символічності в різних культурних соціумах. Природно, це говорить і про різний характер відношення (до) власності, навколо чого вона фокусується: чи то навколо матеріальних благ, їх накопичення й примноження та/або споживання, чи то навколо соціального статусу і його збереження та/або примноження, коротше кажучи, навколо економічного або символічного капіталу. При цьому, логіка символічного обміну визначена як логіка дару, яка заснована на “економіці довіри” (П. Бурдьє), а логіка еквівалентного обміну заснована на політичній економії. До першого типу обміну було віднесено практики обміну дарами й жертвопринесення як ідеологічну форму фіксації цих практик у свідомості/підсвідомості людей. До другого - обмін за допомогою грошей, купівля-продаж.

Автор відзначив, що в рамках кожної з цих систем співвідношення символічного капіталу, що структурує соціальні зв'язки, і економічного капіталу, що забезпечує матеріальні умови існування, буде різним. Проте демонструючи різні форми обміну та їхню культурно-історичну динаміку в контексті відносин власності, автор з'ясовує, що матеріальна складова відступає на другий план стосовно прагнення володіти саме символічним капіталом. Саме наявністю символічного капіталу може бути визначений статус суб'єкта обміну (власника), а об'єкти обміну, цільові й ціннісні настанови обміну фіксують наявність того або іншого символічного капіталу, який затверджує і забезпечує функціонування всіх культурно-історичних зв'язків - сам інститут власності.

У підрозділі 1.1 - „Жертвопринесення і символічний обмін” - автор відстоює думку, що жертвопринесення є релігійна (ідеологічна) форма символічного обміну, яка конституює відносини обміну дарами. Більш того, саме в ритуалі жертвопринесення виявляється найдавніша форма власності, фіксуються суб'єкт власності, яким постає колектив (родова спільнота) і об'єкт власності, який репрезентує/символізує цей колектив. Модель відстрочення віддарювання, яка є суттю обміну дарами, разом з витратою, наочно виступає у відносинах людини з божеством, якому приноситься дар-жертва і яке себе приносить в дар-жертву людині. Еволюція жертвопринесення доводить, що поява замісної (часткової) жертви як своєрідний обман божества, ставить питання про еквівалентність. Це виявляє межу відносин суто символічного обміну, і символічний обмін переростає в еквівалентний. А між тим жертва в іудейсько-християнській традиції перестає бути сумірною, між богом і людиною не може бути ніякої еквівалентності. Ця жертовність вже не носить економічного характеру. Жертва позначає тільки абсолютну віру, відданість і приналежність богу. Новий Заповіт і протестантська етика, зводячи матеріальний зміст жертви до символічного мінімуму, поклав край самій ідеї жертвопринесення богу.

Таким чином, еволюція жертвопринесення демонструє процес розмежування духовно-символічного і раціонально-економічного. Ритуал жертвопринесення все більше носить символічний характер, чому відповідає процес розвитку економічних відносин убік еквівалентного обміну, який формує відносини приватної власності.

У підрозділі 1.2 - „Дар і символічний обмін: „економіка довіри”” - розглядаючи обмін в архаїчних суспільствах, автор відзначає, що обмін спочатку виступав як засіб налагодження комунікації і формування соціокультурних зв'язків. Дар як гра виклику і пропозиція миру символізував необхідність таких зв'язків і конституював встановлення союзу усередині співтовариства або між різними спільнотами. Багаторазова повторюваність обмінів дарами в умовах тотальної взаємозалежності (заборгованості), в якій будь-який власник може розглядатися лише як тимчасовий користувач в естафеті дарів/віддарювань, утворювала “економіку довіри”. Ціннісну складову цієї “економіки” становить не накопичення матеріальних благ, а саме витрата, яка утворює через певну владну перспективу символічний капітал. Автор розглядає еволюцію дару в різноманітних культурних практиках, залучає приклади архаїчних і сучасних традицій обміну дарами, приходить до висновку, що і в сучасному світі дар існує як певний анахронізм, який виконує комунікативну функцію у відносинах міх людьми, але знаходиться за межами економічних і правових відносин власності. Таким чином, дар, як репрезентант суб'єктів власності, завжди є символічним: його символічна репрезентативність покликана розширити суспільні зв'язки і конституювати власницькі й владні домагання того або іншого суб'єкта (колективу, роду, сім'ї або одиночного їх представника). Крім того, характер символічних відносин фіксує абсолютний соціальний зв'язок між громадами та їх представниками, пов'язуючи всіх учасників круговою порукою обміну дарами.

У підрозділі 1.3 - „Гроші й еквівалентний обмін” - наголошується що за умови появи приватної власності змінюється характер обміну. Символічність обміну переростає в необхідність появи загального символу, який зміг би упорядкувати обміни і зокрема обмін дарами, який трансформується в торгівельні операції. Переростання обміну в торгівлю якраз і характеризується появою такого символу або символічного еквівалента. Тут уже постає проблема співвідношення наявного у наявності того або іншого суб'єкта капіталу. Раціоналізація та індивідуалізація відносин вимагають зафіксувати себе в точних обчисленнях, і обмін стає можливим лише за наявності достатньо строгих правил еквівалентності. Тому в умовах капіталізму, що бурхливо розвивається, економічна складова виконує все більш істотну роль. У центрі капіталістичної політекономії опиняється проблема вартості речей-товарів, яка обчислюється тією або іншою кількістю грошей. По можливості точна Цифра фіксує зміст, цінність капіталу.

Формування відносин еквівалентного обміну міняє характер власності як такий. Автором доведено, що в той час, як практики “економіки довіри” утворювали нескінченні цикли обміну дарами, еквівалентний обмін ринкової економіки припускає лінійне зростання, що намагається вирватися з положення залежності стосовно до циклів (над)виробництва. Проте еквівалентний обмін, що фіксує руйнування родових зв'язків і формування приватної власності, одночасно припускає індивідуалізацію життя, завдяки якій створюються нові ринки, і тотальне відчуження, бо на цих ринках обмінюються вже не люди, а знаки. На зміну релігійному фетишизму приходить фетишизм товарний. І в рамках товарного фетишизму саме гроші, як можливість реалізації будь-якої потреби, будь-якого бажання, здійснення будь-якого обміну, представляють капіталістичну власність як власність на еквівалент (еквівалентні знаки). Але в таких умовах правило еквівалентності панує саме по собі. Звідси капіталістичне суспільство трансформується в суспільство обміну знаками як такими.

Підрозділ 1.4 - „Обмін і капітал: символічний і економічний аспекти відносин” - присвячений аналізу співвідношення символічного й економічного капіталу в процесі визначення власника. Виходячи з аналізу, який був проведений у попередніх підрозділах автор висуває і обґрунтовує думку, що у відносинах власності йдеться про отримання символічного капіталу (яким може виступати будь-який капітал, будь-який матеріальний або духовний предмет), що конституює ту або іншу владну перспективу. Таким чином, відносини власності перш за все піднімають питання визнання (влади/власності).

Сам обмін зазвичай здійснюється в порядку капіталу, тобто в конституюванні певної владної перспективи, яку робить можливою символічний капітал, представлений в різних соціокультурних знаках/символах (родове ім'я/прізвище, родові символи/герб, родові скарби, титул, до речі, родова земля і, нарешті, родова кров, певний чин, вчений ступінь і т. д.), що фіксують соціальний статус і значущість їх власників. Зокрема в підрозділі як символічний капітал були розглянуті посада, скарби, багатство і бідність. Все це дало змову довести, що у відносинах власності йдеться про отримання символічного капіталу (яким може виступати будь-який капітал, будь-який матеріальний або духовний предмет), що конституює ту або іншу владну перспективу. Втім матеріальна складова власності виконує як би вторинну функцію по відношенню до символічного капіталу (до володіння цінностями), наявність якого визначає статус суб'єкта обміну, тобто власника.

У другому розділі - „Власність і об'єкти/предмети привласнення” - продемонстровано, як на конституювання суб'єкту впливає ставлення до об'єктів привласнення, взагалі як фіксуються і встановлюються суб'єкт-об'єктні відносини власності. Розглянуто як об'єкти привласнення: 1) територію/землю, відношення до якої припускає фетишизацію простору; 2) предмети-речі, які фіксуються як власність під час процесу оречнення, який створює простір товарного фетишизму; 3) тіло-душу людини, перенесення яких у площину власності пов'язане з конституюванням або розколу, або цілісності “суб'єкта”, коли “отілеснення” або “одухотворення” людини пов'язане з різного роду її фетишизацією; 4) духовну сферу людини, інтелект, інтелектуальну діяльність, з якою пов'язана фетишизація знання або інформації. У межах різних соціумів відносини між людьми будуються в тому числі і на принципах, які фіксуються ставленням до цих об'єктів, що й утворює сферу матеріальної та духовної культури, представлену у власності. У розділі визначено етапи привласнення і специфічні матриці власності, які базуються на тому або іншому ставленні до об'єкту власності.

У підрозділі 2.1 - „Освоєння/привласнення простору. Соціально-родове і геополітичне: „земля” і „ територія”” - спираючись на різні культурно-історичні приклади, автор стверджує, що земля як об'єкт привласнення одержує статус власності тільки з розвитком капіталістичних відносин. Спочатку, в архаїчному суспільстві, прикріплення людини до території, споріднені відносини родини з землею табуюють власницьке ставлення до землі. Певна територія виступала лише сферою життєдіяльності, що передбачало користування землею, а не привласнення її. Потім виникає своєрідне “геополітичне” відокремлення території, коли відносини людини з її природним оточенням доповнюються відносинами, які складаються з іншими людьми. Лише з географічними відкриттями і капіталістичним колоніалізмом ставлення до землі змінюється: вона перетворюється на джерело добробуту, сировинну базу, умову виробництва і т. д. Трепетне ставлення до неї втрачається, земля десакралізуєтся, перетворюється на “енергетичний” ресурс, на річ, нарешті, на товар. Капіталізм, таким чином, перетворює землю на власність, підпорядковувавши її відносинам еквівалентності, як одна з речей.

У підрозділі 2.2 - „Фетишизація речей: річ як власність і „перетворення на річ” ” - відзначено, що тільки в процесі формування державності, з появою цивілізації, виникає проблема привласнення, приватизації предметів-речей як благ. В архаїчному суспільстві ті самі продукти праці були ніби органічним продовженням їх творця, а речі наділялися певним статусом (наприклад, ті, що виготовляються для власного споживання - невідчужувані, і призначені для продажу - відчужувані), відмінну від власницького. Таке особисте володіння не припускало відносин власності. У циклічній системі обміну дарами речі також кочували лише закріплюючи громадський зв'язок. Перетворення предметів на об'єкт власності пов'язане з підміною їх речовинності обречовиненням (das Ding перетворюється в die Sache). Зрештою, можна сказати, що все, у тому числі й людина, “перетворюється на річ”, тобто приймає форму товару. Товарний фетишизм, як ідеологія капіталістичної власності, досягає межі в суспільстві споживання, де, на відміну від традиційного суспільства (у якому наявна наочність підлаштовується під потребу), відбувається “чиста” матеріалізація самої потреби. У накопиченні як такому (чи то речей, чи то відчуттів) виявляє себе відчуження і виникає власність на речі.

У підрозділі 2.3 - „Людина як власність: привласнення тіла й душі” - було намічено горизонт проблем, що стосуються безпосередньо людини. Автор порушує питання про можливість або неможливість привласнення людини; яким чином, в якому сенсі можна привласнити людину і хто може вважатися її власником, чи може сама людина бути власником себе і свого тіла. Ці питання розглядаються в різних культурних контекстах. Висловлюючись про тіло й душу людини, автор виділяє період первинного привласнення людини родом, коли немає розрізнення між його тілесністю й духовністю. Таке привласнення ще не переходить у відносини власності. Привласнення власне тіла людини, таким чином, пов'язане з розколом суб'єкта, що створює умови для рабовласництва, адже рабовласник привласнює тіло раба, якому відмовляють у наявності духовного світу. А втім, раб розглядається як знаряддя виробництва. В підрозділі розглядається сутність рабства та його еволюція від зведення раба до тіла за часів класичного рабства до проблеми духовного рабства у філософії стоїків, до, нарешті, загалом неможливості рабства в християнському світі. Християнство, що відкрило внутрішній світ людини, підриває підстави рабовласництва. Таке володіння людиною робиться неможливим в християнському світі. Щоправда, воно знаходить інші форми, представлені спробами ідеологічного підпорядкування людини, які проходять шлях від месіанської діяльності християн до політичних рухів партій.

Окремо розглядається, як виникнення і формування філософії в умовах рабству, намічає розрив щодо привласнення духовного та тілесного. Цей розрив обумовлює подальший розподіл акцентів щодо привласнення інтелекту або тіла. Відтак рабством проблема привласнення людського тіла не вичерпується. У сучасному суспільстві вона знов актуалізована появою нових технологій, що дозволяють відчужувати і трансформувати тіло і його частини, а також культурною парадигмою, що орієнтується на тілесність. Отже, саме тут може йти мова про можливість його привласнення й перетворення на юридично оформлену власність. А з іншого боку розглядається проблема символізації тіла та надання йому аксіологічного значення.

У підрозділі 2.4 - „Знання як власність” - було розглянуто проблеми привласнення духовних продуктів: знання, інформації. Автор стверджує, що інтелектуальний капітал, у певному сенсі, є найдавнішим об'єктом привласнення, і власне поява приватної власності пов'язана якраз з привласненням продуктів інтелектуальної діяльності. У зв'язку з цим, автор виділив, по-перше, привласнення сакрального, на чому заснований капітал жерців, що полягає в знанні і відправленні ритуалу, і, по-друге, привласнення технічних знань, які набувають приватного характеру в процесі спеціалізації праці. І в тому, і в іншому випадку знання сакралізуються як власність певних (професіональних) кланів з власною системою їх користування і наслідування. У сучасному інформаційному суспільстві знання й інформація виявляються головною цінністю, капіталом, що актуалізує проблему авторських прав, вартості знання, можливості його відчуження. Інтелектуалізація життя трансформує всі попередні форми відносин власності, що обумовлює можливість переглядання засад власності.

У третьому розділі - „Етоси привласнення: способи привласнення й кодифікації власності” - продемонстровано, як утверджує себе суб'єкт власності, яка розуміється як культурно-історичний феномен, виходячи з певних способів і принципів привласнення та конституювання власності. У цьому контексті автор виділяє чотири специфічних культурно-історичних етоси, які визначають власницькі практики тієї чи іншої епохи та/або тієї чи іншої соціальної групи. Ці етоси можна умовно іменувати так: “родовий”, “лицарський”, “трудовий” та “інтелектуальний”.

У підрозділі 3.1 - „Кодифікація власності завдяки належності-до і наслідування” - зазначається, що “родовий” етос формується на найдавнішому етапі становлення людського суспільства і ґрунтується якраз на приналежності до певного соціуму. “Належність-до” є визначальною для встановлення будь-яких правових відносин власності і найчіткіше формулюється і конституюється в праві спадкоємства. Тут, проте, формуються обмежені відносини, в рамках яких соціум як такий панує і опосередковує всі відносини, і це не дозволяє сформуватися інституту приватної власності в буквальному розумінні цього слова. Будь-яке володіння існує лише за наявності міцного зв'язку з общиною і обмежується нею. Для того щоб зберегти баланс і цілісність того або іншого співтовариства, існують різного роду практики перерозподілу благ між общинниками. Еволюція таких відносин проходить шлях від роду до держави загального благоденства сучасної ліберальної демократії. За таких відносин людина дійсно сама собою виявляється власністю соціуму. Як приклади такого етосу розглядаються родові архаїчні громади, християнська церковна модель власності, що виникає у середньовіччі, та державна модель часів виникнення національних/буржуазних суспільств.

У підрозділі 3.2 - „Лицарський етос: загарбання як спосіб привласнення” - розглянуто етос, заснований на загарбанні, яке є ключовим і легітимує встановлення суб'єкта власності у варварських культурах і середньовічному феодалізмі. Такий етос, зрештою, спирається на силу і формує владні відносини, для яких значущим є статус переможця (це стосується і має сенс першого загарбання). Потрібно відзначити, що для первісної людини будь-яке привласнення було формою загарбання стосовно природи, про що свідчить ритуальний характер архаїчних практик. Надалі (при інтериорізації міжгромадських відносин) загарбання також виправдовується в тій або іншій ритуалізованій формі. Проте загарбання зазвичай потребує ідеологічної легітимації. Проте власне загарбання є найактивнішою формою привласнення, а відійняте у “ворога” опиняється найбезперечнішим. Але в Новий час легітимоване загарбання втрачає свої позиції, оскільки, у міру розвитку капіталізму, непривласненого вже майже не залишилося. Тільки могутня державна машина може дозволити собі загарбницьку війну, проте і вона має виправдовувати її доброчинними цілями і вищими цінностями.

У підрозділі 3.3 - „Творча праця і відчужена праця як умови встановлення власності” - розглянуто етос, який встановлюється за допомогою виробництва/праці. Автор відзначив, що праця інтенсифікується лише з появою капіталістичних відносин, коли сам суб'єкт власності починає конституювати себе через відношення й причетність до праці. Власне відчуження праці і є підставою капіталістичної власності. У підрозділі підкреслюється, що праця в докапіталістичному суспільстві не була ні умовою для отримання багатства, ні вищою цінністю, а навпаки або визначалася як своєрідне покарання людині (наприклад, в іудейсько-християнській традиції), або зневажалась (у греків або у феодальної аристократії). Хоча й в архаїчних общинах власне праця (потенційна) була умовою для диференціації членів общини, виходячи, проте, з необхідності належного відновлення їх сили. А в класовому суспільстві праця виступала єдиним засобом існування для нижчих станів. Для селянина-общинника або ремісника, для пролетаря праця, разом з його умінням/знанням, по суті, виступала єдиною власністю. Але джерелом власності праця стає лише в епоху капіталізму та з появою протестантської етики. В індустріальному суспільстві, праця/виробництво, як базисні відносини, визначають і з'єднуються з ідеологією або, кажучи м'якше, характером соціального зв'язку, який фіксується відносинами власності.

Проте протестанти ще не усвідомлювали відчуженого характеру праці, який був джерелом власності. Це усвідомлення прийшло повною мірою лише з соціалістичним рухом і марксизмом, який визначив як загальне людське завдання необхідність подолання відчуженої праці, що повинно було стати й подоланням власності. У сучасному західному суспільстві, не без урахування марксистського досвіду (з розвитком кооперації й акціонування виробництва), праця дійсно перестає виконувати магістральну роль у формуванні суб'єкта власності, на його місце приходить знання.

У підрозділі 3.4 - „Інтелект як засіб привласнення” - розглянуто етос, заснований на інтелекті. Інтелект завжди виконував важливу роль у розвитку відносин власності, а в постіндустріальну епоху він став головною умовою формування суб'єкта власності. Автор відзначив, що саме по собі формування приватної власності так чи інакше пов'язане з індивідуальним привласненням знання: або сакрального, або технічної майстерності (наприклад, ремісниками), або комерційної інформації (капіталістами). Розвиток виробництва й індивідуалізація людини характеризуються тим, що його інтелектуальні/творчі здібності виконують визначальну роль у процесах привласнення. Будь-яка підприємницька діяльність, зрештою, заснована на володінні інформацією, яка може створюватися, засвоюватися, перероблятися й давати прибуток лише за наявності й розвитку інтелекту. Автор також відзначив, що й властива суспільству споживання гонитва за новими відчуттями потребує отримання нової інформації, і, таким чином, посткапіталістичне накопичення ґрунтується на інтелектуальній діяльності.

Крім того, автор відзначив, з одного боку, збільшену роль інтелектуальної праці, завдяки якій створюється власність в інформаційному суспільстві. А з іншого, - виділив своєрідний тип інтелектуалів-спритників, людей які ухитряються обходити закон, знаходять лазівки в ньому й одержують додатковий прибуток (нові технології, реклама, піар, володіння інформацією про попит і т. д.). Такий спосіб отримання власності властивий будь-якому етосу. І хоча інтелект як головний спосіб привласнення і формування власності, стає очевидним (ключовою умовою формування суб'єкта власності) у так званому постіндустріальному суспільстві, автор звернув увагу, що в архаїчному і навіть індустріальному суспільствах він також був присутнім, хоча і виступав випадковою формою привласнення. Характер інтелектуальної діяльності відносно власності був у певному значенні маргінальним і навіть трансгресивним, в тому сенсі, що, як правило, “хитрість розуму” не підривала структурних застав суспільства.

Магістральність інтелекту в постіндустріальному суспільстві включена в процес зростання ролі інтелектуальної творчої праці, завдяки якому створюється власність в інформаційному суспільстві. Втім, у роботі відзначається, що всі ці способи/етоси привласнення насправді співіснують один з одним у найрізноманітніших культурно-історичних спільнотах. Однак у певні епохи якісь з них починають превалювати як основоположний принцип.

Висновки

У висновках підсумовуються й узагальнюються результати дослідження, окреслюються перспективи культурно-історичного підходу до власності. Автор відзначає, що розгляд власності як культурно-історичного феномену показує неоднорідне відношення до неї в різних культурних спільнотах. Проте певне відношення, що сформувалося в різнорідних пластах культури, робить достатньо могутній вплив на трансформацію відносин власності. Виходячи з цього, можна вважати, що намічені в дисертації лінії і поставлені проблеми повинні знайти своє продовження в подальших дослідженнях. Адже такі процеси, як зміна статусу власності у постіндустріальному світі, гуманізація суспільства та антропологічний поворот в гуманітарних науках вимагають відповідного підходу до власності, а саме як до культурно-історичного феномену.