Європейська філософія

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

ЄВРОПЕЙСЬКА ФІЛОСОФІЯ

Зміст

1. Поняття європейської класичної філософії

2. Особливості філософії нового часу

3. Раціоналізм та емпіризм у теорії пізнання нового часу

4. Філософія епохи просвітництва

1. Поняття європейської класичної філософії

Класична європейська філософія це розвиток філософського мислення від Бекона і Декарта до Гегеля і Фейербаха, тобто з XVII до середини XIX ст.

Періодом Нового часу (XVII ст.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль.

Наприкінці XVII XVIII ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи Просвітництва XVIII спи представлена іменами Вольтера, Ж.Ж. Руссо, Монтеск'є, Д. Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ла-метрі, К. Гельвеція, І. Гердера, Г. Лесінга та ін.

Вершиною розвитку європейської класики стає німецька класична філософія до. пол., XVIII першої пол. XIX ст. (І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейербах).

Термін «класичний» застосовують, як правило, до явиш, які стали вершиною у культурному розвитку, бездоганним зразком і особливо помітним внеском в скарбницю людської культури. Безумовно, у такому значенні європейську філософію ХVІІ-ХІХ ст. можна назвати класичною. Науковість полягає у тому, що вона зумовила сам стиль європейського мислення раціональний, логічно упорядкований, побудований на чітко визначеній системі понять. Філософія цього періоду стала взірцем високої філософської культури, своєрідним ідеалом філософського мислення. Вона значним чином вплинула на духовну атмосферу Європи, на соціально-політичний і культурний розвиток європейської цивілізації.

Європейська класична філософія виникає у період утвердження буржуазного суспільства та його цінностей на противагу цінностям феодального суспільства. То був час буржуазних революцій в Європі (в Англії, Нідерландах, Франції), коли руйнувалися всі застарілі форми суспільного життя, пов'язані з епохою феодалізму. Це визначило надзвичайну критичну спрямованість класичної філософії, її боротьбу з усім, що некритично сприймалося лише на віру. З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, державного порядку, розуміння природи тощо. Навіть сам людський розум стає предметом критичного дослідження, предметом аналізу його можливостей у пізнанні дійсності.

Критична діяльність класичної філософії повинна була сприяти перетворенню природи і суспільних відносин в інтересах прогресивного розвитку людства. Історичний прогрес нерозривно пов'язувався з розвитком науки, авторитет якої для класичної філософії був безперечним. Наука і проблема пізнання (гносеологія, логіка, методологія) утворюють ядро всієї філософської проблематики класичної філософії Боротьба з догматичним мисленням як мисленням некритичним, рутинним потребувала від філософії аналізу і перевірки власних вихідних принципів і тверджень.

Тим більше, що класична філософія прагнула стати наукою, «дійсним» знанням, а не «любов'ю до знань», як висловився Гегель. Потрібно було осмислити сам пізнаючий розум, визначити його можливості в осягненні істини, вирішити питання про достовірність і обгрунтованість знання.

Тому проблематика всієї класичної філософії ХVІІ-ХІХ ст. була центрована навколо гносеологічних, теоретико-пізнавальних проблем. І тільки через прояснення своїх пізнавальних можливостей класична філософія приступала до вирішення інших онтологічних, антропологічних, етичних, соціальних та ін. проблем.

Ідейним джерелом класичної філософії стали, перш за все, антична філософія і християнське вчення. Від античної філософії європейська класика успадкувала вихідні принципи раціоналізму як впевненості в силу і всемогутність людського розуму, а християнство дало європейській культурі систему абсолютних, загальнолюдських цінностей та ідеалів.

Відстоювання ідеалів істини, добра, краси, справедливості стало ознакою класичної культури в цілому. Вплинув на класичну філософію і ренесансний ідеал сильної та яскравої особистості, активного діяча, людини-творця. Прагнення людини класичної культури оволодіти знанням про світ поступово довершується претензією владарювати над світом, перетворювати його, примушувати його служити людським потребам. Установка на оволодіння природою стає ознакою західного способу мислення і поведінки, а також ознакою класичного типу культури.

Критична спрямованість класичної філософії, особлива увага її до гносеологічної проблематики, до ідеї активності і діяльно-творчого характеру людського існування знаходять своє завершення в головній ідеї класичної філософії ХVІІ-ХІХ ст. ідеї раціонального панування людини над природою і суспільством. Метою класичної філософії і було обгрунтування самої можливості такого панування, доведення того, що людство у змозі зробити своє існування, свою владу над світом цілком розумними.

Основною і найважливішою рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як загальносвітоглядна позиція. Якими б різними не були філософські системи класичного періоду, вони всі виходять з поняття розуму і ведуть до нього. У цей період виникає своєрідний культ розуму, культ наукового знання. Наука проголошується вищою формою теоретичного знання, а розум верховною інстанцією і головним авторитетом.

«Розум, писав Дж. Локк, у всьому повинен бути нашим останнім суддею і керівником».

Сутність раціоналізму полягає не тільки у впевненості в необмежених можливостях розуму і науки, але й в проголошенні розумності, доцільності, логічності, закономірності всього сущого, Всесвіту в цілому і всіх його частин. Світ уявляється тут впорядкованим, гармонійним, завершеним цілим, в якому панує жорстка необхідність, встановлена Богом, ро-зумом, механічними законами природи або законами історії.

Людина у раціоналістичній картині світу сприймається як мисляча і активна істота, вона цілком свідомо орієнтується в житті, керується усвідомленими бажаннями та інтересами, а її діяльність має завжди доцільний, спланований, розумний характер (лише філософія XX століття виявила певну обмеженість, помилковість такого розуміння людини).

Таким чином, класична філософія виходила з ідеї раціональності, розумності і світу, і людського буття, з віри в силу розуму, у можливості оволодіння стихійними силами природи і суспільства.

Потрібно зазначити, що і вмирає класична філософія наприкінці XIX ст. разом з падінням авторитету розуму, з втратою віри у розумність світоустрою, в доцільність і раціональність суспільних відносин. Алогічне, ірраціональне, непередбачуване в людському існуванні стає улюбленою темою у некласичній (посткласич-ній) філософії XX століття.

2. Особливості філософії нового часу

Філософія Нового часу, якою розпочинається період західноєвропейської класики, має свої особливості. XVII століття визначається в історії як період промислового перевороту, пов'язаного з виникненням машинного виробництва, і як час наукової революції.

На основі механіки і фізики виникає досвідно-математичне природознавство, яке майже до кінця XIX ст. залишалося ідеалом науковості, навіть ідеалом теоретичного знання в цілому (не випадково класична філософія намагалася «уподібнитися» науці, перейняти її методи та прийоми пізнання, стати строго науковим знанням).

Переворот, здійснений Коперніком в астрономії (створення геліоцентричної моделі Всесвіту), був продовжений в працях Дж. Бруно, Г. Галілея, І. Кеплера, X. Гюйгенса, Р. Декарта, а його завершенням стає механіка І. Ньютона.

Саме принципи Ньютонівської механіки визначили основи нової картини світу, нової моделі розуміння Всесвіту як суто матеріального механізму, позбавленого духовних властивостей і керованого математичними закономірностями. Наукова революція XVII ст. полягала не тільки у створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки в соціальний інститут, у розгалужену систему наукових закладів і наукових співтовариств (першими виникають Лондонське королівське товариство вчених і Паризька Академія наук).

Наука, що приходить на зміну вірі і релігії, починає домінувати у культурі і стає основним предметом філософських досліджень новочасної філософії XVII ст.

Якщо в центрі проблематики схоластичної філософії була проблема співвідношення віри і розуму, то в Новий час розуму і природи, проблема осягнення людиною закономірностей природи і можливості раціонального панування над нею.

Філософія XVII ст. осмислює новий образ природи і людини, що утверджується в культурі того часу. Якщо ренесансне відношення до природи було переважно художнім, навіть пізнання розумілося як споглядання природних таємниць, то в XVII столітті природа позбавляється божественного сенсу і перетворюється на об'єкт корисних намірів і цілей, навіть на об'єкт насильства з боку людини.

Віднині головна мета щодо природи -панувати над нею, поставити її сили на службу людським потребам. Перемагає установка на прагматичні цінності, на досягнення успіху і влади. Метою пізнання стає вже не мудрість, а оволодіння природою. «Знання сила» є гаслом культури Нового часу.

Особливістю філософії XVII ст. стає механістичний підхід до розуміння світу і людини. Він утверджується завдяки ньютонівській механіці, теорії, на той час зразковій і бездоганній як в емпіричному, так і в математичному плані. Здавалося, що розгадку великого задуму всесвіту знайдено: природа виявилася досконалим чином впорядкованим механізмом, який підпорядкований математичним законам і доступний науковому пізнанню. Всесвіт складається з матеріальних частинок, що рухаються у нескінченному просторі.

Змінюється у цей період і бачення ролі Творця. Поряд з пантеїзмом (ототожненням Бога і природи) поширюється концепція деїзму, що стає досить популярною, особливо у XVIII ст. Бог у деїзмі уявляється великим Математиком, Архітектором світобудови, Годинникарем, який «заводить» механізм Всесвіту. Створюючи світ, Бог визначає механічні закони його руху, але після того він вже не втручається у природні події. Система існує і рухається сама по собі, відносно незалежно від Творця.

Людина у механічній картині світу розуміється як частка, фрагмент природного механізму, і тому вона абсолютно залежна від фізичних законів, підкорена жорсткому і незламному причинному порядку природи. Більше того, самі люди починають розглядатися як певні механізми, автомати. Декарт, наприклад, визначає людину як «машину з кісток і м'яса», Ж. Ламетрі свій філософський твір називає «Людина машина». У «Левіафані» Дж. Гоббса люди є автоматами, гвинтиками, які потрібно згуртувати у механізм «вищого гатунку» державу. Без державної влади, цього механічного чудовиська-Левіафана, вважав Гоббс, люди спроможні перебувати лише у стані «війни всіх проти всіх». Механіцизм є не тільки спрощеним, а тому і спотвореним баченням складних світоглядних проблем, але він веде до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха Середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча і по-різному), розглядаючи її як «образ і подобу Божу», як «вінець творіння», то новочасна філософія нівелює її, зводить до механізму, машини, автомата. Суттєвим моментом всякого механізму є повна і абсолютна підпорядкованість його зовнішній причині, повна зумовленість, визначеність ззовні. Відкривши закони існування такого механізму, секрет його будови, можна оволодіти і маніпулювати ним. Вже великий Леонардо да Вінчі намагався «обчислити» природу людини, проникнути у секрет будови «людського механізму».

Ф. Бекон відверто вказав на мету такого «обчислення», висловив думку, що той, хто зрозуміє до кінця людську природу, створений для влади. Німецький філософ Г. Лейбніц, засновник математичної логіки, мріяв про ті часи, коли сам процес пізнання, творчого мислення можна буде повністю алгоритмізувати, перетворити на своєрідне обчислення, що додало б змогу отримувати істину майже автоматично, таким же шляхом, як математики ведуть обчислення за допомогою певних формул. Тоді, вважав Лейбніц, усі дискусії філософів і вчених будуть не потрібні. Замість суперечок, вони візьмуть в руки пера і скажуть «будемо обчисляти».

Але складність життя (тим більше людського життя з його атрибутами свідомості, свободи, творчості) полягає в тому, що його неможливо «вкласти» в механічну схему, неможливо знайти алгоритм його дії, універсальний ключ для розгадки таємниць життя.

Там, де людина трактується як природний об'єкт, підлеглий причинним впливам ззовні, як створіння, що залежить від зовнішніх стимулів, там, врешті-решт, відмовляють людині (прямо чи в завуальованій формі) у свободі. Стверджується, що свобода є лише ілюзією, у реальності ж людина, як частина природи, неспроможна піднятися над природною необхідністю. «Людина не буває вільною ані хвилини у своєму житті», вважав французький філософ П. Гольбах.

Варіант більш прихованого зречення від свободи належить Б. Спінозі. У своїй «Етиці» він запропонував доктрину визволення через розум, через пізнання природної необхідності.

«Свобода є пізнаною необхідністю» це визначення Спінози задало тон вирішенню проблеми свободи для багатьох мислителів (Гердер, Гегель, Маркс погоджувались з ідеєю Спінози, що людина здобуває свободу, зрозумівши світ). За Спінозою, людина не стільки діє самостійно, автономно, вільно, скільки зазнає впливу дії зовнішньої причинної необхідності. Свободи як свободи волі не існує.

Усе, на що може претендувати людина, прагнучи бути вільною, це усвідомлення ланцюга необхідності, в який вона включена.

Філософія XVII ст. виявила свою неспроможність в розв'язанні проблем людського існування.

Найбільший внесок був зроблений нею у галузі гносеології та методології науки.

3. Раціоналізм та емпіризм у теорії пізнання нового часу

У центрі уваги філософії Нового часу постало природознавство, а основною проблемою стала проблема методу науки, методу, який би заперечував достовірність, обґрунтованість наукового знання. Значимість і гострота цієї проблеми викликала появу двох основних напрямків у філософії XVII ст. - емпіризму і раціоналізму.

Потрібно зазначити, що термін «раціоналізм» має широке і вузьке значення. У широкому значенні раціоналізм є певною світоглядною позицією, вірою в людський розум, в силу, авторитет і особливу роль науки в соціальному прогресі. У такому значенні раціоналізм притаманний всій класичній філософії.

Протилежним йому поняттям є «ірраціоналізм» заперечення існування логічного, закономірного початку у світі, заперечення або обмеження можливостей розуму в пізнанні. Ірраціоналізм стає провідною рисою багатьох філософських вчень XX століття, набувши назви «некласи-чних». Але є більш вузьке значення терміну «раціоналізм», воно стосується лише одної з теоретико-пізнавальних проблем, і в цьому аспекті протилежним поняттям тут виступає «емпіризм».

Раціоналізм і емпіризм розділяє різна позиція щодо ролі, значимості чуттєвого і логічно-раціонального пізнання з їх методами. Пізнавальний процес є нерозривною єдністю чуттєвого та раціонального пізнання. Абсолютизація, перебільшення ролі людських чуттів або мислення у пізнанні веде до крайностей емпіризму чи раціоналізму.

Раціоналісти (від лат. «розум») джерелом і критерієм достовірного знання вважали розум і тільки розум. Ідеї та принципи розуму закладені, на їх думку, у загальних поняттях, у правилах логіки і в законах математики. Філософи-раціоналісти XVII ст. виходили, основним чином, з математичного знання. Саме воно, на їх думку, гарантує необхідність, універсальність, загальнообов'язковий характер наукових знань. Із результатом чуттєво-досвідного знання можна сперечатися, (бо чуття часто обманюють нас), тоді як «залізні» закони логіки і математики доводять абсолютно переконливо, і тому повинні бути покладені в основу науки.

Стверджуючи, що логіка людського мислення, принципи розуму однакові у всіх людей, філософи-раціоналісти Нового часу проголошували існування так званих «природжених ідей», потенцій і задатків мислення, незалежних від чуттєвого досвіду.

Засновником раціоналістичного напряму в теорії пізнання Нового часу став французький філософ і математик Рене Декорт, а його найбільш видатними послідовниками голландський філософ Б. Спіноза і німецький філософ Г. Лейбніц.

Емпіристи (від лат. «досвід») головну роль відводили чуттєвому пізнанню, досвіду, експериментальному дослідженню конкретних фактів. У пошуку аргументації своєї позиції вони зверталися не стільки до математики, скільки до досвідного природознавства. Пояснюючи обов'язковий і загальний характер наукових істин, вони наполягали на однаковості досвіду у всіх людей. Розум, раціональне пізнання філософи-емпірики трактували як комбінацію, сполучення чуттєво-досвідного матеріалу.

Розум вважали вони, у принципі нічого нового не додає до змісту знання. «Немає нічого в розумі, чого перед тим не було у відчуттях» таким є основоположний принцип емпіризму.

Емпірична традиція найбільш яскраво представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, а продовжують і розвивають Т. Гоббс, Дж. Локк, Дж. Берклі, Д. Юм, Ф. Бекон (1561-1626 рр.) першим в європейській філософії Нового часу звертається до проблеми методології наукового пізнання. Бекон став засновником емпіризму Нового часу. Основним своїм завданням він вважав пошук нового, більш досконалого способу використання розуму для пізнання природи.

Користуючись новим методом пізнання, наука повинна примножити могутність та владу людства над природою. Бекон передбачував величезну роль науки в житті людей і свідомо поставив за мету дослідити перспективи розвитку науки, можливості її практичного застосування.Власне вчення Ф. Бекон у своєму творі «Новий Органон» називає «вченням про очищення розуму», підкреслюючи його критичну спрямованість. Перш за все, Бекон робить критичне дослідження меж і можливостей розуму.

Розум не гарантований від помилок, «ідолів пізнання». У своєму відомому вченні про ідоли, або привиди розуму, Бекон дає типологію людських заблуджень. вказує на причини помилок в процесі пізнання, на джерела викривленого відображення дійсності. Щоб очистити розум, звільнити його від ідолів, потрібно було озброїти його новим методом пізнання, доповнити і укріпити чуттєвим досвідом.

Попередня філософська схоластика користувалася арістотелівською логікою. Абстрактно-формальний характер логіки Арістотеля, вважав Бекон, є абсолютно неприйнятним для природознавства.

Безплідне словесне сперечання, на яке перетворилася формальна логіка у схоластиці, не може допомогти відкриттю нових фактів. Тому критична частина беконівського вчення, «очищення розуму» було тільки підготовчим етапом до позитивної, творчої справи створення нового, ефективного і досконалого, методу наукового пізнання.

На противагу схоластиці з її формально-логічним методом, Ф. Бекон звертається до чуттєвого, досвідно-експериментального пізнання конкретних фактів. «Найкращим із доведень, переконаний Бекон, є досвід, якщо він коріниться в експерименті». Він пропонує новий метод, більш прийнятний, на його думку, для пізнання природи і для побудови системи природознавства, метод індукції.

Індуктивний метод є таким методом емпіричного пізнання, який веде від часткового, чуттєво-досвідного знання про окремі факти та явища природи до загальних висновків, (які можуть бути викладені у формі загального правила, формули, визначення або формулювання закону, певної концепції чи теорії). Розроблена Беконом індуктивна методологія пізніше стала відправним пунктом для розробки індуктивної логіки. Підкреслюючи теоретичну цінність чуттєвого пізнання, необхідність зв'язку розуму і досвіду, Бекон намагався подолати вузький раціоналізм, що залишився від схоластичної філософії.

Разом з тим, Бекон заклав основи наукової раціональності, протиставивши містиці, схоластиці, теології принципи наукового знання.

Р. Декарт (1596-1650) став засновником раціоналістичної традиції і першим опонентом методологічної позиції Ф. Бекона. Центральне місце в його філософській творчості займала проблема обґрунтування достовірності знання і проблеми методу науки. Саме цій проблематиці присвячені його твори «Розмірковування про метод» і «Основи філософії».

На відміну від Ф. Бекона, який звертався до чуттєвого досвіду і експерименту в прагненні знайти фундамент наукового знання, Декарт привернув увагу до розуму і самосвідомості. Чуттєвий досвід, на думку Декарта, не може дати гарантовано достовірного знання, тоді як математика з її простими і чіткими раціональними принципами може служити гарантом необхідного і загальновизнаного знання. Тому математика і стала відправним пунктом міркування Декарта про метод науки. Його філософське вчення про метод, власне, і є узагальненням досвіду застосування математики в науці. Метод Декарта є раціоналістичним методом дедукції. Дедукція логічний хід думок від засновків до висновків.

Наука і філософія, вважав Декарт, повинні знайти безумовну, абсолютно достовірну основу і виводити далі свою систему знань з цієї незаперечної основи. Якщо сам фундамент не буде міцним, зруйнується вся теоретична будова. Усе, що викликає сумнів, що сприймається лише на віру, має бути відкинуте. Сумніватися можна у всьому, але єдине, що залишається безсумнівним для Декарта, впевненість у власному існуванні, яка випливає з самого факту мислення. «Ямислю, отже, я існую». стає тим вихідним положенням, яке є граничною основою достовірності знання. Це означає, що істина засвідчується тільки розумом, останнім критерієм істини с ясність і виразність думки. Декарт переконаний, що всім людям притаманне «природне світло розуму», а здатність правильно міркувати і відрізняти істину від заблудження однакова у всіх.

Отже, безперечне знання є таке, що сприймається ясно і виразно. Цій вимозі відповідає математика. Математичні істини грунтуються на спільній всім людям здатності зрозуміти, збагнути, зміркувати. Але люди, маючи розум, не завжди вміють ним правильно користуватися. Для цього потрібен правильний метод пізнання. Основними правилами методу є:

1) починати з простого, ясного і виразного знання;

2) прості і ясні уявлення потрібно систематизувати, а заплутані і незрозумілі уявлення аналізувати, розкладаючи на прості елементи;

3) мислення має бути чітко організованим, упорядкованим і послідовним, воно повинне зберігати безперервність умовисновків.

Правила філософського методу Декарта ґрунтуються на двох основних принципах на принципі інтелектуальної інтуїції (завдяки якій знаходять ясні і виразні основоположення) і принципі дедукції, (яка полягає у ланцюгу послідовних логічних операцій, внаслідок чого з відомого у посиланнях виводиться ще невідоме, нове знання).

Методологічне вчення Декарта тісно пов'язане з його онтологією, з вченням про граничні основи буття. Світ у філософській системі Декарта має певну ієрархію і розподіл. Декартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на дві реальності, що існують незалежно одна від одної, -природну, матеріальну субстанцію, (основною ознакою якої є протяжність і кількісна вимірюваність) і духовну, мислячу субстанцію.

Матеріальна субстанція розуміється Декартом як складний механізм, наукою про який є механіка, заснована на математиці.Декарт був впевнений, що природнича наука, спираючись на новий метод, буде перетворена із сукупності випадкових істин на єдину систему. Філософія ж, побудована за зразком математичного знання, стане дійсно строгою наукою, в якій припиняться всі філософські суперечки. Необхідно лише встановити основоположні філософські аксіоми і вивести з них відповідні безперечні твердження. Спробу побудувати таку філософську систему на основі геометричного методу зробив Б. Спіноза.

Б. Спіноза (1632-1677 рр.) продовжує не тільки раціоналістичпу традицію Лекарта, але і його механіко-математичну методологію.

Свій знаменитий трактат «Етика» Спіноза викладає за взірцем геометрії Евклі-да, виводить аксіоми, теореми, леми. Оскільки світ розуміється у нього як абсолютно, жорстко визначена система, керована математичними закономірностями, то людина спроможна цілком успішно осягнути розумом закономірності цього світу, використовуючи геометричний спосіб пізнання (в основі якого лежать очевидні, ясні і виразні першопочатки - аксіоми). Раціональне пізнання світу є абсолютно адекватним пізнанням ще і завдяки тому, що принципи буття тотожні принципам розуму. «Порядок і зв'язок ідей в розумі той же самий, що порядок і зв'язок речей у світі» стверджував Спіноза. Тому, як і всі раціоналісти.

Спіноза вважав, що розум не помиляється, причиною людських заблуджень може бути тільки чуттєве пізнання. З трьох рівнів пізнання чуттєвого, логічно-обгрунтованого міркування та інтуїції лише два останніх Спіноза вважав по-справжньому формами пізнання.

Але тільки інтелектуальна інтуїція є абсолютно ясним і виразним розумінням, є пізнанням сутності речей «з позиції вічності». У світі панує фатальна, неминуча необхідність, незламний закон і порядок, в якому людині абсолютно нічого не під силу змінити. Але, коли ми підносимося над власним обмеженим досвідом і способом мислення і бачимо речі з безсторонньої точки зору «Божого бачення» (з погляду вічності), ми не тільки щасливі, але й вільні, переконував Спіноза.

Спіноза, дотримуючись пантеїстичної традиції філософії, яка ототожнює Бога і природу, заперечував дуалізм Декарта щодо проблеми субстанції. Спіноза обирає моністичну позицію. Субстанція як «причина самої себе» є єдиною, вічною і нескінченною. Вона ж є Богом, тотожним природі. Протяжність і мислення розглядаються Спінозою, як атрибути, необхідні властивості єдиної субстанції, а звідси відбитком самої сутності Бога. Бог, природа і субстанція тут ототожнюються.

Філософія Г. Лейбніца (1646-1716 рр.) стала спробою подолання протиріччя між емпіризмом і раціоналізмом XVII ст. У своєму головному творі «Монадологія» Лейбніц розрізняє світ реально, істинно існуючий, який складається з безлічі монад або субстанцій, і світ фізичний, природний, як чуттєве вираження істинного світу. Множинність, плюралізм субстанцій доповнюється Лейбніцом ідеєю існування Бога як первинної єдиної субстанції. Монади Лейбніца не взаємозв'язані між собою, але мають властивості активності, спроможні до психічно-духовної діяльності різного рівня від простих відчуттів до вищого духу монади-бога. Таким чином, монади є суто ідеальними, духовними першоелементами буття, а світ в своїй сутності є єдністю нескінченної множини духовних субстанцій.

Як раціоналіст, Лейбніц віддавав безумовну перевагу раціональному пізнанню перед чуттєвим.

Розуму притаманні певні «природжені ідеї» (у Лейбніца вони вважаються лише задатками, певними нахилами) і вічні істини (всезагальні і необхідні основоположення логіки і математики), але поштовхом, імпульсом для приведення їх в дію є чуттєве пізнання, Без чуттєвого досвіду ніяка інтелектуальна діяльність була б неможливою. Визнання певної цінності чуттєво-досвідного знання приводить Лейбніца до ідеї поділу всіх істин в залежності від джерела і ролі в пізнанні на істини розуму (всезагальні і необхідні істини логіки та математики) та істини факту (досвідне знання, яке має властивості ймовірності й випадковості).

Раціоналістична традиція Нового часу у середині XVII століття починає все більше піддаватися критиці з боку емпіризму. Англійський емпіризм в особі Дж. Локка, Дж. Берклі і Д. Юма поставив під сумнів головну ідею раціоналізму про відповідність мислення і буття, «порядку ідей в розумі» і «порядку речей в світі».

Наслідком цього стає посилення сумнівів щодо можливості пізнання істини, здатності людей отримувати достовірне знання.

Дж. Локк (1632-1704 рр.) розробив емпіричну теорію пізнання. Його ім'я зв'язують із заснуванням Ідеології Просвітництва, а також з розробкою Ідейно-політичної доктрини лібералізму.

У головному своєму творі «Розвідка про людське розуміння» Локк стверджує, що усяке знання про світ засноване на чуттєвому досвіді. Розум вігтігряє лругорялну роль у пізнанні. Без чуттєвих данихрозум можерозро-бляти АизначАння, здійснювати різні логічні та математичні операції, але при цьому дін позбавленшівсякого знання про світ.

У своїй теорії пізнання Локк стикається з проблемою об'єктивності, достовірності отриманого знання. Адже у чуттєвому досвіді багато що залежить не від самого об'єкта, а від суб'єкта пізнання, від суб'єктивних вражень людини. Локк проводить розмежування первинних якостей речей,можна об'єктивно описати і виміряти (ваги, форми, руху, протяжності) і вторинних, які фіксують особливості суб'єкта пізнання, а не об'єкта (смаку, запаху, кольору, звуку). Спираючись на пізнання первинних якостей, вважав Локк, наука може давати надійне знання про матеріальний світ. Більш скептичну позицію щодо цього питання зайняли Дж. Берклі і Д. Юм.

Дж. Берклі (1685-1753 рр.) зрікається самої ідеї про матеріальний, об'єктивний світ, виступаючи з позиції суб'єктивного ідеалізму. Для Берклі єдиним джерелом знання є чуттєвий досвід, але він весь, а не частково, як у Лока, обмежений людською суб'єктивністю, видимістю. Існування будь-чого засвідчується, на думку Берклі, тільки безпосереднім чуттєвим досвідом. «Бути означає бути сприйнятим», вважав він. А оскільки сприйняття, чуттєвий досвід має суб'єктивний характер, то реальне буття і видимість, дійсність і уява про неї повинні збігатися. Людина не може знати, яким є світ поза межами її сприйняття. «Світ є моє уявлення» гасло суб'єктивного ідеалізму. Але Берклі не доходить у своїй логіці до крайніх висновків. Незважаючи на все, людський досвід не є абсолютною уявою, світ все ж таки сприймається об'єктивно і в ньому існує певна упорядкованість, причиною чого є Божественний Розум. Він породжує у людському розумі ідеї за певними правилами, завдяки чому людині розкривається природний порядок і стає можливою наука.

Д. Юм (1711-1776 рр.) у своєму критичному аналізі можливостей розуму доходить до крайнього скептицизму. Юм вважав, що взагалі неможливо стверджувати існування будь-якої реальності, в тому числі і божественної, по той бік чуттєвих вражень. Чуттєвий досвід, який є єдиною основою людських знань, має цілком випадковий і суб'єктивний характер, а тому не може гарантувати отримання істинного знання.

Така позиція має назву агностицизму - заперечення здатності людини об'єктивно, адекватно пізнавати світ.

Вчення англійського емпіризму були фактично відмовою від розуму. У класичній європейській філософії ХVІІ-ХІХ ст. вони залишилися тільки епізодом, але у XX столітті, у некласичній філософії ідеї емпіризму набувають надзвичайної значимості.

Наступна же німецька класична філософія вела непримиренну боротьбу з ідеями емпіризму, вважаючи їх шкідливими і загрозливими для надії людства на розумний прогрес.

4. Філософія епохи просвітництва

XVIII століття в європейській історії називається епохою Просвітництва. Ідеологія Просвітництва продовжує ідейні та культурні тенденції Нового часу.

Основний зміст Просвітництва був визначений раціоналістичним світоглядом з його культом розуму, критикою всіх основ феодального суспільства та ідеєю вдосконалення людини і суспільства.

Просвітницька ідеологія виникає як теоретичне обгрунтування прагнень та інтересів буржуазного суспільства в його боротьбі з феодалізмом. І хоча Просвітництво XVIII ст. було загальноєвропейським явищем (в Англії його представляли Локк і Толанд, у Німеччині Лессінг, Гердер, молоді Кант і Фіхте), але найбільш яскраво просвітницький рух виявив себе у Франції, де він став своєрідною ідейною підготовкою і виправданням Великої французької революції. Вольтер, Руссо, Дідро, Ламетрі, Монтеск'є, Гельвецій, Гольбах. Кондорсе та ін. є представниками французького Просвітництва.

На відміну від філософії Нового часу, у центрі якої була ідея раціонального опанування законів природи, а тому гносеологічні і методологічні проблеми науки, філософія Просвітництва звертається до суспільних і гуманітарних проблем. Просвітники поставили собі за мету створення таких суспільних відносин, які б відповідали вимогам розуму, принципам справедливості, свободи, рівності, братерства. Тому проблема людини, її історичної діяльності. Ті прав та політичних свобод, проблема історичного прогресу, ідея вдосконалення суспільства, природа та призначення релігії, моральні та правові аспекти людського буття, все це стає предметом особливої уваги.

Філософія Просвітництва ґрунтується на переконанні, що в історії все трапляється так само закономірно, як у природі. Ідея створення справедливого суспільства потребувала відкриття його законів. Майбутнє суспільство, щоб бути дійсно розумно побудованим, повинно було відповідати «природним» законам історії.

Так з'являється в філософії XVIII ст. ідея історичного прогресу, розвитку людського суспільства по висхідній. Сприяти суспільному прогресу було одним з основних завдань Просвітництва.

Засіб вдосконалення суспільства просвітники вбачали в освіті і вихованні, у розвитку культури і науки, у моральному вихованні народу.

Причому для просвітницької ідеології був характерним поділ суспільства на «темну» масу, народ, який потрібно було просвітити і виховати, й «еліту», купку інтелектуалів, які знають, у чому полягають розумні засади майбутнього суспільства і що саме потрібно для свободи, щастя і благополуччянароду. Критику феодальних відносин і деспотичних форм правління просвітники почали з критики теологічної доктрини історичного процесу. Використовуючи поширену у ХVІІ-ХVІІІ ст. концепцію деїзму, вони дійшли до висновку про обмежений характер божественного впливу на людську історію. Бог як творець і першопричина світу визначає порядок і закономірність світу, але далі вже не втручається у закономірний перебіг подій. Тому історичний прогрес суспільства залежить вже не стільки від волі Бога, скільки від розумної діяльності, творчості самих людей.На противагу схоластично-теологічному розумінню історії, просвітники висувають раціоналістичні версії суспільного розвитку. Так, Монтеск'є стверджував, що історія є природним процесом, зумовленим географічним положенням і природними умовами існування суспільства. Вченню про божественне походження влади просвітники протиставляють теорію «суспільного договору», апелюючи до природних прав людини, до права народу на вільний вибір власної долі, до права захищати засобами державної влади своє життя, свободи, приватну власність.

Руссо у своєму творі «Про суспільний договір» писав, що там, де держава зловживає владою, громадяни мають право розірвати договір з державою, скинути її владу. Проблема політичної і правової свободи громадян стає однією з центральних тем обговорення в ідеології Просвітництва, саме у цей період виникає концепція прав людини, на яку спирається сучасна правова система демократії.

Просвітництво XVIII ст. виявило тяжіння до матеріалізму й атеїзму. Безумовно, не всі просвітники зайняли відверто атеїстичну позицію, як Дідро, Гольбах, та інші. мислення пізнання філософія

Але всі французькі філософи піддавали критиці релігійні забобони і релігійний фанатизм, догматизм і нетерпимість церкви. Влада церковної ієрархії, на їх думку, стала реакційною силою, головною перепоною для розвитку цивілізації, науки і освіти. Вольтер та інші прихильники деїзму, висунули ідею «природної релігії розуму». Стверджуючи існування природної релігійності людини, універсальності релігійної свідомості, вони шукали коріння і обгрунтування релігії не в Одкровенні, а в розумному порядку і законі Всесвіту, через пізнання якого людина осягає і божественний сенс буття. Філософи-просвітники підкреслювали соціальне призначення релігії, її функцію засобу для підтримки соціального порядку і зберігання моральності у суспільстві.

«В інтересах всього людства, писав Вольтер, щоб існував Бог, який карав би те, чого не в змозі придушити людське правосуддя».

Французьке Просвітництво представлено цілою плеядою філософів-матеріалістів (Гольбах, Гельвецій, Дідро. Ламетрі), їх погляди значним чином зумовлені механістично-атомістичною картиною світу, яка сформувалася ще в XVII ст. Уявлення про вічну нестворену матерію, яка перебуває У постійному русі, поєднувалося з ідеєю механістичності людини і світу. У світі панує фатальна необхідність, якій підкорена і людина як частина цього світу. Тому, визнаючи необхідність політичної свободи, французькі філософи фактично заперечували особистісну свободу як вияв творчої сутності людини. У теорії пізнання французький матеріалізм займав сенсуалістичну позицію (від лат. «чуття», «чуттєві сприйняття»). Джерелом усіх знань вони проголошували відчуття.

Размещено на Allbest.ru