Філософія Нового часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Запорізька державна інженерна академія

Контрольна робота

Філософія Нового часу



Зміст

1. Загальна характеристика

2. Онтологія

3. Гносеологія

4. Проблема людини, суспільства й держави

5. Філософія Дж. Локка

5.1 Запровадження

5.2 Онтологія і гносеологія у філософії Локка

5.3 Суспільство у філософії Дж. Локка

5.4 Укладання

Література



1. Загальна характеристика

Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй.

Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої філософської думки, зокрема вчення Демокрита і Епікура, "теорія двох істин" та ін. Основною особливістю філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність.

Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські традиції, оскільки, будучи викликаною дожиття об'єктивними чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами.

Важко переоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема, досвідно-експериментальних досліджень природи і математичного осмислення їх результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками й математиками (Р. Декарт, Г.В. Лейбніц), а деякі природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи й небесні тіла.

У новий час філософія за традицією ототожнювалася з метафізикою в аристотелівському її розумінні, тобто визнавалася "першою філософією", умоглядною наукою про найзагальніші принципи буття і знання. Метафізика Нового часу почала доповнюватися природничо-науковим змістом. Завдяки цьому вона досягла значних успіхів у сфері математики, фізики, інших спеціальних наук. У передових мислителів розглядуваної епохи метафізика виражала гармонійну єдність умоглядно-раціонального мислення і експериментальної практики, а також і ту ініціативу, котра, як правило, належала тоді саме умоглядно-теоретичному компоненту, а не досвідному елементові науково-філософського знання.

І до аналогічних гіпотез змушені були звертатися і ті мислителі, які абсолютизувавши раціоналістично-дедуктивний метод пізнання, відривали мислення від чуттєвого досвіду, матеріального світу, існуючого способу виробництва, державного устрою, політичної ідеології, права і судочинства, релігії, мистецтва, моралі.

Виникнувши в Англії (Дж. Локк), просвітницька ідеологія набула широкого поширення у XVIII ст. у Франції (Ш.Л. Монтеск'є, К.А. Гельвецій, Вольтер, П.А. Гольбах). У другій половині XVIII і на початку XIX ст. ідеологія Просвітництва поширилась і розвивалася в багатьох країнах Європи і США.



2. Онтологія

Онтологічні концепції Нового часу істотно різняться між собою. Поряд з матеріалістичною онтологією Ф. Бекона, Т. Гоббса, П. Гассенді, Д. Локка, Б. Спінози і французьких матеріалістів XVIII ст. (Ж. Ламерті, Д. Дідро, П. Гольбах) мала місце і дуалістична онтологія Р. Декарта, об'єктивно-ідеалістична Г.В. Лейбніца та суб'єктивно-ідеалістична Д. Берклі і Д. Юма. Та всі ці концепції мали й деякі спільні риси, зокрема механістичне тлумачення переважної частини природи і навіть суспільства. До того ж більшість із цих концепцій мала матеріалістичний характер, хоча це й не позбавляло їх суперечностей.

Декарт визнавав дві субстанції - духовну, яку він наділяв атрибутом мислення, і матеріальну, необхідною властивістю якої вважав протяжність. Причому, матерія в нього є самодостатньою, такою, яка ні в чому не має потреби, крім Бога, і то лише для акту її виникнення. Гоббс також вважав протяжність атрибутом матерії, твердив, що існують лише конкретні тіла (тобто поділяв номіналістичні погляди), виходячи з властивостей яких можна пояснити і природу свідомості людей. Рух він ототожнював з механічним переміщенням, визнавав існування атомів.

Декарт, Спіноза й Лейбніц у своїх онтологічних концепціях виходили із визнання надчуттєвих принципів буття і пізнання. Та перебуваючи в органічному зв'язку з даними тогочасної науки, ці концепції сприяли розвитку математики, фізики та інших природничих наук.

На думку Спінози, матеріальна субстанція поєднує в собі два атрибути - протяжність і мислення.

Ця субстанція є причиною самої себе. Концепція Спінози містила в собі догадку про матеріальну єдність світу.

До того ж вона не потребувала доповнень у вигляді ідеї Бога. Правда, з певних міркувань Спіноза вдається до слова "Бог", називаючи цим терміном матеріальну субстанцію, природу.

В основі онтології Лейбніца лежало об'єктивно-ідеалістичне вчення про монади - найрізноманітніші неподільні духовні субстанції, які становлять собою ідеальний світ (первинний щодо матеріального), доступний лише розуму. Монади, на думку Лейбніца, координовані і субординовані. Найнижчими в системі їх упорядкування є ті з монад, які утворюють в основному неорганічну природу.

Вищий клас монад уже має відчуття і споглядання. До найвищих з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей, здатні до мислення і самосвідомості. Заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до розв'язання матерії і руху.

Найвищого розвитку матеріалізм досяг у Франції у XVIII ст. Ж. Ламетрі стояв на позиціях механістичного матеріалізму.

Д. Дідро і П. Гольбах застосували принцип матеріалізму для узагальнення досягнень наукової думки в пізнанні природи і суспільства.

Перебуваючи загалом на позиціях метафізичного методу, Дідро і Гольбах разом з тим розвивали деякі діалектичні ідеї, зокрема ідеї єдності матерії й руху, якісної різноманітності всього існуючого.

Гольбаху належить визначення матерії як всього того, що діє будь-яким чином на органи чуття людини.

Авторами суб'єктивно-ідеалістичного і агностичного тлумачення буття були англійський філософ Дж. Берклі і шотландський - Д. Юм.

Деїсти, зокрема деїсти-просвітники (Вольтер), виходили з метафізичної онтології конечності світу, абсолютизації дуалізму матерії і руху, причини і наслідку, еволюції і доцільності.



3. Гносеологія

Особливого значення набула у філософії того часу проблема обґрунтування знання і способів його досягнення. У розв'язанні цієї проблеми розрізняють два напрями - раціоналізм і емпіризм.

Раціоналізм (у вузькому розумінні цього терміна) прийняв за еталон одержання достовірного знання певні принципи організації останнього, підпорядковані суворим правилам логічного виводу й однозначності результатів. Переконливим прикладом раціоналізму може бути творчість Б. Спінози. Орієнтація ж на досвідне природознавство як еталон одержання достовірного знання породила емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк - матеріалісти, Д. Юм, Дж. Берклі - ідеалісти).

Раціоналізм (від латинського - розумний) - філософський напрям, який визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму, так і емпіризму. Як цілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався в Новий час під впливом успіхів математики і природознавства.

На відміну від середньовічної схоластики і релігійного догматизму, раціоналісти XVII-XVIII століть (Р. Декарт, Б. Спіноза, Н. Мальбранш, Г.В. Лейбніц) спиралися на ідею природного порядку - нескінченного причинного ланцюга, який пронизує увесь світ.

Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів і положень природознавства й математики, раціоналісти намагалися з'ясувати, як знання набуває об'єктивного, всезагального і необхідного характеру.

Таке знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає як його джерелом, так і критерієм істинності. Так, до вихідного положення сенсуалізму "немає нічого в розумінні, чого раніше не було б в чуттях" Лейбніц додав: "крім самого розуму", тобто здатності розуму осягти не лише зовнішні, поверхневі, випадкові властивості речей, а й всезагальне, необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у пізнанні, так і в діяльності людей.

Абсолютизація ролі розуму і недооцінка чуттєвого пізнання привела раціоналістів до ідеалістичних висновків, відливу мислення від об'єкта пізнання, визнання вроджених ідей (Декарт), властивостей мислення, незалежних відчуттів (Лейбніц).

Культ розуму характерний і для французьких матеріалістів XVIII століття Емпіризм (від грецького - досвід) - напрям у теорії пізнання, згідно з яким зміст знання може бути поданим або як опис досвіду, або зведеним до нього. На противагу раціоналізмові емпірики зводять раціональну пізнавальну діяльність до різноманітних комбінацій чуттєвого матеріалу, який дається в досвіді. Раціональне пізнання, нібито нічого не додає до змісту чуттєвого пізнання.

На думку Ф. Бекона, Гоббса, Локка, Кондільяка, чуттєвий досвід відображає об'єктивно існуючі речі.

Емпіризм наштовхнувся на нерозв'язні труднощі, зокрема на проблему виділення вихідних компонентів досвіду і реконструкції на цій основі всіх видів і форм знання. Ці труднощі змусили емпіриків виходити за межі чуттєвих даних і розглядати їх поряд із певними характеристиками свідомості, логічними операціями (індуктивним узагальненням), звертатися до апарату логіки і математики для опису чуттєвих даних як засобів побудови теоретичного знання. Емпірикам так і не вдалося обґрунтувати індукцію на чисто емпіричній основі. До емпіриків належали і деякі ідеалісти нового часу, зокрема Дж. Берклі і Д. Юм.

Відношення між емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти спрощено. Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел пізнання, а деякі емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст Р. Декарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т. Гоббс визнавав першорядне значення математичних знань.

Раціоналіст Г.В. Лейбніц погоджувався навіть з тим, що увесь зміст людського інтелекту береться з чуттєвої діяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі, відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи не найпереконливіше обґрунтував Дж. Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б опосередковане діяльністю органів чуття.



4. Проблема людини, суспільства й держави

Важливе місце у філософії Нового часу посідала проблема людини. Абсолютизація механічної форми руху матерії призвела до ототожнення деякими тогочасними мислителями людини з машиною.

Так, Ламетрі розглядав людський організм як машину, що самостійно заводиться, подібно до годинникового механізму.

На його думку, людина відрізняється від тварин лише більшою кількістю потреб, а отже, й більшою кількістю розуму, бо потреби тіла - "мірило розуму". Духовна діяльність людини, за Ламетрі, визначається її тілесною організацією. Гоббс і Де Руатеж намагалися пояснити всі прояви тілесної і духовної діяльності людини чисто механістично.

На думку Декарта, тварина - це тільки машина, а людина лише в деяких ситуаціях діє як механізм. Звідси він робив висновок, що тілесну діяльність треба пояснювати матеріальною субстанцією.

Визнаючи лише одну субстанцію, яка має своїми атрибутами протяжність і мислення, Спіноза пояснював суттєву діяльність людини як духовно-тілесну. Проте вищі функції людського духу він вважав цілковито незалежними від тілесних умов.

У зв'язку із значними досягненнями природознавства (Г. Гарвей відкрив кровообіг, а Р. Декарт - рефлекторну дугу й безумовно-рефлекторну діяльність тварин і людини) проблема тілесної діяльності стала осмислюватися глибше і більш науково.

Проте традиційна проблема взаємовідношення душі і тіла не втратила актуальності. Правда, в цю епоху вона формулювалась як взаємовідношення тіла й духу людини. Зустрічаючись із великими труднощами при розв'язанні цієї проблеми, мислителі Нового часу нерідко зверталися і до ідеї Бога.

Так, М. Мальбранш та інші окказіоналісти пояснювали єдність тілесних і духовних дій людини безпосереднім втручанням духовної божественної першопричини в кожному випадку її (людини) життєдіяльності. Цікаве, хоч і містифіковане, розв'язання проблеми взаємодії тіла і духу людини запропонував Г.В. Лейбніц у своїй монадології. З релігійних позицій аналізував названу проблему Дж. Берклі.

Він визнавав реально існуючими тільки конкретні сприйняття ("ідеї") і душі ("духи"), їх носії. Щоб не залишитися на позиціях соліпсизму, Дж. Берклі зрештою перейшов із суб'єктивно-ідеалістичної позиції на об'єктивно-ідеалістичну, навіть відверто релігійну, визнаючи єдину духовну субстанцію - Бога. Важко переоцінити геніальну догадку Б. Франкліна про те, що людина - це тварина, яка виготовляє знаряддя праці.

Якісних змін зазнав ідеал цієї епохи, основною рисою якого був культ розуму. Це особливо переконливо проявилось у філософії Декарта, який вважав розум найвищим авторитетом в оцінці будь-яких поглядів, та у філософії Просвітництва.

Про зміну ідеалу в Нові часи свідчать і ціннісні орієнтації протестантизму. Якщо класичне християнство орієнтувало людей перш за все на сферу духовного життя, зокрема проблему спасіння душі, то протестантизм орієнтував їх на повсякденне, практичне, "земне" буття, реабілітуючи його в очах віруючих.

Таке розуміння сенсу життя проявилося насамперед у розробці його етико-гуманістичної проблематики.

У філософії Нового часу формуються дві тенденції, які проявились у принципах, з одного боку, утилітаризму, а з другого - Просвітництва. Згідно з останнім, тільки викорінення неуцтва і поширення освіти можуть привести до справжньої моральної досконалості людини.

На подібних засадах ґрунтувалася більшість соціально-філософських і політичних концепцій, спроби пояснити основні підвалини суспільства, виходячи з уявлень про розумність, природність цих підвалин.

В історії філософії суспільство тривалий час розглядалось як сукупність людських індивідів, які об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Аристотель).

Мислителі Нового часу розглядали суспільство як об'єднання індивідів для контролю над своїми діями (Гоббс, Руссо), об'єднання, яке ґрунтується на конвенції, договорі, однаковій спрямованості інтересів.

Заперечуючи теологічне пояснення історичного процесу, прибічники теорії суспільного договору утверджували раціоналістичні концепції природи суспільства. Проте ці концепції фундувалися на поза історичних уявленнях про незмінну сутність людини, нерозумінні закономірного процесу розвитку людства.

Спроба ж поширити принцип детермінізму (всезагальної причинної зумовленості явищ) на пояснення суспільних явищ не давало можливості збагнути секрети людського буття, його специфічної упорядкованості.

Тому мислителі, навіть явно схильні до матеріалізму (зокрема Дж. Толанд і Т. Гоббс), іноді змушені були звертатися до гіпотези про існування надприродної сили - Бога.

Немало філософів Нового часу вважали "природну релігію" ("релігію розуму", "релігію почуттів", які виводились із "людської природи", не потребували авторитету одкровення і догми) соціальним регулятором історичного процесу.

Треба зазначити, що деякі філософи Нового часу, а саме французькі матеріалісти XVIII століття, насамперед Гельвецій, визнавали закономірний характер історичного процесу, процес, зв'язок між різними епохами людської історії. Значне місце у філософії цієї епохи займала проблема держави, про що свідчить концепція "суспільного договору".

Родоначальником тогочасного варіанта "суспільного договору" був голландський юрист і соціолог Гроцій (Гуро де Гроот).

Згідно з" його концепцією держава виникла в результаті угоди між людьми, які змушені були перейти від незабезпеченого захистом природного стану до стану громадянського. У своєму розвитку ця теорія одержувала різні інтерпретації: від консервативно-охоронної (Гоббс) до революційно-демократичної (Руссо). В різних варіантах ідею "суспільного договору" розвивали Гоббс, Локк, Спіноза, Руссо та інші тогочасні мислителі. У книзі "Про суспільний договір" Руссо не тільки критикував інститути феодальної держави і права, а й заперечував усю систему феодалізму в цілому, закликав до заміни існуючого ладу. Він вважав, що оскільки держава виникає на основі договору, то громадяни мають право розірвати цей договір у випадку зловживання владою.

Щодо форм правління державою, то тут філософи Нового часу дотримувалися різних поглядів. Так, Бекон був прибічником абсолютної монархії. До подібної точки зору схилявся і Гоббс.

Локк виступав за конституційну парламентарну монархію, а Дідро, будучи рішучим супротивником деспотичної форми управління, висловлювався за конституційну монархію і навіть був схильним до ідеї республіканської форми управління, хоч і сумнівався в тому, що ця форма придатна для великих держав.



5. Філософія Дж. Локка

5.1 Запровадження

Джон Локк народився 1632 р. в Рингтоне. Після успішного навчання, що він почав у вестмінстерської школі, і продовжив в Оксфордському університеті, стає учителем грецької мови і риторики.

Вже під час навчання він виявляє винятковий інтерес до сучасного природознавства і зокрема, до сучасної філософії, переважно до систем Бекона і Декарта.

У 1664-1665 рр. він вперше відвідує Європейський континент, як секретар англійського посла прибранденбургском дворі.

Його дипломатична місія тривала недовго. Після повернення Англію він поринає у вивчення філософії природознавства.

Кілька років тому він починає брати участь у політичного життя. Локк стає секретарем лорда-канцлера Ешлі.

Разом з нею він у 1682 р. знаходить захисток у Голландії. У Англію повертається вже після так званої славної революції 1688 р.

Політичний компроміс між буржуазією і дворянством, який був основою цієї революції, знайшов свій відбиток, ідейний і теоретичне, у творчості. Локк як вчений і діяч був представником наукової школи емпіризма і переконаним прибічником лібералізму.

У межах своїх філософських працях він критикував релігійну нетерпимість і поняття субстанції, відкидав теорію уроджених ідей, і навіть божественне право королів. Сформував власну теорію ідей, державного устрою і теорію пізнання.

Після «славної революції» Локк має можливість активної участі у житті. Але він воліє відокремлену життя, яка давала можливість віддавати максимум своїх сил дослідженням.

Локк помер в 1704 р.

Оригінальні погляди Локка у всіх галузях філософського знання зумовлюють актуальність цієї теми, особливий цікаві оригінальні педагогічні погляди Локка, вплинули формування педагогічних теорій мислителів епохи Просвітництва.

5.2 Онтологія і гносеологія у філософії Локка

Після революції виходять основні філософські і політичні праці Локка. Його головну філософську трактат - «Досвід про людському розумі» (1690), коли він дає системне виклад своїх гносеологічних і онтологічних поглядів. Джон Локк - представник емпіричну лінії в англійської філософії, яка починається з Бекона і до котрої я можна й Т. Гоббса. Головне увагу він приділяє проблематики пізнання. Вже у першій частину його «Досвіду про людському розумі» зустрічається ідея, суть якого у тому, що передумовою дослідження всіх найрізноманітніших проблем вивчення здібностей нашої власної пізнання, т. е., з'ясування те, що він може досягти, які її кордону, і навіть як вона бере знання про навколишній світ.

І хоча філософські ідеї, й принципи Локка, очевидно, проектувалися з його роботи, присвячені громадської проблематики, між двома тематичними областями немає такого тісний взаємозв'язок, як, наприклад, у творчості Гоббса, де утворює як змістовну, і, зрештою, формальну єдину систему. Соціально-політичні погляди Локка перебувають під впливом його способу мислення, тобто методу ведення висновків.

Для філософських і гносеологічних поглядів Локка властиве підкреслення почуттєво-досяжній емпірії.

Гегель (який, природно, такий спосіб філософствування оцінював дуже високо) підкреслював, що «Локк зазначив, що це спільне, і мислення взагалі, спочиває на почуттєво сприйманому сущому, і зазначив, бо загальне і істину ми одержуємо з досвіду». У визнання пріоритету почуттєвого пізнання Локк близький до емпіризму Бекона.

Сенсуализм у сфері теорії пізнання в нього дуже тісно пов'язані з методологічним емпіризмом. Не виключає загалом роль розуму (що інколи спрощено представляється), але визнає його в «досягненні істини» ще менша простору, ніж Т. Гоббс. По суті роль розуму він обмежує лише, кажучи нинішніми термінами, простими емпіричними судженнями.

У цьому вся відбивається те що, що індуктивний метод Бекона мав нею сильніше вплив, ніж Гоббса.

Філософію Локка можна характеризувати як вчення, яке прямо спрямоване проти раціоналізму Декарта (але тільки проти Декарта, а й багато в чому проти систем Спінози і Лейбніца).

Локк заперечує існування «уроджених ідей», які б грали важливу роль для теоретично пізнання Декарта, і концепцію «уроджених принципів» Лейбніца, які становили власне таку собі природну потенцію розуміння ідей. Людська думку (душа), відповідно до Локка, позбавлена всіляких уроджених ідей, понять, принципів або ще чогось подібного. Він вважав душу чистим листом папери. Лише досвід (у вигляді почуттєвого пізнання) цей чистий аркуш заповнює письменами.

Аргументи, які Локк висуває проти теорії уроджених ідей, є, зазначає Гегель, емпіричними. Однак це, щось змінює про те, що став саме критика Локком «уроджених ідей» зіграла позитивну роль критиці гносеологічних коренів ідеалізму.

Локк розуміє досвід, передусім, вплив предметів навколишнього світу на нас, наші почуттєві органи.

Тож нього відчуття є основою будь-якого пізнання. Однак у відповідність до однією з свої основні тез необхідність вивчення здібностей і національних кордонів людського пізнання він звертає увага фахівців і на дослідження власне процесу пізнання, на діяльність думки (душі).

Досвід, який ми отримуємо у своїй, він визначає як «внутрішній» на відміну досвіду, знайденого з допомогою сприйняття почуттєвого світу. Ідеї, виниклі з урахуванням зовнішнього досвіду (т. е., опосередковані чуттєвими сприйняттями), він називає чуттєвими, ідеї, котрі беруть своє походження з внутрішнього досвіду, він визначає як виниклі «рефлексії». Проте досвід - як зовнішній, і внутрішній - безпосередньо веде тільки в виникненню простих ідей. Роздуми, у сенсі Локка, є процесом, у якому з простих (елементарних) ідей (отриманих з урахуванням зовнішнього й внутрішнього досвіду) виникають нові ідеї, які можуть з'явитися безпосередньо з урахуванням почуттів чи рефлексії. гносеологічний філософ емпіризм

Сюди відносяться такі загальні поняття, як простір, час тощо. буд. (уявлення щодо простору, наприклад, ми маємо з урахуванням почуттєвого сприйняття відстані, розмірів окремих тіл, уявлення про час ми виводимо з послідовності подій тощо. буд.).

Подібною виникає, по Локка, і поняття субстанції. Інакше кажучи, субстанція - складна ідея, що у основі часто які сприймаються сукупностей таких простих ідей, як тяжкість, форма, колір тощо. буд. Якщо з'єднання, сукупність простих ідей (отриманих із зовнішнього досвіду) повторюється, з'являється уявлення про щось, що є носієм цих ідей.

Дуже важливим елементом поглядів Локка представляють її ідеї про первинні і вторинні якості.

Як первинні, і вторинні якості ставляться до ідей, отриманим з урахуванням зовнішнього досвіду.

Ідеї первинних якостей виникають завдяки впливу на наші органи почуттів властивостей, що належать об'єктах зовнішнього світу. Локк зараховує до них просторові властивості, масу, рух.

Він їх, кажучи нинішніми термінами, об'єктивно існуючими. Виникнення вторинних якостей в визначальною мірою пов'язаний із специфікою наших органів почуттів.

Локк відносить до них запах, колір, смак тощо. буд. Ці властивості є тим, існує лише «до нашого свідомості».

Це один із тих моментів вчення Локка, що припускають певною мірою суб'єктивно-ідеалістичну інтерпретацію.

У цих міркуваннях Локка відбивається рівень тодішнього наукового знання. Тоді було відомо, що звуки виникають завдяки коливань повітря, було вироблено хвильова і корпускулярна теорії світла.

З цього випливає, що колір, запах та смак властиві лише людському почуттєвого сприйняттю.

Теорія первинних і вторинних якостей проектується й на цю проблему «номінальних» і «реальних» сутностей. Наше поняття золота, саме ж жовтий колір, блиск, твердість, вагу, гнучкість, є лише номінальною сутністю золота, тобто перерахуванням ознак, що досить, щоб відрізнити золото з інших металів та інших речовин взагалі.

Люди, проте, зазвичай, це поняття проектують на самі речі й надають їм значення видовий сутності, внутрішнього характеру, чи певного «виду» речей чи істот. «Номінальним» сутностям протистоять «реальні» сутності, тобто справжня структура речей, що складається з частинок, недоступних для нашого сприйняття. Ці «реальні» сутності речей ми знаємо, проте наївно них приймаємо «номінальні» сутності.

Скептицизм, що виявляється цієї теорії Локка, також відповідає стану тодішнього пізнання.

З того, що було зазначено, видно, що Локк - прихильник емпіризма і сенсуалізму, але, попри це, в міркуваннях про достовірності нашого пізнання він бачить два щаблі: безспірне і правдоподібне знання.

Безперечне знання є продуктом мислення - роздуми. Воно може бути отримано тільки основі безпосереднього зовнішнього досвіду, Навпаки, правдоподібне знання є продуктом безпосереднього (емпіричного) досвіду. Таке пізнання (Локк позначає її також терміном «думка») ще минуло через сито мисленнєвої діяльності - роздуми.

У незаперечному знанні він бачить три щаблі. Першу він визначає як спекулятивну, чи безпосередню (інтуїтивну), обперту, зазвичай, на мислення, основа якого - в узагальненні внутрішнього досвіду. Другу він визначає як демонстративне, чи доказове, знання, що спирається на мислення, основою якого є узагальнення ідей, виникаючих з урахуванням зовнішнього досвіду. Третю щабель він визначає як чуттєве,тобто що спирається на ідеї, прямо досяжні почуттями.

Остання щабель має, по Локка, найбільш низьку цінність. Його концепція пізнання спрямована проти схоластики, у ній проявляється тенденція пояснення світу з урахуванням природних процесів.

У цьому Локк визнає можливість розуміння зовнішнього світу з цієї третьої щаблі пізнання, але відкидає прийняття її як основи достовірного знання. Варто нагадати, що основою демонстративного і спекулятивного пізнання, по суті, виступає спирається на почуття, чи рефлексію, досвід. І цьому становищі можна побачити реакцію на раціональну філософію Європейського континенту, зокрема вчення Декарта і Лейбніца, із якими безпосередньо чи опосередковано полемізує у свойому «Досвіді».

5.3 Суспільство у філософії Дж. Локка

Серед політичних робіт Локка основної є «Два трактату про управління державою», де зараз його обґрунтовує своє розуміння його суспільного ладу. Значну роль відіграли й його «Листи про терпимость», хто був безпосередньої реакцією на політичну ситуації у Англії.

Драматичне розвиток та політичної ситуації, свідком якої було Локк, викликає в нього, природно, і інтенсивний інтерес до політики. Це засвідчують як «Два трактату про управління державою», але його «Дослідження про природному законі», написаний 1664 р. (це був, певне, реакція на роботи Гоббса «Левіафан» і «Про чоловіка»).

У сфері загальнонаукових уявлень Локк є захисником конституційної монархії. Як і області теорії пізнання, де зараз його дуже різко полемізує з Декартом, і у області суспільно-наукової він без вагань відкидає концепцію абсолютизму Гоббса. У межах своїх поглядах Локк виходить із природного стану суспільства.

Але цей стан перестав бути «війною всіх проти всіх», як в Гоббса. Навпаки, це «стан рівності, у якому всю владу і правомочність є взаємної, один має більше, чим інший».

Суспільство у природній стані у Локка виглядає як соціум, організований з урахуванням принципів рівності, справедливості, незалежності людей друг від друга. У цьому вся суспільстві відносини між індивідами регулюються нормами основі моралі й релігії, але з права, про яку люди, які у природному стані, не знають.

Але, із накопиченням власності в окремих членів товариства, вони виникає бажання підкорити собі подібних, які, природно, противляться цьому. Другий передумовою розладу у суспільстві та руйнації гармонії відносин стає швидке збільшення населення.

При нестачі землі кожен бачить у іншому не товариша, а ворога, мріє заволодіти часткою власності, їй немає що належить. Так виникає стан «війни всіх проти всіх», що триває до того часу, поки люди й не усвідомлюють ненормальності становища речей.

У процесі пошуку виходу із ситуації вони, зрештою, дійдуть думці про необхідність установи держави, якому делегуються повноваження силою встановлювати світ, захищати власність життя й власників. Це злагоду і є «суспільна угода», який спирається вся піраміда владних, економічних пріоритетів і правових відносин сучасного суспільства.

Стан свободи для Локка не є стан сваволі. Хоча чоловік у цьому стані «…має неконтрольовану свободу робити з собою і з своїм майном що завгодно, він, проте, немає свободи погубити себе самої чи якесь істота». Обмежує свободу людини природний закон, де йдеться, що «не має права обмежувати іншого у житті, здоров'я, свободі або майні».

Свобода людини, в такий спосіб, не абсолютна. Тож і влада правителя, отриманий ним з урахуванням «договору» шляхом зречення підданих від «природних прав», може бути абсолютної. Завжди, по крайнього заходу, її обмежено саме тією, що змістом природного закону.

Природний закон Локка висловлює основні інтереси й потреби класу, від чийого імені він виступав, - прогресивної тоді буржуазії: рівність, особисту волю і свободу підприємництва.

Значною складовою міркувань Локка про складання суспільства є ідеї про розмежування влади. Вони викладено, зокрема, у роботі «Два трактату про управління державою», де зараз його розрізняє влада «законодавчу», «виконавчу» і «федеративну». Його обґрунтування поділу «законодавчої» і «виконавчої» влади в що свідчить вплинув ідеологів французької передреволюційної буржуазії.

Якщо Гоббс відмовляє підданим у праві обговорювати дії «суверена», то Локк вважає навпаки. «Договір» виникає з урахуванням поваги природного закону, природного права.

Тому, якщо суверен (правитель) порушить ці права, його піддані вправі відмовитися від договору. Воззріння Локка на характер громадського договору, порівняно з поглядами Гоббса, представляють значний прогрес.

Вони, цілком очевидний, містяться зародки ідей, котрі почали провідними у ідеологів французької буржуазії під час безпосередньо перед революцією 1789 рік.

Тому, як сенсуалізм і емпіризм Локка вплинули французькою механістичний матеріалізм XVIII в., і його соціально-політичні ідеї вплинули на таких видних представників французького Просвітництва, як Руссо і Вольтер. Релігію Локк визнає невід'ємною частиною державної машини та вважає, що вона виконує важливі соціальні функції, неспроможним виконувати інші суспільні інститути, зокрема мораль право. Але він, на відміну Гоббса, не вважає релігію феноменом культури.

Віра, у сенсі Локка, є прояв креативної сили Панове й жодними потребами людини неможливо пояснити її появу.

Слід зазначити, що Локк висунув свій варіант космологічного докази буття Божого, щоправда, повторивши багато в чому схему міркувань Ньютона, який вважав, крім Бога неможливо було знайти ніякого джерела активності матерію та свідомості. Локк різко негативно ставився до атеїстам і навіть пропонував позбавити цивільних прав, бо атеїсти з його погляду, будучи природженими скептиками, втрачають спроможність до покорі, ні в що ні ставлять держава й, зрештою, морально деградують, стаючи небезпечні у плані інших, законослухняних і богобоязливих, індивідів.

Слід зазначити, що, будучи деїстом за своїми релігійним переконанням, Локк не вважав, що віра має право пріоритету перед наукової думкою. Понад те, він наполягав, що це незрозуміле розуму має бути відкинуто. Завершуючи розгляд філософських поглядів Локка, необхідно бодай коротенько зупиниться з його концепції виховання.

Не вдаючись у подробиці, відразу ж потрапляє скажімо, що Локк переосмислив поняття «ідеал людини».

Кінцевою метою виховання, «закультурення» індивіда, з його погляду, мусить бути не усебічно і гармонійно розвинена особистість, а людина, у якого бездоганними манерами, практичний за складом характеру, вміє панувати над своїми пристрастями і емоціями.

Говорячи інакше кажучи, людський ідеал - англійська джентльмен з усіма притаманною йому особистісними характеристиками.

Локк у своїх трактатах вихованням самим докладно розповідає у тому, що має їсти і пити дитина, у яку одяг його краще вдягати, як треба чинити розвивати його таланти та здатності Німеччини та перешкоджати прояву поганих схильностей, як вберегти його від згубного впливу слуг, у які гри він має відігравати й яким книжкам він має читати тощо.

Слід зазначити, що педагогічні погляди Локка явно випереджають його час. Наприклад, він різко заперечує постійного застосування тілесних покарань, вважаючи, що «його підтримки дисципліни, який широко застосовується вихователями і доступний їх розумінню, є найменш придатним із усіх мислимих».

Застосування шмагання як засіб переконання, на його думку, «породжує у дитини відразу з того що вихователь повинен змусити його полюбить», поступово перетворює їх у потайливе, люте, нещире істота, чия душа виявляється, зрештою, недоступна доброго слову і позитивному прикладу. Заперечує Локк і боротьбу проти панівною на той час практики дріб'язкової регламентації поведінки дитини. Він, що юне істота просто більше не може запам'ятати численні правила, які наказує етикет, тому домагатися від цього їх запам'ятовування з допомогою тілесних покарань просто нерозумно і ганебно з етичної погляду.

Локк переконаний, що має бути природний у проявах, що потрібно копіювати у поведінці дорослих, котрим дотримання етикету необхідно, а знання норм поведінки у тій чи іншій ситуації виглядає як своєрідний показник, який відрізняє вихованого людини від невихованого.

«Поки діти малі, - пише Локк, - виправдатись нібито відсутністю них світської поштивості у спілкуванні, коли їм лише властива внутрішня делікатність,... менше всього турбувати батьків. Головне, чого має прагнути вихователь, стверджує Локк, - це сформувати в дитини уявлення про честь і сором. «Якщо вам вдалося, - пише він, - навчити дітей дорожити доброї репутацією і страшитися сорому і ганьби, отже, ви у них правильне початок, що буде виявляти свою дію і не схилятиме їх на добро... У цьому бачу великий секрет виховання».

Розглядаючи питання методах виховання, Локк особливу увагу відводить танців. Вони, з його погляду, «повідомляють дітям пристойну впевненість й уміння триматися отже, підготовляють їх до суспільства старших». Танці у його очах рівнозначні фізичної загартуванню, утворенню відкладень і філософської рефлексії, що у своїй сукупності за умови правильного застосуванні дають шуканий результат.

Ведучи мову про методи, Локк підкреслює, зусилля вихователя тоді приносять успіх, якщо розрив між ним і виховуваним існує, довіру і повагу один до друга.

Він - пише: «Хто хоче, що його син ставився з повагою до неї та її розпорядженням, та має сам ставитися з великою повагою до свого сину». Така позиція про взаємини вихователя і виховуваного була надзвичайно радикальна на той час, і з дорікали Локка у цьому, що відомий своїми міркуваннями він трощить традиції, і підриває авторитет вчителів.

Джентльмен, з погляду Локка, мусить уміти як бездоганно поводитися, а й вишукано говорити і як безпомилково писати.

До того ж, він має володіти іноземними мовами, зокрема і тих, у яких написані трактати попередніх століть - грецькою мовою і латиною, причому з «живих» мов вивчення слід вибирати той, який знадобиться джентльмену для спілкування, і ділових контактів. Джентльмен, з погляду Локка, може бути чудовим наїзником і фехтувальником.

Не зайвим є володіння інші види зброї, бо він повинен вміти боронити честь близьких, але навчання віршуванню та музики не є, на думку Локка, обов'язковим.

Такий, у найзагальніших рисах, ідеал особистості відповідність до уявленнями Локка.

Легко помітити, що він істотно відрізняється від цього ідеалу людини, що міститься на роботах мислителів Стародавню Грецію, Стародавнього Риму, Середньовіччя й Відродження.

Локк пропонує зусилля суспільства зосередити утворенні нового соціального типу з суто утилітарних потреб, які були у правлячого шару, що утворився Англії результаті «славної революції» і «класового компромісу 1688 року».

Це погляд на цю проблему істинного представника свого часу, часу консолідації різних політичних сил є і великих перетворень в всі сфери життя, що започаткували перетворенню Англії найбільш розвинену капіталістичну державу Нового часу.

Новий погляд на теорію громадського договору ЄС і самобутні уявлення про ідеал людини зробили філософію Дж. Локка оригінальної і зумовили великий інтерес до неї філософів епохи Просвітництва.



5.4 Укладання

Можна не перебільшуючи сказати, що Локк був охарактеризований першим сучасним мислителем. Його спосіб міркування різко відрізнявся від мислення середньовічних філософів.

Свідомість середньовічного чоловіка було наповнений роздумами щодо нетутешньому світі. Розум Локка вирізнявся практичністю, емпіризмом, це - розум заповзятливого людини, навіть обивателя: «Яка користь, - запитував він, - від поезії?».

Йому вже не вистачало терпіння розумітися на тонкощах християнської релігії. Він вірив у дива і з відразою ставився через містику. Не вірив людям, яким були святі, і навіть тим, хто постійно думав про рай і пекло. Локк думав, що людина має виконувати свої обов'язки у цьому світі, де живе. «Наша частка, - писав Пауль, - тут, у цій маленькій містечку Землі, і нам, ні нашим турботам не судилося залишити його ліміти».

Оцінюючи значення філософії Локка Гегель каже: «Виводити з спостереження досвіду в англійців здавна отже той самий, як і філософствувати». До. Маркс оцінює історичне значення Локка так: «Локк обґрунтував філософію, здорового людського сенсу, тобто сказав у спосіб, і що може бути філософії, відмінній від розуму, спирається на показання здорових людських почуттів». Обидві ці оцінки, хоча раніше їх автори походять від різних філософських позицій, якраз визначають основний характер філософії Локка та її внесок у розвиток філософського і наукового мислення Нового часу.



Література

1. Беркли Дж. Сочинения. - М., 1978.

2. Бэкон Ф. Сочинения. - Т. 1-2. - М., 1971.

3. Соколов В.В. Европейская философия XV-XVII веков. - М., 1984.

4. Голубинцев, В.О., Данцев А.А., Любченко В.С. Філософія для технічних вузів / Ростов-на-Дону.: Фенікс, 2004.

5. Історія філософії в стислому викладі. Пер. зчеш. І.І. Богута. - М.: Думка, 1995 - 590 с.

6. Локк Дж. соч.: У 2 т. - Т. 2. - М., 1960.

7. Локк Дж. Думки вихованням // Соч.: У три т. - Т.З. - М., 1988.

8. Спиркин О.С. Філософія. М., 2001.

9. Введення у філософію. 2 частини. М., 1983.

10. Філософський словник / під ред. Фролова І.Т. М., 1991.

11. Філософія. Підручник / під ред. Кохановського, Ростов-на-Дону, 1991.

Размещено на Allbest.ru

...