Наука як соціальний інститут: історія та особливості розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ В.Г. КОРОЛЕНКА

КАФЕДРА ФІЛОСОФІЇ

РЕФЕРАТ

НАУКА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ: ІСТОРІЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ

Виконала: студентка VІ курсу

Психолого-педагогічного факультету

групи ОМ-65

Філманова Руслана Ельмірівна

Перевірив: доц. Блоха Я.Є.

Полтава

2015



Зміст

Вступ

1. Наука як соціальний інститут: загальна характеристика

1.1 Історичне становлення науки як соціального інституту

1.2 Структура науки як соціального інституту. Історичні інституційні форми наукової діяльності

2. Наука і суспільство

2.1 Вплив наукових установ на суспільне життя

2.2 Соціальна роль науки в громадянському суспільстві

Висновки

Список використаних джерел та літератури



Вступ

Наука, зародившись у стародавньому світі, перетворилася на феномен, що має глобальний характер. Вплив науки на світову економіку і культуру, на процеси інформатизації та модернізації, без яких неможливий прогрес сучасного суспільства, робить аналіз феномена науки, рушійних сил її розвитку вельми актуальним. Наука складне явище, що включає в себе різноманітні компоненти. Поступово еволюціонуючи, вона перетворилася на соціальний інститут в Європі Нового часу, і продовжує розвиватися, охоплюючи глобальний простір планети. Наука XXI століття, сформувала технологічний уклад п'ятого покоління, заснованого на комп'ютерній техніці та електроніці. За прогнозами в 2015-2018 роках в провідних країнах світу складеться шостий технологічний уклад. Це буде світ нанотехнологій, біотехніки, роботів, нової енергетики. Без розвитку науки Україна, ризикує перетворитися на аутсайдера. Слід зрозуміти, що сучасна наука - це соціальний інститут, з комплексними джерелами розвитку [9, с. 3-4].

Актуальність теми дослідження. Вивчення соціальної природи науки, та ії історичного становлення має неабияке значення для становлення і розвитку сучасного суспільства в цілому, і людини зокрема. Вивчивши і проаналізувавши науку як соціальний інститут, ми зможе краще зрозуміти реалії сьогоднішньої суспільної і наукової думки, зробити власні висновки щодо місця і ролі наукового світогляду в житті людини.

Мета наукового дослідження полягає у комплексному дослідженні, аналізі і осмисленні соціального інституту науки, його функцій, структури, та суспільної значущості.

Поставлена у дослідженні мета передбачає виконання таких завдань:

Простежити історичне становлення науки як соціального інституту;

З'ясувати структуру соціального інституту науки;

Виявити взаємозв'язок наукових досліджень із сучасним суспільством;

Об'єктом дослідження є соціальний інститут науки.

Предметом дослідження є особливості історичного становлення науки як соціального інституту, та його взаємозв'язок з сучасними суспільними реаліями.

При проведенні дослідження були використанні переважно теоретичні методи: індукція та дедукція, аналіз і синтез, порівняння, класифікація, абстрагування, конкретизація, систематизація, узагальнення, формалізація.

Робота складається з вступу, двох розділів, які свою чергу поділяються на підрозділи, висновків та списку використаної літератури. Обрана структура роботи дозволить ширше реалізувати поставлену мету та завдання дослідження.



1. Наука як соціальний інститут: загальна характеристика

Наука - це складне, багатогранне соціально-історичне явище. Представляючи собою конкретну систему (а не просту суму) знань, вона разом з тим є своєрідна форма духовного виробництва і специфічний соціальний інститут, що має свої організаційні форми.

Наука як соціальний інститут - це особлива, відносно самостійна форму суспільної свідомості і сферу людської діяльності, який виступає як історичний продукт тривалого розвитку людської цивілізації, духовної культури, який виробив свої типи спілкування, взаємодії людей, форми поділу дослідницької праці і норми свідомості вчених.

У Західній Європі наука як соціальний інститут виникла в XVII століття у зв'язку з необхідністю обслуговувати народжуване капіталістичне виробництво і стала претендувати на певну автономію. У системі суспільного розподілу праці наука в якості соціального інституту закріпила за собою специфічні функції: нести відповідальність за виробництво, експертизу та впровадження науково-теоретичного знання. Як соціальний інститут наука включала в себе не тільки систему знань і наукову діяльність, а й систему відносин в науці, наукові установи та організації [3, с. 45-48].

Основними функціями науки є:

Світоглядна функція: на кожному історичному етапі розвитку людського суспільства наука формує певну картину світу і тим самим визначає світогляд людини.

Інтегративна функція науки полягає в об'єднанні окремих достовірних знань про світ в цілісну несуперечливу систему.

Гносеологічна функція науки спрямована на виявлення сутності та закономірності функціонування і розвитку природних і соціальних явищ.

Методологічна функція: наука створює різні методи і способи дослідницької діяльності.

Прогностична функція: на основі виявлених закономірностей вивчених явищ наука здатна пояснити перспективні тенденції розвитку природи і суспільства.

Функція науки як безпосередньої продуктивної сили, сучасна наука безпосередньо пов'язана з практикою, метою наукових досягнень є їх практична реалізація; одночасно, практичне життя людини все більш виявляється пов'язаної і залежною від наукових досягнень і відкриттів.

Функція науки як соціальної сили: на сучасному етапі розвитку людського суспільства наукові досягнення все частіше використовуються при розробці програм соціального та економічного розвитку [2, с. 101-102].

Соціальний інститут припускає діюче функціонування суспільства, комплекс норм, принципів, правил, моделей поведінки, що регулюють діяльність людини. Це явище надіндивідуального рівня, його норми і цінності тяжіють над діючими в його рамках індивідами. Саме ж поняття «соціальний інститут» стало входити в ужиток завдяки дослідженням західних соціологів. Родоначальником інституціонального підходу в науці вважається Р. Мертон. У вітчизняній філософії науки інституціональний підхід довгий час не розроблявся. Інституціональність припускає формалізацію всіх типів відносин, перехід від неорганізованої діяльності і неформальних відносин за типом угод та переговорів до створення організованих структур, які передбачають ієрархію, владне регулювання і регламент. Поняття «соціальний інститут» відображає ступінь закріпленності того чи іншою виду людської діяльності - існують політичні, соціальні, релігійні інститути, а також інститути сім'ї, школи, шлюбу та інші [6, с. 25].

Процес інституціалізації науки свідчить про її самостійність, про офіційне визнання ролі науки в системі суспільного розподілу праці, про претензії науки на участь у розподілі матеріальних і людських ресурсів. Наука як соціальний інститут має власну розгалужену структуру і використовує як когнітивні, так і організаційні та моральні ресурси. Розвиток інституційних форм наукової діяльності передбачало з'ясування передумов процесу інстітуціоналізапіі, розкриття його змісту, аналіз результатів інституціоналізації. Як соціальний інститут наука включає в себе наступні компоненти:

сукупність знань і їх носіїв;

наявність специфічних пізнавальних цілей і завдань;

виконання певних функцій;

наявність специфічних засобів пізнання та установ;

вироблення форм контролю, експертизи та оцінки наукових досягнень;

існування певних санкцій.

Е. Дюркгейм особливо підкреслював примусовий характер інституційного по відношенню до окремого суб'єкта, його зовнішню силу, Т. Парсонс вказував на іншу важливу рису інституту - стійкий комплекс розподілених в ньому ролей. Інститути покликані раціонально впорядкувати життєдіяльність складових суспільство індивідів і забезпечити сталий перебіг процесів комунікації між різними соціальними структурами. М. Вебер підкреслював, що інститут - це форма об'єднання індивідів, спосіб включення в колективну діяльність, участі в соціальному дії [10, с. 97-99].

Для сучасного інституціонального підходу характерний облік прикладних аспектів науки. Нормативний момент втрачає домінуюче місце, і образ «чистої науки» поступається образу «науки, поставленої на службу виробництву». До компетенції інституціоналізації включаються проблеми виникнення нових напрямів наукових досліджень і наукових спеціальностей, формування відповідних їм наукових співтовариств, виявлення різних ступенів інституціоналізації. Виникає прагнення розрізняти когнітивну і професійну інституціоналізацію. Наука як соціальний інститут залежить від соціальних інститутів, які забезпечують необхідні матеріальні та соціальні умови для її розвитку. Дослідження Мертона розкрили залежність сучасної науки від потреб розвитку техніки, соціально-політичних структур і внутрішніх цінностей наукового співтовариства. Було показано, що сучасна наукова практика здійснюється тільки в рамках науки, що розуміється як соціальний інститут. У зв'язку з цим можливі обмеження дослідницької діяльності і свободи наукового пошуку. Інституційність забезпечує підтримку тим видам діяльності і тим проектам, які сприяють зміцненню конкретної системи цінностей [10, с. 102].

Важливою стороною перетворення науки в продуктивну силу стало створення та впорядкування постійних каналів для практичного використання наукових знань, поява таких галузей діяльності як прикладні дослідження і розробки, створення мереж науково-технічної інформації та ін. Причому слідом за промисловістю такі канали виникають і в інших галузях матеріального виробництва і навіть за його межами. Все це тягне за собою значні наслідки і для науки і для практики.

Зростаюча роль науки в суспільному житті породила її особливий статус в сучасній культурі і нові риси її взаємодії з різними верствами суспільної свідомості. у цьому зв'язку гостро стає проблема особливостей наукового пізнання і співвідношення з іншими формами пізнавальної діяльності. Ця проблема в теж час має велику практичну значимість. Осмислення специфіки науки є необхідною передумовою впровадження наукових методів в управління культурними процесами. Воно необхідне і для побудови теорії управління самою наукою в умовах розвитку НТР оскільки з'ясування закономірностей наукового пізнання вимагає аналізу його соціальної обумовленості і його взаємодії з різними феноменами духовної та матеріальної культури [7, с. 17-18].

Взаємовідносини науки як соціального інституту і суспільства має двосторонній характер: наука отримує підтримку з боку суспільства і, в свою чергу, дає суспільству те, що необхідно для прогресивного розвитку останнього.

Будучи формою духовної діяльності людей, наука спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і самому пізнанні, безпосередньою своєю метою вона ставить осягнення істини і відкриття об'єктивних законів людського і природного світу на основі узагальнення реальних фактів. Соціокультурними особливостями наукової діяльності є:

універсальність (загальнозначимість і «загальнокультурність»);

унікальність (інноваційні структури, створювані науковою діяльністю є неповторними та винятковими);

без вартісна продуктивність (творчим здобуткам наукових співтовариств неможливо приписати вартісних еквівалентів);

персоніфікованність (як і вільне духовне виробництво, наукова діяльність завжди особистісна, а її прийоми, індивідуальні);

дисциплінованість (наукова діяльність регулюється і дисциплінується як наукове дослідження);

демократизм (наукова діяльність немислима без критики);

комунальність (наукова творчість є співтворчістю, наукове знання кристалізується в різноманітних контекстах спілкування - партнерство, діалог, дискусії і т.д.) [6, с. 67-68].

1.1 Історичне становлення науки як соціального інституту

Наука, маючи численні визначення, виступає в трьох основних іпостасях. Вона розуміється або як форма діяльності, або як система чи сукупність дисциплінарних знань або ж як соціальний інститут.

Наука як соціальний інститут або форма суспільної свідомості, пов'язана з виробництвом науково-теоретичного знання, являє собою певну систему взаємозв'язків між науковими організаціями, членами наукового співтовариства, систему норм і цінностей. Її становлення як інституту - результат недавнього розвитку.

Поняття «соціальний інститут» відображає ступінь закрепленности того чи іншого виду людської діяльності. Інституційність припускає формалізацію всіх типів відносин і перехід від неорганізованої діяльності і неформальних відносин за типом угод та переговорів до створення організованих структур, які передбачають ієрархію, владне регулювання і регламент [4, с. 134-135].

В античності наукові знання розчинялися в системах натурфілософів, у Середньовіччі - в практиці алхіміків, що змішувалася або з релігійними, або з філософськими поглядами. Важливою передумовою становлення науки як соціального інституту є наявність систематичної освіти підростаючого покоління.

Виникнення науки як соціального інституту пов'язують з кардинальними змінами в суспільному ладі і, зокрема, з епохою буржуазних революцій, яка дала потужний поштовх розвитку промисловості, торгівлі, будівництва, гірничої справи, мореплавання. Способи організації та взаємодії вчених змінювалися протягом усього історичного розвитку науки. Наука як соціальний інститут виникла в Західній Європі в XVI-XVII ст. у зв'язку з необхідністю обслуговувати народжуване капіталістичне виробництво і претендувала на певну автономію. Саме існування науки як соціального інституту говорило про те, що в системі суспільного розподілу праці вона повинна виконувати специфічні функції, а саме, відповідати за виробництво теоретичного знання. Наука як соціальний інститут включала в себе не тільки систему знань і наукову діяльність, а й систему відносин в науці, наукові установи та організації [4, с.156].

Однак довгий час інституційний підхід не розроблявся у вітчизняній філософії науки. Процес інституціалізації науки свідчить про її самостійність, про офіційне визнання ролі науки в системі суспільного розподілу праці, про її претензії на участь у розподілі матеріальних і людських ресурсів. З історії вітчизняної науки видно, як марксистська ідеологія тотально контролювала науку, велася боротьба з кібернетикою, генетикою, археологією (названої історією матеріальної культури), математичною логікою і квантовою теорією.

Офіційна наука завжди змушена підтримувати основоположні ідеологічні установки суспільства, надавати інтелектуальні аргументи і практичний інструментарій, що допомагає зберегти привілейоване становище державних пріоритетів. У цьому відношенні науці наказано «надихатися» ідеологією, включати її в саме себе. Як влучно зауважив Т. Кун, «вчені вчаться вирішувати головоломки і за всім цим ховається велика ідеологія». Слід зазначити, що ступінь ідеологічного тиску нерівномірно розподілена серед трьох великих класів науки. Найбільш залежними від ідеологічного впливу виявляються суспільні (гуманітарні науки), найменш залежними - природні. Технічні науки багато в чому обмежені прикладними цілями, затребуваністю з боку виробництва, ступенем впровадження [5, с. 67].

Оскільки засвоєння соціальних норм і стандартів починається в процесі первинної соціалізації, то наука ніколи не може звільнитися від впливу суспільства, хоча завжди прагне бути антіідеологічной. До характеристик ідеології відносять її навмисне спотворення реальності, догматизм, нетерпимість, нефальсіфіціруемость. Наука сповідує протилежні принципи: вона прагне до точного і адекватного відбиття реальності, часто терпима до конкуруючих теорій, ніколи не зупиняється на досягнутому і схильна фальсифікації [2, с. 34].

Сучасна наука перебуває в залежності від безлічі визначають її розвиток факторів, серед яких не тільки запити виробництва, потреби економіки і державні пріоритети, а й власне інтелектуальні, філософські релігійні та навіть естетичні фактори. Не слід випускати з уваги і діяльність одержимих своєю професією винахідників і раціоналізаторів. Важливе місце належить механізмам соціальної підтримки наукових досліджень.

1.2 Структура науки як соціального інституту. Історичні інституційні форми наукової діяльності

Наука виступає як фактор соціальної регуляції суспільних процесів. Вона впливає на потреби суспільства, стає необхідною умовою раціонального управління. Прояв соціокультурної регуляції науки здійснюється через сформовану в даному суспільстві систему виховання, навчання і підключення членів суспільства до дослідницької діяльності і етосу науки.

Серед соціальних функцій науки виділяють: культурно-світоглядну; функцію безпосередньої продуктивної сили; функцію соціальної сили.

Остання передбачає, що методи науки і її дані використовуються для розробки масштабних планів соціального і економічного розвитку. Наука проявляє себе у функції соціальної сили при вирішенні глобальних проблем сучасності (виснаження природних ресурсів, забруднення атмосфери, визначення масштабів екологічної небезпеки) [8 с. 23-24].

Наука як соціальний інститут включає в себе:

вчених з їхніми знаннями, кваліфікацією і досвідом;

розподіл і кооперацію наукової праці: чітко налагоджену і ефективно діючу систему наукової інформації;

наукові організації та установи, наукові школи та громади; експериментальне та лабораторне обладнання та ін.

Розвиток інституційних форм наукової діяльності передбачало з'ясування передумов процесу інституціоналізації, розкриття його змісту і результатів [9, с. 21].

Сама історія науки тісно пов'язана з історією університетської освіти, що має безпосереднім завданням не просто передачу системи знань, а й підготовку здатних до інтелектуальної праці і до професійної наукової діяльності людей. Поява університетів датується XII ст., проте в перших університетах панує релігійна парадигма світосприйняття.

Усередині науки існують наукові школи, що функціонують як організована і керована наукова структура, об'єднана дослідницькою програмою, єдиним стилем мислення і очолювана, як правило, особистістю видатного вченого. У наукознавстві розрізняють «класичні» наукові школи і сучасні. «Класичні» наукові школи виникли на базі університетів. Розквіт їх діяльності припав на другу третину XIX ст. На початку XX ст. у зв'язку з перетворенням науково-дослідних лабораторій та інститутів в провідну форму організації наукової праці, їм на зміну прийшли сучасні («дисциплінарні») наукові школи [3, с. 123].

На відміну від «класичної» наукової школи дисциплінарні послабили функції навчання і були зорієнтовані на планові, створювані поза рамок самої школи програми.

Наступним етапом розвитку інституційних форм науки стало функціонування наукових колективів на міждисциплінарній основі, яка забезпечує появу нових відкриттів на стиках різних областей знань. Міждисциплінарність стверджує установку на синтезі знання, на противагу дисциплінарної установці на аналітичність. Вона також містить у собі механізм «відкривання» дисциплін один для одного, їх взаємодоповнення і збагачення всього комплексу людських знань.



2. Наука і суспільство

Наука є частиною загальнолюдської культури і в своєму розвитку завжди занурена в соціально-культурний простір взаємодіючи з філософією, технікою, мистецтвом, міфологією, релігією, політикою, засобами масової інформації [7, с. 39].

Наука як складне системне явище представляє особливу форму суспільної свідомості. Через науку, через вчених, як творців науки, суспільство усвідомлює світ, в якому живе, і саме себе. З одного боку, наука визначається як сукупність знань певного роду і процесів їх отримання і т.д. З іншого боку, наука є соціальним інститутом, тобто певною організацією названого процесу, що сформувалася на конкретному етапі історичного розвитку і продовжує розвиватися. Духовне життя суспільства внутрішньо суперечливе, у ньому складним чином переплітаються новації і традиції, революційні і реакційні ідеї, прогресивні і консервативні концепції. Їхня боротьба знаходить відображення як всередині кожної з форм суспільної свідомості, так і в суміжних областях.

В сучасну епоху внаслідок надзвичайно зросла роль науки в життя суспільства, надзвичайно посилилося взаємний вплив науки і інших форм суспільної свідомості. Не дивно, що інтерес до науки як елементу суспільного пристрою, до тієї ролі, яку сьогодні відіграє наука і яку вона буде грати і в подальшій організації співіснування людей, постійно посилюється. Про це свідчить факт виникнення все нових і нових дисциплін, що роблять предметом свого пильного вивчення феномен науки [10, с. 98].

Роль науки в структурі духовного життя людини можна легко простежити, навіть якщо просто перерахувати ті спеціальні дисципліни (крім історії та філософії науки), які вивчають науку як суспільний інститут. Зауважимо, що кожна з них розглядає науку з якоюсь особливою, специфічною боку, з точки зору тієї ролі, яку грає наука в загальній структурі суспільства. Мова йде про такі недавно виниклих дисциплінах, як соціологія науки, психологія науки, політологія науки і економіка науки. Вже по найменуванню цих дисциплін можна встановити чотири основоположні характеристики, властиві науці як громадському феномену: 1) наука є соціальний інститут, організований по специфічних правилах; 2) наука є співтовариство вчених, об'єднаних на основі цілком визначених внутрішніх установок; 3) наука є креативна діяльність, 4) наука відіграє сьогодні вагому політичну роль; 5) економічну модель сучасного суспільства [1, с. 22].

2.1 Вплив наукових установ на суспільне життя

Обговорення ролі і особливо значення науки як соціального інституту, ефективно впливає на соціокультурний розвиток суспільства. Результати наукової діяльності, звичайно, люди високо цінують, бо розуміють, що від них залежить сучасне цивілізоване життя. Одночасно люди побоюються, що ряд відкриттів науки може негативно позначитися на їх життєдіяльності. Правда, сама наука і її результати жодної небезпеки для людей не являють, але, бездумне використовування в техніки та технологій, може завдати непоправної шкоди людству і природі. Адже тільки в XX ст. близько 40% наукових досліджень велося на замовлення військових відомств. І поки зримих змін у бік їх зменшення не проглядається [8, с. 76].

Наука як соціальний інститут за час свого існування зазнала величезних кількісних і якісних змін. наука інститут соціальний

Вона від діяльності десятків геніальних давньогрецьких учених і філософів, що збиралися в якісь школи однодумців і займалися науковими дослідженнями природи за власним розумінням, виросла до шестимільйонного міжнародного наукового співтовариства. У наш час вчені світу професійно об'єднані в союзи, дослідницькі групи, лабораторії, інститути та університети. При цьому вони свою науково-дослідну діяльність проводять і на національному, і на міжнародному рівні. Наука представляє сьогодні потужну інтернаціональну галузь з вивчення світу і життя на Землі, з виробництва нових знань про них, володіючи величезною матеріально-технічною базою з високорозвиненою системою зв'язків і комунікацій.

Все це говорить про те, що сучасна наука революційно змінилася з часів Фалеса, Аристотеля, Галілея, Ньютона і навіть Ейнштейна. Кардинально змінилося і ставлення до неї як з боку простих людей, так і держав. Вона вже перестала бути долею інтересу тільки самих учених. Сьогодні до науки проявляє інтерес вся культурна громадськість, бо від її результатів залежить життя і доля людей. Всім стало зрозуміло, що її сприятливим розвитком значною мірою визначається рівень добробуту людей, їх культурне зростання, та і прогрес людської цивілізації. У наш час наука перетворилася в один з основних джерел матеріальних доходів суспільства, оскільки саме вона найбезпосереднішим чином бере участь у виробництві матеріальних і духовних цінностей, у створенні нових технічних засобів і ефективних технологій, які в свою чергу радикально змінюють середовище проживання людей, ефективно впливаючи на їх повсякденний побут, спосіб і стиль життя [8, с. 94.]

Сучасна наука дійсно стає соціальною силою, яка робить свій вплив практично на всі сторони і сфери соціально-культурного життя суспільства, на різні області матеріального, та й духовного розвитку людей. Вона ефективно взаємодіє з технічної та технологічної сферою виробництва принципово нових видів техніки, створюючи необхідні умови для підвищення культурного рівня та поліпшення якості людського життя. Коротше кажучи, наука, безумовно, перетворилася на якийсь сполучний фактор об'єднання людей усього світу. Не випадково вчені і філософи говорять сьогодні про процеси глобалізації [10, с. 35].

Наука перетворюється на найважливіший соціальний інститут творчої життєдіяльності всього людства, а всі її культурно-інтеллектуальні характеристики визначають чільне місце і серед інших соціальних інститутів культури. Що стосується видів і форм взаємозв'язку з ними, то вони настійно вимагають скрупульозного вивчення, критичного осмислення і переоцінки ролі і значення науки в суспільній структурі. Потреба в комплексному вивченні нового соціокультурного статусу науки, особливо відчувається в періоди перегляду суті і соціальних функцій науки, її революціонізуючого початку в житті людей, вперше виразилися в прагненні самих учених і філософів комплексно досліджувати її нинішній, а особливо, - майбутній стан. Причому найважливіше значення в соціокультурній оцінці ролі, місця та значення науки в сучасному суспільстві мають культурологічні цілі і нові технології науково-пізнавальної та прогностичної діяльності, за допомогою яких реалізується її перетворювальне призначення в історії людства [4, с. 15].

Сучасна наука дійсно стала локомотивом людської історії. Вона надала їй безпрецедентний динамізм, представивши людині величезну додаткову (інтелектуальну) силу знань, яка здатна різко збільшити масштаби і характер перетворювальної діяльності людей. Радикально змінивши природне середовище свого життєвого проживання, освоївши всю поверхню Землі і всю біосферу, людина фактично створила для себе «штучну культуру», яка і стала для його життя ще більш значущою, ніж перша. З цього приводу вчений і філософ К. Ясперс (1883-1969) резонно зауважив: «В даний час ми всі усвідомлюємо, що перебуваємо на переломному рубежі історії. Це століття науки, техніки з усіма наслідками, які, мабуть, не залишать нічого з усього того, що людина знайшла в галузі праці, життя, мислення » [4, с. 176].

Саме виробництво нових знань - не самоціль, але важливий засіб для підтримки і саморозвитку людського суспільства, та й кожного окремого індивіда. Це стало можливим тоді, коли наука перетворилася на особливий соціальний інститут, що сполучається всі знання - природничо-наукові, технічні, гуманітарні, суспільні в інтересах усього людства. Зрозуміло, сучасні вчені не працюють і не можуть працювати у відриві один від одного. Час геніїв-одинаків давно минув. Саме тому Карл Поппер (1902-1994) справедливо стверджував, що наука не суб'єктивна вже тому, що не є плодом зусиль одного розуму. Але в той же час наука не може претендувати і на об'єктивність, оскільки вона формується з непояснених даних досвіду. Наука виходить далеко за межі уявлень окремих людей, і її слід розуміти відповідно загальному розуміння всього наукового співтовариства [4, с. 188].

Наука в наш час стала конгломератом різних пізнавальних дисциплін. У них найбільшою мірою виражено прагнення людини до розуміння й перетворення світу. Майбутнє світової цивілізації лежить на шляху до більш органічного соціально-культурного об'єднання зусиль народів світу для поліпшення життя, для вирішення завдань, що постають перед людством у сучасній техногенній реальності. Вибір нового шляху необхідний людям, щоб, забезпечуючи себе продовольством, енергією, сировиною, ще й зберігати природу. Це позбавить людей від загрози глобальних катастроф .

Саме філософія виводить роботу вченого за межі стандартності і ремесла і перетворює її в справді творчу діяльність. Звернення до філософії стає особливо актуальним в переломні періоди розвитку культури і самої науки. Це стосується і сучасної епохи - епохи техногенної цивілізації. Адже в історії розвитку наукового пізнання світу в цілому, а також окремих його сторін (предметів, явищ і процесів) складається особливий стиль мислення, який визначається найбільш значущими в цих областях теоретичними ідеями і концепціями і найбільш ефективними конкретними методами теоретико-емпіричного пізнання. Не випадково великі досягнення науки завжди були пов'язані з постановкою сміливих філософських гіпотез, узагальнень і робили вплив як на окремі галузі науки, так і на розвиток її в цілому [6, с. 43].

Слід зауважити, що до кінця XIX століття наука була, по суті, суто європейським соціальним інститутом, але вже в XX столітті і особливо в даний час вона перетворилася по-справжньому в глобальний соціально-культурний цивільний феномен. У багатьох навчальних закладах - університетах та академіях стали навчатися студенти та аспіранти з багатьох держав світу. Роз'їжджаючись після закінчення навчання по всьому світу, молоді спеціалісти та вчені поширюють передові наукові знання. Крім того, всесвітні конгреси, симпозіуми, форуми, конференції, а також міжнародні інститути, науково-дослідні центри та наукові товариства стали органічною частиною міжнародної науки як світового соціального інституту. З усього цього переліку можна виключати і численні міжнародні періодичні видання, конкурси, премії і т.д. Все те, що стає ключовим чинником об'єднання вчених, глобалізації наукових досліджень, що свідчать про перетворення науки в світовий соціальний інститут [5, с. 354].

Сьогодні, як ніколи раніше, людство відчуває величезний дефіцит наукових знань про саму людину і її суспільне середовище. Їх недолік не тільки впливає на благополучну життєдіяльність людей. Він більшою мірою ставить під загрозу нормальне існування людства. Величезна міць, яку придбала людина завдяки розвитку науки, а на її базі - техніки і технології, не перебуває у гармонії з умінням людей раціонально та морально розпоряджатися нею. Може, в світлі цієї нової для людства ситуації воно знайде в собі сили і волю, щоб сконцентрувати увагу кращих своїх умів на гуманітарних проблемах, розвиваючих моральну особистість. Вивчення людини і форм його життєдіяльності (громадського здоров'я, соціальної психіки; осягненню законів і закономірностей розвитку суспільства; культури, економіки, політики, глобальних проблем), безсумнівно, буде приділятися все більше уваги вченими, медиками і філософами.

2.2 Соціальна роль науки в громадянському суспільств

Громадянське суспільство історично характеризується як самоорганізований початок і зосередження недержавних організацій та інститутів з метою досягнення рівності людей. Ідеї природних норм і прав як моделі статусної і моральної рівності всіх людей, а також суспільного договору як способу контролювання досягнень у згоді між людьми лягли в основу сучасного розуміння ролі науки в розвиненому громадянському суспільстві. Створення та розвиток громадянського суспільства передбачало вивільнення приватного життя людей, сім'ї, громадських організацій і, звичайно, наукових структур з-під влади держави. Все це життєво необхідно для вивільнення інтелектуальної енергії творчо мислячих людей і серед них вчених і медиків для вирішення загальнолюдських завдань по розвитку істинно людських умов життя і діяльності [1, с. 17].

У системах державної влади різних країн отримують широке поширення ідеї та принципи громадянського суспільства. Причому в них вміло поєднуються інтереси державних органів і громадських організацій у справі вдосконалення управління системою управління. Щось подібне створюється і в інших розвинених країнах. Спільним у цьому процесі стало прагнення державних органів та громадськості з'єднувати свої зусилля у справі активізації наукових досліджень у різних сферах. Але головне - необхідно забезпечити ефективний контроль при використанні новітніх досягнень науки взагалі.

Висловлюючись з питання про подібного роду сполученої діяльності державних органів і громадських організацій, покликаних приймати рішення у зв'язку з проблемами практичного використання науково-технологічних і технічних досягнень, необхідно пам'ятати, що ці рішення повинні відображати пануючу в тому чи іншому суспільстві ментальність і систему моральних цінностей. Так, наприклад, в США логічним виглядає представництво в подібних органах вчених, філософів, політиків, медиків, різного роду релігійних діячів, спеціалізуються в області етики науки і біоетики [2, с. 210-211].

Треба визнати, що в сучасному суспільстві наука в цілому (і окремі її наукові напрямки як найважливіші структурні одиниці, які являють цілісний соціальний інститут) грає виключно важливу роль у життєдіяльності людей. Так, науково-технологічний і технічний прогрес, що веде до нової якості життя людей, заснований на використанні найпередовіших наукових досягнень. Сучасна наука не тільки революціонізує сферу виробництва, а й впливає на багато інших сфер соціальної діяльності людей, наприклад медичну. Особливо активно використовуються в ній наукові досягнення, які дають фізика, хімія, біологія і т.д. Так, раціональна терапія, до якої прагнуть системи охорони здоров'я більшості країн світу, неможлива без використання нових біомедичних технологій і новітньої медичної техніки. Саме вони використовуються сьогодні в клінічній практиці [8, с. 89].

Коли наука у своєму історичному русі перетворилася на унікальний соціальний інститут, саме тоді діяльність ученого по суті своїй стала професійною. Заняття наукою з долі пустельників-одинаків перетворилися на професійну справу співтовариства вчених. Наука стала соціально значущою, і її вже сприймають у суспільстві як життєво необхідну діяльність високоосвічених і здатних до наукової творчості людей по пізнання і перетворення природи і суспільства. А це, у свою чергу, відкрило шлях до сприйняття всіх занять наукою як феноменальне професійне життєве поприще для великих, спеціально підготовлених груп (колективів) людей - учених. Визнання за науковою діяльністю особливої професійної самоцінності і стало фактично початком соціальної інституціоналізації науки.

Наука сьогодні - це унікальна професійна діяльність вчених, тобто людей не тільки схильних до науково-дослідній роботі, а спеціально для цього підготовлених. Це справа, якій людина свідомо присвячує все своє життя. В. Гейзенберг (1901-1976) про професіоналізм дослідника сказав наступне: «Багато хто, можливо, дасть відповідь, що професіонал - людина, яка дуже багато знає про свій предмет. Проте з цим визначенням я не міг би погодитися, тому що ніколи не можна знати по якомусь предметі дійсно багато. Я волів би таке формулювання: професіонал - це людина, якій відомі грубі помилки, що зазвичай здійснюються в його професії, і який тому вміє їх уникати » [5, с. 267].

Унікальність професії вченого проявляється насамперед у тому, що вона не тільки пізнавальна, а й соціально-культурна складова (сукупність спеціальних знань, навичок та етики) його діяльності. У своїх численних і різноманітних іпостасях і проявах наука стала головним змістовним компонентом в професії вченого. Продукт науковій діяльності вчених в очах суспільства постає у вигляді знання. Це не просто дані будь-якого окремого дослідження, а результат цілеспрямованої роботи цілого наукового співтовариства, переробного первинну дослідницьку інформацію, її експертизи, результати теоретичного і методологічного аналізу, системного філософського осмислення і т.д. Як тільки цей результат отримає статус наукового знання (ідеї, концепту, закону), він фактично перестає цікавити вчених (до тих пір, поки не прийде час його перегляду) і виводиться за межі науки в суспільне середовище.

Історія розвитку і філософія науки - це складне діалектичне співвідношення диференціації та інтеграції знань різних її галузей. Дослідницька діяльність сьогодні - це хоча і спільний, але спеціалізований праця багатьох вчених і наукових колективів. І це спеціалізація характерна не тільки для окремих галузей науки або навіть окремих її проблем, але і типова для різних функцій науково-дослідної діяльності вчених. Крім того, в наукових колективах є власна спеціалізація у науково-дослідній діяльності. Адже одні вчені більш схильні до ініціювання нових ідей і концепцій, а інші - до їх теоретичному обгрунтуванню. Багато ж повинні займатися їх практичним втіленням в життя. І ця функція не менш важлива в науці, ніж перші дві. Всі ці напрямки визначають роль і ступінь участі кожного наукового співробітника в спільному науково-дослідному справі. Причому в науці, як і в мистецтві, трохи вчених-творців нових ідей, але зате значно більше практичних наукових співробітників. А без тих і інших сучасної науки немає і бути не може [7, с. 15].

Життєдіяльність в науці наповнена і творчими пошуками, і повсякденним рутинною роботою абсолютно всіх, хто довірив своє життя і долю науковому пізнанню світу. У ньому вчений веде боротьбу не тільки з об'єктивною реальністю за розкриття її таємниць, але і вступає в непрості міжособистісні зв'язки і відносини зі своїми колегами. Крім того, на вченого постійно впливає досить консервативна суспільна думка. Від вченого постійно вимагають підтвердження його наукової професійності, яке здійснюється як через систему об'єктивної оцінки продуктів його праці (зокрема, через відкриття, публікації), так і через визнання його відкриттів науковим середовищем і широкою громадськістю. Продуктивна наукова діяльність вченого стимулюється і оцінюється як науковою громадськістю, так і державою, і не тільки оплатою праці, преміями, а й різного роду ступенями, званнями, державними нагородами [2, с. 314].

Наука, навіть фундаментальна, рідко виявляється «чистою» - в тому сенсі, що зайнята дослідженням природних і суспільних явищ тільки заради виявлення нових законів і закономірностей або поповнення людської свідомості новими точними знаннями. Вона, будучи вельми трудомісткою, потребує солідному фінансуванні, а вчені у матеріальному забезпеченні. А тому наука залежить від джерела капіталовкладень. Фундаментальні науки, а часом і деякі прикладні дослідницькі роботи являють собою сферу дорогих і довгострокових капіталовкладень. У цьому сенсі і фундаментальна, і прикладна науки завжди соціально обумовлені. Існує чимало гідних вивчення явищ і процесів, але фінансуються тільки ті, які обіцяють вигоду всьому суспільству [6, с. 31].



Висновки

Отже, в якому б плані ми не розглядали науку(чи як форму суспільної свідомості, чи як соціальний інститут), вона все одно залишається продуктом світового розвитку і носить загальнолюдський характер. Безсумнівно, розвиток науки в окремих країнах має свою специфіку і вимагає спеціального аналізу, особливо її інституціональні форми. Проте важливо пам'ятати про глобальний, світовий її характер, про неприпустимість абсолютизації і протиставлення тимчасових і просторових кордонів.

Наука пройшла складний і тривалий шлях розвитку Перші її прояви можна знайти в далекій давнині Це знання в області астрономії, математики, механіки, медицини, знаходили практичне застосування вже в в Давньому Єгипті, Греції, а також в країнах давньосхідних цивілізацій Процес накопичення і застосування знань триває протягом всієї історії Поступово складаються й організаційні і норм ціннісної форми наукової діяльності.

Наука сьогодні охоплює величезну область знань включає близько 15 тис. Дисциплін, які все тісніше взаємодіють один з одним. Сучасна наука дає нам цілісну картину виникнення і розвитку Метагалактики, появи життя на Землі, стадії її розвитку, виникнення і розвитку людини. Наука сьогодні вивчає практично все, що представляє хоча б найменший інтерес, навіть саму себе v походження, розвиток, взаємодія з іншими формами культури, вплив на матеріальне і духовне життя суспільства.

Разом з тим, вчені вважають, що вони пізнали далеко не всі таємниці світобудови і наука ще зовсім молода. Письменники-фантасти, як правило, обізнані про останні наукові досягнення, показують наскільки безмежно простір наукового пізнання, заглядаючи далеко вперед, намагаючись вгадати майбутнє науки і суспільства.



Список використаної літератури

1. Богорош О. Т. Проблеми організації міжнародного співробітництва вчених /О. Т. Богорош - К. : Наука та наукознавство, 2008. - 38с.-

2. Волошко І. М. Теоретичні методи пізнання і розвиток науки / І. М.
Волошко. - К. : Знання, 1987. - 476 с.

3. Горохов В.Г. Техника и культура/ В.Г. Горохов - М. : Логос, 2009. - 394с.

4. Жилінська О. І. Науково-технічна діяльність як об`єкт дослідження / О. І. Жилінська - К. : Наука та наукознавств, 2011. - 24с.

5. Зеленов Л. А. История и философия науки / Л. А. Зеленов - М. : Наука, 2008. - 462с.

6. Кислий В. М. Організація наукових досліджень/ В. М. Кислий - Суми. : Університетська книга, 2011. - 224 с.

7. Локтєв В. Фізичні експерименти, що змінили світ / В. Локтєв К. : Світогляд, 2011. - 27с.

8. Регечі Д. Європейські дослідницькі мережі / Девід Регечі - К. : АДЕФ-Україна, 2011. - 118 с.

9. Романенко В. А. Наукоємне виробництво в Україні: проблеми та
перспективи / В. А. Романенко - К. : Пробл. науки, 2012. - 39с.

10. Чумаков А.Н. Глобализация. Контуры целостного мира/ А.Н. Чумаков - М. : Мысль, 2005. - 522с.

Размещено на Allbest.ru

...