Психологічні ідеї епохи Відродження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологічні ідеї епохи Відродження

Перехідний період від феодальної культури до капіталістичної отримав назву епохи Відродження (ХІУ ст.), що розпочалася з Італії. Розвиток психологічних думок почався із дискусій про „Вчення про душу” Аристотеля. Почалося переосмислення античних ідей та цінностей. Представник епохи Відродження Бернардінно Телезіо (1509-1588 рр.) очолив відродження природничо-наукового напрямку, вільного від релігійного впливу. Все пізнання, за Телезіо, базується на відтворенні тонкої матерії душі зовнішніх впливів. Із порівняння та зв'язку чуттєвих вражень складається розум. Матерія, що рухається силами розрядження та конденсації, діє цілеспрямовано, маючи одну ціль - збереження досягнутого стану. Оскільки психічне також є певним станом матерії, то і розум, і почуття підкоряються закону самозбереження. Виходячи із цього, Телезіо розробив теорію афектів. У позитивних афектах проявляється сила, що прагне до самозбереження душі, в негативних - її слабкість

В епоху Відродження виникає ідеологічний напрямок - титанізм, що відображає історичні риси особистості з її особливим характером, титанічними творчими силами. Водночас окреслюються риси психології як дисципліни, предметом дослідження якої є вчення про універсалізм та неповторну індивідуалізацію особи. Ці риси знаходять своє найповніше втілення в розробці проблем творчості титанічного характеру з відповідним аналізом обдарованості, уяви, наслідування та оригінальності. Психологія звертається також до людини, що страждає від внутрішніх суперечностей, шукає шляхи їх подолання. Розуміння людини як творця, що переживає глибокі суперечності своєї натури і розв'язує своєю творчістю не лише ці суперечності, а й колізії суспільного життя, приводить до виникнення гуманістичної психології доби Відродження. Ця психологія будує образ ідеальної людини в її зовнішній і внутрішній красі, засуджує порочність. Також звертається до життєвого шляху людини, до проблем особистості, її становлення та умов найповнішого розкриття. Про титанізм як ознаку психології людини йдеться у працях Пікоделла Мірандоли, Варкі Кампанелли, Фіренцуоли, Фічіно, представників платонівської академії у Флоренції, які прославляли людину, підносили її до рангу Бога, а по суті підміняли Бога людиною. Прирівняна до Бога людина виступає як титан. Особливу увагу діячі Відродження зосереджують на естетичному аспекті титанічної особи. Це не просто відтворення її фізичної, скульптурної досконалості, це насамперед - грація, що доповнює фізичну досконалість та одухотворяє її . титанізм відродження емоційний вівес

Погляди мислителів на людину

Серед перших великих мислителів, які спробували виступити проти традицій середньовічної схоластики, чільне місце займає Лоренцо Валла (1407-1457).Основні свої погляди Валла виклав у трактаті «Про насолоду як істинному благо». Він стверджував, що в основі всього лежить природа, а людина є її частиною. Оскільки людина є частина природи, то й душа його є не потойбічна, надприродна сутність, а лише прояв природи. Провідною ознакою, що відрізняє всю живу природу, Валла вважав потреби та прагнення.

З утвердженням природного детермінації душі людини виступав інший великий представник італійської думки XV століття - П. Помпонацці (1462-1524).У книзі «Про безсмертя душі» Помпонацці, критикуючи схоластику, вказував, що Бог у справах природи участі не приймає. Безсмертя Бога і вічність душі дослідним шляхом встановити неможливо. Душа - це земне, природне властивість, пов'язане з життєдіяльністю організму.

Л. Вівес (1492-1540) в книзі «Про душу і життя» доводив, що людська природа пізнається не з книжок, а шляхом спостереження і досвіду. Основним способом, за допомогою якого відкриваються людині окремі прояви його душі, є внутрішній досвід, або самоспостереження. Він вивів деякі основні характеристики спонукань і емоційних станів:

1) різні ступені інтенсивності: легка, середня і сильна;

2) тривалість емоційних станів;

3) якісний зміст емоційних реакцій (поділ їх на приємні і неприємні, позитивні і негативні).

Погляди Вівеса підготували грунт для зародження в Європі емпіричної інтроспективної асоціативної психології.

Інший лікар, X. Уарте (XVI ст.), Також відкидаючи умогляд і схоластику, вимагав застосовувати в пізнанні індуктивний метод, викладений ним у книзі «Дослідження здібностей до наук». Це була перша в історії психології робота, у якій ставилося завдання вивчити індивідуальні відмінності між людьми з метою визначення їх придатності до різних професій.

Ще один іспанський лікар, Перейра (1500-1560), передбачивши на ціле століття Декарта, показав, що поведінка тварин керується не душею, а впливами зовнішнього середовища і внутрітелеснимі змінами, і запропонував вважати організм тварини свого роду машиною, яка не потребує для роботи в участі душі.

Трохи осторонь від загальної тенденції розвитку психології в епоху Відродження коштують роботи німецьких мислителів Меланхтона і Гокленіусом.

Меланхтон відомий своєю книгою «Коментарі про душу».

У ній німецький неосхоласт намагається виходячи з рівня сучасних йому знань модернізувати вчення Аристотеля.

Меланхтоном виділялися в душі три види здібностей:

1) рослинні;

2) тварини;

3) розумні.

Діяльності душі по усвідомленню сприйнять і встановленню в них подібностей та відмінностей, ставилися Меланхтоном до рівня розумних здібностей, або розумної душі, яка впроваджується в тіло Богом і яка лише тимчасово зв'язується з тваринами здібностями.

Розумна душа вічна і безсмертна.

З коментарем ідей Аристотеля виступив і інший німецький вчений - Гокленіус. З його ім'ям пов'язують появу терміну «психологія», яким і була названа його основна робота «Психологія», що вийшла у 1590 р.

Майже нікому з мислителів епохи Відродження не вдалося повністю подолати традиції середньовічної схоластики і богослов'я.

Але у більшості вчених з'явилася потреба звернутися до самої природи, до реального світу, до досвідченого вивчення.

Ця вимога поширювалася і на область психічного. Виступаючи проти схоластики і теології, мислителі епохи гуманізму намагалися з'ясувати реальні тілесні підстави різних проявів душі.

Цікавими в епоху Відродження були погляди Леонардо да Вінчі (1452-1519 рр.), в яких містився новий етап відношення до дійсності. Він представляв нову науку, яка існувала не в університетах, а в майстернях художників і будівельників, інженерів і винахідників. Їх досвід радикально змінював культуру і лад мислення.

У своїй виробничій практиці вони були перетворювачами світу. Вища цінність надавалася не божественному розуму, а «божественній науці живопису». Під живописом розумілося не тільки мистецтво зображення світу в художніх образах.

Однак Леонардо відомий не тільки як геніальний живописець, але і як блискучий анатом. У анатомічних дослідженнях він бачив шлях проникнення в таємниці людських пристрастей, почуттів і поведінки. Велике місце в анатомічних дослідах Леонардо займали питання біомеханіки, тобто будови і роботи рухових систем організму. Рух всіх тіл, в тому числі і живих, вважав він, здійснюються за законами механіки, отже, принципово не повинно бути перешкод для відтворення роботи живого тіла в механічної конструкції. Таким чином, він виступив провісником сучасної біоніки.

Він відкрив, що м'язові реакції визначаються нервовою системою і що різні її відділи відповідають за різні функції.

Великий інтерес викликають уявлення Леонардо щодо роботи очей. Він називає око вікном душі, завдяки якому загальне відчуття може найповніше сприймати безконечні витвори природи. Вухо він вважає благородним лише у зв'язку з оком. Завдяки оку людина винайшла вогонь. Зв'язок органа чуття з усією психікою людини подано як певну персоніфікацію цього органу, тобто орган чуття пов'язується з усією особистістю, моторикою, діяльністю в цілому. Так, око рухає людьми зі сходу на захід, воно винайшло мореплавство, воно навіть перевершило природу: прості природні можливості обмежені, а дії, які око диктує рукам, незчисленні у своїх виявах. Про це свідчить сам живописець, вигадуючи дивовижні форми тварин, трав, дерев. Він зробив спробу детально описати феномен зорового сприймання людини. В його „Трактаті про живопис” зберігається багато положень, що прийняті сучасною психофізіологією, митець характеризує залежність сприймання величини предмету від відстані, освітленості, густини середовища. Леонардо да Вінчі розробив правила тренування уяви, вказавши, що навіть плями на старих стінах дозволяють художнику розгледіти контури свого майбутнього твору, дають поштовх до самостійної творчої роботи душі, не прив'язуючи її до певних речей. Леонардо досить близько підійшов до відкриття рефлекторного принципу.

Размещено на Allbest.ru