Екзистенціалізм Жана-Поля Сартра в романі "Нудота"

Размещено на http://www.allbest.ru

ПЛАН

Вступ

Розділ І. Ідейні джерела екзистенціалізму Ж.-П.Сартра

1.1 Умови виникнення екзистенцалізму та його сутність

1.2 Атеїстичний екзистенціалізм Ж.-П.Сартра і його філософський метод

Розділ II. Екзистенціалізм Жана-Поля Сартра в романі «Нудота»

2.1 Дослідження екзистенціалізму в романі «Нудота» Жана-Поля Сартра

Висновки

Література

ВСТУП

Поняття "свобода" багатозначне і багатостороннє. Свобода може бути особистісною, соціальною, моральною, політичною. Проблема свободи викликає цікаві суперечки, філософські дебати на тему свободи не припиняються вже дві тисячі років, але проблема залишається до цього часу не вирішеною.

Тому ціллю даної роботи є розгляд деяких аспектів свободи, які мають важливе значення для людини. А звідси головна увага буде приділятися людській (особистісній) свободі. Оскільки людина є суб'єктом власного життя, людина активно будує умови свого життя і своє відношення до нього. Але творячи себе і своє життя, вона дуже часто намагається втекти від свободи (конформізм, перенесення відповідальності на іншого, уникання автономної поведінки та ін.), вона живе не аунтично, або в нечесності, за термінологією відомого французького філософа - екзистенціаліста Ж.-П.Сартра. Тому своїм завданням Сартр вважав звільнити людей від нечесності і допомогти їм прийняти відповідальність. В своїй розвинутій формі свобода відповідальна, а відповідальність свободна, і вони виступають як єдиний механізм саморегулюючої свавільної активності, що притаманна зрілій особистості. Не володіючи внутрішньою свободою людина не може бути повноцінною особистістю і нести відповідальність за свої вчинки.

Об'єктом дослідження - умови формування екзистенціалізму та ідейні джерела Ж. - П. Сартра, як представника атеїстичного екзистенціалізму.

Предметом роботи є питання особистісної свободи та взаємовідношення свобода - вибір - відповідальність.

Мета - з'ясувати основні аспекти екзистенціалізму у романі «Нудота» Ж.-П.Сартра. свобода екзистенціалізм сартр нудота

Завдання:

1. Сформувати основні умови виникнення екзистенціалізму.

2. Охарактеризувати погляди французького мислителя та визначити його філософський метод.

3. Дослідити екзистенціалізм у романі «Нудота» Ж. - П. Сартра.

У дослідженні використані такі методи наукового пізнання:

- загальнологічні методи (аналіз, синтез, дедукція, аналогія)

- загальнонаукові (структурний метод, метод сходження від абстрактного до конкретного, історико-філософський метод).

Літературні джерела - проблема свободи Ж. - П. Сартра частково розроблялася в контексті історії екзистенціалізму., та в окремих працях, що були присвячені філософській творчості мислителя. Серед найбільш обізнаних авторів в даній сфері можна назвати Кісселя М.А., Ляха В., Рикунова М. і Мокроусова.

РОЗДІЛ І. ІДЕЙНІ ДЖЕРЕЛА ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМУ ЖАНА-ПОЛЯ САРТРА

1.1 Умови виникнення екзистенціалізму та його сутність

Згадки про екзистенціалізм ( або „філософію існування”, як він початково називався) вперше з'явився в кінці 20-х років ХХ століття. Батьківщиною екзистенціалізму визначають Німеччину. Саме тут в 1927 р. вийшла праця М. Хайдеггера „ Буття і час”. Незабаром після цього з'явилась трьохтомна „філософія” К. Ясперса і вже згадується робота. „Духовна ситуація епохи”. В цих працях отримує оформлення екзистенціальна концепція особистості.

Таким чином ми бачимо, що філософія екзистенціалізму виникла після першої Світової війни, в умовах, коли під впливом суттєвих соціальних змін, пов'язаних зі вступом капіталістичного суспільства в епоху імперіалізму і особливо з „світовою катастрофою” виникають різні зміни в суспільній свідомості. В першу чергу треба відмітити, що характерний для передвоєнних років ліберальний умонастрій, що виражений особливо в неокантіанстві, прийшов у рішуче протиріччя з подіями, що відбувались. Це відчуття посилилось в Німеччині після поразки в першій Світовій війні: сумне усвідомлення кінця історичної епохи („Сутінки Європи”) породжує апокаліпситичні настрої, загальну невпевненість і тривогу, переміщаючи центр тяжіння філософських інтересів з теорії пізнання і логіки наукового дослідження на проблеми людства, суспільства, історії.

Екзистенціально-філософське вираження глибоких потрясінь, що відбувся в 20-30-х роках і він викликав зацікавленість у покоління західної інтелігенції перш за все тому, що звернувся до проблеми критичних, кризисних ситуацій, спробував розглянути людину в її „ходіннях по мукам”, в перечерпуванні жорстоких історичних випробувань.

Філософія класичного періоду ставила в центр уваги духовну активність людей, що реалізовувалась в науковій і художній творчості, в створенні і вдосконаленні політичних установ екзистенціалізму.

Філософія зосереджена на проблемі духовної витримки людини, закинутої в ірраціональній, вийшовший з-під контролю потік подій [13,217].

Екзистенціалізм справедливо називають „філософію кризису”. Він являється таким не тому, що припускає теоретичне пояснення протиріч сучасного капіталізму, а тому, що використовує (і по-своєму оспорює) саму кризисну свідомість тогочасного суспільства. Він відштовхується від найбільш типічних форм радикального розчарування в історії, яке починаючи з 20-х років охоплює на Заході достатньо широкі прошарки населення і особливо напружено переживається ліберальною і дрібною інтелігенцією.

Подібно багатьом течіям існуючої тогочасної ідеології, екзистенціалізм схильний ототожнювати кризу капіталізму з кризою розуму і гуманності, тлумачити його як вираження „світової катастрофи” і „сутінків цивілізації”.

Хоча екзистенціалізм виріс з глибокої кризи тогочасної цивілізації, він не був безпосередньою, первинною реакцією на нього. Найбільш прямим вираженням кризи були падіння і складні перетворювання прогресивно-оптимістичних концепцій історії, що утворили грунт, на якій виріс екзистенціалізм, і що став разом з тим об'єктом його критики.

Довіра до історичного прогресу, впевненість в гуманістичній лінії розвитку історії, які в епоху просвітників і Гегеля були ще філософським умонастроєм, що поділявся досить вузьким колом мислителів, на рубежі ХІХ-ХХ ст. стали загальнокультурним надбанням.

І коли Світова війна 1914-1918 рр. зруйнувала історично-філософські моделі історії прогресу ( і позитивістські, і історично-спекулятивні ), показавши, що всі вони були тільки гуманістичними фікціями історії, лібералісти відчули себе так, ніби їх позбавили світогляду. Світова війна спростувала прогресистські концепції не скільки очевидною беззмістовністю цих жертв. Але може, ще більш незрозумілою і жахливою, ніж сама війна, здавалась легкість, з якою її забули.

Виникає потреба у створенні нової концепції, що могла б пояснити, розкрити історичну ситуацію, що склалася. Саме і її пропонує екзистенціалізм [13,224].

В 1931р. виходить в світ книга німецького філософа К. Ясперса „Духовна ситуація епохи”, що містила новий і неочікуваний діагноз післявоєнної масової свідомості. В історичному релятивізмі, цинізмі і нігілізмі 20-х рр. Ясперс бачить неминучу розплату за невизначену довіру до історії, за обожнення історичного прогресу.

Поява в 1927р. книги Хайдеггера „Буття і час”, яка швидко набула широку відомість не тільки в Німеччині, але і в інших європейських країнах, ознаменувала виникнення нового напрямку виявлення його специфічної програми - і це не дивлячись на те, що ще задовго до цього, в 1916р., французький філософ Г. Марсель в статті „Екзистенція і об'єктивність”, а в 1919р. К. Ясперс в книзі „Психологія світоглядів” намітили ряд принципів „екзистенціональної філософії”, тобто філософії, що виходила з суб'єктивності мислителя, емоційної структури його свідомості. Х. Ортега-і-Гассет (1883-1955) в Іспанії, Н. Аббаньяно і Е. Пачі в Італії розвинули мотиви екзистенціального світовідчуття. В праці Хайдеггера відчувається спроба викласти в систематичній формі принципи „екзистенціального мислення”, новий апарат понять, суттєво відмінних від тих, якими користувались представники традиційної філософії - Платон і Аристотель, Декарт, Кант і Гегель. За цією книгою були написані такі праці, як „Кант і проблема метафізики” (1929), „Що таке метафізика?” (1930), „Вступ у метафізику” (1935, опубліковано в 1953), „Вчення Платона про істину” (1942), „Ложные тропы [или: Пути в никуда] (Holzwege)” (1950), „Що таке мислення?” (1954), „Ніцше” (т.1-2, 1961) [22,283].

К. Ясперс (1883-1969), що почав свою наукову діяльність в якості лікаря-психіатра книгою „Загальна психопатологія” (1913), видав свою першу філософську роботу -„Психологія світоглядів” - тільки через 6 років після цього книга ця, що принесла філософську відомість, була зустріта скоріше як розвиток ідей „філософії життя”. Але його екзистенціалізм у всій повноті викладений в фундаментальній праці „філософія” (1932) в 3-х томах.

Ідеї основоположників екзистенціалізму були підтримані в Німеччині значним числом філософів, серед яких треба відмітити О. Ф. Больнова („Філософія існування”, 1942; „Нова безпека. Проблема подолання екзистенціалізму”, 1955), Ф. Хайнемана („Нові шляхи філософії”, 1929; „Жива чи мертва філософія існування?”, 1954; „По ту сторону екзистенціалізму”, 1956), Х. Арендт, Г. Хайзе, О. Беккера.

В Росії ідеї екзистенціалізму містяться в працях Л. І. Шестова (1866-1938) і Н. А. Бердяєва (1874-1948), у Франції Г. Мараль (1889-1973), Ж.П.Сартр (1905-1980), А. Камю (1913-1960) і Марсом Мурло-Понті (1908-1961).

Екзистенціалізм ХХ ст. тяжіє до есе, роману, новели. Серед видатних письменників, близьких до філософії екзистенціалізму, як філософії значного буття, ми можемо називати, окрім знайомих імен Альберта Камю і Жана Поля Сартра - Франса Кафку, Томаса Майна, братів Аркадія і Бориса Стругацьких, Стівена Кінга… Їхні герої трагічно викинуті за межі свого повсякденного буття і саме в цьому відчужені від повсякденності знаходять самих себе [26,224].

Зазвичай екзистенціалізм ділять на атеїстичний (Хайдеггера, Сартр, Камю) і релігійний (Ясперс, Марсель), що зовсім по-різному трактують межі людського існування і можливості їх подолання.

Що ж стосується ідейних витоків екзистенціалізму, то в світогляді філософії екзистенціалізм зливається з філософськими тенденціями: філософсько-теологічні розмисли С. К'єркегора (1813-1855), ірраціоналізм „філософія життя” від Ф. Ніцше до В. Дільтея і феноменологія Гуссерля і Шелера. Крім того, у поглядах Хайдеггера Відбивається вплив протестантської (Р. Бультман) і іудаїстської (М. Бубер) теології, лінгвістичної концепції В. Гумбальдта; на Ясперса мав суттєвий вплив також великий німецький соціолог М. Вебер. В працях класиків екзистенціалізму відбив і ідеї німецької класичної філософії, перероблені в ірраціональному дусі, а також німецького романтизму початку ХІХ ст. Нерідко екзистенціалісти з задоволенням цитують Марка Аврелія, Августина і Паска ля, шукають підтримки в художній творчості Кафки, Унамуно, Рільке, Достоєвського.

У К?єркегора екзистенціалізм запозичує в першу чергу ідею „екзистенціального мислення”. Якщо наукове мислення, що виходить з чисто теоретичного інтересу, абстрактне і безособистісне, то „екзистенціальне мислення”, пов'язане з внутрішнім життям людини, з її найінтимнішими переживаннями, тільки і може бути конкретним, „людським” знанням. „В той час, як об'єктивне мислення байдуже до мислячого суб'єкта і його екзистенції, суб'єктивний мислитель як екзистенціальний (existierende) суттєво зацікавлений в своєму мисленні: „він існує в ньому”, - С. К?єркегор. А як наслідок, він не може відноситися до дійсності як до чогось об'єктивного, „не затронутому” людською суб'єктивністю. В той же час К?єркегор фіксував увагу на нестійкості людського „існування”, його приреченості на смерть, виражаючи її в поняттях „страху”, „сумніву” і т. д. Складне і суперечливе життя людини не піддається зусиллям розсудку осмислити її, результатом чого є „безсилля думки”, справжній „скандал для розсудку”, а звідси перехід до міфу. Іншими словами, людське існування, „екзистенція” непідвладна розуму: „… в екзистенції думка знаходиться в чужому середовищі”, - С. К?єркегор.

Екзистенціалізм сприйняв також ніцшеанське приниження думки, розуму як такого, що належить не індивідуальному існуванні людини, а її суспільству, стадній природі, а тому виражене в людське узагальнене, поверхневе, усереднене [22,285].

Але екзистенціалізм іде далі „філософії життя”, радикально перетворюючи історію пізнання. Для „філософії життя” мислення є хоч і грубим, але все ж засіб пристосування до „життя”. Навпаки, філософія існування відкриває недостатність мислення в досить радикальному значенні: саме, що будь-яка спроба мисленнєвого прояснення приводить до протиріч, які є невирішуваними.., перед обличчям яких воно все ж не може відмовитись, оскільки вони пов?язуються з вирішальними питаннями його буття.

Значення Гуссерля для екзистенціалізму визначається перш за все тим, що він виробив феноменологічний метод, на основі якого психологічний розгляд особистості К?єркегором могло бути перетворено в „онтологію”, точніше „фундаментальну онтологію”, як „екзистенціальну аналітику буття людини (Dasein)”. Де К?єркегор знаходив конкретне людське переживання - „страх”, „піклування” і т. п., а Гуссерля, згідно теоретично-гносеологічній традиції в філософії, шукав пізнавальну структуру „чистої свідомості”, там Хайдеггер знаходив К'єркегорівські категорії в якості апріорних структурних елементів буття людини, „буття - свідомості”. Тим самим, з однієї сторони, долається психологізм, який екзистенціалісти, вслід за Гуссерлем, вважається джерелом релятивізму, що руйнує будь-які знання, а з іншої - суб'єктивність психологічного переживання людини, її емоції приймають статус „антологічних” елементів, елементів самого „буття”, що ними іменуються її „екзистенціалами” (модусами).

Тим самим гуссерлівська феноменологія розкриває свої ірраціональні можливості, що знайшли вираження в останніх працях Гуссерля; екзистенціалізм підхопив цю тенденцію феноменології і здійснив її до кінця [22,288].

Саме тому сутнісною рисою екзистенціалізму є осмислення людини за межами її раціоналізму в само переживанні, які відкривають двері до істинних таємниць людського Я.

Кайдани раціо спадають. Вітер власного існування вкривається в келії філософів, які розмірковують про загальні сутності. Самий потік філософування наповнюється свободою і життєвістю; він олюднюється. „Екзистенціалізм - це гуманізм”, - говорив Ж. П. Сартр.

Подолання раціоналістичного ставлення до людини - це подолання об'єктивації людини. Це усвідомлення того, що ніякі дефініції не можуть адекватно виразити існування. „Стосовно екзистенціальних понять бажання уникнути дефініцій свідчать про такт”, - ці слова К'єркегора стали девізом екзистенціалізму ХХ ст.

Сутність екзистенціалізму.

Екзистенціалізм (лат. Existentia - існування), або філософія існування, - один головних напрямків в філософії ХХ ст.

Існує кілька визначень екзистенціалізму. Серед них найбільш суттєвими виділяють:

1) екзистенціалізм - течія ХХ ст., що висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття, яку не можливо виразити мовою понять;

2) екзистенціалізм - суб'єктивіське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інші люди та інший) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Взагалі екзистенціалізм - це філософія особливого роду. Вона не претендує на науковість і загальнозначимість, заперечувальну можливість створення цілісного наукового світогляду.

Предметом даної філософії є людина, її існування, буття. Але наука про людину, на думку екзистенціалістів неможлива, тому філософія являє собою поза науковий, поза теоретичний розгляд людського буття, інтимні переживання окремого індивіда.

А що таке людина? Вслід за Достоєвським екзистенціалісти стверджують, що людина є таємниця, і філософія повинна займатися не проблемами, а таємницями, вона не дає вирішення яких-небудь питань, веде пошуки в сфері раціональної свідомості, сфері емоцій, переживань. Екзистенціалізм - філософія яскраво вираженого ірраціоналізму і антиінтелектуалізму [27,342].

Тип філософствування, який культивував екзистенціалізм, був незвичайним. Його представники не намагались проникнути в методологічні таємниці науки, розкрити природу мистецтва, моралі ірраціоналізації, продовжити глобальні філософсько-історичні конструкції. Вони ставили в центр уваги індивідуальні смисложиттєві питання (вини і відповідальності, рішення і вибору, відношення людини до свого призначення і до смерті) і проявляли інтерес до проблематики науки, моралі, релігії, філософії історії в тій мірі, в якій вона дотикалась з цими питаннями. В працях екзистенціалістів немає руху від простіших визначень предмета до все більш всестороннього і конкретного його розуміння, що зазвичай відрізняє теоретичну думку від інших форм духовного освоєння дійсності. Систематична єдність цих двох робіт має скоріше сюжетно-тематичний характер, як і єдність творів художньої літератури. Не випадково своєрідні категоріальні побудови екзистенціалізму, що дуже тяжко переводяться на сформовану мову академічної філософії, вільно трансформувались в драматургію і прозу (Камю, Сартр і Марсель - відомі представники сучасної літератури і театру).

Своєрідність екзистенціалізму полягає в тому, що він по-перше, протестує проти особистої капітуляції перед „глобальною кризою”, і по-друге, намагається сформувати з апокаліпсичного переживання історії нові загально світоглядні постулати, нові визначення предмету філософії, її задач і можливостей.

Екзистенціалісти вважають, що катастрофічні події новітньої європейської історії оголили нестійкість, крихкість, нездолану конечність будь-якого людського існування: не тільки індивідуального, але і родового, загально історичного. Ось чому самим адекватним і глибоким значенням про природу людини вони визнають усвідомлення власної смертності і недосконалості, якими володіє кожний, навіть самий неосвічений, замкнутий в своєму повсякденному досвіді індивідуалізмі. К. Ясперс називає це усвідомлення „єдиним небожественним одкровенням”, М. Хайдеггер визначає людське буття, як „буття - до - смерті”.

Екзистенціалізм вважає, що людина не повинна тікати від усвідомлення своєї смертності, а тому високо цінить все те, що нагадує індивіду про суєтності його практичних намагань. Цей мотив яскраво виражений в екзистенціаліському вченні про „пограничні ситуації” - безвихідні, межові життєві обставини. За Ясперсом, такі ситуації є „шифром”, символом людського положення в світі. Кінцева поразка, - писав Сартр найбільш загальна правда життя [13,218].

„Погранична ситуація” - це ситуація в якій людська екзистенція пізнає себе як дещо безумовне. „Ми завжди в ситуації, - пише Ясперс. - Я можу працювати, щоб змінити її. Але існують пограничні ситуації, які завжди залишаються тим, чим вони є;я повинен вмерти, я повинен страждати, я повинен боротися, я належу випадку, я неминуче стаю винним. Пограничні ситуації поряд із здивуванням і сумнівом є джерелом філософії. Ми реагуєм на граничні ситуації маскуванням чи відчаєм, що супроводжують відновлення нашої самобутності (самосвідомості)” [jaspers K. Einfuhrung in die Philosophie 1950. s.81].

Таким чином „погранична ситуація” (Ghenzsituation) - це ситуація відчаю, жаху, провини, що народжується в момент зустрічі зі смертю, коли людині загрожує моральна або фізична загибель.

Вступ у „пограничну ситуацію” неминучий. Вступивши до неї, людина отримує вищу свободу і помирає, що одне і теж саме.

Така похмура онтологія, що коріниться в трагічному відчутті сучасної епохи, знаходить точний аналог в екзистенціальному розумінні пізнання. Відмова в довірі об'єктивно історичного процесу, „філософія існування” позбавляє довіри і науково-теоретичного пізнання, яке мислиться тільки як історично сприйняте, що передається від покоління до покоління, провірене, уточнювань, що припускає можливість безкінечного наближення до свого об'єкту.

Самим надійним свідченням істини екзистенціалісти вважають нетранслюючу індивідуальну суб'єктивність свідомості, що виражається в настроях, переживаннях, емоціях людини. Осягнути світ, як він є (або, за Мерло-Понті, „яким він існує до науки”), - означає, згідно екзистенціалістів, виявити смисл єдиного світовідчуття особистості, що притаманний в цих настроях, переживаннях, емоціях. „Буття, - пише Сартр, - може бути помічене нами тільки деякими засобами прямого доступу, н-д, через переживання скуки, відрази і т. д.”.

Екзистенціалісти не заперечують, що як психологічне явище, переживання людини обумовленні обставинами, різними для різних людей. Але вони вважають, що переживання ніколи не буває повністю обумовленним, а завжди несе в собі дещо загальне всім людям і що виражає саму сутність людського положення в світі. Ця неубомовленна тенденція переживання стає видимою або тоді, коли ситуація, що його відкрила є трагічно гострою, або тоді, коли саме переживання має виникнути із спонтанним не свавіллям.

Вивчення емоцій, переживань, несвідомого ведуть психологія, психоаналіз за допомогою наукових методів. На думку екзистенціалістів, це справа безкорисна, бо наука не тільки безпомічна, але і шкідлива. Істина є зло, вона робить більш важчим людське існування. Міфи та ілюзії, навпаки, допомагаючи людям жити.

Оскільки людина стає вільною, вона приходить для оволодіння своєї істини. Істина - творчий акт індивіда; загальнозначущої, універсальність істини не має. Свобода породжує істину, а не навпаки. Істина, знання не ведуть до свободи. Чим більше зростає об'єм знання, тим більше залишається непізнаною. Незнання є перед посилкою свободи. Як наслідок, чим менше людина знає, тим вона вільніша.

Таким чином кожна людина володіє своєю власною істиною, у кожного є своя філософія, так би мовити індивідуальне користування [27,343].

Центральною категорією філософії екзистенціалізму виступає екзистенція, або існування. Під цим розуміють переживання суб'єктом свого буття в світі. Це буття спрямоване до ніщо і, що усвідомлює свою конечність. „Все, що існує, зосереджується в людині і виходить з неї. Виключити людину означало б для нас погрузитись в ніщо”. - говорить Ясперс. Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є освідомленням людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму - ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерна для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими словами, магістральна ідея екзистенціалізму - це ідея знаходження сутності лише через існування у французьких варіантів екзистенціалізму (Сартр), вона звучить ще більш категоричною: існування людини передує її сутності і фактично замінює її [26,223].

Об'єктивна реальність у екзистенціалістів, що іноді іменуються трансуенденцією, нерозривно зв'язана з екзистенцією. Як правило об'єкт не може існувати поза і незалежно від суб'єкта. Таким чином, в екзистенціалізмі переважає тенденція суб'єктивного ідеалізму.

Спасіння людини в оточуючому її страшному світі - тільки вона сама, її неповторна Самість (Selbst), або ядро таємної і непізнаваної екзистенції. Людина повинна сама спасти себе, прийняти до своєї свободи. Самість може реалізуватись тільки у вільному рішенні і свободі людини.

1.2 Атеїстичний екзистенціалізм Жана-Поля Сартра та його філософський метод

Жана Поля Сартра у Франції, та і в інших країнах Європи нерідко називали „найбільш складним філософом ХХ ст.”. Він дійсно вражав публіку нетрадиційною поведінкою і шокуючими висловлюваннями, але найбільш за все крайніми екзистенціональними ідеями, які якимось чином поєднувались в його творах з радикальними маркcиpькими переконаннями. Можливо тому життя і творчість Сартра завжди приваблювали увагу парижських інтелектуалів, що бачили у своєму кумирі ледь не пророка сучасного суспільства.

В значній степені міф про екзистенціалізм як суміж філософії, стилю життю і релігії породила всюдисуща преса. Екзистенціалізм увійшов в моду, а сам Сартр перетворився у культову фігуру, ставши легендою вже при житті. Щлях до такої міфотворчості філософ проклав завдяки волі, багатій художній уяві і досконалому знанню ідей своїх попередників - Гуссерля, К'єркегора, Хайдеггера.

Жан Поль Емар Сартр народився в Парижі 21 червня 1905 р. Він завжди вважав себе представником дрібної буржуазії, що не раз підкреслював у статтях і спогадах. Його батько, Жан Батіст Сартр, морський офіцер, помер, коли сину виповнилось тільки 2 роки. Мати, Анн-Марі Швейцер, що походила із сім'ї відомих вчених - альзасців, залишившись вдовою, знайшла притулок у батьків [28,490].

Дід по материнській лінії Шарль Швейцер, професор, філолог-герменіст і літератор, в чиєму домі пройшло дитинство Жана Поля, обожнював внука, несвідомо готував внука до викладацької діяльності. Він привив хлопчику любов до читання. Шарль Швейцер мріяв бачити внука викладачем, але сам Пулу, як домашні називали юного Сартра, мріяв про більше. В деякий момент йому навіть показалось, що на нього покладена деяка важлива місія. Правда, реальність давала не так вже багато приводів для подібних мрій. При спілкуванні з однолітками Жан Поль бачив, що він малий ростом, фізично набагато слабший і не завжди готовий за себе постояти. Це відкриття його потрясло. Але поряд були не тільки ображаючі однолітки, але і люблячий дід. „Він спас мене, сам цього не бажаючи, - писав пізніше філософ, - і тим самим підштовхнув до стежки нового самообману, який перевернув моє життя”.

Цим самообманом, стало письменництво. Він прийнявся складати романи. В мріях він бачив себе хоробрим, авантюристом, воїном і тепер ці мрії втілював у вкласичній творчості. Восьмирічний романіст ставав істинним господарем своїх героїв і всіх авантюрних ситуацій. „Я був вибраний, але бездарний, згадував філософ. - Все, що я добився пізніше, буде плодом мого терпіння і невзгод” [28,491].

Навчання Пулу почалось з навчання у ліцеї Генріха ІV і продовжилось вищим навчальним закладом Еколь Нормаль, де він вивчав філософію. В 1929 р. він першим із випусників пройшов по конкурсу, отримав ступінь і право викладання філософії у вищих навчальних закладах.

В 1931 р. Сартр отримав права викладання філософії в Гаврі, а після шести років викладацької роботи перейшов в ліцей Пастера біля Парижу. Таким чином, мрія діда про викладацьку кар'єру внука була виконана. Прийшов час задовільняти власне чистолюбство, повязане з творчістю.

З початком Другої світової війни Сартр був призваний до армії в якості робітника метеослужби. В 1942 р. в окупованій німцями Франції він почав співпрацювати в журналі „Леттр францез”, підпільному виданні французького Супротиву. А вже в наступному році після опублікування п'єси „Мухи” прийшла довгоочікувана слава. Головна тема твору - екзистенціальне поняття про свободу, тема, до якої письменник потім повертався не раз.

До кінця Другої світової війни Сартр вже був визнаний вождем екзистенціалістів, що зібралися в „Кафе де Флер”, що стало після війни місцем паломництва французьких та іноземних туристів.

Вже в першій філософській праці Сртра, написані в кінці 30-х років („Трансцендильтальність Его”, „Уявлення”, „Ескіз теорії еволюцій”), показували, в якому напрямку молодий письменник збирався розвивати вчення про феноменологію. Він піддав критиці трансцендентальний ідеалізм, зробивши акцент на спонтанній творчості екзистенції. А в романі „Нудота” і в збірнику оповідань „Стіна” вже були присутні окремі тези екзистенціалізму [28,492].

Після друку головної філософської праці Сартра „Буття і ніщо” 1943 р. екзистенціалізм буквально увірвався в культурне життя Франції і Європи. Післявоєнне покоління побачило в Сартрі „філософа свободи”.

Останні десять років письменник працював особливо плідно. Поряд з рецензіями і критичними статтями, він написав шість п'єс, в тому числі кращу, на думку багатьох критиків, п'єсу „Брудні руки” - драматичне дослідження компромісу в муках, необхідною в політичній діяльності. Тоді ж були написані дослідження життя і творчості Шарля Бодлера і Жана Жене, в яких Сартр приклав досвід філософії екзистенціалізму до біографічного жанру.

В 1964 р. Сартр був нагороджений Нобелівською премією по літературі „за багату ідеями, пронизану духом свободи і пошуками істише творчість, що мала великий вплив на наш час”. Але Ж.П.Сартр від премії відмовився, посилаючись на те, що він „не бажає, щоб його перетворювати в суспільний інститут”.

Розчарувавшись в політичній діяльності мислитель спробував радикально переглянути свої переконання. Він задумав написати фундаментальну двохтомну працю під назвою „Критика діалектичного розуму” - перший том як теоретичне і абстрактне дослідження, другий - як трактування історії. Але „критика…” так і не була завершена. Сартр так і не закінчив другий том, написав для нього тільки декілька глав.

Жан Поль Сартр помер 15 квітня 1980 р. у віці 75 років від сердечного приступу. Його поховали на Монпарнаському кладовищі [28,493].

Але після смерті цей парадоксальний філософ залишився в центрі уваги культурного і суспільно-політичного життя Франції. Про Сартра до цього часу говорять і сперичаються як його багаточисленні критики, такі не менш багаточисленні послідовники.

Екзистенціаналізм Сартра сформувався під впливом деяких течій німецьких філософів екзистенціаналізму. В ньому у своєрідному сплаві перероблені елементи вчень Гуссерля, Гайдеггера, а також їх психоаналітичні доктрини. Не менший вплив мали теоретичні розробки Ніцше, Гегеля і Маркса.

Ці теоретичні витоки, влившись у потік думок Сартра привели до значної відмінності його поглядів як від вчення Марселя, так і від двох версій німецького екзистенціаналізму. У своїй філософській творчосьті Сартр прагне визначити втримати власне філософський рівень розгляду людського буття у світі і таким чином спасти філософію і людину, відмовивши у просторі сучасної філософської думки свободу людини як її здатність до автономії (самовизначення) [23,370].

Звідси першопочаткове питання Сартра полягає в наступному: „На що схоже людське існування?”. Він прагне описати те, що називає „людською реальністю” в найбільш загальних термінах. Його відповідь міститься вже у праці „ Буття і ніщо”, так як людська реальність, вважає він, складається з двох способів існування: буття і ніщо, як буття, і небуття. Людське буття існує як і „в - собі”, об'єкт або річ, і як „для себе”, свідомість, яка не є освідомлюючою річчю. Він описує існування „в - собі”, існування явища чи речі, як те, що „наповнене собою”. Річ не має внутрішніх і зовнішніх якостей, не має свідомості про себе, вона просто існує. Він говорить: „Не існує ні найменшої пустоти в існуванні, не має ні найменшої тріщини, через яку ніщо могло б прослизнути”. В протилежність до цього „для - себе”, чи свідомість, не має такої повноти існування, тому що не є річчю.

Таким чином, „для себе” - це відомість, те, з чого складається свідомість; „в - собі” - це речі, об'єкти. Свідомість також включає в себе відомість про себе. Воно є „ніщо” внаслідок того, що не має сутності [2, 302].

Звідси вся сартірівська антологія, що переростає у нього, вслід за Гайдеггером, в суб'єктивно-індеалістично антропологію, будується в докотомії буття - для - себе і буття - в - собі, рівнозначних Я і не - Я.

Характерною рисою „буття - у - собі” є те, що воно абсолютно нерухоме, масивне, непроникне для свідомості. Зустріч свідомості з байдужим буттям викликає почуття „нудоти” (твір „Нудота”). Згідно з феноменологічною установкою Сартр прагнув зняти, вилучити будь-які „людські”, осмисленні визначення буття - у - собі, тому воно позбавлене руху, становлення, активності. Єдине позитивне і водночас самодостатнє його визначення таке: „Буття є те, що воно є”.

На відміну від буття - у - собі буття - для - себе абсолютно рухоме вплинне, активне та пусте. Свідомість не має нічого субстанційного, „вона існує лише мірою того, як з'являється”. Але саме тому, що вона є тотальною пустотою, її можна розглядати як абсолют [12,112].

Звідси буття - в - собі залишається в системі темним фоном наякому існує і діє одне тільки для - себе - буття як єдине джерело якісної багатоманітності і носій життя і руху. Межі свідомості утворюють і межі активності, становлення і змін. „Активність є тільки постільки, поскільки свідоиа істота володіє засобами, що передбачають ціль…” [17,32].

Таким чином Сартр формує і головну дихотомічність людського буття: з одного боку - бути Богом і досягти самодостатнього „буття - в - собі”, зберігши при цьому вільну суб'єктивність „буття - для - себе”, з іншого - ілюзорність цього безмежного самоствердження.

Філософський антропологізм Сартр оголошує єдиним фундаментом соціологічних, етичних і власне філософських концепцій. В своєму вченні про людину Сартр виходить з примату тільки особистісного, індивідуального досвіду над об'єктивним матеріальним буттям. Вже в протиставленні нерухомого, масовидного і інертного „буття - в - собі”, дійсному, динамічному, вічно розвиваючому „буттю - для - себе” закладена ідея екзистенціальної людини, повністю вільної, незалежної в своїй діяльності ні від зовнішнього світу, ні від суспільно-історичного середовища і, що розвивається за своїм власним внутрішнім прагненням.

Екзистенціальна парадигма, за Сартром, цілком віддає кожній людині у володіння власне буття і покладає на неї повну відповідальність за своє існування. У центрі його уваги - матриця структури й умов особистісного існування кожної істоти. Проблеми свободи вибору, особистої автентичності стосунки зі світом та іншими людьми; способи створення значення й цінності індивіда, починаючи з усвідомлення особистісного існування, - усе, що існує, не має пояснення; основний його принцип - випадковість існування. Таким чином слід відзначити нез'ясованість існування кожного і кожної речі.

Чистий аркуш паперу - такою є людина на початку свого життя. Вона зустрічається усе з новими і новими ситуаціями, що змінюють її; і людська сутність формується в залежності від того, як людина переборює складнощі життя. Справжнє існування - це автентичний вибір самого себе, коли людина, обираючи свою сутність, самореалізує себе і творчо самовизначається актами покликання суб'єкта. Несправжнє існування - це існування у вигляді самообману, коли людина хоче стати то однією, то іншою, але так і не реалізує свою справєню сутність. Джерелом самообману є амбівалентність людського існування, якому властиві:

а) фактичність реальності „буття - в - собі”.

б) творчий характер „буття - для - себе” у критичних ситуаціях.

Роздвоєність особистості робить людске буття безглуздим і безмістовним.

Сутність людини - це те, як вона вміє використовувати своє існування в соціоситуаціях. Її „для - себе - буття” полягає в постійному проектуванні своєї самості. Людина є лише тим, що вона робить. Сутність людини - не якийсь ідеальний образ - прототип, що має „вічні”, „незмінні” людські чи антропологічні якості. Людина сама визначає себе, хоче бути такою, а не іншою. Людина прагне до своєї індивідуальної мети, вона творить себе, обирає свій шлях у житті.

Отже екзистенціалізм, або філософія існування, - один з головних напрямів в філософії ХХ століття і є вираженням глибокої кризи тогочасного суспільства.

Представниками екзистенціалізму є М.Хайдеггер, К.Ясперс, Х.Ортега - і - Гассет, Л.Шестов, М.Бердяєв, Ж.-П.Сартр, А.Камю, Муньє, Лакруа та інші.

Філософія екзистенціалізму має справу не з проблемами науки, а з питаннями власне людського існування, морально-етичної рефлексії суб'єкта.

В центрі уваги опинилась людина, не така, що пізнає і перетворює світ, а людина, що страждає, одинока, глибоко нещасна і в той же час, яка прагне до свободи і, що відповідає за всі свої вчинки.

Екзистенціалістська концепція Сартра пропонує нам позицію відокремленого індивіда, котрий має мужньо і послідовно відкидати від себе „заклики”, „звабливості” світу, відстоюючи своє право на безосновний (нічим не детермінований) вибір. Сутність людини - це те , як вона вміє використати своє існування в різноманітних ситуаціях. Звідси й головна теза французького мислителя, - „існування передує сутності”. Саме через існування людина обирає сама себе, свою самість, самореалізує себе.

РОЗДІЛ ІІ. ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ ЖАНА ПОЛЯ САРТРА В РОМАНІ «НУДОТА»

2.1 Дослідження екзистенціалізму у романі «Нудота» Жана-Поля Сартра

Жан-Поль Сартр у романі „Нудота” показує, як обривається остання нитка, яка пов'язувала головного героя Антуана Рокантена з людьми. Рокантен чекає зустрічі з жінкою. З якою він був колись близький і яку продовжує кохати. Але після декількох років розлуки зустріч відбувається, а Рокантен відчуває лише біль: Анні стала зовсім чужою людиною для нього - тому у нього зникає бажання задовольнити свої сексуальні інстинкти і таким чином він продовжує займатися творчою працею, - тобто обставини, які склалися, спонукають до сублімації, до перенесення сексуальної енергії в інтелектуальне пізнання, на духовно-творчу працю.

У романі „Нудота” Ж.-П. Сартра з хворобливою силою Рокантен починає відчувати, що речі, які його оточують, знаходяться поза ним та сторонні йому. Він береться за дверну ручку та відчуває, що вона поза ним, відрізняється від його руки. Рокантен дивиться на дерево каштану, і усвідомлення того, що це зовнішня річ, змушує його страждати. За словами В.Н.Кузнецова,це є нібито художнім втіленням ідеї про чуже та вороже буття, яка витікає з тої трактовки принципу інтенціональності, яку дав у своїх працях по феноменології Сартр. В цих роботах він доводив, обґрунтував дане положення - в „Нудоті” сартрівський герой безпосередньо відчуває це. Джерелом неприємних відчуттів для Рокантена стає і біографія Ролебона. У бібліотеці Рокантен знаходить багато матеріалів про нього, але чим більше він їх вивчає, тим менше розуміє вчинки особи, яка його цікавить. Ролебон ніби вислизує від нього і виявляється таким самим чужим, знаходиться поза ним, як дерево каштану - тому він відмовляється писати книгу.

У романі Ж.-П.Сартра “Нудота” фігурує архетип батька, який реалізується в образі суспільства. Сартр змальовує Рокантена як людину взагалі, в асоціативному плані. Якщо він зайнятий якоюсь справою, то лише заради власного задоволення. Він багато подорожував Європою, Африкою, але жодна з країн не стала для нього дорогою та близько. У Рокантена немає ніяких уподобань ні особистого ні соціального характеру. До людей він байдужий і, якщо іноді вимушений вступити з ними в розмову, обмінюється з співбесідниками незначними фразами. Тут він висловлює по суті кредо відчуження від людей, яким керується у своїй поведінці. Сартр показує, що Рокантену байдужі також всі соціальні групи і класи. Всі люди для нього лицеміри, не заслуговують на повагу, також цілі, якими вони керувались у своїй діяльності. Рокантен високомірно засуджує буржуазних дільців, але його соціальний статус визначений чітко:буржуа. Він думає, що він не від суспільства, але якщо б не було суспільства, де за гроші можна купити все, він би не міг існувати. Він живе за рахунок інших, і тому об'єктивно він пов'язаний з іншими людьми. Але це є внутрішній суперечливий зв'язок. По відношенню до працюючих він експлуататор та об'єктивно ворожий їм. В тому, що він вважає досить нормальним жити на кошти, які не були створені його працею, він підтримає, пасивно, буржуазний порядок; він об'єктивно є солідарним у цьому зі всіма буржуа. Від інших буржуа він відрізняється лише тим, що безпосередньо не приймає участі у створенні капіталу, цілком бездіяльним у соціальному відношенні, і в цьому він не є одиноким: Рокантен - типова фігура рант'є для соціального життя Франції. Об'єктивний тип зв'язку з суспільством у Рокантена - паразитичне життя за рахунок праці інших, - зумовлює глибокий психологічний розрив між Рокантеном та людьми, які його оточують.

Для Сартра архетип Батька асоціюється з образом його дідуся. Дід по материнській лінії, де пройшло дитинство Сартра, “так походив на бога - батька, - пише А. Моруа , - що його нерідко приймали за всевишнього”. Він обожнював свого онука, - тому виховував з нього майбутнього викладача. Сартр з дитинства відчував, що на нього покладена відповідальна та важлива місія. Під час зустрічі зі своїми товаришами Сартр помітив, що він замалий на зріст та дуже слабкий. Це відкриття дуже його засмутило, але дідусь врятував його: порадив знайти себе у творчості.

У романі Ж.-П. Сартра “Нудота” постає архетип Матері, який реалізується в образі природи. У Сартра природа мерзенна та агресивна. В романі “Нудота” матеріальний світ складається не стільки з речей, скільки з речовин - із різних субстанцій. Герой роману сприймає це панічно, як “страшну загрозу”: на вулиці приморського міста наповзає густий туман, під прикриттям якого повинне трапитись щось жахливе, навіть м'яке сидіння у трамваї викликає відразу. Природа у Сартра поглинаюча, вона обволочує людину брудною поверхнею предметів, не залишає їй найменшого освітлення, має на меті без залишку розчинити в своєму холодному череві. Від її агресії не захищає природна оболонка людського тіла.

У Сартра виняткова реакція на “нудоту”. Він почуває себе жахливо перед всім мерзенним, слизьким, - словом таким, якою потає образ матері-природи у романі “Нудота”. Тому він сповнений почуттями ізольованості та страху, того почуття, яке було характерно багатьом його сучасникам.

Щодо сартрівського героя, - він опирається своєму тілу і відстоює свою духовну незалежність від нього. Тому він не боїться смерті: йому просто не до того, кожного часу йому погрожує не фізичне знищення, а підкорення тілу, розчинення у безформеній стихії, природно-біологічного існування. Тому Сартр - “антинатураліст” - в його художньому світі страшною є не стільки смерть, скільки життя.

ВИСНОВКИ

20-ті роки ХХ століття були кризою тогочасного суспільства, ламанням попередніх стереотипів, цінностей, періодом Першої світової війни, коли люди втратили смисл власного існування і прагнули можливості вирішення даної ситуації. Відповіддю на такий стан цивілізації був екзистенціалізм, або філософія існування, яка на перший план свого вчення поставила проблему людини, а саме її існування, існування людини в природі, страху, втрати себе, тобто в межах пограничної ситуації.

Виразним представником французького екзистенціалізму, зокрема атеїстичної його гілки був Жан-Поль Сартр, який в розробці основних тем свого філософствування відштовхувався від ідей Декарта, Гегеля, К'єркегора, Маркса, Гуссерля, Хайдеггера.

Прагнучи дати людині одночасно її автономію і її реальність серед реальних об'єктів, Сартр відкидає будь-які форми редукції людської реальності до ідеї, причин чи структур. Сутність і доля людини полягає в тому, що вона не визначається ззовні в безперервності , а дає собі власний закон свого існування, дає собі своє обгрунтування. Сартр прагне визначити і утримати власне філософський рівень розгляду людського буття в світі і таким чином спасти філософію і людину, відновити свободу людини як її здатність до автономії (самовизначення).

Формування філософських поглядів Сартра протікало в атмосфері зближення феноменології та екзистенціалізму, вперше здійснені М. Хайдеггером. Сартр виділяє три форми буття: “буття - в - собі”, “буття - для - себе”, “буття - для - іншого”.

Дослідивши роман Жана-Поля Сартра можна сказати,що герой твору Рокантена лібідо не є чітко вираженим, у порівнянні із самим автором; виходом із сексуальної кризи для героя стає сублімація, яка виявляється у спрямування сексуальної енергії з нижчих егоїстичних цілей та об'єктів на вищі - культурні. Герой перетворює сексуальну енергію на духовно-творчу працю, пишучи біографію відомого авантюриста. Відчуваючи абсурдність свого існування у Рокантена починається захворювання на невроз.

Заслугою французького філософа є те, що він поєднав у своїй концепції свободи всі її аспекти, такі як: свобода творчості, свобода самореалізації, свобода вибору, відповідальність і таким чином, надав їй сучасного звучання.

Крім зазначеного, визначив основні причини, які впливають на справжню свободу людини в оточуючому її світі. Вони полягають в наступному: по-перше, людина завжди прагне свободи від, а не свободи для; по-друге, досягнувши свободи, людина ніколи не замислюється над питанням відповідальності, і по-третє, свобода в першу чергу - це свобода людини до самотворення, бути особистістю, що спроможна творити себе і оточуючий світ.

ЛІТЕРАТУРА

1. Бердяев Н.А. О назначении человека. - М.: 1993.-с.129-130.

2. Бердяев Н.А. Философия Свободы. Смысл творчества. - М.: Правда, 1989. - 605с.

3. Бичко, А.К., ін. Історія філософії: Підр. - К.: Либідь, 2001. - 408 с.

4. Блинников Л.В. Великие философы: Учебный словарь - справочник. 2-е изд., перераб. и доп. М.: Логос., 2000. - 432 с.

5. Вступ до філософії: Історико-філософська пропедевтика: Підруч./За ред. Г.І.Волинки - К.: Вища шк., 1999. - 624 с.

6. Губман Б.Л. Западная философия культуры ХХ века. - Тверь, 1997.

7. Зарубіжна філософія ХХ ст. - К., 1993.

8. Зотов А.Ф. Современная западная философия. - М. 2001.

9. А.Сент-Экзюпери. Соч., М., 1964.

10. Історія філософії: Підруч./За ред. В.І.Ярошовця. - К.: ПАРАПАН, 2002. - 774 с.

11. Киссель, М.А. Философская эволюция Ж.-П.Сартра/М.А.Киссель - Л.: Ленинздат, 1976. - 239 с.

12. Критика современной философии: Сб. науч. тр./Моск. гос. пед. Ін-т им. В.И.Ленина; Под ред. М.С.Глузберга. - М.: МГПИ, 1979 - 166 с.

13. Літвякова І. О. Проблема свободи і гуманізму в філософії М.Бердяєва та концепції французького екзистенціалізму // Вісник Товариства російської філософії при Укр. Філософському фонді. Вип. 1. -К.. „парапан”, - 2003. - 648с.

14. Лукач Г. Экзистенциализм.//Вестн. Моск. ун-та. Сер. философия. - 2005. - №5. - С. 23 - 48.

15. Лях В. Екзистенціальна свобода: вибір і відповідальність (Філософська концепція Ж.-П.Сартра)//Філософська думка - 1995. - № 5 - 6. - 110 с.

16. Малахов В.С. Стика: Курс лекцій. - К. - 1996. - 489с.

17. Митрохин Л.Н. Буржуазная философия ХХ века. - М., Политиздат, 1974. - 335 с.

18. Мокроусов, А. Жан-Поль Сартр: Последний философ//Новое время. - 2005. - № 46. С. 38 - 40.

19. Нарский, І.С. Современная буржуазная философия: два ведущих течения начала 80-х годов ХХ века. - М.: Мысль, 1983 - 80 с.

20. Петрушенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навч. посіб. 2-ге вид., випр. і доп. - Львів: Новий світ - 2000, "Магнолія плюс", 2003. - 544 с.

21. Сартр Ж.-П. Буття і ніщо. - К.: "Основи", 2001. - 854 с.

22. J.-P.Sartre. Le Sursis. Paris, 1946.

23. Сартр Ж.-П. нудота; Мур; Слова. - К.: "Основи", 1993. - 464 с.

24. Ж.П.Сартр: "Человек есть свобода". - В кн.: Кутасова Н.Н. Антифилософия "Новой философии". М. 1984. С. 55 - 68.

25. Рыкунов В.М. Свет и тень философии [Ж.-П.] Сартра.//Вестн. Моск. ун-та, Сер. 7., ф-я, - 1990. - № 6. - С. 45 - 54.

26. Современная буржуазная философия. Учеб. пособие. Под ред. проф. А.С.Богомолова и др. М., Изд-во Моск. ун-та, 1972.

27. Современная западная философия: Словарь. 2-е изд., перераб. и доп. Сост. и отв. ред.: В.С.Малахов, В.П.Филатов. - М.:ТОН. - Остожье, 2000. - 544 с.

28. Современный экзистенциализм. Критические очерки. Ред. коллегия: Л.Н.Митрохин и др. М., "Мысль", 1966., 567 с.

29. Сумерки богов/Сост. общ. ред. А.А.Яковлева: Перевод. - М.: Политиздат, 1990. - 398 с.

30. Хамітов, Н.В., ін. Історія філософії: Проблема людини та її меж: Навч. посіб. - К.: Наукова думка, 2000, - 272 с.

31. Философия: Часть первая: История философии: Учеб. пособ./Под ред. проф. В.И.Кирилова, проф. С.И.Попова. - Изд. 2-е, перераб. и доп. - М.: Юрист, 1998. - 376 с.

32. 100 знаменитых мудрецов. - Харьков: "Фолио" 2003. - 511 с.

Размещено на Allbest.ru

...