Григорій Сковорода

Размещено на http://www.allbest.ru/

Григорій Сковорода (1722 -- 1794)

Григорій Савич Сковорода -- найвидатніша постать у культурному й літературному житті України XVIII ст. Великий народний мислитель, просвітитель і письменник, він у своїх творах розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, виражав передові погляди українського громадянства. Його багатогранна філософська й літературна творчість -- це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової.

Г. Сковорода був всебічно обдарованою людиною -- філософом-мислителем, письменником, педагогом, музикантом, знавцем античності й середньовіччя, володів кількома мовами--латинською, старогрецькою, староєврейською, польською, німецькою, російською. Він постійно вчився, поглиблював свої знання, передаючи їх одночасно іншим -- учням, близьким знайомим, випадковим слухачам. Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого.

Велика роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, заперечувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права.

Загальна криза українських державних і політичних ідеалів, криза всієї української культури XVIII ст. не обминула й Г. Сковороди. Він творив у замкнутому колі, не мав широкого читача, не бачив свої твори надрукованими. Проте він був живим сучасником і активним учасником того жвавого інтелектуального руху, що охопив Лівобережну Україну і Слобожанщину у другій половині XVIII ст., вчився і працював у провідних культурно-освітніх центрах -- Києві, Переяславі і Харкові, тому його погляди значною мірою віддзеркалюють погляди світської і духовної інтелектуальної еліти тогочасної України. Він не залишив прямих свідчень і вражень про потрясіння в Україні, сучасником яких був, -- ні про гайдамацький рух, ні про зруйнування російським царизмом Запорозької Січі і закріпачення селянства, ні про події Гетьманщини. Син свого часу, Г. Сковорода акумулював у своїй творчості погляди тієї України, яка не зберегла державної незалежності, та її захисників -- козацтва, позбулася значної частини своєї еліти, втратила навіть свою національну освіту, ставши повністю колонією сильнішого північного сусіда. Заперечуючи існуючий "світ", письменник-філософ шукав нових шляхів до щастя людини, обґрунтовував свою програму досягнення такого щастя, та вона, на жаль, залишилася тільки однією із чергових утопій у загальному поступі людства.

Народився Григорій Сковорода 3 грудня (22 листопада за старим стилем) 1722р. в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку) (нині районний центр Полтавської області) у сім'ї малоземельного козака Сави і його дружини Пелагеї. За звичаєм того часу закінчив початкову чотирирічну дяківську школу у рідному селі і дванадцятирічним хлопцем у 1734 р. подався до Києва, де вступив у славнозвісну Києво-Могилянську академію. В академії Г. Сковорода закінчив класи фари (учитель ієродиякон Веніамін Григорович), інфіми, граматики і синтаксими (учитель Амвросій Негребецький), поетики (учитель Петро Канючкевич), риторики (учитель Сильвестр Ляскоронський), один клас філософії (учитель -- префект академії Михаїл Козачинський). Під час навчання у другому класі філософії у того ж вчителя Сковорода змушений був залишити академію. Його було зараховано співаком придворної хорової капели і у грудні 1741 р. відправлено до Петербурга. Про життя Г. Сковороди у Петербурзі відомостей нема. У придворній капелі він пробув до кінця серпня 1744 р., після чого в чині "придворного уставника" повернувся до Києва і поновив навчання у Києво-Могилянській академії. Закінчивши другий рік філософії, Г. Сковорода наприкінці серпня 1745 р. разом з Токайською комісією генерала Федора Вишневського виїхав до Угорщини, де жив до 1750 р. Перебування в Угорщині він використав для навчання, побував у Будапешті, Братиславі, Відні, Празі, Галле, можливо -- в Італії. Як свідчить його біограф М. Ковалинський, Сковорода під час перебування в Угорщині й подорожей по Європі "намагався знайомитись найбільше з людьми, що були тоді дуже славні вченістю й знаннями". Як довів Дмитро Чижевський, Сковорода познайомився в Німеччині з філософами-містиками та пієтистами, що уможливило йому розвинути свій світогляд як філософа-містика. У жовтні 1750 р. Сковорода повернувся до Києва і незабаром стає вчителем поетики у Переяславському колегіумі. Його запросив туди переяславський єпископ Никодим Срібницький для читання курсу поетики. Як переповідав пізніше М. Ковалинський, Г. Сковорода, маючи обширні знання, значно більші, ніж давали тогочасні навчальні заклади, написав курс поетики зовсім по-новому. Це не сподобалося єпископу, який хотів, щоб цей курс читався традиційно. Сковорода не погодився з вимогою єпископа змінити й відкинути вироблені ним правила для поезії, "котрі були простіші й зрозуміліші для учнів, та й цілком нове й точне поняття давали про неї". В написаному на вимогу консисторії поясненні він відстоював свої погляди на поезію, вважаючи їх правильними і заснованими на природі цього мистецтва. При цьому він додав латинське прислів'я: одна річ пастирський жезл, а інша -- пастуша сопілка. Цей конфлікт з єпископом став причиною того, що Сковорода влітку 1751 р. змушений був покинути Переяславську колегію. Він повернувся в Києво-Могилянську академію і восени 1751 р. почав учитися у класі богословія (учитель -- префект академії ієромонах Георгій Кониський), проте повного курсу не закінчив. Як кращого студента академії 1753 р. митрополит Тимофій Щербацький рекомендував його домашнім учителем поміщику Степанові Томарі в село Ковраї на Переяславщині. Таким чином, Г. Сковорода не закінчив останнього богословського класу, тобто повного курсу академії, ідо навчання більше не повернувся.

З 1753 р., з невеликою перервою, до 1759 р. Г. Сковорода жив у селі Ковраї. Це були чи не найкращі роки у житті філософа. Перебуваючи серед простого народу, він глибоко проник у його думи й сподівання. Він зблизився зі своїм обдарованим вихованцем Василем Томарою, вчив його мови та різних "словесних наук", написав для нього латинською мовою вірш "На день народження Василя Томари". Конфлікт з пихатим поміщиком і гербовим дворянином на якийсь час відірвав його від Ковраїв, повів до Москви, де він зупинивсяу Троїце-Сергієвій лаврі, та незабаром повернувся до Переяслава і на прохання С. Томари знову став учити його сина, використовуючи вільний час для самоосвіти і творчості. У Ковраях він почав займатися поезією, написав більшу частину збірки "Сад божественних пісень". У 1759 р. праця Г. Сковороди в Ковраях закінчилася, і звідси він подався на Слобожанщину, де на запрошення білгородського єпископа Іоасафа Миткевича протягом десяти років, до 1769 р., був викладачем поетики, етики, синтаксими та грецької мови у Харківському колегіумі. Тут він познайомився і подружив на все життя з учнем колегіуму Михайлом Ковалинським. Дружба ця залишила глибокий слід у житті філософа, породила велику його латиномовну епістолярну спадщину. М. Ковалинський став першим біографом Г. Сковороди, написавши у 1794 -- 1795 рр. незабаром після смерті вчителя "Життя Григорія Сковороди"-- перше і єдине достовірне джерело відомостей про життєвий і творчий шлях видатного українського любомудра.

До харківського періоду життя Г. Сковороди належать його знамениті "Байки харківські", вступні лекції-проповіді до курсу етики -- "Прокинувшись, побачили славу його" та "Хай цілує мене поцілунками уст своїх!" (1765 -- 1766), трактати і діалоги "Вступні двері до християнської добронравності".

У Харкові він привернув до себе увагу не тільки вченістю, а й простим, скромним життям: одягався пристойно, але просто, споживав звичайну їжу, спав не більше чотирьох годин, завжди бадьорий, рухливий, всім задоволений, прихильний до убогих, "мав набожність без марновірства, вченість без зазнайства, поводження без лестощів". Він категорично відмовився прийняти чернечий стан і на всі умовляння стати монахом відповідав досить різко: "Хіба ви хочете, щоб я помножив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтеся м'яко і будьте ченцями! А Сковорода вважає чернецтвом життя не загарбницьке, задоволення малим, стриманість, позбавлення всього непотрібного, щоб набути найпотрібніше, нехтування всіма примхами, щоб самого себе зберегти в цілісності, загнуздання самолюбства, щоб повніше виконати заповідь любові до ближнього, пошук слави Божої, а не слави людської" (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

Викладаючи в колегіумі, Сковорода проводив окремі заняття зі своїм учнем М. Ковалинським, особливо звертав увагу на вивчення грецької мови і читання давніх книг. Улюбленими його письменниками були Плутарх, Філон Іудеянин, Ціцерон, Горацій, Лукіан, Климент Александрійський, Оріген, Ніл, Діонисій Ареопагіт, Максим Ісповідник, та на першому місці завжди була Біблія.

У серпні 1764 р. Сковорода прибув до Києва. Колишні його співучні і знайомі, що стали ченцями у Києво-Печерській лаврі, почали умовляти його залишитися з ними: "-- Годі бродити по світу! Час пристати у гавань, нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє дитя, ти будеш стовпом церкви й окрасою обителі.-- Ах, преподобні! -- заперечив він палко. -- Я стовпотворіння помножувати собою не хочу, досить і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому" (М. Ковалинський. Життя Григорія Сковороди).

Відмовився Г. Сковорода і від високих світських посад. Пояснюючи свою життєву позицію харківському губернатору Євдокиму Щербиніну, він говорив: "Світ нагадує театр: щоб зобразити в театрі гру з успіхом і похвалою, то беруть ролі за здібностями. Дійова особа в театрі не за здатністю ролі, а за вдалу гру взагалі хвалиться. Я довго міркував про це і після довгого випробування себе побачив, що не можу представляти у театрі світу вдало жодної особи, крім низької, простої, безпечної, усамітненої: я цю роль вибрав, узяв і задоволений".

Ці епізоди з харківського періоду життя Г. Сковороди стали вже хрестоматійними, їх часто тлумачили по-різному, та безперечним є одне: вчений-філософ і письменник відстоював свою творчу індивідуальність, особисту свободу, не піддаючись спокусам світу.

За спостереженням того ж М. Ковалинського, Г. Сковорода "завжди віддалявся від знатних осіб, великих товариств і чиновних знайомств; любив бути в малому колі невимушеного спілкування з людьми відвертими; віддавав перевагу чистосердечній привітності перед усякими облесними прийомами, у зібраннях займав завжди останнє місце, нижче за всіх, і неохоче вступав у бесіду з незнайомими, крім простолюдинів". Така характеристика особистості Г. Сковороди цілком відповідає і відомому способу його життя, і його суспільно-філософським, етичним та педагогічним поглядам.У перервах, коли залишав роботу, Г. Сковорода намагався бути на самоті, поселявся в різних віддалених і тихих місцях: на пасіці в Гужвинському біля Харкова, на хуторі Довжик і Валківських хуторах і там писав свої твори. Навколо його особи і способу життя поширювалися різні розмови, чутки, наклепники й інтригани називали його маніхейцем, мізантропом. Цих заздрісних, злих і недоброзичливих людей Г. Сковорода дуже добре змалював у листах до М. Ковалинського.

Для Г. Сковороди і його праці в Харківському колегіумі склалися несприятливі обставини. Нерозуміння, обмови, доноси, інтриги отруювали йому життя, гальмували розвиток його творчості, і він готовий був залишити цю роботу. У лютому 1768 р. при Харківському колегіумі відкрито додаткові класи,, що мали випускати спеціалістів світських наук -- інженерів, архітекторів, топографів та ін.

У квітні 1769 р. Г. Сковороду звільнили з роботи і в додаткових класах Харківського колегіуму. Це було останнє офіційне місце роботи вченого-філософа й педагога. Відтоді останні 25 років свого життя він стає мандрівним філософом, без сталого місця проживання і без постійної роботи. Лівобережжя України, Приазов'я, Воронежчина, Курщина, Орловщина, села, міста і містечка цих країв -- місця перебування "мандрівного університету" України, де він жив, навчав, творив, користуючись великою популярністю й прихильністю всіх верств населення. Саме на це останнє чвертьстоліття життя припадає розквіт його творчості, в цей період він завершив збірку "Сад божественних пісень", написав основні філософські трактати, діалоги і притчі: "Бесіда, названа двоє" (1772), "Діалог, або Розмова про давній світ" (1772), "Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті" (1773 -- 1774), "Кільце" (1773 -- 1774), "Розмова, названа Алфавіт, або Буквар миру" (1774), "Ікона Алківіадська (Ізраїльський Змій)" (1775 - 1776), "Жінка Лотова (1780 - 1788), "Боротьба архистратига Михаїла з сатаною про це: легко бути добрим" (1783), "Суперечка біса з Варсавою" (1783 -- 1784), "Вдячний Еродій" (1787), "Убогий Жайворонок" (1787), "Діалог. Назва його -- Потоп зміїний" (закінчено 1791). Г. Сковорода жив у цей час (1770 -- 1771) у селі Гусинці (нині Куп'янський район Харківської області) у дідичів Сошальських, звідки навесні 1771 р. їздив до Києва і три місяці прожив у Китаївській пустині під Києвом. Потім з кінця 1771 р. перебрався до міста Острогозька, де прожив майже рік у слободі Таволозькій, що належала поміщику Степану Тев'яшову. У 1773 р. бачимо його в селі Бабаях у Якова Правицького. У серпні 1775 р. Г. Сковорода зробив спробу повернутися працювати до Харківського колегіуму, але йому було відмовлено. Він втратив останню надію зайнятися улюбленою педагогічною діяльністю. Після цього він на якийсь час повернувся у слободу Таволозьку, потім жив у селі Великий Бурлук на Харківщині у Якова Донця-Захаржевського, згодом знову у Гусинці у Сошальських. З Гусинки він вибирався в інші місця, проживав у Сіннянському Покровському монастирі, Бабаях, Таганрозі, Ровеньках, Великому Бурлуці, Ізюмі, Маначинівці, Іванівці. З листів цього періоду дізнаємося, що у 1789 -- 1790 рр. Г. Сковорода довго і тяжко хворів. Останній рік свого життя він жив у Іванівці. Влітку цього року здійснив подорож до свого давнього друга Михайла Ковалинського, що оселився в селі Хотєтово, приніс із собою і подарував М. Ковалинському частину своїх рукописів. Проживши тут три тижні, він 26 серпня 1794 р. вирушив в Україну, на якийсь час зупинився в Курському Знаменському монастирі, та невдовзі повернувся туди, де вирішив прожити свої останні дні.

Помер Г. Сковорода на світанку у неділю 9 листопада (29 жовтня за старим стилем) 1794 р. у селі Іванівка (нині Сковородинівка Золочівського району на Харківщині) в маєтку знайомого поміщика А. Ковалевського. Перед смертю він заповів поховати його біля гаю і зробити на могилі напис: "Світ ловив мене, та не спіймав", що й було виконано.

На оригінальне філософське вчення Г. Сковороди вплинули три чинники: антична та середньовічна європейська філософія, вітчизняне просвітительство і народна мудрість. Авторитетами для нього були Піфагор, Сократ, Епікур, Плутарх, Сенека, Платон, Арістотель, Еразм Рогтердамський, німецькі містики та пієтисти, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Петро Могила, Симеон Полоцький, Димитрій Туптало, Феофан Прокопович, Михаїл Козачинський, Георгій Кониський. Широко використовував він у своїх творах міфи, легенди, казки, перекази, народні прислів'я та приказки, образні слова, вирази, порівняння. Г. Сковорода створив власну філософську систему, у якій, вічність матерії. У трактаті "Потоп зміїний" підкреслював: "Давно вже освічені сказали оцю річ: "речовина вічна", тобто всі "місця і часи наповнила". Така думка свідчила б про те, що філософ не визнавав сотворення світу Богом, вважав, що Всесвіт складається із безлічі світів, взаємопов'язаних між собою, бо "завжди все йде в безконечність". Природа, міркував він, розвивається за своїми законами і не потребує ніяких першопричин для свого розвитку. Проте у своїх поглядах він не був послідовним. У першому філософському творі "Вступні двері до християнської добронравності" вчив, що існують два світи, чи дві "натури": одна видима, матеріальна, а друга невидима, духовна, тобто Бог: "Ця невидима натура, чи Бог, все живе проходить і утримує, скрізь завжди є, був і буде". Визнаючи Бога, він, однак, заперечував його надприродну суть, розчиняв у природі, тобто розвивав пантеїстичні ідеї, віддаючи першість формі, ідеї над матерією. Божа мудрість є для нього "сила і правило всіх наших рухів і справ".

Продовженням учення Г. Сковороди про дві натури є його теорія про три світи -- один великий і два малі ("Потоп зміїний"). Перший -- великий світ, Всесвіт, макрокосмос, що складається із численних світ-світів. Другий світ -- невеличкий, мікрокосмос, світок, або людина. І третій -- теж малий світ -- світ символів, або Біблія. У цьому світі зібрані фігури всіх небесних, земних і підземних речей, які ведуть людську думку в поняття "вічної натури". Кожний із цих трьох світів має дві "натури" -- матеріальну і духовну, видиму й невидиму. Рушійною силою, первинною є "натура" духовна, невидима.

Визнаючи Біблію за окремий світ, світ символів, високо підносячи її авторитет і спираючись на біблійне вчення у всій своїй творчості, Г. Сковорода скептично висловлювався про її священність, піддавав сумнівам її "бабські історії" та вигадки. сковорода філософія біблія вчення

Своє розуміння і тлумачення Біблії та біблійних образів Г. Сковорода виклав у трактаті "Кільце". Він визнає двоїстий характер цієї книги книг, відзначає, що її всі читають, та не всі розуміють. На його думку, "Біблія є найдосконаліший і наймудріший орган", "вона є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками"; "Біблія є людина домовита, що приготувала насіння в засіках своїх". Бог і премудрість, -- учить Г. Сковорода, -- безначальні. Мудрість, виражена в Біблії, -- випробувана віками, тому заперечувати її -- нерозумно: "Зневажати Біблію -- означає мудрувати, ніби ми щось краще вигадали... Високо мудрувати-- означає ніби в наш вік народилась істинна премудрість, невідома давнім вікам і нашим предкам". Сковорода визнає, що "Біблія досить погана і нескладна дуда, якщо повертаємо її до наших плотських справ", тобто якщо все, написане в цій, сприймаємо на віру й тлумачимо на побутовому рівні. Звідси його тирада: "Чи можливо, щоб Єнох з Іллею залетіли в небо? Чи можливо в природі, щоб Навин зупинив сонце? Щоб повернувся Йордан, щоб плавало залізо? Щоб дівою після пологів залишилась? Щоб людина воскресла? Який суддя на райдузі? Яка вогняна ріка? Які челюсті пекельні? Вір цьому, груба давнино, наш вік просвіщенний!" ("Кільце"). Ці рядки давали підставу поверховим дослідникам нового часу вважати Г. Сковороду мало не атеїстом і хулителем Біблії. Насправді філософ був великим знавцем Біблії, мав свою концепцію розуміння біблійного світу, виділяючи його навіть в окремий мікросвіт. У всіх біблійних оповідях, несумісних із новітніми раціоналістичними поглядами, Г. Сковорода бачив подвійний зміст, тлумачив їх у символічно-алегоричному дусі, згідно з досягненнями тогочасної богословської науки. Один з учасників філософського диспуту, відтвореного в "Кільці", Яків, передаючи погляди автора, запитує: "Чи не можемо відчувати, що Біблія тому є книга богословська, що веде нас тільки до відання Божого, покинувши все тлінне? Все земне тут руйнується, щоб скинія нерукотворна створилася для вишнього".Сковорода бачив складність і заплутаність біблійних текстів, однак захоплювався їх великою внутрішньою силою, образністю і поетичністю, увагою до людини.

Вчення Г. Сковороди про самопізнання не було оригінальним, повторювало концепції інших філософів. Його значення в тому, що, модифіковане на українському грунті, воно шукало хоч якийсь вихід із того становища, в якому опинилося українське суспільство у XVIII ст. Поширена на суспільно-політичні, етичні і педагогічні погляди автора теорія самопізнання Г. Сковороди мала певний вплив на суспільний розвиток країни, заперечувала існуючі порядки і погляди, вибивалася з імперського розуміння людських цінностей. Сковорода був прихильником загальної освіти для всіх станів суспільства, виступав проти схоластичного навчання, заперечував і висміював "мавпяче" великопанське виховання з його "шлунковою і череватою" філософією. Педагогічні ідеї Г. Сковороди з їх вимогами загальної і доступної для всіх освіти, думками про трудове виховання знайшли подальший розвиток в українській педагогічній думці XIX -- XX ст.

В історію української літератури Г. Сковорода ввійшов як письменник-байкар і поет, перший український лірик. Його літературна творчість невід'ємна від усієї його філософської і педагогічної спадщини. У художній формі пісні і байки доповнювали й поглиблювали його вчення, надавали йому більш доступної й популярної форми.

У 1769 -- 1774 рр. Г. Сковорода написав 30 прозових байок, що склали знамениту збірку "Байки харківські". Перші 15 байок написано "у сьомий десяток нинішнього століття", ймовірно, у 1769 р., після залишення роботи у Харківському колегіумі, коли автор усамітнювався на хуторах і в селах біля Харкова. Решту завершено у 1774 р. в селі Бабаях. Жанр байки не був тимчасовим захопленням Г. Сковороди, до нього він звертався і у своїх філософських творах, вплітаючи в їх тексти байкові сюжети.

Байки Г. Сковороди відзначаються своєю мистецькою специфікою. Кожна з них має розгорнутий сюжет, композиційно складається з двох частин -- основного сюжету і "сили", тобто моралі. В окремих байках "сила" переростає у невеличкі трактати. Тексти байок пересипані народними фразеологізмами, прислів'ями і приказками, літературними афоризмами. У них виразно простежується місцевий український колорит. Дійовими особами виступають тварини, речі і люди. В цілому байки Сковороди мають критичний, викривальний характер, та водночас пронизані гуманістично-демократичними ідеями, насичені дидактичним матеріалом. Сковорода уславляв високі моральні якості людини: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум, засуджував прагнення до багатства, чинів, пишного одягу, високих титулів.

Вершиною літературної творчості Г. Сковороди є його поезія, якою він займався з кінця 50-х і до середини 80-х років. В Перші його пісні створені ще в Переяславі у 1757 р. І 30 оригінальних поетичних творів, написаних у 60 -- 70-х Я роках, автор десь після 1785 р. об'єднав за жанрово-тематично * ними ознаками у збірку "Сад божественних пісень". Йому В належить ще понад 20 пісень, фабул, епіграм, перекладів і переспівів, що не ввійшли до збірки. Частина з них написана латинською мовою.

Поетичну творчість Г. Сковорода розпочав уже зрілою людиною, сформованим письменником-філософом. У віршах і піснях він висловлював ті ж думки й почуття, що й у філософських творах, опрацьовував переважно теми про щастя людини, її місце в житті, роздумував про її моральні і духовні цінності. Його поетичній творчості властиві значне формально-поетичне і тематичне розмаїття, глибина думки, яскрава барокова образність, символічно-алегоричний поетичний реквізит.

За жанровими ознаками "Сад божественних пісень" можна вважати збіркою духовної лірики. Кожна із "пісень" збірки мала мелодію, складену самим автором. Беручи в основу кожної пісні "зерно" із Святого Письма, Сковорода лише у небагатьох творах дотримувався наперед заданого мотиву, він обробляв тему по-своєму, спирався на літературну і народнопоетичну традиції.

Сковорода -- один із перших українських поетів, що звернувся до пейзажної лірики і почав оспівувати красу рідної природи. Його пісні "Весна люба, ах, прийшла!..", "Гей, поля, поля зелені" і "Гей ти, пташко жовтобоко" не втратили і нині свого естетичного значення, за розумінням і принципами художнього відтворення картин природи близькі до нової української поезії.

І в поезії Сковорода залишився філософом -- її пронизують роздуми про смисл людського життя, істинне щастя, доброту, чесність, ненависть до тиранії.

Размещено на Allbest.ru