Концепція "сродної праці" у філософії Г. Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття

Концепція «сродної праці» у філософії Г. Сковороди

У статті аналізується сутність концепції «сродної праці» як однієї з ключових у філософії славетного земляка Григорія Савича Сковороди та вплив її на формування особистості. Встановлено, що мандрівний філософ вважав мудрою і щасливою ту людину, яка усвідомила спорідненість своєї душі й тієї справи, яку вона обирає головним заняттям у своєму житті, до якої прагне з дитячих літ. Ця природна відповідність, спорідненість душі й справи всього життя і є «сродною працею». Ідейно-теоретичними витоками його концепції були: 1). Та «сродна» діяльність людини до якої вона має природний нахил здібностей і є основою щастя; 2). «Без Бога ни до порога, а с ним хоть за море». 3). «Сродность трудолюбіем утверждается», а «сложившему крила трудно летьть и самому орлу». 4). Виховання мусить здійснюватися за принципом «вродженості», доречності для тієї чи іншої людини шляхом якогось виду діяльності в силу її «природи».

Обгрунтовано основні положення концепції «сродної праці» Г.Сковороди. Досліджено до яких основних положень зводиться поняття «сродної праці» та розкрито методологічну роль сковородинської ідеї «сродної праці» у шкільних повістях для дітей на матеріалі прози Олексія Огульчанського, Бориса Комара, Анатолія Давидова.

Творчість визначного земляка, видатного українського просвітителя-гуманіста, філософа, поета і педагога ХVІІІ ст. Г.Сковороди (1722-1794) посідає чільну позицію серед когорти представників української та світової філософської та педагогічної думки. Центральне місце Григорія Сковороди в історії вітчизняної інтелектуальної традиції, на думку авторитетного інтелектуаліста минулого століття Дмитра Чижевського, зумовлене тим, що саме з нього розпочинається справжня історія української філософії. «Самостійної творчості на ґрунті засвоєння західних ідей, -- стверджував учений у своїх «Нарисах з історії філософії на Україні», мабуть, навмисне загострюючи власну думку, -- не помічаємо аж до Сковороди». Уся попередня українська філософська традиція «є більше історією навчання філософії, аніж історією філософії». А крім того, як гадав Чижевський (про це він писав іще 1936 року), Сковорода, побіч Яна Амоса Коменського, Володимира Соловйова чи Руджера Бошковіча, належить до дрібки слов'янських філософів «світового значення».[11, с.12]

Філософська спадщина Сковороди - це 17 трактатів і діалогів. Центральною у його вченні є теорія про “сродну працю”. У ній автор чи не першим з філософів того часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя в найпершу і найвищу життєву потребу й насолоду.

Багатогранна творча спадщина українського мислителя досліджувалась і понині вивчається в різних аспектах: філософському, педагогічному, філологічному, психологічному, музикознавчому.

Так, філософські ідеї Г. Сковороди (теологічні, соціологічні, містичні, релігійні) вивчали П. Біланюк, І. Головаха, М. Кашуба, О. Кульчицький, Г. Паласюк, А. Роменець та ін.

Світоглядно-теоретичні основи педагогічної концепції Г. Сковороди досліджували Д. Багалій, М. Закалюжний, М. Ковалинський, В. Петров, С. Русова, М. Сумцов, І. Табачников, О. Туляков та ін. Загальнопедагогічні ідеї українського просвітника (поняття про виховний ідеал, мету, принципи, зміст, методи, форми організації навчально-виховного процесу) аналізували А. Бойко, Б. Год, Г. Ващенко, О. Дзеверін, А. Ніженець, Є. Приступа, І. Пуха, М. Ярмаченко та ін. Значення теоретичного доробку і просвітницької діяльності Г. Сковороди обґрунтовували Г. Данилевський, М. Демков, М. Костомаров, Ф. Кудринський, С. Чавдаров та ін. Історіографічному аналізу педагогічних аспектів творчої спадщини Г. Сковороди присвятили свої праці Г. Гребінна, Н. Гупан, О. Дзеверін та ін.

Науковий доробок щодо значення творчості мислителя для історії української літератури розкривався у працях таких філологів, як Ю. Барабаш, М. Возняк, І. Іваньо, О. Мазуркевич, О. Мишанич, В. Мокрий, С. Сталевський, Б. Степанишин, В. Шевчук та ін. Унікальність особистості Г. Сковороди привертала увагу письменників різних часів та епох, які присвячували йому свої прозові й поетичні твори: М. Булгаков, Ю. Мушкетик, В. Нарежний, П. Попов, І. Срезневський, П. Тичина, І. Франко, Т. Шевченко, В. Шевчук та ін. Безсмертні ідеї мислителя простежуються у творах М. Гоголя, Ф. Достоєвського, М. Лєскова, Д. Павличка, Л. Толстого.

Психологічний аспект педагогічних поглядів Г. Сковороди детально проаналізований Г. Костюком. Пісні мандрівного філософа досліджували музикознавці С. Бакай, М. Боровик, Г. Верба, Т. Ткаченко, О. Шреєр та ін. Аналіз історико-педагогічної літератури свідчить, що з кінця ХVІІІ і до початку ХХІ ст. накопичено значну кількість різноманітних наукових праць, присвячених творчій спадщині Г. Сковороди. Нині відбувається постійне накопичення архівних документів і матеріалів, що також потребує їхньої логічної обробки, осмислення і систематизації.

Вивчення історико-педагогічних джерел із проблеми дослідження та сучасних тенденцій навчання і виховання підростаючого покоління дозволило виявити низку суперечностей: між потребою у вирішенні нагальних проблем українського шкільництва і низьким рівнем моральної вихованості та духовності учнів, що в багатьох випадках долається включенням до змісту навчальних програм творів українських філософів і письменників минулих часів; між сучасними різко вираженими технократичними тенденціями в розбудові вітчизняної освіти і необхідністю гуманізації процесу виховання нового покоління, здатного відстоювати українські ідеали у процесі життєдіяльності; між інформаційним «засмічуванням» життєвого простору сучасних школярів і прагненням учителів доносити до їх свідомості духовні цінності геніїв українського народу, зокрема Г. Сковороди.

Про філософське й літературне освоєння концепції «сродності» в духовній спадщині Г.С.Сковороди писали: Д. Багалій, Ю. Барабаш, Г. Верба, І. Головаха, В. Ерн, А. Єфименко, В. Житченко, І. Іваньо, М. Кашуба, І. Ковалівський, О. фон Кульчицький, О. Лисенко, М. Маслін, О. Мишанич, А. Мудрик, Ф. Поліщук, П. Попов, Л. Рижак, Б. Рубчак, І. Табачников, Л. Ушкалов, Н. Юхименко та ін.

Основною метою нашої статті є соціально-філософський аналіз ідеї «сродної праці» Г,Сковороди як основи буття та практичного значення у справі виховання. Для реалізації цієї мети у статті вирішуються такі завдання: 1) висвітлюються умови формування філософських поглядів майбутнього письменника-мислителя 2) аналізуються основні витоки ідеї сковородинівської «сродності»; 3) характеризуються основні положення «сродної праці»; 4) розкривається методологічна роль «сродної праці» для формування і розвитку сучасної особистості у творах новітніх письменників.

Г.Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім`ї Сави Сковороди - малоземельного селянина з козаків.

Батьки Григорія славилися на всю округу чесністю і правдивістю, гостинністю і працьовитістю; так виховували і Гриця.

Змалку його привчали до праці: пасти гусей, допомагати по господарству. Грицевій душі була милою сопілонька, в гру на який хлопчик вкладав всю свою дитячу душу…

Одного дня повів тато сина до дяка в науку. Навчався Григорій з цікавістю і навіть був на привілейованому становищі, бо дяк виявив у хлопця надзвичайної краси голос, навчив нотної грамоти, поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки і підготував до вступу в академію.

Битим шляхом через Пирятин, пішки, жадібним до знань, Григорій дістався до Києва і став одним із наполегливих і тямущих студентів.

У 1753 році Григорій закінчив академію. На цей час він вже поет, композитор, соліст і музика. Його відряджають до Петербурга в придворну капелу, бо він прославився чудовим басом, грою на скрипці, флейті, бандурі, цимбалах, сопілці. На власні вірші Григорій складав музику і таку музику, що деякі з його пісень перейняли навіть кобзарі.

Але всебічно обдарований хлопець вирішив якомога більше мандрувати і зустрічатися з людьми.

Повернувшись знову до Києва, юний поет і композитор вирушає за кордон і три роки мандрує по Угорщині, Польщі, Словаччині, відвідує Братиславу, Відень, Будапешт, буває в університетах, слухає лекції знаменитих професорів, студіює філософські праці; володіючи багатьма мовами, вільно дискутує з вченими різних країн.

Повернувшись на Україну, він викладав піїтику в Переяславському колегіумі. Молодий педагог викладав по-новому, творчо, сміливо, за "що" і був звільнений з роботи.

Далі шість років працював домашнім учителем сина поміщика Томари у селі Коврай на Переяславщині. У вільний від роботи час багато розмірковував.

Саме в ці роки, завдяки близькості до природи і народу, формуються філософські погляди майбутнього письменника-мислителя.

Згодом він стає викладачем синтаксису, грецької мови та етики у Харківському колегіуму.

Сковорода був незвичайним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою.

- Учив, як жив, а жив, як навчав - найкраща риса педагога.

Підручника з етики не було, і Григорій Савич написав його сам. Це був перший філософський твір, основною думкою якого є: ледарство - це найбільша людська вада.

Сковорода привселюдно заявив: "Весь світ спить, пора прокидатися!"

Студенти любили свого вчителя, радилися з ним, бували в нього вдома. Він засівав їхні душі зернами працьовитості, правди, гуманізму й волелюбства, мріями про республіку. Проте незабаром залишив колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування і доносів.

Коли його запрошували на церковні або світські посади, він відмовляв:

- Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв (лицемірних людей)? або: - Не можу представляти в театрі світу жодної особи крім низької, простої… Я брав собі цю роль - і задоволений.

Навіть Катерині ІІ не вдалося заманити його до царського двору:

- Я не покину батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця, - горда заявив він.

З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя. Майже 30 років мандрував цей співець-музика і вчитель-бацкар курними шляхами Лівобережжя, заходив в села й хутори, рідше в міста, здебільшого на ярмарок, зупинявся у приятелів, а то й зовсім незнайомих селян, - і всюди зустрічали його як рідного, приймали як найпочеснішого гостя, бо з ним до хати входили дружня бесіда, добрий настрій, доброзичлива порада, влучний жарт.

Мудре слово Сковороди притягувало людей. Зайде він, бувало, в село, сяде край майдану або на цвинтарі, або в когось на подвір`ї, скине торбу, дістане подругу-сопілку, заграє народної "Ой, піду я лугом-долиною" - і сходяться люди.

Спосіб життя мав надзвичайно великий вплив на формування філософської концепції видатного просвітителя, що, у свою чергу, відобразилося в його художній творчості. Яскравим свідченням цього може бути його концепція спорідненої праці, в контексті якої відома теза «пізнай себе» наповнюється новим змістом. Йдеться вже про самопізнання та самовдосконалення людини на основі спорідненої життєвої діяльності. Щоб бути щасливою, людина повинна пізнати себе, свої здібності і відповідно до них вибрати той чи інший вид суспільно корисної праці. Тобто Григорій Сковорода говорить про працю не як засіб існування, а як найбільшу життєву потребу і найвищу насолоду.

У філософському вченні Сковороди, як мені здається, найбільш важливою для сучасності є теза про щастя людини і людства загалом. На мою думку, суть щастя Григорій Савович зв'язує із способом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається через вислів Сократа: «…Інший живе для того, щоб їсти, а я - їм для того, щоб жити. …» - яким Сковорода відкриває свій трактат під назвою «Ікона Алкивіадська». Своїм розумінням щастя мандрівний філософ захищає людську «природу» від примітивного її зведення до споживання і користі. Я вважаю, що прагнення «бути краще» він зв'язував з поняттям «чистої совісті»: «краще годину чесно жити, чим поганить цілий день». Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли Сковорода визначає саму суть «чесного життя» і «чистої совісті».

Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Г.Сковорода дає визначення «сродної» (спорідненої). Розділення людей, що займаються «сродною» і «несродною» працею - це і є найбільш глибока думка, на яку можна спиратися при розв'язанні сучасних проблем людства. 3ахист моральних переваг тих видів праці, які пов'язані з виробництвом найнеобхідніших для людини продуктів і які не ведуть до втрати людської цілісності, є характерним для світогляду Сковороди в цілому. На мою думку, у підході до з'ясування природної праці філософ відштовхується від погляду на суспільство як на цілісний організм, члени якого пов'язані між собою функціональною залежністю. Завдяки цьому встановлюється гармонійна рівновага у суспільному організмі, яка забезпечує життєдіяльність цього організму і зумовлює душевний спокій та добробут його членів.

У цій статті ми робимо спробу окреслити найсуттєвіші грані засадничого сковородинівського поняття «сродність», розкрити тлумачення цього поняття у творчій спадщині філософа й показати особливості відтворення ідеї «сродної праці» у пригодницько-шкільних повістях для дітей 1960-80-х років О. Огульчанського, Б. Комара, А. Давидова.

Важко переоцінити роль періоду шістдесятництва у розвитку нашої культури. Л. Ушкалов зазначив: «Прикметно, що духовний і культурно-політичний «резистанс» українських письменників-«шістдесятників», як слушно відзначив свого часу професор Олександр фон Кульчицький, був закорінений саме в сковородинівському «філософсько-антропологічному світовідчуванні». Не випадково ж образ Сковороди так часто зринає у творчості «шістдесятників» [10, с. 400].

Данину шани «першому розумові нашому» (М. Вінграновський) віддавали у своїх творах Б. Олійник, В. Симоненко, Ліна Костенко, І. Драч, В. Шевчук, І. Світличний, І. Дзюба та ін. Значна частина «шістдесятників» збагатила літературу для дітей художніми текстами, які й сьогодні не втратили свого значення, хоча тоді соціум поціновував такі твори лише за умови дотримання в них канонів соцреалізму.

У галузі літератури для дітей 1960-80-х років ідея про розвиток природних нахилів дитини знайшла набагато активніше втілення в життя, ніж інші вагомі думки Г. Сковороди, розвиватися яким перешкоджала тоталітарна доктрина, що не визнавала віри в Бога й тому постать філософа розглядалась не в площині християнства, а з властивої їй матеріалістичної позиції.

Л. Ушкалов зазначив: «Джерела сковородинівської науки про «сродність» можна шукати в стоїчному принципі «життя згідно з природою», у святоотцівській та схоластичній традиції, в уявленні про Церкву як про містичне Христове Тіло тощо» [10, с. 690].

Г. Сковорода любив латинське прислів'я: «Scimilem ad scimilem ducit Deus» - «Бог веде подібне до подібного». Ідея «сродної» праці є магістральною для цілого ряду його творів: діалогу «Алфавіт, або Буквар миру», притч «Вдячний Еродій» та «Убогий Жайворонок», байок «Бджола та шершень», «Жайворонки», «Дві курки», «Голова і тулуб», «Годинникові колеса», «Собака та кобила» та ін.

Для людини, згідно вчення Г. Сковороди, головним є духовне. Щасливим можна стати тільки на шляху пізнання самого себе, пізнання своєї внутрішньої сутності, своєї духовності, свого серця через працю. Не пізнавши самого себе, не зможеш обрати згідно своїх природних нахилів відповідну сферу діяльності. Природа ж людини - від Бога, бо сама вона не може вибрати власну природу. Людина лише може пізнати дану їй Богом природу й обрати життєвий шлях, співзвучний власному серцю [8, с. 68].

На думку Г. Сковороди, немає нічого радіснішого, ніж відповідне своїй природі життя. Це пояснює сила (мораль) байки «Бджола та Шершень»: «Солодкі тоді труд тілесний, терпіння тіла й навіть смерть, коли душа, володарка людини, насолоджується спорідненою собі працею» [8, с. 68].

Д. Багалій, показуючи педагогічне значення вчення про «сродність», підкреслив: «З того, що усякий мусить пізнати свою натуру, свої схильності, Г.С. Сковорода виводив і виховування дітей. Треба, казав він, пізнати натуру й схильності дитини й розвинути їх - се й зробить дитину потім щасливою, бо дасть їй душевний спокій» [1, с. 10].

Погляди Г. Сковороди на освіту й виховання формувалися як під впливом прогресивних тенденцій європейської педагогічної думки, яка розвивалася в руслі просвітництва, так і з врахуванням особливостей української етнопедагогіки, усіх складових національної самосвідомості.

Як же конкретно ставився Сковорода до праці?

В античному світі, як відомо, до праці ставилися з презирством - її мали виконувати раби і наймити, а панівна верхівка займалася керівництвом державою, війнами, мистецтвом, філософією тощо. Мало чим змінилися ці погляди і в часи Г.Сковороди - тяжка фізична праця мала виконуватися лише простим убогим людом, селянами-кріпаками, ремісниками. Якщо ремісники зуміли зробити свою працю якоюсь мірою мистецтвом, то селянство взяло на свої плечі весь тягар тяжкої фізичної праці. Проте поетична уява селянина бачила не тільки її темні сторони, а й піднесла її, опоетизувала, мала в ній джерело радості, задоволення. Ніщо не ціниться у народній мудрості так високо, як чесна праця.

Г.Сковорода піднісся до філософського осмислення праці, розумів її внутрішню потребу для людини, побачив у ній красу, розвивав думки про "сродну працю", тобто про природжену здатність кожної людини до того чи іншого заняття. Такі погляди притаманні народному світогляду, та Сковорода по-своєму інтерпретував їх і літературно оформив. "Бо чого не переможе чесна праця?" - запитував він. -"Хіба не приємно працювати, коли ми народжені для цього".

Щастя людини Г.Сковорода бачив у праці, прославляв її як джерело радості й задоволення. Проте не можна обійти того факту, що це уславлення має абстрактний характер. Для щастя людини потрібно, щоб праця була вільною. Сковорода гадав, що будь-яка праця принесе щастя, якщо вона - "сродна", аби людина любила її й вкладала у неї всю душу.

Григорій Савич був прихильником трудового виховання, вказуючи на визначальну роль "сродної праці" у житті людини. Саме через працю, на його думку, лежить моральне удосконалення людини. Важливим є положення Сковороди про корисність і почесність будь-якої праці, професії, аби лише вона відповідала покликанню людини і приносила користь суспільству. Гідність людини визначається результатами її праці.

Принципи народного виховання Г.Сковорода глибоко розробив у притчі "Вдячний Еродій". Він не визнавав великосвітського виховання, коли доступ до науки мають тільки багаті. За його твердим переконанням "...воспитаие и убогим нужно иметь". Г.Сковорода вказує, що виховання має бути загальнодоступним, безплатним, охоплювати всі верстви населення, особливо народні маси.

Вирішальну роль у вихованні він відводив школі, вчителям. Школа, на його думку, має бути доступною для всіх. Він розробив низку дидактичних і методичних положень. Стверджував, що усвідомлювати істину найкраще самостійно, через власну активність. У процесі навчання треба враховувати нахили і здібності дітей, їх вікові та індивідуальні особливості, спонукати їх спорідненої праці. Радив правильно дозувати матеріал, викладати його доступно, ясно, точно, використовувати наочність, пов'язувати теорію з практикою, навчання з життям. Така праця мала бути в радість. Високо цінував такі методи навчання, як лекція, розповідь, розмова, бесіда. Г.Сковорода - неперевершений майстер і прихильник індивідуальної роботи з учнями. Поряд з лекціями у навчанні він високо цінував доповіді, бесіди, розмови з учнями. Особливого значення надавав самостійним практичним заняттям учнів у навчанні, серед них називає такі форми як перекладання на рідну мову іноземних авторів, віршовані перекази прозових творів, листування тощо.

Глибоко і влучно розкрив Г. Сковорода природу як могутній виховний фактор, традиційно культивований у народній педагогіці. Близькість до рідної природи сприйняв собі ще в дитячі роки та й зостався з нею навік. Тому в одному із своїх віршів зазначає: «Не піду до міста багатого. Я буду на полях жити», і кожен двовірш цього твору завершується приспівом: «О діброво! Мати моя рідна! В тобі життя звеселене, в тобі спокій, тишина».

Думки про те, що виховання «випливає з природи», що природа є найкращою вчителькою, яка потребує тільки того, щоб не заважати їй виявитись, і що вихователь та вихованець мають іти їй назустріч, - визначають домінанту педагогічних міркувань Г. Сковороди.

У неухильному дотриманні, пошануванні й подальшому розвитку виховних традицій українського народу Г. Сковорода вбачав надійний заслін бездуховності, невігластву й національному нігілізмові, одну з твердих запорук успішного економічного й культурного прогресу України. З ними він пов'язував ефективну реалізацію усіх провідних компонентів українського національного виховання - громадянського, тілесного, розумового, морально-етичного, господарсько-трудового, естетичного. На них видатний український мислитель покладав надію в забезпеченні природної гармонії національного і вселюдського. Вперше в історії розвитку педагогічної думки в Україні Г. Сковорода правдиво висвітлив суть релігійного виховання за народними традиціями. Ідею Бога він подав з позиції народної педагогіки як символ єдності українського народу, української нації, України, вселюдської взаємопошани й вершину життєвої досконалості. А Біблію розглядав як наймудрішу й найпотрібнішу книгу з усіх книг про Бога, Світ і Людину. Якщо дотримуватися народних традицій, то Біблію повинна мати й знати кожна українська родина.

Молитва Сковороди не була молитвою у звичайному формальному розумінні цього слова. Це було богомислення, тобто морально-етичні думки про Бога, вічність й невпинну потребу самовдосконалення, щира подяка Всевишньому за те, що «потрібне зробив неважким, а важке непотрібним».

Варто зазначити, що Г.Сковорода не тільки проповідував, по-своєму оригінально трактуючи культивовані українською етнопедагогікою народні чесноти й норми християнської моралі, а й неухильно дотримувався їх, подаючи взірцевий приклад поведінки для інших. Поштивий до кожного стану людей, відвідував хворих, заспокоював сумних, ділив останнє з убогими, вибирав і любив друзів по серцю їхньому, був благочестивий без забобонів, учений без пихи, мав поводження без облесливості. Жив життям простим і скромним. Прагнув краще виконати заповіт любові до ближнього в пошуках хвали Божої, а не слави людської. У нім гармонійно поєднувалися слова і вчинок, проповідь і життя.

Ставив питання про вчителя, високо цінував учительську працю. Висував високі вимоги до нього, визначав його керівну роль у навчальному процесі. Серед основних рис учителя виділяв любов і повагу до особистості учня, гідність, працьовитість, безкомпромісність, чесність, служіння добру. Безмежна любов до вихованців в нього поєднувалась з великою вимогливістю до них. Погляди філософа про своєчасне запобігання відхиленням у формуванні особистості не збігаються з ідеями релігії та твердженнями деяких зарубіжних учених, оскільки вони по-різному тлумачать саму природу людини. Так, згідно з теоріями ряду відомих філософів (Гоббс, Кант та ін.), людина за своєю природою аморальна, зіпсована, агресивна, сповнена злоби і ненависті до собі подібних, схильна до насильства. З цього приводу висловився і австрійський учений З. Фрейд, який теж стверджував природжену агресивність людини, обґрунтовував ідею неминучості воєн.

Основою ж світогляду Г. Сковороди був гуманізм, яким, по суті, пройнята вся його творчість. І. Я. Франко цілком справедливо називав великого просвітителя «першим глашатаєм глибокого гуманізму» в Україні.

Г. Сковорода обстоював думку про те, що за своєю природою людина не зіпсована, добра, що «справді людське серце і розум аж ніяк не можуть бажати зла людям». На думку вченого, причинами, що породжують моральні вади, інші відхилення у поведінці, є суспільні умови, неправильно поставлене виховання, темрява, неосвіченість народу. Особливо важливим у формуванні особистості є правильне виховання, воно може дати, як відзначав Г. Сковорода, «те, чого не дадуть ні чин, ні багатство, ні походження, ні милість вельмож.

Виховання слід починати якомога раніше, максимально враховуючи психофізіологічні особливості дітей. Хоч іноді й важко пізнати природу маляти, але вона може і повинна бути пізнана. Г. Сковорода наголошував на необхідності вести щоденне спостереження за дитиною, її грою, стосунками з оточуючими, за всім її життям. Важливо в цей період залучати малят до посильної та радісної їм праці. Тільки в такий спосіб можна глибоко вивчити її задатки і відповідно будувати процес виховання. Саме правильне виховання дитини з перших днів її життя, вважав Г. Сковорода, є основою профілактики відхилень у формуванні її особистості, вчинення нею протиправних дій.

Велику роль у формуванні особистості, запобіганні відхилень у поведінці дітей повинні відіграти батьки. Вони повинні дбати про фізичне здоров'я дітей, бо від цього значною мірою залежить процес формування особистості. Учений надавав виняткового значення фізичному здоров'ю, схильний був навіть вбачати зв'язок між «тілесним» (фізичним) станом і різними психічними захворюваннями. [1, с.40]

Не менш відповідальною є робота вчителя, якого Г. Сковорода образно порівнював із дбайливим садівником (до речі, подібне порівняння зустрічається і в творах Я. А. Коменського). Для справжнього вчителя, на думку Г. Сковороди, важливі досвід та знання. Він писав: «Долго сам учись, если хочешь учить других». Ця порада вчителям, яку свого часу висловив Г. Сковорода, аж ніяк не втратила своєї актуальності сьогодні.

Таким чином, правильно організоване виховання, яке полягає у всебічному гармонійному розвитку особистості кожної дитини з максимальним врахуванням її природних нахилів і задатків, що здійснюється спільними зусиллями батьків, учителів, суспільства, починаючи з перших днів життя дитини, є, на думку Г. Сковороди, запорукою успішного запобігання відхилень у поведінці молоді.

Народний мудрець висловив думку щодо залежності почуттів від діяльності людини, її праці. Він рекомендував батькам і вихователям якомога раніше виявляти в дитини її нахили і привчати до відповідної діяльності.

Однією з важливих категорій його етичної концепції виступає працьовитість. Філософ вважає працю основою людського життя. Працю за покликанням, «сродну працю», він заповідав нащадкам.

У притчі «Вдячний Еродій» Г. Сковорода чітко розтлумачив свої педагогічні ідеї і думки. Особлива місія покладена в першу чергу на батьків, а тоді на вчителів. Автор наголошує на важливості розвитку природних нахилів дітей, вихованню в них порядності, почуття вдячності своїм батькам. У зазначеній притчі автор протиставив дві антагоністичні системи виховання: духовно багатого бусла Еродія і чванливої мавпи пані Пішек.

Наведені міркування філософа про обов'язок батьків як природних вихователів своїх дітей і вдячність дітей батькам, про гармонійний розвиток тіла й душі, про плекання духовності на основі «філософії серця» закорінені в традиціях етнопедагогіки. Ідеї про поміркованість у житті й природжену працю як запоруку людського щастя філософ розвивав і в притчі «Убогий Жайворонок». Отже, в ряді творів філософ переконує, що бути щасливим - це значить пізнати себе, свою природу, взятися за відповідну своїй натурі справу, чесно її робити.

Про те, що виховання дитини має бути природовідповідним, вів мову чеський педагог Я.А. Коменський. Думки українського філософа близькі також теорії «вільного виховання» французького просвітителя Ж.-Ж. Руссо. Педагогічні ідеї Г. Сковороди вплинули на погляди його послідовників. К. Ушинський закликав здійснювати навчання з урахуванням вікових і психічних особливостей дитини. Зазначені думки Г. Сковороди про «сродну працю», про «філософію серця» співзвучні ідеям видатних українських педагогів П. Юркевича, С. Русової, Б. Грінченка, В. Сухомлинського, Г. Ващенка та ін. В. Сухомлинський слушно наголошував, що «…кожна дитина - це особливий, неповторний світ. Виховати особистість, сформувати душу людини можна, тільки зрозумівши цій світ, пізнавши всі його тайники» [9, с. 204].

Ці думки є актуальними й сьогодні.

Слідують концепції «сродної праці» Г.Сковороди і немало авторів художніх творів для дітей. Як і в реальному житті, змальовуються ситуації, коли дитина сама рано починає відчувати потяг до певного виду діяльності, цікавиться конкретною професією. Відповіді на питання «Ким бути?» шукають юні герої прози А. Головка («Інженери»), С. Васильченка («Авіаційний гурток», «Циганка»), О. Копиленка («Адмірал», «Дуже добре», «Десятикласники»), О. Донченка («Скрипка», «Голубий гвинтик», «Лісничиха», «Золота медаль»), О. Іваненко («Чарівні зерна», «Три бажання»), Гр. Тютюнника («Вогник далеко в степу»), І. Багмута («Амангельди», «Тихий») та ін.

Найчастіше дитина уявляє себе в ролі представника найвідоміших для неї професій - професій її батьків. З роками її мрія про майбутню професію або стає її основною метою в житті, або зазнає певних змін. Чим ширші знання дитина здобуває, тим різноманітнішими можуть стати її життєві плани щодо свого фаху. Виняткову роль у цьому процесі відіграють поради батьків, профорієнтаційна діяльність педагогів. Часто порада вчителя, який добре знає індивідуальні особливості й здібності учня, стає вирішальною, особливо. коли сама дитина вагається, не впевнена в собі.

Починаючи ще з витоків української прози для дітей і до сьогодення, можемо згадати про цілу плеяду образів педагогів, які прищеплювали учням інтерес до різноманітних професій, готували їх до свідомого дорослого життя, подаючи власний приклад чесного виконання обов'язку. Майбутніми професорами й артистами бачить босих і напівголодних вихованців дитбудинку його завідувачка Параска Калістратівна, чиї пророцтва діти сприймають як «непохитну істину» (оповідання С. Васильченка «Приблуда»).

Інтерес до техніки, віру в силу знань прищеплює учням педагог Петро Михайлович із шкільної повісті С. Васильченка «Авіаційний гурток». Цей образ перегукується із образом майстра училища, під керівництвом якого у важкі повоєнні роки здобуває фах слюсаря сирота Павло (повість Гр. Тютюнника «Вогник далеко в степу»). Дбають про майбутню трудову долю учнів педагоги шкільних романів Ю. Збанацького, О. Копиленка, повістей та оповідань О. Донченка, І. Багмута, О. Гончара, А. Дрофаня, Ніни Бічуї, І. Кирія, В. Близнеця, Є. Гуцала, Б. Комара, В. Мальця, О. Огульчанського, А. Давидова та ін. Більшість учителів у цих творах змальовано як людей дійсно щасливих, бо їхній життєвий вибір правильно вирішив їхню долю.

Контрастними щодо зазначених персонажів виступають люди, які стали вчителями випадково. Такі горе-фахівці нівечать душі дітей і самі не відчувають себе щасливими. Особливо, коли їхніми учнями стають діти неординарні, з особливими здібностями і складною психічною організацією, як малий Мирон з хрестоматійного оповідання І.Франка. Класичний приклад з твору І.Франка «Красне писання» - колишній економ пан Валько, який звик фізично карати селян, вважає, що дітям «хлопів» немає чого йти до школи. Він вдається до фізичної й психічної наруги над дітьми, бо в класі почуває себе радше економом, аніж вчителем. Освітяни, які є випадковими людьми в сучасній школі, не така вже рідкість. Результатом такого хибного вибору своєї професії людиною, яка не має до неї природних нахилів, стає глуха стіна нерозуміння й протистояння між дорослим і дитиною.

Проблема вибору фаху тісно пов'язана з розкриттям теми праці в літературі, яку активно нав'язували вітчизняним письменникам директивними методами. Кращі письменники прагнули уникнути ідеологічної заангажованості, голого дидактизму. Вони, спираючись на вчення Г.Сковороди, підкреслювали, що остаточний вибір професії все ж таки робить сама молода людина. Критерієм його правильності є її безпосередня трудова діяльність.

Дитячі мрії не завжди втілюються в життя. Але без них правильний вибір життєвого шляху був би неможливий: мріючи про свою майбутню діяльність, дитина ніби «приміряє» до себе найбільш відповідну її натурі професію. Часто у виборі фаху може дати слушну пораду й вчасно прочитана художньо вартісна книга.

З особливим зацікавленням діти сприймають пізнавальний твір, в ідейно-тематичне осердя якого покладена пригода - надзвичайна подія. Пригодницький сюжет приваблює мотивом таємничості, ігровим началом. динамізмом. Наявність активного героя, ровесника юного адресата, робить пригодницько-шкільну повість більш доступною для рецепції підлітка. Найчастіше пригода пов'язана з мандрівкою, із розкриттям якоїсь таємниці.

У повістях О. Огульчанського показано ряд прикладів щасливих людей, мешканців Приазов'я, закоханих у професії моряка, рибалки, науковця-дослідника. Юним героям таких творів, які активно пізнають світ, є від кого перейняти секрети професій моря й степу. Тому більшість дітлахів продовжує справу життя старших членів своєї сімейної династії. Так, семикласник Вася Збандуто, герой повісті «Вітрів Кут», з раннього дитинства перейняв любов до моря від дідуся Гната, який «ставав невпізнанним, коли збирався в море. У звичайні дні він мовчки сидів у кутку кімнати, плів снасті, оживаючи в ті короткі хвилини, коли повертався син, Васин батько, з моря й приносив з собою в кімнату міцні запахи риби та морських просторів. Старик слухав розповіді сина, жадібно ловлячи кожне слово. Ще б пак! Сам усе життя провів у морі…» [6, с. 7].

Дідусь тлумачить онукові неписані морські правила, вироблені протягом віків, що мають свої витоки в козацькій давнині. Збираючись рибалити з онуком, він повчає: «Море поважає акуратність. Запам'ятай це слово - а-ку-рат-ність» [6, с. 6]. «Ти куди зібрався босий? Щиглів ловити? Зараз же взуй чоботи. Забуваєш, - у море йдеш!» [6, с. 7]. «Море припас любить» [6, с. 8]. Читач бачить, що свого часу дідова наука і власний приклад життя стали в пригоді його синові, бригадирові риболовецького судна Прокопові Збандуто.

У розділі «Срібна табакерка» автор виразно змальовує сцени буднів небезпечної професії рибалки. Активними учасниками сцен поєдинку моря й людини стають юнги Вася і його товариш Толя Гусинський, який врятував життя бригадирові, пірнувши в море і перерізавши снасть, що потягла Прокопа в море. Проте нікому з рибалок не спадає на думку облишити цю сувору професію, бо вони обрали її до душі, вона стала невід'ємною часткою їхнього життя. Цілком вмотивовано після такої рибної ловлі лунає діалог двох друзів про те, ким вони стануть, коли виростуть:

«- Ця справа ясна. Моряком, - швидко відповів Вася.- А я про відкриття думаю. Хочеться мені в гори, руди всілякі знаходити або різні старовинні речі, - зітхнув Толя» [6, с. 28].

На очах у сина годину тому ледь не загинув у морі рідний батько. Але у Васі не виникло й тіні сумніву, що він стане саме моряком. Вірить у це й читач, бо в художню тканину повісті автор вплів ряд сцен, які доводять, що саме цей фах і є «сродною працею» Василя Збандуто. Він став шкіпером рибальського сейнера, а його друг Анатолій Гусинський - геологом.

Герої щасливі, бо обрали відповідні своїй природі професії. Їхня подруга Раїса Перепічка стала ботаніком. Підлітком ця дівчина зібрала цінний гербарій трав Приазов'я. Її дідусь Силантій у розмові з науковим співробітником музею так пояснює це захоплення: «Мудрує моя онучка Рая. Минулим літом тут бували вчені люди. Траву всяку збирали. От вона і навчилася цієї справи…Увесь наш рід - чоловіки і жінки - споконвіку рибалками були. А вона, тобто онучка моя Рая, квіточки сушить. Весь вільний час возиться з ними, назви різні знає. - І незрозуміло було, захоплюється старик своєю онучкою чи засуджує її» [6, с. 37]. Отже, автори зазначених повістей наголошують на тому, як важливо дорослим вчасно й правильно розпізнати життєве покликання дитини.

Герой повісті «Знахідка на все життя» Славко Сіроштан із села Тарасівки мріяв стати моряком. Він «дивився на безкрає хлібне море, а бачив безмежжя Атлантичного океану» [7, с. 10]. Щоночі снився хлопцеві морський простір. Письменник вдається до використання прийому художнього паралелізму: зіставляє ниву з морем, а працю мореплавця з хліборобською. Між цими двома професіями робить свій нелегкий вибір Сашко, який «ніколи в житті на власні очі не бачив не те що рибальського сейнера, а й звичайнісінького човна, якщо не рахувати, звичайно, корита на колгоспному ставку» [7, с. 11].

Автор пояснює мрії семикласника-степовика тим, що він дивився на світ очима дідуся Опанаса, який судовим механіком «обгасав всі моря й океани планети», повернувся в село з цілим скарбом морських мушель, засушених риб і крабів. Коли Славкові нарешті поталанило разом з усім класом побачити справжнє море, він пережив від нього глибоке розчарування, захворів. Удома лікарка, обстеживши хлопця, зауважила: «А море йому, мабуть, протипоказане. Степовиком росте ваш онук, дідусю-мореходець». Старий Сіроштан задумався: «Виходить, з одного кореня різні люди ростуть. А я думав!.. Степовиком, кажете. А може, так воно й краще» [7, с. 39]. Славко знайшов своє справжнє покликання в праці селекціонера, сам виростив на пришкільній ділянці новий сорт пшениці. Дідусь, учителі, агроном та інші герої твору допомогли школяреві на шляху до його успіху.

Талант людини до певної справи рано чи пізно виявить себе. Але краще, коли він буде шліфуватися в сприятливих умовах і за підтримки найближчих людей. В оповіданні О.Донченка «Скрипка» показано складний шлях обдарованого десятилітнього хлопчика Лукаша до своєї мрії, який чув музику там, де звичайні люди її не чують. Шкільний вчитель розпізнав його талант скрипаля і підтримав дитину, яка вже сама складала музичні твори.

Лукаш зростав у чесній родині. Розуміла мрії сина мати. Батько ж називав гру сина «байдикуванням», заставляв його йти в поле, відібрав у нього саморобну скрипку. Він не був злою людиною, просто довго не міг зрозуміти, що в його дитини виявився хист до музики: «І шкода йому сина, і не можна потурати дурницям. У всіх діти як діти, а воно взяло в голову - скрипки та смички, світу за ними не бачить, а треба до діла привчатись, діло не жде, змалечку треба його полюбити» [3, с. 197]. Випадково він почув гру Лукаша: «Батько, як зачарований, слухав. Він ніколи не думав, що так можна грати на скрипці і що так може грати його син» [3, с. 198].

Батько зрозумів, що саме музиці Лукаш повинен присвятити життя, бо без неї він ніколи не стане щасливим. Наведена в оповіданні ситуація перегукується зі змістом повісті О. Огульчанського «Бухта Солодкого коріння», в якій мова йде про долі майстра рибозаводської бондарні Артема Жука та його прийомного сина Сашка. У дитинстві Сашко мріяв стати водолазом, відшукувати на морському дні античні амфори, залишки стародавніх міст, кораблів. За пристрасть до пірнання земляки називали його «Сашко-Нептун». А ще хлопець по-особливому чув мову моря, передбачав по його звуках погоду.

Бондар мріяв передати синові секрети свого фаху, але це ремесло не приваблювало артистичну натуру Сашка. Після закінчення навчання в музичному училищі й консерваторії, він став гарним співаком. Коли він приїздив додому, «ставав знову колишнім Нептуном; пірнав на морське дно за головатими бичками, а вечорами до пізньої ночі слухав і ніяк не міг наслухатись своїх улюблених очеретяних співаків» [5, с. 175]. Одного разу юнак виступив у клубі рідного селища з власною піснею «Море сміється». Олександр вдало склав «іспит своїм односельцям, людям суворих і правдивих сердець», «особливим суддям» [5, с. 177], які розпізнали в його пісні гімн морю і людям, закоханим у цю могутню стихію. Професія співака стала його «сродною працею», а батько зумів з часом схвалити вибір сина.

У досліджуваних повістях особливу роль відіграють моменти спілкування дітей з природою. Саме на її лоні діти найповніше виявляють себе. Ці сцени наявні у багатьох пригодницько-шкільних повістях і несуть значне ідейно-естетичне навантаження. Вони ніби ілюструють слушні висновки В. Сухомлинського: «За партою дитина не розкривається перед вами; тут ви бачите лише результат її розумового розвитку і праці, а сам розумовий розвиток, яскрава, інтенсивна розумова праця відчувається тоді, коли дитина опиняється віч-на-віч із синіми лісовими сутінками, із струмком, що жебонить у балці, з метеликом, що пурхає над квіткою; внутрішній духовний світ маленької людини відкривається перед вами тоді, коли ця людина напружує розумові зусилля - не для того, щоб пригадати слова, заучені з книжки, а для того, щоб пояснити незрозуміле явище природи, знайти відповідь на запитання як? чому?» [9, с. 204].

Часто пошуки відповідей на ці запитання розкривають природні нахили дітей. Про це веде мову в ряді своїх повістей А. Давидов. Юні герої його книг, як і повістей О. Огульчанського, знаходять свою «сродну працю», досліджуючи й оберігаючи флору і фауну рідної землі. Влучно описані поступові кроки до вибору професії школярів Петька й Славка з повісті «Не так вже й тісно на землі». Вони вже два роки захоплюються кінозйомками. А перед тим цікавилися фотополюванням. «Минулого року друзі їздили з гуртківцями у Карпати і зняли там стрічку про життя рінника... На конкурсі фільм Петька й Славка зайняв призове місце, і це підбадьорило хлопців - вони всерйоз зайнялися кіносправою» [2, с. 118].

У повістях А. Давидова не показано долю героїв у їхньому дорослому житті. Але вже в дитячому віці чітко простежується активне зацікавлення хлопців дослідженням природи.

У діалозі «Алфавіт, або Буквар миру» Г. Сковорода дає поради, як розпізнати природженість дитини до певного виду праці. «Дивися, коли хлопчик, зробивши, як цяцьку, волове ярмо, накладає його щенятам чи кошатам - чи не є то тінь хліборобської душі в ньому? І чи не поклик це до землеробства?» [8, с. 187].

Можна навести цілий ряд прикладів змалювання подібних сцен ігор дитини в прозі для дітей. Герої повісті Б.Комара “Диваки” Микола і Сашко живуть в селі Лепехівці, мешканці якого здавна славляться умінням розводити коней, шанують коня як вірного помічника людини. Не випадково школярі допомагають доглядати за колгоспними лошатами, під час літніх канікул возять на станцію фрукти возом, у який впрягають коня Буланого. Хлопці добре дбають про коня і довірених їм лошат. Здатні на всілякі витівки в школі, вони відповідально ставляться до трудових доручень дорослих.

«Трохи бешкетуваті - але хіба ж це головне в дитині! Прагнення прислужитися людям, працьовитість, чесність і сміливість - ось чим визначається характер хлопців» [4, с. 56]. Сашко допомагає батькові, який працює на колгоспному ставку. Він переборює свій страх перед норовливим конем, щоб поїхати верхи на ньому й погукати односельців вчасно врятувати ставок під час зливи. Перелічені захоплення школярів можна розцінити, на нашу думку, як ознаку природовідповідності для них праці на землі.

Отже, у досліджуваних повістях ідея «сродної праці» Григорія Сковороди знайшла свій розвиток, її правильність підтвердилась низкою прикладів вибору майбутньої професії зображеними в них юними героями. Дидактизм повістей посилений не за рахунок художності, а є результатом ретельної роботи авторів над органічним злиттям змісту й форми творів. Тому в свідомості адресата повісті природно виникає думка, що щасливою є саме та людина, яка, пізнавши свою натуру, своє серце, обрала собі відповідний фах.

Праця -- природна потреба кожного, але тільки праця вільна - «еродна». Щастя людини, писав Сковорода, - у спорідній праці її для суспільного добра. Загальне благо і особисте щастя повністю залежать від того, чи працюватимуть люди відповідно до природних нахилів «еродності», чи ні. Він закликав: пізнай самого себе і відповідно працюй.

Учення Сковороди про працю і виховання любові до неї -- цініий внесок до скарбниці філософської, етичної, педагогічної світової думки.

З наведеного вище можна зробити такі висновок, що значення філософської спадщини Г. С. Сковороди в тому, що на неї можна спиратися в наш непростий час, коли людина накликає на себе небезпеку результатами своєї ж праці (діяльності чи бездіяльності), коли при збільшенні числа храмів зберігається тенденція зростання злочинності, коли праця людини втратила всяку привабливість, а життя стало безцільним (якщо воно не пов'язано з накопиченням капіталу) і незахищеним, особливо в умовах бойових дій на сході України. Багато які з перерахованих проблем можуть отримати розв'язок, якщо відродити тему спорідненої праці, поставлену Сковородою ще чверть тисячоліття тому.

Література

сродний праця сковорода філософський

1. Багалій Д. Український філософ Григорій Савич Сковорода // Сковорода Г.С. Розмова про істинне щастя. - Харків: Прапор, 2002. - 280 с.

2. Давидов А.І. Не так вже й тісно на землі. // Давидов А.І. Цілющий камінь: Повісті, оповідання: Для серед. шк. віку. - К.: Веселка, 1998. - С. 117-183. 3. Донченко О. Скрипка // Дивосвіт «Веселки»: Антол. л-ри для дітей та юнацтва: В 3 т. - К.: Веселка, 2005. - Т.2: Укр. л-ра. - С. 196-198. 4. Неділько В. Школяр у сучасному житті й літературі // Література. Діти. Час: Зб. літ.-критич. ст. про дит. літ. / [Редкол. М.М.Острик (голова) та ін.]. - К.: Веселка, 1976. - С. 43-56.

5. Огульчанський О.Я. Бухта Солодкого коріння // Огульчанський О.Я. Знахідка на все життя: Повісті. Для серед. шк. віку. - К.: Веселка, 1982. - С. 68-178. 6. Огульчанський О.Я. Вітрів Кут. - К.: Молодь, 1959. - 60 с. 7. Огульчанський О.Я. Знахідка на все життя: Повісті. Для серед. шк. віку. - К.: Веселка, 1982. - 254 с.

8. Сковорода Г.С. Розмова про істинне щастя - Харків: Прапор, 2002. - 280 с.

9. Сухомлинський В.О. На нашій совісті - людина. // Сухомлинський В.О. Вибрані твори. В 5-ти т. - Т. 5. Статті. - К.: Радянська школа, 1977. - 639 с

10. Ушкалов Л. Григорій Сковорода: семінарій - Харків: Майдан, 2004. - 896с.

11.Чижевський Д.І. Філософія Г.С.Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф.Леоніда Ушакова. - Харків: Прапор, 2004. - 272 с.

12.Ярмаченко М. Д., Калениченко Н. П.. Питання освіти та виховання у творчій спадщині Г. Сковороди // Початкова школа. - №12. - 1995. - С. 4-6.

Размещено на Allbest.ru