Філософські ідеї у праці Е. Фромма "Мати чи бути?"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ МОЛОДІ ТА СПОРТУ

УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Кафедра філософії

Реферат

на тему "Філософські ідеї у праці Еріха Фромма "Мати чи бути?"

студентки 1 курсу, 2 групи,

спеціальності 6507,

факультету «Управління персоналом та маркетинг»,

Чикриз Людмили Василівни

Перевірив Терещенко Володимир Васильович

Київ 2014

Резюме

суспільство занепад людина існування

У книзі «Мати чи бути?» Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру - ринкового і продуктивного, а також через суперечність двох способів існування людства - володіння та буття.

Подиву гідно, наскільки твір, написаний в 1976 році, є актуальним для нас теперішніх! Адже автор намагається дати відповіді на питання, що турбують кожну мислячу людину.

Логічно й послідовно автор доводить, що володіння і буття - це не просто певні якості суб'єкта, а «два основні способи існування, два різних види самоорієнтації і орієнтації у світі, дві різних структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває і робить».

Філософ здійснює гостру критику поширених у сучасності нових людських «цінностей». Не приховує своє різке ставлення до «модернізованого» світу, засуджує і спростовує усі наші відмовки щодо своєї «праведності», наводячи беззаперечні докази людської ницості. Його думки підкріплені фактами і особистим досвідом, а висловлювання максимально точні.

Розвінчуючи орієнтацію на володіння, Еріх Фромм наголошує, що «основи характеру, породжувані нашою соціально-економічною системою, нашим способом життя, є патогенними і, зрештою, формують хвору людину, а відтак і хворе суспільство». Він яскраво показує витоки кризи споживацького суспільства, яке спрямовує сучасний світ до прірви. Хіба не є у нас зараз так, як він пише у своїй книзі: «Уже навіть не шокує, якщо політичні лідери та бізнесові керівники приймають рішення на власну особисту користь, нехай ці рішення шкідливі й небезпечні для суспільства»?

Фромм виступає як послідовний аналітик того зла, що укладено в людині. Він добре знає про падіння людської душі.

«Мати чи бути?» унікальна робота тим, що вона містить приклади виявлення і лікування проблеми на всіх рівнях - від звичаєвого слововжитку та логіки особистих мотивів до суспільної діагностики та реконструкції ідеології людства. Хоча сучасна психологія як «точна наука» не оперує поняттям душа, дозволю припустити, що Фромм один із небагатьох психологів, хто дійсно є душезнавцем. Він бачить проблеми людської душі й не може залишитись у спокої. Його книга є закликом до неспокою, до пошуку і виходу за межі тісних зручних комірок, відмови від ганебного компромісу споживання та прислужування.

Фромм впевнений, що позбутися розуміння світу й людей, як якогось придатку, речі, яку можна купити або обміняти - допомагає фундаментальний гуманістичний принцип буття. Людина повинна обрати інший напрямок життя, бо «передумовами принципу буття є незалежність, свобода і наявність критичного розуму». Фромм закликає, що перехід до способу «бути» є єдиним засобом для лікування нашого хворого суспільства. Автор постійно говорить про любов, про її цілющу силу. Єдино правильним способом вирішення вище згаданих проблем, на думку Фромма, є саме любов, але здатність по справжньому любити - це прерогатива лише тих, хто орієнтується на буття, а не на володіння.

Вочевидь велике значення для Фромма мав релігійний компонент у структурі твору. З початку і до самого кінця книги ми чуємо про релігію, але не лише як про щось пов'язане з Богом, а і як про певну установку, що керує нами в житті. Автор вважає це позитивним явищем, але тільки враховуючи те, якій релігії ми надаємо перевагу. Деякі з них він засуджує, особливо ті, котрі виникли недавно, а деякі, навпаки, яро підтримує.

Впевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття. А створена «нова людина» буде здатна нести в собі любов до інших, а також відчувати тепло та співчуття оточуючих.

Радує чітка афористичність мови Еріха Фромма. Привертають увагу, наприклад, такі вислови, достойні стати «крилатими»:

«Любити - це плідна активність у дії, і вона передбачає прояв інтересу й піклування, а також пізнання, душевний відгук, вияв почуттів, насолоду і може бути спрямована на людину, дерево, картину, ідею. Вона дарує наснагу і відчуття повноти життя».

«Люди почали дивитися на життя більш реалістично і тверезо й визнають, що сексуальний потяг - ще не кохання, а теплі, хай навіть не надто близькі взаємини з друзями - теж прояв любові».

«Людина - це мета в собі, а не засіб для досягнення цілей іншої людини».

На сам кінець потрібно сказати, що принципово нових ідей у книзі написаній більше ніж 35 років тому зараз знайти важко, - згадаємо думку Фромма: «пророк далеко не завжди виголошує щось нове», - адже більшість людей сьогодні визнає ті проблеми, про які писав філософ. Але сьогодні ця робота може найбільше прислужитися саме оригінальністю тонко підмічених нюансів, що унаочнюють генеральні проблеми людства і показують дійсні проблеми людської душі.

Я вважаю, що всі філософські істини, які були висвітлені у цій праці, неможливо описати і розглянути докладно на кількох сторінках реферату, адже це справді вартісна книга, яка без сумніву буде цікава і зрозуміла не лише фахівцям із психології, філософії, соціології та економіки, але і будь-якій мислячій людині з добрим смаком. Хоч в ній не розповідається нічого нового, проте я мала можливість побачити старі і звичні проблеми з іншого боку, новим, хоч і чужим поглядом, заново осмислити їх.

Можна погоджуватися з автором, можна сперечатися, але в будь-якому випадку ми маємо визнати: це неперевершена, дивовижна книга.

Отже, мати чи бути - вибір за кожним із нас. І за суспільством в цілому. В ХХ столітті стало дуже модно виносити вирок епосі. «Криза духовності, розпусний лібералізм, меркантильність та занепад споконвічних цінностей», - чутно з високих державних трибун, з-за кафедр університетів та в мас-медіа. В цьому голосінні нарікань дуже багато «співців», але справді мало вдумливих аргументів, послідовності і доказів. Та все ж серед цієї величезної маси «невдоволених» знайшовся той, хто міг обґрунтовано і доказово висловити свої думки з приводу нашого прогнилого суспільства.

Еріх Фромм видатний американський неофрейдист, соціальний психолог і соціолог у своїй праці «Мати чи бути?» висвітлює хворобливість нашого суспільства, пояснює причини занепаду людини, як соціальної істоти та наголошує на зміні напрямку життя - переходу від способу існування «мати» до способу «бути». В своїй роботі він пише про любов, знання, віру, рівність, самопожертву, безпеку, солідарність, радість і задоволення, гріх і прощення, про минуле і майбутнє, а також про смерть.

Говорячи докладніше про цю книгу, варто відмітити, що мовою оригіналу «Мати чи бути?» є англійська. Це пояснює ряд філологічних прикладів, якими Фромм ілюструє зміну способів буття, виходячи із аналізу буденної (ужиткової) мови (докладніше на ст. 6). Окрім того, важливо пам'ятати, що не в останню чергу критика радикального гедонізму (пошук максимальної насолоди), яку здійснює автор в роботі, прямо пов'язана із особливостями американського суспільства в якому автор провів останні роки життя. Навряд подібні висновки могли б виникнути у нього в цей же час, скажімо у Східній Німеччині. Таким чином, ми розуміємо для якої цільової аудиторії написана робота і чиї вади перш за все вона викриває. Однак, не слід думати, що він оминув увагою країни комуністичного табору. Навпаки, вони теж були критиковані за перекручування «справжнього Маркса» і те, що стали на шлях бездумного споживання, тільки під іншими лозунгами.

Варто відзначити особливості структури викладу роботи. Автор починає свою працю з епіграфа, а саме зі слів відомих філософів: «Діяти - це бути» (Лао Цзи), «Люди повинні брати близько до серця не стільки те, що вони мають робити, скільки - власну сутність» (М. Екхарт) і «Чим нікчемніше твоє буття і чим менше ти проявляєш власне життя, тим більша твоя власність, тим більш відчужене твоє особисте життя» (К.Маркс). Вже тут читачу відкривається і стає зрозумілою суть назви праці «Мати чи бути?». Взагалі в книзі автор часто цитує різних мислителів, а також згадує і про свої попередні роботи.

Після епіграфа - передмова, в якій автор коментує назву книги і певні її частини, наголошує на присутності нового погляду, під кутом якого була написана ця праця, згадує про роботи інших мислителів та рекомендує їх читачам. Також підкреслює, що він намагався уникати мови, орієнтованої на чоловіків - використовувати безстатеві терміни, адже ця робота просякнута гуманізмом і не повинна ставити чоловіків над жінками.

Цікавим є поділ тексту. Автор ділить книгу на вступ і три великі частини, які, в свою чергу, діляться на розділи і підрозділи. Кожна з цих одиниць поділу має власну назву, яка точно передає зміст написаного. Наприклад, назва вступу говорить сама за себе: «Великі сподівання їхній крах і нові альтернативи».

Також цікавою є логіка викладу. У вступі, Фромм ілюструє крах прогресистської установки Нового часу, як її ще називають - «фаустівської епохи». Або ж нездійснення так званої Великої Обіцянки - крах надій на безкінечне споживання, на повну владу над природою та на безтурботне і щасливе життя. Автор зазначає, що в людей відбувається послаблення інстинкту самозбереження, що повністю ламає всі природні процеси. Ми покладаємось на державних лідерів, які нібито знають «як» і «що» робити для вирішення глобальних людських проблем. Обманюємо себе, вдаючи, що розуміємо як правильно чинити і в який бік краще рухатися.

Не менш правдивою є думка про те, що нескінченна праця веде до божевілля, так само як і суцільне неробство, але в поєднанні вони мають право на життя. Лише в праці людина відчуває себе щасливою, але й відпочиваючи, вона отримує не менше задоволення. Та все ж Фромм вважає, що постійна гонитва за щастям не робить нас щасливими: «Ми - суспільство дуже нещасних людей: самотні, стривожені, депресивні, пригнічені, руйнівні, залежні - люди, які радіють, якщо вбили час, який ми так стараємось заощадити».

Також у вступі Фромм зазначає одну з причин написання цієї книги: «…на сьогодні у нас нема жодних інших моделей суспільного устрою, окрім корпоративного капіталізму, соціал-демократичного чи радянського соціалізму або технократичного «фашизму з усміхненим обличчям». Ця думка підкріплена фактом, що досі було обмаль спроб дослідити реальності нових моделей суспільства і провести експерименти з ним… Проблеми соціальної реконструкції мають стати, бодай частково, предметом такого ж глибокого аналізу з боку кращих інтелектуальних сил сучасності, як це сьогодні спостерігаємо в галузі науки і техніки». З цих слів можемо зробити висновок, що Фромм своєю працею намагався спростити ті упередження про суспільну організацію, які вже так довго існують в нашому суспільстві.

Далі в двох частинах («Усвідомлення різниці між володінням та буттям», «Аналіз фундаментальних відмінностей між двома способами існування») філософ обґрунтовує різницю між володінням та буттям, аналізує їх ґенезу та структуру.

Володіння представляється нормальною функцією нашого життя: щоб жити, ми повинні мати речі. Більш того, ми повинні мати речі, щоб одержувати від них задоволення. Та й як може виникнути інша альтернатива в суспільстві, вищою метою якого є мати і мати якнайбільше. При такому розумінні, навпроти, здається, що сутність буття полягає саме у володінні, що людина ніщо, якщо вона нічого не має.

Фромм думає, що у капіталістичному суспільстві за душу людини борються два принципи (способи існування, ставлення до себе і світу): принцип володіння і принцип буття. На перший погляд, таке розмежування лише на дві категорії видається доволі примітивним та не філософським, адже і так зрозуміло, що людина в своєму житті чимось володіє: майном, речами, тілом; вона є чимось - людиною, громадянином, мислячою особистістю тощо.

Під володінням та буттям Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні зробити його об'єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність, тобто «мати» - визначати буття через володіння чимось. Стосовно ж буття як способу існування, то, за Фроммом, слід розрізняти дві його форми: перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості. «Бути», тобто визначати буття через активність власної екзистенції, небайдужість і самоцінність. «Бути» значить віддавати, жертвувати собою. Людина повинна бути сама собою, розвивати властиві їй якості, а не прагнути до корисливості. Ці міркування Фромма здобувають сьогодні особливу значимість і актуальність.

На думку філософа, домінуючим зараз способом ставлення до світу і себе є спосіб «мати». Людство зажерливо та егоїстично множить свої потреби і самозречено їх задовольняє. На підтвердження цієї думки автор висуває не тільки суб'єктивні психологічні аргументи, але поважні докази із філософії, економіки, теології, політики, філології і навіть екології. Почасти різноманіття ракурсів, яке пропонує Фромм, захоплює. Наприклад, він називає Прогрес новою релігією людства (слово релігія вживається тут «для позначення системи поглядів і дій, якої дотримується певна група людей і яка є схемою орієнтації для індивіда та об'єктом його поклоніння»), якій були принесені великі жертви (урбанізація, екологічні катастрофи, ядерна зброя тощо), але яка зовсім не виправдала сподівань на постійний добробут, технічну всемогутність, незалежність від природи. В цих висновках він спирається на дослідження та М. Месаровича, Е. Пестеля, Е.Шумахера та спостереження А. Швейцера, які виходять з соціальної, політичної та економічної аналітики.

Автор згадує про окремий прояв володіння - інкорпорування - це архаїчна форма оволодіння, прикладом якої може бути поїдання чогось або пиття. Фромм порівнює інкорпорування зі споживанням: «Прагнення проковтнути весь світ є змістом настанов споживацтва. Споживач - це вічне немовля, яке плачем вимагає соски».Споживання можна визначити як форму володіння, і до того ж чи не найважливішу на сьогодні у розвинених країнах. Йому властиві суперечливі риси: з одного боку, воно дає нам відчуття спокою, оскільки те, чим особа володіє, не може бути у неї відібране; але, з другого боку, людина змушена споживати все більше й більше, бо з часом втрачається відчуття задоволення. Сучасні споживачі можуть визначати себе за такою формулою: я є те, чим я володію і що я споживаю.Обговорюючи проблему власності, не можна забувати, що колись людина ставилася до своєї власності дбайливо й ощадливо, користувалася нею доти, доки та могла їй служити. У наш час акцент перенесено на сам процес споживання, і сьогодні людина купує, щоб невдовзі покупку викинути. Придбання - тимчасове володіння і користування - викидання (або за можливості вигідний обмін на крашу модель) - нове придбання, - таким є зачароване коло споживацького підходу.

Фромм вважає, що найвища насолода полягає у володінні не так матеріальними об'єктами, як живими істотами. Особливо яскраво це можна спостерігати в патріархальному суспільстві, оскільки навіть найбідніші представники чоловічого населення можуть бути власниками. Мається на увазі володіння дружиною, дітьми, худобою, щодо яких той відчуває себе господарем.. «Оскільки весь тягар народження дитини падає на жінку, навряд чи можна заперечувати, що у патріархальному суспільстві поява на світ дітей є результатом брутальної експлуатації жінок. Одначе для матерів малолітні діти - також своєрідний вид власності. Отже, виникає замкнене коло: чоловік експлуатує дружину, дружина - малих дітей, а хлопчики, стаючи юнаками, долучаються до старших в експлуатації жінок і так далі».

Фромм вносить певні корективи та уточнення для повнішої характеристики в цій праці принципу володіння і розглядає функцію екзистенційного володіння. «Для існування людей та їхнього виживання необхідно, щоб вони мали і зберігали певні речі, дбали про них і користувалися ними. Це стосується нашого тіла, їжі, житла, одягу, а також потрібних для задоволення наших потреб знарядь виробництва. Таке володіння можна назвати екзистенційним, бо воно закорінене в самій екзистенції (існуванні) людини. Воно являє собою раціонально зумовлене прагнення до самозбереження, на відміну від характерологічного володіння - пристрасного бажання утримати і зберегти, про яке йшлося і яке не є вродженим, а виникло внаслідок впливу соціальних умов на людський рід. Екзистенційне володіння не вступає в конфлікт із буттям; а от характерологічне - входить у такий конфлікт обов'язково. Навіть ті, кого називають «справедливими» і «праведними», повинні мати бажання екзистенційного володіння, оскільки вони є людьми, тоді як пересічна особа бажає володіти і в екзистенційному, і в характерологічному сенсі».

Також автор зачіпає проблему незалежності. Будь-який вільний вияв бажань людини, жадання знань та істини, потреба в любові - все це зазнає різних обмежень. Дорослішаючи, індивід мусить значною мірою відмовитися від незалежності, від потаємних бажань та інтересів, від своєї волі і прийняти волю, бажання, навіть почуття, нав'язані прийнятими в суспільстві стандартами думок. «Суспільство і сім'я як його психосоціальний посередник повинні вирішити важке завдання: зламати волю людини, але так, щоб вона про це не довідалася. За допомогою складного процесу навіювання певних ідей і доктрин, шляхом різних винагород і наказів, а також поширюючи відповідну ідеологію, суспільство вирішує це завдання в цілому настільки успішно, що більшість людей вірять, нібито вони діють із власної волі, не усвідомлюючи, що ця воля їм нав'язана і суспільство вміло маніпулює нею». Можливо, ми так легко змирилися з цим, тому що вважаємо, що кожний новий крок приховує в собі небезпеку, на основі цього можна зробити висновок - люди просто бояться свободи. Але варто уточнити: свобода - це свідомий вибір, а не вседозволеність.

В одному з підрозділів другої частини з такою відвертою назвою як «Принцип володіння і анальний характер» автор цитує Фрейда, який, на його думку, дає чудову відповідь на питання, що ж таке принцип володіння. Фрейд говорив, що всі діти, перед тим як досягти зрілості, проходять етап, названий ним анально-еротичним. Він вважав, що в процесі розвитку цей етап часто продовжує домінувати, що веде до розвитку анального характеру - тобто такого, за якого всі свої сили людина спрямовує переважно на те, щоб мати, берегти і накопичувати речі і гроші. Фрейд пояснював його, як характер скнари, а також вважав що між грішми і фекаліями існує певний зв'язок, а його концепція анального характеру, як характеру, що закляк у своєму розвитку і не досяг повної зрілості є гострою критикою тогочасного буржуазного суспільства. Якому властиві анального характеру якості були зведені до норм моральної поведінки і розглядалися як вияв людського єства. Очевидним є те, що дане явище існує і в теперішньому суспільстві, і також сприймається як нормальний життєвий процес.

Філософ прямо викриває найбільший гріх сучасності - жадібність. Вона традиційно не критикується науковцями, бо вже кілька століть є легітимною підставою прогресу, але на думку Фромма призведе до неминучої духовної і фізичної катастрофи. «Уявлення про незмінне володіння чимось виникає завдяки ілюзії постійності і незруйновності матерії. І хоча мені здається, що я володію всім, насправді я не володію нічим, бо моє володіння об'єктом, контроль і влада над ним - лишень перехідна мить у життєвому процесі».

Розглядаючи питання власності в капіталізмі, варто відзначити, що гаслом людини-власника, особи, яка стала механізмом, додатком до маховика капіталістичної системи є: «Я є те, що я маю» або «Я є таким, яким вам потрібен». Цей «власницький» принцип переноситься на всі сфери буття людини: навчання, віру, любов, дружбу, розуміння інших, владарювання над підлеглими тощо. Фромм пояснює принцип володіння на прикладі зі сфери навчання: «Ті студенти, для котрих принцип володіння є домінуючим, мають на меті триматися того, що вони «вивчали», чи то твердо покладаючись на власну пам'ять, чи дбайливо зберігаючи свої записи. Вони не намагаються створювати чи вигадувати щось нове… Зміст лекцій не стане частиною їхньої власної системи мислення, не розширить, не збагатить її… Студент і зміст лекції так і лишаються чужими один одному, хіба що студент стає власником колекції чиїхось висловлювань…». Також «володіння» починає панувати і в мові. Це можна помітити в суто філологічному плані, наприклад, коли людина приходить до лікаря й починає розповідати свою проблему, частіше за все вона каже: «я маю психічний розлад» замість «я стривожений, стурбований своїм станом» або кажуть: «у мене є кохання» замість «я закохався», тобто більше користується іменниками (абстрактними позначеннями), а не дієсловами (тими словами, що відображають її стан) не усвідомлюючи одного: ні тим, ні іншим, не можна якось матеріально володіти.

Осмислюючи ці проблеми сучасного життя, Фромм послідовно висвітлює думки про розуміння принципу володіння такими світочами як Будда, Христос, Мейстер Екхарт. «Навіщо людині увесь світ, коли вона може душу свою загубити», - проголошує Христос зі сторінок Євангелія від Матвія; Будда говорить про те, що людина зможе звільнитися від страждань тоді, коли перестане бажати наживи (це також стосується і бажання володіти чимось); німецький учений та теолог Мейстер Екхарт у своїх проповідях закликав відмовитися від свавілля і цілком віддатися волі Божій. Але ясно одне, що обивательська свідомість живиться лише тим, що підносить їй масова культура. Обиватель не може піднятися до рівня розуміння й осмислення вчень Будди, Христа, Екхарта і тому виходить порочне коло: у людини з'являються нові потреби, які насправді породжує сучасна індустрія розваг, а духовні потреби (спілкування з друзями, сприйняття якісної музики, розмірковування над книжками тощо) відсуваються навіть не на другий план. І формується складна ситуація: душа прагне одного, а розум і воля спрямовані в інший бік, і так поступово людина відчужується від себе й потрапляє в кризову екзистенційну ситуацію. Якщо не звертати уваги на запити власної душі й гнатися лише за матеріальним накопиченням, то, за Фроммом, на таких людей чекає психіатрична лікарня або самогубство.

Та позбутися розуміння світу й людей, як якогось придатку, речі, які можна купити або обміняти - допомагає фундаментальний гуманістичний принцип буття. Не мало важливою відмінністю від способу «мати», є те, що буття важко, а точніше неможливо точно і повністю описати, до нього можна хіба що долучитися. У структурі володіння правлять мертві слова, у структурі буття - живий досвід, що не надається описові (і, звісно ж, живе і продуктивне мислення).

Цей принцип описували вищеназвані мислителі й релігійні діячі, політики й економісти. Упродовж усієї історії людства були світочі, які спрямовували більшість до принципу буття та шляхів досягнення його у житті. Яскравим прикладом служить діяльність німецького теолога, філософа, лауреата Нобелівської премії миру - Альберта Швейцера. Він намагався жити за принципом буття, наповнюючи його жертовністю, допомогою іншим людям. Те ж саме можна сказати і про Будду, який покинув царський палац, багатства, дружину - заради самозаглиблення, віднаходження істини. Таких прикладів при бажанні можна знайти багато. Але не тільки ці атрибути притаманні буттю як певній формі існування людини в соціумі. Ще одною з ознак буття, за Фроммом, є активність. «Активність - це цілеспрямована соціально визнана поведінка, результатом якої є відповідні соціально корисні зміни». Бути активним означає розкривати свої потенціальні можливості, здібності, талант, розум, творити, намагатися виходити за рамки власної ізольованості. Спрямовувати енергію на самовдосконалення, боротьбу з труднощами, долати атмосферу пасивності, рухатися вперед - це передумови досягнення гармонії в собі й принципи радикально-гуманістичного психоаналізу. «Шлях до буття - це проникнення крізь оманливу видимість до сутності реальності та пізнання цієї сутності». Людина має зірвати маску, щоб намагатися тверезо дивитися на себе та речі навколо, бо інакше вона приречена на конфлікт між зовнішньою поведінкою і внутрішнім життям, ідеалами, думками. Прагнення до реальності спонукає особу шукати істинне «Я» в суспільстві тотальної відчуженості людини від самої себе.

Любов - іще одна ознака принципу буття. Єдино правильним способом вирішення вище згаданих проблем, на думку Фромма, є любов; справжньою цінністю людини філософ вважає здатність до любові, тому що саме вона служить критерієм буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетними, сприяючи переходу від егоїзму до альтруїзму, від володіння до буття, до нового, гуманістичного духу, що характеризується неатеїстичною, неінституціональною релігійністю. Лише кохаючи самовіддано, розуміючи іншу людину з її потребами та приймаючи за неї відповідальність можна по-справжньому наблизитися до реалізації принципу буття, що полягає в тому, аби позбавитися егоцентризму, нарцисизму та інших негативних якостей характеру. Любов має надихати двох людей на творіння, щастя, взаєморозуміння. Той, хто справді любить якусь одну людину, - любить увесь світ.

Отже, повернімося до нашої основної тези: буття належить реальній, а не спотвореній, сповненій ілюзіями картині життя. У цьому сенсі будь-яка спроба розширити сферу буття означає глибше проникнення в реальну сутність самого себе, інших та довколишнього світу. Шлях до буття - це проникнення крізь оманливу видимість до сутності реальності та пізнання цієї сутності. Також варто додати, що страх втратити свою власність є неминучим наслідком відчуття безпеки, яку ця власність дає. Але як щодо страху втратити саме життя? Чи, може, кожен боїться смерті? Чи переслідує нас протягом усього життя думка, що нам доведеться померти? Будда, Ісус і Мейстер Екхарт вчать, що є лиш один спосіб приглушити цей страх - не чіплятися за життя, не ставитися до життя як до власності. «По суті, страх смерті - це не зовсім те, що нам здається, це не страх, що життя закінчиться. Як говорив Епікур, смерть не має до нас жодного стосунку, бо «коли ми є, смерті ще нема, а коли настає смерть, тоді вже немає нас». У такому випадку це вже страх не смерті, а втрати свого володіння: страх втратити своє тіло і своє «Я», своє майно і свою ідентичність». Оскільки в житті ми керуємося принципом володіння, ми маємо боятися смерті. Жодне раціональне пояснення нас цього страху не позбавить. Та навіть у смертну годину його можна послабити, якщо знову згадати про любов до життя і своїх близьких. Спосіб існування, орієнтований на буття, виключає можливість хвилювання і стривоженості, що породжені страхом втрати власності. Якщо я - це те, що я є (а не те, що я маю), ніхто не в змозі погрожувати моїй безпеці і моїй ідентичності. Зникнення страху смерті починається не з підготовки до неї, а з постійного докладання зусиль зменшити вплив власницьких проявів і підсилити прояви буття. У міру вивільнення від жадоби наживи в усіх формах, а особливо від егоцентризму, слабшатиме страх смерті - адже тоді нам не буде що втрачати. При існуванні за принципом буття єдина загроза моїй безпеці прихована в мені самому - це брак віри в життя, у свої творчі можливості, це тенденція до регресу, це властиві мені лінощі й готовність віддати іншим право керувати моєю долею.

Фромм розмірковує про поняття «часу» в бутті і у володінні. Буття існує лише тут і тепер. Володіння здійснюється в часі - минулому, теперішньому або майбутньому. При орієнтації на володіння ми прикуті до того, що нагромадили в минулому, - це гроші, земля, слава, соціальне становище, знання, діти, спогади. Ми є минулим і можемо сказати: «Я - це те, чим я був».

Що ж до буття, воно необов'язково існує поза часом, але час не домінує над ним. Переживання любові, радості, розуміння істини відбувається не в часі, а тут і тепер. Оце «тут і тепер» є вічністю, або позачасовим виміром. Однак вічність не можна визначити як нескінченно тривалий час, хоча саме таке хибне уявлення є досить поширеним.

Поняття минулого, теперішнього і майбутнього, тобто часу, увійшли в наше життя, бо вони відбивають параметри фізичного існування: обмежену тривалість нашого життя, необхідність постійно дбати про свій організм, природу фізичного світу, з якого ми черпаємо все, що потрібно для підтримання життя. Ми не можемо жити у вічності, смертні не в змозі ігнорувати час чи бути йому непідвладними. Але одна річ - рахуватися з часом, а інша - підкорятися йому. Якщо в житті переважає принцип буття, то ми поважаємо час, однак не коримося йому. Принцип буття скидає час із престолу; він перестає бути ідолом, який підпорядковує собі наше життя. Якщо ж перевалює принцип володіння, ця повага перетворюється на підкорення, адже в такому випадку речами є не лише речі, а й усе живе. Час починає владарювати над нами. До того ж час - це не лише час, «час - гроші». Машина має бути використана максимально, і тому вона нав'язує робітнику свій ритм. Час панує над нами саме через машину. Лише у вільний від роботи час є видимість якогось вибору. Але ми зазвичай організовуємо своє дозвілля так само, як і працю, або повстаємо проти тиранії часу, віддаючись абсолютним лінощам. Однак неробство, - якщо непокору часові не вважати ділом, - лише ілюзія свободи, насправді це всього лиш умовне визволення із в'язниці часу.

Наведені вище міркування з очевидністю демонструють, що людям властиві обидві тенденції існування: по-перше, тенденція мати (володіти), потужність якої зумовлена переважно біологічним чинником, інстинктом самозбереження; по-друге, тенденція бути, віддавати, жертвувати собою, яка набуває сили у специфічних умовах людського існування завдяки внутрішньо властивій людині потребі в подоланні самотності через єднання з іншими. Оскільки обидва ці протилежні прагнення живуть у кожній людині, домінування якогось із них визначається типом соціальної структури, її цінностей і норм. Ми повинні вирішити, яку з цих двох потенцій бажаємо культивувати, водночас розуміючи, що наше рішення значною мірою обумовлене соціоекономічною структурою певного суспільства, яка стимулює нас зробити певний вибір.

Без сумніву продуктивним у роботах Фромма виявилось поєднання можливостей теорій Фрейда та Маркса. Цікаво простежити, як висловлений Фрейдом принцип задоволення зберігається у психоаналізі Фромма, але з поправкою на суспільно-економічні висновки Маркса. Звідси постає фундаментальний принцип сучасної цивілізації, який був «викований» у Модерні і з легкістю пережив усі деконструкції Постмодерну - принцип власності. Якщо Фрейд визначив і описав принцип задоволення, то Фромм ускладнив його принципом власності і різко засудив, дозволивши собі відверті оціночні судження.

Остання частина («Нова людина і нове суспільство») - оптимістична, в ній викладаються засновки нової антропології на засадах гуманізму (на перший погляд може здатись, що це тавтологія, але це не так).

У цій частині Фромм, говорячи про суспільство, характер і релігію, вводить термін «соціальний характер»: «Взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери із соціально-економічною структурою я називаю соціальним характером… Соціально-економічні структури впливають на соціальний характер членів суспільства таким чином, що їм хочеться робити те, що вони мусять робити. У свою чергу, соціальний характер справляє вплив на соціоструктуру суспільства, діючи при цьому або як цемент, який надає їй ще більшої стабільності, або, за певних обставин, як динаміт, здатний будь якої миті підірвати її». Простіше кажучи, це стабільна і чітко виражена система орієнтації.

Соціальний характер має певні визначні функції: «задоволення потреб суспільства в певному типі характеру і зумовлених цим характером потреб індивіда, а також задоволення внутрішніх, властивих людині, релігійних потреб». Як уже зазначалося, в цій праці релігія не означає систему, що обов'язково повинна бути якось пов'язана з Богом, це слово вживається тут «для позначення системи поглядів і дій…». Автор пояснює, що, «релігійні установки можуть вважатися складовою структури нашого характеру, бо ми - це те, чому ми віддані, а те, чому ми віддані, мотивує нашу поведінку». Також Фромм наголошує на тому, що «часто індивід навіть не усвідомлює, що насправді є об'єктом його особистого поклоніння, і плутає свої «офіційні» уявлення та погляди зі справжньою, хоча й таємною релігією». Так «по-іншому» автор трактує поняття «релігія», ще раз підтверджуючи, що кожна людина у щось вірить, хай навіть і не усвідомлює цього.

Філософ пояснює, що ми досягли високого рівня розумового розвитку, і вже не підкорюємось інстинктам, а можемо самі здійснювати свідомий вибір. Та все ж це має певні наслідки, адже позбувшись вміння керуватись інстинктами, ми часто не в змозі здійснити цей вибір. «Втративши здатність діяти під впливом інстинктів, але володіючи самосвідомістю, розумом і уявою - новими властивостями, що переважають здатність до інструментального мислення навіть найрозумніших приматів, - людські істоти, аби вижити, потребували системи орієнтації і об'єкта поклоніння». Ось тут і приходить повне розуміння поняття «релігія». Фромм затверджує, що ми просто зобов'язані у щось вірити, бо без певного напряму руху, без «мапи нашого природного і соціального світу» людина не зможе існувати як соціальна істота.

Але однієї лише мапи світу замало, щоб скеровувати себе. Потрібна мета, яка вказувала б, до чого прагнути. «Саме тому ми потребуємо об'єкта спільного поклоніння, в якому було б утілено всі наші прагнення і справжні, а не лише проголошувані, цінності». На підставі цього і виникло таке явище як таємна релігія. Тобто приховування справжніх «ідолів», можливо, свідомо, а, можливо, і ненавмисно. Прикладом може послужити «нова таємна - «індустріальна» - релігія, вкорінена у структурі характеру сучасного суспільства, але релігією не визнана». «Індустріальна релігія» несумісна зі справжнім християнством. Вона ставить людей на рівень слуг економіки і машин, створених їхніми руками. Зміст нового соціального характеру, заснованого на цій релігії - «це страх і підпорядкування могутній чоловічій владі, культивування почуття вини за непослух, розрив зв'язків людської солідарності через пріоритети корисливості і взаємний антагонізм… «Священними» в «індустріальній релігії» є праця, власність, прибуток, влада».

Філософ багато уваги приділяє християнству. Фактично гуманістичність, того зразка, про який часто згадує автор, є породженням християнської антропології з притаманними їй протиставленнями містичного та реального, плотського та духовного. Варто згадати, що цілий розділ першої частини присвячений принципам володіння та буття у Біблії та спадщині Мейстра Екхарта. Звісно, не в останню чергу це зроблено для того, щоб показати як одна з підвалин Західного суспільства (християнство) поступово була нейтралізована і спотворена релігією Прогресу, що стоїть на триєдності необмеженого виробництва, абсолютної свободи та безмежного щастя. Фромм абсолютно впевнений у тому, що якби суспільство розвивалося в дусі Ренесансу, християнства та всеохоплюючої любові, то світ був би ідеальним, але, на жаль, людство обрало головними зовсім інші цінності.

Та з часів «популярності» індустріальної релігії дещо все ж змінилось. Тепер розвивається і міцніє «кібернетична релігія», а з нею і «ринковий характер».

Філософ назвав цей феномен ринковим характером тому, «що в такому випадку людина відчуває себе мов товар. Жива істота стає товаром на «ринку особистостей»». Мета ринкового характеру - якнайповніша адаптація, аби бути потрібним і зберегти попит на себе за будь-яких обставин, що складаються на ринку особистостей. Автор вважає, що люди з ринковим характером не мають навіть власного «Я», на яке можна було б спертися і яке б їм належало. Їхнє «Я» постійно змінюється відповідно до принципу «я такий, який я вам потрібен». Виникає проблема втрати внутрішнього себе (за Фроммом, «криза ідентичності»), адже кожен стає «гвинтиком» величезної системи і перестає усвідомлювати свою неповторність. Автор розглядає соціологічні опитування проведені Маккобі, з яких стає зрозуміло, що більшість опитаних не зацікавлені в своїй роботі і навіть не до кінця розуміють, «що» і «навіщо» вони роблять.

Виробляючи продукти для споживання, даючи простим обивателям задоволення усіх їхніх потреб (навіть тих, про які вони не знали, а їх їм просто нав'язали), ми відвертаємось від запитів власної душі. Для успішності в кар'єрному зростанні потрібно виявляти позитивні якості характеру (тобто надягати маску): доброзичливість, людяність й всіляко показувати, що саме ця людина та її проблема найважливіша для фірми, компанії, банку. В такому стані роздвоєності на роботі ти маєш виявляти певні риси характеру, а всередині ненавидіти ці якості (або не усвідомлювати їхній пагубний вплив і далі обманювати, користуватися довірою інших, заради утвердження успішності в справі), що призводить до психічних розладів або смерті.

«Криза ідентичності в сучасному суспільстві справді є кризою, і вона спричинена тим фактом, що кожен його член став уніфікованим інструментом, чиє почуття ідентичності зумовлене лиш участю в діяльності корпорації чи іншої велетенської бюрократичної організації, оскільки ідентичність примітивних осіб базується на членстві в якомусь клані. Люди з ринковим характером не вміють ні любити, ні ненавидіти. Ці «старомодні» емоції не вписуються у структуру характеру, що функціонує майже повністю на раціональному рівні і уникає будь-яких почуттів, як позитивних, так і негативних, які можуть завадити досягненню основної мети ринкового характеру - продажу та обміну, а точніше - функціонуванню відповідно до логіки «мегамашини», частиною якої вони є».

Фромм роз'яснює: людина втрачає контакт із самим собою, у результаті чого виникає феномен деперсоналізації; її відносини з іншими людьми здобувають функціональний, упредметнений характер. Картина «загальної відчуженості» (Маркс називає ринковий характер «відчуженим»), розгорнута Фроммом, не є в наші дні ні абстрактною, ні утопічною, ні перебільшеною. Суспільні і політичні обставини, що створює людина, підкоряють її собі. Відчужена людина, що вірить, що вона панує над природою, стає рабом речей і обставин. Сьогодні, як думає Фромм, залякане людство зі страхом чекає, чи удасться йому врятуватися або воно потрапить під ярмо створеної їм бюрократії. Хіба можна не вдуматися в застереження Фромма про те, що в інформаційному суспільстві може взагалі зникнути проблема волі людини, його відповідальності, тому що цей світ, якщо він буде викроєний по мірках технократичного мислення, перестане бути людським?

Ринковому характеру відповідає «кібернетична релігія». За «удаваним» християнством криється «матеріальне» язичництво, хоча люди й не усвідомлюють його як таке. Кібернетичну релігію важко описати, бо такий опис можливий лише на основі того, що люди роблять (і не роблять), а не на основі їхніх роздумів про релігію. Найприголомшливішим є те, що людина перетворила себе на бога, створюючи за допомогою техніки «інший світ» замість того світу, який вперше було створено Богом. Інакше кажучи, люди перетворили машину на «Всемогутнього» і, обслуговуючи її, стали подібними до такого бога. Важливо те, що людські істоти уявляють, ніби завдяки науці і техніці стали всевладними. Думка Фромма є справді дійсною, оскільки людство глибоко помиляється, думаючи, що ми є господарями світу.

На противагу ринковому Фромм ставить продуктивний характер (здатність людини любити, використовувати свої сили, здатність до самореалізаці). Життєвими принципами людей з таким характером є гуманістичні норми, орієнтація на буття, їхня історична роль зводиться до завдань моральної просвіти людей, що є, на думку Фромма, головною умовою істинної революції, яка приведе людину до утвердження справжнього буття.

Цікавими є й міркування автора про рекламу, з яких він робить невтішний висновок: «Застосовувані в рекламі і політичній пропаганді гіпнотичні методи є серйозною загрозою психічному здоров'ю, особливо - ясному й критичному мисленню та емоційній незалежності». Він розвінчує механізм нагнітання певних суспільних настроїв: «На новини є попит, і засоби масової інформації визначають, які події є новинами, а які - ні».

Впевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття. Функція нового суспільства - сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: відчуття себе на своєму місці в сфері свого буття; визнання всебічного розвитку людини та її близьких вищою метою життя; відчуття свого єднання з життям, відмова від підкорення будь-кому і будь-кого, від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу, жити в гармонії з нею. «Образ Граду Божого надихав людей пізнього Середньовіччя, що й дало поштовх розквіту тогочасної культури. Розквіт сучасного суспільства пов'язаний із тим, що людей надихав образ Земного Граду Прогресу. Але в нашу добу цей образ перетворився на образ Вавилонської вежі, яка вже починає руйнуватися і під руїнами якої зрештою загине весь світ. Та якщо Град Божий і Град Земний - це теза й антитеза, то єдиною альтернативою хаосу є новий синтез: синтез духовних устремлінь пізнього Середньовіччя з досягненнями постренесансної раціональної думки і науки. Ім'я цього синтезу - Град Буття». В ньому ж і повинна жити людина. Але людина нова.

«Людина - це мета в собі, а не засіб для досягнення цілей іншої людини». Нова людина - та, що здатна нести в собі любов до інших, а також відчувати тепло та співчуття оточуючих, «якщо в ній немає любові, то вона - лише порожня оболонка». Саме любов, на думку Фромма, розвиває активність особистості.

Філософ висуває свої думки з приводу того, як можна «вилікувати» людину і суспільство загалом. Найперше, він виступає за здорове споживання - споживання в міру і лише того, що потрібно. А також згадує про фрейдівську методику лікування хворих, яка полягала в тому, щоб пояснити причини людських страждань їм самим. Тобто, щоб перейти від способу існування «мати» до способу «бути», потрібно починати саме зі змін у собі, але тільки лише зрозумівши причину своєї хвороби, можна вилікуватися. А нова людина з новим світобаченням, іншими цінностями та переконаннями творить справді здорове суспільство.

«Реалізація технічних утопій, наприклад повітроплавання, відбулася завдяки новій науці про природу. Людська утопія месіанського часу - мрія про нове об'єднане людство, яке живе в братерстві й мирі, вільне від економічної детермінації, війн і класової боротьби, - може бути здійснена, якщо до реалізації людської утопії докладатиметься стільки ж енергії, інтелекту й ентузіазму, скільки до реалізації утопій технічних. Неможливо сконструювати підводного човна за описами Жюля Верна; так само неможливо створити гуманістичне суспільство, читаючи книги пророків».

Размещено на Allbest.ru