Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Факультет соціології і права

Реферат з філософії на тему:

«Від теоцентризму Середніх віків до антропоцентризму епохи Відродження»

Аспірантки кафедри математичного моделювання економічний систем

Факультету менеджменту та маркетингу

Диби Вікторії Анатоліївни

Спеціальність: 08.00.11 «Математичні методи, моделі та інформаційні технології в економіці»

Консультант з філософії:

Кандидат філософських наук

Доцент Балакірова С.Ю.

Київ 2016



Зміст

Вступ

1. Ідея Бога в системі світогляду в епоху Середньовіччя

2. Соціокультурні та економічні передумови виникнення антропоцентризму

3. Специфіка антропоцентризму в епоху Ренесансу

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Філософія в Середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази -- особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати.

В середньовічній філософії панувало теоцентричне розуміння людини, суть якого полягає в тому, що походження, природа, цільове призначення і все життя людини визначені Богом. Тіло (природне) і душа (духовне) були протиставлені один одному. Згодом питання про їх співвідношення стало одним із головних в філософській антропології.

У міру переходу до міського способу життя і розвитку промисловості виявляється особлива значимість людини, її своєрідності, її творчої активності. Стала відчуватися гостра потреба в нових поглядах. Багато мислителів вбачали, що новій людині найкраще відповідає антична культурна спадщина, яка в середньовіччі була забута. Мислителі Відродження вважали, що саме ця спадщина насамперед зверталася до людини і до її вмінь ( "Людина - міра всіх речей", один з принципів античної філософії). І це уявлення дало назву цілій епосі, епосі Відродження (Ренесансу), тобто повернення, відновлення античних цінностей. Але в епоху Відродження було вироблено все ж таки новий філософський світогляд, який значно відрізняється від античного, передусім завдяки творчості цілої плеяди видатних філософів, таких як Микола Кузанський, Марсіліо Фічіно, Джордано Бруно, Галілей, Коперник , Леонардо да Вінчі, Мікеланджело.

Розгляд даної теми є важливим для розуміння перехід релігійного світогляду (теоцентризму) до антропоцентризму, яке стверджувало, що людина стає особистістю лише завдяки його активному включенню в соціальне життя. Цьому релігійна філософія протиставляє шлях становлення особистості в об'єднанні людини з Богом.

Епоха Відродження (Ренесансу), що охоплює період з XIV до початку XVII ст., Припадає на останні століття середньовічного феодалізму. Самі діячі Ренесансу протиставляли нову епоху Середньовіччя як періоду темряви і неуцтва. Але своєрідність цього часу швидше становить не рух цивілізації проти дикості, культури - проти варварства, знання - проти незнання, а прояв іншої цивілізації, іншої культури, іншого знання. Епоха Відродження - це переворот в першу чергу в системі цінностей, в оцінці всього сущого і ставлення до нього.



1. Ідея Бога в системі світогляду в епоху Середньовіччя

Середньовіччя - це період зародження і розвитку феодальних відносин, епоха панування релігійного світогляду. Перехід від античності до середньовіччя почався ще у хронологічних рамках античного суспільства. Епоха Середньовіччя починається з 476 року - року падіння Римської імперії.

На початку IV ст. християнство перетворилося на державну, офіційно визнану релігію Римської імперії. Разом з цим поступово формується нова філософія, яка спиралась на фундаментальні ідеї Святого письма. На перших етапах свого розвитку християнство досить негативно ставилось до філософії, оскільки за своїм духовним змістом вона була язичницькою. У підході до цієї проблеми християнські мислителі спиралися на «Послання апостола Павла». Представники патристики свідомо спираються на філософію Платона, неоплатоніків та Аристотеля для систематизації й обґрунтування християнського віровчення. Однак філософський підхід до істини вважався відносним і підкореним більш досконалій формі пізнання - божественному одкровенню. Філософія епохи середньовіччя мала цілком релігійний характер і відігравала роль «служниці теології».

Теологія (від грец. «теос» - Бог, «логос» - вчення, слово) - вчення про Бога, богослов'я, що спирається на священні тексти божественного одкровення [3].

Середньовічне християнське світосприйняття має низку особливих рис. Теоцентризм - ідея єдиного Бога-творця як центральна для християнського світогляду й філософії. Християнство відкинуло всі форми політеїзму (багатобожжя) і проголосило концепцію єдиного особового Бога - монотеїзм. Теоцентризм світогляду доповнюється іншим уявленням про людину. Якщо для космоцентризму античності людина є частиною Всесвіту, мікрокосмом, в якому відображається макрокосм, то християнство відводить людині центральну роль у божественному плані творіння. Людина є центром і володарем природного світу, метою творіння. На відміну від всього створеного, людина - богоподібна істота, свідченням чого є наявність у ній розуму та волі. світогляд антропоцентризм ренесанс

У Середньовічній філософії джерелом всякого буття, блага та краси є Бог. Середньовічний світогляд є геоцентричним. Бог є реальністю, яка створює та визначає все суще.

У християнському світогляді утверджується ідея творіння «з нічого», так званий креаціонізм. Бог творить абсолютно вільно, творить світ з небуття («з нічого» - «ех nihil»), а не «породжує» його і не «виготовляє» його з першоматерії, як це уявлялося у міфології та філософських вченнях минулого. Згідно християнського догмату (Біблії) Бог створив світ з нічого, створив впливом своєї волі, завдяки своїй всемогутності, яка в кожну мить зберігає, підтримує буття світу. Вчення про творіння переносить центр ваги з природного на надприродний початок. Якщо античні боги були споріднені природі, Бог християнства стоїть над природою, по той бік її і тому є трансцендентальним, що знаходяться за межами цього світу, поза свідомістю. Отже, Бог не доступний для звичайного пізнання, так як він трансцендентний, знаходиться за межами світу природи і людини [11].

У середньовічному світогляді панує ідея духовності. Йдеться не лише про Бога як найдосконаліше втілення духовності, але й про людину. Середньовіччя вперше в історії людства звернуло увагу на людину як на особистість, як на духовну, а не тільки природну і тілесну істоту. Антична філософія дійшла висновку про наявність у людській природі душі і тіла. Християнство відкриває ще один «вимір» людського існування - дух. Духовність виявляє себе як міра причетності людини до Бога, міра «обожнення» людини.

Однак Бог сам відкриває себе людям, які вірять в його існування. Результатом його одкровення є Біблія. Осягаючи її зміст, можна усвідомити те, що являє собою Бог. Що стосується створеного Богом світу, то його пізнання за допомогою розуму є можливим.

Християнство відкриває віру як особливий стан людської душі (в античні часи віра розумілась як «недорозвинене» знання). «А віра - то підстава сподіваного, доказ небаченого», [2, c 56] (вона є впевненістю у тому, що по той бік видимого світу є світ «небачений», світ божественного буття. Віра виявляє себе як спрямованість волі, а не розуму. Cередньовічні мислення і світогляд мають символічний характер: усі речі відкривають не власну природу, а прихований у них вищий, потойбічний сенс. Кожне явище є символом, що вказує на істини віри, на релігійні цінності.

На вершині середньовічного інтелектуального мислення знаходиться Фома Аквінський. Відповідно до Фоми Аквінського, «є деякі істини, які перевершують як завгодно потужний розум: наприклад, Бог єдиний в трьох особах. Інші істини цілком доступні розуму: наприклад, що Бог існує, що Бог єдиний і подібні до цього ». Фома Аквінський вперше ввів розходження істин факту і віри, яке широко поширилося в релігійної філософії.

Бог - діюча і кінцева причина світу, світ створений Богом «з нічого»; душа людини безсмертна, його кінцева мета - блаженство, яке можна отримати в спогляданні Бога в потойбічному світі; сама людина теж творіння Боже, а за своїм становищем - проміжна істота між тваринами і ангелами[17].

В цілому вплив Фоми Аквінського на європейську культуру важко переоцінити, оскільки саме він синтезував християнство і ідеї Аристотеля, гармонізувавши співвідношення віри і знання. У його концепції вони не протистоять один одному, а зливаються в ціле, що досягається припущенням можливості раціонального осягнення суті універсуму, створеного Творцем.

Найповніше філософсько-антропологічні погляди Середньовіччя представлені в працях Августина Блаженного. Він стверджував, що людина - це душа, яку вдихнув у нього Бог. Тіло, плоть - зневажені і гріховні. Душа є тільки у людей, тварини її не мають. Людина повністю і цілком залежить від Бога. Людина створювався Богом як вільна істота, але, зробивши гріхопадіння, сама обрала зло і пішла проти волі Бога. Так виникає зло, так людина стає невільним. З моменту гріхопадіння люди зумовлені до зла, творять його навіть тоді, коли прагнуть робити добро.

Головна мета людини, вважав Августин, - порятунок перед Страшним Судом, спокутування гріховності роду людського, беззаперечна покора церкви як «граду Божому»[1].

Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості -- античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення. Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

Ще у кінці V -- на початку VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи «семи вільних мистецтв», в обмеженому вигляді -- тридоріжжя, чотиридоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки -- схоластика. Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких формується класичний вид схоластики[14].

Схоластика -- це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, що полягав переважно у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів і Біблії та виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед -- у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Значного впливу схоластика зазнала з боку антично-грецької діалектики, а також науки та логіки в розумінні Аристотеля.

Схоластику поділяють на ранню, зрілу та пізню. Існує також, схожий на досократський період, досхоластичний період, який датується VI -- IX ст. Рання схоластика (XI--XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). У цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків. У принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.).

У ранній схоластиці домінує суперечка про універсалії: що більше належить до сутності -- одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються перед окремим речами. Номіналісти (послідовники Аристотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні поняття не більше, ніж сформовані в голові людей (від лат. «номен»). Отже, універсалії створюються після речей. Згідно із таким вченням, Божа трійця повинна складатися із трьох осіб. Варто звернути увагу на наступну термінологічну деталь: реалісти були б ідеалістами, а номіналісти -- реалістами. Синтез був запропонований Абеляром (концептуалізм) -- універсалії знаходяться в окремих речах як їх властивості (лат. «in rebus»), а за їх межами як поняття духа (для Бога вони є перед речами, а для людини після речей) [16].

У період зрілої схоластики (XII--XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся аристотелізмом. У цей період домінують вчення Фоми Аквінського, учня Альберта Великого, який у своїй системі багато в чому йде за вченням Аристотеля.

Пізня схоластика (XIII--XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, притаманної авероїзму, яка руйнує «гармонію» віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології. Розмежування віри та розуму як окремих речей можна також обґрунтувати тим фактом, що освіту здобувало все більше людей, не пов'язаних з церквою.

Патристика -- у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. У теології -- це сукупність вчень отців церкви та авторитетних церковних письменників 1-8 століть (патрологія при цьому розглядається як наука про патристику, що включає також відповідні філологічні, джерелознавчі, текстологічні, історичні аспекти).

Філософія Середньовіччя не тільки започатковується в античному світі, а й має в його межах свою класику -- і саме нею є патристика. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень 1-8 століть, коли їхні представники -- Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин Аврелій захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З 3 століття патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду -- філософії, використовує неоплатонізм для обґрунтування християнського віровчення.

В теології патристика є частиною догматики (часто як історія догми) чи патрології (як один з об'єктів дослідження). Іноді патристика ототожнюється з патрологією. У Православній Церкві поширене (однак не загальноприйняте) розуміння патристики (і, відповідно, патрології) не як класичного періоду розвитку богословської думки, а як сукупності богословських учень взагалі, тобто без завершення періоду у 8 столітті. Тому у православній літературі можна іноді зустріти терміни «давньоруська патристика», «румунська патристика», «патристика 19 століття» і под. Це робиться з метою підкреслення єдності і тяглості богословської думки в Церкві[5].

Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед -- з філософією гностицизму). Починаючи з 3 століття, патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обґрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм -- визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Людина патристикою тлумачиться як Божа істота, чия істинна і первісна сутність була викривлена після гріхопадіння. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога (богопізнання), спонукання рухатися цим шляхом задля досягнення єдності з Богом (теозис), що єдине може повернути людину до її первісного «негріховного» стану.

Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази -- особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати[3].

Таким чином, в середньовічній філософії панує теоцентричне розуміння людини, суть якого полягає в тому, що походження, природа, цільове призначення і все життя людини визначені Богом. Тіло (природне) і душа (духовне) протиставлені один одному. Згодом питання про їх співвідношення стало одним із головних в філософській антропології.

2. Соціокультурні та економічні передумови виникнення антропоцентризму

Філософія Відродження. XІV-XVI ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (від фр. renaissance -- відродження). Цей термін вживається на означення періоду відродження античної культури під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті Західної Європи. Але надто спрощено було б вважати, що поняття Відродження відбиває лише смисл тієї епохи і що в духовному житті спостерігається механічне перенесення на тогочасний ґрунт культурного надбання античності[8].

Відродження, або Ренесанс, -- одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Термін Відродження був уведений Джорджо Вазарі (1511 -- 1574) -- видатним італійським живописцем, архітектором та істориком мистецтва XVI ст.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV -- початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Передусім Відродження розпочалося в Італії і в XIV -- першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного руху припадає на кінець XV -- першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії -- кінець XV -- початок XVII ст[9].

Найповніше і найпослідовніше еволюція Відродження проходила в Італії. Відродження -- це могутній культурний рух у межах XIV -- початку XVII ст., в ході якого відбулося подолання духовної диктатури і деспотії церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнення людей до щасливого життя, а також нова система національних літератур, нова філософія і наука; небувалого розквіту досягло у ту пору мистецтво.

Епоху Відродження можна визначити як перехідну. Коли традиції середньовіччя стикаються з традиціями Нового часу. В цей час не створювалися великі філософські системи, характерні для більш пізнього часу, однак було запропоновано безліч шляхів розвитку знання, які вплинули на подальшу епоху.

З XV ст. називається перехідна в історії Західної Європи епоха Відродження, яка створила свою блискучу культуру. В області економіки йде розпад феодальних відносин і розвиток зачатків капіталістичного виробництва; розвиваються багатющі міста-республіки в Італії. Одне за одним ідуть найбільші відкриття: перші друковані книги; вогнепальну зброю; Колумб відкриває Америку; Васко да Гама, обігнувши Африку, знайшов морський шлях до Індії; Магеллан своїм навколосвітніх подорожжю доводить кулястість Землі; виникають географія і картографія як наукові дисципліни; вводяться символічні позначення в математиці; з'являються наукова анатомія і основи фізіології; виникає «ятрохімія», або медична хімія, яка прагне до пізнання хімічних явищ в людському організмі і до вивчення ліків; величезних успіхів досягає астрономія[10].

Зміни в галузі військової техніки призвели до загибелі лицарського стану. У той час як середньовічний світ визначався ієрархією станів і пануванням церкви, в епоху Відродження був здійснений перехід до нового динамічному суспільству, почалося формування держав.

Але найголовніше - була зламана диктатура церкви. Саме це стало найважливішою умовою розквіту культури в епоху Відродження.

Світські інтереси, повнокровна земне життя людини були протиставлені феодальному аскетизму, «потойбічного» примарного світу. Петрарка, невтомно збирав стародавні рукописи, закликає «зцілити криваві рани» своєї рідної Італії, зневаженої чоботом іноземних солдатів і роздирається ворожнечею феодальних тиранів. Боккаччо в своєму «Декамерон» висміює розпусне духовенство і дармоїдство дворянство, прославляючи допитливий розум, прагнення до задоволень і кипучу енергію городян. Сатира «Похвала глупоті» Еразма Роттердамського, роман «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле, дотепні, повні знущання і глузування «Листи темних людей» Ульріха фон Гуттена висловлюють гуманізм і неприйнятність старої середньовічної ідеології.

Перший етап розвитку філософії епохи Відродження пов'язаний з переважанням інтересу мислителів до проблем устрою людини в світі, який розглядався як центр світобудови і творець самого себе. Встановлюється свого роду культ людини творця.

Біля витоків філософської культури Ренесансу стоїть велична постать Данте Аліг'єрі (1265 - 1321). Данте був видатним поетом і мислителем. Він відомий громадськості як автор "Божественної комедії" і трактатів "Бенкет" і "Монархія", що заклав в своїх творах основи нового гуманістичного вчення про людину. Данте боровся проти феодальних привілеїв і світської влади церкви. За це він поплатився довічним вигнанням. Показово, що поштовх до створення нового світогляду виходив не від філософа-професіонала, а від поета, що вийшов з середовища людей, які усвідомлюють необхідність змін в житті[5].

У своїй творчості Данте був найтіснішим чином пов'язаний із сучасною йому філософією, теологією, наукою. Він сприйняв різноманітні течії тогочасної філософської культури.

Постає перед читачем "Божественної комедії" картина світу за своєю структурою ще цілком середньовічна. Справа тут не тільки в успадкованої від античності геоцентрической космології, згідно з якою Земля є центр всесвіту, а й в тому, що творцем світу і його організатором вважається Бог. І все ж картина світоустрою, в порівнянні з Біблією і уявленнями філософів раннього Середньовіччя значно ускладнена і ієрархічно влаштована більш докладно і детально.

Що стосується призначення людини, то Данте бачить його не в подвижництві заради зречення від світу і відходу від мирських турбот, а в досягненні вищої межі земного досконалості. І нагадування про стислості земного існування, і посилання на божественне походження людини служили не твердженням нікчеми людини в його земному існуванні, а обгрунтування призову до "доблесті і знання"[9].

Так, віра в земне призначення людини, в його здатність власними силами зробити свій земний подвиг дозволила Данте створити в "Божественної комедії" перший гімн гідності людини. Данте відкриває шлях до нового гуманістичного вчення про людину.

Провідною тенденцією епохи Відродження був гуманізм - рух, який боровся за широке літературне і художнього освіту і апелювати до античного понятіюhumanitas - «освіченість», коли ступінь освіченості була одночасно мірилом гідності людини.

Величезний вплив на розвиток ідей гуманізму надали чудові італійські живописці, скульптори і архітектори Леонардо да Вінчі і Мікеланджело Буонарроті. Свої творіння - твори живопису, скульптури і архітектури, роботи з математики, біології, геології, анатомії Леонардо да Вінчі присвячує людині, його величі. Як автор «Таємної вечері», «Джоконди» і ряду інших всесвітньо відомих шедеврів, він надав могутній вплив на гуманістичні принципи естетики епохи Відродження.

Мікеланджело Буонарроті в своїх полотнах «Оплакування Христа», в розпису зводу Сікстинської капели у Ватикані, в статуї «Давид» стверджував фізичну і духовну красу людини, його безмежні творчі можливості.

Вся культура Відродження, її філософія наповнена визнанням цінності людини як особистості, його права на вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Стверджується новий критерій оцінки суспільних відносин - людський. На першому етапі гуманізм епохи Відродження виступив як світське вільнодумство, що протистоїть середньовічної схоластики і духовному пануванню церкви.

Далі, гуманізм епохи Відродження затверджується через ціннісно-моральний акцент філософії і літератури. Вже простий перелік робіт філософів епохи Відродження дає уявлення про це: «Про перевагу і перевагу людини» - Фаціо, «Про насолоду як істинному благо» - Лоренцо Валла, «Про благородних вдачі і вільних науках» - Верджера, «Про гідність» - Манетти , «проти лицемірства» (два різних трактату з цією назвою, написані Леонардо Бруні і Поджо), «Про шляхетність законів і медицини» - Салютати, «Про засоби проти щасливою і нещасливої ??долі» - Петрарка і т.д[14].

Гуманістичний рух, розпочате в Італії в XIV ст. Франческо Петраркою (1304-1374) і Джованні Боккачо (1313-1375), поширилося по всій Европі. Італійська філософія епохи Відродження була нерозривно пов'язана з гуманістичним рухом і відзначена новим прочитанням Платона і Гребля. Велику роль зіграло в цьому відкриття Козімо Медічі (1389-1464) Платонівської Академії (тисяча чотиреста п'ятьдесят-дев'ять), душею якої був Марсіліо Фічіно (1433-1499). Фічіно перевів на латинську мову багато праць Платона та інших Древньогрецьких філософів. Завдяки цим перекладам і творам самого Фічіно платонізм поширився по всій Європі. Іншим значним представником ренесансного платонізму є Джованні Піко делла Мірандола (1463-1494).

Які ж основні риси філософії епохи Відродження? По-перше, це заперечення «книжкової мудрості» і схоластичних сперечань на основі дослідження самої природи, по-друге, використання насамперед матеріалістичних творів філософів античності - Демокріта, Епікура; по-третє, тісний зв'язок з природознавством; по-четверте, дослідження проблеми людини. Перетворення філософії в антропоцентричну за своєю спрямованістю. Дослідники розрізняють два періоди в розвитку філософії епохи Відродження: реставрація і пристосування античної філософії до вимог нового часу - XV ст. Та виникнення власної своєрідною філософії, основною течією якої була натурфілософія - XVI ст.

Звертають на себе увагу філософські погляди італійського гуманіста Лоренцо Валла (1407-1457). Він створив етичне вчення, одним з джерел якого стала етика Епікура. Основа всіх роздумів Лоренцо Валли на теми етики - це думка про прагнення всього живого до самозбереження і виключенню страждань. Життя - найвища цінність. а тому весь процес життєдіяльності повинен бути прагненням до насолод і блага, як почуттю радості[14, 15].

Валла відмовляється розглядати людину в дусі аристотелевско-томистской традиції, згідно з якою людина вважався причетним Богу через двоїстий характер душі як нерозумною і розумної, смертної і безсмертною. Валла вважає, що душа є щось єдине, хоча і виділяє такі її функції, як пам'ять, розум, воля. Всі здібності душі розпізнаються у відчуттях: зір, слух, смак, нюх і дотик. Валла - сенсуаліст: він вважає відчуття єдиним джерелом пізнання світу і моральної діяльності.

Відчуття мають основне значення і в його етичному вченні. Він намагається осмислити такі почуття, як подяку, розташування до людини, насолоду, гнів, жадібність, страх, мстивість, жорстокість та ін. Насолода визначається Валло, як «благо, до якого всюди прагнуть і яке полягає в задоволенні душі і тіла», і саме насолода оголошується «вищим благом».

Лоренцо Валла підкреслює відмінність між тим, як він розуміє вище благо, і тим, що під вищим благом розуміє Августин. У Августина вище благо - це блаженство, пов'язане з пізнанням вищих абсолютних істин і самого Бога. У Валли вище благо - це будь-який насолода, одержувана людиною в своїй життєдіяльності, якщо воно є його життєвою метою. У роботах Валли ми зустрічаємо такі поняття, як «приватне благо», «особистий інтерес». Саме на них будуються відносини людей в суспільстві

3. Специфіка антропоцентризму в епоху Ренесансу

В епоху Відродження людська особистість переважно є творчою, вона як би переймає на себе творчу функцію Бога і здатна опанувати і собою, і природою. Людина уособлює собою творче начало, будь це мистецтво, політика, релігія і навіть технічний винахід. Людина могутній подібно Богу, вважає Фичино. Якщо так, то він здатний реалізувати межа всякої розумності і краси. Але як? Яким чином домогтися цього?

Свої творіння людина реалізує в тілесному. Тут діячі епохи Відродження відновлюють античну тенденцію розгляду в єдності духовного і тілесного. Причому мається на увазі, що творіння є максимально досконалим. Але досконале є красивим. Людина епохи Ренесансу - це не просто творець, а творець і художник одночасно. Він і художник в мистецтвознавчому сенсі, тобто живописець, музикант, і творець в естетичному сенсі взагалі. Досить часто багато талантів притаманні одній і тієї ж людині. Так Леонардо да Вінчі був живописцем і винахідником, Мікеланджело - живописцем і поетом. І обидва вони внесли істотний внесок у розвиток філософії[15].

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси -- характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Антропоцентризм -- різновидність телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм -- це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини.

Антропоцентризм, та ще в такому артистичному вигляді, в якому він існував в епоху Ренесансу, звичайно ж, не міг не сприяти розвитку гуманізму, який визнавав цінність людини як особистості, його права на свободу, щастя і розвиток. Гуманізм мав тривалу передісторію в Античності і Середньовіччі, але як широкий громадський рух він складається вперше саме в епоху Відродження. Принцип гуманізму знаменує собою переворот у всій культурі і відповідно світогляді людства.

Добре відомо, що Ренесанс був не просто періодом відновлення духовної спадщини античності, але і епохою звеличення людської діяльності, тобто в такому граничному горизонті, в якому людина починала усвідомлювати себе як творця і суб'єкта свого життєвого призначення. Художня творчість, філософське і наукове мислення у все більш зростаючій мірі залучалися в формували сферу антропоцентричного світогляду, яке вже в особі Петрарки свідомо протиставляло себе середньовічному теоцентризму і властивої йому вченості. З Петрарки починається час усвідомленого самотворення особистості в її власній творчості. У орієнтації на затвердження антропоцентризму відроджувалася риторика Колюччо Салютаті, Леонардо Бруні та Поджо Брачволіні, що виражає становлення історичної свідомості і тим самим нове ставлення до навколишньої реальності людини, здійснювалася інверсія античних ідей щодо тілесних потреб в особі Лор.ено Білги та Анджело Полініано.

У «Речі» Піко тема центрального положення людини у світі стає темою абсолютності людини в її досконалої свободи. У вченні Піко людина - поза будь-якою ієрархії. Людина, що містить в собі "насіння будь-якого можливого життя, є мікрокосмос всього Всесвіту. Людина має єдину умову - відсутність будь-яких умов, свободу. [3]

Однією з форм вираження цього перевороту було протистояння схоластики, яка піддавалася критиці і осміянню. Суперечка була принципова - про новий моральний ідеал і шляхи його втілення в життя. Традиційна християнська етика бачила вершину моральної досконалості в причетності Богу, в ім'я чого величається аскетичний подвиг придушення природних прагнень людини [12].

Поняття "гуманізм" (лат. humanism -- людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому -- це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому -- це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів -- гуманісти.

Згідно з італійськими гуманістів, природа людини гідна всілякої реабілітації, вона навіть стає вищим критерієм для оцінки людських пристрастей. Гуманісти відроджують ідеали античних епікурейців, але без їх спокійного і пасивного ставлення до життя. Питання стоїть про благородство людини, про істинну шляхетність. Це питання поставив ще Данте. Благородство людини полягає не в чужій славі, навіть якщо цією славою є слава Бога, не в величі роду і не в скупченні багатства, а в доблесті духу. Всі люди отримують одне й те саме від природи, кожний не менше, ніж сини царів і імператорів, справа полягає лише в тому, щоб довести свою доблесть і благородство до досконалості, будь то в науці, мистецтві чи в виробничій діяльності [13].

В епоху Відродження схоластичній релігії протиставляється право на істину і пошук її; догматизм, схиляння перед авторитетами піддаються різкій критиці. Подвигам священнослужителів все частіше протиставляють звичайну працю. Але той, хто трудиться, має право на багатство. Валла резонно ставить запитання: "... Якщо я можу жити непорочно в багатстві, навіщо мені прирікати себе на бідність?" [5, c. 56]. Обітницю бідності гуманісти заперечують, але не збираються прославляти і багатство, розкіш, але вони послідовно захищають приватний інтерес, індивідуалізм.

Таким чином, гуманізм Відродження орієнтується на вільнодумство і відповідно справедливе улаштування суспільно-державного життя. Останнє найчастіше передбачалося досягати на демократичних засадах, в рамках республіканського ладу. Але самі благі наміри не завжди гармоніюють з дійсністю. Прагнучи до подолання роздробленості, виступаючи проти феодальних міжусобиць в тогочасній Італії, Нікколо Макіавеллі, автор знаменитого "Государя", допускав для досягнення мети використання варварських засобів, що вже навряд чи узгоджується з передовими ідеалами етики гуманізму епохи Відродження.

Не бачачи перспектив для якнайшвидшої реалізації своїх ідей в існуючій соціально-політичній обстановці, деякі мислителі стали звертатися до утопій. Так з'явився утопізм Т. Мора і Т.Кампанелли. Кампанелла виступає з позиції утопічного комунізму. Сама поява творів утопістів, а це були аж ніяк не рядові письменники, вказує на те, що ідеали Відродження не були позбавлені внутрішніх протиріч[9].

Одним з найвпливовіших та найвизначніших філософів епохи Відродження був Микола Кузанський, який був oдним з пeрших, хто започаткував новий сучасний спосіб мислення, який пoчав фoрмуватися нa мeжі Сeредньовіччя тa Рeнесансу. Загалом, він нe пiдкорявся систeмі сeредньoвічного тeологічного кoнтрактату. Він відкидає не тільки авторитет Арістотеля і його середньовічних інтерпретаторів, але і сaм мeтод схолaстичного «пiзнання» Бoга і свiту [4]. Але цікаво те, що він хоч і неоднозначно ставився до античних філософських надбань, та все ж використовував деякі погляди античних філософів у розробці свого філософського бачення. Зокрема, Піфагора, Демокріта, Платона, Арістотеля. Це невеликий список античних філософів, яких цитував Микола.

Математичні ідеї, які були розроблені Кузанським, можна сказати, були натхненні творами Піфагора, Боеція, Прокла. Принцип «все у всьому», який був сформований Кузанським є своєрідним відображенням ідеї Анаксагора, згідно якої кожна існуюча річ може містити в собі всі інші речі. Варто зазначити, що найбільше на його філософію вплинув Платон та ідеї неоплатоніків. Таке звернення до минулого у XV ст. було своєрідним виявом вільнодумства. Прихильність до платонізму простежувалась у багатьох гуманістів того часу.

Ставлення Миколи Кузанського до середньовічної філософії було більш складне. Зокрема, до філософії Фоми Аквінського. Від філософської традиції Середньовіччя філософ успадкував проблему відносин Бога та світу. Але він в якійсь мірі критикував раціональність філософської думки того часу. Вiдхід вiд схoлaстики обумовлен не тільки впливом містичних течій минулого, а і його гуманістичними зв'язками і симпатіями. Миколі Кузанському дуже подобалась антична культурна спадщина, яка певною мірою і вплинула на його духовність. Він «полював» за стародавніми рукописами і розміщував їх у oднoму з німeцьких мoнастирів.

Розглядаючи філософію Миколи Кузанського, можна сказати, що в нього дещо цікаве і відмінне від інших розуміння Бога. Він розглядав Його швидше з філософської точки зору, а не з релігійної. І загалом, розглядаючи підхід до проблеми Бога та світу у філософа був філософський. Нескінченний єдиний початок всього, прихована сутність всього - Бог, за вчення Кузанця. Отже, Микола Кузанський, відкидаючи термінологію Священного Писання, ставить проблему Вищого Розуму не стільки як теологічну, скільки як, власне, філософську проблему. При цьому йдеться про співвідношення кінцевого світу, світу кінцевих речей з їх нескінченною сутністю, з нескінченною, безмірно великою першоосновою. Осягнення нескінченного буття в його співвідношенні з буттям кінцевим є глибоко філософська проблема [5].

У Кузанського існує поняття процесу переходу від Бога до світу. Але важливо зазначити, що це у його філософії не є актом творення світу з нічого. Також, використовуючи вчення неоплатоніків, філософ не акцентує увагу на тому, що цей процес можна назвати еманаціє. Тим не менше, це не є процесом закінчення Бога там, де починається світ людини. Це дуже важливий процес, який дозволяє розрізнити світ Бога та світ людини, а також дозволяє реальний перехід з одного в інший. Його Микола Кузанський називає «Розгортанням». «Саморозгортання» абсолюту веде до глибшого розуміння світу як єдності, до подолання ієрархічних уявлень про світ. Однак, божественна першооснова не знаходить свого вичерпного втілення в світі природи: Кузанец підкреслює, що «ніяке створення не є в сенсі акта все те, чим воно може бути, так як творча потенція Бога невичерпується в його творах». Бог є все, але він «є все в згорнутому вигляді». [5]

Цe і є центрaльною прoблемою філoсофії Микoли Кузaнського - прoблема спiввідношення Бoга та свiту. Але йoго теoцентризм являє собoю явище нове і абсoлютно чужe всiй трaдиції серeдньовічного кaтoлицького бoгoслов'я. На противагу вченню Фоми Аквінського про «знання про Бога» Микoла Кузaнський прoтиставляє концeпцію «вчeного нeзнання». «Вчене незнання» - перша праця філософа, яка була написана у 1440 році [4]. Загалом у цій праці містяться його основні ідеї: ідея взаємозв'язку всіх природних явищ, вчення про нeскінченність Всeсвіту і прo людину як про мікрокосмос, ідея збігу протилежностей. Вже у цій праці простежувались його пантеїстичні погляди. Вчене незнання не є відмова вiд пiзнання свiту і Бога, це не відхід на позиції скептицизму. Йдеться про неможливість висловити повноту пізнання в термінах схоластичної фoрмальної лoгіки, прo склaдність і суперечність самого процесу пізнання.

Філософська антропологія Кузанського нерозривно пов'язана з його христологією. Христос є граничним виразом людської досконалості, тим конкретним максимумом, до якого прагне у своєму становленні людська природа. Христос у Кузанського не стільки спаситель заблудлого роду людського, скільки вираз його безмежних можливостей, реальне втілення людської величі й досконалості. Саме в особі Христа набуває реальності призначення людини бути конкретним максимумом світу, універсальною мірою усіх речей.

Христос у Кузанського -- це реалізоване людство, його поняття і сутність. Тому він відповідає кожній людині у її прагненні до максимальної досконалості. Очевидно, що Кузанський зміщує акценти, розуміючи Ісуса Христа не стільки як боголюдину, скільки як людину -- бога. Принаймні він вказує на рівноправність двох протилежних процесів; піднесення людства через Христа до рівня Бога і втілення Бога в людській подобі. Лише "прийнявши в себе людяність", Бог через цю людяність стає конкретно кожною річчю [7, с. 151].

Тобто Кузанський всіляко підкреслює значення людини, її особливу роль у світі: лише завдяки людині світ досягає максимуму досконалості і єднається з Богом, а Бог знаходить шляхи для єднання зі світом. Таке розуміння людини не мало нічого спільного з тим її приниженням, що пропагувалося церквою, з тим аскетичним ідеалом, який був вироблений середньовічним християнством. Вчення Кузанського про вільну і досконалу людину, що є вищим ступенем у розвитку Всесвіту, фактично збігалося з гуманістичним ідеалом, з поглядами інших філософів -- гуманістів.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження -- епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва замальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і замальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.Розвиток виробництва, нові суспільні відносини вимагали нової, ініціативної людини, яка почувала б себе не часткою, представником певного соціального стану чи корпорації, а самостійною особистістю, що представляє саму себе.

Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є також її гуманізм[16].

Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил -- ні природи (античність), ні Бога (середні віки).

Висновки

Епоха Відродження займає особливе місце в історії західноєвропейської культури. Вона знаменує вододіл, який пролягає між двома якісно різними типами культури - традиційної, властивої середньовічному Заходу, і модерної, властивою сучасному західному суспільству.

З Відродженням пов'язують формування гуманістичного світогляду, який проголосив в якості вищої цінності людини, її гідності, свободу і права. Людина розглядається як центр світобудови, а решта світу пізнається й оцінюється тільки крізь призму людського буття. Така позиція називається антропоцентризм.

Відродження - філософські та соціологічні вчення в епоху становлення раннього буржуазного суспільства (в основному в Італії) 14-17вв. Офіційною філософією в цю епоху залишалася схоластика, але виникнення культури гуманізму, значні досягнення в галузі природознавства призвели до того, що філософія перестала грати роль служниці богослов'я і перспектива її розвитку набула антисхоластичні спрямованість. Перш за все вона проявилася в етиці - відновлення етичних навчань стоїцизму (Петрарка) і епікурізма (Балла), спрямованих проти християнської моралі.

Найбільшу роль у філософії епохи відродження зіграли натурфілософські концепції (Бруно, Кордан, Парацельс), що свідчили про крах схоластичних методів осмислення природи. Найбільш важливими результатами цього природничо-наукового напрямку в філософії були: методи експериментально-математичного дослідження природи; детерміноване тлумачення дійсності, протилежне теологічному; формулювання наукових, вільних від елементів антропоморфізму (наділення суб'єктів, з якими людина стикається у своєму житті, людськими якостями) законів природи (Галілей в механіці). Визначальними рисами натурфілософські напряму - метафізичне розуміння останніх (неподільних) елементів природи як абсолютно бескачественних, неживих; відсутність історичного погляду на природу і в зв'язку з цим деистическая непослідовність (деїзм припускає наявність бога, як безособової причини буття, що не бере участь в подальшому розвитку світу), яка зберігає відокремлений положення бога в нескінченному світі.

У боротьбі із середньовічним теоцентризмом на перший план культури відродження виступають гуманістичні, антропоцентричні мотиви. Антропоцентризм - принцип, згідно з яким людина є центр всесвіту і мета всіх відбуваються у світі подій. Гуманізм - відображаються антропоцентризм, який виходить з людської свідомості і має своїм об'єктом цінність людини. Презирство до земного єства замінюється визнанням творчих здібностей людини, розуму, прагненням до земного щастя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає розмірковувати про самого себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про сенс і мету свого буття. Ці міркування мають завжди конкретні історичні та соціальні передумови, гуманізм по своїй суті завжди висловлює певні соціальні, класові інтереси. Гуманізм ренесансу проявлявся в революційних ідеях, звернених на внутрішню, земну ((божественність »людини, в залученні людини до життєвої активності, в утвердженні віри людини в себе. У вузькому сенсі слова гуманізм визначається як ідейний рух, змістом якого є вивчення та поширення античних мов , літератури, мистецтва і культури. Тому італійський гуманізм характеризується як літературний, філологічний.

Філософія періоду Відродження підірвала позиції схоластичного мислення, затвердила пантеистический підхід в натурфілософії і тим самим створила підгрунтя для раціоналістичної філософії Нового часу.



Список використаних джерел

1. Августин Аврелий (Блаженный). Творения / С.И.Еремеев (сост. и подгот. текста к печати. - СПб.: Алетейя; К.: УЦИММ - Пресс, 1998. - Т.1: Об истинной религии. - 1998. - 742 с.; Т.2: Теологические трактаты. - 1998. - 750 с.

2. Августин Аврелий (Блаженный). Энхиридион, или о вере, надежде и любви / Пер. с латин. - К.: УЦИММ - Пресс, ИСА, 1996. - 414 с.

3. Александрова О.В. Філософія Середніх віків та доби Відродження: Підручник. /О.В. Александрова - Київ: Вид. ПАРАПАН, - 2002. - 172 с.

4. Антология мировой философии: Возрождение. / Мн.: Харвест; М.: ООО «Издательство АСТ», 2001. - 928 с.

5. Бродецький О. Д. Ренесансна трансформація релігійної філософії: метафізичний та етичний аспекти./ Бродецький О.Д.// Людинознавчі студії. - 2011. - Сер. 24: Філософія С. 170-186.

6. Бруно Дж. Изгнание торжествующего зверя/ Бруно Дж. / Пер. с итал. - Самара: АГНИ, 1997. - 400 с.

7. Бруно Дж. О героическом энтузиазме./Бруно Дж. - К: Новый Акрополь, Бронт, 1996. - 288 с.

8. Бутенко Р.К. Відродження в історії європейської цивілізації: навч.-метод. посіб./ Бутенко, Р. К.,. Іржавська А. П. Київ: УЦИММ - Пресс, 2014.

9. Гайденко П.П. История новевропейской философии в ее святи с наукой / Гайденко П.П. М., 1997, с.611.

10. Губар О.М. Філософія: інтерактивний курс лекцій: Навчальний посібник. / Губар О.М. К.: Центр учбової літератури, 2007 -- 416 с.

11. Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії / Кондзьолка В.В. Навч. Посібник. - Львів: Світ, 2001. - 320 с.

12. Кузанский Н. Об ученом незнании / Н. Кузанский // Сочинения: в 2 т. - М.: [б. и.], 1979. Т. 1.

13. Лебідь А. М. Ренесансна наука та проблема істини: зміна антропологічних орієнтирів. / Лебідь А. М. ББК 87: 86-4я43 С24 (2011): 142.

14. Рощенко, О. В. Обрії ренесансної рефлексії / Рощенко, О. В. Актуальні проблеми мистецької практики і мистецтвознавчої науки 2. - 2009-. с. 291-295.

15. Соколов, В. В. Европейская философия XV--XVII веков: Учебник для вузов.--3-е изд., испр. М.: Высш. шк . - 2003. - 673с.

16. Трачук М. Трансформація ідеї гуманізму у філософській думці. Вісник Прикарпатського університету. /Філософські і психологічні науки. 16 - 2012. - с.145-151.

17. Чікарькова, Марія Юріївна. Біблійний антропоцентризм та його роль у становленні європейської культури: монографія./ К.: Видав. дім Дмитра Бураго. - 2010. - с. 226-293.

18. Фома Аквинский. Сумма теологии. /Перевод С.И.Еремеева, А.А.Юди-на.- К.: Эльга, Ника-Центр; Москва.: Элькор-МК, 2002. - 560 с.

Размещено на Allbest.ru

...