Наукове пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Наукове пізнання

раціональний мислення пізнання

Наукове пізнання являє собою відносно самостійну, цілеспрямовану пізнавальну діяльність, яка складається із взаємодії таких компонентів:

пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності;

об'єктів пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об'єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому;

предмета пізнання, який детермінується об'єктом пізнання і проявляється в певних логічних формах;

особливих методів та засобів пізнання;

уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів;

результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах;

цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично.

Наукове пізнання, таким чином, - це цілеспрямований процес, який вирішує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, в свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого - потребами розвитку самого наукового пізнання.

У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєво-сенситивного та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми та засоби, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея - це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення.

Ідея в науковому пізнанні виконує багато функцій, основними з яких є:

підсумовування досвіду попереднього розвитку знання;

синтезування знання в цілісну систему;

виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ;

спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.

Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу, фіксуючи необхідність і можливість такого перетворення. Ідея, таким чином, є особливою формою наукового пізнання. Ідея не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але і її розвиток в можливості, в тенденції, вона фіксує не лише суще, але і належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання.

Проблема - це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації.

Проблема - це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми - це вихід із сфери уже вивченого в сферу того, що ще належить вивчити.

Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість суб'єкта, його пізнавальних та практичних можливостей на певному етапі розвитку. Як пошуковий метод проблема включає в себе нове знання, але воно має характер припущення і поряд з істинними положеннями містить також і заблудження.

Проблема - це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, і в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст не відділений від суб'єктивного. Це також початковий етап становлення наукової теорії. В такому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її використання для вирішення практичних завдань, а також визначення меж її застосування і, тим самим, виявлення її обмеженості. Розвиток пізнання можна уявити як перехід від постановки одних проблем до Їхнього вирішення, а потім до постановки нових проблем та подальшого вирішення їх.

Гіпотеза - це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного, точного.

Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою.

Заміна однієї гіпотези іншою в процесі розвитку наукового пізнання не означає, що попередня була безкорисною на певному етапі пізнання: висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть тоді, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідним історичним і логічним етапом становлення нової.

На основі трьох зазначених форм наукового пізнання в їхній діалектичній єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

Концепція - це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія - це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні закономірні властивості та зв'язки.

Від гіпотези теорія відрізняється позитивною визначеністю своєї істинності, достовірним знанням. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, пояснює багатоманітність наявних фактів і може передбачити нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Дві найважливіші функції теорії - пояснення та передбачення.

Усі форми та засоби наукового пізнання - ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія діалектичне взаємопов'язані, і взаємообумовлюють одна одну.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють три основних види наукових досліджень.

1. Фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення. Розв'язання їх потребує глибокого аналізу розроблюваних систем наукового знання - теорій, законів, гіпотез, а також критичного вивчення пізнавальних можливостей, методів та засобів наукового пізнання, якими користується дослідник. Прикладом таких досліджень можуть бути відкриття періодичного закону Д.І.Менделєєвим, створення спеціальної та загальної теорії відносності А.Ейнштейном, вивчення законів суспільного розвитку та інші.

2. Цілеспрямовані теоретичні дослідження. Вчений тут, як правило, має справу з уже сформульованими теоретичними проблемами, йому належить критично вивчити раніше запропоновані рішення, емпірично перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези. Важливою метою цього виду наукового дослідження є розмежування перевірених та гіпотетичних знань.

3. Прикладні наукові дослідження. Вони спрямовані на практичне використання сформульованих законів та теорій, пошуки методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці, матеріальних засобів пізнання і т.д. Досить часто і прикладні дослідження ведуть до нових наукових відкриттів.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний. Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта; цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів.

На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами. На теоретичному - створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.

Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються також і тим, з якого боку вони досліджують об'єкт, яким чином одержано основний зміст знання, що є логічною формою його вираження, науковою та практичною значимістю одержаного знання.

На емпіричному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, які доступні, в основному, живому спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що відображають взаємозв'язки та взаємодії явищ дійсності в їхній безпосередній даності. Практичне застосування знання, одержаного на емпіричному рівні, обмежене, а щодо розвитку наукового знання в цілому, то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання.

На емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. Раціональними тут є насамперед форма знання та поняття, що становлять мову науки, в якій виражені результати даного рівня наукового пізнання. На цьому рівні дуже важко, а іноді і неможливо визначити ступінь загальності та застосованості одержаного знання. На емпіричному рівні осягаються лише явища, а не сутність, тому практичне застосування цього знання часто призводить до помилок.

На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

Наукове і поза наукове знання.Знанням -- форма існування і систематизації результатів пізнавальної діяльності людини. Виділяють різні види знання: наукове, повсякденне (здоровий глузд), інтуїтивне, релігійне та інші. Повсякденне знання служить основою орієнтації людини в навколишньому світі, основою її повсякденної поведінки і передбачення, але звичайно містить помилки і протиріччя. Науковому знанню властиві логічна обґрунтованість, доведеність, відтворення результатів, прагнення до усунення помилок і подолання суперечок.

За ступенем науковості знання можуть бути науковими і позанауковими.

Наукові знання можуть бути:емпіричними, отриманими на основі досвіду або спостереження;теоретичними, отриманими на основі аналізу абстрактних моделей.

Теоретичні знання -- абстракції, аналогії, схеми, що відображають структуру і природу процесів, що протікають у предметній сфері. Ці знання пояснюють явища й можуть використовуватися для прогнозування поведінки об'єктів.

Ненаукові знання можуть бути:паранаукові -- знання несумісні з наявним гносеологічним стандартом. Широкий клас паранаукового (пара від грец. -- біля, при) знання включає вчення або роздуми про феномени, пояснення яких не є переконливим з погляду критеріїв науковості; псевдонауковими -- свідомо експлуатуючі домисли і забобони. Лженаукове знання часто представляє науку як справу аутсайдерів. Як симптоми лженауки виділяють малограмотний пафос, принципову нетерпимість до спростувальних доводів, а також претензійність. Псевдонаукове знання дуже чутливо до злості дня, сенсації. Його особливістю є те, що воно не може бути об'єднане парадигмою, не може володіти систематичністю, універсальністю. Лженаукові знання співіснують з науковими знаннями. Вважається, що псевдонаукове знання виявляє себе і розвивається через квазінаукове;квазінауковими -- вони шукають собі прихильників, спираючись на методи насильства і примушення. Квазінаукове знання, як правило, розцвітає в умовах строгої ієрархированной науки, де неможлива критика можновладців, де жорстко проявлений ідеологічний режим;антинауковими -- як утопічні і свідомо спотворюючі уявлення про дійсність. Приставка «анти» звертає увагу на те, що предмет і способи дослідження протилежні науці. З ним зв'язують одвічну потребу у виявленні загального легко доступних «ліків від всіх хвороб». Особливий інтерес і тяга до антинауки виникає в періоди соціальної нестабільності. Але хоча даний феномен достатньо небезпечний, принципового позбавлення від антинауки відбутися не може;псевдонауковими -- є інтелектуальною активністю, що спекулює на сукупності популярних теорій, наприклад, історії про стародавніх астронавтів; повсякденно-практичними -- що доставляли елементарні відомості про природу і навколишню дійсність. Люди, як правило, мають в своєму розпорядженні великий об'єм буденного знання, яке проводиться повсякденно і є початковим пластом всякого пізнання. Іноді аксіоми розсудливості протирічать науковим положенням, перешкоджають розвитку науки. Іноді, навпаки, наука довгим і важким шляхом доказів і спростувань приходить до формулювання тих положень, які давно затвердили себе в середовищі буденного знання. Буденне знання включає і здоровий глузд, і прикмети, і повчання, і рецепти, і особистий досвід, і традиції. Воно хоч і фіксує істину, але робить це не систематично і бездоказово. Його особливістю є те, що воно використовується людиною практично неусвідомлено і в своєму застосуванні не вимагає попередніх систем доказів.Інша його особливість -- принципово неписьменний характер.власні -- залежні від здібностей того або іншого суб'єкта і від особливостей його інтелектуальної пізнавальною діяльності.«народною наукою» -- особливою формою позанаукового і ірраціонального знання, яка в даний час стала справою окремих груп або окремих суб'єктів: знахарів, цілителів, екстрасенсів, а раніше шаманів, жерців, старійшин роду. При своєму виникненні народна наука виявляла себе як феномен колективної свідомості і виступала як етнонаука. У епоху домінування класичної науки вона втратила статус інтерсуб'єктивності розташувалася на периферії, далеко від центру офіційних експериментальних і теоретичних досліджень. Як правило, народна наука існує і транслюється в неписьменній формі від наставника до учня. Вона також іноді виявляється у вигляді заповітів, повчань, ритуалів і ін.

Проблема відмінності науки від інших форм пізнавальної діяльності - це проблема демаркації, тобто пошук критеріїв розмежування наукового і ненаукового знань.

Критерії відмінностей наукового пізнання:

1) основне завдання наукового пізнання - виявлення об'єктивних законів дійсності - природних, соціальних, законів самого пізнання, мислення 2) На основі знання законів функціонування і розвитку досліджуваних об'єктів наука здійснює передбачення майбутнього з метою подальшого практичного освоєння дійсності. 3) Безпосередня мета і найвища цінність наукового пізнання - об'єктивна істина, осягається переважно раціональними засобами і методами. 4) Суттєвою ознакою наукового пізнання є його системність, тобто сукупність знань, наведених в порядок на підставі певних теоретичних принципів., які об'єднують окремі знання у цілісну систему. 5) Для науки характерна постійна методологічна рефлексія. 6) Науковому знання властива сувора доказовість, обгрунтованість отриманих результатів, достовірність висновків. 7) Наукове пізнання є складний, суперечливий процес виробництва і відтворення нових знань. 8) Знання, що претендує на статус наукового, має приймати принципову можливість емпіричної перевірки. 9) У процесі наукового пізнання застосовуються такі специфічні матеріальні засоби, як прилади, інструменти та інше наукове обладнання. 10) Специфічними характеристиками володіє суб'єкт наукової діяльності - окремий дослідник, наукове співтовариство, колективний суб'єкт.

2. Головні компоненти основ наукового знання

Можна виділити три головних компоненти основ наукового знання: ідеали і норми дослідження, наукову картину світу і філософські основи науки. Кожен із них у свою чергу внутрішньо структурований.

а) ідеали і норми наукового дослідження. Наукове пізнання регулюється визначеними ідеалами та нормативами, в яких виражені уявлення про цілі наукової діяльності й засоби їх досягнення. До ідеалів і норм науки відносять:

а) пізнавальні установки, які регулюють процес відображення об'єкта в різних формах наукового знання;

б) соціальні нормативи, які фіксують роль науки та її цінність для суспільного життя на визначеному етапі історичного розвитку, керують процесом комунікації дослідників, відносинами наукових товариств і закладів один із одним та суспільства в цілому й т. ін.Ці два аспекти ідеалів і норм науки відповідають двом аспектам її функціонування: як пізнавальної діяльності та як соціального інституту. Пізнавальні ідеали науки мають достатньо складну організацію. В їх системі можна виділити наступні головні форми:

1) ідеали і норми пояснення та опису;

2) доведення та обґрунтування знання;

3) будування та організація знань.

У сукупності вони утворюють своєрідну схему методу дослідницької діяльності. На різних етапах свого історичного розвитку наука утворює різні типи таких схем методу. Порівнюючи їх, можна виділити як загальні, так і особливі риси в змісті пізнавальних ідеалів та норм. Якщо загальні риси характеризують специфіку наукової раціональності, то особливі риси виражають її історичні типи і їх конкретні дисциплінарні особливості.Ідеали й норми науки визначають загальну схему методу дослідження діяльності: регулюють будування різних типів теорій, здійснення споглядання і формування емпіричних фактів. Вони ніби втілюються в усі процеси дослідницької діяльності. Дослідник може не усвідомлювати панування цих нормативних структур. У процесі навчання вони безпосередньо засвоюються як зразки. Дослідник орієнтується на них як на еталонні форми наукового знання. Так, І. Ньютон розглядав евклідову геометрію як ідеал і норму організації теоретичного знання, як зразок. У свою чергу ньютонівська механіка стала еталоном для вчених XVIII ст. У процесі історичного розвитку науки змінюються й ідеали і норми, які потрібно вивчати.

б) наукова картина світу

Другий блок основ науки становить наукова картина світу. У розвитку сучасних наукових дисциплін особливу роль відіграють загальні схеми - образи предмета дослідження, за допомогою яких фіксуються головні системні характеристики реальності, що вивчається. Ці образи називають спеціальними картинами світу. Термін „світ” визначає сферу дійсності, яка вивчається наукою („світ фізики”, „світ біології” тощо).

Загальна характеристика предмета дослідження вводиться в картину реальності завдяки уявленням:

1) про фундаментальні об'єкти, які зумовлюють всі інші об'єкти відповідної науки;

2) про типології об'єктів, які вивчаються;

3) про загальні закономірності їх взаємодій;

4) про просторово-часову структуру реальності.

Усі ці уявлення можуть бути описані в системі онтологічних принципів, котрі виступають як основа наукових теорій відповідної дисципліни. Наприклад, принципи: світ складається із корпускул, корпускули і тіла рухаються в абсолютному просторі та часі й т. п. - описують фізичну картину світу, яка сформувалась у XVII ст. і дістала назву механічної картини світу. Перехід від механічної до електродинамічної (остання чверть XIX ст.), а потім до квантово-релятивістської картини фізичної реальності (перша половина ХХ ст. супроводжувався зміною системи онтологічних принципів фізики. В останньому випадку переглядалися принципи неподільності атомів, існування абсолютного простору-часу, лапласівскої детермінації фізичних процесів). За аналогією з фізичною картиною світу виділяють картини реальності в інших науках (хімії, біології, астрономії тощо). У процесі розвитку науки ці картини реальності змінюються.

Картина дослідницької реальності цілеспрямовує як пошук нових фактів, так і утворення теоретичних моделей, що пояснюють ці факти. Вона забезпечує систематизацію знань у рамках відповідної науки. В той же час вона функціонує в якості дослідницької програми, яка визначає постановку завдань емпіричного й теоретичного пошуку та вибір засобів їх розв'язання.

Картина світу виступає в якості теоретичної моделі реальності, котра досліджується. Ідеальні об'єкти, які утворюють картину світу, й абстрактні об'єкти, що у своїх зв'язках утворюють теоретичну схему, мають різний статус. Останні являють собою ідеалізації, нетотожність яких реальним об'єктам очевидна. Кожному фізику зрозуміло, що матеріальна крапка в самій природі не існує, оскільки в природі немає тіл, які не мають розмірів. Але в ньютонівській механістичній картині світу ці ідеалізовані системи набувають онтологічного статусу, ототожнюються з неподільними атомами, що розглядались як „першоцеглини” матерії. Отже, зв'язок абстрактних об'єктів із картиною світу забезпечує їх об'єктивізацію. Сама система абстрактних об'єктів виражає сутність фізичних процесів „у чистому вигляді”. Ця процедура відображення теоретичних схем на картину світу в методології науки називається концептуальною інтерпретацією теорії.

Картини реальності окремих наукових дисциплін впливають одна на одну і таким чином сприяють формуванню загальної картини світу, яка інтегрує найбільш важливі досягнення природознавчих, технічних та гуманітарних наук (уявлення по Великий вибух, про кварки, про гени, про біосферу, цивілізації тощо). Спочатку вони розвиваються як фундаментальні ідеї і уявлення відповідних дисциплінарних онтологій, а потім включаються в загальну наукову картину світу. Якщо дисциплінарні онтології (спеціальні наукові картини світу) репрезентують предмети кожної окремої науки (фізики, біології, соціальних наук і т. п.), то загальна наукова картина світу формує найбільш важливі системно-структурні характеристики предметної галузі наукового пізнання як цілого на визначені стадії історичного розвитку.

Революції в окремих науках (фізиці, хімії, біології тощо) змінюють бачення предметної галузі окремої науки, приводять до перегляду фундаментальних уявлень загальної картини світу.

в) філософські основи науки

Не можна ототожнювати філософські основи науки із загальним масивом філософського знання, з якого наука використовує лише деякі ідеї та принципи. Формування і трансформація філософських основ науки здійснюється шляхом вибірки й наступної адаптації ідей, які розроблені у філософському аналізі, до потреб визначеної сфери наукового пізнання, що веде до конкретизації вихідних філософських ідей, їх уточнення. Весь цей комплекс досліджень здійснюється сумісно філософами та вченими-спеціалістами в певній науці.

Цей особистий шар дослідницької діяльності називають філософією і методологією науки. Особливу роль у формуванні і розвитку філософських основ науки в історії природознавства відіграли видатні вчені, які поєднували у своїй діяльності конкретно-наукові й філософські дослідження (Декарт, Ньютон, Лейбніц, Ейнштейн, Бор та інші).

У філософських основах науки можна виділити дві підсистеми: по-перше, онтологічну, мережа категорій якої служить матрицею усвідомлення об'єкта (категорії, „річ”, „властивість”, „причинність”, „необхідність”, „випадковість”, „простір”, „час” і т. ін.); по-друге, епістемологічну, яку виражають категоріальні схеми пізнавальної діяльності (категорії „істини”, „методу”, „знання”, „теорії”, „факту” і т. ін.). Розвиток науки, перехід її до вивчення нових типів об'єктів веде до змін в обох підсистемах. Таким чином, філософські основи є необхідною передумовою функціонування і розвитку науки.

3. Наука як тип раціональності. Історична зміна типів наукової раціональності

Раціональність є розумність і в цьому сенсі - одне з найбільш істотних ухвал, пов'язаних з людською діяльністю. У самому загальному вигляді можна розуміти раціональність як здатність упорядковувати сприйняття світу, здатність давати світові визначення, правила, закони. Нерідко зустрічається поняття раціонального дії. Це означає дію згідно з встановленими у світі законів, правил, визначень. Так як в різні історичні епохи ця здатність видозмінюється, прийнято говорити про історичні типи раціональності. Але насамперед потрібно визначити, що являє собою наука як тип раціональності, чи можливі інші типи раціональності, крім науки.

Ми завжди говоримо про людину як про істоту розумну, якому в усі періоди історичного буття властива раціональність. Існує уявлення про те, що і міфологічна, і практична діяльність є певний спосіб "приводити світ в порядок" і, відповідно, орієнтуватися в цьому світі; тому міф - специфічна раціональність. Проте існує інша точка зору. Вона підкреслює радикальну зміну установки при переході від мифопрактического до теоретичного способу ставлення до світу, який передбачає виникнення європейських філософії і науки. Щоб у загальних рисах охарактеризувати відмінність цих типів ставлення людини до світу, відзначимо, що в першому випадку має місце "зануреність" людини в світ, спрямованість на кінцеві практичні цілі, а у другому - "виділення" людини, спрямованого на безперервне оновлення і нескінченні мети. У людини з'являється можливість споглядання, вільного від практичних інтересів, можливість залишатися на позиції "незацікавленого спостерігача", можливість теоретичної діяльності.

Тепер визначимося з можливим відзнакою наукової раціональності від філософської раціональності. Взагалі ця відмінність залежить від того, як трактувати поняття науки. І тут можна відзначити, що наука також може бути зрозуміла в широкому і вузькому сенсі слова. В першому випадку наука як теоретична діяльність, доказове виведення з принципів (Аристотель) перетнеться з поняттям філософії (з уточненням, що при цьому правильніше говорити про "первопринципах"). Тому у філософів дійсно є підстави говорити про філософію як про науку (наприклад, "наука логіки" Гегеля, "філософія як строга наука" у Гуссерля, "філософія як наука про буття" у Хайдеггера). У другому випадку ми повинні зафіксувати певну відмінність між наукою та філософією; при цьому ми будемо говорити вже про науку в більш вузькому сенсі слова. У чому ж тоді полягає ця відмінність? Зміст його може бути співвіднесений з тим, що було сказано ще Платоном у "Державі" при описі розділів умосяжного: "Ті, хто займається геометрією, рахунком або тому подібним, припускають у будь-якому своєму дослідженні, ніби їм відомо, що таке чіт і лишку... і інше в тому ж роді. Це вони приймають за вихідні положення і не вважають за потрібне віддавати в них звіт ні собі, ні іншим, немов це всякому і без того ясно"1.

При цьому душа діє на підставі передумов, спрямовуючись від них до "завершення". "Другим розділом умосяжного я називаю те, чого наш розум досягає з допомогою діалектичної здібності. Свої припущення він не видає за щось споконвічне, навпаки, вони для нього тільки припущення як такі, тобто якісь підступи і прагнення до початку усього, яке вже не ймовірно".

У цьому сенсі наука виявляється системою, яка не включає в себе умови свого обґрунтування (несуперечливої, але завжди неповною системою), не обґрунтовує мову, на якому сама говорить, а філософія існує як повна "система", як вихід у простір самообоснования. Правда, при цьому філософія неминуче повинна пожертвувати непротиворечивостью, і тому якщо і можна говорити про якийсь "первопринципе" у філософії, то цей принцип необхідним чином буде протиріччям, але творчим протиріччям, джерелом життя всієї системи. У сучасного науковця Ст. Гейзенберга є відома фраза про те, що перспективи сучасної фізики пов'язані з тим, щоб зуміти написати одне єдине визначальне рівняння, з якого витікали б властивості всіх елементарних частинок і тим самим поведінку матерії взагалі". Ця перспектива могла б бути зрозуміла і як мета сучасної філософії, якщо додати (і це додавання суттєво), що записане рівняння має включати і умови визначення власних змінних, і якимось чином - самого автора. Відомий німецький філософ М. Хайдеггер визначає сенс метафізичного (філософського) питання: це питання про світ в цілому, причому питання, яке поставлено так, що "запитувач - як запитувача - теж втягується в нього, тобто теж потрапляє під питання".

Тепер необхідно сказати про історичні типи раціональності. Правда, треба обмовитися, що саме уявлення про різних типах раціональності - плюралізм - є визначальна характеристика сучасного типу раціональності. Отже, у різні періоди історичного існування доцільно діючий людина різним чином ставився до світу як підлягає його упорядковуючої, визначальною діяльності. Тобто здатність давати визначення світу була якісно різною, розрізнялися ідеали раціональності - іншими словами, системи існуючих у суспільстві пізнавальних, соціокультурних цінностей і норм, які визначають особливості теоретичного і практичного ставлення людини до світу. Можна виділити порядок античного світу людини, людини Середньовіччя, Нового часу і т. д. При цьому, звичайно, маються на увазі всі види діяльності людини, просто нас у даному випадку цікавить переважно теоретична. Мабуть, найсуттєвішою тут є проблема критерію відмінності цих типів і того, які специфічні характеристики визначають їх відмінності, а проблема зміни цих типів і, відповідно, можливе "порозуміння" між ними. Цю тему не розкриєш, просто описуючи події переходу. Якщо не дотримуватися концепції безперервності історії, то це повинні бути "революційні" події. Також недостатньо вказати на те, що є деяка "загальна раціональність", властивий всім без різниці людям спосіб упорядкування світу. Тут необхідно зрозуміти, що розумність людини як соціальної істоти) полягає не в тому, що він живе і діє спільно з іншими людьми, а в тому, що його раціональність відкрита визнання Іншого як раціональної істоти. І чим більше ця відкритість, тим більше ймовірність розуміння іншої культури (типу раціональності), так і самого себе.

Визначення типів раціональності можна співвіднести з тим, що відомий французький філософ М. Фуко називає "эпистемами", специфічними эпистемологическими просторами порядку, у відповідності з якими конструювалися знання в кожну епоху. Таких "эпистем" в європейській культурі нового часу Фуко виділяє три: ренесансну (XVI ст.), класичну (раціоналізм XVII-XVIII ст.) і останню, сучасну.

Необхідно зазначити, що проблема визначення історичних типів раціональності широко розробляється у вітчизняній філософській традиції. Основна увага при цьому приділяється сучасного типу раціональності, переходу від класичного ідеалу раціональності до сучасного, зміні типів наукової раціональності. Найбільш значними в цьому відношенні є праці Н.С. Автономовой, П.П. Гайденко, Б.В. Липського, Ст.Н. Поруса, В.С. Стьопіна, В.С. Швирьова. Вже практично класикою в цьому питанні стали роботи М.К. Мамардашвілі "Класичний і некласичний ідеали раціональності" і спільна стаття М.К. Мамардашвілі, Е.Ю. Соловйова і В.С. Швирьова "Класика і сучасність: дві епохи в розвитку буржуазної філософії". Ось як визначає нас цікавить відмінність відомий вітчизняний філософ В.С. Швырев: класична раціональність передбачає "спрямованість свідомості на існуючий незалежно від суб'єкта світопорядок, причому передумови відтворення цього світопорядку в раціональному свідомості не виступають предметом спеціального аналізу". Сучасна раціональність включає "критико-рефлексивне установку по відношенню до своїх власних передумов. Предметом раціонального свідомості стає, тим самим, діяльність з вироблення раціонального знання на основі наявних пізнавальних засобів і передумов". В самому загальному вигляді світ класичної раціональності - це світ цілісності і єдності, єдності, яке може бути пізнане, а той, хто пізнає - незалежний автономний суб'єкт. Впевненість в тому, що можливо універсальне пізнання світу (створення єдиної системи, що пояснює світ), виявлення єдиного порядку мінливості світу, пов'язана з усвідомленням права і на зміну цього світу у відповідності з відомим ходом історії. Сучасна раціональність виникає тоді, коли людина стикається з тим, що єдине універсальне пояснення світу перестає "працювати", єдиний порядок виявляється внутрішньо суперечливим, світ як об'єкт нашої упорядковуючої діяльності (діяльності філософського розуму, наукового розуму або розсудливості) "виривається з-під його контролю". Прикладом цього можуть служити як суспільні події такого масштабу, яких раніше не знало людство, катастрофічні для людського розуму (світові війни, революції), так і результати наукових досліджень, в яких виявляються суперечливість класичних схем (природознавство) або неможливість погляду на світ як на надособистісну конструкцію (соціально-гуманітарне пізнання). Тоді виникає необхідність змінити свій погляд на світ, свою звичну схему"; тоді стає помітним, що те, що ми бачимо, залежить і від того, як ми дивимося, і тому не враховувати цього не можна. Це усвідомлення поступово проникає у всі сфери теоретичної і практичної діяльності.

Що можна сказати про типи власне наукової раціональності? Найбільш виразну формулювання відмінності цих типів дає академік В.С. Стьопін: "Класичний тип наукової раціональності, центрируя увагу на об'єкті, прагне при теоретичному поясненні та описі елімінувати все, що відноситься до суб'єкта, засобів та операцій його діяльності. Некласичний тип наукової раціональності враховує зв'язки між знаннями про об'єкт і характером засобів і операцій діяльності. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і пояснення світу. Постнекласичний тип наукової раціональності розширює поле рефлексії над діяльністю. Він враховує співвіднесеність одержуваних знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій, але й з ціннісно-цільовими структурами. Причому эксплицируется зв'язок внутринаучных цілей з вненаучными, соціальними цінностями і цілями".

Може скластися враження, що наукова раціональність, науковий спосіб постановки питань, який передбачає врахування умов, підстав і меж наукової діяльності, все більше стає схожий на філософський. Може бути, наука стає "сама собі філософією", включаючи філософський спосіб постановки питань у свій метод? Однак це не так. Сучасні конкретні науки, враховуючи ступінь їх диференціації, у своїй діяльності ніколи не зрівняються з загальністю постановки проблем у філософії, хоча необхідність розвитку здатності одночасно давати відповідальний відповідь і задавати критичний до нього питання - це те, що сучасна наука може зрозуміти філософію, якщо вона, звичайно, сучасна наука.

4. Наукові революції як "точки біфуркації" в розвитку знання

Уявлення про наукових революціях, що є базовим для низки концепцій, які сформувалися в філософії науки XX ст., стало невід'ємною частиною загального розуміння процесу розвитку наукового знання. Як і будь-яка інша сфера культури, наука з часом направлено і необоротно змінюється, тобто розвивається. Ці зміни проявляються в таких аспектах, як зростання обсягу наукових знань, розгалуження і сполучення в класифікації наукових дисциплін, постійне ускладнення теоретичних конструкцій і моделей і т. д.

До характерних особливостей динаміки розвитку науки належить своєрідна "аритмія", що виражається в регулярній зміні еволюційних фаз революційними. При цьому спостерігається темпоральное прискорення в кожній наступній еволюційній фазі, тобто прискорення поступового ("нормального", по термінології Куна) зростання науки.

Наукова революція - це дозвіл багатогранного протиріччя між старим і новим знанням в науці, що супроводжується кардинальними змінами в підставах і зміст науки на певному етапі її розвитку і представляє собою складний і багатогранний феномен зростання наукового знання. Сама ж наявність двох фаз у розвитку науки є вираз принципової нелінійності зростання наукового знання, так як в ході наукових революцій в безперервності відбувається пауза, що виражається у виборі одних стратегій і програм дослідження і відкидання інших.

Наступний аспект нелінійності зростання наукового знання полягає у своєрідному русі науки назад. Тобто в процесі наукової революції нові теоретичні конструкти і схеми пояснення нерідко формулюються на основі ідей, які були "забраковані", відкинуті на попередніх етапах розвитку науки. Таким незвичайним чином відбувається повернення до деяких пунктів історії науки. Так, створення механічної картини світу супроводжувалося боротьбою двох науково-дослідних програм - ньютонівської і декартових. Ньютон будував механічну теорію на основі принципу дальнодії, Декарт запропонував альтернативний варіант механіки на базі принципу близькодії. У XVII-XVIII ст. перемогла програма Ньютона, проте в ході наукової революції кінця XIX-початку XX ст. ідея близькодії була відроджена в новому звучанні".

Сутнісні підстави регулярного відтворення такої фази розвитку науки, як революція, наступні (при цьому кожне наступне підстава витікає із попереднього):

1) зростання помітного числа фактів, для яких в існуючій науковій картині світу не можуть бути згенеровані пояснювальні схеми;

2) необхідність вироблення нових теоретичних уявлень, які дозволять інтегрувати нові емпіричні дані в систему всього комплексу наукових знань;

3) кардинальна перебудова картини світу;

4) філософське обґрунтування новацій, включаючи їх сполучення з загальнокультурними фоном.

У ході наукових революцій відбувається якісне перетворення фундаментальних підстав науки, заміна старих теорій новими, істотне поглиблення наукового розуміння навколишнього світу у вигляді становлення нової наукової картини світу, так як остання містить всі базові компоненти наукового знання в узагальненій формі.

Можна виділити два фактори, що сприяли укоріненню уявлення про наукові революції в філософії науки і в самій науці. Один з факторів був створений ще в XIX столітті в діалектичних філософських системах Р.В.Ф. Гегеля (об'єктивно-ідеалістичний модус), а потім К. Маркса та Ф. Енгельса (матеріалістичний модус), в яких було сформульовано та обґрунтовано принцип історичності суб'єкта. Як наслідок, у цих доктринах всі пізнавальні здібності і можливості людини мисляться історично мінливими. А отже, історично мінливий науковий розум і продукт його діяльності - наукові знання, так само як і відповідний розуму тип наукової раціональності. Другий фактор сформувався в ході власного розвитку науки: до середини XX ст. став загальновизнаним постулат про еволюцію Всесвіту, на певному етапі еволюції і самоорганізації якої з'явилися життя і розум (антропний принцип). Звідси випливає теза про їх, тобто життя і розуму, власної еволюції в якості однієї з гілок універсального еволюційного процесу.

Аналіз історії науки дозволяє виділити такі типи наукових революцій:

1) глобальна - революційний переворот в основі всієї науки, що супроводжується переходом до нового типу наукової раціональності;

2) комплексна - радикальні зміни в ряді наукових областей;

3) приватна - кардинальний перехід до нового розуміння предметної області даної науки на основі створення нової фундаментальної теорії;

4) науково-технічна - якісне перетворення продуктивних сил суспільства, умов, характеру і змісту праці на основі впровадження результатів наукового пізнання в усі сфери життя людини.

Перша глобальна наукова революція завершилася формуванням науки як соціального інституту в XVI-XVII ст. завдяки дослідженням Р. Галілея, П. Гассенді, Р. Декарта, І. Ньютона та інших, в ході яких була створена перша фундаментальна природничо-науковий теорія (у строгому сенсі цього слова) - механіка. Вона стала ядром механічної картини світу, в якій світобудову представлено як нескінченне число атомів, що переміщаються в просторі і часі з незмінним законам руху. Універсальним засобом матеріальних тіл виступає тяжіння (гравітація), яка проявляється в їх взаємному тяжінні. В механічній картині світу простір і час мисляться як дві сутності, що не залежать ні від матерії, ні один від одного. Взаємодія тіл, що володіють масою (що еквівалентно їх матеріальності), розглядалася з позицій принципу дальнодії: взаємодія передається на будь-яку відстань миттєво без участі будь-якого матеріального агента в абсолютній просторово-часовому середовищі. Будь-яка подія в цій картині світу жорстко детерміновано, визначено, здійснюється із "залізною" необхідністю. Будь-яка випадковість виключена, вона трактується як недолік знання, його обмеженість. В цьому аспекті механічну картину світу характеризує "демон Лапласа" - гіпотетичний розум, здатний оглядати весь світ, точно реконструювати минуле і передбачати майбутнє будь-якого тіла на основі знання його просторових координат в даний момент часу, так само як і всіх сил, що впливають на нього.

В механічній картині світу природа постає як моноліт, всередині якого зникає різниця між живим і неживим, механічним і тілесним. Тому гіпотетичне зникнення живого і розумного людини - нічого не змінило б у світі. Таке уявлення про життя і розумі стало можливим в результаті абсолютизації в механічній картині світу редукціонізму, тобто відомості всіх різноманітних явищ універсуму до простим і незмінним частинок матерії - атомів та законів їх руху.

З цього моменту і аж до 30-х роках XX ст. тривав класичний етап розвитку науки, насамперед класичного природознавства.

Друга глобальна революція в науці проходила в ході створення теорії відносності та квантової теорії, які послужили фундаментом квантово-релятивістської (квантово-польовий) картини світу, що характеризує некласичний етап розвитку науки.

Спочатку теорія відносності А. Ейнштейна створювалася з метою вирішити труднощі, що виникли в електромагнітній картині світу (недостатність пояснення фотоефекту, лінійного спектра атомів, теплового випромінювання тощо). Епохальні відкриття на рубежі XIX-XX ст. стали основою нерозв'язних суперечностей між фундаментальними постулатами і уявленнями електромагнітної картини світу і новими фактами та ідеями, наприклад М. Планка, висловленими з приводу цих фактів.

У цій картині світу знайшли своє вирішення протиріччя і парадокси перших двох наукових картин світу, що стало можливим завдяки відкриттю нового рівня організації матеріального світу - мікросвіту. Квантово-польові уявлення про матерії дозволили звести воєдино протилежні властивості матеріальних об'єктів - безперервність (хвиля) і перервність (дискретність). Встановлення єдності протилежностей в будові матерії дозволило відмовитися від постулату про незмінність матерії. Перехід квантового поля з одного стану в інший супроводжується взаимопревращением частинок один в одного, анігіляцією одних частинок і породженням інших.

Кардинально змінюються уявлення про простір і час, властивості яких визначаються характером руху матеріальних систем. Як наслідок, у квантово-польову картину світу вводиться уявлення про єдиному просторово-часовому континуумі, остаточно утверджується відносність основних форм існування матерії.

У новій картині світу істотно трансформується розуміння про закономірності та причинності, їх імовірнісній природі. Фундаментальними визнані статистичні закони приватною формою яких виступають динамічні. Принципово новим є постулат про закономірною взаємозв'язку властивостей досліджуваних об'єктів і спостерігача, людини. Більше того, стверджується фундаментальна узгодженість основних законів і властивостей Всесвіту з існуванням в ній життя і розуму.

Третя глобальна революція відбувається в наші дні (почалася приблизно в 70-х роках XX ст.). Її сутність пов'язана з утвердженням в науці принципів розвитку, системності і самоорганізації, а також антропного принципу. На їх основі формується нова наукова картина світу - еволюційно-синергетична. З початком цієї революції наука вступила в нову стадію свого розвитку - по стнекласичну.

Одна з комплексних наукових революцій в науці пов'язана з створенням квантової теорії, яка стала причиною радикальних змін не тільки у фізиці, але і в хімії та геології. Як наслідок, виник цілий ряд прикордонних наук - квантова хімія, фізична хімія, геохімія та ін.

Прикладом приватної наукової революції може служити створення генетичної теорії в біології.

Таким чином, революція в науці являють собою своєрідні "точки біфуркації" в процесі самоорганізації наукового знання, а отже, характеризуються невизначеністю і непередбачуваністю. Звідси випливає неможливість передбачення перемоги однієї з конкуруючих наукових парадигм, науково-дослідницької програми, теорії, підходу і т. п. Однак хаос наукової революції - один з сутнісних чинників, що формують середовище інтенсивного наукового пошуку "заряджених" евристичної силою ("божевільних", за визначенням Бору) ідей, гіпотез, теоретичних конструктів, розробка, апробація та селекція яких дозволить побачити нові обрії наукового пізнання світу.

Размещено на Allbest.ru