Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія стародавності

Староіндійська та старокитайська філософія

Виникнення та розвиток філософії має свою багатовікову історію. Вивчення її дозволяє глибше зрозуміти саму суть філософії, логіку її розвитку, дати уявлення про найважливіші проблеми, які ставились і по-різному вирішувались протягом всього часу її існування.

Спочатку елементи філософських ідей виникають наприкінці IV тис. до н.е. в Єгипті та Месопотамії, але до власне філософського світогляду через певні історичні причини представники цих стародавніх культур не піднялись. Філософія як особлива форма суспільної. Свідомості, як певний тип світогляду виникає в Стародавніх Індії, Китаї і трохи пізніше в Греції.

Зародки філософського мислення в Стародавній Індії сягають глибокої давнини. Ідейні основи релігійно-етичних та філософських вчень складались протягом сотень років у так званий ведичний та післяведичний періоди (з II тис. до н.е. до VI ст. до н.е.). У період Вед (VI-V ст. до н.е.) філософські уявлення індійців складаються на основі первісної міфології, традицій, притаманних родоплемінному устрою та властивому у цій країні поділу населення на чотири касти: брахманів, кшатріїв, вайш'їв і мудрів. В релігійно-філософських трактатах Вед -- Брахманах, Упанішадах -- наявні перші філософські ідеї, в яких поставлено питання про загальні основи світу. Так, одна з ідеалістичних шкіл староіндійської філософії -- веданта вважала, що світ складається з безособового світового Духовного Абсолюту -- Брахмана, який трорить все існуюче і тотожний з Атманом -- духовним началом коленої людської особистості.

Людська душа є вічною, але набагато поступається перед світовим хом ступенем досконалості, тому що тісно пов'язана зі смертним тілом. Коли людина помирає, душа відокремлюється від тіла і потрапляє в своєрідний кругообіг душ -- сансару. Там вчинки людини оцінюються за всезагальним законом необхідності (законом карми). Потім душа переселяється в інше тіло. Таких переселень може бути безліч, доки людині не вдається повністю звільнитись від повсякденних життєвих турбот. Тоді настає звільнення (мокша), яке означає злиття душі зі світовим духом.

Шосте століття до нашої ери ознаменувалось виникненням релігійно-етичних вчень джайнізму та буддизму. Джайнізм заснував Вардхамана («переможець кругообіг}/ душ і карми»). Філософія джайнізму -- дуалізм, тобто визнання двох світових начал: одухотвореного (джива) і не одухотвореного {аджива). Аджива складається з п'яти сутностей: матерії, духу, спокою, простору і часу. Філософія джайнізму обґрунтовує наявність двох станів часу -- термін перебування душі в даному втіленні і термін існування її в певному стані. Людина повинна дотримуватися в своїй поведінці трьох цінностей: правильного розуміння, правильної віри і правильної поведінки. Поведінка ж має ґрунтуватись на ряді принципів етики, серед яких чільне місце посідає вимога не чинити насильства всьому живому.

Філософське вчення буддизму засноване в VIст. до н.е. Гаутамою, який, пройшовши всі ритуали духовної особи, став називатись Буддою (просвітленим). Філософія буддизму розглядає світ як єдиний потік матеріальних і духовних елементів, які безперервно змінюються. Людське життя Будда розглядає як страждання, причиною якого є жадоба до життя, бажання. Звільнення від страждання досягається шляхом самоспоглядання, самозаглиблення, поведінки (так званий восьмеричний шлях) і досягнення вічного блаженства (нірвани).

Серед інших філософських шкіл слід виділити такі: санкх'я, міманса, йога, чарвака, веданта, ваишешика, які функціонували у VII--IIст. до н.е.

Світогляд у санкх'ї ґрунтується на уявленні, що в світі існують два самостійних начала: пракриті (абстрактна першооснова) і пуруша («51», дух, свідомість). Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракриті.

Школи н'яя, ваишешика вважали, що світ складається з якісно різнорідних частинок («ану »): води, землі, повітря та вогню. «Ану» створюють предмети, вступаючи в різні комбінації, згідно знань, спрямованих на благо душі. Школа ваишешика найбільш тісно пов'язана з природничо-науковим уявленням тогочасного суспільства.

Школа міманса у вирішенні проблем пізнання стоїть на позиціях сенсуалізму (основою пізнання є наші відчуття). Важливим є вчення про зв'язок мови і мислення, слова і його значення.

Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про відношення душі і тіла. Сутність цього відношення -- у безперервному вдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується за допомогою різних поз та положень тіла.

Матеріалістична школа чарвака визнає чотири матеріальних елементи, з яких складається світ, не вірить у безсмертя душі, заперечує створення світу Богом, скептично ставиться до релігії, вбачає сенс людського існування в щасті (розуміючи його як чуттєву насолоду -- гедонізм).

Школа веданта поглиблює вчення що сутність людини, єдності її з космосом (фізичне тіло, чуттєве, ментальне, духовне і астральне). Школа виходить з ідеї ілюзорності світу, в якому живе людина: істина його (Брахман) вкрита напівпрозорим серпанком Майя, внаслідок чого ми перебуваємо в полоні видимостей. Реальністю є Брахман і людське духовне начало, яке є частиною Брахмана.

Відтак відмітимо головні особливості староіндійської філософії:

· формування на базі міфологічно-релігійного світогляду;

· споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою;

· своєрідність ставлення до Вед;

· змалювання духу як безликого явища;

· побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

В історії Китаю виділяють шість найпоширеніших філософських шкіл: інь і янь, конфуціанство, даосизм, школа імен, моїзм і школа юристів (легістів). Розглянемо лише дві основні -- конфуціанство і даосизм. Конфуціанств д зосереджує увагу на етичних проблемах сім'ї і суспільства в інтересах вироблення найраціональнішої форми організації держави. Засновник вчення Конфуцій (551-479 рр. до н.е.) ставив за мету обґрунтувати такі принципи, здійснення яких сприяло б встановленню в суспільстві й державі зразкового порядку (лі). В сім'ї, суспільстві, державі все буде до ладу, якщо виконуватимуться принаймні дві умови: 1) суворе дотримання ритуалів, традиційних норм поведінки, встановлених предками («культ предків»);2) буде проводитись періодичне уточнення імен, тобто перевірка того, чи займає людина в суспільстві й державі відповідне їй місце. Етика Конфуція -- це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу її покладено принципи: а) людяність; б)справедливість і обов'язок; в) ритуальність; г) знання; д) довіра. Велику увагу конфуціанство надає формуванню в людині основної моральної якості -- гуманності, навколо якої ґрунтуються інші властивості особистості: доброчинність, повага до іншої людини, чесність тощо. Згідно принципу гуманності правителі держави мусять бути людьми мудрими, бути прикладом для підданих особистою високоморальною поведінкою, піклуватись про підданих як про дітей. В Xст. конфуціанство було проголошене офіційною ідеологією і понині впливає на менталітет китайців.

Другою визначною школою філософії Китаю був даосизм. Найповніше це вчення викладене в книзі «Дао-де дзінь », автором якої вважається Аао-цзи(УІ-Уст, до н.е„). Поняття «дао» тлумачиться по-різному: як шлях природних речей, як життєвий шлях людини, як спосіб логічного пізнання світу, як першооснова всього існуючого. «Дао» є виразом гармбніїнеба, землі й людини. Воно набуває смислу абстрактної ідеальної сутності. Абстрактне «дао» конкретизується в речах, діяльності та мисленні людей. Принцип такої конкретизації -- «де». Таким чином, «дао» і «де» єдині, але й протилежні як абстрактне -- конкретному. Даосизм наголошував на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Отже, філософія у Стародавньому Китаї була тісно пов'язана з проблемами моралі, житейської мудрості та соціальним управлінням.

Антична філософія (докласичний та класичний періоди)

античний філософія елліністичний платон

Антична філософія, тобто та, що властива Стародавній Греції і Стародавньому Риму, розвивалася на протязі 1000 років і поділялася на чотири періоди:

1) від виникнення в VI ст. до н.е. і до середини V ст. до н.е. -- докласичний, або до сократівський;

2. класичний, тривалістю 100 років;

3. з кінця IV ст. до н.е. до І ст. н.е. прийнято називати елліністичним;

4) з І ст. по VI ст. має назву «римський». Докласичний період представлений мілетською школою,

Гераклітом, Емпедоклом, Анаксагором, піфігорейською та елейською школами. Мілетці Фалес, Анаксімандр, Анаксімеи (VI ст. до н.е.), як майже всі античні філософи, займались пошуком першооснов буття. За першооснову вони приймали різні предметноконкретні форми буття -- воду (Фалес), повітря (Анаксімен) або щось невизначене («апейрон» Анаксіімандра). На відміну від мілетців Піфагор (580-500 рр. до н.е.) першоосновою буття вважав число. Саме завдяки числу поняття «космос » втілило в собі розуміння Всесвіту як впорядкованого явища.

Піфагор твердить, що планети, рухаючись навколо Землі по ефіру, створюють монотонні звуки різної висоти, а разом створюють гармонійну мелодію. Піфагор першим вжив поняття «філософія». Він вірив у переселення душі людини після смерті з одного тіла в інше.

Геракліт Ефеський (540-480 рр. до н.е.) вводить у філософську мову термін «логос», який означає загальний закон буття, основу світу. Звідси Геракліт доходить до висновку, що субстаційно-генетичним началом всього існуючого є вогонь. Його знамените «все тече...», вчення про змінність світу, боротьба протилежностей як джерело плинності буття є цінним внеском в розвиток діалектики.

У VI ст..' до н.е. в місті Елеї виникає школа елеатів (Ксеію-ф'ан, Паршнід, Зенон). Вчення елеатів -- новий крок у становленні старогрецької філософії, в розвитку її категорій, особливо категорії «субстанція» -- буття. Елеати (Парменід) розвивають вчення про буття-як єдине, неосяжне (універсальне), нерухоме. Існує тільки суще буття, несущого чи "небуття немає. Тут чітко виявляється тенденція до ототожнення буття з мисленням. Елеати, зокрема Зенон, заперечують реальність, істинність руху, вважають, що рух існує лише як ілюзія чуттєвого світу гадки і тому не може визнаватись справжнім буттям.

Сучасник Зєнона Емпедокя (6л. 490-430 рр. до н.е.) схиляється до думки, що першоосновою світу є чотири стихії: земля, вода, повітря і вогонь. Анаксагор у розумінні першооснови зробив подальший крок, вважаючи, що першоосновою є нескінченна кількість гомеомерій -- «насіння» речей. Все існуюче управляється світовим розумом, «нусом».

Розглядаючи докласичний період античної філософії, слід зробити деякі висновки:

1. за свою столітню історію докласична антична філософія вперше набула науковоподібного характеру;

2. склалося уявлення про першооснову буття;.

3. виникла стихійна діалектика -- здогад про єдність про тилежностей;

4. сформувався космоцентричний характер філософських уявлень цього періоду. *

Значним етапом у розвитку античної філософії було атомістичне вчення Левкіпа та Демократа (V- IV ст. до н.е, ). Якщо Левкіп більше уваги звертав на світобудову, то Демокріт зосереджував увагу на людині. Вони вважали, що першоосновами світу є атоми (буття) і порожнеча (небуття). Атоми вічні, незмінні, тотожні самим собі, не мають частин; різної форми, число їх нескінченне. Атоми розрізняються за порядком і положенням в просторі. Вони вічно рухаються, їх скупчення утворюють речі. Душу атомісти розглядали як сукупність певної форми атомів (круглих та слизьких), при цьому заперечували її безсмертність. На уявленні про тілесність душі побудоване вчення Демокрїта про пізнання: темне пізнання, яке здійснюється за допомогою відчуттів, і істинне -- через мислення.

У другій половині V ст. до н.е. в Греції з'являються так звані «софісти» (платні вчителі «мислити, говорити і робити»), най-видатніщі серед них --Протагор, І'оргій, Гіппій. Вони привернули увагу до проблеми людини, суспільства, знання. Спільне в їхніх поглядах -- раціональне пояснення явищ природи, етичний і соціальний релятивізм, відмова від релігії.

Величезний вплив на античну філософію справив Сократ (469-399 рр. до н.е.).У центрі роздумів Сократа -- людина як моральна істота. Відмовляючись від пізнання природи, Сократ ставить головне завдання -- виховати людину доброчесною і здатною творити добро. Для цього людина повинна знати, що є. добро, і має пізнати себе. Самопізнання можна досягти методом іронії, ставлячи перед співбесідником такі питання, відповіді на які він шукав би сам. Сократ вимагає всебічного обговорення будь-якого предмета з метою визначення (дефініції) поняття. Він звернув увагу на те, що, якщо немає поняття, то немає і знання. Сократ був переконаний, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом абсолютна. Учнем і послідовником Сократа був творець першої послідовної системи філософського ідеалізму, засновник філософської школи -- Академії --Платан (427--347 "рр. до н.е.). Платон виходив з того, що існує світ речей і світ ідеальних предметів (ідей). Ідеї -- це незмінні, вічні, нематеріальні сутності, прообрази матеріального світу; знаходяться вони в поза-просторовому середовищі. Предмет, річ є приблизним втіленням тієї чи іншої ідеї. Ідеї являють собою «повноту буття ». Що ж до матерії, то вона є вічним небуттям, але таким предметним «нічим», яке активно взаємодіє з буттям ідей. Результатами цієї взаємодії є речі чуттєвого, матеріального світу. Платон вважає, що причиною взаємодії ідей і матерії є світова душа. Людські душі творяться богами із зали піків тієї суміші, із якої Бог створив душу Космосу. Індивідуальна душа складається із розумної частини і нерозумної (яка сприяє почуттям). Платон вважав, що тіло смертне, а душа безсмертна. При цьому він говорив про «переселення» душ. Пізнання, за Платоном, є пригадування душею того, що вона знала, перебуваючи поза тілом (до її втілення), в світі ідей. Платон -- творець першої соціальної утопії. Вважаючи, що всі існуючі види державного устрою недосконалі внаслідок невідповідності між соціальною та природною нерівністю людей, Платон пропонує свій проект ідеальної держави. В ній існують три групи громадян: правителів-філософів, воїнів, землеробів і ремісників. На думку Платона, така держава мудра мудрістю своїх правителів-філософів, Мужня мужністю своїх воїнів, розсудлива слухняністю гіршої частини держави перед її кращою частиною.

Учнем Платона був Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який піддав критичному осмисленню концепцію Платона. У вченні Аристотеля платонівські ідеї перетворюються з моделей, зразків у сутності, які притаманні самим предметам, речам. Кожна річ має свою сутність, їх Аристотель називає сутностями першого порядку. Сутність найвищого порядку -- Бог (він же вічний двигун, Космічний Розум). Аристотель вважає, що сутністю буття речі є її форма (це той чи інший вид певного роду). Саме видове -- головне вирішальне начало буття і знання. Форм стільки, скільки нижчих видів, які надалі не розпадаються на інші види. Форми вічні, не створені Богом. Бог тільки з'єднує форми з матерією, яка сама по собі теж вічна, але пасивна. Отже, річ -- це єдність активної форми і пасивної матерії. Форма робить матерію дійсною -- через втілення у конкретну річ. Аристотель створив вчення про чотири роди причин виникнення речей -- матеріальну, формальну, рушійну та цільову, чим відкрив необмежене поле науковому пізнанню світу на нескінченну перспективу, а своїм вченням про сутності різних порядків він вводить розмежування між конкретно-науковим та філософським світобаченням. Аристотель є засновником наукового вчення про психіку людини, обґрунтовує ідею еволюціонізму в психології.

Великим здобутком філософії Аристотеля є логіка (наука про мислення і його закони), яка викладена у ряді його творів, об'єднаних під спільною назвою Органон»,

Філософія Аристотеля не завершує старогрецьку філософію. Але вона завершує класичний період розвитку античної філософії. її історія триває в елліністичний період.

Еллінізм має свою довгу (кінець IV ст. до н.е. - V ст. до н.е.) історію. В елліністично-римський період античності найбільш відомими були такі філософські школи: епікурейська, скептична, стоїчна та неоплатонівська.

Філософські школи елліністичної та римської філософії

Криза рабовласницької демократії виявляється в підвищенні інтересу до проблем морально-етичного плану, до суб'єктивної тематики. Ця обставина чітко прослідковується в епікуреїзмі. Епіку (342-270 рр. до н.е.), в цілому дотримуючись атомізму Демокріта, все ж визнає можливість відхилення руху атомів під впливом сили тяжіння, що означало визнання свободи волі. Людина, користуючись свободою, може скерувати своє життя для максимального задоволення, бо саме в цьому є щастя. Епікур вважав, що основна мета філософії -- вказати людям шляхи досягнення щастя. Але людям заважає страх перед силами природи, карою богів і страх смерті. Цього можна уникнути, якщо пізнати природу, не вірити в безсмертя душі та втручання богів в людські справи. Доброчинність потрібна не сама по собі, а тільки тому, що сприяє досягненню блаженства -- насолоди. Насолода є початком і метою життєдіяльності людини. Але потрібно розрізняти істинні та неістинні, природні та суєтні насолоди. Всяка насолода по своїй природі є благом, але не всяка насолода прийнятна. Дійсно довгими і міцними можуть бути тільки духовні насолоди: знання і дружба. Вища форма блаженства -- це стан душевного спокою і незворушності. Мудрість і щастя в тому, що людина досягає незалежності і спокою духу, уникає всього, що приносить страждання. Звідси виходить, що щастя не в гонитві за насолодами, а в свободі від страждань. Лише шляхом довгого навчання і вправ людина може стати мудрою і творити собі щасливе і доброчинне життя.

Другою серед елліністичних шкіл філософії був стоїцизм. Засновником цієї школи був грецький філософ Зенон. Представниками стоїцизму були Клеанф, Крісіпп, Посідоній, римські філософи Сенека (І ст. н.е.), Еміктет та імператор Шарк Аврелій (2-3 ст. н.е.). Як і епікурейці, стоїки вбачали основне завдання філософії у побудові етики, що спирається на фізику і на вчення про пізнання -- логіку. Природа -- це комбінація чотирьох стихій: вогню, повітря, води і землі. Сумішшю вогню і повітря є пневма. Все виникає з вогню і через 10800 років все перетворюється у вогонь. Потім знов виникає Космос і т.д. Світ, Космос є цілісним, замкнутим. Його цілісність передбачає загальну узгодженість і симпатію, повний взаємозв'язок найменшої частинки світу з усім світом. У світі панує необхідність. Для стоїків свобода -- це пізнання необхідності. Людина є пасивним знаряддям долі. Тому люди повинні скоритись долі, бути стійкими, мужніми і незворушними, що б не сталось. Як і людина, Космос пронизаний пневмою (душею), він живе і дихає. Пневма -- це розум: і голос Космосу. Тоді як чистий вогонь -- це Бог. Бог стоїків -- це вища розумна сила, яка все передбачає, всім керує, все визначає.

Засновником скептицизму був Піррон (360-270 рр. до н.е). Скептицизм для Піррона -- не тільки теоретична позиція, але й спосіб життя. В центрі уваги Піррона -- щастя. Для його досягнення потрібно відповісти на три питання:

1. Що є те, що нас оточує?

2. Як ми повинні до нього відноситись?

3. Яку вигоду ми отримуємо від цього відношення? Оскільки в світі все відносне і змінне, постільки світ і всі

речі непізнаванні. А звідси наше відношення до них -- в повній відмові не тільки від категоричних, але і проблематичних суджень. З цього слідує незворушність, холоднокровність, спокій. Атараксія (незворушність) Піррона відрізняється від атараксії Епікура тим, що Епікур йшов до неї через просвітництво і знання, а Піррон через відмову від знання. Специфіка скептиків у тому, що вони були вченими серед філософів, їхня діяльність проявлялась насамперед у протиставленні, а отже у виявленні протилежностей і суперечностей. Скептицизм гостро поставив проблему знання та істини, звернув увагу на філософський плюралізм, антидогматизм. Послідовниками Піррона були Енесідем і Агріппа.

Останнім впливовим напрямком античної філософії був неоплатонізм, представники якого -- Плотін, Порфирій, Ямвлік, Прокл -- у III--V ст. -- запропонували оригінальну інтерпретацію платонізму.

Згідно з Плотіним, ієрархія буття світу постає так, що на вершині знаходиться Єдине, яке неоплатоніки тлумачать як потойбічне, понадрозумне і навіть понад буттєве першоначало всього сущого, яке непізнаванне людським розумом і може бути сприйняте людиною лише в містичному екстазі. Єдине «переповнює» саме себе і шляхом еманації (випромінювання, витікання) виділяє з себе менш повне буття -- світовий Розум, світову Душу, Природу (у Плотіна матерія і природа нетотожні). Внизу знаходиться матерія як антипод Єдиному. До матерії еманація світла не доходить, через те вона є зосередженням усього нікчемного, гріховного. Метою людини, за неоплатонізмом, є звільнення від усього тілесного, досягнення блага -- Єдиного шляхом злиття людської душі з божественною сутністю, яке відбувається завдяки містичному екстазу.

Отже, антична філософія вперше висунула і професійно обміркувала проблеми онтології (вчення про буття), гносеології (теорії пізнання), логіки, антропології тощо. Тому антична філософія мала визначальний вплив на подальший розвиток усієї філософії.

Література

1. Антология мировой философии. Т.1, ч.1. -- М., 1969.

1. Античная философия. Свидетельства, фрагменти, тексти. --К., 1955.

2. Асмус В.Ф. Античная философия. -- М., 1976".

3. Крндзволки В.В. Нариси античної філософії. -- Львів, 1993.

4. Аосев А.Ф. Дерзание духа. -- М., 1988.

5. Аосев А.Ф. История античной философии. -- М., 1989.

Размещено на Allbest.ru