Філософські ідеї у творчості Т.Г. Шевченка

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Каферда філософії

РЕФЕРАТ

На тему: «Філософські ідеї у творчості Т.Г.Шевченка»

Виконала: ст. гр. ТКД-21,

Мовчан В.І.

Перевірив: Галушко О.С.

Київ 2016

План

Вступ

1. Філософські засади творчості Тараса Григоровича Шевченка

2. Філософська правда у сюжетних групах творчості Кобзаря

3. Ідеальне суспільство в уявленні Тараса Григоровича Шевченка

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Творчість Тараса Григоровича Шевченка належить до тих вічно живих художніх явищ, про які кожне століття народжує все нові і нові незнайомі обрії пізнання. При цьому відкритті глибин таланту поета не вичерпуються всі існуючі вже грані майстерності Кобзаря.

І хоча на сьогоднішній день наука має величезну суму досліджень про Шевченка, однак особистість поета, художня спадщина викликають нестримне бажання розкривати ще невідомі сторінки його життя. Тому проблема вивчення Т.Г.Шевченка постає сьогодні як нове і актуальне завдання.

Нинішня переоцінка суспільних вартостей, утверджуваних десятиліттями звульгаризованими ідеологічними догматами, суцільної політизації як особистості в цілому, так і всього, що її оточувало (літератури також) спонукали до поступового переходу з соціально-функціонального на духовний шлях у вивченні творчості Т.Шевченка. Якщо раніше його висвітлювали родоначальником «революційно-демократичного» творчого методу, переконаним романтиком, запевняли в тому, що поет підходив до літератури з «класових інтересів», то зараз ми з впевненістю можемо побачити в ньому філософа. Саме завдяки цьому постає питання про нову вибудову світоглядних основ творчості поета.

Йдеться про ту галузь філософського українознавства, котра почала складатися в історії нашої духовної культури в другій половині ХІХ - на початку ХХ століття на стикові історіософії, етнопсихології, історії філософії. Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського товариства, погляди якої поділяв Т.Шевченко, котра, за слушним спостереженням Д.Чижевського, синтезувала християнство і романтичний націоналізм. В якій людина й Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього й майбутнього («і мертвих, і живих, і ненароджених…») уперше постають як самостійна філософська проблема.

Про філософію національної ідеї, тобто про теоретичну самосвідомість українського національного відродження від П.Куліша й Т.Шевченка до М.Хвильового говорить О.Забужко, про окремих українських мислителів, які прилучалися до розвитку філософської течії. І з надією запевняє, що сучасному дослідникові відкриваються широкі обрії для подолання перешкод жорстких структур недеформованої, недоукомплектованої ідеології.

Бажання проникнути в душевні глибини поета, відійти від простого сприймання і узагальнення його поезії, побачити в рядках «Кобзаря» народну мудрість («філософію»), - ось головні сподвижники нашої зацікавленості.

духовний філософський творчість шевченко правда ідеал



1. Філософські засади творчості Тараса Григоровича Шевченка

Кожна епоха в контексті свого буття відкриває нові творчі спроможності великих митців, бо почуття, віра, думки геніїв готуються поволі і не одним поколінням. Цілий потік культурних течій, традицій володіє митцем, примножуючи справді невичерпні багатства творчості. Таким є й талант Шевченка, його сприйняття оточуючого.

Про світогляд поета багато сперечалися і сперечаються. Його думками «хотіли б підперти ту або іншу з сучасних світоглядних, або й суто - політичних позицій».

Постає, розуміється питання, чи був у Шевченка цілісний і закінчений світогляд? Для розуміння особливостей духовного світу поета вдамося до історії філософії.

Власне філософська проблематика утворюється передусім системою таких моральних категорій, як життя та смерть, віра, надія, любов, сумління тощо. Але ці проблеми утворюють й ідейний зміст поезії взагалі, художньої творчості Т. Шевченка зокрема. Філософське світосприйняття Т.Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати як «філософію трагедії». Йдеться не про теоретичні міркування цілком благополучної людини про трагедію, людини, що зробила трагедію предметом свого вивчення і тим самим є сторонньою щодо неї. Тут мовиться про філософію як вираз душі страждальця, вираз усвідомлення ним трагедії як власної долі. При цьому йдеться не лише про трагічні обставини особистого життя Т. Шевченка, а й прийняття ним на себе трагедії буття рідного народу, України, що утворює світ, який визначає обрії реального існування поета.

Основною рисою цілої духовної постаті Т.Шевченка, провідним почуттям у цілій його творчості, визначальним пафосом його життя треба визнати його «антропоцентризм», - поставлення людини в центрі цілого буття, цілого світу - як природи й історії, так і всіх сфер культури. І природа, й історія, і культура - мистецтво, наука, релігія - усе має значення і цінність лише виключно в залежності від цього загального і універсального вихідного пункту - від людини, її переживань, бажань, потреб.

Т.Шевченко, як і вся його рідна культура, існував за умов культурних репресій, тобто «в постійній екзистенційній ситуації - на межі життя і смерті». Все людське постає перед митцем на рівні рефлексії і на нерефлексивному рівні. На ідеалі Добра, Краси, Істини тримається Всесвіт Тараса Шевченка. Україна, Слава, Могили - це ті ідеали, з яких складається світобудова Кобзаря. Особистість поета як творця закорінена в його не рефлексивному національному досвіді. Саме цей досвід художника увібрав у себе всю особистість індивідуального буття Тараса Шевченка.

Надзвичайно яскравий, послідовний, «безмежний» антропоцентризм як одна з прикмет поетичного стилю Тараса Шевченка помічається в його ставленні до природи. Відомо, що стосунки «людина і природа» різних епох і різних поетів далеко не однакові. Світ природи, з одного боку, здається поетові цілком нейтральним, байдужим до людини, життя його тече незалежно від життя людського; при такому світогляді природа і людина змальовуються або цілком окремо одна від одної, або, якщо і разом, то лише з метою підкреслити з усією силою їх повну байдужість. З другого боку, людина вважається лише частиною світу природи, в ньому потоплена, розчинена, відкликається на її поклики; тоді в художньому образі природа виступає поводирем людини, яка чи з доброї волі, а чи то з примусу має за природою слідкувати. Інколи природу вважають ворожою людині силою, яка їй шкодить, її гнітить; для поета, який живе в таких ілюзіях, - боротьба людини з природою і є власний предмет художнього зображення.

Для Тараса Шевченка природа є щось «підрядне» людині, є резонатор, дзеркало людських переживань, і, вдивляючись і вслухаючись в неї, людина чує і бачить тільки себе саму. Природа відкликається на все, що діється в серці людини, відбиває внутрішнє життя в наглядних образах і символах.

Життя разом з оточуючою дійсністю породжують неправду, неволю, в яких гине, руйнується, стирається «природа» людини. Так було і з Тарасом Шевченком у далекому засланні. В листі до П.Гулака-Артемовського 30 червня 1856 року з Новопетровського укріплення Т. Шевченко писав: «Нема тепер великих душ на світі. Може, і були коли-небудь, та в ірій полетіли. Тепер, кроме сльоз благодатних, нічого в мене немає! Я - «нищий в полном смысле этого слова, и не только материально - душою, сердцем обнищал». От що зробила з мене проклятая неволя! Трохи-трохи не ідіота. Десятий год не пишу, не рисую і не читаю навіть нічого; а якби ти побачив, меж яким людом верчуся я оці десять літ. Та не дай Господи, щоб і приснилися тобі коли-небудь такі недолюди, а я у їх «в кулаке сижу» - давят без всякого милосердия давят, а я повинен ще і кланятися, а то візьме разом та й роздавить, як ту вошу меж нігтями. До тяжкого горя привів мене Господь на старість, а за чиї гріхи? Єй же богу, не знаю».

Дійсно з такою душевною філософією важко жити, тим паче писати. Але Тарас Шевченко йшов методом від супротивного: філософії не любив, а твори інших філософів, крім Лібельта, читав, детально вивчав. Звернення поета до Платона, Сократа, Плутарха, Геродота, Горація, Тіта Лівія, Юстина Філософа, Вольтера, до творів Данте Аліг'єрі, Джорджа Байрона, Уільяма Шекспіра, «Фауста» Гете вказують на його широке знання історії філософії. Про «Божественну комедію» Данте Аліг'єрі Тарас Шевченко з болем і трепетом у серці писав у листі до О.Бодянського 15 листопада 1852 року з Новопетровського укріплення: «Покойный Данте говорит, что в нашей жизни нет горшего горя, как в несчастии вспоминать о прошлом счастии. Правду сказал покойный флорентиец - я это на себе каждый день испытываю. Хоть тоже, правду сказать, в моей прошлой жизни не много было радостей, по крайней мере, все-таки было что-то похоже немного на свободу, а одна тень свободы человека возвышает. Прежде, бывало, хоть посмотришь на радости людей, а теперь и чужого счастия не видишь».

Широкий діапазон суджень щодо світогляду Тараса Шевченка, його витоків. На думку Є Маланюка, Тарас Шевченко вийшов з єдиної верстви козацької, яка потім під адміністративним тиском Російської імперії роз'єдналася.

Шевченка породило закріпачене селянство. Потрапивши до Петербурга, він своїм «селянським» національним здоров'ям не тільки не відчув згубного впливу його життя, а й зумів оформити свою розумну суть, акумулювати національний дух, передати його не лише живим, а й майбутнім поколінням.

Світогляд Т.Шевченка формувався там, де доживали свій вік очевидці Коліївщини, де були згадки про козаччину, де співали думи про Богдана Хмельницького, де були злидні, голод і знущання над селянином-кріпаком. Глибоке знання життя, традицій боротьби за волю й не менше прагнення до неї дало йому змогу інстинктивно відчути минуле, виробити свій погляд на світ, давні часи й події, звернутися не тільки до сучасників, а й до потомків із закликом вирішувати вічні проблеми, що сягають основ національного буття. Звернувшись до минулого в ідеалах народної традиції, він знайшов мотиви, співзвучні ідеалам суспільної свободи, протесту проти усякого посягання на свободу і гідність людини, людської особистості. Саме цим він і заклав міцні підвали національного відродження.

Життя Тараса Шевченка було сповнене прозаїчно-поетичної філософії, про що говорить його автобіографія. Творчість же поета можна переконливо і цілком точно назвати філософією, адже його спадщина, насичена великою любов'ю до мудрості й правди, ввібрала у себе душу, прагнення Т.Шевченка жити за законами правди, свободи, самому боротися за волю, за справедливий лад у людському світі. Світогляд Кобзаря повністю вилився у трансформацію української історії: у відтворенні героїчного минулого, показі реальності, сучасності, невпинного бажання бачити щасливим майбутнє. Це неповторна експресія зболеної душі митця, яка стала часточкою національної гордості та загальнолюдської системи цінностей.



2. Філософська правда у сюжетних групах творчості Кобзаря

Творчість Тараса Шевченка, незважаючи на безперервну мінливість культурного контексту на Україні, не втратила, а навпаки, набула своєї естетичной вартості. Сьогодні з упевненістю і компетентністю поетична спадщина Т.Шевченка розглядається крізь призму філософії. Поняття волі, істини, долі, щастя витлумачуються як філософські категорії, присутні у творах поета.

Правда - як центральне мірило всього людського - пронизує червоною ниткою не лише особисте життя Тараса Шевченка, його світогляд, а в першу чергу поезії, зокрема, двох сюжетних груп: фольклорної та історико-політичної.

Правда діє на трьох відмінних, хоч надто зближених рівнях: на рівні етнокультурного етносу, тобто українського народу, на рівні історичному, і на рівні загальнолюдського світобачення. Ці рівні дають змогу виділити поетичну та понятійну правду і простежити відповідність між ними. На першому рівні Шевченківський текст, наділяючи образи, безпосередньо взяті з фольклорного багатства або споріднено створені, етичним змістом, робить їх важливими складниками духовного буття України; на другому рівні - показує українську історію, романтизуючи і домислюючи її; на третьому - запліднює зображувану дійсність загальнолюдським смислом. Ця троїста етична спрямованість творчості Шевченка виявляється у двох (названих вище) сюжетних групах.

Девізом Т.Шевченка стали слова, взяті з Євангелія від Іоанна: «І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить». І пізнаючи її, поет усвідомлював, що у світі неправди панує право сильного, від якого людство деградує, лицемірство і брехня.

Т.Шевченко виступив із найбільш дозрілим синтезом ідей правди, що знайшов вираження в довершеній поетичній формі.

У «Словнику мови Шевченка» (К., 1964), який налічує 10116 слів, слова «істина» і «правда» вжито аж 587 разів. Можна з упевненістю говорити, що правда для Шевченка була не лише теоретична, пізнавальна, а й «практична»: тобто певна справедливість певний справедливий лад у людському світі. Про це свідчать цифри, вказані вище.

Фундаментальною основою філософських концепцій Тараса Шевченка в творах історико-політичної групи є наголошення на вірі в неминучість змін, у тріумф правди і волі, бо ж, пізнаючи правду, людина доростає до волі. У цьому контексті виразно видно, чому метою «історичної поезії» поета стало дослідження таємниць історії героїчних моментів, шляхетних поривань і великих злочинів, проявів зради й відступництва, патріотичних вчинків і болючих незгод. Цю думку найяскравіше виражав Т. Шевченко у своїй знаменитій поемі «Гайдамаки».

Посилаючи думи в рідний край, Т.Шевченко всю увагу сконцентровує на ідеях правди і свободи, долі і людських стражданнях. Як відомо з романтичної філософії, ставлення до страждання не залишається без впливу на концепцію смислу історії. У поемі «Гайдамаки» страждання співвідноситься із сирітством, самотністю у несправедливому суспільстві. Шевченківські страждання нерозривні з роздумами про смисл існування, коли особливої уваги набуває ставлення до правди і світу. Розуміння страждання як наслідку не лише самотності, а й буття суспільної деморалізації та появи всілякого роду зла за умов соціального, національного, духовного гніту породжує гнівні обурення в поемі «Гайдамаки»:

А тут... а тут... тяжко, діти!

Коли пустять в хату,

То, зустрівши, насміються, -

Такі, бачте, люди:

Все письменні, друковані,

Сонце навіть гудять:

«Не відтіля, - каже, - сходить,

Та не так і світить;

Отак, - каже, - було б треба...»

Саме тому Т.Шевченко стійкий у своєму уявленні про майбутнє:

Заспіваю, - море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю, - розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий крили.

Надходить час торжества правди, і це буде правда і воля, здатні «розвернути» могили, перетворити світ.

У творах історико-політичної групи, зокрема, у поемах «Тарасова ніч», «Гамалія», «Гайдамаки», на перший план виступає понятійна правда. Дійсно, основою цих творів є справжній історичний матеріал, а героями виступають реальні особи.

В основу поеми «Тарасова ніч» покладена історична подія - перемога козаків над військом польської шляхти у 1630 році під Переяславом, а серед безстрашних ватажків селянсько-козацьких повстань кінця ХVІ століття - Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Северина Наливайка, Якова Остряниці - першого з них Т.Шевченко оспівав особливо натхненно і, зокрема, Івана Підкову в однойменній поемі.

Простежуючи плинність історії, Т.Шевченко не міг не зобразити відчайдушні морські походи козаків у Варну, Ізмаїл, Кілію, Кафу, Синоп, Трапезунд, Константинополь за щастя і волю. Один з таких походів відтворено у поемі «Гамалія».

Зосереджуючись на минулому, Т.Шевченко малює картину, сповнену страждання, безнадійності, зосереджуючись на тому, що буде, стає пророком світлого майбутнього.

Поема розпочинається піснею невільників-українців, що страждають у турецькому ярмі через відсутність звісток з рідної землі, але прагнуть до боротьби, яку підніме отаман Гамалія. Місце бою - Скутера - стає ніби мірилом всього лиха, бенкетом, де випивається чаша правди.

На відміну від «Гайдамак» і «Тарасової ночі», де за правду боряться і «словом, і ножем, і списом», у «Гамалії» битва за справедливість - «робота», після якої козаки «зійшлись, люльки з пожару запалили» і попливли додому. Все це створюється засобами романтизму, яких, звичайно, не позбавлені перші дві поеми. Але тут на перший план виступає переконливіший вимисел і повністю існує відповідність поетичної і понятійної правди.

Баладам «Тополя», «Утоплена», «Лілея» Т.Шевченка властиве поєднання ліричного струменя з епічною розповіддю, яке йде від народної поезії.

У давній жанр балади поет вводить людину з низів, з народу, яка прагне бути щасливою і навіть бореться за нього. Це - Ганна, що стала жертвою завидющої матері - «утоплена»; «чорнобрива» дівчина, яка полюбила козака і не схотіла за старого, багатого заміж виходити, а «тополею» зробилась; дівчина «Лілея», котру породила мати покритка.

Чому героїні балад відходять у світ природи? Бо тільки вона відкликається на те, що діється в серці бідної дівчини, коли навіть рідна мати не хоче щастя частинці своєї душі. Для Тараса Шевченка життєва правда залишається святою. Фантастичні образи й події в баладах - лише художня умовність, засіб поетичного відтворення народних вірувань та уявлень. Але передані вони з таким живим почуттям, з такою щирою безпосередністю, з якою міг передати лише справжній народний співець.



3. Ідеальне суспільство в уявленні Тараса Григоровича Шевченка

Образ ідеалу малюється Шевченкові як стан, де пануватиме братерське ставлення вільної людини до людини. Нормою ідеального існування є принципи, щоб «укупі жити, з братом добрим добро певне познати, не ділити». На противагу суспільству, де люди розділені з огляду на суспільний статус, багатства, ранги, привілеї, де панує фальшива наука і фальшива філософія., що обґрунтовує цей ненормальний стан речей, він кличе: «Розкуйтеся, братайтеся!».

Цим завершується його остання настанова «і мертвим, і живим, і ненародженим»:

«Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата, --

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами».

Єдність і відсутність диференціації в ідеальній спільноті втілюється в образі нації як одного дому, «рідної хати». Ідеальна спільність виростає зсередини, вона не може ствердитися шляхом запозичень «з чужого поля»:

«У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя Й правда,

І сила, і воля».

Лише шляхом внутрішнього преображення, яке дасть простір для розквіту ідеальних сил, закладених у глибинах українського світу, можливе досягнення жаданого майбуття. Відмова ж від цього, намагання зберегти неправедний світ загрожує силам, що прагнуть цього, неминучою карою. Ідеальний омріяний стан, що визріває в серці України, -- це грізна суспільна сила, здатна привести до кривавої розправи. Передчуттям цієї розправи сповнено кілька поезій Шевченка, починаючи від «Гайдамаків», «Заповіту» й аж до написаного 1860 р. «Світе ясний! Світе тихий!», що завершується картиною нищення існуючого ладу.

«...Будем, брате,

З багряниць онучі драти!»

В «Осії. Глава XIV» (1859 р.) від імені біблійного пророка, за яким стоїть мати -- Україна й навіть сам Бог, поет попереджує:

«... не втечете

І не сховаєтесь, всюди

Вас найде правда-мета, а люде

Підстережуть вас на тоте ж.

Уловлять і судить не будуть,

В кайдани того окують,

В село на зрище приведуть

І на хресті отім без ката

І без царя вас, біснуватих,

Розпнуть, розірвуть, рознесуть,

І вашей кровію, собаки,

Собак напоять».

І все ж ці й подібні їм місця з поетичного доробку Т. Шевченка не дають підстав вважати, що він вбачав у революції шлях до перебудови суспільства згідно з омріяним ідеалом.

Образ кривавої розправи для Шевченка не несе обов'язкового для подібного поняття революції конструктивного начала. Цей образ сприймається як страшна кара, свята помста, що чекає на тих, хто стає наперекір неминучому приходові світлого майбуття. Змальовуючи криваві часи гайдамаччини, він сприймає її не як народне свято, а антисвято. «Кругом пекло! Гайдамаки по пеклу гуляють!» Кров не радує поета, він не прагне її: «Слава Богу, що минуло.» Справжнє звільнення ж, настання ідеального стану мислиться Шевченком як свята справа, що реалізується людьми у процесі преображення, здійснюваного з волі Божої.

Не закликом, а пересторогою лунають його слова:

«Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших...»

Шевченко щиро вірить у «силу і дух живий», в те, Що ріки крові перестануть текти, коли всі помоляться одному Богові. Разом з тим образ Бога в поезії Шевченка зберігає сліди напівязичницького ставлення, характерного для селянства його часів. Це не всевладний Господар, відносно якого всі люди -- раби Господні. Якщо Бог є, то люди повинні бути рівні з ним як вільні істоти. «Не обдурить Бог, карати і милувати не буде: ми не раби його -- ми люде!» Як рівний з рівним спілкується з Богом Перебендя, серце його «по волі з Богом розмовля!».

Згадаймо, що ранні твори свої Шевченко підписував «Перебендя», і в образі старого співця з однойменної поеми відлунює романтичне уявлення про пророчу місію поета, «глас» якого є «глас Божий».



Висновок

Тарас Григорович Шевченко видатний український письменник - поет, прозаїк, драматург,етнограф та філософ. Проте творчість Тараса Шевченка набагато ширша за своїм контекстом. Зокрема в своїх поезіях український геній сформував власну філософську концепцію та програму створення ідеального суспільства.

Для нього важливе братерство, тобто демократія, якої не було раніше, отже вся українська історія - це шлях до справжньої справедливості та рівноправ'я. Розглядаючи минуле України та свою сучасність Шевченко творить «філософію трагедії», як філософію прийняття трагедії свого народу за власну трагедію, злиття власних помислів та бажань з потребами народу.

Творчість Т.Шевченка гідно завершує внесок, зроблений кирило-мефодіївцями в розвиток національної самосвідомості, що істотно визначив зміст філософської культури України XIX ст. Адже друга чверть -- середина XIX ст, позначені в Україні початком розробки філософії української ідеї як теоретичної самосвідомості українського національного відродження, що визначає спрямування розвитку культури України розглядуваного періоду. Загалом кажучи, цей процес відбувався як складова частина загальнослов'ян­ського, ширше -- всеєвропейського руху, спрямованого на пізнання минулого з метою усвідомлення сутності і сенсу існування свого народу, усвідомити «самість» етносу. Творчість Шевченка стала основою самоідентефікації українського етносу, в тому числі в філософській площині.



Список використаної літератури

1. Костомаров М. І. Твори. У 2 т. -- К., 1990.

2. Костомаров М. И. Исторические монографии и исследования -- М., 1990.

3. Костомаров М. І. «Закон божий» («Книги буття українського на­роду») -- К„ 1991.

4. Куліш П. Твори, у 2 т. -- К., 1989.

5. Шевченко Т. Г. Повне зібр. тв.: У 12 т. -- К., 1989.

6. Грабович Г. Шевченко як міфотворець -- К., 1991.

7. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст. -- К., 1992.

8. Нахлік Е. Н. Пантелеймон Куліш. До 170-річчя від дня народження -- К., 1989.

9. Піпчук Ю. А. Микола Іванович Костомаров -- К., 1992. Творчість Т. Г. Шевченка у філософській культурі України. -- К., 1992.

10. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні -- І.С., 1992. -- С. 101 -- 110.

11.Сумцов М. Гуманізм Шевченка // Збірник пам'яті Тараса Шевченка (1814-1914). - Київ, 1915. - С. 24-30.

12. Світова велич Шевченка: Збірник матеріалів про творчість Т.Г. Шевченка: В 3 т. - Київ, 1964. - Т. 1-3.

Размещено на Allbest.ru

...