Філософія Григорія Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра філософії

Індивідуальна робота З філософії

На тему: «Філософія Григорія Сковороди»

Виконала: студентка гр. ЕП-11

Бурлака Д.М.

Перевірила: доц. Лакуша Н.М.

Київ 2016



План

Вступ

1. Шлях Григорія Сковороди в філософію

1.1 Життєвий шлях

1.2 Формування світогляду Григорія Сковороди

1.3 Спадщина філософа

2. Філософські погляди

2.1 Єдність філософії та життя

2.2 Ідея трьох світів

2.3 Ідея чистої або «сродної» праці в системі філософських поглядів Григорія Сковороди

3. Афоризми

Висновки



Вступ

Розвиток духовної культури України та її народу нерозривно пов'язаний з іменем великого філософа, поета і письменника, педагога Григорія Сковороди, який жив і творив у XVІІІ столітті.

Григорія Сковороду відносять до типових представників української просвітницької філософії, а також часто називають українським Сократом. Його біографія засвідчила рідкісний приклад узгодження власної філософської системи із обраним ним способом життєвої поведінки, що, безперечно заслуговує поваги. Аскетичний образ мандрівного філософа сприймається багатьма поколіннями українців як ідеал мудреця-пророка, який навчав свій народ, доносив йому правду про істинне благо. На думку Григорія Сковороди, саме філософія, або «любомудріє», як він говорив, скеровує усе коло справ до мети, щоб дати життя духу, благородство серцю, світлість думкам.

Різностороння творчість Сковороди як філософа-мислителя, письменника, педагога, музиканта, художника, знавця духовної спадщини античності і середньовіччя, інтелектуальних досягнень ранньомодернового часу, його суспільно-історичні, етичні й естетичні погляди становлять важливий етап у розвитку вітчизняної наукової і суспільно-політичної думки.

Григорій Сковорода став не тільки основоположником новітньої української філософії, яка базувалася на міцному фундаменті Святого Письма та ідей мислителів давнини, а й з'явився в образі Предтечі, який прокладав хресний шлях Месії України - Тарасу Шевченку. Разом з тим, на думку дослідника спадщини Сковороди Д. Чижевського, ні про жодного філософа у світі не висловлено таких розбіжних думок, як про Сковороду.

У словах філософа «Світ ловив мене, та не впіймав…», викарбуваних за його ж заповітом на власній могилі, закладено всю сутність філософії Сковороди, у центрі якої перебувала людина та проблема досягнення нею щастя та гармонії з оточуючим світом.

Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони невідривно пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть тощо. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності.

Як письменник Сковорода зробив важливий крок у розвитку української літератури. Його творча спадщина не втратила інтересу і для сучасних читачів. світогляд сковорода філософський сродний

Метою даної роботи є визначення місця Григорія Савича Сковороди в історії української та всесвітньої думки, адже його різноманітна унікальна особистість викликає величезний інтерес не лише професійних істориків, філософів, політологів, а й усіх дослідників питань функціонування та розвитку усіх сфер сучасного світу.

Особливої актуальності набуває вивчення спадщини Сковороди після відзначення 290-річчя від дня його народження, яке припадало на грудень 2012 року. [1]



1. Шлях Григорія Сковороди в філософію

1.1 Життєвий шлях

Григорій Савич Сковорода (22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк -- 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) -- український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування -- подвиг самопізнання.

Григорій Сковорода народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Після здобуття початкової освіти в сільській школі, з 1734 року (Григорію 12) навчався у Києво-Могилянській академії. Його навчання в Академії, з перервами, тривало до 1753-го. Її бібліотека стала для нього джерелом знань. У навчанні був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку, церковнослов'янську, польську, німецьку й інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних. У 1741 році Григорія забрали до Петербурга для співу в придворній капелі, звідки він повернувся у 1744-му. Згодом, в 1745-1750 роках, Сковорода їде до Європи: спершу до Угорщини в складі царської місії під проводом Ф. Вишневського, далі -- до Словаччини (Братислава) й Австрії (Відень). Перебування Сковороди в Італії, Німеччині й Польщі не підтверджено документами. Після мандрівки він повернувся в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Саме в цей час мислитель зустрічає одного з найвідданіших учнів, Михайла Ковалинського, який після смерті вчителя написав його біографію, докладну, ґрунтовну, на яку посилалися й посилаються всі дослідники творчості великого мудреця. Саме в листах до нього Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що згодом ставали основою філософських трактатів. Про стиль його життя з харківського періоду його перший біограф пише: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». («Житіє Сковороди»).

Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме -- мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою або флейтою і своїми писаннями. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його -- речника великої правди.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався.

Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України -- мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

Приятель і життєписець Сковороди Ковалинський теж засвідчував:

“Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов'язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе.”

Смерть

Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області.

Про смерть Сковороди записав Срезневський таке:

…Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди… За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму -- вузьку, довгу яму. -- «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» -- спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» -- відповів Сковорода -- «і так усе волосся і злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» -- «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий.Це було 9-ого листопада 1794 року. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…».

Його могила знаходиться зараз у селі Сковородинівка (ран. Пан-Іванівка, колишня садиба Андрея Ковалівського). До нього можна потрапити, з'їхавши з дороги Харків-Суми біля селища Максимівка (60 км від Харкова). Далі треба їхати 18 км до села Сковородинівка [5].

1.2 Формування світогляду Григорія Сковороди

Г. С. Сковорода прийшов у філософію майже у 50-річному віці, розпочавши мандрівне життя, коли створював свої філософські діалоги, трактати, притчі та проповідувати своє філософське вчення. Усе його життя до цієї мандрівки було лише підготовкою до неї та осмисленням проблем буття.

Формування світогляду філософа разом з придбанням життєвого досвіду ґрунтувалося на його багатосторонній обдарованості, з одного боку, і існуючій соціальній обстановці - з іншої. Біографи зазначають, що Сковорода володів глибоким розумом, феноменальною пам'яттю, мав поетичні здібності та здібності до малювання, виключний музичний слух і голос; він писав вірші, складав музику, грав на кількох музичних інструментах.

Особливість творчої поведінки Григорія Сковороди, яка відобразилася на характері його філософського вчення та творчості, полягала в тому, що при негативному відношенні до світу, що за його словами грузнув в користолюбстві, він не займався критикою політичних відносин у суспільстві, а переніс боротьбу зі злом у сферу освіти, культури та моралі. Причому його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував.

Більшість дослідників особистості та творчої спадщини Сковороди вказували на його самобутність, підкреслюючи, що філософ не повторював сліпо думки і теорії своїх попередників, а переосмислював їх крізь призму свого світоуявлення і відповідно до самим ним поставлених перед філософією завдань.

М. Редько, автор книги “Світогляд Г.С.Сковороди”, вважає, що Сковороду, як мислителя характеризують постійні творчі пошуки, прагнення знайти самостійні відповіді на питання, які ставило перед ним саме життя.

Вже в ранній період своєї творчої діяльності Сковорода починає створювати свою філософію, яка, на його думку, повинна стати теоретичним підгрунтям для вирішення поставленої ним проблеми щастя. З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов'язана з життям і спрямовуватись на розв'язання суспільно-практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково-філософської думки.

На формування світогляду українського філософа справили вплив мислителі античності, епохи Відродження і Нового часу, які визнавали матерію вічною, тобто нестворюваною і незнищуваною. Це, перш за все, Демокріт, Арістотель, Епікур, Джордано Бруно, М. Ломоносов, матеріалісти XVІІ і XVІІІ ст.

Найважливішу роль у становленні Сковороди як ученого мала Києво-Могилянська Академія. Студентські роки, проведені в стінах Академії, стали етапом його формування як передового мислителя і продовжувача прогресивної суспільно-історичної і філософської думки найкращих представників Академії. Разом з тим, його світоглядні погляди істотно вiдрiзнялися від позицій наставників. За твердженням українського дослідника В. Горського фiлософiя Сковороди зосереджується на людинознавчій, етико-гуманiстичнiй проблематиці, в той час як професори Києво-Могилянської академії акцентували увагу на онтології та гносеології.

Світогляд Сковороди як просвітителя-демократа формувався також на літературі XVІІ століття з її гуманістичними традиціями й літературі Нового Часу, пов'язаної з народною творчістю і просвітницькими ідеями.

У період мандрів по Україні Сковородою були написані основні його філософські твори: “Діалог, або Розмова про давній світ”, “Нарцис. Розмова про те: пізнай себе”, “Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті (Дружня бесіда про душевний спокій)”, “Розмова, що називається Алфавіт, або Буквар миру”, “Ізраїльский Змій”, “Діалог. Назва його - Потоп зміїний” та інші. З написаних у різний час віршів він уклав збірник “Сад божественних пісень”. Створені частково в 60-ті, частково у 70-ті роки байки у 1744 році були об'єднані в збірник “Байки Харківські”.

У своїх творах Григорій Сковорода прославляє людину "малих бажань" і обмежені матеріальні потреби на противагу існуючій моралі, заснованій на багатстві та владі. Ідейний зміст байок Сковороди слугує базою, або ж початковим етапом його філософської творчості.

Необхідність трансформації творчості від складання байок безпосередньо до філософських трактатів відчувається в моралі байки №19: "…Світло й тьма, тління і вічність, віра і безчестя - складають світ цей і потрібні одне для одного. Хто пітьма - хай буде пітьмою, а син світла - хай буде світлом. Від плодів їхніх розпізнаєте їх.…".

У своїй творчості Г. Сковорода широко застосовує метод діалогізму - переважна більшість його творів написана у формі діалогів, розмов, бесід, суперечок. Але діалогізм думки Сковороди означає ще і її постійну спрямованість на пошук істини.

Ще однією характерною особливістю філософії Сковороди є символізм. Проблема символу і символічного є однією з ключових для реконструкції філософських поглядів Сковороди.

За визначенням українських дослідників Русина М. Ю. та Огородник І. В. Сковорода є філософом, який прагне мудрості і знань, а не мудрецем, який ці мудрість і знання вже має.

Мабуть, саме тому особистість Сковороди та його філософська спадщина викликає величезний інтерес і до цього часу, а його життєве кредо, послідовність у відстоюванні своїх переконань, безкомпромісність, гармонійне поєднання його способу життя з філософськими істинами, які він пропагував, не можуть не захоплювати. Все життя письменника-філософа було наочним втіленням його філософського вчення, тобто філософія була його життям, а життя - філософією. [2,Том1]

1.3 Спадщина філософа

При тому, що твори Сковороди були широко відомі - вони передавались усно, розповсюджувались у рукописах, їх обговорення мали місце як в інтелігентських колах, так і в селянських родинах, - за життя мислителя жодна з його праць не була надрукована. З кінця XVІІІ ст. пісні Сковороди увійшли в російські пісенники. Наприклад, російський письменник В. Капніст за мотивами пісні Сковороди «Ой ти пташка желтобока» створив вірш «Чижик». Пісня «Всякому городу нрав і права» виконувалась сліпими кобзарями як народна, а І. Котляревський переробив її в бурлескному стилі, наслідуючи численні народні переспіви твору.

Творчість Г. Сковороди мала значний вплив на формування цілої плеяди українських і російських мислителів і літераторів - І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Л. Толстого, Є. Гребінки та ін. Літературні твори і філософія Сковороди були вагомі і для Тараса Шевченка, який проводив паралель між Сковородою та шотландським народним поетом Р. Бернсом. Пантелеймон Куліш присвятив філософу твір «Грицько Сковорода. Староруська поема».

Творчість Сковороди оцінювалась по-різному як за його життя, так і після смерті. Деякі критики засуджували примітивну та недосконалу форму його творів, порівнюючи їх з необробленим дорогоцінним каменем. Інші - ставили Сковороду в один ряд із класиками української літератури - Котляревським, Гулаком-Артемовським, Квіткою-Основ'яненко.

У 1794 році біографію філософа склав його учень і друг М.І. Ковалинський, який порівняв внутрішній дух Сократа, його інтуїцію з духом Сковороди. Він говорив, що любив серце Сковороди, але цурався його розуму; шанував життя, та не брав у голову міркувань його; шанував доброчесність, та уникав його думок; бачив моральну чистоту, та не впізнавав істи¬ни його розуму; прагнув би бути другом, та не учнем його.

Сковорода покладав великі надії на Ковалинського і сподівався, що він стане його послідовником та поділятиме спосіб життя і цінності філософа. Але принади світського життя стали сильнішими за волю мислителя. Пізніше Ковалинський розкаявся в тому, що не зміг філософію учителя зробити своїм життям і як моральне відшкодування за все своє несковородинське життя пише знамениту біографію Сковороди, де кається у своїх гріхах. Однак він так і не зміг залишити світське життя заради пошуку істини та пізнання себе. На думку дослідників, саме в складних стосунках Сковороди з його найулюбленішим учнем криється найбільша душевна трагедія великого мислителя, якого світ не зловив, зате він зловив найдорогоцінніше, що в нього було - найобдарованішого учня.

У 1861 р., з початком реформ в Російській імперії - скасуванням кріпацтва та послабленням цензури, було видано твори Г. Сковороди, що розцінювалось на той час як значна подія в культурному житті України.

Дослідженням особистості Сковороди займався в молоді роки відомий славіст І. І. Срезневський, який у 1883 році у збірнику «Утренняя звезда» опублікував «Уривки з записок про старця Григорія, українського філософа». Срезневський описує Сковороду як людину з розумом, але пригнічену містицизмом, завжди похмуру і самотню, гордовиту і себелюбну. Разом з тим, Срезневський пояснює від¬людкуватість філософа його боязню людей, саме тому через страх перед людиною та її вчинками Сковорода став самітником.

У наступний час теж здійснювалося збирання та опис творчої спадщини, публікація окремих творів Сковороди. Однак, лише в 1894 р. професор Харківського університету Д. Багалій здійснив перше наукове видання його творів.

Як і в літературній творчості, оцінки філософського вчення Г. Сковороди теж не були однозначними. Одні дослідники вважали його містиком, інші - раціоналістом. Однак після видання Д. Багалієм всіх відомих філософських праць Сковороди вчені прийшли до висновку, що він є філософом-моралістом, який перебував під впливом вчень Платона, Цицерона, Плутарха, стоїків німецького містицизму і філософії Нового часу.

Паралельно з публікацією текстів відбувалося вивчення біографії та світогляду Сковороди на основі біографії М. Ковалинського. Протягом XІX - на початку XX ст. з'явилися нечисленні дослідження його філософських поглядів та літературної творчості.

Тільки після відзначення 100-річчя з дня народження письменника-філософа його спадщина стала доступною для читачів і вчених. Проте з дожовтневих діячів лише І. Франко зумів визначити місце Сковороди в історії української культури та духовності, якого розглядав як найпомітнішу постать в історії розвитку українського народу XVІІІ століття.

Важливим етапом досліджень спадщини Сковороди стали статті Івана Мірчука в німецьких славістичних журналах 1930-их pоків та праця «Філософія Г. С. Сковороди» Д. Чижевського (Варшава, 1934). На думку Д.Чижевського, Г.С.Сковорода був чи не останнім яскравим виплодом культури українського бароко. Разом з тим, він називає Сковороду явищем випадковим, і пояснює це відсутністю в Україні у XVІІІ ст. підготовленого ґрунту для розвитку філософії через її культурну відсталість.

У радянський період здійснювалося всебічне дослідження спадщини мислителя і поета з позицій марксистсько-ленінської методології. Особливо інтенсивні дослідження вчення Сковороди проведено на початку 1970-их pp. в Україні і за кордоном у зв'язку з 250-літтям його народження. Тоді ж видано повне видання «Творів» у двох томах (Київ, 1973). [3]



2. Філософські погляди

2.1 Єдність філософії та життя

Г.С. Сковорода стверджував, що головною метою людського життя є філософія, бо голова справ людських є дух його - думки, серце; філософія прагне дати життя нашому духу, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Тут погляди філософії і релігії збігаються, адже Біблія теж вчить, як зробити благородним людське серце. Але у розумінні Сковороди Біблія не базувалася на одкровенні, а у його філософії було мало християнсько-релігійних догм. Тому Сковорода був релігійним мислителем, і в той же час - філософом, тому що метою свого життя ставив тільки пошук істини.

Г. Сковорода вважав, що сутність речей не лежить на поверхні, її не можна пізнати безпосередньо органами відчуття. Справжнім пізнанням є тільки пізнання внутрішньої суті, "закономірності", "натури", тобто пізнання істини. На думку мислителя, істина конкретна, джерелом пізнання є досвід, істина так само нескінченна, як і природа, вона розширюється і поглиблюється разом з розвитком наших знань, науки і практики. Мабуть, саме ці переконання спонукали його зробити філософію своїм життям, а другу половину свого життя присвятити саме пошуку істини.

Основною проблемою філософії Сковороди є людина, її щастя включно з шляхами його досягнення. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, яка формально укладається в один рядок, і полягає в існуванні "двох натур" і "трьох світів".

Роздуми Г. Сковороди спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Він шукає відповідь на складні життєві питання - хто така людина, який зміст її життя, для чого ми приходимо у цей світ, які основні грані людської діяльності. Філософ шанував людину праці і його твори пронизані ідеєю, що праця є найвищою моральною чеснотою людини. Справжнє щастя, підкреслював він, полягає не в багатстві або плотській насолоді, не в марній славі або честолюбстві, а в розумному задоволенні матеріальних і духовних потреб, у душевному спокої, в корисній праці, в гармонійному поєднанні того, що задовольняє внутрішні духовні вимоги людини, і того, що служить інтересам загалу.

Г. Сковорода був прибічником ідеї соціальної рівності («нерівної рівності») як рівності людей за природою; виступав проти станової нерівності; критикував феодальні порядки; паразитизм, неуцтво, брутальність та лицемірство тих, хто живе за рахунок праці інших.

Він закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Г. Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Він вважає, що розуміння віри та любові складається у повсякденній необхідності цих понять.

На думку Григорія Сковороди, саме “філософія, або любов до мудрості, скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові усього. Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”.

Ця провідна теза про єдність філософії і життя скеровувала його роздуми до релігійної і моральної проблематики. Хоча учення Сковороди не виглядає завершеною системою, але всі його філософування побудовані на принципі пропагування того істинного шляху, який би допоміг людині стати щасливою. Тобто, основною особливістю філософії Сковороди є її практична спрямованість.

Шлях до щастя, на думку мислителя, лежить через самопізнання, що відображені в гаслах - “пізнай себе”, “поглянь у себе”. Філософ вважає, що найважливішим у людині є її душа, або як він називає “серце”, із якого виходять і думки, і бажання, і почуття. Як релігійний філософ, Сковорода в центр усієї філософії ставить ідею бога, але ототожнює його із “природою”, “натурою”. Теорія самопізнання спрямовує людину до пізнання цієї божественної сутності.

Важливою складовою філософії Сковорода є теза про двоїстість у всьому: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, твар і Бог, матерія і форма, старе і нове, явне і таємне.

Розшифровка існування "двох натур" слідує безпосередньо з трактату "Про Бога": "…Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог.. у стародавніх [людей] Бог звався “розум всесвітній”. Йому в них були різні імена: натура, буття речей, вічність, час, доля, необхідність, фортуна та ін. А в християн найвідоміші йому імена такі: дух, Господь, цар, отець, розум, істина.. Що ж до видимої натури, то їй також не одне ім'я, наприклад: речовина чи матерія, земля, плоть, тінь та ін. …".[2,Том1]

Видиме і невидиме нерозривно пов'язані між собою, адже матеріальний (видимий) світ існує всюди, але так само всюди існує і невидимий світ. Але в основі всіх речей, їх діяльності, як вважав Сковорода, лежить невидима натура (Бог, дух). Цю думку він розкриває у філософському творі “Нарцис” (1767), де пише, що невидимість “першенствує” в усіх без винятку речах матеріального світу і в самій людині. Вона всьому є основою, початком, а сама -- без початкова, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю.

Отже, у працях Сковороди Бог означає не тільки невидиму натуру чи просто натуру, а й закономірність, що лежить в основі існування матеріального світу.

Видима натура, або твар, у творах Сковороди має протилежне за своїм змістом значення і означає світ речей, тобто все матеріальне. На думку філософа, існування в усьому двоїстості -- невидимого (Божого) і видимого (матеріального) робить неможливим зникнення будь-чого безслідно.

Але філософ розглядає й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного «Я». «Крізь любов та віру людина пізнає себе», -- твердить Сковорода. Пріоритет тези «пізнай себе», як відомо, належить Сократу. Але у Сковороди було новим для філософських вчень теза про необхідність пізнання природи людини у таких її вимірах як віра, надія, любов. Поняттями, протилежними любові та віри у Сковороди є сум, туга, нудьга, страх. Вони позбавляють людину здоров'я і роблять її душу приреченою на слабкість. Тому Сковорода наполягає на тому, що запорукою здоров'я людини є її радість, так званий кураж.

Він формулює один із важливих постулатів свого світорозуміння: до життя не можна підходити як до чогось готового, повністю заданого зовнішнім середовищем. Його треба будувати самому на філософських засадах. Через фі¬лософію треба досягти не просто істини буття, а буття в істині. Разом з тим, буття в істині Сковорода розглядав стосовно мудреця, а не соціальних колективів. Але і в такому розумінні він наближає усвідомлення філо¬софії як практичної системи життєвої орієнтації. Це якісно відрізняло українського мудреця від бага¬тьох європейських філософів того часу.

«Подивись на світ цей,- писав він. - Поглянь на рід людський. Адже він є книга...» Тобто у розумінні Сковороди життя є книгою, яку треба не лише читати, а і писати. Життя твориться, як філософський трактат, хоч воно і не пристосоване до бібліотечних полиць, де стоять запліснявілі од старості фоліанти, проте має загаль¬ного з ними родича - невидиму основу існування, ідеї добра, краси, істини, за якими пишуться книжки і гортаються сторінки власного життя. [4]

Таким чином, Сковорода намагається сконструювати життєвий простір людини не тільки за допомогою раціонально визначених філософських понять, а й за допомогою того, з чим повсякденно має справу людина і що одночасно має для неї вирішальне значення.



2.2 Ідея трьох світів

Григорія Сковорода створив концепцію трьох світів, яка полягає в існуванні:

1) великого або макрокосмосу (Всесвіт);

2) малого або мікрокосмосу (людина);

3) символічного (біблія, міфологія тощо).

Макрокосмосом, який є першим і головним світом у Сковороди, є весь Всесвіт, що включає в себе все народжене у великому світі і складається з безлічі паралельних світів. Цей світ вічний і безмежний - у ньому немає ні початку, ні кінця. Метою пізнання цього світу є не опис окремих предметів, а розкриття їх невидимої натури - збагнення їх внутрішньої сутності, бо тільки через неї можна осягнути "таємні пружини розвитку всього Всесвіту". При цьому Сковорода вважає, що внутрішня невидима суть речей завжди пов'язана з видимою через зовнішню форму, яка визначається мірою, ритмом, симетрією, пропорцією.

Сковорода, наслідуючи вчення Аристотеля стверджує, що в основі всіх матеріальних речей лежить єдність чотирьох елементів -- вогню, повітря, води і землі. Переносячи цю тезу на людину, тобто мікрокосмос, він стверджує, що саме від рівноваги чотирьох елементів залежить тілесне здоров'я людини.

За твердженням Сковороди, всі речі у великому світі постійно рухаються і складаються з протилежностей, тобто його вчення насичене діалектикою. Виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, в цілому його погляди дослідники визначають як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній формі, специфіка якого полягає в тому, що він є перехідною формою від теїзму через об'єктивний ідеалізм до матеріалізму.

Другим з "трьох світів" є малий світ - мікрокосм - світ людини. У трактаті "Симфонія, названа книга АСХАНЬ, про пізнання самого себе" Сковорода від імені одного з дійових осіб "Друга" задає питання «…А що ж таке людина?», на що далі слідує відповідь: «Щоб воно не було: чи діло, чи дія, чи слово - все те марнота, якщо воно не отримало свого здійснення в самій людині. Вся оця різновида плоть, уся незмірна незліченність і видимість сходиться в людині і пожирається в людині. …».[2, Том1]

У концепції Сковороди людина є малим світом, мікрокосмосом, що містить в собі всі особливості Всесвіту - макрокосмосу. Тобто людина, по суті, є моделлю великого світу або його зменшеною копією.

Отже, за уявленнями Сковороди, все, що здійснюється в світі - макрокосмі, знаходить своє завершення в людині - мікрокосмі, а можливості пізнання світу людиною безмежні. Прагнення людини до пізнання зводиться до прагнення людини до Бога без посередників, а Богом філософ вважав саму природу, а людину її витвором. Тобто, через пізнання Бога, людина пізнає саму себе. У цьому сенсі Сковорода заперечує вчення про непізнаваність світу, тобто агностицизм.

Разом з тим, важливим аспектом теорії пізнання Сковороди є те, що він не пов'язує зростання людиною своїх пізнань із досягненням матеріальних потреб, що розуміється як людське щастя. Його філософія містить протилежний постулат: чим глибше людина пізнає оточуючий світ і саму себе, тим скромніші повинні бути її матеріальні потреби.

Ця думка особливо яскраво виражена в "Притчі, названій "Еродій":

“…Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися,

Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися.

Я кажу вам, що не треба у розкошах жити,

На таких, кажу, повсюди розпинають сіті.

Триста впало у неволю з пристрасті в цім часі,

Шістсот плачуть у хворобах - дуже були ласі. …”.[2, Том2]

У творах Сковороди людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе. Саме у пізнанні самого себе він вбачав щастя, яке розцінював як душевний світ і вважав найважливішим для людини.

Третім у концепції "трьох світів" є символічний світ, що ототожнюється Сковородою з Біблією. Хоча, на його думку, Біблійські легенди це фантазія, обман, фальсифікація, небилиці, але вони мають таємниче значення та містять повчальне знання.

Але твори Сковороди свідчать, що у розумінні символічного світу, окрім Біблії, він надає чималого значення також язичницькій міфології. Таким чином, Сковорода урівнює Біблію з міфологією, розглядаючи біблійні сюжети як притчі, що узагальнюють пізнавальний та моральний досвід людства.

Сковорода і сам писав притчі з вигаданими образами, які мали глибоке внутрішнє значення. Тому і Біблію він розглядав як засіб пізнання істини, а збагнення внутрішньої натури він позв'язує з пізнанням краси, вважаючи, що зовнішня форма - це випадкове явище, натомість внутрішня натура є істинним джерелом краси. За допомогою Біблії філософ прагнув змалювати утопічну картину ідеального з погляду моральності світу, в якому стверджується істинно людський спосіб життя. А саме існування третього світу у Сковороди є необхідним для забезпечення зв'язку двох інших світів, тобто, людини з Богом.

Отже, своєю концепцією про три світи Сковорода розвинув вчення ще античних філософів, поставивши в центр своєї філософської системи людину.

2.3 Ідея чистої або «сродної» праці в системі філософських поглядів Григорія Сковороди

Спосіб життя мав надзвичайно великий вплив на формування філософської концепції видатного просвітителя, що, у свою чергу, відобразилося в його художній творчості. Яскравим свідченням цього може бути сковородинська концепція «сродної» праці, в контексті якої відома теза «пізнай себе» наповнюється новим змістом. Йдеться вже про самопізнання та самовдосконалення людини на основі «сродної» життєвої діяльності. Праця -це всеперемагаюча сила, без якої не може бути добра і щастя. Але вона приносить радість і задоволення лише тоді, коли є «сродною», відповідає індивідуальним природним нахилам людини. Щоб бути щасливою, людина повинна пізнати себе, свої здібності і відповідно до них вибрати той чи інший вид суспільно корисної праці. Тобто Сковорода говорить про працю не як засіб існування, а як найбільшу життєву потребу і найвищу насолоду. Навіть соціальну нерівність письменник розглядає з погляду ідеї «сродності».

Соціальна нерівність, на думку філософа, це абсурдне явище, бо справедливо було б говорити лише про нерівність здібностей, обдарувань, тобто нерівність природного походження. Тому й класові суперечності Сковорода пояснював тільки моральними чинниками, ігноруючи соціальний момент, надаючи перевагу природним задаткам, які повинні визначати місце людини в житті. Критика соціальних вад у нього пов'язана із зміною життя шляхом викорінення «несродної» праці у всіх сферах суспільної діяльності. Вдосконалення суспільних відносин можливе лише за умов життя людей, заснованого на праці, яка приносить насолоду. Ідея «сродної» праці є предметом роздумів багатьох філософських трактатів Сковороди. Найвідомішим його твором, де дається аналіз цієї проблеми, є «Розмова, звана Алфавіт, чи Буквар світу». Саме цій ідеї в різних її аспектах (суспільно-політичному, естетичному, етичному) присвятив значну частину своїх творів автор першої в українській літературі збірки байок, що вийшла під назвою «Басни харьковскія» (1769--1774). У байці «Змія і Буфон» Сковорода говорить про необхідність праці для оновлення людей і їхнього життя. Мудра Змія помолоділа, скинувши з себе стару шкіру, лише після того, як доклала зусиль, щоб пролізти крізь вузьку щілину. Буфон же не здатний на це, бо неповороткий і лінивий. Байка вчить не шкодувати сил та енергії заради оновлення життя як окремої людини, так і суспільства в цілому: «Хто труда не докладе, той до добра не прийде». Тобто тільки праця може дати добро, відчуття молодості й щастя. Бо «чим краще добро, тим більшим трудом, наче рвом, воно обкопане».Наполегливість, силу волі виявляє також Олень - персонаж байки «Верблюд і Олень», який, долаючи труднощі, добирається до джерела з чистою водою. Між тим, ледачий і вайлуватий верблюд п'є каламутну воду. Щастя Оленя саме в тому, що Бог наділив його працелюбністю, котра допомагає йому знаходити чисту джерельну воду - іншої олені не п'ють. Спосіб життя завжди впливає на смаки та уподобання. І тому поспішає Олень, щоб якнайшвидше відшукати прозоре джерело; і тому лежить Верблюд, якому каламутна вода солодша від чистої. Досить повно висловлює Сковорода свої погляди на необхідність праці за природними нахилами у байці «Бджола та Шершень», сюжет якої був досить поширеним серед російських байкарів XVIII століття. Паразит Шершень насміхається над Бджолою, вказуючи їй на те, що вона така дурна: працює не так на себе, як на інших. Але Бджола називає Шершня дурнем, бо для неї праця -- найсолодша річ («нам незрівнянно більша втіха збирати мед, ніж їсти»). Хоча «мед любить їсти і ведмідь, та й шершень теж лукаво його дістає». Бджола пояснює «пану совітнику», що вони саме й народилися для того, щоб збирати мед, а жити без цієї праці і досхочу мед їсти -- то для них «все одно, що смерть». Саме у «сродній» праці отримує Бджола задоволення, тільки в ній вона відчуває себе щасливою. Байка переростає в цілий трактат, пересипаний багатьма фактами із життя, біблійними висловами, посиланнями на Епікура, Ціцерона. Сковорода наводить багато прикладів, доводячи, що щастя людини -- в «природженому ділі», що немає нічого гіршого, «як купатися в достатку і смертельно мучитися без природженого діла». «Погляньте на життя блаженної натури і навчітеся. Спитайте вашого хорта, коли він веселіший? -- Тоді, -- відповість вам -- коли полюю зайця. -- Коли заєць смачніший? -- Тоді, -- відповість мисливець, -- коли добре за ним полюю». Мисливський собака найвеселіший тоді, коли полює на зайця; домашній кіт, зловивши мишу, не їсть її, бо головне для нього - саме процес полювання, а не задоволення своїх потреб; замкнена в достатку бджола вмирає з нудьги від того, що не може літати по квітучих луках, збираючи пилок.

У філософському вченні Сковороди, як мені здається, самою сильною, яскравою і важливою для сучасності є теза про щастя людини і людства загалом. Суть щастя Григорій Сковорода зв'язує з образом життя самої людини. Найбільш повно ця суть розкривається через вислів Сократа: "…Інший живе для того, щоб їсти, а я - їм для того, щоб жити. …" - яким Сковорода відкриває свій трактат під назвою "Ікона Алкивіадська". Своїм розумінням щастя Сковорода як би захищає людську "природу" від примітивного її зведення до споживання і користі. Сам він обрав такий образ життя, який з його слів допомагав йому "не жити краще", а "бути краще". Прагнення "бути краще" він зв'язував з поняттям "чистої совісті": "краще годину чесно жити, чим поганить цілий день". Найбільшої глибини теза про щастя досягає на тому моменті, коли Сковорода визначає саму суть "чесного життя" і "чистої совісті". Виявляється ця суть розкривається через трудову діяльність людини. У Сковороди не всяка праця веде до чесного життя і чистої совісті. У нього праця - це не обов'язок, не борг, не примушення (як суспільство вважає сьогодні), а, навпаки, вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення "сродної". Розділення людей, що займаються "сродною" і "несродною" працею - це і є сама глибока думка, на яку можна спиратися при розв'язанні сучасних проблем людства.

Думка про те, що щастя людини полягає в праці, і що вона зробила мавпу людиною, відвідувала багатьох філософів і раніше. Але визначення праці з позицій джерела свободи і щастя, або джереластраждання і нещастя людей зустрічається досить рідко. У Сковороди вперше ця тема визначилася як головна і в літературних творах, і в філософських трактатах. Вся його творчість виходить з розуміння того, що людство може об'єднати тільки праця з суспільною користю і особистим щастям - "сродна" праця. Праця ж "несродна" - джерело деградації і людини, і людського суспільства. Обгрунтування потреби людини в «сродній праці» є одним з найважливіших висновків концепції сродності.

Згідно з твердженням Сковороди, «сродна» праця є водночас і потребою людського тіла, і потребою духовною, оскільки вона звеселяє дух, приносить задоволення і насолоду. «Сродна» діяльність характеризується тим, що вона однаково корисна й для того, хто знайшов своє покликання, і для суспільства. Цією єдністю суспільного і особистого інтересу «сродна» праця відрізняється від випадкової праці, обраної з міркувань користі, слави чи гордості. Тому уважне ставлення до самого себе, турбота про власний духовний світ матиме значення для інших людей.

Сковорода закликає працювати заради власної користі, дбати про потрібне для себе і тим самим про досягнення свободи. Це міркування важливе для розуміння філософії і моралі Сковороди в цілому. Новим у поглядах Сковороди була не вимога праці взагалі, а вимога «природної» праці.

Значення цієї ідеї в тих історичних умовах, коли через соціально-історичні обставини розвитку відбувався процес інтенсивного закріплення привілеїв паразитичної верхівки суспільства, було вельми актуальним. Участь у процесі праці є не тільки виразом суспільної корисності людини, а й найголовнішою умовою, за якої людина тільки й може досягти щастя. Те, що в «сродності» філософ насамперед ставить питання про працю, надає його вченню соціального звучання, бо воно спрямовувалося проти паразитизму панівних класів, що живуть за рахунок привласнення наслідків праці трудящих.

Сковорода симпатизує передусім таким видам праці, як землеробство та ремесло, які в його очах мають більшу моральну цінність, ніж, наприклад, деякі науки. Він всіляко підкреслює переваги цих видів праці перед іншими, наголошуючи на тому, що вони суспільству потрібніші за інші. Землеробство в очах Сковороди має ту привабливість, що воно не веде до згубного відриву людини від природного середовища і дає міцну насолоду землеробам.

Що ж до «чесного ремесла», то Сковорода надає йому важливого значення, адже воно не пов'язане з привласненням чужої праці. В ремеслі він вбачає «неоскудевающій родник не изобилованого, но безопаснаго пропитанія». Якщо «многое множество богачей всякой день преобразуется в нищіи», то в цьому «кораблекрушеніи единственною гаванью єсть ремесло».

3ахист моральних переваг тих видів праці, які пов'язані з виробництвом найнеобхідніших для людини продуктів і які не ведуть до втрати людської цілісності, є характерним для світогляду Сковороди в цілому. У підході до з'ясування природної праці філософ відштовхується від погляду на суспільство як на цілісний організм, члени якого пов'язані між собою функціональною залежністю. Свій погляд на «сродну»працю він висловлює так: «Сколько должностей, столько сродностей. Сій разныя к различным должностям божественныя побужденія означались у них разными разных че-ловков именами, своими сродностьми прославившихся. Однак все сій дарованія столь различныя един и той же дух святый действует. Так, как например, в мусикійском органе один воздух разные чрез различныя трубки голоса производит, или как в человеческом теле один ум однак разно по разсужденію разных частей действует». Завдяки цьому встановлюється гармонійна рівновага у суспільному організмі, яка забезпечує життєдіяльність цього організму і зумовлює душевний спокій та добробут його членів.

Глибока переконаність у тому, що природа передбачила для кожної істоти певний «сродний» їй вид діяльності, і що необхідно лише його пізнати, спонукає Сковороду картати людську зухвалість, що не бажає миритися з природою, прагне важкого, неможливого, непотрібного, внаслідок чого страждає, коли не досягає бажаного. Ця спрямованість на досягнення внутрішньої свободи, незалежної від зовнішніх обставин, зрештою приводить Сковороду до визнання благим всього, що йде від природи. «Труд єсть живый и неусыпный всей машины ход потоль, поколь породит совершенное дело, соплетающее творцу своєму венец радости. Кратко сказать, природа запаляет к делу и укрепляет в труди, делая труд сладким». Це і є та ідея, яка всебічно обгрунтовується Сковородою. Недарма для нього ідеалом «сродності» є «трудолюбивая пчела» і «герб мудрого человека, в сродном деле трудящегося». Там, де метою праці є не «изобиліе», а сам природний процес, сама справа перетворюється на веселе «пиршество». Навпаки, поривання людини у сфері неприродної праці в ім'я одержання посад, прибутків, слави тощо перетворюється на муку. Людина, що збагнула природні їй заняття, знаходить в них надійний спокій і впевненість у собі, тоді як людина, що пов'язала свою долю з неприродними цими заняттями, не може досягти спокою, бажання її розпалюються без меж, «дух несытости женет наряд, способствует, стремится за склонностію, как корабль и коляска без управителя, без совета, и предвиденія, и удовольствія. Взалкавши, яко пес, с ропотом вічно глотая прах и пепел гибнущій, лихвы отчуждены еще от ложесн заблудивше от чрева, минув существенную исту...». Так він переконує в тому, що природовідповідність у праці, вчинках, в житті веде до вершин щастя, а відсутність її означає полон, гризоту, нещастя. Прагненню до багатства протиставляється заклик задовольнятися найнеобхіднішим, не спрямовувати свій зір на край землі, а повернутися до своєї хати, до самого себе.

Однією з основних ознак «сродної» праці є те, що вона приносить людині насолоду не своїми наслідками, винагородою чи славою, а самим процесом її. Заперечуючи трудність як надмірність витрати сил при досягненні того, що не становить справжніх потреб людини, Сковорода разом з тим високо підносить труд, працю, що є проявом пізнаних необхідностей природи. Така природна праця хоч і пов'язана зі словом труд, однак характеризується легкістю і супроводжується духовною насолодою. Щодо такої праці (труда) філософ нерідко вживає поняття «забава», «праздник» тощо, оскільки вона дає розраду духові. Неробство («праздность») Сковорода вважає злом і для людини, і для суспільства. Але разом з тим не раз підкреслює, що «сродна» праця повинна бути легкою, вона зумовлює веселість духа, святковий настрій душі. Тому для доброї людини кожний день свято. Філософ тлумачить працю не тільки як фізичні зусилля, а й як активність думки, рух свідомості по шляху до пізнання істини. До останнього ряду праці, зокрема, належить і філософська творчість самого Сковороди, який на закиди в бездіяльності відповідав, що неробство важче за Кавказькі гори, але справа для людини не тільки в тому, щоб «продавать, покупать, жениться, посягать, воєваться, тягаться, портняжить, строиться, ловить зверя», бо ці справи не можуть вичерпати людське серце. «Погрузив все наше сердце в пріобретєніє мира и в море телесных надобностей», пише Сковорода, «не имеем времени вникнуть внутрь себе, очистить и поврачевать самую госпожу тела нашего, нашу душу», і в цьому й полягає причина розслаблення духа, боязливість, заздрість, невдоволення, гнів тощо. [6]



3. Афоризми

1) Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?

2) Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.

3) Хіба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не дотримує міри?

4) Не все те отрута, що неприємне на смак.

5) Добрий розум, робить легким будь-який спосіб життя.

6) Бери вершину і матимеш середину.

7) З усіх утрат втрата часу найтяжча.

8) Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти з того, що лишилось.

9) Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів.

10) Більше думай і тоді вирішуй.

11) Скільки зла таїться всередині за гарною подобою: гадюка ховається в траві.

12) У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим.

13) Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.

14) Одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо, о книги!

15) З видимого пізнавай невидиме.

16) Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись..

17) Не досить, щоб сяяло світло денного сонця, коли світло голови твоєї затьмарене.

18) Звірившись на море, ти перестаєш належати сам собі.

19) Мудрець мусить і з гною вибирати золото.

20) Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?

21) Сліпі очі, коли затулені зіниці.

22) Як ліки не завжди приємні, так і істина буває сувора.

23) Все минає, але любов після всього зостається.

24) Кому душа болить, тому весь світ плаче.

25) Тоді лише пізнається цінність часу, коли він втрачений.

26) Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий.

27) Всяка їжа і пиття смачні й корисні, але треба знати час, місце і міру.

28) Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця.

29) Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний.

30) Солодке пізнає пізніше той, хто може проковтнути неприємне.

31) Не любить серце, не бачачи краси.

32) Що вподобав, на те й перетворився.

33) Не за обличчя судіть, а за серце.

34) Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?

35) Світло відкриває нам те, про що ми у темряві лише здогадувалися.

36) Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.

37) Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?

...