Життєвий та творчий шлях Ніцше

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ранні твори

Час, у який жив Фрідріх Ніцше, було дуже складним: Німеччина переживала болючий процес об'єднання, проводиться жорсткою рукою Бісмарка, ламалися століттями накопичені стереотипи, норми, правила, які були такі звичні, приємні і цінні німецькій душі і які так хотілося зберегти. Німецька інтелігенція, прекрасно освічена, вихована кольором європейської культури - сонмом великих поетів, філософів і музикантів, більше всього бажала плідного розвитку ідей і традицій самої передової на той час в Європі, німецької культури і лише дуже небагато бачили необхідність радикальних змін. Одним з них був Фрідріх Ніцше. Фрідріх Ніцше народився 15 жовтня 1844 року в Реккене, Саксонія. Батько і дід його були пасторами. Фрідріх був серйозним врівноваженим хлопчиком. Незважаючи на молоді роки, совість його була надзвичайно вимогливою і боязкою. Він був гордий і твердо вірив в благородство свого роду. Їм володів тиранічний інстинкт творчості. Він рідко брав участь в іграх, так як не любив сходитися з незнайомими йому людьми. З раннього дитинства у нього було інстинктивний потяг до письмової мови, до видимої думки. Навчання в школі, а потім у Домській гімназії давалася Фрідріху легко, хоча дивовижна ретельність і акуратність змушували його засиджуватися над зошитами та підручниками до півночі. Але більше навчальни предметів хлопчика хвилювали поезія і особливо музика. Його кумирами стали класики - В.А. Моцарт та І. Гайдн, Ф. Шуберт і Ф. Мендельсон, Л. ван Бетховен і І.С. Бах. У сучасній же музиці Г. Берліоза чи Ф. Ліста він не знаходив нічого, здатного схвилювати людини. Тих же людей, які зневажали музику. Ніцше розглядав як "бездуховних тварюк, подібних тварині". Формувався в ті роки світогляд Ніцше знайшло відображення в написаному ним у жовтні 1861 р. твір про поета Ф. Гельдерліна (1770-1843), тоді не визнаному і майже невідомому. Його творчість, яка оспівувала злиття людини і природи в дусі античності і яскраво відбило розлад суспільства і особистості, привернуло юнака тим, що Гельдерлін зумів виразити настрої, притаманні тоді і Ніцше. У квітні 1862 р. Ніцше створює два філософсько-поетичних есе: "Доля і історія" і "Свобода волі і рок", де утримуються, мало не всі основні ідеї його майбутніх творів. Знову й знову протягом усього життя він буде повертатися до цих тем, з кожним разом все більш пристрасно і відкрито. "... У свободі волі укладено для індивіда принцип відокремлення, відділення від цілого, абсолютна необмеженість, але рок знову органічно зв'язує людину із загальним розвитком ... Абсолютна свобода волі без долі зробила б людину Богом, фаталістичний принцип - механізмом ", - пише Ніцше в цьому творі. У другому есе "Свобода волі і рок" найприкметнішими здаються різкі випади Ніцше проти християнської ідеї потойбічного світу: "Те, що Бог стає людиною, вказує лише: людина повинна шукати своє щастя не в нескінченності, а створити своє небо на землі; ілюзія неземного світу спотворила ставлення людського духу до світу земного: вона була створенням дитинства народів ... У тяжких сумнівах і битвах мужніє людство: воно усвідомлює в самому собі початок, серцевину і кінець релігій ". У цих невеликих творах, швидше, начерках вже видно зародки тих проблем, навколо яких до самого кінця життя Ніцше буде приречена обертатися його неспокійна думка. Критика церковних догматів, переоцінка всіх сформованих за тисячі років людських цінностей, визнання обмеженості і відносності будь-якої моралі, ідея вічного становлення, думка про філософа і історика як про пророка, ми руйнуємо заради майбутнього минуле, проблема місця і свободи особистості в суспільстві та історії, пронесене через року заперечення уніфікації та нівелювання людей, пристрасна мрія про нову історичну епоху, коли нарешті-то рід людський змужніє і усвідомлює свої завдання, - все це можна вловити в його перших філософських дослідах. Розвиток ці думки отримають, звичайно, набагато пізніше. Поки вони не дуже були ясні і самому автору. Поряд з музичними дослідженнями, Ніцше посилено вивчав історію літератури та естетику, біблійні тексти та античні трагедії. Розпорошеність інтересів почала турбувати і його самого, поки він не вирішив звернутися до вивчення філології. Тут він сподівався знайти саме те, що гармонійно поєднувало б холодну логіку, науковий раціоналізм і художню сторону. Він твердо вибрав філологію, хоча розумів, що для складу його розуму і характеру вузька спеціалізація мало підходила. Філософське мислення ще не заволоділо розумом Ніцше, але саме роки навчання в Лейпцигу дали вирішальні духовні імпульси для його подальшого життя і творчості. У вересні 1864 р. Ніцше закінчив навчання в Пфорта і після здачі іспитів. повернувся в Наумбург. А потім, через місяць, 16 жовтня 1864 р., після невеликої поїздки по Рейну і Пфальц Ніцше приїхав Бонн, де продовжував подальше навчання в Боннському університеті. Він перейшов там восени 1865 на відділення філології і займався в семінарі одного з кращих німецьких філологів - Фрідріха Річля, і, тієї ж осені, перевівся в Лейпцігський університет у зв'язку з переїздом туди свого наставника. Заняття філологією повернули йому відчуття самоствердження, в значній мірі втрачений за рік навчання в Бонні, де він постійно розривався між теологією, музикою і філологією, не наважуючись зупинитися на чому-небудь одному. Саме в цей час Ідеї Шопенгауера (1788-1860) виявилися надзвичайно близькі власним роздумів Ніцше. Його вразило презирство філософа до людей, з їх дріб'язковими турботами і своєкорисливими інтересами. Безглуздість цього існування, так яскраво змальована Шопенгауер, призвела Ніцше до думки про те, що шукати сенс життя людини у виконанні ним свого боргу - марна трата сил і часу. Людина виконує свій обов'язок під тиском зовнішніх умов існування, і цим нічим не відрізняється від тварини, також чинного виключно за обставинами. Пристрасні випади Шопенгауера проти філософів на університетських кафедрах відвернули Ніцше від офіційних викладачів цієї дисципліни. З тим більшою жадібністю накинувся він на оригінальну філософську літературу. І, крім улюблених ним Канта і Шопенгауера він уважно вивчив вийшла в 1866 р. книгу Ф.А. Ланге "Історія матеріалізму". Прочитавши її, він був у захваті від цього, за його словами, "самого значного філософського твори останніх років". У філософії Ланге виступив як один з ранніх представників неокантіанства, що намітив головні принципи цього напрямку і його соціально-політичні основи. З його книги Ніцше вперше отримав уявлення про соціальний дарвінізм, про політичні та економічні тенденції сучасного розвитку, зіткнувся з оригінальною інтерпретацією поглядів грецького матеріаліста Демокріта і великого німецького мислителя Канта докладно познайомився з представниками англійського позитивізму і утилітаризму. У Ланге Ніцше знайшов і підтвердження власним, ще невиразним філософським уявленням. Згідно Ланге, оточуючий нас світ - це подання, обумовлене фізичною структурою людського організму. Але людина не може задовольнитися лише обмеженим чуттєвим матеріалом, що відкривається в досвіді. Людина - духовне, моральне істота, він має потребу і в ідеальному світі, який сам же і створює. Людина - творець поетичних образів, релігійних уявлень, що дають йому можливість побудувати у своїй свідомості більш досконалий світ, ніж той, який його оточує. Такий ідеальний світ підносить людину над світом буденності, озброює його етичною ідеєю, а нею для Ланге була ідея соціалізму. Подання про реальний світ як алогічному, ірраціональному явище Ніцше почерпнув вже у Шопенгауера, а Ланге лише зміцнив в ньому це переконання 8 листопада 1868 р відбулася знаменна подія в житті Ніцше. Він познайомився зі знаменитим композитором Ріхардом Вагнером. Окрім музики, вони відразу знайшли ще одну, глибоко хвилювала їх тему - філософію Шопенгауера. Ніцше був зачарований дружелюбністю і жвавістю Вагнера, першої справді геніальною творчою особистістю, зустрінутої їм на життєвому шляху. Його осліпив НЕ ореол слави Вагнера, а дійсно незалежне мислення відомого музиканта. Вагнер, як і Ніцше, прагнув до оновлення німецької культури. Після знайомства Ніцше занурився в читання естетичних творів Вагнера "Мистецтво і революція" і "Опера і драма". Знову його почали долати сумніви в правильності того, що він обрав своєю професією філологію. Подальший розвиток філософських ідей Але саме в цей час відбулися події, затримали на 10 років Ніцше в кайданах філологічної науки. 23 березня 1868 р Фрідріху Ніцше присудили ступінь доктора без обов'язкової публічного захисту, дискусії та іспиту, тільки на підставі опублікованих ним раніше творів, і він був запрошений очолити кафедру грецької мови і літератури в Базельському університеті. Викладання в університеті невдовзі почала обтяжувати Ніцше. Його все частіше охоплювали періоди меланхолійної депресії, порятунок від якої він знаходив у дружбі з Вагнером. Занурення в піднесений світ мистецтва. разюче контрастували з розміреним і нудним існуванням Ніцше у Базелі. Це викликало у Ніцше відраза до філології та науці взагалі. У начерках того періоду сумніви в науці виражені досить виразно: "Мета науки - знищення світу ... Доведено, що цей процес відбувався вже в Греції: хоча сама грецька наука значить дуже мало. Завдання мистецтва - знищити державу. І це також сталося у Греції. Після цього наука розклала мистецтво". У серпні 1870 р. Ніцше подав прохання про відпустку, щоб взяти участь в, що почалися тоді, військових діях. Але нейтральні швейцарська влада заборонили йому безпосередню участь у боях, дозволивши лише службу в госпіталі. Пропрацювавши в госпіталі всього тиждень, він заразився гострим інфекційним захворюванням і був на волосок від смерті. Однією тижня виявився досить, щоб засіяні трупами поля битв і спустошена війною місцевість справили на чутливу естетичну натуру Ніцше незабутнє враження. Він побачив не героїчний пафос і сяйво перемог, а кров, бруд, крихкість людської істоти, що став легкою здобиччю бога війни. Питання про сенс людського буття встав перед Ніцше вже не в фантастичних образах мистецтва, а в жорстокій реальності. Після хвороби та повернення до Базеля Ніцше почав відвідувати лекції видатного історика Якоба Буркхардта (1818-1897), сповнені скепсису й песимізму щодо майбутнього. Ніцше звільнився від чаду патріотизму. Тепер і він став розглядати Пруссію як найвищою мірою небезпечну для культури мілітаристську силу. Не без впливу Буркхардта Ніцше почав розробляти трагічне зміст історії в начерках до драми "Емпедокл", присвяченої легендарному сіцілійському філософу, лікаря і поету V ст. до н.е. У них вже помітні явні елементи філософії пізнього Ніцше. У емпедокловском вченні про переселення душ він знайшов один з постулатів власної теорії вічного повернення. Багато в чому роздуми Ніцше відштовхувалися від ідей Буркхардта. Багато в чому, але не в усьому. Останній вважав, що в історії існують дві статичні потенції - релігія і держава - і одна динамічна - культура. Ніцше ж знаходив статичної тільки релігію, а культуру поділяв на два динамічних елементи: мистецтво, засноване на світі видимості і фантазії, і науку, яка знищує всі ілюзії і образи. Держава він взагалі не вважав творчою силою історії, воно лише результат дійсних потенцій культури. На початку 1871 р. Ніцше зробив спробу зайняти вільне місце професора філософії. Спроба не вдалася через протидію керівника основний кафедри філософії К. Стівенс, з підозрою ставився до вільнодумству Ніцше, до його дружбу з язичником Вагнером і захопленню філософією Шопенгауера. Оскільки Стеффенс частково оплачував зміст другої філософської кафедри, то його думка виявилася вирішальною. Хоча Ніцше сам розумів, що не має у філософії ніякого імені і тому його шанси вельми примарні, тим не менш відмову його явно розчарував. І знову відновилося болісне для нього роздвоєння між професією і покликанням, між світом Базеля і світом Трібшена. Таке роздвоєння і відбила його перша велика культурологічна робота, що знаменувала його відхід з філологічної науки. 2 січня 1872 виходить книга Ніцше "Народження трагедії з духу музики". Замислювалася вона ще до франко-німецької війни, а схематично окреслена в доповіді "Грецька музична драма", прочитане в університеті в січні 1870 Присвячена Вагнеру, робота визначала ті основи, на яких спочиває народження трагедії як твори мистецтва. Антична і сучасна лінії тісно переплітаються один з одним у постійному зіставленні Діоніса, Аполлона і Сократа з Вагнером і Шопенгауер. Ніцше так сформулював античні символи: "До цього часу ми розглядали аполлоновское початок і його протилежність - діонісійське - як художні сили: з одного боку, як художній світ мрії, завершеність якого не стбіт в будь-якого зв'язку з інтелектуальним рівнем або художньою освітою окремої особистості, а з іншого - як п'янку дійсність, яка також не бере до уваги окрему особистість, а навпаки, прагне навіть знищити індивіда і замінити його містичної нечутливістю цілого ". Звільняє з цих символів постає у Ніцше діонісійське начало, як би допомагає "ізбить" страждання кошмарного буття. Воно стає відтепер його постійним супутником. І як дивовижне передбачення власної долі звучать його слова: "Танцюючи і наспівуючи, виявляє себе людина як визнали вищого спільноти: він розучився говорити і ходити, а в танці злітає в небеса ... в ньому звучить щось надприродне: він відчуває себе Богом, сам він простує тепер так піднесено й захоплено, як і боги в його снах). Виходячи з "метафізики жаху" Шопенгауера, Ніцше прагнув відшукати контрпозиції християнству і знаходив її в символі або міфі розірваного на шматки Діоніса, в роздробленні першооснови на безліч окремих доль, на світ явищ, званих їм "Аполлонова частиною". Те першооснова, яке Шопенгауер назвав волею, є основа буття, воно переживається безпосередньо, і перш за все через музику. Від інших видів мистецтва музика, на думку Ніцше, відрізняється тим, що вона виступає безпосереднім відображенням волі і по відношенню до всіх феноменам реального світу є "річчю в собі". Тому світ можна назвати втіленої музикою так само, як і втіленої волею. Ніцше нападав на один з головних постулатів християнської віри у вічне існування з ласки Бога в потойбічному світі. Йому здавалося абсурдом те, що смерть має бути спокутою первородного гріха Адама і Єви. Він висловив разючу, на перший погляд, думка про те, що чим сильніше воля до життя, тим жахливіше страх смерті. І як можна жити, не думаючи про смерть, а знаючи про її невблаганності і неминучість, не боятися її? Стародавні греки, щоб витримати таке розуміння реальності, створили свою трагедію, в якій відбувалося як би повне занурення людини у смерть. Причину занепаду давньогрецької трагедії Ніцше вбачав у тому, що вже в п'єсах Евріпіда з'явилася ідея діалектичного розвитку як наслідок сократівско раціоналізму і віри в могутність науки. Сократ став для Ніцше символом реальної потенції духу з магічним впливом. Разом з тим Ніцше твердо вірив у те, що і наука має свої межі. У дослідженні окремих явищ вона, на його думку, врешті-решт неодмінно натикається на те першооснова, яке вже неможливо пізнати раціонально. І тоді наука переходить у мистецтво, а її методи - у інстинкти життя. Так що мистецтво неминуче коректує і доповнює науку. Це положення стало наріжним каменем основ "філософії життя" Ніцше. Таке суперечливе переплетіння характерно не тільки для книги, але й, що не менш суттєво, для самого автора. Не випадково в січні 1870 р. Ніцше писав: "Наука, мистецтво і філософія настільки тісно переплелися в мені, що в будь-якому випадку мені доведеться одного разу народити кентавра". Кентавром цим і стало "Народження трагедії" - прощальна пісня філології, зустрінута колегами явно прохолодно. Більш того, "Народження трагедії" мало зашифрований сенс: під камуфляжем теми відносини Шопенгауера і Вагнера до еллінство ховалося головне - відносини еллінство і християнства, причому стародавня Греція являла собою свого роду трамплін для стрибка у сучасність, для сильного удару по церковному, по суті, антихристиянському тоталітаризму.m У січні - березні 1872 р. Ніцше виступив з серією публічних доповідей "Про майбуття наших навчальних закладів", маючи на увазі не стільки швейцарські, скільки прусські гімназії та університети. Там вперше прозвучало одне з головних ідей Ніцше - необхідність виховання справжньої аристократії духу, елітисуспільства. Його лякала тенденція до розширення і демократизації освіти. Він вказував, що "загальна освіта - це пролог комунізму. Таким шляхом освіта буде ослаблено настільки, що не зможе більше давати ніяких привілеїв". За Ніцше, прагматизм повинен бути присутнім не в класичних гімназіях, а в реальних школах, чесно обіцяють дати практично корисні знання, а зовсім не якесь "освіта". У 1874 р. Ніцше задумав серію памфлетів. З приблизно 20-24 задуманих вдалося написати тільки чотири есе під загальним заголовком "Несвоєчасні роздуми": "Давид Штраус, сповідник і письменник", "Про користь і шкоду історії для життя" (1874), "Шопенгауер як вихователь" (1874) і "Ріхард Вагнер в Байрейті" (1875-1876). У цих роздумах Ніцше виступив пристрасним захисником німецької культури, бичували філістерство і переможний сп'яніння після створення імперії. Сумнів Ніцше, чи народиться з перемоги Німеччини та її політичного об'єднання блискуча культура, звучало дратівливим дисонансом на тлі бравурного гуркоту литавр, що сповіщає еру розквіту культури, як сталося це з древніми греками після закінчення перських воєн за часів Перікла. У статті "Пан Фрідріх Ніцше і німецька культура" лейпцизька газета оголосила його "ворогом Імперії і агентом Інтернаціоналу". Воістину, важко уявити щось більш комічне, ніж останнє звинувачення, але після цього в Німеччині стали замовчувати Ніцше. Тим більше, що якраз в той час, коли німецька історична наука ставала взірцем у Європі і переживала період підйому, Ніцше різко виступив проти схиляння перед історією як сліпий силою фактів. У минулому він бачив лише тягар, отягощавши пам'ять, не давало жити в сьогоденні. А між тим минулого потрібно рівно стільки, скільки потрібно для звершення сьогодення. У цьому Ніцше очевидністю йшов по стопах Гете, який сказав одного разу: "Найкраще, що ми маємо від історії, - порушуваний нею ентузіазм" Ніцше розрізняв три роди історії - монументальний, антикварний і критичний. Історія першого роду, на його думку, черпає з минулого приклади великого і піднесеного. Вона вчить, що якщо велика вже існувало в минулому хоча б одного разу, то воно може повторитися і ще коли-небудь. Тому монументальна історія слугує джерелом людської мужності і натхнення, джерелом великих спонукань. Небезпека ж її Ніцше бачив у тому, що при такому підході забуттю віддаються цілі епохи, що утворюють як би сірий одноманітний потік, серед якого вершинами підносяться окремі розцяцьковані факти. Антикварні історія охороняє і шанує все минуле, бо воно освячене традиціями. Вона за своєю природою консервативна і відкидає все, що не схиляється перед минулим, відмітає все нове й спрямований у майбутнє. Коли сучасність перестає одухотворяти історію, антикварний рід вироджується в сліпу пристрасть до збирання все більшого і більшого числа фактів, хоронили під собою справжнє. Тому Ніцше вище інших ставив критичну історію, яка привертає минуле на суд і виносить йому вирок від імені самого життя як темною і тягне за собою сили. Але він відразу попереджав, що критична історія дуже небезпечна, оскільки ми продукт колишніх поколінь, їхніх пристрастей, помилок і навіть злочинів. І відірватися від усього цього неможливо. Всі види історії мають своє безперечне право на існування. У залежності від обставин, цілей і потреб кожна людина і кожен народ потребують відомому знайомстві з кожним з цих видів. Важливо лише те, щоб історія не заміняла собою життя, щоб минуле не затьмарювало сьогодення і майбутнього. Тому слабких людей історія пригнічує, винести її можуть тільки сильні особистості. У цьому Ніцше бачив як користь, так і шкоду історії для життя. Сучасну культуру Ніцше відкидав тому, що вона, з його точки зору, не усвідомлює свого призначення виробляти геніїв. Низькі меркантильні інтереси, холодний науковий раціоналізм, прагнення держави керувати культурою - все це веде її до занепаду і кризи. Тим часом шлях до істинної культурі, яка визначається Ніцше як "єдність художнього стилю у всіх проявах життя народу", лежить через вироблення в нас і поза нами філософа, художника і святого, ідеальне поєднання яких Ніцше знаходив у Шопенгауер і Вагнера. Панегірик Вагнеру в четвертому "Несвоєчасні" - це і зречення від нього, і прощання з ним, лебедина пісня "вагнерщіни і героїчного германізму". Розрив цей відкривав перспективу абсолютної самотності, бо, за словами самого Ніцше, "у мене не було нікого, крім Ріхарда Вагнера". У сферу перегляду втягується і Шопенгауер Наступив короткий період позитивістського переродження Ніцше, старанність ремісника стало вище природній обдарованості, наука - вище мистецтва, метою культури стало вже не створення художнього генія, а пізнання істини. nПеріод цей збігся з настільки різким погіршенням здоров'я, що Ніцше в жовтні 1876 р. отримав річну відпустку для лікування і відпочинку, під час якого він уривками працював над новою книгою, складеної у формі афоризмів, що стала звичною для його наступних творів. Справа тут в оригінальному образі мислення Ніцше, далекому традиційної систематики, вільній і музичному. Він не фіксує суворо окреслену думка, а скоріше, нюансірует все, що приходить на розум, пропонує не жорстку формулу, а широке поле для обережного обдумування всього передбачуваного. За словами Прінстонського професора В. Кауфмана, "в одному і тому ж розділі Ніцше нерідко зайнятий етикою, естетикою, філософією історії, теорією цінностей, психологією і, можливо, ще півдюжиною інших областей, Тому зусилля видавців Ніцше систематизувати його записи повинні були зазнати невдачі "

ніцше філософський моральність свобода

Нове філософський світогляд і розрив з минулим

У травні 1878 р. була опублікована нова книга Ніцше "Людство, занадто людське" з підзаголовком "Книга для вільних розумів". У ній автор публічно і без особливих церемоній порвав з минулим і його цінностями: еллінство, християнством, Шопенгауер, Вагнером. Одна з версій того, що сталося вбачає причину повороту у впливі на Ніцше його "злого демона" - філософа і психолога Пауля Ре (1849 - 1901), з яким Ніцше тісно здружився, живучи в Сорренто. Безсумнівно, дружба з Ре зіграла відому роль у переломі Ніцшевського світогляду, але Ніцше вже до цього знайомства явно охолов до вагнеріанство і метафізиці німецького ідеалізму. У Паульо Ре він знайшов не натхненника, а однодумця. Новий, 1879 р. приніс Ніцше неймовірні фізичні страждання: майже щоденні напади хвороби, різке погіршення зору. Продовжувати викладання він був не в силах, і в червні Ніцше отримає по його проханню відставку з призначенням щорічної пенсії в 3 тис. франків. Він виїхав з Базеля в Сільс-Марію, в долину Верхнього Енгадині. У цьому, 1879 році він створив нові книги: "Строкаті думки і вислови", "Мандрівник і його тінь". А в наступному, 1880 році з'явилася "Ранкова зоря", де сформульовано одне з наріжних понять ніцшеанської етики - "моральність моралі". Спочатку Ніцше проаналізував зв'язок падіння моральності з зростанням свободи людини. Він вважав, що вільна людина "хоче в усьому залежати від самого себе, а не від будь-якої традиції". Останню він вважав "вищим авторитетом, якому коряться не тому, що він велить нам корисне, а тому, що він взагалі велить". А звідси слід було ще поки не висловлене, але вже прокреслені ставлення до моралі як до чогось відносного, так як вчинок, що порушує сформовану традицію, завжди виглядає аморальним, навіть і в тому випадку, якщо в його основі лежать мотиви, "самі поклали початок традиції ". Взимку 1881-1882 р. Ніцше написав "Веселу науку", що виходила пізніше кількома виданнями з доповненнями. З цього твору почалося новий вимір думки Ніцше, небачене ніколи раніше відношення до тисячолітній європейській історії, культурі і моралі як до особистої свою проблему: "Я увібрав у себе дух Європи - тепер я хочу завдати контрудару". Але настільки інтимна сопережіваемость з історією не могла обернутися ні чим іншим, як "отруєнням стрілою пізнання" і "ясновидінням", а сам Ніцше - "полем битви". Легко потиснути плечима при цьому визнання, вважаючи, що воно було висловлено людиною, хворою манією величі. Найважче визнати як непорушну даність вражаючий дар Ніцше жити в піднесеному світі і не сприймати це як "щось фальшиве й моторошне". Дюрінг висловив думку, що Всесвіт у принципі можна було б представити в будь-який момент у вигляді комбінації елементарних частинок. Тоді світовий процес буде калейдоскопом їх різних комбінацій, число яких має межу. А це означає, що після завершення останньої комбінації може знову складатися перша. Отже, світовий процес - не що інше, як циклічне повторення одного разу вже колишнього. Дюрінг як позитивіст відкидав таку гіпотезу, вважаючи кількість комбінацій йдуть у "дурну безкінечність" (вислів Гегеля). Однак ця ідея глибоко вразила Ніцше. Ніцше слідом за Дюрінгом виходить з того, що в основі буття лежить якесь певну кількість квантів сили, що розуміються не фізично, а біологічно. Кванти ці, подібно об'єктивація волі у філософії Шопенгауера, перебувають у постійній боротьбі один з одним, утворюючи при цьому окремі поєднання. А так як число квантів постійно, то періодично повинні складатися комбінації, вже були колись раніше: "Все становлення має місце тільки в рамках вічного кругообертання і постійного кількості сили". Таким чином, буття в тому вигляді, в якому воно існує, не має мети і сенсу, воно невблаганно знову і знову повторюється, ніколи не переходячи в небуття - неминучий вічний кругообіг і вічне повернення. Але, отже, повторюється і людина, а значить, ніякої потойбічної небесного життя в природі не існує і кожну мить вічно, оскільки неминуче повертається.

Размещено на Allbest.ru