Релігійна спрямованість середньовічної філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігійна спрямованість середньовічної філософії

Середньовічна філософія, зберігаючи свою власну (філософську) форму, змушена займатись проблемами, які їй нав'язує релігія. Її змістовне поле наповнюється тематикою релігійного характеру. Якщо виходити з того, що предметом філософії є відношення «людина -- світ», то в середньовічній філософській думці це відношення набуває іншого виду: відношення «людина -- Бог». Предмет філософування різко звужується.

Можна стверджувати, що філософія Середньовіччя - це релігійна філософія як за замістом, так і за характером обґрунтування нею своїх положень та висновків. Основні положення християнського віровчення служили тут одночасно і основоположеннями для філософії. На багато століть вона стає «служницею теології».

В середньовічній ієрархії знання вищу ступінь займала саме теологія - «наука про Бога», систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського віровчення. За нею йшла філософія, покликана доказами розуму пояснювати догмати віри і розповсюджувати їх серед віруючих. Нижчу ступінь в цій ієрархії займали конкретні науки, по-іншому «сім вільних мистецтв»: арифметика, геометрія, граматика, музика, риторика, астрономія, діалектика.

В уявленнях середньовічних філософів людина складається з трьох начал: душі, духа і тіла. Основне начало - це дух, який в людині є свого роду «іскрою божою» , перетворюючи її в духовну істоту, здатну контролювати свою тілесну природу.

Схоластичний характер філософії Середньовіччя. Проблема універсалій. Вчення Фоми Аквінського

Третій етап функціонування філософії Середньовіччя - етап схоластики (IX-XIV ст.). Тут вона сягає свого розквіту. Основна ідея середньовічної схоластики - раціональне обґрунтування релігійних догм методами логічних доказів. Сьогодні слово «схоластика» ототожнюється з беззмістовним міркуванням, формальним знанням, відірваним від життя.

Батьком схоластики називають І. Еріугену (810-877 рр.). Його основне положення - справжня релігія є справжньою філософією і навпаки; сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію. У творі «Про розподіл природи» він вперше намалював цілісну християнізовану картину світу, в якій існує чітка система ієрархічних зв'язків, зумовлених дією єдиного божественного начала. І. Еріугена стверджував, що справжні знання збігаються з вірою, а філософія - з теологією.

Ще один представник схоластики - А. Кентерберійський (1033-1109 рр.) увів в інтелектуальний обіг онтологічне доведення існування Бога: якщо Бог є суцільна досконалість, то він не може не існувати, адже його неіснування було б недоліком буття, а, отже, недосконалістю. Цей схоласт гостро поставив питання про природу ідеальних сутностей, без уваги до яких неможливо збагнути таємниці свідомості.

У цей же час П. Даміані (1007-1072 рр.) підкреслював, що філософування загрожує християнській душі згубою. Якщо філософія і може бути корисною, то лише як служниця теології. У ставленні до Бога слід покладатися на самовіддану віру.

Схоласти стверджували, що істинне знання має два рівні - надприродне знання, яке дається людині у Божому одкровенні, та природне (земне), що відкривається людиною через зусилля її розуму. Щодо першого (надприродного), то воно міститься у текстах Біблії (у Святому письмі). Ці тексти слід подавати разом із коментарями (Святим переказом) авторитетних отців християнської церкви. Друге (природне) знання міститься у філософських текстах давньогрецьких мислителів Платона і Аристотеля, які слід подавати разом із коментарями авторитетних елліністичних філософів (перш за все неоплатоників). Потенційно у перших і других текстах, як навчали схоласти, вже дана «вічна істина» у її досконалості та повноті. Щоб актуалізувати цю істину, зробити її наявною для людини, необхідно за допомогою логіки вивести із названих текстів усю сукупність логічно бездоганних висновків (умовиводів). Таки чином, схоластика значною мірою є логічно витонченим тлумаченням текстів - передусім Святого письма, а також творів філософського спрямування, які можна використати для обґрунтування постулатів віри.

Однією з актуальних проблем середньовічної філософії, яка з усією силою заявила про себе в релігійно-філософських дискусіях схоластів, була проблема універсалій. Її суть - як існує загальне. Ця проблема сформувалась у філософії ще в античні часи. У Платона загальні поняття (або ейдоси, як їх він називав) - самостійні сутності, що існують до одиничних речей. У Арістотеля загальне - це форма, що проявляє себе в одиничних речах, і яку ми можемо мислити, але яка окремо від речей не існує. Проблема не проста.

З одного боку загальні поняття (універсалії), наприклад, «будинок», «стіл», «лев», «людина» тощо, не позначають окрему одиничну річ, оскільки тоді вони були б не загальними поняттями, а іменами (власними назвами) речей. З другого боку, очевидно, що універсалії не позначають і якусь множину. Що ж фіксують загальні поняття насправді? Загальне існує реально? Чи насправді існують лише конкретні речі, явища, події та процеси, а загальні поняття - лише результат діяльності людської свідомості?

У середньовічні часи проблема універсалій набула актуальності у зв'язку з осмисленням західною християнською думкою догмата про Св. Трійцю: Бог є троїстим у своїх персонах (Отець, Син, Святий Дух) і водночас єдиним. Як співвідносяться три прояви Бога та сам Бог? У теології при спробі дати відповідь на це питання сформувалося два підходи - унітарний, в рамках якого, пріоритет віддавався єдності Бога, та тринітарний, який відстоював позицію самостійності трьох його іпостасей.

Одна частина середньовічних схоластів вважала, що загальне існує реально. Їх називали реалістами. Інша твердила, що загальне представлене лише в свідомості, тобто номінально. Відповідно таких філософів та теологів почали називати номіналістами.

Середньовічні реалісти стверджували, що єдина і водночас справжня основа буття речей -- це загальні ідеї божественного розуму; вони постають як єдино справжня реальність. Номіналісти відстоювали позицію, що загальні ідеї -- це лише імена («номіна»), якими людина позначає спільне в різних речах. Тому реальністю слід вважати одиничні речі, оскільки саме вони є результатом божественного творіння світу. Отже, поза людським пізнанням загальне не існує. Позицію реалістів активно захищав А. Кентерберійський. Палким прихильником номіналізму був У. Оккам (1300-1349). філософський схоластичний універсалія антропоцентризм

Середньовічним філософом, який намагався згладити суперечності між реалістами та номіналістами, був Фома Аквінський (1225-1274). Він по праву вважається найвидатнішим філософом і теологом європейського Середньовіччя.

Докладно вивчивши філософію Арістотеля, Фома Аквінський прийшов до висновку про спорідненість стилю мислення античного філософа з теологічними підходами до розв'язання тогочасних проблем у межах схоластики. Спираючись на арістотелізм, Фома Аквінський створив всеохоплюючу філософськотеологічну концепцію, що ввібрала в себе майже всю проблематику теології і піднесла її на новий рівень. Вчення Фоми Аквінського досить часто характеризують як концепцію «симфонії (співзвучності) розуму та віри».

На думку цього середньовічного теоретика, існують істини, які люди здатні осягати за допомогою власного розуму (це царина науки та філософії), а також такі, що перевершують можливості розуму. Вони даються людині лише в божественному откровенні і стосуються питань творення світу, спасіння, безсмертя душі тощо. Є також істини, котрі можна розуміти як за допомогою розуму, так і з допомогою віри. Тут філософія і теологія повинні співпрацювати. Істини теології та істини розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбувається, слід надавати перевагу висновкам теології. Отже, «симфонія» передбачає підпорядкування висновків розуму висновкам віри. Виходячи з таких міркувань, Фома Аквінський поділяв усі знання і науки на три групи: теологію об'явлення, природну теологію, філософію.

Фома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення. Він, як правило, не відкидав вже існуючи позиції, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі осмислення певного питання. Прикладом може служити логіка вирішення ним питання про співвідношення ідей та речей. Ідеї, на його переконання, можуть існувати «до речей» (у божественному промислі - це була позиція «реалістів»), «у речах» (як їх сутність та необхідність - це позиція «концептуалістів»), «після речей» (як результат людського пізнання - це позиція «номіналістів»). Отже, і в цьому питанні філософ проводив позицію своєрідної «симфонії». Те ж саме - і в питанні про попередню божественну визначеність долі та свободу людської волі. У людські душі, вважав теоретик, при створенні закладено потяг до добра, але не кожна людина здатна в реальних умовах життя дотримуватись цього орієнтира. У такому разі Бог допомагає їй словом Святого Письма. Якщо й це не допомагає, Бог ускладнює шлях гріха і полегшує просування людини шляхом істини. За такого поєднання дій Бога з діями людини остання здатна активно впливати на свою долю, на результати свого життєвого шляху.

Учення Фоми Аквінського в 1879 р. було проголошено офіційною філософською доктриною католицької церкви.

Антропоцентризм і природничонаукові орієнтири філософії епохи Відродження

Наступним за Середньовіччям періодом людської історії є епоха Відродження (Ренесансу). Процеси, що засвідчили якісно нові зміни у різних сферах суспільного життя, величезною мірою в сфері духовної культури, розпочались у XIV ст. Італії. З часом вони широко і активно заявили про себе в інших країнах Європи. Історичні параметри епохи Відродження - XV-XVI ст.

Відродження вважають одним з найпрогресивніших періодів, пережитих людством. Культура Ренесансу позначена боротьбою з релігійною ідеологією, боротьбою проти її безумовного панування. Відродження означало духовне оновлення, створення такої культури, яка б ґрунтувалася на земних устремліннях людини. Але його не можна розглядати як просте, метафізичне заперечення релігійного світогляду і релігійної моралі: прогресивна культура цього часу характеризується антицерковними, але аж ніяк не антихристиянськими настроями. Не відмовляючись від християнських цінностей, провідні діячі епохи пропагували відкритість всьому розмаїттю культури, вбачаючи сам спосіб її існування у діалозі її різних форм. Особливе значення для культури Відродження мала антична спадщина.

В цілому філософське мислення даного періоду прийнято називати антропоцентричним. В центрі його уваги була людина, тоді як антична філософія цікавилась передусім природою. Світоглядні ж пошуки середньовічних теоретиків зосереджувались навколо проблеми Бога. В духовному житті епохи Відродження надзвичайно велику роль відігравало мистецтво. Якщо Середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження - епохою художньо-естетичною. Адже передусім за допомогою мистецтва в цей час відтворюється розмаїтий світ людського буття, підкреслюється його цінність. У філософських та художніх творах періоду Відродження людина постає у всіх проявах її тілесності та духовності.

У неї формується нова самосвідомість, з'являється відчуття особистої сили та таланту. Ідеалом особистості в епоху Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії цінностей стає не походження чи матеріальне багатство, а особисті досягнення індивіда, його честь, благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння іншим людям, суспільству. Однією із сутнісних рис епохи Відродження є гуманізм..

Гуманістичний рух виникає в XIV ст. і набуває значного поширення в суспільстві. З особливою силою він проявляється у мистецтві та філософії. Стрижнем цього руху було усвідомлення величі та можливостей людини. Вона розглядається як центр світу і головний предмет пізнання. Сенс життя людини філософи епохи Відродження вбачають у творчій діяльності. Серед найвідоміших гуманістів цього періоду слід виділити Д. Аліґ'єрі (1265-1321 рр.), поетична творчість і активне політичне життя якого було тісно пов'язане з Флоренцією. Його твори «Божественна Комедія», «Монархія» та «Бенкет» стали джерелом багатьох гуманістичних ідей. Ф. Петрарка (1304-1374 рр.) накреслює програму гуманістичного руху, важливим пунктом якої було завдання глибокого та всебічного пізнання людини.

Світоглядною спрямованістю епохи Відродження є самоцінність особистості та гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не відчувала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил - ні природи, ні Бога.

Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення. Природа трактується пантеїстично (грецьке «пантеїзм» означає «всебожжя»). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Християнський Бог перестає бути чимось позаприродним, трансцендентним. Цікавими в цьому контексті є погляди німецького натурфілософа Парацельса (1493-- 1541 рр.), який розглядав природу як живе ціле, що пронизане магічними силами.

Справжній світоглядний переворот в епоху Відродження здійснили М. Копернік (1473--1543 рр.) та Д. Бруно (1548--1600 рр.). Вони обґрунтували нові принципи світобудови.

Геліоцентрична теорія, створена М. Коперніком, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Д. Бруно, розвиваючи вчення М. Коперніка, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів. Він стояв на позиціях пантеїзму, вважав, що природа - це і є Бог. Природознавець стверджував, що Всесвіт єдиний і нескінченний; ніким не створений і не може бути знищений. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються тіла.

Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекватного методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Філософи цього періоду розвивали думку про єдність природи та взаємодію всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну причину руху. Цікаві думки з цього приводу висловлювали М. Кузанський (1401-1464 рр.) та Б. Телезіо (1509-1588).

Размещено на Allbest.ru