Добросердечність у комунікативному досвіді українства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Добросердечність у комунікативному досвіді українства

Киселиця С. В.,

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та соціально-гуманітарних дисциплін, Чернігівський національний технологічний університет (Україна, Чернігів)

Проблема засвоєння доброзичливості та втілення її у повсякденність є позачасовою у будь-якому цивілізованому співтоваристві. Статтю присвячено пошукові ефективних способів поєднання індивідуальних та загальнолюдських цінностей в українській філософській думці. Йдеться про філософію серця та нагальну необхідність розповсюдження її креативної складової на процес становлення громадянського суспільства. Метою дослідження є з'ясування умов успішного функціонування довірливого світовідношення, трансформації світоглядного змісту гуманізму в психологічну настанову, ролі стриманості і розсудливості у підтримуванні миру та спокою у глобальному вимірі, окреслення толерантності як форми життєвої мудрості. Автор прагне довести здатність особистою добросердечністю одухотворювати потойбічний, зовнішній байдужий світ. Визначаються потенціальні та актуалізуючі способи впливу кордоцентризму на історичні та екзистенціальні події з метою безумовної гуманізації як культурно-антропологічного простору, так і досягнення душевної рівноваги.

Ключові слова: гуманізм, добросердечність, довіра, душевність, духовні цінності, розсудливість.

світовідношення доброзичливість загальнолюдський філософський

Пошук компромісу між багатогранним загально- історичним, локальним, особистим досвідом трансформує повсякденну ситуацію вибору між добром і злом на абстрактному рівні у проблему відверто конкретних форм її засвоєння: доброзичливості (як мінімум) і доброчинності (як максимум) на кшталт раціонального пошуку балансу інтересів у психолого-антропологічній, політико-правовій, соціально-філософській царинах.

Виховання «смаку» до панування загальнолюдських цінностей є актуальним завданням для будь-якого людського співтовариства безвідносно до його економічних і технологічних характеристик. З огляду на ієрархію потреб людини рано чи пізно виникає стурбованість щодо самореалізації та затребуваності, «золотої середини» між колективними та індивідуальними інтересами. Ця суперечність виступає надійним стимулом для пошуку здорового компромісу між ними. Не останню роль тут відіграють «раціонально-ірраціональні підказки» серця, які, зазвичай, і стають життєвим дороговказом.

Відтак, нагальним завданням прогресивно мислячої частини сучасного світу, - просякнутого нестабільністю, непевністю, розгубленістю, тривогою, - є поступове витіснення із спілкування між людьми, державами, субкультурами, конфесіями тощо попереднього «негативного» досвіду недомовленостей, негараздів, непорозумінь. Натомість, через усвідомлення ризиків антигуманної налаштованості як особистості, так і народу, виникає потреба вчитися серцем вимірювати відповідальність за майбутнє.

Тож, метою статті є осмислення ролі та способів втілення добросердечності у комунікативній культурі українства. Також маємо за ціль довести, що гуманістична налаштованість, будучи як духовним актом, так і душевним станом, гарантовано слугує тривалості і комфортності перебування людини у світі поза межами історичного простору і часу, отже, належить до абсолютних, вічних, незнищенних цінностей. Саме філософія серця з необхідністю має віднайти об'єднавчий мотив спілкування задля втілення у спільному культурно-антропологічному просторі бажаних і прийнятних особистіших постулатів з одного боку та суспільних очікувань з іншого.

В історії філософії спостерігаємо різнорідні способи вирішення проблеми гуманності чи-то моральності, які оптимізують осягнення і досягнення дієздатною особою власної сутності та можливостей.

Гуманітарна традиція добросердечність тлумачить як результат переживання людиною себе у світі, що обумовлює, зокрема, толерантність, взаємоповагу, почуття власної гідності, тим самим, долає суперечність між людьми, гуманізує їх життєвий простір. Цей підхід у вітчизняній філософській думці розвивається Володимиром Мономахом, Іларіоном, К. Транквіліоном- Ставровецьким, Ф. Прокоповичем, Г. Сковородою, М. Гоголем, П. Кулішем, П. Юркевичем, Т. Шевченком, Л. Шестовим, М. Бердяєвим, Д. Чижевським, О. Куль- чицьким, О. Довженком, О. Яценком, В. Шинкаруком,

Табачковським, С. Кримським. Серед сучасних мислителів зустрічаємо розповсюдження світоглядно- теоретичних постулатів гуманізму Є. Андросом,

І. Бондарчук, Т Гардашук, І. Захарою, Г. Золотухіним, А. Єрмоленком, В. Загороднюком, В. Кізімою, Г. Ковадло,

Криловою, Т. Лютим, В. Ляхом, А. Осиповим, М. Поповичем, В. Рижком, П. Саухом, Л. Ситніченко, Л. Солоньком, Т Суходуб, Н. Хамітовим, Г Шалашенком.

Концепти сердечності, ґречності, доброзичливості, милосердя, щирості, смиренності, миролюбності, душевності, чемності, поміркованості тощо віднаходимо в гуманістичних міркуваннях Володимира Мономаха «. іти мои или инь кто сльшавь сю грамотицю . не по сміитесА . но wму же любо дітии моихь . а приметь є в срдце свок . и не лінитисА начнеть . такоже и тружатисА . первоє Ба діла . и дша свокж . страх' иміите Бии в срдци своємь . и млстню творА не скудну . то бо ксть начатокь всАкому добру» [2], Григорія Сковороди, чий кордоцентризм поціновує волю як «живу воду», як головну «міру» особистого життя, а «думки серця... непомітні, ніби їх зовсім немає, але з цієї искри повстає велика пожежа, виникає повстання та руїна; від цього зерна залежить ціле дерево нашого життя» [3, с. 123], Дмитра Чижевського: «Для нас має особливе значіння те, що в українській літературі «філософія серця» відома, здається, вже з початку XVII віку. в «Зерцалі богословія» Кирила Транквіліона-Ставровецького. В XIX віці зустрічаємо емоціоналізм у найбільших представників українського духа - в Гоголя, Куліша та Юркевича... Коли згадаємо про емоціоналізм у сучасній європейській філософії (Шелєр), то почнемо уважніше ставитися до початків емоціоналізму Сковороди»[4, с. 139], Памфіла Юркевича, який пов'язує біблійне вчення про серце, що є прихованим, але основним життям духу, виступаючи «за гармонійне відношення між знанням і вірою» [7, с. 70] з християнським началом моральності у Притчах Соломонових: «Коли мудрість ввійде в серце твоє, і знання буде приємним душі твоїй, тоді поміркованість буде оберігати тебе, розум буде охороняти тебе, щоб врятувати тебе від шляху злого» [1, с. 641], Тараса Шевченка, переконаного: «Як серце сміється, сліпі очі плачуть./ Щоб вітер по полю слова розмахав,/Щоб люде не чули, бо то Боже слово,/То серце по волі з Богом розмовля,/ То серце щебече Господнюю славу,/А думка край світа на хмарі гуля./Ходи собі, мій голубе,/Поки не заснуло/ Твоє серце, та виспівуй,/Щоб люде не чули» [5, с. 46-47] та сентенціях інших знаних науковців, проповідників, митців, священників, мандрівних і професійних філософів, а також кожного пересічного громадянина, якому серце болить за долю своїх співвітчизників. Саме ця строкатість наводить на думку про те, що кордоцентризм є провідною рисою української ментальності, а її наявність серед світоглядних настанов переважної більшості народу, робить кожного із них непересічною особистістю, яка прагне одухотворення життєвого простору.

Гуманітарна традиція повсякчас переймається особливостями відображення і творення людського світу як розумом, так і душею. Міркування про добро у науці, релігії, мистецтві, філософії, відповідаючи на актуальні життєво-практичні питання, намагається встановити сенс життя та закласти в душу кожному мислячому громадянинові ідею пріоритетності загальнолюдських цінностей над індивідуальними із наступною трансформацією у гуманістичний світогляд і вчинки.

У такому контексті визначальна роль відводиться саме можливості останніх впливати на масову свідомість та екзистенцію, що створює виключно людський феномен трансцендування, тим самим одухотворюючи культурно- антропологічний простір. Адже, переконання часто вкриті «пилом» подій, які, на перший погляд, не мають жодного стосунку до творення людиною власне себе, позаяк дух і душа ґрунтуються на безумовній цінності переосмислення всіма і кожним абсолютних істин з позиції викликів сучасності. Недооцінювання здатності опредмечувати людську сутність через серце призводить до знедушення, знекровлення, непевності у майбутті, зневірі у здатність розбудовувати власне життя Тут і Тепер; на особистішому ж рівні - трансформується у розпач чи відчай.

Тож, історія української духовності свідчить про те, що гуманітарна традиція повністю зорієнтована на дослідження і творення людяного етико-морального світовідношення. Квінтесенцією вітчизняних духовних пошуків і душевних переживань, безумовно, є кордоцентризм Григорія Сковороди. Теорія «умного делания», морального вдосконалення, праці, що стає потребою і радістю водночас, очищення та просвітлення розуму, зречення світу тілесних речей, пізнання Бога та себе, досягнення блага, «щастія» - ось ті основні ідеї у світосприйнятті співвітчизника, які надихнули нашого видатного земляка на створення національно- самобутньої світоглядної системи. Привертає увагу Сковородинівське сприйняття серця як інтелектуально- вольової субстанції, що є підґрунтям людського буття, джерелом життєздатності людини.

Органічно послуговуючись попереднім духовним надбанням, український мисленник вбачає в людині два начала - небесне та земне. Невидима натура визначає сутність всього сущого та існує лише у видимій, остання ж є мовби тінню, що невід'ємно пов'язана з тим, що вона відображає. Невидима духовна натура не має обмежень ані в просторі, ані в часі. Вони постійно борються: тіло з духом і навпаки. Існує третій світ - символічний, поле для сутнісного вияву надприродної реальності, через який можна осягнути невидиму натуру (Бога). Біблії відводиться роль воріт, які вводять серця наші у віру богопізнання, в надію домінуючої натури, у царство миру та любові, у світ первородний, а не тимчасовий. Заперечуючи сенсожиттєву цінність тілесного світу, ми не знайдемо у Г Сковороди жодного натяку на інтелектуальний снобізм, психологічну агресію, ідеологічну непримиренність чи моральну експансію по відношенню до потойбічного, зовнішнього, чужого, часто ворожого світу («Світ ловив мене, та не впіймав!»), що начебто може призвести до світлого, очищеного, душевного, духовного, сердечного культурно- антропологічного простору. Його кордоцентризм є духоборчим, вистражданим, адже не випадково він дав назву своїй збірці віршів на біблійні сюжети «Сад божественних пБсней», де з Любові і Премудрості народжується «дух свободи», через соборність людей та ідеал вольності оспівується воля як «жива вода», як головна особиста «міра» в особистому житті[3, с. 45].

Виступаючи засадою гуманізації людини, потенціалом її предметної активності, віра в людяність має бути виявленою і ствердженою як продуктивна ідея, що оптимізує життя, формує уявлення про його сенс. «Віра, надія, мрія, духовні почуття (а позитивним виявом усіх їх є любов у найширшому значенні цього слова) - це винятково важливі категорії духовного життя людини і суспільства, отже, духовної культури»[6, с. 172], де віра виступає однією із найглибинніших підвалин духовності, однією із трьох християнських чеснот, що поєднавшись з любов'ю та надією забезпечує сприйняття майбутнього як здійснення чекань, сподівань, бажань, отже, ідеалів, дійсно, людського буття.

Не новина, що філософські уподобання доби виказують підмурівки пануючого світогляду, впливають на життєві реалії, сприяють усвідомленню нагальних потреб, реалізуючи прагнення до самопізнання. Високо поціновуючи раціоналістичний спосіб пізнання, слов'янські мисленники надають, все ж таки, величнішого, домінуючого значення чуттям і волі, спрямованим на спілкування з Іншим. Відтак, особливий статус належить серцю як містку до божественного.

Мисляча особистість розпочинає свій моральний розвиток із серця, своєрідного осередку інтелекту, сили волі та емоцій, які ще у давні часи усвідомлювались як діяльність душі, націленої на пошук ідеалів добра, істини і краси. Тож, аналізуючи один із сенсожиттєвих духовних чинників - серце як осердя гуманістичної налаштованості - переконуємося у можливій гармонії загальноцивілізаційного та національного, колективного та персонального на тлі сучасного культурно- антропологічного простору.

Духовне життя людини здійснюється через розум, почуття і волю. Відтак, цілісна, гармонічна людина розпочинається з тієї миті, коли всі царини духу перебувають у такій мірі взаємодії, де почуття формується на підставі розуму, а розум освітлений горінням почуття, де воля виступає єдністю почуття та розуму, спрямованих на цілокупну предметну реалізацію. «Цементуючим» началом у такій триєдності духовної культури є традиційно цінний феномен сумління, який настійливо і беззаперечно у людському світі вимагає вірити у домінанту духовного, а не природного у людині. Тоді й народжується соціальний оптимізм у вигляді віри у майбуття.

Сердечність, ґречність, душевність як абсолютні цінності у спілкуванні виступають началом життєдіяльності людини, креативом її моральної активності. Відносні цінності можуть бути доступними лише ретроспективно, а їх співвіднесеність реконструйована лише у вчинках і являти собою ідею, що визначає подальшу спрямованість життя. Тож, людина і розпочинає свій моральний розвиток із руху серця, яке усюди бажало б бачити Добро, Істину, Красу, позаяк підвалини душі утворюються взаємодією того, що поціновується як соборна індивідуальність суб'єкта осмислення дійсності. Оминувши деякі труднощі демаркації духовної (добро) та матеріальної (добробут) культури, все ж можна виокремити атрибути гуманізму в ментальності українців. Вбачаємо їх, насамперед, в ідеалізуючій здатності, незнищенному оптимізму, непересічній схильності співвітчизників вірити у духовність, де щось та колись дивовижно людським способом відбувається. Про це свідчать такі унікальні діалектичні риси національного характеру, як відкритість і замкненість, емоційність і поміркованість, індивідуалізм і взаємодопомога, довірливість і потаємність, принциповість і маргінальність, миролюбство і войовничість, милосердя і байдужість, толерантність і непоступливість тощо.

Відтак, фундаментальною особливістю української філософії серця виявляється діалогізм у його зрілій вистражданій формі, тобто як шлях до Іншого, який неможливий без кордоцентризму. Сердечне спілкування, вочевидь, стає морально-етичною цінністю, предметом вольових зусиль, усвідомленим прагненням вирішити життєві проблеми саме завдяки душевності, ґречності, шанобливості, старанності. Спільність майнових позицій, світоглядних інтересів, духовних потреб тощо у переважної частини співвітчизників формує активну віру українця не стільки у самоцінність «себе, улюбленого», як силу сумісництва, колективної дії, значущість іншої людини.

Тож, неабияка роль у кордоцентризмі належить креативності власних світоглядних настанов, вольових зусиль на шляху, де існують «всім миром», а реалізація мети кожного пролягає через сподівання всіх, позаяк сукупність останніх саме й утворює своєрідний кодекс чеснот народу на тлі формування почуття власної гідності, що, водночас, не заважає демонструвати «дива» конформізму. Подібно до того, як релігійність супроводжується актами пізнання божественного порядку, так і філософське знання - відданості засадам гармонії, світоприналежності Духові. Віра в останнє в українській ментальності ототожнюється з вірою людини у свої власні сили, особистісні надбання через самопізнання і самовдосконалення, а не через зміну Іншого, опозиційну налаштованість, експансію, агресію чи-то руйнацію, тобто надає підстави вважати, що гуманізм є надзвичайно затребуваною ідеологією суспільного та особистого життя в Україні завжди, а наразі - особливо.

Духовність є основним критерієм існування мислячої, співпереживаючої та відповідальної людини, екзистенціальним мотивом ґречного, толерантного, сердечного, доброзичливого, шанобливого, душевного тощо ставлення до іншої людини. Спроби засвідчити вірність гуманному світовідношенню і можливість це довести власним прикладом в історії цивілізації виявляються бажанням сформулювати такий надійний світоглядний постулат, що створить передумови невичерпності життєвих сил, стане дієвою підставою для наснаги та впевненості у прийдешньому.

Тож, філософія серця уможливлює ефективну протидію колізіям сучасної драматичної історії, виступає гарантом присутності людини у складі буття. Таким чином, добросердечність виступає очевидною формою гуманізму на вітчизняних теренах, є виявом загальнолюдських цінностей в українській ментальності. Сподіваємось, що подібні світоглядні сентенції відкривають перспективи ствердження людяного світу, у якому гармонізація світів може полягати у довірливих стосунках на основі встановлених через вільну дискусію пріоритетів абсолютних цінностей над будь-якими іншими.

Як бачимо, українська гуманітарна традиція переконливо свідчить про «генетично» закладені підвалини загальнолюдських цінностей у національному світосприйнятті. Незнищенним доробком у розбудову гуманного суспільства виявляється інтелектуальна, вольова, почуттєва діяльність мислячих і небайдужих співвітчизників, які повсякчас доводять, що жити серцем є найвірнішим способом людського існування у строкатому світі. Таким чином, кожен із небайдужих як до комфортного побутового співіснування із такими «собінеподібними» сусідами, так і до високо- рефлективного пошуку істинно людського буття, має культивувати і настійливо розповсюджувати на всіх рівнях комунікацій домінанту колективного інтересу над індивідуальним, загальнолюдських цінностей над особистими задля зовнішнього спокою, внутрішньої рівноваги і, насамкінець, самовозвеличення: я зміг зробити щось добре, або, принаймні, не примножив зло!

Список використаних джерел

1. Библия / Книги Священного писания Ветхого и Нового завета канонические / В русском переводе с параллельными местами. - М.: Всесоюзный совет евангельских христиан-баптистов, 1988. Кн.1. - 925 с.; Кн.2. - 292 с.

2. Володимиръ Мьномахъ1. По оу ч ен ь к // Повчання Володимира Мономаха дітям [за Лаврентіївським списком] / Літопис Руський. - [Електронний ресурс]. Режим доступу: http:// litopys.org.ua/pvlyar/yar09.htm. - Назва з екрана.

3. Сковорода Григорій. Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни // Г.С.Сковорода. Сад божественных пЪсней. Вірші, байки, діалоги, притчі. - К.: Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1988. - 319 с.

4. Чижевський Дмитро. Філософія Г. С. Сковороди / Підготовка тексту й переднє слово проф. Леоніда Ушкалова // Д.І.Чижевський. Філософія Г. С. Сковороди. - Харків: Прапор, 2004. - 272 с.

5. Шевченко Тарас. Перебендя // Т.Г.Шевченко Повна збірка творів. - К.: ТОВ «Видавництво Глорія», 2014. - 400 с.: іл.

6. Шинкарук Володимир. Категоріальна структура наукового світогляду // В.І.Шинкарук. Вибрані твори у 3-х т. - К.: Український центр духовної культури, 2004. - Т.3, Ч.1. - С.164-172.

7. Юркевич Памфил. Из науки о человеческом духе // П.Д.Юркевич. Философские произведения. - М.: Издательство «Правда», 1990. - 338 с.

Размещено на Allbest.ru