Дуалізм переконаності: досконаломудрість віри чи нігілізм зневіри

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дуалізм переконаності: досконаломудрість віри чи нігілізм зневіри

Киселиця С.В.

Анотація

Аналізується суперечлива природа переконаності, зумовлена поєднанням екзистенціальної обмеженості і трансцендентальної безмежності людського буття. У будь-якій життєвій ситуації вона виступає або оптимістичною формою розгортання подій (трансформованою із впевненості та довіри) і усвідомлюється як продуктивний вихід за межі проблеми, або песимістичною - у формі зневіри (трансформованою із розгубленості та розпачу), що налаштовує людину на нігілізм. Темпоральний характер віри визначає світовідношення, що суттєво впливає на подальшу життєдіяльність людини у нескінченному і, водночас, конечному світі. Переконаність виявляється особливою духовною здатністю, яка створює ірраціонально-містичні та раціонально-логічні засади для удосконалення стосунків між людиною і світом на екзистенціальному рівні. Переконання - це єдиний цивілізований спосіб спілкування, де бажання і вміння переконувати, а не знищувати ідеологічного супротивника будь-якими методами, - надає підстави сподіватися на світле майбутнє, коли досягнувши згоди, можна досягнути і злагоди як умови зовнішньої та внутрішньої рівноваги.

Ключові слова: віра, зневіра, розгубленість, розпач, впевненість, довіра, переконаність, переконання.

Новітня історія актуалізує необхідність осмислення феномену переконаності та її значення у житті людини - колізії останнього століття піддають сумніву віру у майбутнє, породжують маргінальне світосприйняття та майже інстинктивний жах перед безоднею смерті. Самосвідомість сучасної людини все частіше демонструє антропологічну непевність, методологічну занедбаність, пізнавальний скепсис, морально-правовий розпач, соціальну апатію, творчу нереалізованість, культурну невизначеність. Очевидно, подолання цих деструктивних станів є неможливим поза вивченням процесу формування переконання як у особистісному, так і соціальному вимірах.

Труднощі дослідження цього феномену в сучасному світі зумовлені неоднозначним тлумаченням і категоріальною невизначеністю. Поглиблене проникнення в структури буття людини у мінливому світі показує, що переконаність - не лише емоційно-психологічний стан, зумовлений необхідністю пристосування людини до все більш складного світу, а й найвища форма світоглядного знання, яка передбачає цілісність та повноту пізнання людиною самої себе та світу та адекватний життєвій ситуації прикінцевий результат дії, спрямований на пошук душевної та соціальної рівноваги. екзистенціальний віра темпоральний

Тож, актуальність дослідження переконаності спричинена необхідністю визначення її сутнісних характеристик, способів проникнення у глибинні прошарки свідомості та підсвідомості з метою як особистого ощасливлення, так і гуманізації культурно-антропологічного простору.

Передусім, варто окреслити два протилежні підходи до переконаності як способу пізнання, що визначають і способи існування людини у світі. Це раціоналізм та ірраціоналізм.

Відповідно до ірраціоналізму, віра і зневіра породжуються переживанням. Істини віри не підлягають сумніву, сприймаються безумовно, стають безпосереднім знанням, оскільки не потребують інших доведень, ніж бажання вірити у вищий авторитет, істину в останній інстанції, надприродну силу, абсолютну ідею, Бога, космічну душу, світовий розум тощо. Зневіра теж виступає результатом переживання, але з точністю до "навпаки". Таке осягнення сягає позараціональних видів духовної діяльності, заснованих на емоції, інтуїції, осяянні, одкровенні, інстинкті, підсвідомому, уяві, очікуванні тощо. Ірраціоналізм в цих питаннях яскраво представлений у патристиці (Авґустин, Й. Дамаскін, Квінт Тертулліан, Ориген, Псевдо-Діонісій Ареопагіт), волюнтаризмі (А. Шопенгауер, Ф. Ніцше), інтуїтивізмі (Б. Паскаль, А. Бергсон), психоаналізі (З. Фрейд, Е. Фром, К. Юнґ), слов'янофільстві (І. Кирєєвський, О. Хомяков).

Згідно з раціоналізмом, переконаність породжується і стверджується мисленням. Істини розуму є результатом логічного осмислення трансценденції, що ґрунтуються на законах виключеного третього, несуперечності, тотожності, достатніх підстав. Аналіз і синтез, індукція і дедукція сформували засади раціонального доведення існування позаприродньої субстанції у вигляді божественного ефіру, духу, енергії, ідеалу, ноосфери, позаземної цивілізації, світової душі, інтелекту, наджиття тощо. Прихильниками раціоналізму в цих питаннях є схоласти Ансельм Кентерберійський, П. Абеляр, Тома Аквінський, Й. Дунс Скот, В. Оккам, прагматики (Ч.С. Пірс, В. Джеймс, Дж. Дьюї), а також представники європейської класичної філософії XVII - ХУПІ сторіч Р. Декарт, І. Кант, Ґ. В.Ф. Геґель та їх послідовники. Ідеї цих авторів продовжуються в неопозитивізмі та постпозитивізмі (Л. Вітгенштейн, Т. Кун, І. Лакатос, К. Поппер, М. Полані, Б. Рассел).

Відповідно до екзистенціально-персоналістичного підходу до зневіри та віри, остання є результатом творчої діяльності людини, що обумовлює відкритість і толерантність стосовно носіїв інших світоглядних проектів, поєднує раціоналізм та ірраціоналізм у тлумаченні віри, долаючи суперечність між ними, гуманізує їх. Цей підхід розвивається екзистенціалізмом (Н. Аббаньяно, М. Гайдеґер, Ф. Достоєвський, А. Камю, С. К'єркегор, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, Л. Толстой, Л. Шестов, К. Ясперс) і персоналізмом (М. Бердяєв, О. Кульчицький, Е. Муньє, П. Тейяр де Шарден). Цікаво, що в річищі екзистенціально-персоналістичного підходу, ще за століття до висловлювань західноєвропейських і російських авторів, концепти віри зустрічаємо в українській "філософії серця" (Г. Сковорода, П. Юркевич та інші). Зневіра виступає результатом розчарування, фрустрації, життєвих випробувань, що завершуються невдачами, втратами, "лузерством", "аутсайдерством" тощо.

Фундатор Київської світоглядно-антропологічної школи В. Шинкарук покладає переконаність у контекст віри, зіставляючи її з екзистенціалами надії та любові [1]. Представники цієї школи створюють методологічні умови її дослідження в онтологічному та філософсько-антропологічному аспектах. Осмислення колізій переконаності в сучасному світі потребує звернення до ідей В. Табачковського щодо людини як полісутнісної істоти [2]. С. Малеєв аналізує феномен переконаності у її співвідношенні з вірою і знанням [3]. С. Кримський вбачає ціннісно-смисловий потенціал переконаності у кореляції з людяністю, надією та софійністю [4]. Для плідного дослідження формування переконань теоретично цінні ідеї зустрічаємо у М. Поповича, висловлені на тлі аналізу толерантності та пануючого світогляду українства [5]. Є. Андрос визначає місце переконаності у структурі інтелектуальної діяльності людини [6]. Цікавий підхід до мислення та формування світоглядної гуманістичної настанови спостерігаємо у розмірковуваннях І. Бондарчук [7]. Соціальна етика А. Єрмоленка свідчить про визначальну роль переконаності у відповідальному ставленні людини до природи і убезпечення людства, тим самим, від екологічної катастрофи [8]. В. Лях створює підстави для дослідження онтологічного статусу переконаності через свободу самореалізації індивіда [9]. В контексті гуманізації людського буття важливим стає проект метаантропології Н. Хамітова, який розглядає віру - переконання як феномен граничного буття людини [10]. Автор цієї статті, також долучається до обговорення вищезазначеної проблематики через дослідження мудрості як феномену людського буття [11; 12].

Однак, складність природи переконаності та процесу її формування вимагає нових філософських розвідок, зумовлених як укоріненістю даного феномену в глибинах екзистенції людини, так і модифікованістю форм. Тож, метою нашого дослідження є здійснення теоретичної експлікації її суперечливої сутності переконаності через присутність як в екзистенції, так і трансценденції; виявлення темпорального характеру віри у відповідності з ідеалами та цінностями доби; аналіз феноменів впевненості, довіри, переконаності як різновидів віри у співвідношенні з розгубленістю, розпачем, безнадійністю як різновидами зневіри.

Сучасна епоха глобальних технологій загострює питання структури людського буття. Напевне, не зовсім чесно буде назвати тільки цей період історії епохою соціальних катаклізмів. Кожен етап становлення суспільства демонструє їх достатньою мірою як у соціальному вимірі, так і на рівні конкретної особи, так би мовити, екзистенціальному. Тим нагальнішою є потреба знайти безпечний стабільний прихисток у Всесвіті, шукати опору в загальнолюдських цінностях, створених віковічною історією культурно-антропологічного простору, які виявляються мільйонами прагнень, переконань, воль, теорій, поціновувань, уподобань, бажань тощо. Особливості соціально-сутнісного конфлікту вимагає від кожного повсякчас робити вибір, відповідаючи на питання "Камо грядеши?".

Осмислення онтологічних, гносеологічних і екзистенціальних чинників людського буття надає підстави стверджувати, що віра відтворює фундаментальну суперечність трансцендентного та іманентного як реальності та реалії у людському житті, тим самим актуалізує можливості людського способу існування, формує одухотворений простір. Віра не зводиться до релігійних, політичних, художніх, соціально-освітніх, моральних настанов, а в розмаїтті своїх виявів супроводжує людину в осмисленні внутрішньої логіки подій в межах зовнішнього їх розгортання, є духовною потребою в життєвій опорі. Ідеологічною полярністю віри, що втратила теоретико-світоглядні орієнтири у культурно-антропологічному просторі, стає фанатизм або схиблена віра, заснована на тривозі чи страху.

Будучи екзистенціальною реальністю, віра виявляється онтологічною передумовою істинного (вірного) буття, що й обумовлює безумовну цінність і сенсожиттєву визначеність віри. Формою вирішення характерної для людської життєдіяльності суперечності між трансцендентним та іманентним, вічним і тимчасовим, сутнісним і повсякденним віра виступає як особлива діяльність, що поєднує раціональність та чуттєвість через волю і виявляється фундаментальним екзистенціалом людського буття.

Повсякчас вирішуючи суперечність між конечністю та нескінченністю людини, віра слугує межовим станом свідомості на противагу безодні, виступає світоглядною настановою, що ідентифікується з граничними засадами людського існування. Об'єкт віри має значення лише за формою, а за змістом - суб'єкт, тобто носій віри є визначальним елементом у світовідношенні, що формує образ реальності. Тож, за своєю природою віра - це переконання або щира переконаність в істинності своїх думок, намірів та можливостей.

Епістемологічний зріз проблеми віри фіксує її як атрибут свідомості, мислячого духу, незнищенну і фундаментальну характеристику самосвідомості. У ході дослідження різновидів віри виявляється, що вона не протистоїть знанням, позаяк сама є життєвим знанням, постулатом, сентенцією, а її діалектичною протилежністю виявляється сумнів. Цікаво, що поняття хибного знання у контексті віри відсутнє. Категорії омани, помилки, похибки, нещирості, неправди, брехні тощо є гносеологічними "супротивниками" категорії віри.

Довіра чи розгубленість, впевненість чи розпач маніфестують інтегруючу здатність людини через інтуїцію вибудовувати і втілювати світоглядний ідеал, надають суб'єктивно-віртуальному світові такої ж реальності, як і матеріально-чуттєвому, утворюючи підстави для реалізації можливості. Переконаність виступає квінтесенцією будь- якого духовного зусилля, у якому поєднання відносної та абсолютної істини теоретично виявляється як ймовірність сущого, а практично відчувається як щастя.

Людські стосунки наповнені неусвідомленими бажаннями, неочевидними образами чи хиткими переконаннями. Ірраціональне відношення, відчуття впевненості чи непевності, є підгрунтям людського спілкування. Суперечливість сутнісного та сущого в Собі змушує людину шукати порятунок у безумовній цінності Іншого, прагнучи до цілокупності. Відтак, набуває непересічного значення у цьому контексті проблема вибору, що підтверджує існування вказаного духовно практичного феномену за "умови безумовності" свободи вибору особистості.

Історико-філософський підхід дозволяє реконструювати процес формування переконання. Як особлива інтенція, віра модифікується у різних просторово-часових вимірах, формує дієву впевненість в очікуваному, тим самим виявляє темпоральний характер, спрямовує життєві події із плинного у вічне. Психологічний час є рівноцінним фізичному і відзначається ототожненням внутрішньої і зовнішньої динаміки духу у вигляді переконаності у минулому, довіри у теперішньому і впевненості у майбутньому.

Тож, віра існує лише у часовому вимірі, суперечний формат якого переконує автора дослідження, що темпоральність - суттєва характеристика, квінтесенція цього духовного феномену. Вічність і плинність, об'єктивність і суб'єктивність, конечність і нескінченість просторово-часової форми існування відомого нам світу є незмінними супутниками людського життя. Психологічний час (із вищевказаними компонентами і динамікою) є рівнозначущим фізичному, відзначається такою ж реальністю для особистості.

Екзистенціальною протилежністю віри є сумнів, а не знання. Таке тлумачення через контроверзу зневірі надає вірі статус переконання, що уможливлює поєднання світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння в онтологічному контексті. Віра формує підгрунтя для продуктивної боротьби за людське життя, створює альтернативу страху перед непевністю. Сподівання, впевненість, які протистоять екзистенціальним ситуаціям розгубленості та розпачу, визначають паритет між здатністю вірити та скепсисом, що постає гносеологічною протилежністю віри.

Людське буття-у-вірі відбувається через взаємодію раціонального та ірраціонального, що розкриває значущість віри як особливої духовної діяльності з інтенцією у майбутнє та вічне. Віра виступає засадничим актом вибору між справжнім та ілюзорним, імперативним та свавільним, а тому є способом поєднання наявного та уявного. Віра маніфестує інтегруючу здатність людини через волю надавати суб'єктивно-віртуальному світові такої ж реальності, як і матеріально-чуттєвому, через інтуїцію вибудовувати і втілювати ідеал, тим самим утворюючи екзистенцію як специфічно людське буття. Зневіра ж виступає песимістичним налаштуванням на майбуття.

Тож, розум не протистоїть вірі, а доповнює, актуалізує її, репрезентуючи як сутнісну характеристику креативності та пасіонарності, що виявляється мірою переконаності у реальності трансцендентного виміру буття людини та світу. Екзистенціальні ситуації та кризи, що супроводжують віру, спонукають до виходу за межі буденного, що породжує впевненість у власних можливостях. Тут віра виступає особливою формою міркування, що часто суперечить "здоровому глузду", наповнюючись "креативним безумством" - підгрунтям евристичного самоствердження людини.

Висновки. Віра має динамічну природу. На основі аналізу її просторово-часових модифікацій обгрунтовуються темпоральні вияви віри, що мають різновекторну спрямованість: переконаність - у минуле, довіра - у теперішнє, впевненість - у майбутнє. Це дає можливість позиціонувати віру як трансцендування за межі сучасного через відтворення неповторного минулого і невизначеного прийдешнього. Зневіра ж не надає жодного шансу на майбуття.

Віра - екзистенціальне ставлення людини у формі суджень про минуле, теперішнє, майбутнє до власного життя, оцінка результатів свого віротворення. Зневіра знаходиться у прострації, позаяк не навчає свого "господаря" (носія переконаності) орієнтуватися у просторі і часі, приймати адекватні викликам часу рішення, позаяк автор формування світоглядно-психологічної настанови стомлений і навіть не намагається (йому не до снаги) відтворити можливість.

Подальше дослідження феномену переконаності передбачає пошук її адекватної та ефективної вкоріненості у соціалізацію особистості, де влада і суспільство мають створювати належні умови для свободи вибору ціннісних орієнтирів і моделі поведінки, а особистість розуміти міру відповідальності перед ними і майбуттям. Отримані результати можуть мати світоглядно-теоретичне значення для різних царин гуманітарного знання, зокрема, для окреслення статусу віри чи зневіри як у культурно-антропологічному, так і в особистісно-психологічному вимірах або абсолютної цінності, що мудро орієнтує людину на ідеали Істини, Добра і Краси у бурхливому життєвому просторі або змушує її відмовитися від боротьби за право Відбутися і Бути.

Список використаних джерел

1. Шинкарук В. І. Методологічні засади філософських учень про людину // Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми. - К.: Стилос, 2000. - С.8-49.

2. Табачковський В. Г Полісутнісне homo: філософсько- мистецька думка в пошуках "неевклідової рефлективності". - К.: ПАРАПАН, 2005. - 431 с.

3. Малеев С.Н. Понятие веры. - К.: Стилос, 2008. - 142 с.

4. Кримський С.Б. Про софійність, правду, смисли людського буття: Збірник науково-публіцистичних і філософських статей. - К.: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди, 2010. - 462 с.

5. Попович М.В. Толерантність - наша національна риса. Наскільки терпимим є сучасне українське суспільство? // Вісник Пенсійного фонду України. - 2011. - №14. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.filosof.com.ua/Conference/Tolerant.doc

6. Андрос Є. І. Інтелект у структурі людського буття: монографія. - К.: Стилос, 2010. - 358 с.

7. Бондарчук І. А. Мислення як етична дія // Філософсько- антропологічні студії. 2001. Розум, свобода та доля діалектики (До 80-річчя Марії Злотіної). - К.: Стилос, 2001. - С.72-76.

8. Єрмоленко А.М. Соціальна етика та екологія. Гідність людини - панування природи. Монографія. - К.: Лібра, 2010. - 416 с.

9. Лях В.В. Свобода самореалізації у контексті інформаційно- комунікативних процесів [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.filosof.com.ua/Jornel/M_73/Liah.pdf

10. Хамитов Н.В. Философия: бытие, человек, мир. Издание 2-е, исправленное и дополненное. - К.: КНТ, 2015. - 277 с.

11. Киселиця С.В. Віра як екзистенціал людського буття. Автореф. дис. ... канд. філос. наук за спец. 09.00.01 - онтологія, гносеологія, феноменологія. - Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. - Київ, 2013. - 19 с.

12. Kyselytsia S. V. Existential Wisdom Of Belief // American Journal of Scientific and Educational Research, 2014, No.2. (5) (July-December). Volume II. "Columbia Press". - New York, 2014. - P.478-487.

Размещено на Allbest.ru