Архетипи світоустрою та життєустрою людини в українській філософській традиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Архетипи світоустрою та життєустрою людини в українській філософській традиції

Тополь О. В.

В наш час, із загостренням потреби в самоідентифікації українців з вільним, висококультурним народом, який має довести собі та світовій спільноті право на самостійне існування своєю дієздатністю та силою духу, збільшується інтерес до джерел української філософії як до закарбованої в них мудрості народу. Народ, змушений боротися за своє існування, завжди спирається на базові цінності, які зумовлюють життя індивідууму та спільноти. Однією з таких основ є мудрість.

Мудрість у праукраїнській спільноті природно самовідтворювалася в процесі життя. Мудрістю з давніх часів вважалося проникнення, розуміння засад світобуття, уміння на основі здобутого знання і досвіду безпомилково діяти у різних обставинах буття. М. Попович зазначає: “Поняття мудрості включає уявлення про єдине, узагальнене знання, що інтегрує всю інформацію про світ” [4, с. 37].

В.Шевченко Мудрою називає людину, яка “спроможна пов'язати переконливе тлумачення загальних підстав і причин життєбудівництва і світоустрою з пізнанням і використанням конкретних начал і причин у межах світу спільноти”, а немудрою або глупою - людину, “котра до речей і людей, а також до всього порядку світобуття ставиться на основі мір якоїсь однієї обмеженої мудрості” [8, с. 27].

Поняття мудрості не ототожнюється з розумом, оскільки включає не лише раціональний, а і інтуїтивний рівень пізнання, а також проявляється не лише в наявності певних знань, а і в умінні переконувати, відстоювати свою думку. Непохитність, послідовність, зваженість рішень, поміркованість дій - ознаки мудрої поведінки.

Мудре ставлення до світу проявляється в турботі про нього, охороні його багатств, а мудре ставлення до людей - в любові та повазі до них. “Мудрість - це світоглядне поняття або архетип, що інтегрує організацію і взаємодію людей у спільноті [8, с. 29].

Тлумачення Мудрості тісно пов'язане з розглядом питань про структуру світоустрою та життєустрою людини, базових основ і умов існування індивідууму та людської спільноти. Метою даної статті є аналіз світоглядних уявлень, специфічно притаманних національному способу мислення, які стали джерелом філософських роздумів наступних поколінь вітчизняних мислителів.

Вироблені в межах міфології символіко-інформативні засоби та архетипи культури українського народу, за допомогою яких пояснюються людина і світ, особливості життя людини та її відносини в спільноті, є підґрунтям національної філософії. Архетип (грец. арх^ (arche) - початок; топод (typos) - тип, образ; прототип, проформа) - це прообраз, початковий образ, ідея, первісна форма для наступних утворень. Філософія на відміну від міфології, в якій завжди присутні сакральні мотиви, у тлумаченні архетипів зосереджується на реальних змістах, питаннях світобуття людини.

Філософія кожного народу виділяється не стільки структурою архетипів, скільки акцентами, що робляться при їх осмисленні з урахуванням конкретних умов існування. При аналізі питань світоустрою філософія спирається не лише на загальнолюдські цінності, якими є земля, життя, родина тощо, але і на їхню ціннісну ієрархію в бутті власного народу. Українська філософія як вчення про участь людей у спільному способі світоіснування виробляється на підставі тривалого пізнання і тлумачення структури світу в межах етнічної культури; створює теоретико-символічний образ світу, на який вітально, практично й пізнавально спирається людина.

В українській філософії з самого початку її формування світ розумівся складним (сущим), який складався з начал (сутностей). Пізніше, у трактатах українських вчених ХУП-ХУІІІ ст. в значенні “сутність” вживаються такі терміни, як грецьке “стихії” або “елементи”, латинське “субстанції”. У подальшому (ХІХ-ХХ ст.), хоча і змінювалась термінологія, чи витлумачувався світ як сукупність народів, які проживали на своїх територіях (П. Куліш) або як зв'язок поселень, об'єднаних навколо центра

(В. Винниченко) - в українській філософії зберігалось визнання складності, багатоначальності світу, єдності його частин. У різні історичні періоди певні начала, частини світу можуть набувати більшої значимості для людей, що віддзеркалюється у нових поняттях, які характеризують світ, наприклад, “середовище”,

“довкілля”, “всесвіт”, “універсум”, “космос”,

“дійсність” тощо.

Українська філософія визнає, що началами світоустрою є земля, вода, повітря і вогонь, саме в цих “начатках” перебуває зміст речей, подій і людського життя (Л. Баранович). Дослідники І. Мірчук, О. Кульчицький, І. Бичко та ін. відзначають, що в українській філософії чільне місце в ієрархії сутностей займає земля як народжуюче (творче), плодоносне начало. Архетипи “Неньки-природи” та “Землі-матері” вкорінені в колективному підсвідомому українського народу. Стихії у вченні про світ розглядаються як знаки і символи вічності, що існували до появи природи, з них створене й в них перетворюється при розпаді все живе й неживе. Справедливим є й те, що руйнування стихії (основи життя всього природного у світі) становить загрозу життєвій базі самої людини.

Українська філософія, досліджуючи образ світу, включала вивчення начал (субстанцій) та їх організацію (субстанційні форми), що розумілися як простір і час. С. Яворський вважав, що субстанційна форма впорядковується природою для вдосконалення матерії, проте будучи пізнаною, така форма настільки вдосконалює матерію, наскільки становить з матерією одне ціле. “Субстанційна єдність між матерією і формою є субстанцією” [9, с. 463]. У світі, в якому поєднується стихійне і природне, існує утворена людством “символічна реальність” - надприродне. Ця реальність функціонує як система комунікацій, інформаційного обміну між людьми, вона інтегрує людей в спільноту.

На підставі світоуявлень в українській культурі формується образ людини. Людина розумілася “мікрокосмом” - неподільною існуючою часткою “макрокосму”, яка у зменшеному вигляді має всі притаманні йому елементи та властивості.

Розуміння людини як “мікрокосму” випливає зі змісту тлумачення “простого” і “складеного”, “сутності” і “загального”. В “Ізборниках” Святослава (пам'ятках давньоукраїнського перекладного письменства, створених для чернігівського князя Святослава Ярославича у 1073 та 1076 рр.), говориться: “Сутністю є “наречена простота”, що має власне тіло, яке можна певним чином описати” [2]. Людське тіло складається із окремих сутностей (землі, води, повітря, вогню). З'єднання сутностей утворює “суще”. мудрість архетип культура мікрокосм

Як сталий принцип розуміння людини ідея мікрокосму утверджується в українській філософії упродовж ХУІІ-ХУІІІ століть.

Іоаннікій Ґалятовський (архімандрит Єлецького Успенського монастиря у Чернігові в 1669-1688 рр.) зазначає: “Троякій єсть світ - великій, малий и середній. Великій світ єсть будинок, учинений з неба и з елементов - з огню, з повітря, з води, з земли. Малий світ єсть чоловік <...>. Середнїй світ єсть ввесь народ людськїй...” [1, с. 198]. При народженні кожна людина отримує різну частку фізичних складових, внаслідок чого люди мають неоднакові схильності та здібності, що проявляється в їхній індивідуальності та неповторності.

В той час як спирання на архетип “мікрокосму” в західноєвропейській філософії формувало думку про людину як мізерну частку “макрокосму”, “механічний апарат”, складений з мікроелементів, в українській філософії велике значення надавалось такій сутності, як “повітря”, що утворює “душу”.

За визначенням Л. Барановича (українського церковного, політичного та літературного діяча другої половини ХУІІ ст., архієпископа Чернігівського), “крім природної основи, людина має духовне начало - “серце”, що становить неповторну індивідуальність особистості, її глибинне єство. “Сердечна” сфера є вмістилищем релігійності та високої моральності, які, взаємопереплітаючись, протистоять потягу тілесної частини людини до земних пристрастей, до накопичення матеріальних багатств та ігнорування духовних цінностей” [3, с. 7]. І. Максимович (архімандрит Єлецького Успенського монастиря у Чернігові в 1695-1710 рр.) визначає душу як “безсмертну і розумну”. “Ничого не гине з нашого духовного єства з того, що називаємо нашим “я”” [5, с. 188]. Людина має у своїх вчинках та справах спиратися на те, що є у неї в душі, на здоровий глузд, совість та серце.

Учення про малий світ, “Мікросвіт” - є основою сковородинської філософської системи. Г. Сковорода пише: “Всяк рожденный есть в мырЪ сем пришелец, слЪпый или просвещенный. Не прекрасный ли храм премудраго бога мыр сей? Суть же тры мыры. Первый есть всеобщій и мыр обительный, гдЪ все рожденное обитает. Сей составлен из безчисленных мыр-мыров и есть великій мыр. Другіи два суть частныи и малыи мыры. Первый мікрокозм, сирЪчь - мырик, мирок, или человЪк. Вторый мыр симболичный, сирЪчь библіа. Во обительном коем либо мырЪ солнце есть оком его, и око убо есть солнцем. А как солнце есть глава мыра, тогда не дивно, что человЪк назван мікрокосмос, сирЪчь маленькій мыр. А бібліа есть симболичный мыр, затЪм что в ней собранныя небесных, земных и преисподних тварей фигуры, дабы они были монументами, ведущими мысль нашу в понятіе вЪчныя натуры, утаенныя в тлЪнной так, как рисунок в красках своих” [6, с. 138].

Сутність малого світу, людини, філософ розкриває, виходячи із концепції двоприродності світу. У людині, як у всьому сущому, є видиме та невидиме, тілесне та духовне, тлінне та вічне, зовнішнє та внутрішнє. Свого справжнього прояву, власне людського буття людина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими властивостями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних витоків. Визнаючи природну рівність людей, яка зумовлена тотожністю “макрокосму” й водночас нерівність їхніх талантів, Г. Сковорода у вченні про “сродну працю”, зауважує, що людина повинна знати й усвідомлювати свої природні здібності; виконуючи таку роботу, яка відповідає вродженим властивостям, вона досягає їх реалізації у своєму житті. Про розвиток людини Г. Сковорода говорить, що людина оновлюється у будь- якому віці, якщо вона відкриває у світі дещо нове, коли здобуває таке знання, яке до часу у неї “на серці не сходило”. Таким чином, внаслідок причетності до всіх світових першопочатків, людина - мікросвіт, є подібною до макрокосму, але індивідуально кожна людина має специфічні властивості й здібності, котрі відрізняють її від інших та “великого світу”. В українському епосі вільною постає як окрема особистість, так і громада.

Інтерпретацію людини як мікрокосму віднаходимо у філософії В. Наріжного, М. Гоголя, П. Куліша, П. Юркевича, К. Ушинського, М. Драгоманова, І. Франка та ін.

Спирання на архетип “мікрокосму” дозволяло аналізувати людину та народ у плані співмірності. Людина не творить суспільство, а суспільство не творить людину, бо кожна людина бере участь у

спільному способі існування й в цьому процесі перетворює суспільство і саму себе. Мудрість, в такому контексті, виступає як джерело знань для розвитку окремої особистості, з одного боку, і як умова розвитку суспільства - з іншого, оскільки кожна людина самовдосконалюючись, примножує універсальне суспільне знання. Таким чином, мудрість є всеохоплюючою та за своєю суттю співмірною зі світом.

Питання світоперетворення та особистісного самовдосконалення людини в українській філософії знайшли продовження у роздумах про “поступ”. Перебуваючи у світі, живучі в суспільстві людина повинна не ухилятися від “сонячного життєвого шляху”, “поступувати” від однієї цноти до другої, старатися, щоб мати досконалі добродійства, щоб не зневажати людей інших, жити з ними у згоді, не чинити з ними сварки і війни”, - зазначає І. Ґалятовський [1, с. 189]. І. Франко в поняття “поступу” включає дві речі: “Одно те, що все на світі зміняється, ніщо не стоїть на місці, а друге - чи зміняється на ліпше, чи на гірше?”. Відповідь на друге запитання залежить від особистого настрою людини. “Запитайте старого, знемощілого діда, - пише І. Франко, - то він певно скаже вам: “Е, як я був молодий, то ліпше було на світі”. Здоровий, сильний чоловік, якому добре ведеться або який доробився чогось в житті, скаже навпаки: “Все йде до ліпшого” <...>. Старого, немічного та збідованого діда, перед яким видніється отворена могила, даремно було би переконувати, що все ще буде ліпше, а молодий, здоровий та відважний звичайно також не хоче вірити, щоб усе йшло до гіршого” [7, с. 300]. Про рушійні сили “поступу” І. Франко зазначає: “Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори <...> - голод і любов. Голод, се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов - се те чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде” [7, с. 348].

Отже, світоглядні орієнтації кожного народу визначаються його культурною специфікою, вони вкорінені в міфології та теоретично відображені у філософській традиції. Філософська думка виробляє та закріплює ті світоглядні орієнтири, які корисні для збереження індивідууму та спільноти, тобто які стимулюють раціональну поведінку на засадах мудрого існування. На основі світорозуміння, виробляються цінності, які визначають життєдіяльність людини, стають формою самоусвідомлення нею своєї соціальної сутності та оцінки духовно-практичної діяльності (національний характер, традиції, світогляд).

Інтерпретація начал світоустрою та архетипів, на підставі яких створюється образ людини є основою інтуїтивно-інтелектуальної діяльності, якою є філософствування або любов до мудрості.

Мудрість є внутрішнім інтегративним особистісним утворенням, яке спонукає людину до пошуків найвищої істини та виступає мотивацією до розумних дій стосовно світу та інших людей. Узгодженість дій на засадах мудрості окремих індивідуумів між собою сприяє безконфліктному існуванню окремої спільноти серед людства. В той же час, збереження власної ідентичності вимагає згуртованості спільноти за ключовими цінностями, такими як Батьківщина, рідна мова, культура, власна історія, традиції тощо, щоб не перетворитися на “Иванов, родства не помнящих”. Отже, мудрість виступає об'єднуючим началом українського соціуму, а “немудрість” - руйнівним і роз'єднуючим.

Список використаних джерел

1. Галятовський І. Ключ розуміння / Іоаникій Галятовський; підг. до видання І. П. Чепіга. - К. : Наук. думка, 1985. - 445 с.

2. Изборник Святослава 1073 года: в 2-х томах; факсимильное издание. - М. : Книга, 1983. - Т.2. - Арк.223.

3. Мащенко С. Любов до мудрості і віра / Станіслав Мащенко. - Чернігів: “Чернігівські обереги”, 2006. - 163 с.

4. Попович М. В. Міфічні уявлення східнослов'янських племен (V-IX ст.) / М. В. Попович, В. І. Шинкарук) // Історія філософії на Україні: у 3-х тт. - К. : Наук. думка, 1987. - Т.1: Філософія доби феодалізму. - 1987. - С. 23-54.

5. Святитель Иоанн Максимович, митрополит Тобольский и Сибирский. Илиотропион или сообразование воли человеческой с Божественной волей / Святитель Иоанн Максимович. - К. : Оранта, 2009. - 510 с.

6. Сковорода Г. Діалог. Имя ему - потом Зміин / Григорій Сковорода // Сковорода Г. Повне зібрання творів: у 2-х т. - К. : Наукова думка, 1973. - Т.2. - С. 135-171.

7. Франко І. Що таке поступ? / Іван Франко // Франко І. Зібрання творів: в 50 т. - К. : Наукова думка, 1986. - Т.45. - С. 300-348.

8. Шевченко В. І. Дружба з мудрістю або ключові проблеми української філософії (Теоретико-методологічний коментар до курсу філософії у ВНЗ) / В. І. Шевченко. - К. : Поліграфічний центр “Фоліант”, 2007. - IV, 244 с.

9. Яворський С. Філософські твори: у 3-х т. / Стефан Яворський. - К. : Наукова думка, 1992. - Т.1 - 632 с.

Анотація

Тополь О. В. доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри соціальних наук і технологій, Чернігівський національний технологічний університет (Україна, Чернігів)

Розглянуті архетипи, які дають розуміння начал, структури та умов існування світу та архетипи, на підставі яких створюється образ людини. Подане розуміння мудрості як джерела розвитку індивідууму, з одного боку, і як умова розвитку суспільства -- з іншого, оскільки кожна людина бере участь у спільному способі існування й в цьому процесі перетворює суспільство і саму себе, самовдосконалюючись -- примножує універсальне суспільне знання. Зроблені висновки: мудрість є внутрішнім інтегративним особистісним утворенням, яке спонукає людину до пошуків найвищої істини та виступає мотивацією до розумних дій стосовно світу та інших людей; мудрість є архетипом, який інтегрує людей у спільноту; узгодженість дій на засадах мудрості окремих індивідуумів між собою сприяє безконфліктному існуванню окремої спільноти серед людства; збереження власної ідентичності вимагає згуртованості спільноти за ключовими цінностями, такими як Батьківщина, рідна мова, культура, власна історія, традиції; мудрість виступає об'єднуючим началом українського соціуму, а “немудрість” -- руйнівним і роз 'єднуючим.

Ключові слова: архетип, мудрість, мікрокосм, макрокосм, світоустрій.

Размещено на Allbest.ru