Людина-самотня на шляху до діалогу (М. Бубер)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВДНЗУ «Українська медична стоматологічна академія»

Людина-самотня на шляху до діалогу (М. Бубер)

кандидат філософських наук, доцент

Полтава

Здійснено спробу аналізу буберівського розуміння проблеми самотності та відчуження у антропологічному вимірі. Основний акцент зроблено на діалогічну концепцію мислителя, його тлумачення хайдеггерівського Dasein, к'єркегорівського релігійного максималізму.

Ключові слова: самотність, самітник, відчуження, діалог, антропологія, монологічність буття, рефлексія, М. Бубер.

Тема самотності присутня творчості багатьох мислителів. Власне кожен, хто торкався її так чи інакше підходив з позицій власного досвіду. Неможна говорити про самотність не відчувши її, не переживши або не вистраждавши. Самотність - це, у соціальному вимірі, відсутність іншого; часто відсутність руху в бік іншого. Для того, щоб рухатися на зустріч іншому, необхідно мати точку відліку, по іншому, бути-у-собі.

Мартін Бубер постать грандіозна у світлі світової філософської думки ХХ століття. Саме унікальність цього філософа полягає у його різноплановості: він і поет, і неординарний мислитель, філософ, який повністю занурений у німецьку лінгвістику, і, в той же час, апологет та єретик юдаїзму: юдей серед християн і єретик серед юдеїв [6, с. 80].

Уся творчість М. Бубера постійно крутилася навколо проблеми людського буття. Кожна його праця так чи інакше зачіпає цю одну із головних для філософії тем - людини. Виходячи з цього ми можемо чітко визначити центральну ідею філософії та теософії Бубера - буття як діалог між людиною і людиною, людиною і навколишнім світом, людиною і Богом. З цих позицій ним розглядається і коло питань, яке пов'язане із явищем самотності. самотність буберівський антропологічний відчуження

Досить оригінально проблему відчуженості і самотності вирішує М. Бубер, коли починає говорити про проте, що справжній діалог може існувати лише між особистостями, а особистість може проявитися тоді, коли вона вступає у стосунки з іншими особистостями [3, с. 69]. Тобто, із самого початку на перше місце у спілкуванні між індивідами виходить проблема відносин з іншими. З одного боку людина має навчитись бути у стосунках з іншими, а з іншого, кожен має уміти від'єднувати себе від інших, щоб пережити ізоляцію. Людина повинна бути сама по собі, щоб, відчути самотність. Адже саме досвід самотності робить можливим для людини глибоке і осмислене включенні в іншого. М. Бубер вважав, що кожен з нам є самотнім в своєму існуванні. Але цю самотність ми можемо розуміти з іншим таким чином, що любов компенсуватиме біль від ізольованості [7, р. 175]. Цю тенденцію у Бубера виділяв і Г. Померанц, який писав, що істина не може бути доступною відокремленій людині, як би глибоко вона не занурювалася у себе. Істина - це результат суперечки під час якої кожен захищатиме власну позицію. Істина здатна народитися у «співвідношенні Я - Ти», під час виходу з відчуження Я і воно; простіше кажучи - в любові [5, с. 5].

Бубер виходить із того, що самотність буває двох видів, усе залежить від того, від чого ми відвертаємося. Якщо самотність позначає свободу від небуття досвіду; використання у поводженні з речами, то вона потрібна завжди, для того щоб прийти до акту відношення. Або ж інша самотність, яка обумовлює відсутність відношення: Бог зможе прийняти тільки того, кого покинули ті, до кого зверталися з істинним Ти, але не того, хто покинув усіх сам. Поневолений прихильністю до інших лише той, хто одержимий бажанням їх використовувати; той, хто живе у силі, яка здійснює присутність, може бути винним тільки тим, з ким перебуває у обопільному зв'язку. Єдиний цей, останній може бути готовим для Господа. Адже він один несе на зустріч Його дійсності дійсність людську.

Інші види самотності поділяються залежно від того, до чого вони звернені. Існує самотність необхідна, самотність як місце-відчуття, для того щоб увійти у Святая-святих. А є самотність, яку ми бачимо як зразок падіння духу, тому що людина веде діалог із самим собою не заради того, щоб перевірити себе і дослідити, а самозакохано споглядає формування власної душі. Така самотність завжди призводить до падіння в духовність [3, с. 99]. Та найгірше у цьому те, що таке падіння людини може тривати до останньої безодні, коли у власному самозасліпленні людина вважає, що має Бога у собі і говорить з Ним. Саме після таких ситуацій замість повороту до іншого відбувається занурення у ніщо і ми маємо монолог, який замаскований під діалог [7, р. 19]. Такий поворот від іншого Бубер називає «рефлексією». І найстрашніше у рефлексії буде те, що людина не просто переймається лише собою і особистісним, вона забуває про існування іншого. На цьому ґрунтується і критика Бубером хайдеггерівського Dasein, адже він вбачає у ньому приклад монологічного буття. Це саме та ситуація, коли монолог маскується під діалог, а людина внутрішнє відлуння сприйматиме за відповіді Іншого [2, с. 259]. Але ж, рано чи пізно настане час такої самотності, коли безмовна тиша стане нестерпною, а усі онтологічні категорії - не відповідатимуть реальності. Як тільки людина, яка перетворилася на самітника, не зможе промовити «Ти» знайомому їй «мертвому» Богові, все стане у залежність від того, чи зможе вона сказати це саме «Ти» Богові живому і незнайомому, говорячи при цьому «Ти» іншим живим і знайомим людям.

Власне для Бубера життя самотньої людини не завжди монологічне. По суті, монологічним є життя того, хто не здатен сприймати суспільство у якому живе. І лише самотність здатна показати глибоку сутність такої протилежності. Той, хто живе діалогічно, перебуває у стані постійного спілкування, коли до нього говорять і, найголовніше, він відчуває потребу відповісти. Навіть на самоті, десь блукаючи, така людина не втрачає відчуття перебування віч-на-віч з чимось. Зразком такого стану, для Бубера була жива и переконлива самотність «Я» Сократа, котра ним позначається як Я нескінченної бесіди. Я, яке жило у відношенні до людини, вірило у людську дійсність. Самотність такого Я ніколи не перетворювалося на залишеність. Навіть коли увесь світ для нього замовкав, таке Я могло почути свого «демона», який говорив Ти [3, с. 72]. А монологічність сама по собі значно відрізняється від егоїзму. Монологізм полягає у тому, що людина займається собою і себе ж споглядає. Суть цього у тому, що людина відмовляється займатися іншою особистістю; у іншому вбачається лише власне переживання, щось виключно своє [1, с. 145].

Він відштовхується від того, що людина - це предмет, який вартий найбільшої уваги, але, в той же час, саме по цій причині вивчати її неймовірно тяжко. Адже, коли робиш таку спробу, то кінець-кінцем, аналізуєш все що завгодно крім самої людини; або ж розчленовуєш її на складові частини, якими зручно оперувати без особливих проблем і з мінімальною відповідальністю.

Ми не розраховуємо звести усі проблеми філософії до єдиного буття людини. Вона повинна прагнути лише до пізнання людини як такої. Тут Бубер виходить з того, що філософське пізнання людини є по самій своїй суті самопізнанням. Адже для того, щоб стало можливим пізнання цілісності людини ми повинні повністю увійти в акт самопізнання.

Бубер вважає, що найбільше схильним і найкраще підготовленим до самоусвідомлення може бути тільки та людина, яка відчуває себе самотньою. По суті, це той, хто під впливом долі, або за власним бажанням залишився сам на сам із собою і своїми проблемами і, не дивлячись ні на що, йому вдалося у власному «Я» побачити людину, а за власними проблемами - розгледіти загальнолюдську трагедію [2, с. 210]. Саме в крижаній атмосфері самотності людина починає перетворюватись на запитання для самого себе, а це, в свою чергу, надає головне - досвід самопізнання. І у цьому Бубер тісно пов'язаний з Ф. Ніцше:

Самітнику, ти йдеш шляхом до самого себе...

Самітнику, ти йдеш шляхом того, хто творить...

Самітнику, ти йдеш шляхом того, хто любить... [4, с. 64].

Аналізуючи античні та середньовічні теорії вивчення про людину Бубер доходить висновку, що в більшості своїй вони не пізнають її природу, а обходять. По справжньому антропологічна проблема почала розглядатись лише на початку ХХ століття. І у цьому контексті справжнім проривом стали праці М. Шелера, М. Хайдеггера та, особливо, С. К'єркегора. Бубер критично ставився до поглядів Хайдеггера та Шелера. Більше того, вчення Хайдеггера він взагалі вважав не придатним для самого життя, а цікавість їх зводив лише до опису взаємозв'язку різноманітних, абстрагованих від реального життя людини сутностей.

Імпонувала Буберу система поглядів С. К'єркегора і, особливо, те, що він знайшов у собі мужність звести сам на сам життя і релігійну віру сучасного йому суспільства. Так само, як і К'єркегор, Бубер не визнає такої віри, яка ні до чого не зобов'язує людину. Він відкидає так зване «християнське життя» і його фальшиві постулати, так як вони абсолютно не реалізовуються. Бубер міг визнати і прийняти лише таку віру, яка являє собою життєве відношення до предмету віри, яка охоплює все навколо. Інакше, на його думку, віра є «неістинною». Віра для Бубера - невід'ємна частина людського життя. Без віри - немає людини.

На думку самого Бубера, лише тоді ми зможемо наблизитись до відповіді на основне запитання - «що є людина?», коли навчимось бачити у ній істоту, в динамічній природі якого усе вершиться і пізнається, де ми є учасниками зустрічі Одного і Другого [2, с. 300]. Не дивлячись на те, що філософія як наука завжди має спрямованість на людину, Бубер ніколи не розглядав її як те, що має здатність розкривати прикінцеві основи буття і встановлювати останній критерій істини. Для Бубера, основна мета філософа - звільнити людей від закостенілих стереотипів мислення та ілюзій, допомогти їм розгледіти тільки чітку істину власного досвіду. Через бесіду та діалог, міф та легенду він повинен прагнути допомогти людям зрозуміти і прояснити їх відношення один до одного, до світу, до Бога, до самих себе.

Та, все-таки, не окремий індивід і не цілісний колектив повинен бути предметом вивчення науки про людину. Розглядаючи людину у відношенні до іншого, ми можемо помітити певну динамічну подвійність, яка разом з цим і є справжньою сутністю людини: і дослідник, і опонент в одній особі.

Озираючись, ми розуміємо, що епохи індивідуалізму і колективізму минули. Вони не змогли вирішити проблеми самотності і соціальний вибір одного із цих двох глибоко помилкова альтернатива. Самітник є екзистенційним фактом рівно на стільки, на скільки він вступає у суспільні відносини з іншим самітником; а колективна сукупність може бути екзистенційним фактом так, як її ми можемо скласти із конкретних стосунків різних людей. Фундаментальним фактом людської екзистенції Бубер виділяє концепт «людина з людиною» [2, с. 297]. Це таке собі Третє діалогічне існування, яку мислитель позначає як сферу Між (des Zwischen), первинну категорію людської дійсності. Це саме та вузенька стежечка на якій і відбувається таємнича зустріч Я і ТИ. Усвідомлення цієї зустрічі і буде шляхом подолання самотності.

Список використаних джерел

1. Бубер М. Диалог / М. Бубер // Бубер М. Два образа веры / М. Бубер. М.: АСТ, 1999. С. 122-161.

2. Бубер М. Проблема человека / М. Бубер // Бубер М. Два образа веры / М. Бубер. М.: АСТ, 1999. С. 202-300.

3. Бубер М. Я и Ты / М. Бубер // Бубер М. Два образа веры / М. Бубер. М.: АСТ, 1999. С. 24-121.

4. Ніцше Ф. Так казав Заратустра / Фрідріх Ніцше. К.: Основи, Дніпро, 1993. 415 с.

5. Померанц Г. С. Встречи с Бубером / Г. С. Померанц // Бубер М. Два образа веры. М.: АСТ, 1999. С. 5-23.

6. Салій А. В. Пізнання вірою. Мартін Бубер і Лев Шестов: монографія / А. В. Салій. Полтава: видавець Шевченко Р В., 2012. 152 с.

7. Buber M. Between Man and Man / Martin Buber. New-York: Macmillan, 1965.

Размещено на Allbest.ru