Мудрість віри як цілісність людського буття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернігівський національний технологічний університет

Кафедра філософії та соціально-гуманітарних дисциплін

Мудрість віри як цілісність людського буття

Киселиця С.В.

кандидат філософських наук, доцент

Україна, Чернігів

Анотація

Аналізується феномен віри, що розглядається як мудрий, продуктивний вихід за межі проблемної життєвої ситуації і є символом внутрішньої сили, а відчай - замкненість в її межах та символ антропологічної занедбаності. У такому контексті віра виявляється особливою ідеалізуючою діяльністю, що гармонізує наявну, реальну екзистенцію та уявну, ідеальну трансценденцію.

В роботі аналізуються онтологічні виміри віри, її кореляція з екзистенціалами відчаю та сумніву. Надія, впевненість з одного боку і розгубленість, страх - з іншого, відображають протилежні світоглядні настанови, що формують оптимістичний та песимістичний способи людського існування.

Автором вводиться поняття "віротворення" для означення конструктивної духовної здатності людини. Мудрість віри усвідомлюється як трансцендування за межі теперішнього у неповторне минуле і невизначене прийдешнє через аксіологічне та логічне моделювання цілісного людського буття.

Ключові слова: віра, віротворення, відчай, екзистенціал, мудрість, сумнів.

В останні десятиліття актуалізується необхідність осмислення феномену віри та її значення у житті людини - колізії останнього століття піддають сумніву віру у майбутнє, породжують маргінальне світосприйняття та майже інстинктивний жах перед безоднею смерті. Самосвідомість сучасної людини все частіше демонструє антропологічну непевність, методологічну занедбаність, пізнавальний скепсис, морально-правовий розпач, соціальну апатію, творчу нереалізованість, культурну невизначеність. Очевидно, подолання цих деструктивних станів є неможливим поза мудрістю віри, яка цілокупно з надією та любов'ю видається чи не єдиною життєствердною альтернативою.

Відтак, актуальність теми спричинена необхідністю визначення мудрісного потенціалу віри, що є її сутнісною характеристикою, пошуком оптимальних способів проникнення у глибинні прошарки свідомості з метою як особистого ощасливлення, так і гуманізації культурно-антропологічного простору. Онтологічний погляд на зазначену проблематику передбачає переосмислення засадничих принципів буття-у-вірі, серед яких: прояснення віри як специфічно людського способу буття задля гармонізації трансцендентного та екзистенціального світів [3].

Сучасна мисляча громадськість особливо стурбована проблемами одухотворення культурно-антропологічного простору. Актуалізація пошуку розумного компромісу між екзистенцією і трансценденцією все частіше зустрічається у роботах сучасних філософів як у світовій, так і вітчизняній гуманітарній науці. Яскравим свідченням неабиякої зацікавленості в ефективному вирішенні цієї суперечності у глобалізованому світі є теоретико-світоглядні доробки Є. Андроса, М. Бахтіна, І. Бондарчук, В. Ворда, Д. Карнегі, В. Кізіми, В. Кухар, В. Ляха, В. Малахова, М. Мамардашвілі, М. Поповича, Е. Соловйова, В. Табачковського, Ч. Тейлора, Н. Хамітова, В. Шинкарука, Д. Шуровьєскі, О. Яценка.

Прояснення можливостей віри у формуванні цілісного людського буття, передусім, привертає увагу до філософських дискурсів екзистенціалізму та персоналізму. Зокрема, екзистенціальної діалектики естетичного, етичного і релігійного у С. К'єркегора, де віра є основою кожного із них [4] та "апофеозу безпідставності" Л. Шестова з його бунтівним ствердженням адогматичного мислення, де віра виступає сенсожиттєвою морально-психологічною настановою. Методологічно значущими стали виокремлення феноменів віри та довіри у житті людини, здійснене М. Бубером [2] та екзистенціальна дихотомія буденного зовнішнього та особистісного внутрішнього буття людини М. Бердяєва [1].

Запропонований К. Ясперсом концепт "філософської віри" постає способом урівноваження екзистенції й трансценденції у людському існуванні [7]. М. Гайдеґер, звертаючись до проблеми цілісності людини і світу, розглядає такі стани як "буття-в-світі", "буття-з-іншим", "буття-до-смерті", "страх", надає світоглядно-теоретичні підстави для подолання їх екзистенційної розірваності через екзистенціал віри. Питання темпоральності віри вимагають застосування її тлумачення П. Тілліхом як "динаміки граничного інтересу людини". Визначення екзистенціальної основи віри спричинює наш інтерес до дослідження С. Франком онтології незбагненного у взаємозалежності "трансцендування назовні" та "трансцендування всередину". Спрямованість до герменевтики суб'єкта М. Фуко окреслюється необхідністю обґрунтування нами природи віротворення через застосування методології духовного самоперетворення. В контексті осмислення мудрості віри плідною виявляється контроверза "ідоли - ідеали", запропонована Е. Ільєнковим, концепти "класичної та некласичної раціональності" М. Мамардашвілі та "перетворююча довіра" у діалектиці віри та розуму Е. Соловйова. віра екзистенціал відчай антропологічний

Представники сучасної Київської світоглядно-антропологічної школи створюють самобутні методологічні умови дослідження феномену віри. Зокрема, В. Шинкарук розглядає екзистенціал віри, зіставляючи його з екзистенціалами надії та любові [6], В. Малеєв [5] - у співвідношенні зі знанням, С. Кримський - у кореляції з людяністю та надією, О. Яценко - через духовні почуття, одним із яких є віра, В. Табачковський - боротьбу людини як полісутнісної істоти за віру у свою поміркованість, В. Лях - через епістемологію мудрості як мистецтва жити, М. Попович - гуманізм раціональних вимірів людського буття, Н. Хамітов - у контексті граничного буття людини. Проте, складність природи віри вимагає нових філософських розвідок, зумовлених як укоріненістю даного феномену в глибинах екзистенції людини, так і модифікованістю його форм. Саме це й зумовлює необхідність опублікування нашого розмислу.

Метою нашого дослідження є осмислення мудрості віри як феномену цілісного людського буття. Досягнення мети передбачає вирішення низки взаємопов'язаних завдань: зафіксувати онтологічний статус віри; здійснити демаркацію поняття віри з дотичними до неї категоріями; розглянути динаміку віротворення та реконструювати способи і форми її функціонування; здійснити теоретичну експлікацію суперечливої сутності віри через її присутність як в екзистенції, так і трансценденції.

Проблематика віри проходить через боротьбу містики та логіки з їх пріоритетами щодо світоглядних настанов та пізнавальних стратегій, позаяк віра є не лише релігійним явищем, а феноменом культури загалом, екзистенціалом, соціокультурною настановою, філософською категорією тощо. Це свідчить про присутність віри у кожній галузі знань, незалежно від світоглядної спрямованості, де вона усвідомлюється як фундаментальна духовна основа людського буття, що з необхідністю супроводжує особистість на шляху осмислення меж власного існування. В процесі такого осмислення соціокультурні стереотипи, ідеологеми, аксіоми, гіпотези, традиції виступають корелятами віри.

Осмислення онтологічних чинників людського буття надає підстави стверджувати, що віра відтворює фундаментальну суперечність трансцендентного та іманентного у якості реальності та реалії, тим самим актуалізує можливості людини, формує одухотворений простір, поціновується як цілісність людського буття. Будучи екзистенціальною реальністю, віра виявляється онтологічною передумовою істинного (вірного) буття, що й обумовлює безумовну цінність і сенсожиттєву визначеність віри, формою вирішення характерної для людської життєдіяльності суперечності між трансцендентним та іманентним. Відтак, віра виступає як особлива діяльність, що поєднує раціональність (уявлення, логічне мислення) та чуттєвість (переживання, просторово-часову реальність) через волю і виявляється фундаментальним чинником людського буття.

Повсякчас вирішуючи суперечність між конечністю та нескінченністю людини, віра слугує межовим станом свідомості на противагу безодні, виступає світоглядною настановою, що ідентифікується з граничними засадами людського існування. Об'єкт віри має значення за формою, а за змістом - суб'єкт, тобто її носій, є визначальним елементом у світогляді, що формує образ реальності. За своєю природою віра - це переконання, концептуальний аналіз якого вказує на необґрунтованість контроверзи віра - розум. Адже будь-яка доцільна діяльність з необхідністю змушує особистість логічно обґрунтовувати майбутні вчинки, що прогностично відображаються у свідомості не стільки як обмірковування їх особливостей і причин, скільки як відтворення тенденцій і моделювання можливих наслідків. Відтак, наш досвід є екзистенціальною та соціокультурною передумовою світогляду. Ставленням людини до світу у формі істинних тверджень, так само й неістинних як істинних або ймовірно істинних, демонструється переконаність в їх дієвості та незворотності. Раціоналізм та ірраціоналізм у цьому контексті виступають протилежними методологічними настановами.

Софійний зріз проблеми фіксує віру як атрибут мислячого духу, незнищенну характеристику самосвідомості. Дослідження різновидів віри виявляє той факт, що вона не протистоїть знанням, позаяк сама є життєвим знанням, постулатом, сентенцією, а її діалектичною протилежністю виступає сумнів. Цікаво, що поняття хибного знання у контексті віри відсутнє. Категорії омани, помилки, похибки, нещирості, неправди, брехні тощо є гносеологічними "супротивниками" категорії віри, агностицизм і скептицизм - логічними антиподами віри.

Віра маніфестує інтегруючу здатність через інтуїцію вибудовувати і втілювати світоглядний ідеал, надає суб'єктивно-віртуальному світові такої ж реальності, як і матеріально-чуттєвому, утворюючи підстави для реалізації можливості. Саме тому сподівання виступає квінтесенцією будь-якого концепту визначеного духовного зусилля, у якому поєднання відносного й абсолютного теоретично виявляється як ймовірність, а практично як щастя. Віра є домінуючою "інтелектуально-вольовою" емоцією у людському житті.

Виходячи із вищезазначеного, підґрунтям віри, так би мовити, її головною розумною емоцією є мрія, яка визначає духовні орієнтири та способи самореалізації. Виступаючи критерієм одухотвореного ставлення до світу, мрія формує засади людського способу існування. Радістю, екстазом, піднесенням, наснагою чи тугою, сумом, нудьгою від здійснення або нездійсненності задуму наповнюється людське існування через переживання. Віра маніфестує себе у подвоєному світі як засадниче духовне почуття. Вона - креативна за визначенням, позаяк її змістом є інтелектуальна потреба людини позбавитися самотності та онтологічного страху перед небуттям. Довіра та зневіра, впевненість і розпач, переконаність і розгубленість є антиподами у світовідношенні. Світоглядна культура як особистості, так і спільноти формується випробуванням сили людського духу через міру відповідальності за встановлення межі індивідуального та колективного інтересу, що виявляється у граничному бутті єдиним принципом гармонізації особистих, групових та загальнолюдських цінностей. Вірність є надійним способом виходу із духовних криз, що повсякчас супроводжують суспільне життя. Тож, аксіологічною полярністю віри є цинізм і нігілізм.

Демаркація вищевикладених понять дозволяє відкрити принципову обставину: сутнісною потребою особистості є творення і поступове відтворення в екзистенції ідеалів, що набувають форми мети та самобутніх способів її реалізації. Віра фіксує родову потребу людини в ідеалізуючій діяльності, що втілюється через творчість і виявляється віротворенням. Предмет віри завжди є символом людського світовідношення. Адже людські стосунки наповнені неусвідомленими бажаннями, хиткими переконаннями чи неочевидними образами. Ірраціональне відношення, відчуття впевненості чи непевності, є суттєвим підґрунтям людського спілкування. Суперечливість сутнісного та сущого в Собі змушує людину шукати порятунок у безумовній цінності Іншого, прагнучи до цілокупності. Маргінальність, конформізм, байдужість з одного боку та віра у єдності з надією і любов'ю - з іншого створюють екзистенціальну ситуацію вибору, нестійку рівновагу людяності, мотивує людське буття-у-вірі або руйнує, знецінює свободу як фундаментальну характеристику людського буття.

Віра є екзистенціалом, який зумовлює трансцендування в людському бутті; це дає змогу усвідомити її як умову виходу за межі проблемних та кризових ситуацій, а відчай, марновірство, фанатизм як замкненість в цих межах. Можливістю віри є мрія, що визначає духовні орієнтири та способи самореалізації кожної людини. Виступаючи критерієм одухотвореного ставлення до світу, віра формує засади людського способу існування через переживання реалізованості чи нереалізованості проектів життя.

Запропоноване поняття "віротворення" визначає специфічну діяльність людини, змістом якої є вирішення суперечностей між духовним і душевним, праведним і грішним, усталеним і плинним, універсальним та унікальним. Це надає змогу розгорнути поняття "подієвість віри", яке фіксує особливу здатність людини сприймати належне як суще, бажане як дійсне, роблячи віру безумовною цінністю у царині творення себе і світу.

Екзистенціальною протилежністю віри є сумнів, а не знання. Таке тлумачення через контроверзу зневірі надає вірі статус переконання, що уможливлює поєднання світовідчуття і світорозуміння. Віра формує підґрунтя для продуктивної боротьби за людське життя, створює альтернативу страху перед непевністю. Сподівання, впевненість, які протистоять екзистенціальним ситуаціям розгубленості та розпачу, визначають паритет між здатністю вірити та скепсисом, що постає гносеологічною протилежністю віри.

Розум не протистоїть вірі, а доповнює, актуалізує її, репрезентуючи як сутнісну характеристику креативності та пасіонарності, що виявляється мірою переконаності у реальності трансцендентного виміру буття людини та світу. Екзистенціальні ситуації та кризи, що супроводжують віру, спонукають до виходу за межі буденного, що породжує впевненість у власних можливостях. Тут віра виступає особливою формою міркування, що часто суперечить "здоровому глузду", наповнюючись "креативним безумством" - підґрунтям евристичного самоствердження людини.

Виявляється, що теоретико-пізнавальний підхід до віри репрезентує пошук ефективного доведення істини, а світоглядно-антропологічний передбачає пошук гармонії людського співіснування. В обох царинах основою осягнення людиною світу є мудрість віри: у першому вимірі як здатність раціонально обґрунтовувати та оптимізувати людське ставлення до світу, у другому - як первинний акт переживання та екзистенціальну потребу.

Висновки

Віра виступає глибинною передумовою, межею рівноваги наявно-матеріального і духовного світів, феноменом, що конституює зрілість та плідність людського існування. Суперечлива природа віри полягає в її мудрій здатності спиратися як на власний життєвий досвід, так і не критично (у даному випадку - досить прагматично) сприймати чужий.

Людське буття-у-вірі відбувається через взаємодію раціонального та ірраціонального, що розкриває значущість віри як особливої духовної діяльності з інтенцією у вічне. Віра виступає засадничим актом вибору між справжнім та ілюзорним, імперативним та свавільним, а тому є способом взаємодії наявного та уявного. В антиципації, маніфестуючи інтегративний потенціал через волю надавати суб'єктивно-віртуальному світові такої ж реальності, як і матеріально-чуттєвому, через інтуїцію втілювати ідеал, тим самим утворювати вірою цілісне людське буття - майбуття, що зростає із минувшини.

Тож, ствердження софійності віри як абсолютної цінності орієнтує людину на світле майбутнє, прагне оптимізувати уявлення про межі власних можливостей: мудро зваживши, що в цьому світі залежить від неї, а від чого залежить вона сама, мужньо і натхненно гармонізувати стосунки із завжди бурхливим, невизначеним, хаотичним Світом через віру в ідеали Істини, Добра і Краси [8].

Необхідність подальшого дослідження мудрості віри передбачає пошук форм її вкоріненості у соціалізацію особистості, яка долучається до загальнолюдських цінностей через віротворення. Результати нашого розмислу можуть мати теоретико-методологічне та освітньо-одухотворююче значення для різних царин гуманітарного знання, зокрема, для окреслення "наснажливого" статусу віри як у культурно-антропологічному, так і в особистісно-психологічному вимірах.

Список використаних джерел

1. Бердяев Н. Философия свободы. Смысл творчества. - М.: Издательство "Правда", 1989. - 605 с.

2. Бубер М. Два образа веры. - М.: АСТ, 1999. - 588 с.

3. Киселиця С.В. Віра як екзистенціал людського буття. Автореф. дис. ... канд. філософських наук за спец. 09.00.01 - онтологія, гносеологія, феноменологія. - Інститут філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. - Київ, 2013. - 19 с.

4. Кьеркегор С. Страх и трепет. - М.: Республика, 1993. - 387 с.

5. Малеев С.Н. Понятие веры. - К.: Стилос, 2008. - 142 с.

6. Шинкарук В. І. Методологічні засади філософських учень про людину // Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми. - К.: Стилос, 2000. - С.8-49.

7. Ясперс К. Философская вера / Пер. М.И. Левиной / Смысл и назначение истории. - М.: Издательство политической литературы, 1991. - 526 с.

8. Kyselytsia Svitlana. Existential Wisdom Of Belief / Svitlana Kyselytsia // American Journal of Scientific and Educational Research, 2014, No.2. (5) (July-December). Volume II. "Columbia Press". - New York, 2014. - P.478-487.

Размещено на Allbest.ru