Нове арістотелівське бачення волі і свободи в античній філософії

Проте процес обґрунтування понять «воля» і «свобода», започаткований Сократом і значно збагачений думками Платона, залишається все ще не завершеним. Тут є місце міфологічним, релігійним або не зовсім науковим знанням. Тому актуальним є питання про внесок Аристотеля в дослідження душі (свідомості), її невід'ємної складової - волі, а також свободи як атрибута волі.

Погляди Аристотеля на волю і свободу час від часу і в певній площині перебувають у колі інтересів сучасних філософів. Торкалися цих питань у своїх наукових працях О. Лосєв, В. Асмус, Ф. Кессіді, В. Нерсесянц, М.Булатов та ін.

На їх думку, хоча Аристотель і зробив значний крок уперед у вивченні цих понять, він у своєму вченні про душу (свідомість), все-таки, по-перше, мало уваги приділив волі, як одному з її начал, по-друге, рідко використовував термін «свобода», підміняючи його іншим, близьким за змістом, а якщо й використовував, то якось фрагментарно, тобто не зовсім зрозуміло, чому неначе не зв'язані між собою людські вияви він називав свободою.

Однак мало йдеться в сучасних історико-філософських працях про те, наскільки близько підійшов Аристотель до філософського визначення понять «воля» і «свобода», що конкретно ним пізнано, що залишилось не вивченим. Майже не проаналізовані взаємозв'язки волі й свободи, якщо ж вони наявні, то чи причетна воля до існування свободи.

Усе це й багато інших, не вивчених у аристотелівській філософській спадщині проблем, зумовлює актуальність пропонованої статті.

Аристотель корінним чином переглядає й піддає філософській критиці погляди на душу не тільки ранніх філософів-фізиків за наявність у їхніх ученнях міфологічних, релігійних і натуралістичних уявлень про неї, але й Сократа і Платона. Не подобається йому поділ душі на її божественну і людську складові, її фізіологізація й матеріалізація, незалежність від людського тіла. Критикує він сократо-платонівське розрізнення частин душі, хоча сам приходить до так званого «понятійного» членування на елементи чи частини.

Ведучи полеміку з Демокрітом, Емпедоклом та іншими ранніми філософами і спираючись на власні судження, Аристотель приходить до висновку, що душа не є матеріальним утворенням, тобто не складається з матеріальних елементів. Отже, душа є в Аристотеля ідеальним, духовним явищем людини, вона є ентелехією тіла.

У результаті вивчення поглядів на душу філософів-попередників, полеміки з ними, а також власних дослідницьких пошуків Аристотель приходить до висновку, що існує дві головні частини душі: та, що позбавлена судження (нерозумна), і та, що має судження (розумна). Ці частини душі теж є двоскладовими.

У нерозумній частині душі Аристотель виокремлює її рослинну або здатну до харчування частину і ту, що підвладна прагненням. Перша частина, та, що забезпечує загальну властивість рослин, тварин, людей засвоювати їжу і біологічно розвиватися, «ніколи не бере участі в судженні» [2, с. 76], а інша, прагнуча - «у якомусь сенсі йому підвладна, оскільки вона прислухається до судження і підкоряється йому» [2, с. 76]. Тому перша не здатна ні вибирати, ні здійснювати вчинок, інша ж це може робити.

У розумній частині душі Аристотель виокремлює наукову її частину, тобто таку, «за допомогою якої ми споглядаємо такі сутності, чиї начала не можуть бути іншими [тобто змінюватися]» [2, с. 173]. Їй належить сприймати вічне і незмінне, отже бути мудрою, а також розв'язуючу, тобто таку, за допомогою якої [розуміємо] ті (сутності - М. В.) [чиї начала] можуть [бути і такими, і іншими]» [2, с. 173]

- їй належить сприймати все змінне і тлінне, «виробляти думку» [2, с. 178], отже, бути розсудливою.

Враховуючи раніше сказане Аристотелем у праці «Про душу», що в «розумній частині душі зароджується воля, а в тій, що не ґрунтується на розумі - бажання і пристрасті» [3, с. 441], і те, що він пізніше в «Нікомаховій етиці» наділить розсудливість такими, наприклад, функціями як здійснення вибору, угамування пристрастей, дотримання міри й поміркованості у всьому тощо, можна зробити висновок, що волю Аристотель пов'язує з розсудливістю.

Ще тісніше Аристотель пов'язує поняття «воля» з поняттям «розумність» у «Великій етиці». Він пише: «Розсудливість (еуЬоуІіа) торкається тих же ролей, що й розумність, а саме того, що можна виконати, вибрати чи уникнути, і не буває без розумності. При цьому розумність направлена на дію в таких речах, а розсудливість - це стан, настрій чи дещо подібне, направлене на досягнення найкращого і найкориснішого в діях» [1, с. 338-339].

Однак волю Аристотель зв'язує й з елементами нерозумної частини душі. Між двома началами душі - розумним і нерозумним, на його думку, розташоване й третє - чуттєве. До цього начала в Аристотеля склалося неоднозначне ставлення. Воно є несамостійним і в тих чи інших ситуаціях його вважають то нерозумною частиною душі, то розумною. У таких аристотелівських міркуваннях прослідковуються логічні зв'язки різних елементів всіх трьох начал душі. Бо виявами розумної частини душі є розумова діяльність, нерозумної - потяги, прагнення, бажання, а останні породжуються чуттєвим началом.

Розмірковуючи над тим, що викликає рух або дію, Аристотель приходить до висновку, що ані здатність відчуття, ані здатність міркування і розум взагалі не можуть викликати їх. Його аргументацією є те, що споглядаючий розум не містить нічого, що стосується діяльності й не говорить про те, чого слід уникати чи досягати, адже «навіть коли розум наказує, а міркування підказують чогось уникати чи прагнути, (люди - М. В.) не спонукаються цим до дії, а вчиняють згідно з бажанням...» [3, с. 442]. Не є вирішальними в цьому процесі й прагнення. Люди, що собою володіють, «хоча й мають прагнення і бажання, не роблять того, до чого в них є прагнення, а погоджують зі своїм розумом» [3, с. 442].

Отже, постає питання, що ж є рушійною силою, якщо це не міркування і не прагнення. У цій ситуації Аристотель визначає рушієм предмет прагнення. Бо, якщо спонукають до дій два начала (міркування і прагнення), то в них є якась спільна їм властивість. Через предмет прагнення «рухає міркування, оскільки предмет прагнення є начало для нього» [3, с. 443]. Але цього замало для руху, дії або вчинку, тому він додає, що «розум не рухає без прагнення (бо воля є прагнення, і коли рух здійснюється відповідно до міркування, він здійснюється й відповідно до волі)» [3, с. 443]. Тобто воля стає ще однією спільною властивістю, разом з предметом прагнення, яка забезпечує рух, або дію, або вчинок.

Таким чином, у вченні Аристотеля про душу, у його судженнях про начала душі йдеться про зв'язок розуму, волі й почуттів; говориться про співмірність чи суперечливість між розумом і почуттями; стверджується залежність волі від розуму, щоправда, не помітно, її зворотного впливу, а також окремості від розуму. Він переконаний, що саме наявність таких властивостей душі забезпечує потреби людини, її здатність діяти та творити.

Аристотель не вірить, що в людини не було ніякого призначення і, що вона за природою була бездіяльною. Бо якщо у кожної з частин тіла людини є певне призначення, то й «у людини [в цілому] можна передбачити, крім всього цього певну справу...» [2, с. 64]. І він задається питанням про те, що б це могло бути.

Пошук відповіді Аристотель здійснює шляхом логіко- діалектичної рефлексії феноменів душа, щастя, благо, доброчесність та інше. У результаті приходить до висновку, що це «діяльність душі» [2, с. 64], і що така діяльність спрямована на досягнення щастя як вищого блага.

Проте люди щастя і благо «уявляють собі, орієнтуючись на [власний] спосіб життя» [2, с. 58]. Тому вони відповідно до своїх дій і вчинків можуть вести три основні способи життя - «брутальний», «державницький» і «умоспоглядальний». Кожний веде свій спосіб життя залежно від розумових і вольових здатностей. Більшість людей бажає собі життя наповненого насолодами, а отже, вибирає його «скотський» спосіб. Люди гідні і діяльні під благом розуміють пошану, яка досягається служінням державі й людям, тому ведуть «державницький» спосіб життя. Найшляхетнішим, найкращим способом життя, на думку Аристотеля є «умоспоглядальний», який характерний людям, зайнятим пізнавальною діяльністю, які прагнуть до мудрості. Правда, не всім цей спосіб доступний. Таким чином, Аристотель приходить до висновку, що людське щастя як найвище благо «являє собою діяльність душі відповідно до доброчесності, а якщо доброчесностей декілька - то відповідно найкращій та найповнішій [і досконалій]» [2, с. 64]. Чесноти, вважає він, людиною набуваються протягом всього її життя, але для цього мало тільки знати чи мріяти про них, а й мати силу волі щось вибирати й що-небудь здійснювати, бо «здійснюючи правові [вчинки], ми робимося правосудними, [вчиняючи] розумно -розумними, [діючи] мужньо - мужніми» [2, с. 78-79]. арістотель воля свобода душа

Якщо Сократ думав, зазначає Аристотель, що доброчесності - це передовсім правильні судження, основані на знанні, «то ми вважаємо, що вони лише причетні [правильному] судженню» [2, с. 189]. Він вважає, що будь-яка доброчесність - «це . своєрідний свідомий вибір (proаiresis)» [2, с. 84], або вона його передбачає. І здається, підкреслює він, що «свідомий вибір і є свавільне» [2, с. 99], хоча й наголошує, що поняття свавільного, тобто здійсненого за своєю волею, ширше і включає в себе поняття свідомий вибір.

Аналізом таких понять як свавільний вибір і свідомий вибір, свавільний вчинок і несвавільний вчинок Аристотель розпочинає дослідження зв'язку волі з свободою і сваволею, зв'язку цих понять з розумом та почуттями.

Якщо філософами докласичного періоду, а також Сократом і Платоном поняття свобода і сваволя ототожнювалися і мали швидше негативне значення, то Аристотель висловлює думку про те, що сваволя виконує в людському житті й позитивну роль, - свавільні пристрасті й вчинки схвалюють або засуджують, а несвавільним співчувають.» [2, с. 95].

Стан свавільно-несвавільного в людській свідомості чи діях Аристотель називає змішаним, хоча більше схожим на свавільний. У такому разі він пропонує щось називати свавільним чи несвавільним залежно від того, коли воно здійснюється і чи сприяє людина цьому, чи ніяк не сприяє, тобто чи сталося це з її волі, чи поза нею, а отже, чи була вона в цей час свободною чи підневільною. Якщо ж «вчинки, самі по собі несвавільні, у даний час і в ім'я певних цілей вибрані, а джерело в тому, хто здійснює вчинок, то будучи самі по собі свавільними, вони свавільні в цей час і за цих обставин» [2, с. 96].

Що стосується оцінки здійсненого за незнанням, то позиція Аристотеля представлена інакше, ніж у Сократа й Платона. У нього несвавільним є тільки те, що здійснене за незнанням і «змусило страждати і каятися» [2, с. 97]. Коли ж людина не хоче знати, що таке добро і в чому її користь, що їй не бажано і може принести шкоду, то «свідомо вибране незнання є причиною вже не несвавільних вчинків, а зіпсованості...» [2, с. 97-98]. Безглуздо також називати несвавільним те, що здійснюється поза розумом і знаннями, тобто «в пориві люті і за прагненнями, властивими людині» [2, с. 99].

Отже, свідомий вибір людини зв'язаний із свавільним і виходить із свавільного, але це дещо інше. Свідомий вибір, на думку Аристотеля, «неправильно визначають як потяг, лютий порив, бажання чи певна думка» [2, с. 99]. Указані в такій послідовності властивості душі (потяг, лютий порив, бажання) тому, що це, на його думку, залежить від наростання їхньої інтелектуальної складової і свідомої зосередженості волі на об'єкті вибору.

Потяг (який він розуміє як прагнення до чуттєвих задоволень) і порив люті властивий і тварині, і людині, а свідомий вибір тільки людині, здатній міркувати. Бажання є близьким до свідомого вибору, але все-таки воно не є свідомим вибором, бо «свідомий вибір не буває зв'язаним з неможливим., а бажання буває [і] неможливого» [2, с. 100], тобто можна сказати, що я бажаю бути безсмертним, багатим, щасливим, але не можна сказати я вибираю безсмертя, чи багатство, чи щастя. Свідомий вибір не тотожний і думці. Думка може бути і про можливе, і про не можливе, залежне від людини й незалежне, істинне й неправдиве. Свідомому виборові підпорядковуються лише ті речі, які залежать від суб'єкта, який його здійснює, бо «. якими ми є [самі], залежить від того, благо чи зло ми вибираємо, а не від того, які у нас думки., деякі гарно складають думку, проте через зіпсованість вибирають не те, що повинно» [2, с. 100-101].

Свідомий вибір людини, її рішення як результат свідомого вибору - це пошук і аналіз людиною «не цілей, а засобів до цілі, адже . поставивши ціль, [вона] турбується про те, яким чином і якими засобами її досягти» [2, с. 102]. А ще людині, вважає Аристотель, потрібно узгодити свої прагнення чогось з прийнятими щодо цього рішення, бо «прийнявши рішення, ми виносимо свій присуд .» [2, с. 103].

Всі етапи ланцюга вибір-рішення-узгодження і дії по реалізації засобів для досягнення мети зв'язані, на думку Аристотеля, з власною волею людини і тому є свавільними. Отже, людина свободна не тільки в постановці будь- яких залежних від неї цілей, а й у виборі засобів для їх досягнення. Бо «в чому ми владні здійснювати вчинки, у тому і не здійснювати вчинків.» [2, с. 105].

Людина є началом своїх вчинків і дій за допомогою душі, а її безпосереднім джерелом і рушійною силою є одна зі складових душі - воля. Адже, вважає Аристотель, «першопочаток дії, як гарної, так і поганої, - це намір, воля. Ми свої дії змінюємо добровільно, так що і первоначало, тобто намір і воля, змінюються добровільно. Звідси ясно, що від нас залежить бути гарними чи поганими» [1, с. 310]. У цьому відношенні Аристотель певною мірою підтримує вислів, що «ніхто за волею не поганий і проти волі не блаженний», а також вказує, що «... від нас залежить, бути добрими чи поганими» [2, с. 105]. Разом з тим у Аристотеля все ж таки головне місце у свідомому виборі, у вчинку залишається нібито за розумом, «.за прагнучим розумом, [тобто розумом, рухомим прагненням], або ж усвідомленим прагненням [тобто прагненням, рухомим думкою.]» Хоча він говорить і про те, що під началом такої думки розміщена творча думка як щось конкретно- практичне (пізніше в І. Канта це буде практичний розум або воля) і часто аристотелівське поняття прагнення можна розуміти як вольове зусилля до чогось чи для чогось, бо є «три [сили] душі, головні для вчинку й для істини: почуття, розум (nous), прагнення (orexis)» [2, с. 173], а в примітках до вище приведених слів Аристотеля вказано: «Вчинок і істина - це практична діяльність і пізнання. Головне для пізнання - пара «почуття і розум.; головне для практичної діяльності - пара «розум і прагнення». Orexis можна перекладати також як «воля» [4, с. 724]. Отже, воля, а разом з нею свобода і сваволя людини, - це не тільки служіння розуму й панування над потягом, бажаннями й іншими нерозумними, тобто чуттєвими властивостями душі, а й умова вибору людиною своїх життєвих цілей, форм і засобів їх реалізації за допомогою конкретних дій і вчинків.

Досліджуючи логіку суперечливого взаємозв'язку в душі людини розумового, вольового й чуттєвого начал, погоджуючись із Сократом і Платоном, що знання, - для становлення людини, розуміння нею світу й себе, своєї поведінки й діяльності, - незаперечно потрібні, Аристотель наголошує ще й на необхідності формування в неї сили волі для здійснення своїх цілей, мрій, бажань і прагнень.

Список використаних джерел