Політичний екуменізм як фактор трансформації пострадянського простору

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Національний університет “Одеська юридична академія”

Політичний екуменізм як фактор трансформації пострадянського простору

Гайтан В. В.

аспірант кафедри філософії

Надається аналіз глобалізаційних процесів як складного вектору геополітичних, ідеологічних, культурних, релігійних взаємодій. Політичний екуменізм -- це стратегія, яка народилась в надрах глобалізаційних тенденцій Заходу. Більше того, політичний екуменізм -- це еклектична суміш ідеології, релігії, політичних практик, а також тих універсалістських стратегій, які направлені на певну ідеологізацію релігії, на її секуляризацію. Секуляризація релігії -- це усунення із релігії ціннісних та духовних засад, тобто, перетворення її в клубну роботу, політичні акції, форуми, конференції, що дає можливість інтерпретації релігії як ідеології та редукованої культурної практики, яка легко корелює з політикою. Політичний екуменізм стає одним із важливих напрямків, який орієнтований на деформацію православ 'я, зокрема.

Ключові слова: політика, релігія, культура, екуменізм, ідеологія.

Поняття “екуменізм” близьке до поняття “ойкумена”, від грецьк. “ойкумене” - світ, Всесвіт, який населений людьми. Рух християн-екуменістів заснований на ідеї досягнення релігійної єдності всіх течій, всіх розгалужень християнства за усунення взаємної роз'єдності, він виникає за ініціативою протестантських церков США в Західній Європі на початку ХХ століття. Сам по собі екуменізм не несе в собі тих ідеологічних навантажень, які ми бачимо зараз наприкінці ХХ - на початку ХХІ століть. Екуменізм як намагання різних церков, різних конфесій вступити в діалог не має нічого спільного з ідеологічним і, більш того, з політичним екуменізмом, який усуває фактично цей діалог і заміщує сурогатною моделлю, яка свідчить про начебто недостатність кожної із церков і потребу долання цієї неповноти саме у взаємодії.

Ці дві позиції (універсалізм геїщате як екуменізм та локалізм як збереження автентики релігійної традиції) є крайнощі. Так, одна тяжіє до локалізму, тобто до самодостатності церкви, самодостатності тої чи іншої конфесії, а, з іншого боку, визначення її як локальної ортодоксальної та неповноцінний інституції. Екуменізм намагається подолати крайнощі “локалізму” та “універсалізму” і утворити певну всезагальну ідеологію єднання церков, де Ісус Христос, який є носієм істини, виходить за межі будь-якого храму, будь-яких стін, будь-яких побудов церкви на Землі і, таким чином, головною підставою їх єднання стає Слово, стає Біблія. Ми бачимо протестантистський підтекст, який свідчить про редукцію святоотецької традиції, а ця редукція здійснюється суто на ідеологічний манер. Більше того, вона ідеологізується і переутворює сьогоднішній простір релігійних, досить не простих відносин на достатньо простий спосіб досягнення консенсусу.

Проблематиці посткомунізму як своєрідної фази трансформації суспільства присвячені роботи В. Андрущенка, Є. Бистрицького, А. Гілєва, С. Хоружого [1; 2; 3; 5], проте зв'язок релігійної свідомості та ідеології є малодослідженим.

Мета статті - визначити соціокультурні виміри політичного екуменізму як сучасного ідеологічного синтезу.

Зараз переважно домінує течія інтерпретації екуменізму саме під кутом зору прозахідної, протестантської концепції редукціоністського типу, яка втілюється, або вживлюється в той чи інший простір пострадянського простору. Коментарі зайві, коментарі дають теологи, професійні критики, або релігієзнавці. З точки зору політичних ідеологем цей процес переутворюється в контексті політичних протистоянь у політичний екуменізм.

Це є той екуменізм, який формується як паралельна реальність, але вже не глобалізації, а культурно- історичної реальності церковного будівництва. Вона йде не на користь діалогу церковних світів, або конфесій, а намагається їх шаблоновати і адаптувати до якогось загального ідеологічного чинника. Якщо ідеї держави як епіцентру культурного будівництва не достатньо і вона є нелегітимною з точки зору культурно-історичної реальності, то її треба легітимізувати за допомогою екуменізму, за допомогою здійснення помісної церкви. Приблизно так рухалася думка бувшого президента України Л. Кравчука, яка є по суті, моделлю, скопійованою з західних взірців. Скоріше всього з США, бо ця модель вживлюється не лише в українську реальність. Таким чином, відбувається девальвація власного культурно- історичного досвіду релігійного будівництва, який замінюється діяльністю місіонерів, що приходять із Заходу у вигляді мормонів, нетрадиційних конфесій, які ми зустрічаємо в Україні, що розбудовують свої проекти та програми.

Втім на Заході таких місіонерів сприймають з великою предосторогою і потрібно декілька десятиліть, щоб вони могли здійснити свій проект, то в країнах пострадянського простору подібна реальність вітається, більше того, вона стає легітимною, її ніхто не контролює. Проте вона ворожнечо зустрічається діячами офіційного культу православної церкви, адже православна церква в Україні розірвана на два лагеря: Київський і Московський патріархати. Їхня ворожнеча теж свідчить про те, що не все гаразд в офіційній церковній ідеології і в офіційній легітимній церкві, тому так легко люди ведуться на всі інші релігійні, позаконфесійні акції.

Здається, що заважає здійснити не сурогатну, екуменістичну церкву, а здійснити одну легітимну українську автокефальну православну церкву без ворожнечі Московського і Київського патріархату? Заважає Росія, і це особливо гостро відчувається в останніх акціях, пов'язаних з намаганням певного кола молодих священнослужителів в Українській Православній Церкві Московського патріархату шукати автокефалії. Якщо автокефалія в Україні в 20-ті роки була надзвичайно плідним і активним кроком уперед, якщо автокефалія дала надзвичайний взлет музичного мистецтва: ми знаємо літургії Кирила Стеценка, Олександра Кошица, Миколи Леонтовича, то зараз автокефалія виглядає як певна надруга над Українською Православною Церквою. Майже не залишилось традиційних автокефальних маєтків в Україні, вони існують лише у Львові, Харкові, Полтаві.

Цей надзвичайно драматичний вузол проблем не вирішити ззовні вказівками президентських наказів, як не змогли вирішити в надрах КПРС, створивши церкву Українського Патріархату. Втім сам по собі шлях, який визначається як розкольництво, розглядається як патріотичний вирок, здійснення національної моделі церкви. Все, звичайно, ситуація інтерпретується неоднозначно. Все це швидко використовується саме як політичний, ідеологічний мотив для залучення того чи іншого електорату до політичних ігор.

Якщо поглянути на хроніку, яка пов'язана з певними спробами знайти консенсус, або діалог різних лідерів різних конфесій, то ця хроніка досить яскрава. Так газета “Глаз православного народу” так інтерпретує зустріч митрополита Володимира, або його участь у конгресі, який відбувся саме з метою вирішення гострих проблем, пов'язаних з глобалізацією під назвою “Політичний екуменізм”.

Митрополит Володимир з найможливішими сектантами і єретиками “підписав антинародну заяву”, -відмічається в газеті [4]. Ми вже бачимо, що сама назва є не коректною, але, на жаль, подібні ремарки щодо перших ієрархів церков, зокрема національних церков, є абсолютно побутовою практикою, яка існує в російській православній церкві. Виражаючи задоволення з приводу успішного візиту своєї делегації 6, 7 березня 2013 року в Брюссель і підводячи підсумки проведення зустрічі Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій, газета відмічає наступне:

“1. Ми виражаємо подяку європейському комісару з питань розширення і політики добросусідства пану Штефану Фюллє і всім іншим, завдяки кому візит в Брюссель став можливим і був успішним.

Ми вітаємо і підтримуємо зусилля як зі сторони України, так і зі сторони європейських інститутів направлених на розширення і поглиблення співтовариства України і ЄС.

Ми впевнені, що важливою складовою такого співробітництва є налагодження більш широкої взаємодії інститутів громадянського суспільства України і країн ЄС, в тому числі церков і релігійних організацій.

Як релігійні діячі ми вважаємо своїм боргом в контексті поглиблення відношень між Україною і ЄС підтримувати традиційні моральні, сімейні і інші духовні цінності, бо вони походять від Всевишнього. Саме на цих цінностях була сформована європейська цивілізація, адже сьогодні головною частиною цих цінностей стали гомосексуальні шлюби, усиновлення ними дітей, вилучення дітей із сімей і інші мерзості (це примітка редакції).

Як представники українських церков релігійної організації, як частина українського суспільства ми підтримуємо зусилля нашої держави і ЄС, направлені на заключення угоди про асоціацію між Україною і ЄС, а також на спрощені візові процедури з метою розширення можливостей для громадян України, що подорожують Європою” [4].

Отже, нічого зайвого, нічого поганого в цьому зверненні немає, але та негативна реакція, яка викликала коментарі у друкованому органі російської православної церкви, полягала в тому, що блаженніший Володимир поставив свій підпис поруч з іншими громадськими діячами, перерахуємо їх: Андрій Г амбург президент синода німецької євангелічної лютеранської церкви, Ахмед Тамім - муфій духовного управління мусульман України, Василій Ганчинець - старший просвітитель ССЦЄВУ, Володимир Крупський президент української конференції церкви адвентистів 7 дня, В'ячеслав Горпинчук - єпископ української лютеранської церкви, В'ячеслав Нестерук - президент всеукраїнського союзу об'єднаних християн-баптистів, Григорій Комендант - президент українського біблейського суспільства, Григорій Боннатян - голова української ієпархії апостольської армянської церкви, Аміралі Аблаєв - муфій духовного управління мусульман Криму, Любомир Гузар - верховний архієпископ Києво-Галицької української греко- католицької церкви, кардинал, Маркіян Трофим' як - замісник голови конференції єпископату римо- католицької церкви в Україні, єпископ Мифодій - представник української автокефальної православної церкви, митрополит Київський і всієї України, Михаїл

Панночко - єпископ церкви християн віри євангельської України, Руслан Абдикеєв - голова духовного центру мусульман України, муфій, Філарет, представник української православної церкви київського патріархату, патріарх київський і всієї Русі- України, Шандор Зан Фабія - голова консисторії закарпатської реформаторської церкви, єпископ, Яков Дон Блайх - головний равін міста Києва в Україні, президент об'єднання іудейських релігійних організацій України.

Так, ми бачимо весь спектр конфесій, які звернулися суто з політичною заявою, ніякого екуменізму тут немає, але це визначається критиком з російської православної церкви як “політичний екуменізм”. Тобто, як політизація діяльності церковної і як своєрідний антидіалог, тобто діалог тут заперечується саме в контексті того, що вони всі приймають псевдоцінності ЄС, де першими з них визначається гомосексуалізм і ін. Відбувається гостра запекла боротьба, але боротьба ідеологічна, боротьба на рівні журналістських реалій, які нічого спільного не мають ані з релігією, ані зі справжньою ідеологією.

Йдеться про два виміри політичного екуменізму: один, що проводиться з достатньо толерантних гуманітарних позицій, орієнтований на плюралізацію, а інший - на деструкцію, на редукцію і на самознищення помісних церков, або виникнення новітніх помісних церков як гібридних стереотипних угруповань. Такий журналістський політичний сленг щодо екуменізму, який визначається як “нездорова атмосфера” входження конкурентної країни пострадянського простору в ЄС, можна визначити як фейк.

Ідеологи церкви, газета певної конфесії виконує не свою функцію, що виходить на політичні реалії, адже таким чином заперечуються не лише духовні реалії, а й реалії культури, які пов'язані із історією, із тим діалогом культур, який має відбуватися і який відбувається поза цензом будь-якої церкви, будь-якого ідеологічного диктату.

Ми наводимо цей приклад для того, щоб показати, наскільки гостро і наскільки не традиційно використовуються зараз, в складних політичних обставинах, методи для залучання віруючих в політичні ігри. Для залучання читачів газети, щоб вони збирались на мітинги, щоб формувалася атмосфера конфронтації.

Якщо поглянути на Давній Рим, де гомосексуалізм був не менший, ніж в США і на Заході, адже в Римі ніколи не спокушалися на інститут сім' ї, то зараз пішли “далі”. Це призводить до того, що виникає загроза експлуатації дітей саме в цих нетрадиційних сексуальних відносинах. Цим вже переповнений інтернет, але ЄС і США вперто насаджають терпимість до “содомістського благолєпія” (так це визначає російська православна церква) або до гомосексуалізму. Наскільки це адекватно в міжнародному співтоваристві, наскільки це адекватно лягає на той чи інший культурний простір - це вже інша справа.

Росія чітко відмежувалася від намагань содомітів, їх сажають у в' язниці, а фактично використовується політичний козир, політичну карту проти Заходу. Виникає питання: навіщо розігрувати цю карту, а також навіщо прищеплювати ці “цінності” тим країнам, які їх не потребують, адже вони “прищеплюються”. Це призводить лише до спекуляції, лише до розбрату і недобачення справжніх цінностей. Цінностей, які не роблять знаку рівності між гомосексуальною сім'єю, що є завідомо редукованою і антигуманною позицією, і сім' єю нормальною, від якої можуть народитися діти. Не варто вже й говорити, що ця антропологічна проблема потребує делікатного культурологічного рішення, не підганяючи культурні стереотипи різних країн під сурогатні виміри “тотальної демократії” або лібералізму без меж західного зразка.

Отже, потрібно зазначити, що екуменізм виникає в умовах духовного вакууму і втрати основних культурних цінностей, зокрема, цінностей релігійних, які не відбулися одночасно, на набуття яких було витрачені століття. Заміна культурних і духовних цінностей сурогатною релігію, роль якої виконував ідеологічний блок, так званої, комуністичної пропаганди, спонукає до заміни цього блоку. Коли він зник, то сповнився іншими ідеологічними містифікаціями. Ми бачимо, що таким замінником стає ісламський фундаменталізм в певних регіонах Земної кулі, а також пострадянського простору.

Таким же замінником стаж екуменізм, теж певних регіонів земної кулі і пострадянського простору. Адже, якщо екуменізм на Заході цілком природньо вписується в католицьку церкву, яка давно вже перетворилася на клубну роботу, починаючи від самої архітектури, яка швидко адаптувала всі авангардні та постмодерністичні тенденції і закінчуючи самою літургією, то

ортодоксальна церква православного християнства знаходиться в контр позиції до тих ліберальних цінностей, які актуалізуються в пострадянському просторі.

Отже, екуменістичний рух є продуцентом ідеології, яка сприяє виникненню єдиної релігії, заснованої Всесвітньою Релігійною Організацією. Звичайно, така тенденція є утопічною, не менш утопічною, ніж тотальний мусульманський фундаменталізм, комунізм і ін. Екуменізм, який раніше виникав всередині релігійних рухів, об' єднань християнських конфесій в єдину церкву, зокрема в Англії зусиллями королеви Єлизавети, трансформувався сьогодні в зовсім іншу форму, він стає суто трансформованим, розглядається як рух, який має суто ідеологічний характер, тобто більше світський, ніж релігійний. Застосовується принцип холізму, адже для “систематизації” релігійного життя.

Чи можна сказати, що рятівним є принцип антихолізму, традиційної догматичної систематики релігійних громад. Звичайно, ні. Релігійні інституції найбільш традиційні та потребують іманентних форм легітимації, на відміну екстенсивних глобалізаційних процесів в цивілізації та культурі. Саме тут гостро визначає себе метаантропологічна проблематика, де синергія (обмін натурами - божественною та тварною) є неуніфікованим досвідом здійснення літургії. Так, С. Хоружій наполягає на застосуванні терміну “синергійна мета-антропологія” [5]. Ми потрапляємо в ситуацію, коли “метаантропологій” як інтерпретативних парадигм багато (йдеться про те, що культурно-історична цілісність людини має свій антропологічний вимір), а антропологія одна як культурно-історична цілісність рефлексії.

В цьому і полягає сутність і всі соціокультурні детермінанти екуменізму як політичної стратегії глобалізації. Потрібно чітко зазначити, що екуменізм є одною із політичних стратегій глобалізації, який утилізує, адаптує релігійний простір саме для своїх цілей. Отже, актуальним носієм і представником глобалістських тенденцій та екуменістичного руху є Римський клуб, а також група лідерів транснаціональних корпорацій, які використовують екуменістичний рух в політичних ситуаціях, що сприяють глобалізму, тяжіючи до створення надконфесійних угруповувань. Виникає щось на кшталт ЄС, тобто Всесвітньої ради церков ВСЦ, або Союзу церков, а фактично керувати діями всіх церков повинна ідеологічна надбудова, яка є не природньою для релігії.

Це не можуть ніяк зрозуміти глобалізатори всіх конфесій і всіх, будемо казати, напрямків. Отже, інтерес до екуменістичного руху як провідника політики і утилізації релігійної свідомості свідчить про те, що відбувається модернізація релігії і екуменізм стає одним із факторів модернізації, а також того редукціонізму, який виникає на підставі утилізації релігійної свідомості до клубної роботи. Втім релігійна літургія, на відміну від політичної літургії, публічної літургії, будь-якої іншої, яка розгортається як “сакралізація” політичних лідерів в посттоталітарних країнах, є феноменом Богоспілкування, синергії - обміну божественної та тварної натурами. Ми бачимо зараз й зворотній рух - десакралізацію під гаслом тотальної сакралізації. Це цікавий феномен, який свідчить про постсекуляристичне суспільство, де секуляризація, тобто винищення в ній духовних засад, відбувається в контексті глобалізаційних тенденцій.

Відсутність фундаментальних засад в екуменізмі як ідеологічної складової глобалізаційних процесів, а також утилізації використання релігійної свідомості у геополітиці, в етнічних взаємовідносинах, певна дестабілізація ситуації, яка в полі конфесійних регіонів бувшого СРСР, зокрема Росії, України і Кавказу, свідчить про те, що екуменістичний рух використовує суто ідеологічні і, будемо казати, конфрактаційні технології. Вони є альтернативами традиційним релігіям, і тому вони є контрфрактаційними.

Проте головне зазначити, що релігійна свідомість і світогляд в світі, що глобалізується, підлягає секуляризації, ця секуляризація достатньо “гармонійно” відбулася в католицькому просторі, в протестантському просторі і досить складно, вибухово відбувається в країнах, які проходять паралельне політичне та економічне становлення своєї національної незалежності і адаптують інтенції західних модернізаторів та тразитологів.

Втрата того потенціалу, якого вони позбулися в комуністичному осередку свого розвитку, а також релігійного становлення, яке було насильницько припинене, зараз повертається в різних формах спокусливих інтенцій фундаменталізму, глобалізації, екуменізації і в формах автентичної святоотецької традиції, яка, на жаль, переживає не кращі часи.

Так, розмаїття різних течій, конфесій, війн між церквами, які відбуваються в Україні, свідчить про те, що екуменізм тут є можливим, але хто його може проводити? І що це за екуменізм? Якщо це єднання християнських православних конфесій різних патріархатів, то це не екуменізм, це просто діалог церков, який має закінчитися злукою. Якщо це єднання будь-яких інших церков, наприклад, православної, греко-католицької, іудейської і усіх інших, то це сурогатна суміш, яку може здійснити лише малодосвідчений в культурі черговий лідер країни.

Екуменічний рух сьогодні існує в трансформованому вигляді. Він вписується в політичний ідеологічний контекст, сприяє політизації релігії, її ідеологізації. Адже основна мета екуменізму - це світова релігія як фундамент нового світового порядку, що виглядає досить неординарною, але утопічною метою. Тому важливо зазначити, що міжрелігійні відносини, діалог не є фактично екуменістичним рухом. Так, коли одна із конфесійних критичних газет визначає діалог представників різних конфесій як політичний екуменізм є своєрідною підміною понять.

Сучасний екуменізм як політична, ідеологічна платформа несе в собі ідейну базу, яка намагається вирішити релігійні, суспільні і соціально-політичні питання в контексті сурогатної релігії, де зі всіх релігійних матриць, або релігійних конфесійних моделей вибирається лише моральний імператив. Так, за основу глобалізації або інтеграції береться нормативна етика, яка далека від етики християнської любові і далека від інших релігійних догм і норм, які сповідують мусульманство, іудаїзм, конфуціанство і ін.

Сучасний екуменізм приваблює тим, що він, начебто, розхитує, розширює догматику релігії і ту канонічну свободу, яка, начебто, стає можливою завдяки “розширенню” релігійного вчення, що визначають як головну мету екуменістичного руху. Але це призводить до недооцінювання саме святоотецької традиції, до недооцінювання місцевого, тобто регіонального досвіду і звичаїв функціонування релігійних спільнот різних етносів і різних угруповувань, які набули цивільний досвід в досить складних умовах протистояння різним режимам, починаючи із уніфікації, яка відбувалася в Російській імперії, і закінчуючи вже радянською імперією.

Можна зазначити, що екуменістичний рух - це явище світового масштабу, яке презентує себе як ідеологічний вимір саме процесів глобалізації. Глобалізації економічної, геополітичної, глобалізації суспільства, глобалізації в контексті розшуку нових механізмів, де знаходиться простий і ясний критерій адаптації, щеплення, колонізації і більше того, утилізації того чи іншого культурно-історичного духовного потенціалу, того чи іншого національного досвіду. Втім міжрелігійний діалог, який ведуть зараз різні конфесії, відрізняється від екуменістичного ідеологізму і має зовсім іншу природу. Діалог свідчить про те, що кожен хоче почути голос іншого, коли різні релігійні лідери поєднують політичні, екологічні, психологічні проблеми, які зараз стоять перед віруючими різних релігійних конфесій.

Сфера екуменізму зовсім інша, вона тяжіє до синкретизму, до нероздільності, до монологу, коли виникає щось одне, спільне, яке приймається як догмат, але сприймається на засадах позарелігійних. В цьому екстремізм і в цьому утопізм цього руху, який використовується як механізм масової культури, глобалізації, який інколи виглядає досить привабливим для молоді, коли молоді люди збираються, як наприклад в Німеччині, на великі площі в палатках (це декілька тисяч), починають скандувати, співати, інтонувати досить прості слова молитви.

Список використаних джерел

трансформація пострадянський екуменізм глобалізаційний

Андрущенко В. П. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть: Досвід соціально- філософського аналізу. - К.: ТОВ “Атлант ЮЕмСі”, 2005. - 498 с.

Бистрицький Є. Посткомуністична філософія посткомуністичної доби // Євген Бистрицький // Політологія посткомунізму. - К.: Політична думка, 1995. - С.13-67.

Гилев А. Межэлитные взаимодействия в условиях “цветных революций” / А. Гилев // Вестник Пермского университета. Серия “Политология”. - 2007. - №2. - С.109-122.

Политический экуменизм [Электронный ресурс]. - Режим доступа: www.sobor2008-narod.ru/458-politicheskiy-ek.

Хоружий С. С. Очерки синергийной антропологии / С. С. Хоружий. - М.: Институт философии, теологии и истории св. Фомы, 2005. - 408 с.

Размещено на Allbest.ru