Філософія та енциклопедія права в Київському університеті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Юридичний факультет

Контрольна робота

«Філософія та енциклопедія права в Київському університеті»

Виконала студентка І курсу 7 групи

Васько Галина Анатоліївна

Викладач: Соломаха Артем Григорович

Київ 2015 р



План

Вступ

1. Визначення поняття «філософія права»

2. Роль і місце енциклопедії права в системі наук про право

3. Історичні періоди становлення і розвитку філософії права

3.1 Докласичний етап

3.2 Класичний етап

3.3 Ліберально-романтичний етап

3.4 Сучасний етап

4. Видатні викладачі філософії права Київського університету

4.1 Костянтин Олексійович Неволін

4.2 Микола Іванович Піленкевич

4.3 Микола Карлович Ренненкампф

4.4 Євген Миколайович Трубецький

4.5 Євген Васильович Спекторський

Висновок

Література



Вступ

Досить цікавим правовим явищем у сучасній юридичній думці є енциклопедія ф філософія права. Чимало недослідженого наукового потенціалу криється в ньому. Не дивно, що саме це правове явище історично передувало такій навчальній дисципліні, як загальна теорія держави та права.

Багато питань, пов'язаних з цими двома науками, є досі недосліджено, також залишаються і ті питання, на які вчені досі не можуть відповісти однозначно, між ними уже протягом певного часу ідуть дискусії з тої чи іншої теми. філософія право енциклопедія університет

Щоб з'ясувати значення енциклопедії і філософії права, слід, дати їм визначення як наукам й на підставі цього виявити те головне, що притаманне їм на всіх етапах їхньої історії, під час визначення поняття основну увагу необхідно зосереджувати на розкритті її суспільних функцій і значенні серед інших суспільних явищ.

Розглядаючи значення та сутність таких правових явищ, як філософія та енциклопедія пправа, ми не можемо не звернути увагу на її історичний розвиток в Україні, а саме в Київському університеті Св. Володимира. Вища освіта і наукова думка в дореволюційній Росії розвивалася в надзвичайно несприятливих умовах. Царський уряд усіляко гальмував розвиток передової демократичної культури. Особливо жорсто- ко переслідували національну культуру українського народу. Безперечно, несприятливі умови позначилися на розвитку цих наук. Але ті визначні вчені, які працювали в цьому університеті змогли зробити вагомий внесок у розвиток філософії і енциклопедії права як у науку України, так і світу.



1. Визначення поняття «філософія права»

Філософія права як міждисциплінарна галузь знання, що об'єднує пізнавальні зусилля юриспруденції та філософії, існує близько двох з половиною тисяч років. За цей час вона нагромадила значний інтелектуальний потенціал.

Історичнний розвиток уявлень про право був настільки складний і суперечливий, що в результаті виникли самостійні напрямки юриспруденції, серед яких: енциклопедія права, філософія права, теорія права, соціологія права.

Учені донині сперечаються стосовно того, що являє собою філософія права і до якої науки чи системи наук вона належить.

В. Нересесянц розглядає філософію права як окрему самостійну наукову і навчальну дисципліну,яка посідає визначальне місце і системі юридичних та інших гуманітарних наук і навчальних дисциплін, об'єктами вивчення яких є право і держава. Предметом філософії права В. Нерсесянц визначає в його відмінності і співвідносності з законом.

О. Лейст вважає, що філософія права - вчення про сутність права, причини і основи його буття, його роль в суспільстві і про основні його якості, які характеризують місце права серед інших соціальних явищ. На його думку, філософія права є ідеологічною, оскільки право досліджується в системі ціннісних орієнтирів, властивих світоглядові дослідника.

Філософія права - це розділ філософії та юриспруденції, який займається дослідженням сенсу права, його сутності та поняття, його місця у світі, його цінності та значимості, його ролі в житті людини, суспільства і держави, у долях народів і людства.

Існує безліч визначень сутності філософії права, деякі з них:

· Філософія права - це особлива область наукового знання, що досліджує світоглядну суть права, його сенс і призначення, тобто предметом виступає юридичний світогляд (Алексеев)

· Філософія права - це особлива наука про пізнавальні, ціннісні і соціальні основи права.

· Філософія права - це вчення про сенс права, тобто вчення про те, через які універсальні причини і універсальні цілі людина встановлює права.

Філософія права передбачає здатність суб'єктів правосвідомості, обмірковуючи факти правового життя, виходити за межі суто правового підходу, осмислювати їх в контексті загальних філософських категорій світорозуміння, таких, як добро і зло, свобода і поневолення тощо. Проте на філософію права вплинуло - історичне роз'єднання між філософією права і правознавством. Поки юристи займались виключно тлумаченням і систематизацією норм позитивного права, філософія права розроблялась особами, які мало причетні до правознавства. Одні вивчали право, яким воно є, навіть не замислюючись про те, яким воно повинно бути, а філософи створювали ідеальне право, не знаючи яке воно в дійсності. Це роз'єднання триває і до сьогодні. Філософія права, як і загалом філософія, не може, не втративши свого філософського характеру, стати спеціальною наукою, як кримінальні і цивільне правознавство. Сама теорія пізнання права, досліджуючи умови пізнання нами норм права, може складати один з питань філософії права, але не весь її зміст.

Об'єктом виступає право, узяте в усіх його проявах. Поняття об'єкту лише обкреслює межі можливих досліджень. Це поняття визначає лінію пізнавальної активності того, хто звертається до права. Питання ж про зміст права, про сутнісні характеристики залишається відкритим. ^[3]

Предметом є право узяте в його основних системних якостях, право як цілісна система. У предмет входить: вивчення причин появи права; розкриття його суті, тобто його природа і суть. Але навіть, незважаючи на уявну ясність предмета, існує величезний розкид точок зору. Ці точки зору дрейфують від юридичних визначень предмета до філософських:

· Предмет філософії права - прагнення і бажання абстрагуватися від технічних особливостей його функціонування; у такому розумінні предмет зводиться до його сутнісних характеристик, смисловій нагруженности.

· Предмет філософії права - це право в його розрізненні із законом (Нерсесянц).

· Предмет філософії права - методологія дослідження правових явищ громадського життя; методологія - це одна з проблем сучасного дослідження права. Розробка методології дослідження - це ключ до розробки самого права.

· Предмет філософії права - це його духовне буття або правосвідомість.

Єдиної думки про філософію права і її предмет і досі не склалося. Усі дослідники визначають, що об'єктом її вивчення є право, але по-різномувирішують питання про те, чи є філософії права юридичною або ж філософською дисципліною.



2. Енциклопедія права

Прагнення створити науку, здатну дати цілісне уявлення про право, існувало віддавна. Спочатку така роль відводилася енциклопедії права, а у подальшому - філософії та теорії права. У цьому сенсі енциклопедію права доцільніше розглядати як науку про право у її первісному варіанті.

Енциклопедія права - дисципліна, яка містить викладення загальних положень юриспруденції та загальний огляд окремих юридичних наук.

Енциклопедія права тривалий час вивчалася на юридичних факультетах західноєвропейських університетів, а вже звідти потрапила до університетів Російської імперії.

Термін «енциклопедія» на загал означає коло наук, необхідних для загальної освіти, і під ним завжди розумівся систематичний огляд сукупності людських знань. Тож енциклопедія права являла собою стислий огляд всіх юридичних наук.

Виникнення енциклопедії права відносять до XVI століття, коли з'являється безліч творів методологічного і систематичного характеру. обнімали всі галузі права. Це й зумовлює появу енциклопедії права.

Першою книгою, що мала назву енциклопедія права, був твір Г. Гунніуса 1638 року. У 1640 р. У Франкфурті-на-Майні виходить відома енциклопедія права І. Форбурга, яка складалась із юридичного словника та зібрання юридичних правил.

Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. енциклопедія права викладається практично в усіх юридичних вищих закладах Європи і претендує на статус самостійної науки. У той час її називали «наукою наук».

У Російській імперії (у тому числі в Україні) наприкінці XVIII ст. розпочинається викладання енциклопедії права, а Університетьским статутом 1835 р. запроваджується обов'язковий курс «Енциклопедія законознавства та російських державних законів».

У 1839-1840 рр. видається відома «Енциклопедія законознавства» К. Неволіна, також зявляється роботи Н. Реннекампфа « Нариси юридичної енциклопедії 1868 року, Є Трубецького «Лекція з енциклопедії права 1907 року.

Отже, одним з перших видань даної тематики стала книга Гунніуса «Універсальна енциклопедія права», що побачила світ 1638 року. В Російській імперії енциклопедія права як навчальна дисципліна почала викладатися з XVIII ст. в Московському університеті. Читання курсу здійснювали німецькі юристи Баузе і Пургольд. На початку XIX ст. з'явилися перші російськомовні підручники. Першим був підручник «Юридическая Грамматика Правикова» (1803 р.), хоча її зміст, на думку К. Неволіна був обмежений. Потім вийшли два невеликі твори Сандунова (1820 р.) і Смирнова ( 1821 р.) «О способе изучения российских законов». у 1831 р. в Москві були опубліковані «Пособия и правила изучения российских законов, или Материалы к энциклопедии и истории российского права» П.Дегая.



3. Історичні періоди становлення і розвитку філософії права

Питання про історичні періоди становлення і розвитку філософії права у західній науковій літературі залишається відкритим. У вітчизняній науці дискусія, розпочата у ХІХ ст., також досі не закінчена.

П. Редкін називав творцем філософії права Гуго Горація, який першим відділив вчення про право від науки, відомої під назвою «політика», оскільки до нього філософія права і політика ототожнювалися. Натомість П.Новгородцев писав, що Гуго Горація не слід вважати родоначальником філософії права: його заслуги в цій галузі перебільшені німецькими послідовниками.

По-іншому підійшов до проблеми становлення філософії права Г.Шершеневич. він окресив декілька періодів її розвитку - давній, середньовічний і новий, який починався від Гуго Горація. Згідно з Г. Шершеневичем, філософія права є складовою філософії. У цьому він пішов за Гегелем, який ще у 1820р. опублікував «Філософію права», де цей постулат проголошувався з усією чіткістю.

На думку інших вчених філософсько-правова думка в Україні прошла в своєму розвитку наступні етапи:

1. докласичний (IX-XVII ст.);

2. класичний (XVIII - перша половина XIX ст.);

3. ліберально-романтичний (друга половина XIX - поч. XX ст.);

4. сучасний етап (з середини 80-х рр. XX ст.)

3.1 Докласичний етап(IX-XVII ст.)

Виникнення філософської, у тому числі філософсько-правової думки в Україні історично відноситься до періоду формування першої держави східних слов'ян - Київської Русі і грунтується на наступних чинниках:

а) виникнення і поширення писемності;

б) християнізація Київської Русі;

в) формування державності.

Саме у цей період виникають перші філософсько-правові ідеї, які спочатку мали релігійно-міфологічний, а потім (у зв'язку з прийняттям і поширенням християнства) теологічний характер.

Слід зазначити, що власне філософсько-правові концепції стали формуватися у класичний період.

Для першого періоду становлення філософсько-правового знання (IX-XVII ст.) характерне виникнення окремих ідей, що стали прообразом філософії права. До них можна віднести наступні:

ѕ ідея рівноцінності і рівноправ'я народів, сформульована митрополитом Іларіоном в «Слові про закон і благодать»;

ѕ ідея демократизації церкви і свободи совісті як майбутня підстава принципу автономії особи;

ѕ ідея права України на самовизначення і суверенітет, обгрунтована в першій «Конституції України» Пилипа Орлика (1672-1742).

3.2 Класичний етап (XVIII - перша половина XIX ст.)

Філософська Освіта в Україні (кінець XVII - друга половина XVIII ст.) безпосередньо пов'язана з діяльністю професорів Києво-могилянської академії (Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Ян Козельський, Семен Десницкий та ін). Вони спиралися на ідеї природного права і суспільного договору,що виникли в Європі. Тогочасна філософія полягала в універсальному обґрунтуванні ідеї права.

До інших характерних рис філософсько-правової думки класичного періоду в Україні можна віднести:

а) зародження класичної національної філософії права;

б) поширення і подальший розвиток в українській філософсько-правовій думці «філософії серця»;

в) поява професійних філософів, розробляючих, у тому числі, і філософсько-правові питання.

Методологічну основу класичної національної філософії права складає «філософія серця» (кардіоцентризм). Цей філософський напрямок припускає, що при аналізі сутності людини, її думок, вчинків не треба не обмежуватися лише свідомими психічними переживаннями, а бачити їхню найглибшу першооснову - «серце» як джерело думок і пізнання. Національному характеру українського народу властиві такі риси як емоціоналізм, індивідуалізм і прагнення до волі, визнання цінності миру між людьми і гармонії людини з Богом. Тому найбільш адекватному національному характеру є кардиоцентрично-екзістенціональна релігійна філософія, чи "філософія серця". З позиції "філософії серця" акцент в обґрунтуванні права робиться на внутрішній духовній сутності права. Ідея права в рамках кардиоцентризма складається не у формально-зовнішньому примусі, а в регулюванні життя з урахуванням внутрішнього світу і волі людини. Право при цьому розглядається як умова, можливість творчої самореалізації особистості, її індивідуального розвитку.

Одним із прихильників кардіоцентризму в українській філософській думці був Григорій Сковорода. Оригінальна концепція права Г. Сковороди припускає не раціоналістичне, а релігійно-онтологічне обґрунтування природного права, що відбиває його внутрішню духовну сутність. Вихідні принципи правового світогляду - ідея моральної автономії особистості й ідея справедливості - у Сковороди знаходять обґрунтування в його концепції «спорідненої праці». «Спорідненість» розглядається Сковородою як божий закон, що у той же час є і законом для природи і людського суспільства. Якщо цей закон виконується, то у світі встановлюється мир, а в індивідуальному плані - щастя

Г. Сковорода визнає державу необхідною формою організації громадського життя, призначення якої - у захисті хліборобів і купців від внутрішніх грабіжників і зовнішніх ворогів. У державі він виділяє силу внутрішню - це принцип покликання (призначення), природи, і зовнішню силу - дії правлячого шару.

Істотний внесок у розвиток вітчизняного екзістенціально-романтичного світогляду внесли також Микола Гоголь, члени Кирило-Мефодіївського товариства - Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Останніми з позиції філософії серця було дане обґрунтування української національної ідеї.

Подальший розвиток кардиоцентризм в Україні одержав у творчості Памфіла Юркевича, у якого "філософія серця" здобуває характер загальфілософської концепції. П. Юркевич.В обґрунтуванні права П. Юркевич, як і Г. Сковорода, дотримувався позиції інтуїтивізму, гадаючи, що світ, і, насамперед, індивідуально-особистісний світ, не доступний для розуму. Джерелом морального і правового законодавства, на думку Юркевича, є не розум, а серце, любов, тобто вільно прийнята система цінностей. Морально зріла людина, на думку Юркевича, керується не тільки досягненнями розуму, але кориться заповіді любові, що потребує жертвувати своїми особистими вигодами для блага інших, для блага загального. Розглядаючи питання про предмет філософії права, Юркевич відзначає, що філософія права «методично досліджує ті постійні й істотні підстави, з яких відбуваються з необхідністю форми права позитивного». Філософія права стосовно діючого (позитивного) права - це аналітика його засад. Вона не повинна розглядатися як неухильний закон. Людина може судити про те, що є право, не тільки на підставі позитивного права, але на підставі ідеї права, створеної внутрішньо.

Як підставу філософії права Юркевич виділяє такі антропологічні посилки: 1) чоловік може визначатися не тільки зовнішніми, емпіричними чинниками, але і свідомістю ідей; 2) людина має визначені правила, звичаї, коритися яким справа добра і свята; 3) підкоряючись цим правилам і звичаям, вона має здатність судження про їх достоїнство.

Таким чином, «філософія серця» у класичній українській філософії права виступає як методологічний фундамент морального обґрунтування права.

3.3 Ліберально-романтичний етап ( друга половина XIX - поч. XX ст.)

Наступний етап розвитку філософсько-правової думки в Україні (ХIХ - початок ХХ сторіч) зв'язаний з поширенням ідей лібералізму. У цей період посилюються позитивістські погляди на право, і акцент повертається з питання про обґрунтування права на питання про його функції. Найбільш яскравими українськими політичними мислителями цього часу були М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський. У центрі їх інтересів була проблема прав українського народу. Вони були прихильниками федералізму, який можна розглядати як принцип побудови цивільного суспільства і визнання цінності особистості і її прав. Основна філософсько-правова проблема сформульована в них у виді співвідношення прав особистості і прав нації, а також у прав держави.

Так, М. Драгоманов, розглядаючи питання про співвідношення особистості і держави, дотримувався індивідуалістичної позиції (примат особистості над державою), був прихильником теорії природного права. Він вважав, що людина від народження має природні права, найважливішим з яких є право на життя, на особисту недоторканність. Головне призначення позитивного права він бачив у закріпленні прав людину і громадянина.

Драгоманов стояв на позиціях космополітизму, що припускав необхідною умовою пошук всесвітньої правди, загальної для всіх національностей. Не заперечуючи цінності нації, він бачив її не в «національному дусі і характері», а в тому, що нація є формою духовної солідарності між людьми, формою визначеної культурної індивідуальності, формою, що повинна бути заповнена інтернаціональним змістом. Ідеал «бездержавності» робив його байдужним до питань національно-політичної самостійності України.

У філософсько-правовій творчості І. Франко основний акцент зроблений на співвідношенні: особистість - колектив (вождь - маса; герой - натовп). У своїх політичних поглядах Франко соціаліст, що визначило його бачення суспільного ідеалу. Шлях до соціального пристрою майбутнього, за його уявленням, - федерація громад на основі самоврядування, солідарності інтересів і культурної роботи. З цих же позицій він трактує і право, критерієм якого є забезпечення соціальної справедливості, захист людини праці. У питанні співвідношення «особистість - нація» Франко прихильник пріоритету нації. Тому національну самостійність він розглядав як соціально-політичний ідеал, як повне, нічим не зв'язане і не обмежене життя і розвиток націй.

У творчості М. Грушевського переважає позитивістський підхід, помітний також вплив поглядів М. Драгоманова, теорії солідарності Э. Дюркгейма, психологічної концепції Вундта, філософії І. Канта.

Історія суспільства трактується ним як історія розвитку людського духу, і, насамперед, національного духу народу. Він відстоював ідеї національної державності, пріоритету прав людини стосовно права держави, пріоритету прав нації перед правами особистості, визнання людини як самостійної цінності, обґрунтовував примат інтересів трудового народу в Україні.

Розвиток філософії права в Україні у рамках ліберального світогляду здійснювалося ліберальними юристами. Суть їхніх поглядів складалася у висуванні на перший план ідеї абсолютної гідності особистості, її прав і свобод, відстоюванні пріоритету права над політикою. Першим вітчизняним професійним професором права, що ґрунтувався на ліберальних позиціях, був Костянтин Неволін. В усякому законодавстві він розрізняв дві частини: закони природні і закони позитивні. Перші утворюють ідею законодавства, другі служать її проявам. Таким чином, він розрізняв поняття «право» і «закон». Ідею, аналогічну позиції Неволіна, висував Петро Редькін. Наприкінці ХIХ - початку ХХ століття курси теорії права, філософії права й історії права в Харківському університеті читалися такими відомими вченими як К. Ярош, М. Фатєєв і М. Палієнко. З Київським університетом був зв'язаний початок професійної діяльності Л. Петражицкого, Є. Трубецького, Е. Спекторського - філософів права, що зробили значний вплив на інтелектуальне життя України і Росії.

Вже на початку ХХ ст. вітчизняні філософи й правознавці почали виходити у своїх дослідженнях на теоретичний рівень європейської правової філософії, звільнившись від духу учнівства та провінціалізму. Проте наступні події, пов'язані з жовтневим переворотом і приходом до влади більшовиків, різко змінили стан справ. Тоталітарному режиму стали «непотрібними ні право, ні філософія права в їх дійсному вигляді і призначенні. В результаті філософія і право були приречені пройти страшний шлях моральної та інтелектуальної деградації, яка перетворила їх на прислужників тоталітарної системи. Філософія права як галузь знань перестала існувати, оскільки зникли базові засади її розвитку.

3.4 Сучасний етап (з середини 80-х рр. XX ст.)

За радянської влади філософія права вважалася «буржуазною наукою». Інтерес до неї юристів стримувавсяі гальмувався упередженими ідеологічними догмами. Як дисципліна вона не вивчалася на юридичних факультетах університетів, що істотно звужувало методологічну підготовку майбутніх юристів.

Із початком перебудови у Радянському Союзі зацікавленість проблемами, що їх досліджує філософія права, значно зросла. Зявилися нові визначення предмета і завдань цієї науки, які у різних варіаціях продовжують існувати і дотепер.

Останніми роками спостерігається активний розвиток філософії права не лише в Україні, а й на всьому пострадянському просторі. Свідченням цього є поява низки підручників, посібників, хрестоматій, а також численних статей та дисертаційних робіт. Від 1997 р. наказом ВАК України філософія права отримала статус окремої самостійної спеціальності - 12.00.12, з якої можуть присуджувати вчені ступені як з юридичних, так і філософських наук. Згодом у Національній академії внутрішніх справ України створюється спеціалізована вчена рада із захисту дисертацій. Незабаром провідні вищі навчальні заклади юридичного профілю стають і осередками розвитку філософії права: вже Національна академія внутрішніх справ, Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого, Київський університет права НАН України, Одеська національна юридична академія, а також «класичні» університети з потужними юридичними факультетами (КНУ імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія», ЛНУ ім. І. Франка тощо).



4. Видатні викладачі філософії права Київського університету

4.1 Костянтин Олексійович Неволін

Костянтин Олексійович Неволін (1806 - 1855) -- український та російський науковець, засновник київської юридичної школи. Ректор Київського університету (1837-1843).

Народився в 1806 р. у м. Орлові В'ятській губернії у родині священика. Навчався у В'ятській духовній семінарії та Московській духовної академії. По закінченні академії (1827 р.) був відряджений до ІІ відділення Власної його Імператорської величності канцелярії, де вивчав курс російського законодавства під керівництва графа М. Сперанського та його «правої руки» - М. Балуг'янського. Після успішного складання іспитів разом з одногрупниками був направлений до Берлінського університету для подальшого вдосконалення в юридичних науках, де перебував упродовж 1829-1832 рр.

У Берліні К. Неволін навчався у відомого німецького ученого Ф. К. Савіньї, звертаючи головну увагу на енциклопедію і філософію права, історію і теорію державного права та римське, германське, прусське і міжнародне право. Становленню К. Неволіна як дослідника філософії права сприяв також Г. Г. Гуго, лекційний курс якого «Енциклопедія філософських наук» він прослухав.

Після повернення до Петербурга в жовтні 1832 р. К. Неволін знову був прикріплений до ІІ відділення Імператорської канцелярії. В люьому 1835 р. у Петербурзькому університеті відбувся захист його дисертації «О философии законодательства у древних» на здобуття доктора законознавства, і цього ж року молодого науковця призначили виконувачем обов'язків ординарного професора кафедри енциклопедії прав та установ Російської імперії в Університеті Св. Володимира. 30 січня 1936 р. він був затверджений на цій посаді.

4 травня 1837 р. він був обраний ректором Київського університету Св.Володимира, обіймав цю посаду по 1843 р. З 1843 року працював у Петербурзькому університеті, завідувачем кафедри цивільних законів. Був проректором Петербурзького університету та деканом юридичного факультету.

Упродовж 1839-1840 рр. вийшла друком двотомна праця К. Неволіна «Энциклопедия законоведения», яка вплинула нелише на рівень юридичної освіти в університеті, а й на подальший розвиток усього російського правознавства. Книга була високо оцінена як сучасниками Костянтина Олексійовича, так і вченими пізнішого часу. К. Неволін розділив «Энциклопедию законоведения» на дві частини: загальну і особливу. У першій він визначає предмет науки, характеризуючи її сутність, походження, поступове утворення законів, поділ їх на роди та види, а потім додає загальний огляд змісту і форми наук законознавства. Друга частина містить огляд законів історії законів і законодавчих наук.

На думку більшості дослідників, саме у другій частині праці К. Неволін уперше у вітчизняній юридичній літературі виклав загальну історію законодавства та окреслив її головні явища. Він також першим зробив систематичний виклад історії державно-правових поглядів і державно-правових інституцій.

Система історико-правової частини «Энциклопедии законоведения» вибудовувалася відповідно до тогочасного поділу всесвітньої історії на два основні періоди - історію давніх і нових народів. У розлогому розділі «Древняя история положительных законодательств» автор висвітлює закони Китаю, Індії, Єгипту, Персії, Фінікії, єврейського народу та ін.. тут також характеризувалися грецькі й римські закони. Розділ «Новая история положителных законодательств» охоплює церковне й римське право, право германських та слов'янських народів, а також європейське народне право.

17 квітня 1842 р. він був «произведен в коллежские совітники», тобто отримав спадкове дворянство. Від 1854 р. став консультантом Міністерства юстиції.

Чегова фундаментальна праця К. неволі на «История российских гражданських законов» ( три томи, 1851 р. ) здобула повну Демидівську премію Академії наук (1852 р. ). У 1854 р. йому втретє присуджено Демидівську премію за працю в галузі географії «о псятинах и погостах новгородських в XVI.»

У грудні 1853 р. - член - кореспондент Петербурзької Академії наук по відділенню російської мови та словесності. 1854 р. - почесний член Університету Св. Володимира. Був членом Імператорського російського географічного товариства, Комітету дослідження і збереження старожитностей (Київ), ряду інших товариств і комісій.

У травні 1855 р. Костянтин Олексійович Неволін виїхав для лікування сухот спочатку до Німеччини, потім до Австрії, де й помер 18 жовтня 1855 р. Його прах перепоховали на Смоленському кладовищі у Санкт - Петербурзі.

4.2 Микола Іванович Піленкевич

Микола Іванович Піленкевич (1819-1856) - кандидат юридичних наук, в.о. ад'юнкт-професора кафедри енциклопедії законодавства.

Народився у м. Чернігові, де його батько був гімназійним учителем латинської мови. Закінчивши Першу київську гімназію у 1834р., вступив на юридичний факультет Київського університету.

Після закінчення юридичного факультету (1839р.) молодого правника призначили учителем історії та географії Києво-Подільського дворянського повітового училища, а 1841р. перевели учителем історії до Першої київської гімназії, але через 2 місяці він повернувся на попереднє місце роботи. Того ж року за рекомендацію юридичного факультету Університету Св. Володимира М. Пілянкевич був призначений в Ніжинський ліцей князя Безбородька в.о. професора громадянських законів, де пропрацював до 1843р.

У 1842р. був рекомендований для стажування за кордоном. Законне відрядження тривало з 1843 по 1846р., а Берлінський університет став головним місцем наукового стажування молодого дослідника.

* Після повернення з відрядження Миколу Івановича призначили на посаду ад'юнкта кафедри енциклопедії законознавства, яка стала вакантною після переходу професора К. Неволіна до Петербурзького університету. Тут він працював 12 років.

Довгі роки науковий доробок М. Пілянкевича залишався маловідомим і майже забутим.

М. Ранненкампф, проаналізувавши його лекційний курс з історії філософського права, свідчив, що він написаний головним чином на основі творів Раумера, Шталя, Варкеринга й особливо Росбаха, також за допомогою французьких творів Лерміньє, Демірона та статей з історії філософії права в Німеччині, Шотландії, Франції.

Проте саме завдяки зусиллям професора Ранненкампфа, котрий з дозволу рідного брата Миколи Івановича опублікував найважливішу частину спадку вченого, ім'я цієї безумовно талановитої людини із драматичною долею залишиться на скрижалях університетської історії.

4.3 Микола Карлович Ренненкампф

Микола Карлович Ренненкампф (1832-1899) - правознавець, доктор державного права (з 1868), заслужений ординарний професор (з 1884), ректор (1883 - 1890) університету Св. Володимира, Київський міський голова (1875 - 1879).

10 вересня 1832 р. Народився в містечку Олександрівка (тепер Сосниця Чернігівської обл.) у дворянській родині німецького походження.

1849р. Закінчив навчання в Чернігівській гімназії.

1849р. Вступив на юридичний факультет Ніжинського ліцею князя Безбородька.

1850 р. Перевівся до університету Св. Володимира на історико-філологічний факультет, але через півроку перейшов на юридичний факультет.

1855 р. Закінчив юридичний факультет із золотою медаллю, здобувши ступінь кандидата за твір "О правах и обязанностях оседлых инородцев и в особенности евреев в России".

1856-1859 рр. Працював позаштатним старшим учителем Другої Київської гімназії.

1859 р. Після захисту дисертації "История учения публицистов о праве осмотра кораблей во время войны" отримав ступінь магістра загальнонародного правознавства та обійняв посаду ад'юнкта кафедри енциклопедії за-конознавства університету Св. Володимира.

Грудень 1862 р. Призначений екстраординарним професором кафедри енциклопедії законознавства університету Св. Володимира.

1868 р. Після захисту дисертацію "Очерки юридической энциклопедии", отримав ступінь доктора державного права та був затверджений ординарним професором кафедри юридичної енциклопедії.

З 1869 р. Обіймав посаду ординарного професора новоствореної кафедри "истории важнейших иностранных законодательств древних и новых".

1870 р. Був гласним Київської міської думи.

1872-1877 рр. Був почесним мировим суддею Київського та Чернігівського округів.

1875-1879 рр. Працював київським міським головою.

1884 р. Затверджений у званні заслуженого ординарного професора кафедри енциклопедії юридичних та політичних наук.

1 травня 1883 р. - 1 серпня 1890 р. Був ректором університету Св. Володимира.

1886-1887 рр. Виконував обов'язки попечителя Київського навчального округу.

10 травня 1899 р. Помер в Києві й похований на Байковому цвинтарі.

4.4 Євген Миколайович Трубецький

Євген Миколайович Трубецький ( 1863-1920 ) - відомий правознавець, філософ, публіцист, культуролог, громадський і релігійний діяч.

Він народився у Москві, ставши гідним продовжувачем кращих традицій старовинного роду Трубецьких.

У 1874 р. Є. Трубецький вступив до третього класу приватної московської гімназії Ф. Креймана. Згодом ( 1877 р. ) перейшов до п'ятого класу гімназії м. Калуги.

Протягом 1881-1885 рр. навчався на юридичному факультеті Московського університету, спеціалізуючись на кафедрі філософії та енциклопедії права.

Навесні 1885 р. за власним бажанням вступив на службу до Київського гренадерського полку, розквартированому в Калузі. Того ж року здобув офіцерське звання.

У 1892 р. Є. Трубецький захистив магістерську дисертацію «Религиозно-общественный ідеал западного християнства в V веке. Миросозрецание блаженног Августина», а вже через п'ять років (1897 ) - докторську дисертацію «Религиозно-ощественный идеал западного христианства в ХІ веке. Идея Божьего царства у Григория VII и публицистов его времени».

Працював на кафедрі державного права приват-доцентом у Демидівському юридичному ліцеї в місті Ярославлі, а після захисту магістерської дисертації у 1893 став працювати у Київському університеті, з 1897 -- професор по кафедрі енциклопедичного права і історії філософського права.

У 1906 разом з родиною Євген Трубецький переїжджає до Москви, де викладає у Московському університеті. Один з лідерів правого крила партії кадетів, організатор Партії мирного відновлення (листопад 1906), член Державної ради (1906-1908).

Формування філософських поглядів Є. Трубецького відбувалося у сімейному середовищі, через спілкування з братом, С. Трубецьким. В юності вони захоплювалися нігілізмом і матеріалізмом; пізніше, під впливом B.C. Соловйова, слов'янофілів та німецької класичної філософії Є. Трубецькой стає на позиції релігійної філософії. Був засновником і учасник книговидавництва «Путь» (1910-1917), він один із засновників Психологічного товариства при Московському університеті та Релігійно-філософського товариства пам'яті B.C. Соловйова.

Євген Трубецькой написав понад 20 книг і брошур, чимало статей. Основні -- «Миросозерцание В. С. Соловьева» (т. 1-2), «Метафизические предположения сознания», «Смысл жизни».

4.5 Євген Васильович Спекторський

Спекторський Євген Васильович (1875-1951) - правознавець, теоретик та історик права, юрист, історик церкви й суспільної думки, філософ, доктор державного права (з 1917), ординарний професор (з 1917), декан юридичного факультету (1917 - 1918), ректор (1918 - 1919) університету Св. Володимира, член-кореспондент Сербської Академії наук і Слов'янського інституту в Празі 3 жовтня 1875 р. Народився в м. Острог Волинської губернії у дворянській родині.

Середню освіту здовував у 6-й Варшавській та Радомській гімназіях (Польща), останню закінчив із золотою медаллю.

1893р. вступив на юридичний факультет Варшавського університету. Закінчив навчання в 1897р. зі ступенем кандидата права за дипломну роботу «Жан-Жак Руссо як політичний діяч» і був залишений на кафедрі державного права для підготовки до професорського звання.

У 1900-1901 склав магістерські іспити й почав проводити практичні заняття зі студентами з курсу державного права.

Наставник Спекторського професор О.Л. Блок потурбувався про те, щоб його учня відрядили за кордон з метою підготовки до професури та подальшого вдосконалення в науці державного права. Міністерство народної освіти надало таке відрядження з 1 січня 1902р. терміном на два роки. Тож упродовж 1901-1903 рр. молодий науковець студіював у бібліотеках та університетах Парижа, Берліна, Геттінгена, Гейдельберга.

1903р. Спекторського призначено в.о. доцента кафедри енциклопедії та історії права Варшавського університету.

У 1910 р. Є. Спекторський завершив і опублікував перший том дослідження про еволюцію соціальної фізики в 17 столітті. Саме цю книгу учений подав до захисту як магістерську дисертацію на юридичний факультет Дерптського університету (Естонія).

У вересні 1911 р. Є. Спекторський обирається екстраординарним професором кафедри енциклопедії права Варшавського університету. Двічі ставав головою професорського дисциплінарного суду.

16 грудня 1913р. Євген Васильович був одностайно обраний екстраординарним професором кафедри енциклопедії та філософії права Університету Св. Володимира в Києві.

27 травня 1917р. Спекторський захистив у Московському університеті дисертацію за другим томом монографії «Проблема соціальної фізики в 17 столітті» на ступінь доктора державного права. У вересні того ж року він був затверджений ординарним професором кафедри енциклопедії та історії філософії права Університету Св. Володимира.

Паралельно із своєю основною справою Спекторський видав у Києві на правах рукопису «Посібник до лекцій енциклопедії права» (1917р.). Це був перший випуск лекційного курсу, в якому автор з'ясував загальне поняття енциклопедії та конкретно - енциклопедії права як теорії пізнання та самопізнання юриспруденції(юрид. гносеологія).

У травні 1917 обраний деканом юридичного факультету, а вже з квітня 1918 - ректором Університету Св. Володимира, пробув на посаді до кінця квітня 1919.

З настанням періоду Гетьманату та Директорії виїжджає спочатку до Одеси, звідти емігрує до Югославії. Протягом 1920-1930 був професором Белградського університету, в 1924-27 рр. - професор і декан Російського юридичного факультету та голова Російської академічної групи в Празі, водночас - професор Карлового університету.

Впродовж 1930-1945 рр. - професор Люблінського університету (Словенія) У 1947 виїхав до США. За океаном взяв участь в організації Свято-Володимирської православної духовної академії у Нью-Йорку, професором якої був до кінця життя. Водночас викладав церковне право в Колумбійському університеті.

Очолював Російську академічну групу в США, а також головував у російській секції Асоціації американських та іноземних учених.

Був членом-кореспондентом Сербської Академії наук (Белград) та Слов'янського інституту (Прага), почесним членом Товариства російських учених (Югославія), Російської академічної групи (Прага) й Товариства галліполійців (Белград).

Помер Є. Спекторський 3 березня 1951 р. у Нью-Йорку, де й похований.



Висновки

Сучасне значення філософії та енциклопедії права не вичерпується лише її прямим призначенням. Звісно, без знання історико - філософських витоків енциклопедії права, філософії права не можна засвоїти правові догми розвинутих країн світу у сфері юридичної науки, вони, як і багато років тому, є необхідними для професійної та загальної культури юриста. Але також філософія і енциклопедія права дозволяє науковцям розкрити національні риси правознавства, вчить критично міркувати, оцінювати рівень власної правової системи порівняно з іншими системами та юридичними науками, пробуджує дух творчості, без чого неможливо встановити істину.

Вивчаючи діяльність визначних викладачів Університету Св. Володимира ми бачимо, яким вагомим був їх вклад в розвиток філософії і енциклопедії права, адже вони не лише співпрацювали з вченими як російськими, так і інших країн, так і привносило щось нове в ці науки, здобували нові знання, підсумовували і оформляли вчення вчених минулих століть.



Література

1. Філософія та енциклопедія права в Університеті Святого Володимира / Уклад. І. С. Гриценко, В. А. Короткий; За ред. І. С. Гриценко. 2011. 446.

2. http://jenessi.net/fil_pravo/623-1.-flosofja-prava-v-ukran-viniknennja.html.

3. http://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/KOMPLEKS/KURS_1/kurs/2/31Chast1Rozd4Paragraf1.htm.

4. https://uk.wikipedia.org/wiki/Філософія_права.

5. https://uk.wikipedia.org/wiki/Енциклопедія_права.

Размещено на Allbest.ru

...