Співвідношення панславізму і візантизму в історіософії пізніших слов’янофілів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара

Мелещук А.А.,

кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії

Анотація

Досліджено відмінності між панславізмом в історіософії Миколи Данилевського і візантизмом історіософії Костянтина Леонтьева. Обидва мислителі є представниками пізнішого слов'янофільства. Творчість Миколи Данилевського докладно вивчена і його панславістична історіософська концепція стала визначальною для характеристики пізнішого слов'янофільства. Але, К. Леонтьєв, творчість якого майже не досліджена, створив оригінальну концепцію візантизму, що була протиставлена ним панславізму Данилевського. Проте дослідники часто припускаються великої помилки, відносячи історіософію Леонтьєва до панславізму. Тож, метою статті став аналіз сутності двох концепцій, виявлення їх істотних складових і порівняння між собою задля встановлення їх справжнього співвідношення. Без докладного аналізу співвідношення панславізму і візантизму не можливо дати об'єктивну оцінку пізнішому слов'янофільству. В ході дослідження були застосовані компаративний і діалектичний методи, що дозволило вивчити співвідношення і взаємодію понять панславізму і візантизму.

Ключові слова: історіософія, історія, Захід, Схід, Європа, Росія, панславізм, візантизм, слов'янофільство.

Актуальність теми дослідження має два аспекти. По-перше, сучасна Україна знаходиться у складному процесі пошуку історичного, культурного, цивілізаційного самовизначення. Цінний досвід в цьому відношенні має Росія, що знайшло відображення у спадщині численних мислителів, зокрема філософів слов'янофільського напрямку. Цей досвід можна використати і в сучасних пошуках українських політиків. По-друге, філософська спадщина філософів-слов'янофілів залишається нерівномірно дослідженою. Якщо ідеї М. Данилевського дуже добре відомі, то творчість К. Леонтьева майже не осмислена. В результаті це негативно впливає на розуміння самого пізнішого слов'янофільства, адже для багатьох воно асоціюється з панславізмом якого дотримувався М. Данилевський. Та це не об'єктивно, адже введене К. Леонтьевим поняття візантизму не було тотожним панславізму.

Метою статті буде дослідження співвідношення понять панславізму і візантизму в історіософських концепціях пізніших слов'янофілів - М. Данилевського і К. Леонтьева.

Завданнями які вирішує наша стаття є:

1. визначення сутності поняття панславізму в історіософії М. Данилевського;

2. з'ясування сутності поняття візантизму в історіософії К. Леонтьєва;

3. встановлення співвідношення між поняттями візантизму і панславізму.

Історіософія пізніших слов'янофілів вивчена нерівномірно. Перші спроби осмислення спадщини філософів-слов'янофілів належать їх сучасникам. Серед них слід згадати М. Бердяєва [1], В. Зеньковського [3], М. Лосського [6]. В радянській історіографії вирізняються дослідження А. Філатова, К. Султанова, П. Зайончковського. Серед сучасних дослідників варто назвати Ю. Пивоварова [8], А. Захарова, С. Бажова, М. Нугманова і В. Міхеєва [7].

Слов'янофільство досягає розквіту в 50-60 рр. XIX ст., зазнаючи суттєвих видозмін та поступово втрачаючи ряд позицій у суспільстві. Сприяв цьому рух Росії в напрямку європейської цивілізації, вихід країни після 1861 року на шлях вільного підприємництва, капіталізму, що означало фактичне вичерпання тих особливостей історичного розвитку Росії які раніше слугували підґрунтям для роздумів про можливість самобутнього, унікального історичного шляху російського народу. Таким чином, 1861 рік можна умовно вважати початком нового етапу в історії розвитку слов'янофільського напрямку - пізнішого слов'янофільства, яке в подальшому вплине на російський лібералізм та народництво.

Ідейні пошуки раннього слов'янофільства (О. Хом'яков, І. Кірєєвський, К. Аксаков) були продовжені і по-різному доповнені такими пізнішими його представниками як Микола Данилевський та Костянтин Леонтьев. данилевський леонтьев панславізм візантизм

Микола Данилевський (1822-1885) формулює теорію цивілізацій (культурно-історичних типів), що виступила альтернативою по відношенню до схеми всесвітньої історії як односпрямованого поступу по сходинках загальнолюдського прогресу. Історії як єдиного цілого, яке лінійно, прогресивно розгортається у часі не існує [2, с. 71-73]. Данилевський заперечував будь які універсалістські устремління в баченні мети історичного розвитку. Створення «загальнолюдської цивілізації», на його думку, породить виникнення всесвітньої держави з системою глобального управління заснованого на примусі. А це було б найгіршим з усього, що може випасти на долю людства: «Чи всесвітня монархія, писав він, чи всесвітня республіка, всесвітнє владарювання однієї системи держав, одного культурно-історичного типу - є однаково шкідливими і небезпечними для прогресивного ходу історії... Більшого прокляття не могло би бути накладено на людство, як створення на землі єдиної загальнолюдської цивілізації. Це дорівнювало б припиненню самої можливості всякої подальшої успішності або прогресу.» [2, с. 73]. Та це не значить, що історія позбавлена єдності і немає кінцевої мети. На думку Данилевського, прогрес полягає не в тому щоб усі суб'єкти історичного процесу крокували в одному напрямку. Прогрес в тому, щоб обходити все поле, котре утворює поприще історичної діяльності людства, у всіх можливих напрямках і досягти такого стану, за якого всі можливості культурної діяльності (в межах будь-якого історичного типу) будуть повністю реалізовані [2, с. 73].

Коли певний культурно-історичний тип досягне максимального втілення свого творчого потенціалу у сфері релігії, мистецтва, економіки, політики і права, тоді буде досягнута вища мета історичного буття - історичне «поле» буде пройдене у всіх можливих напрямках.

Данилевський був переконаний, що таким універсально розвиненим культурно-історичним типом стануть слов'яни на чолі з Росією. Тим самим Данилевський стає на позицію панславізму, формулюючи власну версію слов'янської і російської історичної виключності, месіанства: «З боку об'єктивного, фактичного, російському та більшості інших слов'янських народів дістався історичний жереб бути разом з греками головними хранителями живої традиції релігійної істини - православ'я і таким чином бути продовжувачами великої справи, що випала на долю Ізраїлю і Візантії, - бути народами богообраними» [2, с. 407].

Виключну роль у справі об'єднання слов'янських народів Данилевський залишав за Росією. На його думку, ще з давніх часів вона формувалася не завойовницьким, насильницьким шляхом, а природнім розселенням російського народу на сусідні пустинні, дикі території. Він пише, що «... на всьому цьому просторі не було ніякого сформованого політичного тіла, коли російський народ став поступово виходити з племінних форм побуту і приймати державний устрій» [2, с. 24]. Майбутні російські володіння в той час були або пустинними, або ж заселені напівдикими фінськими племенами та кочівниками. Останні не мали чіткої державності, а отже і нічого було завойовувати, не було чого знищувати, пригнічувати оскільки, як зазначає сам Данилевський: «. всяка народність має право на самостійне існування в тій мірі, в якій сама його усвідомлює і претендує на нього.» [2, с. 24].

Як бачимо, Данилевський був прихильником загальнослов'янської єдності, створення довкола Росії «Всеслов'янського союзу», або федерації слов'янських держав, що вважав однією з умов стабільності у світі. Виникнення такої структури мало б своїм наслідком справедливий розподіл впливу між Європою (Данилевський вже тоді висловив ідею необхідності європейської інтеграції) Слов'янством та Сполученими Штатами Америки. Ідеї справді актуальні і на сьогодні.

Та вся ця геополітична побудова залишиться абстракцією, якщо Росія не позбавиться прикрого свого недугу, який Данилевський називає «европейничание» [2, с. 267]. Причиною цього недугу мислитель вважає хибне розуміння загального ходу історії, відношення національного до загальнолюдського та змішання понять виключно європейської цивілізації з цивілізацією вселюдською. Данилевський задовго до Освальда Шпенглера та Арнольда Тойнбі висловив критику європоцентризму. Він критикує географічний підхід до питання визначення природи слов'янського культурно-історичного типу і хибного віднесення Росії до європейської цивілізації. Географічно Росія належить, але цей критерій не враховує ступеню реальної культурно-історичної спорідненості цивілізацій. Як зазначав мислитель, в географічному сенсі, з врахуванням територіальних масштабів ніякої Європи, як частини світу, взагалі немає, а є західний півострів Азії, як є інші азіатські півострови - Індостан та Індокитай [2, с. 58]. Справжній сенс поняття «Європа» не географічний, а культурно-історичний. (в цьому відношенні) Європа є поприщем германо-романської цивілізації.» [2, с. 58]. Данилевський заперечував генетичну спорідненість сучасного європейського культурно-історичного типу з грецькою і римською цивілізаціями. Адже самі греки і римляни, протиставляючи освіченість своєї країни варварським народам, включали у розуміння перших європейське, азійське та африканське узбережжя Середземного моря, до другого ж відносили всіх інших [2, с. 59].

Прибічником слов'янофільської традиції історіософії був і Костянтин Леонтьєв (1831-1891). Проте його концепція суттєво відрізнялась від панславізму Данилевського. Відмінністю світоглядних підвалин історіософії Леонтьева було переважання естетики над мораллю. З такої позиції він стверджував необхідність і благо нерівності, контрасту і різноманіття як основи гармонії та краси. Такий підхід мав естетичну, біологічну, моральну, соціальну і релігійну природу, ставши загальним, відмінним принципом філософії Леонтьєва. На його думку, прагнення до рівності аналогічне прагненню до однобокості, одноманітності та змішання, що заперечує життя. Сам Бог хоче ієрархії, нерівності та різноманіття. Гармонія буття світу не тільки не виключає наявності боротьби та страждань тобто - зла, а навіть потребує його для контрасту. Леонтьєв бачить більшу моральну висоту в суворості життя, жорстких випробуваннях, боротьбі за життя і панування, аніж в ідеї спокійного блага. На його думку чисте добро естетично не привабливе, потворне, для його краси необхідне зло, тобто контраст доброго і злого, темряви та світла, Бога і Диявола. Таке відношення до зла, звичайно ж суперечило православному вченню і це було предметом частої критики, але водночас тут була специфіка саме позиції Леонтьєва в якій вгадувався сильний вплив ніцшеанської філософії надлюдини, причому в більшій мірі ніж православного гуманізму.

Естетизм К. Леонтьєва багато в чому визначив і його відношення до релігійних питань. Виникло твердження, ніби християнство він сприймав виключно як релігію страху і покарання за гріхи, що і привело його під кінець життя до таємного постригу в ченці. Проте, як видно з робіт самого Леонтьєва, суворий чернечий аскетизм та візантійські канони православ'я приваблювали його і перш за все, тому, що в них він бачив останній оплот всіх своїх ідеалів. Християнство підтримувало самодержавну владу, виправдовувало соціальну нерівність і було найсильнішим аргументом проти релігії евдемонізму, яка все більше і більше розповсюджувалася як в Європі, так і в Росії. Метою цієї евдемоністичної віри К. Леонтьєв вважав загальне земне благополуччя, тобто матеріальний добробут, задоволення дрібних повсякденних потреб, зрештою - загальну нудьгу і загальною прозу. Християнське ж вчення, стверджував Леонтьєв, ніколи не обіцяло встановлення на землі загального миру, а, навпаки, передрікало перед кінцем історії всілякі біди і руйнування, і в цьому воно виявило гармонійне поєднання світлих сторін з темними.

Захоплення К. Леонтьєва візантійськими взірцями державності та християнської культури породило таке явище як візантизм, котре вирізнило слов'янофільство цього мислителя і отримало широкого розповсюдження у філософській думці кінця XIX ст. Візантизм став цілісною історіософською, політичною, релігійною концепцією, що має актуальність і в наш час, адже геополітична ситуація в якій перебуває Росія та Україна залишається аналогічною тій, що її споглядав К. Леонтьєв.

Характеризуючи поняття візантизму, К. Леонтьєв відзначає, що це «перш за все певного роду освіченість або культура, яка має свої відмінні ознаки, свої загальні, ясні, різкі, понятійні начала і свої визначені в історії наслідки» [4, с. 75]. Продовжуючи свою думку він відзначає, що популярна в його час ідея панславізму або всеслов'янського союзу є не визначеним і не реалізованим явищем котрому ще важко дати оцінку. Тому, на його думку тільки відсторонена ідея візантизму украй ясна і зрозуміла, бо вона складається з декількох окремих ідей: релігійних, державних, етичних, філософських і художніх. В той же самий час нічого подібного ми не бачимо у панславізмі. Оскільки, якщо спробувати його уявити, то ми отримаємо лише якесь, стихійне, неорганізоване та аморфне явище, а візантизм уявляється достатньо чітко як ясний, строгий план готовий до втілення. Важливою складовою візантизму Леонтьев вважав самодержавство.

Леонтьєв однозначно відстоює царизм і виправдовує його самодержавний характер: «я хочу сказати, що царизм наш, такий для нас плідний і рятівний, зміцнів під впливом православ'я, під впливом візантійських ідей, візантійської культури. Візантійські ідеї і відчуття згуртували в одне тіло напівдику Русь. Візантизм дав нам силу перенести татарський погром і довге данництво. Візантійський образ Спаса осяяв на великокнязівському прапорі віруючі війська Дмитра на тому полі битви, де ми вперше показали татарам, що Русь московська вже не колишня роздроблена, розтерзана Русь! Візантизм дав нам всю силу нашу в боротьбі з Польщею, зі шведами, з Францією і з Туреччиною. Під його стягом, якщо ми будемо йому вірні, ми, звичайно, будемо в силах витримати натиск і цілої інтернаціональної Європи» [4, с. 79]. Разом з тим, Леонтьєв критикує тенденції перейняття західноєвропейських взірців державності й культури, а також аристократичний деспотизм Петра I та лібералізм Катерини II, що призвели до поглиблення нерівності в суспільстві та кріпосництва. Як бачимо, під позитивним проявом самодержавства російський мислитель мав на увазі перш за все сильну вертикаль влади, централізовану систему управління, яка традиційно рятувала Росію в складних історичних обставинах. При цьому необхідно помітити, що державна і політична централізація у К. Леонтьєва тісно пов'язана з організаційною і культурною потужністю візантійської культури. Відступившись від цього принципу устрою, на його думку, Росія загине. Не врятує її ні панславізм, в якому Леонтьєв не бачив жодного концептуального стрижня, ані європеїзм.

Мислитель відзначав, що візантизм мав позитивний вплив і на європейську культуру, так, сприймаючи його Європа увійшла до епохи Відродження. Але, не варто переймати її досвід сприйняття візантизму, що й допустив скажімо Петро I, слід звернутися до першоджерела. Тобто, ми не бачимо у К. Леонтьєва негативного відношення до Європи, інколи він навіть допускає партнерство у розбудові культури візантійського типу. Леонтьєв заперечує лише доцільність слідування європейському історичному досвідові.

Подібно усім слов'янофілам, Костянтин Леонтьєв вважав, що на той час Європа пройшла основні стадії свого розвитку, а тому знаходиться у стані згубного змішування і спрощення. Росія ж ще не досягла свого культурного розквіту. Вона не повинна сприймати пагубні ідеї Заходу, що помирає. Росії потрібно слідувати православному архетипу своєї культури - візантизму, який органічно поєднує в собі релігійні, політичні, економічні та моральні начала [4, с. 17156]. На відміну від Данилевського, Леонтьєв не був прихильником ідеї потенційної всеслов'янської єдності на чолі з Росією. Він вважав, що лише сама Росія зможе організувати православний культурно-історичний тип. «Росія не просто держава, - писав Леонтьєв, - Росія, взята в цілому, зі своїми азійськими володіннями, - це цілий світ особливого життя, особливий державний світ, що не знайшов ще собі своєрідного стилю культурної державності. Я вірив раніше, вірю і зараз, що Росія... має дати світу і нову культуру, замінити цією новою слов'яно-східною цивілізацією цивілізацію романо- германську в Європі, котра відходить» [5, с. 171-222]. В цьому російський мислитель і бачив призначення Росії.

Як бачимо, пізніше слов'янофільство було представлено двома тенденціями в розумінні історіософії. З одного боку можемо спостерігати панславізм, який протиставляв слов'янський культурно-історичний тип усім іншим, зокрема західноєвропейському. А з іншого - візантизм, який бачив взірцеві зразки культури і цивілізації у Візантії. Візантизм знімав протиставлення Росії і Заходу, адже знаходив візантійські корені в культурах обох регіонів.

Список використаних джерел

1. Бердяев Н. А. Русская идея: Основные проблемы

2. русской мысли XIX и начала XX века; Судьба России [Текст] / Н. А. Бердяев. - М.: ЗАО «Сварог и К», 1997. - 541 с.

3. Данилевский Н. Я. Россия и Европа [Текст] / Н. Я. Данилевский. - М.: Книга, 1991. - 573 с.

4. Зеньковский В. В. Русские мыслители и Европа [Текст] / В. В. Зеньковский. - М.: Республика, 1997. - 368 с.

5. Леонтьев К. Н. Византизм и славянство [Текст] / К. Н. Леонтьев // Поздняя осень России. - М., 2000. - С.17-156.

6. Леонтьев К. Н. Письма о восточных делах [Текст] / К. Н. Леонтьев // Храм и церковь. - М., 2003. - С.171-222.

7. Лосский И. О. История русской философии [Текст] / В. Н. Лосський. - М.: ЗАО «Сварог и К», 2000. - 471 с.

8. Михеев В. М. Тоталитарный мыслитель: Анализ

9. теоретического наследия мыслителя XIX века Н. Я. Данилевского (1822-1885) [Текст] / В. М. Михеев. - Брест: Заря над Бугом, 1994. - 96 с.

10. Пивоваров Ю. С. Очерки истории русской общественнополитической мысли XIX - первой трети XX столетия [Текст] / Ю. C. Пивоваров. - М.: ИНИОН РАН, 1997. - 316 с.

Размещено на Allbest.ru