Реінтерпретація духовності у контексті гармонізації культурно-освітнього простору особистості: морально-етичний аспект ставлення людини до природи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реінтерпретація духовності у контексті гармонізації культурно-освітнього простору особистості: морально-етичний аспект ставлення людини до природи

Тараненко Г.Г.

кандидат педагогічних наук, доцент,

доцент кафедри філософії,

Мелітопольський державний педагогічний університет ім. Богдана Хмельницького

Україна, Мелітополь

Анотація

Глобальні проблеми сучасності актуалізують питання гармонізації взаємовідносин у системі «людина-природа» та спонукають людство до пошуку духовних засад подальшого суспільно-культурного розвитку. На основі аналізу результатів досліджень розкривається значний потенціал духовності у гармонізації культурно-освітнього простору особистості та вказується її можливості й межі у формуванні аксіології природи. За логікою аналізу пропонується перевести рефлексію духовності в аксіологічну площину, яка має для людини життєво орієнтовний сенс. У статті розглядається сутність духовності як природної властивості людини й експлікується її значення у гармонізації особистістю життєвого світу та у праксеологічній площині духовно-практичного осягнення і перебудови світу. Реалізація мети статті за допомогою феноменологічного підходу, теоретичної реконструкції та аналітика духовності як практичного вияву гармонійності, здорового інтелекту, набутого через освіту, в основі якого лежить принцип людиномірності, уможливлюють пошук корисних конструктів більш ефективної її імплементації у культурно-освітній простір особистості.

Ключові слова: аксіологія природи, гармонізація, духовність, культурно-освітній простір, людиномірність, особистість, ставлення людини до природи.

Пошук можливих шляхів вирішення глобальних проблем природокористування в межах міжнародного руху із захисту навколишнього середовища та гармонізація взаємовідносин у системі «людина- природа» сьогодні є основними напрямами людської діяльності, які мають на меті не лише забезпечення сталого розвитку сучасної цивілізації, а й духовне оновлення суспільства загалом й особистості зокрема.

Аналізуючи сучасну ситуацію у світі, В. Шинкарук та В. Табачковський роблять висновок, що крім проблем технократичного характеру на особистості відображається й вплив процесу глобалізації суспільства. Вчені підкреслюють, що попри захоплення технізацією слід остерігатися відчуження людини від природи та його наслідків, а саме, набуття та поширення феномену бездуховності, фокусування людського буття на інтересах сьогодення, «знелюднення» природи, її комерціалізація й утилітаризація [9, с. 124-133].

Вказані процеси спонукають людство до пошуку духовних засад подальшого суспільно-культурного розвитку, адже низка потрясінь у сфері вищих гуманістичних цінностей, нівелювання значущості особистості таїї життя, домінування насильницьких методів у суспільному житті спричиняють відчуження особистості від справжньої духовності, підсилюючи інтересдопсевдодуховних цінностей. Саме тому сьогодні актуалізується дослідження феномена духовності у новому соціокультурному контексті.

Проблема духовності здавна досліджувалася зарубіжними і вітчизняними авторамирізних напрямів філософського знання. Так, зокрема, у творах Платона, Аристотеля, Аврелія Августина, Фоми Аквінського, І. Канта, Ф. Шеллінга, Г. Гегеля духовність розглядається в історико-філософському дискурсі.

У працях А. Бергсона, М. Бубера, М. Вебера, Е. Гуссерля, В. Дільтея, С. К'єркегора, Ф. Ніцше, Б. Рассела, П. Рікера, Ж.-П. Сартра, П. Тейяра де Шардена, Е. Фромма, М. Гайдеггерафеномен духовності не лише критично переосмислюється, а й досліджується специфіка його виявлення у суспільстві.

Не можна оминути й особливої значущості в дослідженні проблеми духовності релігійних філософських ідей М. Бердяєва, І. Ільїна, Вл. Соловйова, П. Флоренського та С. Франка.

Досить ґрунтовними в означеному сенсі є розгляд духовності крізь призму світогляду людини та її духовного світу в роботах Є. Бабосова, Л. Дорогова, В. Орлова, Б. Сафонова, В. Немировського.

Таким чином, у філософсько-освітній думці склалася парадоксальна дилема між обсягом матеріалу про духовність та його якістю, між його потенціалом у формуванні аксіології природи і майже певною відсутністю його використання в освітньому процесі, між необхідністю гармонізувати культурно-освітній простір особистості та величезним потенціалом у цьому контексті феномена духовності.

Актуальність обраного напрямку дослідження, його потенціал в гармонізації культурно-освітнього простору особистості, потреба у реінтерпретації феномена духовності, а також теоретична і практична значущість проблеми і визначили вибір теми дослідження.

Тож, метою дослідження обрано аналіз феномена духовності, розкриття його можливостей і меж у формуванні аксіології природи як теоретико-методологічної засади гармонізації культурно-освітнього простору особистості.

Свого часу М. Бердяєв писав, що самоствердження людини спричиняє її самознищення, а тому людині потрібно самореалізовуватися, що стає реальним завдяки перемозі духовного елемента як енергії [1, с.286-287]. Можливо, саме тому у сучасних умовах зміст поняття духовність значно розширюється. Не можна не погодитися із думкою А. Корецької про те, що уже давно замало ототожнювати духовність із релігійністю, адже як синтетичне поняття, включаючи високі моральні принципи і совісливість, вона ще вміщує в собі душевну щедрість, чуйне сприйняття краси, адекватність у поглядах і поведінці, розуміння та збереження культурних надбань, професійну компетентність, громадянську активність, аксіологію природи тощо. Духовна особистість несе позитивні, а не руйнівні ідеї й емоції, розуміє важливість законів і проблем суспільства й природи, здатна співпереживати і нести відповідальність за свої вчинки.

Важливо підкреслити, що особливого значення, на думку вченої, набувають такі аспекти духовної свідомості, як розумне ставлення до природного середовища, встановлення оптимальних умов життєдіяльності людини в природному середовищі, культурно-естетична спрямованість тощо. Тож, на думку дослідниці, забезпечити їх розвиток можна лише через систему освіти [3, с.297-303].

Зважаючи на той факт, що духовне життя особистості охоплює всю «конструкцію» людського світопорядку, постаючи своєрідною внутрішньою дійсністю, сучасні дослідники (В.Табачковський, М.Булатов, Н.Хамітов, Є.Андрос та ін.) акцентують увагу на тому, що духовний світ є для особистості власним Всесвітом та духовним планетарієм, у якому можна моделювати будь-які варіанти світопорядку й свого життя. Життя у духовному світі уможливлює розширення простору, часу і обставин особистого буття, робить особистість у певній мірі всюдисущою. У такому світі власне життя переживається особистістю безліч разів, а чуже життя переживається нею як власне. Відтак упродовж одного біологічного життя людина, завдяки духовності, може прожити безліч життів, адже духовне життя людини є своєрідною внутрішньою дійсністю, не менш значущою, ніж навколишній світ [6]. І якщо особистий світ постає для людини власним «мікрокосмосом», де вона організовує будь-які варіанти світопорядку, то його значущість у створенні людиномірного світу постає безмежною.

Отже, духовне життя людини уможливлює гармонію не лише внутрішню, а й у відношенні до навколишнього світу (світу природи). Саме тому М. Фуко зауважив, що духовність є ніщо інше, як спрямування людиною погляду всередину себе [7, с. 286-287], адже, як зазначає С. Кримський, духовність є способом «самовибудовування» людської особистості та конституюється у вигляді покликання свого носія, позаяк пов'язана з вибором своєї власної подоби, своєї долі й ролі, зрештою із зустріччю кожного із самим собою [4, с. 2].

Досліджуючи світоглядну культуру особистості, В. Іванов доходить висновку, що найвищим рівнем рефлексивної здатності людської самосвідомості, як здатності, що здійснюється у внутрішньому духовному світі особистості, є співвіднесення себе з абсолютним моральним взірцем [5], адже духовність, як зауважує С.Кримський, є здатністю переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на етичній основі [4, с. 23, 27, 28].

Тож, антропологічний сенс феномена духовності в сучасних філософських дослідженнях полягає у турботі особистості про себе і про світ (світ природи зокрема). Означений принцип є, на наш погляд, основою не лише раціональної людської поведінки у будь-якій формі активного життя, а й морально-етичною основою ставлення людини до природи, адже, як зазначають В.Табачковський, М.Булатов, Н.Хамітов, Є.Андрос [6], коли людина турбується про себе, про своє самоздійснення, самореалізацію та самовдосконалення, вона водночас турбується про світ, а ставлення до себе, що виходить за межі егоцентризму, поширюється не лише інших, а й на цілий світ, де найвищою метою постає гармонія зі світом природи та із самим собою.

Безперечно, кожен вияв і кожен крок подібної діяльності потребує морально-етичного наповнення, адже означена активність людини вкрай потребує достатнього ціннісного забезпечення, яке має бути підняте до рівня світоглядно-діяльнісного принципу буття людини, бо її самоствердження у світі має передусім морально-етичну межу та уможливлює людиномірне спрямування її творчих здатностей.

Отже, сучасна філософсько-освітня думка випрацювала оригінальну концепцію духовності як морально-ціннісний вимір не тільки людського світу, але й загального світопорядку. Духовність сьогодні постає не тільки керівною засадою гармонізації культурно-освітнього простору особистості, засобом самовдосконалення, само творення та руху до людиномірного світу.

Важко не погодитися із думкою В.Табачковського про те, що «з огляду на ціннісну амбівалентність образів-ейдосів можливого, наявних у людській свідомості, першорядного значення набуває здатність носія окресленої здатності до моральнісноі саморегуляції. Моральність - то своєрідна «межа» творчого самоздійснення людини. Відтак духовність може бути схарактеризована як здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на етичній основі «[6, с. 222], адже духовність постає найвищим рівнем ієрархії цінностей людського світовідношення.

Духовність, на думку М. Шелера, постає найвищим рівнем ієрархії цінностей людського світовідношення, котра започатковується цінностями «приємне- неприємне», а завершується цінностями «святе - несвяте». Саме до царини «святого» належить цінність особистості [8, с.323-328]. Відтак, підкреслює В. Табачковський, для сучасного розуміння взаємозв'язків у системі «людина-світ» важливим постає не тільки «вкоріненість» духовності в буття, а надання буттю новогосенсу: «буття-для-Іншого», для ближнього [6].

Безперечно, поза духовністю діяльність перестає бути людяною, а без діяльності духовність втрачає раціонально-чуттєві риси, соціальний сенс. У зв'язку з цим духовність набуває особливого значення як гармонійна єдність істини, добра і краси. Саме тому формування світогляду особистості через освіту має забезпечити розвиток науки і культури, виховання особистості із сучасним світоглядом і рівнем знань.

Тож, аналізуючи означені особливості актуальним постає питання щодо практичного вияву духовності, як здорового інтелекту, набутого через освіту, в основі якої лежить принцип людиномірності. Завданням освіти і духовних чинників в означеному контексті постає урахування запитів особистості й соціальних факторів, знаходження оптимальних умов гармонізації культурно-освітнього простору особистості, її взаємовідносин зі світом (світом природи), які уможливлять повноцінну життєдіяльність особистості й розвиток усіх фізичних і духовних сил людини.

При цьому духовна свобода, відповідальність осмислюються через ідею діалогу з моральними основами комунікативної культури в співіснуванні людини і сучасного світу - природи, суспільства, іншої людини.

Більшістю сучасних науковців поділяється думка про те, що одним із варіантів виходу людства із системної кризи є осмислення шляху розвитку духовної культури сучасної людини, адже водночас зі збереженням своєї унікальності особистість повинна нести і відповідальність за своє оточення і світ природи. Важливо зазначити, що при цьому духовна свобода, відповідальність осмислюються через ідею діалогу з моральними основами комунікативної культури в співіснуванні людини і природи, суспільства, іншої людини.

На думку П. Козленко, моральність в освіті є показником глибокого усвідомлення суб'єктом одержуваної інформації й осмисленням шляхів її реалізації на практиці, адже вона (моральність) виступає загальним зв'язком, що пронизує соціальне і духовне буття особистості. Саме моральність, на думку вченого, як гармонія розуму, емоцій і волі, опредмечується у вчинку і визначає місце людини в інтерсуб'єктивному соціокультурному просторі і ноосфері, що відповідає умовам розвитку внутрішнього світу особистості. Моральність, ядром якої виступають смисложиттєві цінності, що мають загальнолюдську основу, визнається вченим глобальним системоутворюючим стрижнем нової парадигми освіти [2].

Отже, якщо духовність постає як невсипуща «турбота» людини про себе, як погляд, спрямований особистістю всередину себе з метою самовдосконалення й само творення, то моральність є своєрідною «межею» творчого самоздійснення людини, а відтак, зазначає В. Табачковський [6], духовність може бути схарактеризована як здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній всесвіт особистості на морально-етичній основі.

Суспільство може підтримати себе, зберегти свою сталість і забезпечити перебудову масової свідомості за умови спрямування до вищих цінностей. У зв'язку з цим необхідно переорієнтувати систему виховання, освіти, світогляду, культури, моралі, мистецтва, науки і техніки на піднесення інтелектуально-духовних цінностей над матеріально-речовинними.

Освіта постає і способом захисту від негативних впливів знеособлення людини, і запорукою визначення свого місця в системі складних виробничих і соціальних відносин. Зміст людського буття повинен полягати не в підкоренні природи, не в нарощуванні матеріального багатства, а в моральному удосконаленні людини, що є важливою умовою гармонізації культурно-освітнього простору особистості.

Саме на засадах формування духовності через феномен освіти і має бути зорієнтована підготовка особистості до життя в сучасному суспільстві, оскільки освіта здатна найактивніше зібрати й проаналізувати інформацію, а у широкому розумінні - «збагатити» особистість знанням і зразками найкращого духовно-практичного досвіду, забезпечити системність, цілеспрямованість і обґрунтованість у формуванні особистості, її духовності.

духовність світоглядний аксіологія природа

Список використаних джерел

1. Бердяев Н. Самопознание / Н. Бердяев. - Л., 1991. - 336 с.

2. Козленко П. Ю. Моральний вектор освіти як ціннісно-смисловий імператив духовного буття особистості: автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.10 / П. Ю.Козленко; Південноукр. нац. пед. ун-т ім. К. Д. Ушинського. - О., 2009. - 18 с.

3. Корецька А.І. Освіта і духовність як феномени освоєння дійсності у викликах сучасності / А. І. Корецька // Нова парадигма. Філософія. Політологія. Соціологія. - Київ: НПУ, 2007. -Вип.65. -Ч.1. - С.297-303.

4. Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации / С. Б. Крымский // Вопросы философии. - 1992. - №12. - С.21-28.

5. Мировоззренческая культура личности: филос. пробл. формирования Текст / В. П. Иванов и др.1; ред. В.П. Иванов; АН УССР, Ин-т философии.- К.: Наукова думка, 1986. - 295 с.

6. Філософія: світ людини / В.Г. Табачковський та ін. - К.: Либідь, 2003. - 430 с.

7. Фуко М. Герменевтика субъекта / М. Фуко // Социо-Логос. - М., 1991. - Вып.1. - С.286-287.

8. Шелер М. Феноменология и теория познания / Пер. А.В. Денежкина // Шелер М. Избр. произв. / Под.ред. А.В. Денежкина. - М., 1994. - С.323-328.

9. Шинкарук В. І. Глобалізація з філософсько-антропологічного погляду: панацея чи проблема? / В. І. Шинкарук, В. Г. Табачковський // Практ. філософія. - 2001. - №1. - С.124-133.

Размещено на Allbest.ru