Парадокси феномену тілесності в інтелектуальному моделюванні середньовічної християнської цивілізації

13

Размещено на http://www.allbest.ru/

Парадокси феномену тілесності в інтелектуальному моделюванні середньовічної християнської цивілізації

Геннадій Виноградов

Дніпропетровськ

Автор цих рядків має попередити шановних потенційних читачів про намір не обтяжувати подальше викладення покликами на використану літературу, оскільки, з одного боку, розраховує на обізнаність зацікавлених осіб, бодай, з деякими аспектами запропонованої теми, а з іншого, - має намір використовувати переважно загальновідомі інтелектуалам, хрестоматійні, без сумніву, дані з царини богослов'я та низки світських гуманітарних дисциплін. Завдання цієї розвідки полягає радше в своєрідній комбінаториці положень теологічної та світської історичної науки (насамперед - медієвістики та славістики, чи навіть - русистської, медієвістики з необхідними сегментами гебраїстики, германістики тощо), сфокусованих навколо феномену тілесності в його психічних, фізіологічних, міфологічних та інших проявах.

Говорити про тілесність як наскрізну світоглядну категорію середньовічної християнської цивілізації одночасно і просто, і надзвичайно складно. Просто, оскільки хрестоматійним у ставленні до християнства в цілому є загальновідоме положення про те, що в основі цієї релігійної доктрини лежить принцип Боговтілення, коли Слово Боже стало Плоттю, втілилося у Синові. Отже тілесність апріорно мала бути однією з цивілізаційних підвалин християнства.

Стосовно Боговтілення існує потужна богословська література, кількість якої продовжує поповнюватися, в якій на біблійному та святоотечеському підґрунті розробляються власне теологічні аспекти проблеми як у загально-християнському вимірі, так і численних конфесійних варіантах. Складно, адже феномен тілесності обов'язково був покладений ранньохристиянськими та середньовічними інтелектуалами у концептуальний фундамент моделі християнської цивілізації, а це означало, що тілесність в очевидній та латентній формах мала в статусі гармонійного сегменту включатися до соціально-економічних, суспільно-політичних, дипломатичних, династично-генеалогічних та інших конструкцій, над розробкою яких наполегливо працювали представники насамперед духовної та світської інтелектуальної еліти.

Дослідження медієвістів останніх років на прикладі католицької та православної складових середньовічної християнської цивілізації переконливо довели, що процес її формування та розвитку відбувався не тільки в силу об'єктивних суспільних, економічних, культурних змін, вивченням яких традиційно переймається історична наука, але значною мірою у відповідності з штучно сконструйованими інтелектуальними моделями. Останні були не просто середньовічними аналогами пізніших наукових політичних чи соціальних проектів, яким в ідеалі має відповідати поступ суспільства, а вважалися взірцями Боговстановленого Порядку, слідування яким було обов'язковим для кожного християнина, власне як іудея чи мусульманина.

Для нашої розмови принциповою є така властива християнському світогляду (не тільки елітарному, але і народному компоненту) діалектична риса, як гармонійне поєднання Божественного з його атрибутами безгрішності, ідеальності, вічності, безмежності, неосяжності та земного - потенційно грішного, недосконалого, тимчасового, просторово обмеженого, духовного та матеріального з відповідним набором атрибутів, уявлень, накопичених в процесі тисячолітньої історії людства, а також результати спостережень за людською психікою та фізіологією, синтезованих в міфологічних символах, персонажах і сюжетах,

Побіжно зауважимо, що в процесі наукового пізнання доволі складною є проблема співвідношення смислових навантажень, з одного боку, міфологічно-теологічних термінів та понять, які сформувалися в т. зв. "донауковий" період розвитку (богословські дослідження, як відомо, продовжуються у притаманних їм теоретико-методологічних та прикладних координатах), а з іншого, наукових конструктів, що почали складатися вже після доби Середньовіччя, тобто з XVI ст.

Світська гуманітаристика, зокрема філософська, історична, лінгвістична та інші наукові галузі, впродовж останніх десятиліть доволі швидко позбавляються зверхньо-зневажливого ставлення до теології, поширеного у XVII - XX ст. (втім, симптоми відчутні і по сьогодні, в тому числі і серед істориків). Зрештою, має місце "посттеологічний синдром" на прикладі наукових термінів, якими активно послуговуються нинішні науковці. Ідеться про терміни і поняття, котрі не тільки дісталися у спадок від середньовічного богослов'я, але і містять саме теологічні складові: в докорінних словах "теорія", "теорема" та похідних від них присутнє грецьке за походженням поняття "тео-" (від 0є6^ - Бог; латинський аналог - deus), що прямо відсилає до богословського минулого цих та інших подібних термінів. Окрім того, чи не найпоширенішим компонентом у докорінних наукових термінах є "-логія".

Витоки християнства містяться в іудаїзмі, проте одна з принципових відмінностей першого від другого полягає у тому, що, як добре відомо, християнство ґрунтується на ідеї Боговтілення та відповідно твердженні, що, згідно Євангелія від Іоанна, "на початку було Слово, Слово було з Богом, Слово є Бог і все стало через Нього" (існують інші варіанти перекладів, проте для нас важлива суть висловленої думки). Крім того, попри твердження про те, що Новий Заповіт реалізує потенційно закладене чи прогнозоване ("пророковане") у Старому Заповіті, "не заперечує, а виконує", в іудейській традиції категорично заборонено використовувати будь-яке слово (в графічному, фонетичному чи іншому вигляді) для позначення Бога, а християнство на втіленому слові будує всю власну світоглядну конструкцію.

Однак, попри добре розроблену систему кардинальних заборон, іудаїзм в силу об'єктивних і суб'єктивних причин не міг уникнути необхідності використовування зрозумілих людині символів для осмислення, кодування, збереження, використовування та примноження необхідної для функціонування суспільства інформації, в тому числі і стосовно тих її сегментів, на яких лежали релігійні табу. Зокрема це стосувалося свідомого прагнення наситити максимально інформацією слова, що використовувалися в якості власних імен, топонімів, етнонімів, базових понять для здійснення соціумом соціальних, економічних, політичних, культурних та інших заходів. З огляду на це принципового значення набули не тільки семантичні чи етимологічні властивості слів, але й елементи структури слів (префікси, корені, суфікси тощо), словосполучень, фраз, речень, текстуальних фрагментів та, зрештою, сакральних текстів як символічно зафіксованого промислу Божого.

В християнській теології католицького, православного та інших численних протестантських, напрямків є загальноприйнятим уявлення, що через ідею Боговтілення іудейський досвід не просто був запозичений та творчо використаний, а набув своєрідного діалектично-логічного завершення, злившись, з одного боку, з вічністю через ідею Воскресіння, а з іншого, одночасно зосередившись на ідеях Другого Пришестя та Страшного Суду. Дати останніх були і точно визначені (1492 р. від Р. Х.), і одночасно очікувалися кожної миті, морально дисциплінуючи віруючих незалежно від їх соціального статусу, постійно наголошуючи на завданні порятунку вічної душі (адже усі є рабами Божими - в сенсі слугами, а не невільниками, створені за образом та подобою Божою, наділені волею обирати добро чи зло тощо). Ідея Боговтілення надавала відповідного логічного завершення відносно ставлення до Слова як ідеальної та максимально досконалої моделі Промислу Божого, що на символічному, етимологічному, семантичному та інших рівнях мало бути взірцем для практичних дій, а також щодо розуміння феномену тілесності з певним асортиментом психічних, фізичних, естетичних та інших складових.

В богословському вимірі дана тематика є практично невичерпною, що підтверджується постійними та систематичними теологічними дослідженнями відповідного характеру. Ми ж маємо намір звернутися безпосередньо до історичного компоненту проблеми тілесності.

тілесність боговтілення християнська цивілізація

Для інтелектуального моделювання середньовічної християнської цивілізації найголовнішою умовою з відверто тілесним "забарвленням" у відповідності з уявленням про церкву як містичне Тіло Христове було уявлення про державу як містичне тіло законного монарха - помазаника Божого. Поширена у православ'ї відповідна характеристика володаря у точності калькує грецьке значення слова "Христос" - "помазаний", "чимось вкритий", навіть "брудний" (освічені римляни, знаючи грецьке значення слова, яким перші християни себе називали, відверто з них глузували).

Зазначена практика доволі часто використовувалася для прискорення поширення християнства серед варварів-язичників, адже достатньо було охрестити племінного вождя чи іншого законного володаря та його близьке оточення, щоб уся підвладна йому територія почала вважатися частиною християнської ойкумени. За підтримки вже християнської верхівки зусиллями місіонерів можна було суттєво прискорити процес навернення населення до нової монотеїстичної віри.

Показовим прикладом, який ілюструє дієвість вказаного методу, є загальновідомий факт прийняття хрещення Аскольдом в Константинополі за православним обрядом у 860 р. (за іншою версією - у 866 р.), після чого більшість християнських та ісламських країн почали вважати Русь християнською країною, про що переконливо свідчать численні повідомлення в джерелах. Для порівняння, на так зване "Володимирове" хрещення сучасники, крім, зрозуміло, давньоруських літописців, практично не відреагували Проте саме князеві Володимиру (в хрещенні - Василю) залишилися не тільки лаври хрестителя Русі за аналогією з євангельським Іоанном Хрестителем (до речі, ця аналогія принципова, оскільки Володимир як світський правитель, а не священик, не мав права хрестити), але і статус рівноапостольного святого.

Відомий російський науковець О. Назаренко в працях останнього двадцятиліття запропонував цілу низку оригінальних гіпотез стосовно універсальності впровадження впродовж середньовічної доби такого принципу державного правління як колективне братське володарювання Ідеться про ставлення щодо певної самодостатньої країни як до колективної власності групи близьких родичів чоловічої статі - представників правлячої династії.О. Назаренку у цьому питанні, звісно, не належить know how, адже середньовічна держава в статусі родового володіння вивчалася в історичній науці з 20-х рр. ХІХ ст. насамперед представниками німецької та російської історіографії (серед останніх найвідомішими є Н. Полєвой, А. Ройц та, безсумнівно, С. Соловйов з його так званою родовою теорією).О. Назаренко активно послуговувався середньовічним латинським терміном "corpus fratrum" к сенсі "група братів" щодо колективного володіння державою за умови лідерства найстаршого в роду (класичний принцип сеньйорату). Проте, констатуючи універсальність такої форми правління, дослідник спробував знайти конкретні риси спільного / відмінного на прикладі руської, польської, чеської та французької форм державності.

На жаль, російський автор навіть не обмовився стосовно того, що латинської мовою "corpus" буквально означає "тіло". Отже "corpus fratrum" для середньовічних інтелектуалів і представників духовної та світської еліт означав насамперед "братське тіло": в першу чергу, з одного боку, малися на увазі, апостоли, з іншого - таїнство євхаристії, коли віруючі вживають хліб і вино, що символізують плоть та кров Христову, імітуючи події Тайної Вечері та містично відчуваючи себе частиною церкви як Тіла Сина Божого. У такий спосіб тілесність набувала символічно-містичної універсальності, охоплюючи всі верстви суспільства та наповнюючи сенсом життя кожного члена суспільства.

До речі, автор цих рядків в одній зі своїх публікацій висловився щодо гіпотези про можливість, так би мовити, "переформатування" під впливом християнських ідей варварсько-язичеських традицій влаштування володарем бенкетів для своїх воїнів та близького оточення на ритуал, який наближався до імітування Тайної Вечері. Це сприяло як насиченню світогляду християнськими елементами, так і додатково посилювало почуття братерства. До цього ж варто додати, що християнським суспільним ідеалом, як відомо, є чернецька громада (брати та сестри "во Христі"), тому недивно, що за цим зразком під час хрестових походів були утворені рицарські ордени, окремі елементи козацьких спільнот, а також опричнина Івана Грозного тощо.

Тілесністю просякнуті провідні принципи обґрунтування ранньохристиянськими інтелектуалами (переважно анонімами, з огляду на свідоме прагнення боротися з відомістю та славою як проявами гордині - одного зі смертних гріхів) територіальних меж майбутньої християнської цивілізації. За основу бралося відоме положення Старого Заповіту щодо поділу Богом землі між синами Ноя Сімом (єврейською більш правильно Шемом), Хамом і Яфетом (Йафетом, Афетом); крім того, в окремих випадках не менш важливу роль відігравали і інші старозавітні персонажі, особливо пов'язані з рекомендаціями авторитетних пророків. Зрозуміло, що біблійна історія з нащадками Ноя містить порівняно невеликий просторовий діапазон в межах географічних знань давніх євреїв, проте суттєво доповнених новими знаннями. Отже, Сіму та його нащадкам (реальним та, що особливо важливо, символічно-міфічним) дістався східний напрямок від Святої Землі (в першу чергу до Вавилону, а потенційно - до найсхідніших теренів Євразії), Хаму - Єгипет та Ефіопія аж до півдня Африки, Яфету - територія на північ та північний захід від Ханаану, насамперед - Анатолійський півострів, Закавказзя та південь Балканського півострова, проте потенційно до найпівнічніших регіонів Європи.

Християн цікавила в першу чергу спадщина Яфета, але в Книзі Буття (більш точно, у відповідності з давньоєврейським оригіналом, - Книга Берешит) стисло перераховано тільки імена синів і онуків нашого героя; тому інтелектуали ранньохристиянської доби додали до сакрального тексту необхідні для конструювання нової цивілізаційної моделі елементи, закріпивши біблійних персонажів як небесних покровителів за конкретними територіями та відповідно народами. У такий спосіб не тільки християнізована частина Римської імперії та деяких суміжних територій, але і майбутня християнська цивілізація отримала сувору ієрархічну систему країн та статусів їх володарів, що в ідеалі мало призвести до встановлення порядку й дисципліни у стосунках між державами та їх лідерами.

Не останню роль в цьому процесі відіграла етимологія єврейських імен нащадків Яфета та персонажів з пророцтв, що особливо принципово для християнства. Отже, Яфет означає "поширювати", "розповсюджувати", Мешех (грецькою - Мосх) - "збирати до купи", "охоплювати" (з початком формування у Великому князівстві Московському геополітичних доктрин щодо збирання руських земель та створення концепції "Москва - Третій Рим" навіть назву Москва прагнули пов'язати з іменем Мосх), Рош (Рос в грецькій вимові) з пророцтв Єзекіїля - "голова", "початок", "володар" (в середньовічну добу була поширена доктрина щодо походження назви "Русь" від імені згаданого біблійного персонажа).

Не менш важливими для впровадження авторитетних біблійних взірців для створення ефективної системи державного управляння та міждержавних стосунків впродовж Середньовіччя залишався приклад поділу Святої Землі між дванадцятьма синами Якова (так звані "дванадцять колін Ізраїлевих"). Сучасний російський історик-медієвіст І. Данилевський від початку 90-х рр. ХХ ст. активно розробляв гіпотезу щодо свідомого впровадження князем Володимиром Великим (а за його прикладом, вірогідно, і Ярославом Мудрим) системи управління Руссю за зразком Біблії. Автор запропонував дві ймовірні схеми (приспускаючи можливість існування й інших варіантів) символічної відповідності давньоруських князів своїм старозавітнім vis-а-vis, проте зупинився перед перспективним напрямком подальших студій, який би ґрунтувався на пошуку додаткових паралелей між власне визначеними парами "руський князь - один з синів Якова" та додатковими смислами, які базувалися б на відповідності чи невідповідності (пошуки причин яких могли б стати предметом спеціальних досліджень) єврейських та старослов'янських етимологічних значень їх імен.

Нагадаємо, що церковнослов'янська мова є штучно утвореним конструктом за зразком так званих Трьох Святих Мов (давньоєврейської, грецької та латини). За допомогою цього конструкту необхідно було для православних слов'ян (втім і не тільки, адже православними є також румуни з молдаванами, мова яких відноситься до романської групи) з максимальною точністю передати зміст та смисл Святих Текстів, тому кожна складова слова мала не просто суто філологічний, але і теологічний смисл.І. Данилевський у цю надзвичайно перспективну царину навіть не поглибився Адже, як показали розвідки автора цих рядків, дослідження у визначеному напрямку відкривають широке дослідницьке поле. Наприклад, саме за старозавітнім зразком більшість давньоруських князів аж до ХІІІ ст. послугувалися не іменами, отриманими при хрещенні, а, так би мовити, додатковими (Володимир - Василь, Ярослав - Георгій (Юрій), Борис - Роман, Гліб - Давид, Святополк - Петро тощо). В основі лежав біблійний приклад (Яків - Ізраїль ("богоборець"), Ісус - Емануїл ("з нами Бог"), Симон - Петро тощо), згідно якого і Русь свідомо успадкувала цей принцип: значення другого імені створювало додаткову систему моральних, професійних та інших координат для носія імені з огляду на його суспільну роль.

До речі, апокрифічне тлумачення постаті біблійного Якова було покладене в основу організації системи влади на Русі, коли представники династії Рюриковичів у здійсненні власних владних повноважень мали послуговуватися насамперед прикладом подорожей Якова в містичному трансі духовними сходами до раю та до пекла, щоб переповідати нащадкам необхідну інформацію про блага та жахи з метою заохочення до праведності та запобігання грішних вчинків (середньовічна сеньйорально - васальна системи передбачала, як відомо, відповідальність не тільки підданого перед володарем, але не менш вагому відповідальність останнього перед підлегли - ми, і перед Богом). Відтак, в основі системи так званого "лествичного восхождения" лежала не ідея кар'єрного сходження князів за принципом старшинства, як часто вважається і до сьогодні, продовжуючи тезу С. Соловйова, який, власне, і запропонував світське тлумачення "лествичного восхождения", а суто релігійно-етична доктрина з обов'язковим символічним відсиланням до старозавітного взірця.

В давньоруських умовах з огляду на безпрецедентно велику територію держави зі строкатим в етнічно-культурному сенсі населенням, відсутністю стабільних комунікацій між окремими регіонами, що не уможливлювало ефективне впровадження керівних функцій центральних та місцевих органів влади, світські та духовні еліти Русі свідомо шукали й впроваджували якщо і неоригінальні ідеї (оскільки зразки містилися в Біблії та святоотечеській літературі), проте часто безпрецедентні з точки зору їх концептуального та практично-наполегливого застосування.

В організації міждержавних стосунків, особливо в царині делікатних ситуацій, коли мирним шляхом не вдавалося вирішувати питання поділу певних територій між рівноправними претендентами, християнська цивілізація знову за взірць обирала старозавітні образи-приклади, максимально враховуючи їх семантично-етимологічне та суб'єктивно-тілесне смислове навантаження. Найбільш важливим був зразок свідомого поділу Святої Землі з метою уникнення загрози узурпації влади, деспотії та, як наслідок, гордині, на дві рівноправні складові північний Ізраїль ("богоборець") та південну Іудею - "хваліть (прославляйте, шануйте) Бога"), тобто зберігалася містична (а для віруючої людини це найважливіше) єдність країни з поділом на дві чи більше частин задля більш ефективного керівництва та вирішення суто моральних питань.

Можна згадати поділ Римської імперії за політично - династичним, пізніше - конфесійним принципом, Імперії франків у 843 р., Русі (дуумвірат Ярослава й Мстислава, тріумвірат Ізяслава, Святослава та Всеволода), зрештою - церковні схизми 860 та 1054 рр. тощо.

Варто зауважити, що містичне тіло церкви чи містичне тіло держави розколоти не можна, це абсурдно з богословської точки зору. В містичному тілі внаслідок людських гріхів, недосконалості людської природи, зрештою, спокус з боку лукавого, можуть бути тільки своєрідні тріщини, ліквідація яких є святим обов'язком насамперед представників духовної та світської еліт. З огляду на це християнська Римська імперія, попри численні поділи, сприймалася як містична тілесна цілісність аж до початку 20 - х рр. ХХ ст. (доки існувала Османська імперія, котра вважалася правонаступницею Візантії - офіційна назва "Базилея римлян"; зрештою печально відомий Третій Райх був замислений італійськими та німецькими фашистами як відроджена Священна Римська імперія германської нації). Давньоруська держава, частини якої увійшли до складу низки країн, в тому числі до володінь ординських ханів, руськими Рюриковичами та литовськими Гедиміновичами сприймалася як жива духовна цілісність, відродити яку за першої-ліпшої нагоди було святим обов'язком згаданих князівських еліт.

Згідно наведених схем здійснено цікавий інтелектуальний проект щодо закріплення тих чи інших територій з відповідними народами, правителями та державами за місіями апостолів з певними наслідками в царині геополітичних, ідеологічних, релігійних та інших перспектив. Як відомо, католицька церква, і до сьогодні обґрунтовує своє право на світове християнське лідерство, оскільки папи римські продовжують місію апостол а Петра (єврейське ім'я - Шимон, в грецькому варіанті - Симон, що мовою оригіналу означає "слухняний" чи "вислуханий Богом"). Саме він володіє ключами від Царства Небесного, це його Христос виділив з-поміж інших учнів і назвав Петром (грецькою - "камінь"), значенням слова закріпивши за ним функцію антропологізованого, а в такий спосіб максимально наближе - ного до статусу втілення, фундаменту, підґрунтя нової віри.

Для Русі принципове значення мав апостол Андрій, оскільки в його компетенції була Скіфія (в сенсі - Східна Європа в цілому, крім також частини Малої Азії та Балкан). З огляду на грецьке значення імені, похідне від "андрос" - "людина" (аналог єврейського Адам - "людина", "чоловік") та той факт, що він - рідний брат апостола Петра, статус Русі, з урахуванням згаданої символічної ролі Роша (Роса), суттєво зростав серед інших християнських країн.

Не зайвим буде звернути увагу і на символічно-етимологічну складову назви "Скіфія", адже її у Середньовіччі виводили від імені Аскез (єврейською - Ашкуз чи Ашкеназ; в пізнішій традиції ашкеназі - центральноєвропейські євреї). Аскез був онуком Яфета і сином Гомера, а для нашої розмови важливо, що Ашкуз єврейською означає "вогонь, що поширюється", а Гомер (єврейською - Гамарйах) - "досконалий" (до речі, від цього імені виводився етнонім "кіммерійці"), крім того, він вважався символічним предком германських та слов'янських народів.

Шановний читач, сподіваємося, що роздуми в межах визначеного сюжету можна продовжити, тим більше, що навколо зазначених тем вже сформувалася та постійно поповнюється новими розвідками певна світська і богословська наукова традиція. Втім очевидні й суттєві об'єктивні труднощі, пов'язані з досить складною, дотичною до власне історичної, теологічною, лінгвістичною та іншою проблематикою, що суттєво уповільнює вивчення феномену християнського Середньовіччя, його інтелектуального виміру. Наразі важливе враховування богословсько-філологічних аспектів процесу моделювання християнської цивілізації. У всякому разі все менше викликає заперечень теза про принципово важливу роль в становленні та подальшому розвиткові християнського Середньовіччя інтелектуальних конструкцій, створених з урахуванням не тільки символічних, семантично-етимологічних та інших сегментів мовного матеріалу як свого роду будівельного, але і гармонійно з ним пов'язаних суто християнських поглядів на феномен тілесного під кутом зору базового положення про Боговтілення.

Размещено на Allbest.ru