Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

Для вступної лекції з філософії ці загальні труднощі збільшуються подвійно, оскільки дати однозначне, прийнятне для всіх визначення філософії практично неможливо. І питання не в тому, що протягом історичного розвитку змінювалося уявлення про філософію (це властиво всім наукам), а в тім, що в будь-який час, у тому числі й сьогодні, різні філософські напрямки, різні філософи по-різному уявляють зміст і призначення філософії (що для інших наук не властиво). Звідси, природно, у багатьох виникає переконання, а точніше - упередження, що філософія мало пов'язана з наукою.

Крім того, починаючи вивчення філософії, студенти зустрічаються ніби зі знайомою незнайомкою. З одного боку, абстрактність філософської мови утруднює для студентів засвоєння, а для викладача - викладення матеріалу. З іншого боку, студенти переконані, що, по-перше, вони вже давно все це знають і викладач тільки наводить тінь на ясний день і говорить зарозумілі слова про банальні речі, а по-друге, усе, про що говорить викладач, не має ніякого практичного значення, і філософствування, якщо і становить інтерес, то лише для бездіяльного розуму і до них, майбутніх інженерів, економістів і т. д., не має ніякого відношення. З цього приводу варто зазначити поки що тільки те, що дане судження настільки ж вірне, наскільки і помилкове.

XXI століття - час по своїй суті прагматичний. Наука надзвичайно розширила спектр людських можливостей, дозволила людству вирішити багато проблем. Установлення у XIX столітті буржуазних суспільних відносин, з іншого боку, сформувало новий ідеал людини, людського щастя, в основі якого лежить успіх у практичних справах, багатство, суспільне становище (імідж). Не випадково прагматизм виник у США, країні, яка для багатьох є зразком розвитку в наш час і де подібне уявлення про успіх є найбільш розповсюдженим.

Але XXI століття з його динамізмом, що доходить до суєтності, зі зрослими можливостями людства, що доходять до самознищення, з новою силою, у новому ракурсі поставило і питання (старе як міф) про сенс людського існування і "смисл" самого світу. Виявилося, і чим далі, тим більше це підтверджується, що нікому не вдається, і навряд чи вдасться відійти від цих "проклятих" питань і ми приречені давати на них свою відповідь. Потреба у відповіді на них ще більш зростає в часи кризових станів суспільства, революції, коли руйнуються звичні умови життя і встановлюються нові суспільні відносини, коли окрема людина потрапляє до невблаганних, безжалісних жорен історії і світ починає їй здаватися безглуздим, абсурдним, за твердженням Альберта Камю.

Таким чином, потреба у філософії, у філософському осмисленні світу в наш час не тільки не зменшується, але й зростає. І як би ми не відхрещувалися від філософії, нам її не позбутися, як не позбутися кожній людині філософствування.

Світогляд, його структура і типи

Філософія для кожного (про що вже йшлося), хто навіть спеціально не вивчає її, є чимось знайомим, хоча і не цілком осмисленим. І це не випадково. Філософія нерозривно пов'язана зі світоглядом. Так думали і думають сьогодні більшість філософів, хоча є філософські напрямки, наприклад неопозитивізм, що заперечують такий зв'язок. А світогляд є таким феноменом, без якого немислиме існування людини як людини, як особистості. Кожний із нас, чи то академік, чи простий робітник, має свій світогляд.

Світогляд - це сукупність знань, оцінок, принципів, що визначають узагальнене уявлення про світ у цілому, розуміння світу і місця в ньому самої людини, життєві позиції, програму поводження і діяльності людей. Світогляд становить складне інтегральне утворення, у якому злиті воєдино його різні компоненти: знання і цінності, ідеали і принципи, норми і переконання - усе це невід'ємні складові світогляду.

Найважливішим елементом світогляду є знання. При цьому знання може мати різне походження: повсякденне, наукове, узагалі донаукове. Безумовно, у наш час "якість світогляду" багато в чому визначається ступенем наявності в ньому наукового знання, тому що наука дозволяє нам глибше проникнути в сутність світу і самої людини, зрозуміти їхній взаємозв'язок. Але це, утім, не означає, що світогляд різних людей можна вибудувати за ранжиром з погляду наявності в ньому наукового знання. Те ж саме можна сказати і про світогляди, що панували в різні періоди людської історії. Навряд чи можна зробити висновок, що світогляд нашого століття "вище рангом", ніж світогляд древніх греків. К. Ясперс правий, заявляючи, що наука нам лише відкриває справді незрозуміле. Але це у певній мірі зрозуміло було вже Сократу з його знаменитим "я знаю, що я нічого не знаю".

Щоб зрозуміти парадокс цієї ситуації, потрібно мати на увазі особливий характер світоглядного знання. Наука дає нам знання про різноманітні факти і явища, і в ході історії обсяг цього знання зростає. Але далеко не все це знання входить до структури світогляду. Раніше вже відзначалося, що світогляд - це погляд на "світ у цілому". Хоча тут слід відзначити суперечливість виразу "світ у цілому". Адже, з одного боку, світ у цілому людина ніколи не знала і не буде знати, таке знання практично неможливе і тому даний вираз є безглуздим. Але, з іншого боку, незаперечним є прагнення людини до цілісності, єдності, закінченості свого знання про світ, прагнення створити завершену в принципових моментах картину світу. Коли Гегель говорить про закінченість розвитку абсолютної ідеї, він аж ніяк не думає, що надалі не буде приросту наукового знання. Стверджуючи так, він заявляє про те, що сутність світу вже пізнана й у цьому розумінні ми вже маємо цілісну картину світу, і процес пізнання можна вважати завершеним. Таким чином, до світогляду має відношення тільки те наукове або повсякденне знання, що допомагає нам зрозуміти цілісність світу, проникнути в його таємницю як цілісності. При цьому варто мати на увазі, що зміст цього знання історичний, і тому важко однозначно визначити, яке наукове знання несе в собі "світоглядне навантаження", а яке ні. Наприклад, геліоцентричний погляд на нашу планетну систему у свій час викликав, як відомо, запеклі суперечки, а Бруно поплатився за нього мученицькою смертю. І суперечки ці велися саме через те, що цьому вченню надавалося велике світоглядне навантаження. Сьогодні ж навряд чи хто з нас і зі служителів церкви надає цьому знанню таке світоглядне значення. Наукові або повсякденні знання набувають світоглядного значення тоді, коли вони стосуються основного відношення в структурі світогляду "світ - людина", а це, як правило, якщо можна так висловитися, "граничні" знання, що розкривають нам фундаментальні відносини і властивості природи і самої людини. До цих знань можна віднести і знання про основи суспільства, тому що взаємозв'язок "природа - людина" завжди опосередкований суспільством.

Говорячи про важливу роль знання в структурі світогляду, потрібно звернути увагу на метаморфозу, що воно зазнає, стаючи структурним елементом світогляду. Навіть "граничне" наукове або повсякденне знання не просто включається у світогляд, воно тут екстраполюється і на ту частину світу, яка залишається за межею цього знання. Таким чином знання стають переконаннями. їхня відмінність від просто знань у тому, що знання - об'єктивні, загальнозначущі, існують "без мене", а в переконаннях об'єктивне і суб'єктивне злито воєдино, знання стають "моїми" знаннями і визначають принцип "моєї" діяльності, "мого" поводження. Таке знання Ясперс називає "філософською вірою".

Але пізнавальне ставлення до світу є тільки однією стороною світогляду, іншою його стороною є ціннісне ставлення. Саме єдність двох цих сторін виражає специфічність такого явища, як світогляд.

Ціннісне ставлення до світу багато в чому протилежне пізнавальному. Якщо метою пізнання є істина, об'єктивне, загальнозначуще осягнення реального світу, то метою ціннісного підходу є розгляд явищ з погляду цілей, потреб, інтересів, розуміння сенсу життя. Ціннісне ставлення вносить, таким чином, особистісний момент у наше знання. І не тільки особистісний, але і соціально-класовий момент, оскільки кожний із нас є представником тієї або іншої соціальної групи, і її система цінностей накладає свій відбиток на наше бачення світу. Саме через це в соціально неоднорідному суспільстві існують, взаємодіють і ведуть боротьбу різні, і навіть полярні, світоглядні позиції.

Ціннісний підхід наче просіває наше знання з погляду його значення для нас, відбираючи значуще і відкидаючи незначуще, виступає найважливішим елементом у перетворенні знань у переконання, принципи діяльності. Без ціннісного підходу просто неможливо уявити формування таких елементів світогляду, як ідеали, розуміння сенсу життя.

Знання і цінності, безумовно, складають серцевину світогляду, його основний зміст. Але це в основному - раціональні елементи світогляду. Поряд з ними світогляд містить у собі почуття, віру, емоційне ставлення до світу, самого себе. Тільки в сукупності всі ці елементи дають можливість зрозуміти зміст такого складного духовного утворення людини, як світогляд.

Але світогляд не тотожний філософії, як зазначалося раніше. Адже люди жили і до того, як виникла філософія, та й сьогодні світогляд багатьох людей навряд чи можна назвати філософським.

У філософській літературі прийнято виділяти три типи світогляду: міфологічний, релігійний і філософський. їх наведено в історичній послідовності виникнення, хоча останні два типи співіснують і сьогодні, та й від елементів міфологічного світорозуміння ми не звільнилися цілком і сьогодні. світогляд міф духовний

Міф, безумовно, є найдавнішою з відомих форм світорозуміння людства, його духовної культури. Він виступав як єдина синкретична (нерозчленована) форма свідомості, у якій воєдино було сплетено усе: зачатки знань, релігійних вірувань, форм мистецтва, філософських уявлень. Синкретичність міфу простежується й в іншому відношенні. У змісті міфу немає протиставлення природи і людини, духовного і матеріального, поцейбічного і потойбічного. У ньому світ живе як єдине ціле і людина виступає його частиною, наділеною всіма властивостями цілого. Тут немає межі між людиною і природними істотами, людиною і богами. У міфі людина може перетворюватися у тварин, а останні - в людину, вона може стати богом і навпаки, боги - людьми. Своєрідність змісту міфу нерозривно пов'язана зі своєрідністю його форми, де думка виражена в емоційних, конкретно-чуттєвих образах, метафорах.

На відміну від міфологічного релігійний світогляд поділяє світ на дві частини: світ природний, "земний", "поцейбічний" і світ потойбічний, "небесний", надприродний. У ньому проведена чітка межа між богом і людиною, богом і природою, людиною і природою. Релігійний світогляд також розкриває нам єдність світу, його цілісність, але на відміну від міфу знаходить його в богові, як творці і природи і людини. Характерною рисою релігійного світогляду є і спосіб його існування. Таким способом є віра. Віра в існування надприродних сил є серцевиною релігійного світогляду. "Вірую, тому що абсурдно", - стверджував християнський теолог початку нової ери Тертуліан. На основі цих уявлень у рамках релігійного світогляду формуються смисложиттєві цінності, ідеали, принципи поводження і діяльності.

Філософія історично є третім типом світогляду, що своїми джерелами має і міф, і релігію.

Специфіка філософського світогляду. Природа філософських проблем

Філософія, безсумнівно, нерозривно пов'язана з типами світогляду, що їй передували. Без цього зв'язку ми не в змозі зрозуміти її виникнення. Але, разом з тим, виникнення філософії означало розрив з попередніми типами світогляду, виникнення якісно нового типу світорозуміння. Європейська філософія виникає наприкінці VII - початку VI століття до нашої ери в Стародавній Греції. Приблизно в цей же час зароджується філософія в Індії і Китаї. Цей збіг навіть сьогодні важко пояснити, з огляду на відсутність зв'язку між цими регіонами в той час. К. Ясперс називає цей час "осьовим". Саме тоді, на його думку, яка, утім, поділяється багатьма, зародилася сучасна культура і людина стала "сучасною" людиною. Тоді людина вперше підіймається до усвідомлення буття світу і свого власного буття, до усвідомлення своєї свідомості, роблячи його предметом рефлексії. Тут відбувається перехід від колективної свідомості, якою є міф, до індивідуальної, з'являються люди, що ставлять перед собою завдання усвідомлення світу і прагнуть донести свої погляди до інших людей.

Філософія відрізняється від міфу, насамперед, способом розгляду проблем. Вона намагається осмислити світоглядні проблеми. Там, де міф і релігія звертаються до традиції і віри, філософія звертається до розуму, інтелекту, намагається дати раціональне обґрунтування проблем. Емпіричні спостереження, логічні висновки, узагальнення і докази ставить вона на місце фантастичних вимислів і сліпої віри. Усе і вся піддає вона неупередженому суду розуму, тільки в ньому бачачи єдину опору. Своєю основною задачею ставить вона пошук істини, істини неупередженої і безкорисливої.

Які ж проблеми хвилюють філософію, на вирішенні яких питань вона концентрує свою увагу? Як уже відзначалося раніше, на це питання нелегко дати відповідь, оскільки в різний час у самих філософів було різне уявлення про це. І все-таки, як зазначив Гегель, якими б різними не були філософські системи, усі вони сходяться в тому, що вони - філософські системи.

Первісне уявлення давніх греків про філософію істотно відрізнялося від сучасних уявлення. Філософія (буквальний переклад з давньогрецької "любов до мудрості") містила в собі всі знання і, власне кажучи, була синонімом науки, що зароджувалася. Давньогрецькі філософи були носіями знання, не розділеного ще по спеціальних науках, такого, що узагальнювало практичний досвід людей і емпіричних спостережень. Але поряд зі знанням подібного роду філософія древніх містила в собі і міркування про світ і людину, тобто ті проблеми, що згодом стають власне філософськими проблемами.

Центральною проблемою в ряді цих проблем є проблема буття, що у давньогрецьких філософів, і не тільки в них, часто виступає як вчення про природу. Тому перших давньогрецьких філософів називали фізиками. Саме слово "філософ", за деякими історичними свідченнями, ужив уперше грецький математик і філософ Піфагор, бажаючи підкреслити цим, що він не мудрець (мудрецями можуть бути тільки боги), а аматор мудрості. Але давніх фізиків в природі цікавили не частковості, а питання будови світу, його походження, принципів функціонування.

Вони прагнули часткові знання, часткові спостереження привести до єдиного знаменника для того, щоб розкрити єдину першооснову світу, з якої все виникає й до якої все повертається. За різноманіттям предметів явищ навколишнього світу вони прагнули знайти єдине начало. І ця проблема протягом багатьох століть залишається однією з центральних проблем філософії, хоча підходи до її вирішення, питання, що висуваються на перший план, насамперед у зв'язку з розвитком науки, у різні періоди істотно відрізняються. Такий підхід до розгляду світу, природи, що ставить своєю метою досягнення всеосяжного пояснення фактів, побудови на цій основі всеосяжної єдиної теорії, отримає згодом назву "метафізика", і філософія була як метафізика, яку ми спостерігаємо навіть на початку XIX століття в Гегеля. Та й сьогодні такий підхід не далекий від деяких течій релігійної філософії.

Уже в Стародавній Греції намітилися і два підходи до вирішення проблеми буття, що одержали згодом назви "матеріалізм" й "ідеалізм", а сама проблема буття в марксизмі була названа основним питанням філософії. Суть самої проблеми зводиться, врешті решт, до того, що розуміти під першоосновою, до чого зводиться все різноманіття предметів і явищ світу. Філософи-матеріалісти бачили таку першооснову в матерії, розуміючи під останньою, аж до марксизму, або одну з чотирьох стихій (земля, вода, повітря, вогонь), або дрібну частку речовини. Світ, усі предмети і явища в ньому розуміються як такі, що існують об'єктивно, незалежно від людської свідомості і, досить часто, як у давньогрецьких філософів, незалежно від богів. Якщо і визнавалося значення бога або богів, то тільки як акту творіння.

Ідеалісти, навпроти, вважали, що справжнім буттям володіють ідея, дух. Найбільше чітко подібний погляд висловлений давньогрецьким філософом Платоном, що вважав, що справжній світ - це світ ідей, предмети і явища навколишнього світу є тільки тіні ідей. Цю точку зору найбільш послідовно розвивав німецький філософ Гегель, який думав, що першоосновою усього є абсолютна ідея, що, розгортаючись у процесі розвитку, відчужує себе в природі і суспільстві. Подібні погляди у філософії прийнято називати об'єктивно-ідеалістичними, тому що за основу всього тут береться об'єктивний дух, дух як такий.

Але філософію світ цікавить не сам по собі, а в його співвідношенні з людиною. Людина, її природа, здібності і діяльність, "особливість" і, у той же час, єдність зі світом - ці проблеми постійно присутні у філософських міркуваннях. Проблема "світ - людина" завжди (можливо, за винятком, та й то із застереженням, досократівських давньогрецьких філософів) стоїть в центрі уваги філософії. Більше того, можна сказати, що і сама проблема буття, і різні підходи до її вирішення виникають з фіксування розходження буття предметів, речей (фізичного - в широкому змісті) і буття людини, що містить у собі єдність фізичного і психічного, тіла і духу, розходження буття речовинного світу і духовних процесів.

З цієї передумови випливає існування різних форм буття і, отже, питання взаємозв'язку цих форм, питання про "справжнє" буття, співвідношення буття і небуття, буття і ніщо. У змістовному плані категорія буття містить у собі такі моменти:

1) існування світу і людини;

2) існування різних форм буття (без визнання різних форм буття не може виникнути і сама проблема буття);

3) єдність цих різних форм, яка фіксується поняттям "буття". Звідси ж випливає і можливість існування двох різних підходів - матеріалістичного й ідеалістичного - до вирішення самої проблеми.

З відмінностей між буттям світу і буттям людини випливає й інша, гносеологічна проблема - чи може людина пізнати світ і як здійснюється процес пізнання, чи може вона у своїх поняттях дати адекватний опис навколишніх предметів, явищ і процесів, чи існують межі людського пізнання і, якщо так, то чим вони обумовлені. Ці й інші подібні питання були і залишаються предметом філософських роздумів. І до цих питань можна виділити в історії філософії два підходи. Поряд із філософами, що визнають можливість пізнання світу, були і є філософи, що розділяють скептичні і навіть агностичні погляди.

Але людина цікавить філософію не тільки в співвідношенні з об'єктивним світом. Уже з часів Сократа філософи усе більше замислюються над питаннями людського життя і смерті, призначення людини і сенсу її існування, моральними цінностями. Смисложиттєві проблеми людського існування в ході історії займають усе більше місце у філософії. У наші дні ці проблеми знаходяться в центрі філософських роздумів, а деякі філософські течії, наприклад екзистенціалізм, вважає їх єдиними, що заслуговують уваги філософії. І дійсно, обґрунтування моральних вищих цінностей, без яких людські дії, наука втрачають своє значення, завжди будуть привертати увагу філософії.

Починаючи з давніх часів, філософія звертається до проблем суспільного життя, загальних принципів політичного правового ладу й інших суспільних питань. Багато давньогрецьких філософів брали активну участь у політичному житті своїх держав, були вихователями і наставниками царів. Платонівські роботи "Держава", "Закони" поклали початок глибокого наукового аналізу суспільних і політичних проблем, що стали невід'ємною частиною багатьох філософських систем. І це не дивно, тому що проблеми суспільного буття людини є невід'ємною частиною світоглядних проблем.

Розгляд даного питання доречно закінчити цитатою англійського філософа, одного з найбільших мислителів минулого століття Бертрана Рассела: " Чи розділений світ на дух і матерію, а якщо так, то що таке дух і що таке матерія? Чи підпорядкований дух матерії або він має незалежні здібності? Чи має всесвіт яку-небудь єдність або мету? Чи розвивається всесвіт у напрямку до деякої мети? Чи дійсно існують закони природи або ми просто віримо в них, завдяки лише властивій нам схильності до порядку? Чи є людина тим, чим вона здається астрономові - малесенькою грудочкою суміші вуглецю і води, що безсило копошиться на маленькій і другорядній планеті? Або ж людина є тим, чим вона уявлялася Гамлету? А може, вона є і тим і іншим одночасно? Чи існують піднесений і негідний способи життя, або ж усі способи життя є тільки марністю? Якщо ж існує спосіб життя, що є піднесеним, то в чому він полягає і як ми його можемо досягти? Чи потрібно добру бути вічним, щоб заслуговувати високої оцінки, або ж до добра потрібно прагнути, навіть якщо всесвіт неминуче рухається до загибелі? Досліджувати ці питання, якщо не відповідати на них, - справа філософії" [3, с. 6].

Філософія і наука. Методологічна функція філософії

Питання про взаємозв'язок філософії і науки, про "науковість" самої філософії останні півтора сторіччя викликало і викликає гострі суперечки. Щоб хоч трохи розібратися в цьому питанні, необхідно подивитися на історію взаємин філософії і науки.

У Стародавній Греції поняття "філософія", по суті, було тотожним поняттю "наука". Під філософією розумілася вся наука, що зароджувалася, і філософами називалися носії цього наукового знання. І це не було натяжкою. Недарма родоначальника давньогрецької філософії Фалеса вважали одним із семи мудреців. За свідченням Діогена Лаертського, він відкрив тривалість року і розділив його на триста шістдесят п'ять днів, першим пророчив сонячне затьмарення, виміряв висоту єгипетських пірамід по їхній тіні, першим став вести бесіди про природу. Усім відоме ім'я іншого давньогрецького філософа - Піфагора за його відкриття в галузі геометрії. И інші давньогрецькі філософи недарма шанувалися своїми співгромадянами. Філософія там, поряд із власне філософськими проблемами, розглядала і специфічні наукові питання. І такий стан філософії зберігався тривалий час, навіть у Новий час поняття "філософ" і "вчений" були багато в чому тотожні. Декарт, що є одним з основоположників сучасної науки, відомий своїми працями в галузі математики і геометрії. Йому по праву належить відкриття умовного рефлексу. Лейбніц був видатним математиком. Незаперечні заслуги Канта в галузі космології. Можна було б продовжити перелік імен, шанованих не тільки філософією, але й наукою взагалі.

Але в той же час вже в Стародавній Греції намітилася тенденція до розмежування власне філософських і наукових проблем, і в міру зростання наукових знань ця тенденція підсилювалася. Вже Аристотель здійснює спробу виділити філософське знання з усієї сукупності знань, на відміну від часткових наук. Філософія ("перша філософія"), на його думку, повинна розглядатися як вчення про першопричини, першопринципи, найзагальніші основи буття. Вона вища від усіх інших наук, тому що зайнята пошуком істини і тільки істини, у той час як інші науки виходять із принципу корисності, тому вона є "королевою наук" і висунуті нею положення і принципи часткові науки не можуть заперечувати, вони повинні їх неухильно дотримуватися.

"Королівський" статус філософія в системі наук мала тривалий час, аж до XIX століття. Навіть у Новий час (17-18 століття), коли відбувається бурхливе зростання наукового знання і виникає багато сучасних наук, філософія залишається "королевою наук". І це не випадково. Часто наукове знання мало в цей період в основному дослідний і описовий характер і не могло ще зрівнятися з філософією за інтелектуальною силою, за здатністю до теоретичних узагальнень, умінням бачити зв'язки різних явищ.

Ситуація істотно змінюється у XIX столітті, коли часткові науки "виростають" до рівня теоретичної науки. Тепер вони вже в стані самі створювати теорії, що пояснюють усю сукупність відомих науці фактів, бачити тенденції розвитку явищ, розробляти власні методи досліджень. Претензії філософії на панування піддаються сумніву. Серед учених широко розповсюджене гасло: "Наука, бійся метафізики!" (Метафізикою з часів Аристотеля називають "першу філософію". Правда, Гегель і Маркс під метафізикою розуміють вчення, протилежне діалектиці, що розглядає світ, явища поза розвитком і загальним зв'язком.) їх не влаштовують принципи філософії, тим більше, більшість з них носить умоглядний характер і входить у суперечність з частковонауковим знанням. Адже поряд з геніальними ідеями, що збагатили наукове знання, у філософії було висунуто чимало і таких ідей, що не "стикуються" з фактами часткових наук. Поширюється думка, що філософія зжила себе подібно королю Ліру, залишилася без царства і їй немає місця в сучасній науці. Наука, на думку багатьох учених минулого століття, сама може вирішувати і власні проблеми, і ті, що вважалися споконвіку філософськими. Такі погляди одержують поширення і серед філософів. У ХIX-ХХ століттях виникають філософські напрямки, що представники яких не вважали філософію "повноцінною" наукою і навіть взагалі наукою.

І все-таки в наш час більшість філософів і вчених не заперечують науковий статус філософії, не розділяють точку зору, що вона зжила себе. Але тоді виникає питання: "У чому наукова цінність філософського знання, філософських узагальнень, чому і сьогодні більшість вважає філософію наукою?"

Раніше вже підкреслювалося, що філософію поєднує з наукою, ставить її в один з нею ряд сам спосіб розгляду нею проблем. Філософія, як і наука, підходить до вирішення своїх специфічних проблем, спираючись на доводи розуму, дає їм раціональне обгрунтування. По-друге, самі ці проблеми мають не тільки самоцінність для філософії, але і надзвичайно важливі для науки. І сьогодні людина прагне до інтеграції наукового знання, осмислення його в цілому, і здійснити цю інтеграцію в змозі лише філософія. Жодна конкретна наука не може виконати цю функцію. І сьогодні (може бути, сьогодні більше, ніж колись раніше) у науці виникають проблеми, дати пояснення яким вона просто не в змозі. І тут на допомогу їй приходить філософія. Ця допомога полягає не в тому, що вона бере на себе їхнє вирішення, але на основі вироблених загальних принципів світорозуміння філософія намічає можливі способи підходу до вирішення, формує загальні припущення про їхню природу. Вона намагається мов би зазирнути за той обрій, до якого підійшла і перед яким зупинилася наука, указати подальший шлях. На цій основі наука будує свої гіпотези.

Узагальнюючи, синтезуючи наукове і практичне знання, філософія розробляє категоріальний (категорії - найбільш загальні поняття, що відбивають загальні зв'язки дійсності і пізнання) апарат, яким користуються всі науки, без якого вони просто не можуть обійтися. Говорячи про значення давньогрецької філософії для європейської науки, К. Ясперс по праву вказує на те, що саме там зусиллями давньогрецьких філософів був розроблений категоріальний апарат, що лежить у основі всієї науки.

Говорячи про функції філософії в системі наукового знання, особливо слід підкреслити її роль у дослідженні самого пізнавального процесу. Філософія не тільки узагальнює результати наукового пізнання, але і рефлексує сам пізнавальний процес, його закономірності, зв'язки. На цій основі вона виробляє найбільш загальні методи (методологію) наукового пізнання, даючи тим самим у руки науки могутній інструмент для подальшого вивчення природи і суспільства. Недарма Ф. Бекон, говорячи про роль методу в науковому пізнанні, підкреслював, що навіть сліпий, що йде по дорозі, обжене зрячого, що йде без дороги. У зв'язку з цим варто сказати, що існують два методи, підходи до дослідження дійсності: діалектичний і метафізичний. Діалектичний метод вимагає розглядати явища світу в їхньому загальному взаємозв'язку, зміні і розвитку. Метафізичний метод, навпроти, розглядає явища поза їхнім зв'язком, розвитком.

Не можна обійти мовчанням і роль філософії в з'ясуванні найзагальніших основ самої науки. Адже наука сама має потребу в обгрунтуванні, з'ясуванні свого місця і ролі в житті суспільства, з'ясуванні своєї природи і можливостей. Сьогодні це ще більш очевидно, ніж коли-небудь раніше. І зрозуміти науці саму себе значною мірою допомагає філософія.

Філософія в системі культури

Як би ми не визначали культуру - чи то як спосіб діяльності людини, чи як систему цінностей (культура надзвичайно складне утворення, і дати їй однозначне визначення просто неможливо) - безсумнівно, що філософія є найважливішою її частиною. При цьому не просто частиною поряд з іншими частинами, а ядром духовної культури суспільства. Безсумнівно, що філософія сама є породженням культури. Культура існувала до філософії. Більш того, культура того або іншого народу накладає свій відбиток на філософію, її проблематику, способи підходу до вирішення проблем, її бачення світу.

Досить указати на розходження між західноєвропейською, індійською, китайською, російською філософіями, щоб зрозуміти безперечність цього положення. Але, виникнувши, філософія сама вже сприяє перетворенню культури в цілому. Раніше уже підкреслювався вплив давньогрецької філософії на європейську, та й усю світову культуру. І з тих пір, як виникла філософія, розвиток культур різних народів, їхня зміна багато в чому обумовлені розвитком самої філософії. Перехід від Середньовіччя до Нового часу був обумовлений не тільки змінами в структурі продуктивних сил, але і змінами у світорозумінні, відображенні самої картини світу у свідомості людей, їхнього бачення, оцінки як самих себе, так і свого ставлення до природи. І цей перехід був підготовлений значною мірою філософами Франції, Англії й інших європейських країн.

І в цьому немає нічого дивного. Адже філософія, як уже відзначалося, є основою світогляду, а останній, у свою чергу, є "душею" культури. Узагальнюючи не тільки досвід розвитку науки, але і досвід усіх інших форм людської життєдіяльності, філософія сприяє усвідомленню, критичному осмисленню цього досвіду, і тим самим установленню одних поглядів, норм, принципів і відкиданню інших. Вона допомагає осмислити саму культуру.

Раніше уже зазначалося, однією з найважливіших функцій філософії є "розроблення" категорій, але останні є не тільки формами наукового мислення, але і формами думки взагалі, універсаліями культури. Не тільки наукове мислення (тут категорії застосовуються усвідомлено), але і повсякденне (тут, як правило, вони застосовуються неусвідомлено) використовує їх для вирішення своїх задач. А якщо врахувати, що філософія виробляє не тільки інтелектуальні, але й морально-емоційні універсалі!, то стає ще більш очевидним її велике значення в системі культури.

Особливого розгляду заслуговує питання про взаємозв'язки філософії і практично перетворювальної діяльності людини, діяльності з перетворення природи й особливо суспільних відносин. Це питання заслуговує на особливу увагу у світлі відомого положення К. Маркса: "Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа в тому, щоб змінити його". Тим самим Маркс найважливішою функцією філософії вважав зміну, перетворення суспільного світу людини. Він прямо заявляв, що його філософія повинна стати духовною зброєю пролетаріату в перетворенні суспільства.

Сама по собі ця формула навряд чи може викликати якісь заперечення. Адже, у кінцевому підсумку, уся наука, у тому числі й філософія, служить людині, допомагає їй усвідомити світ і саму себе з метою перетворення світу і себе. Але, як показав досвід, утилітарне ставлення до філософії, зрощування її з політикою, перетворення в ідеологію веде до догматизації самої філософії, збіднює її зміст, перетворює в "служницю" панівних політичних сил. Тим самим спотворюється сама суть філософії бути інструментом критично-рефлексивного осмислення досвіду людини.

На закінчення доречно навести слова російського філософа П. Лаврова: "...Філософія, відрізняючи від інших діяльностей людського духу, оживлює їх усі, надає їм людських рис, осмислює їх для людини. Без неї наука - збірник фактів, мистецтво - питання техніки, життя - механізм. Філософствувати - це розвивати в собі людину як злагоджену єдину істоту (сутність)" [1, с. 577].

Антична філософія

Тема "Антична філософія" посідає особливе місце в курсі філософії. Античність, точніше давньогрецька філософія і культура в цілому (Античність включає давньогрецький і давньоримський періоди історії), є колискою європейської філософії і культури, що вже давно переступила границі Європи. Німецький філософ XX століття Карл Ясперс називає період виникнення філософії (в історичному аспекті, одночасно з давньогрецькою філософією, філософія виникає й у інших центрах культури - Індії і Китаї) осьовим часом світової історії, тому що саме тоді сформувалася людина такого типу, який ми маємо і сьогодні.

Історичні передумови і джерела античної філософії

Антична філософія виникає наприкінці VII - VI ст. до нашої ери. Німецький дослідник античної філософії Едуард Целлер пов'язує її виникнення з обдарованістю грецького народу, у якому, на його думку, поєдналися практична спритність з тонким відчуттям прекрасного, здоровий реалізм із піднесеним ідеалізмом, розуміння одиничного зі здатністю до гармонічного поєднання частин, створення прекрасного цілого. У цьому судженні є велика доля істини: у філософії не безпідставно прийнято говорити не тільки про свідомість людини, але й про дух народу! І в той же час "дух народу" - матерія важко вловима, яка сама піддається змінам у зв'язку зі змінами його суспільного життя.

Антична філософія виникає на стику двох епох, у розвитку давньогрецького суспільства: первіснообщинної і рабовласницької. Хоча протягом усього свого розвитку антична філософія не звільнилася цілком від впливу духовної культури первіснообщинного ладу, по своїй суті вона є породженням рабовласницького суспільства і становить ядро його духовної культури. Процеси розпаду первіснообщинних відносин, переходу від патріархальної системи рабства до розвиненого рабовласництва, що відбувалися в Греції у ЛГШ-Л'' ст. до нашої ери, породжують необхідність у новій формі світорозуміння, показують недостатність міфологічного розуміння світу, змушують рефлексувати сам міф і тим самим вийти за його межі.

Первіснообщинний лад, не знаючи особистості в соціально-класовому розподілі, не знав особистості в новоєвропейському розумінні цього слова. Рід був єдиною формою людського гуртожитку і тому єдиним можливим принципом розуміння світу. Людина не мислила себе поза родом і, у свою чергу, рід поза природою. Родові, родинні відносини в розумінні древніх греків переносилися на розуміння всього світу, єдиного космосу. Міфологія, розвинена в греків у більшому ступені, ніж у інших народів, є формою усвідомлення родових, родинних відносин і перенесення їх на весь світ. У міфі світ представлений неподільною єдністю, де рід "виростає" з природи, а людина - з роду. Більш того, навіть боги є породженням природи. Міф не знає протиставлення бога і природи, бога і людини, природи і людини. Розходження є, але це розходження в ступені, а не в суті. Усі вони живуть за єдиними принципами. І сам світ - єдиний неподільний космос - є тілесно-одушевлений, спорідненим з людиною, і боги теж майже в усьому повторюють поводження людини і розрізняються хіба що ступенем почуттів, бажань, пристрастей. У світі все розумно і доцільно, як є розумним і доцільним рід, і це природна розумність і доцільність, що не потребує обгрунтування і пояснення. Тому міф малює нам картину того, як виник світ, хто були його творці та герої. Його не цікавить питання - "чому", тому що йому з самого початку це зрозуміло, як є зрозумілими і природними родові відносини.

На очах, можна припустити, приголомшених греків руйнувалися, здавалося б, установлені на віки родові відносини, руйнувався звичний зрозумілий світ. Усе навколо з вічного незмінного перетворилося в тимчасове і невизначене. І міф, що пояснював і стверджував цю вічність і незмінність, не міг нічого пояснити, не міг нічим допомогти людям, у яких на очах з-під ніг ішов Грунт. Ось де і виникає гостра суспільна потреба, необхідність у розумінні цих процесів, у поясненні того, що відбувається. При цьому передові мислителі приходять до розуміння: щоб пояснити те, що відбувається, недостатньо винайти, створити новий міф, необхідно вийти за межі міфу, перебороти його. Міф як форма світорозуміння зжив себе слідом за тим, як зжила себе родоплемінна спільність, яка його породила.

Але наявність суспільної потреби в новій формі світорозуміння ще не означає автоматичного її задоволення. Для цього в самій духовній сфері повинні були дозріти необхідні передумови. Такими передумовами для грецької філософії були, з одного боку, міфи і релігійні вірування, а з іншого - накопичені як самими греками, так і їх сусідами знання.

Уже підкреслювалося, що грецька міфологія є однією з найрозвиненіших міфологічних систем і що антична філософія нерозривно з нею пов'язана. Нерозривно пов'язана антична філософія і з релігією. Утім, міф і релігію в древніх греків буває важко розрізнити, хоча це і не те саме. Міф значно "ширший" від релігії за своїм змістом, коло подій і явищ, які в ньому трактуються, далеко виходить за рамки релігії, але релігія є ядром міфу, вона є мовби принципом розгляду світу в міфі. Віра в духовних істот, що знаходяться за межами цього світу і керують ним, є не тільки головною рисою, але і невід'ємним сутнісним моментом міфологічного підходу до світу.

Вплив міфу і релігії на античну філософію протягом усього її існування, і в грецький, і в римський періоди, є безсумнівним. Міф і релігія були тим розумовим матеріалом, на якому виникла філософія. Античні філософи досить часто звертаються до Гесіода і Гомера - давньогрецьких поетів, у творах яких міфи систематизовані і пройшли визначену раціональну обробку, але мислення яких у цілому не вийшло за рамки міфологічного. У міфі і релігії давньогрецькі філософи, особливо перші, часто брали проблеми, що стали предметом їхнього аналізу, з ними вони сперечалися, нерідко гостро критикували і висміювали міфологічні і релігійні уявлення, проте філософія античності ніколи не розривала цілком пуповину, що зв'язує її з міфом і релігією.

Але міф і релігія є тільки одним плечем, на яке спирається філософія при своєму виникненні. Іншим плечем є ті знання, що нагромадили до цього часу різні давньогрецькі племена, а також сусіди, які розташовувалися поблизу, насамперед Вавилон і Єгипет. Багато дослідників при цьому зазначають, що останні мали більш значні досягнення в галузі математичних і астрономічних знань, ніж самі греки. Але виникненням науки як особливого способу пізнання світу і як особливої системи знання, що дає нам уявлення про нього, ми, безсумнівно, зобов'язані грекам.

Космоцентричний характер античної філософії

Виникнення філософії знаменувало виникнення принципово нового, наукового підходу до світу, хоча давньогрецьке уявлення про справжнє знання, про істину істотно відрізняється від нинішніх уявлень про наукове знання. Греки створюють науковий принцип підходу до світу, його розуміння, що виходить за межі міфологічного і релігійного підходів, спрямований на пошук причин, внутрішньої сутності явищ, схованої за тим, що дано нам з очевидністю, але мету пізнання давньогрецькі філософи бачать іншою в порівнянні з тим, як її бачить сучасна наука. Увага давньогрецьких філософів спрямована не на пізнання різноманітних предметів і явищ світу, а на пізнання світу як цілого, світу в цілому як єдиного і досконалого космосу. Давньогрецька філософська думка наскрізь космоцентрична. Філософи переконані, що лише збагнувши таємницю буття космосу, осягнувши його закони, ми можемо наблизитися до істини. Звичайно, це не означає, що давньогрецьких філософів зовсім не цікавлять частково-наукові знання. Усі вони були найосвіченішими людьми свого часу, скоріше носіями наукового знання взагалі, ніж власне філософського знання. Діоген Лаертський говорить про те, що Фалес першим передбачив сонячне затьмарення, розділив рік на 365 днів, відкрив Малу Ведмедицю. Анаксимандр "першим накреслив обриси землі і моря і, крім того, спорудив небесний глобус" [7, с. 93]. Піфагор відомий нам своїми відкриттями в галузі математики. Багато давньогрецьких філософів брали активну участь у громадському житті своїх держав, чим заслужили повагу і шанування громадян. Але усе-таки вони вважали справжнім знанням знання загального, цілісного, першооснови, а не знання часткового, окремих предметів і явищ. Характерним є висловлювання Геракліта про те, що "багатознайство розуму не навчає", "тому що є єдина мудрість - збагнути Знання, що править усім через усе" [7, с. 93]. Знання загального, знання єдиного, незмінного, що лежить в основі всього різноманіття предметів чуттєвого світу, на їхню думку, є справжнім знанням. І таким знанням є знання досконалого єдиного космосу, який усе породжує й усе в себе вбирає. Космос, на думку давньогрецьких мислителів, є основою усього, таким, що все породжує і все вбирає, у його загибелі, смерті, розкладанні, і тому саме знання самих основ Космосу є справжнім знанням. Тому античні філософи акцентують увагу на пізнанні цього єдиного, неподільного, незмінного, досконалого і завжди такого, що дорівнює самому собі космосу, а не на пізнанні мінливих і скінченних у часі предметів і явищ.

Для Фалеса "прекраснішим за все є космос", Геракліт говорить про "прекрасний космос", Анаксагор вважає, що і народитися краще заради того, "щоб споглядати небо і будову всього космосу". Для Платона космос є "живою істотою, наділеною душею і розумом", що є "єдиним цілим, складеним із цілісних частин, досконалою, непідвладне старінню і недугам" [10, с. 473].

Аристотель теж вважає, що "це Небо (у даному випадку в смислі Космос, Всесвіт - А. Л.) одне, єдине й у повноті своїй досконале" [4, с. 292]. За формою своєю Космос є кулею, оскільки куля - найдосконаліша геометрична фігура

Проблема буття у філософії Античності

Звичайно, уявлення античних філософів про Космос не позбавлені міфологічних елементів, але в цілому вони виходять за рамки міфу. Уже перші філософи не зупиняються на антропоморфінізації Всесвіту і його явищ, а намагаються знайти його першооснову, першопричину. Представники першої філософської школи Античності, мілетської школи, що виникла наприкінці VII в. до н. е. у місті Мілет, - Фалес, Анаксимандр і Анаксимен бачили таку першооснову в матеріальному, речовинному началі. Засновник школи Фалес, один із семи давньогрецьких мудреців, вважав такою першоосновою воду. З води, на думку Фалеса, усе виникає й на неї ж, у кінцевому підсумку, усе перетворюється. На думку Аристотеля, до такого висновку він прийшов, спостерігаючи, що їжа всіх істот волога і насіння всього живого вологе, саме тепло виникає з вологи. Земля, на думку Фалеса, теж лежить на воді. Анаксимен такою першоосновою називає повітря, що, розряджаючись, перетворюється на вогонь, а при згущенні - у вітер, туман, воду, землю, камінь. Анаксимандр вважав, що першоосновою не може бути жодна з відомих нам чотирьох стихій - земля, вода, повітря, вогонь, а першоосновою є апейрон - безмежна невизначена матерія, що завдяки властивим їй протилежностям - теплому і холодному, сухому і вологому - породжує все у світі.

Близьким за поглядами до мілетців був Геракліт із Ефеса. Він вважав першоосновою вогонь. "Цей космос, той же самий для всіх, - заявляв він, - не створив ніхто з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, що мірами розпалюється, і мірами згасає" [1, с. 275]. Вогонь, згущуючись, перетворюється в повітря, повітря - у воду, а вода - у землю і навпаки. Усе у світі виникає за необхідністю і тече, як ріка. А править світом доля або Логос. Саме він вносить у Космос порядок, є його керуючим началом.

Першооснова, першопричина всього, що існує, і є, на думку філософів, справжнім буттям, з якого виникають усі речі і явища видимого світу й у яке вони перетворюються, хоча самого поняття буття в них ще немає, його вперше вводить у філософію Парменід - засновник елейської школи, учень Ксенофана. Та й філософами вони себе не називали, а називали фізиками, оскільки їхній погляд був спрямований на природу

Більш розгорнуте вчення про буття як речовинну першооснову в давньогрецькій філософії розроблено пізніше у вченнях Левкіпа і Демокрита. На їхню думку, безмежний Всесвіт в основі своїй має атоми і порожнечу, що є, за словами Аристотеля, буттям і небуттям. Атоми - дрібні, далі неподільні частки - розрізняються між собою за формою, порядком і положенням. Атомів нескінченна безліч, і вони рухаються в безмежній порожнечі. Вони незмінні, змінюються лише тіла, ними утворені, які виникають у результаті зіткнення й зчеплення атомів, і зникають через розпад на атоми. Погляд Левкіпа і Демокрита на природу буття розділяє і Епікур.

Інший підхід до розуміння природи буття ми спостерігаємо в піфагорійців. Засновником піфагорійського союзу, який за своїм змістом був релігійно-філософською і політичною організацією, що виникла в м. Кротон у Південній Італії, яка була тоді колонією Греції, був Піфагор, що переселився туди із Самоса. Він і його послідовники наприкінці VI ст. до н. е. створили вчення, згідно з яким основою всього сущого є число. Глибоко займаючись математикою, вони прийшли до висновку, що у всього навколишнього більше подібних рис з числом, ніж з вогнем, повітрям, водою і землею. Тому, на їхню думку, в основі всіх речей і явищ лежать числові сполучення, предмети і явища - лише наслідування чисел. Крім того, число, числові сполучення якнайкраще виражають гармонію Всесвіту. Тому істинно сущим, справжнім буттям є число. Хоча самі піфагорійці не протиставляли число чуттєво-речовинному, і, за свідченням Аристотеля, "вони число приймають за начало і як матерію для існуючого, і як [вираження] його станів і властивостей" [3, с. 76]. У їхньому вченні при дослідженні буття акцент робиться не на матеріальний субстрат, а на структуру, форму предметів. Цю лінію далі розвиває Платон, один із видатних представників давньогрецької філософії, її класик, на якого піфагорійське вчення дуже вплинуло.

На думку Платона, чуттєво-предметний світ не може розглядатися як справжнє буття, істинне буття взагалі не може бути речовинним. Усе речовинне і чуттєво-предметне є мінливим і тимчасовим. Платон говорить про необхідність розрізняти дві речі: "Що є вічне, буття, що не має виникнення, і що є таким, що вічно виникає, але ніколи не суще" [11, с. 469]. Таким вічним, що не має виникнення і завжди тотожне самому собі буттям є ідеї (ейдоси), а чуттєво-предметний світ є тінню цих ідей. Речі предметного світу пов'язані зі світом ідей подвійно: по-перше, річ причетна до своєї ідеї, як тінь предмета причетна до самого предмета, по-друге, ідеї є ідеалами предметів і явищ чуттєвого світу. Для роз'яснення свого вчення про ідеї Платон використовує аналогію печери. "Уявіть собі, - пише Платон, -що люди з малого віку прикуті до стін печери, через усю довжину якої тягнеться широкий просвіт, і люди можуть бачити тільки те, що відображається на стінах печери, оскільки вони звернені спиною до світла і голову повернути не можуть. Світло йде від вогню, що горить на вершині гори. А між вогнем і печерою проходить дорога, по якій люди несуть різне начиння, статуї, зображення живих істот і т. д. Тіні всіх цих предметів падають через просвіт на стіну печери, і люди бачать тільки ці тіні. Природно, вони будуть приймати тіні єдино справжніми предметами. Точно так люди сприймають предметний світ, у якому живуть, сприймаючи його як справжнє буття, хоча насправді цей світ лише тінь світу ідей. У світі ідей всі ідеї пов'язані між собою і вищою ідеєю є ідея блага, що уособлює собою єдність світу.

Таким чином, Платон немов розриває світ на два світи - ідеальний і чуттєво-предметний. Але варто зазначити, що протилежність світу ідей і предметного світу в Платона варто розглядати не як протиставлення матерії і свідомості, що спостерігаємо потім, у новий час, а як протиставлення матерій і форми.

Платонівське вчення про ідеї критикує інший видатний філософ Античності - Аристотель, учень Платона. На думку Аристотеля, подвоєння світу, здійснене Платоном, не тільки не полегшує його розуміння, але ще більше утруднює. Платон говорить про причетність речей до ейдосів, але не пояснює, що таке причетність. Крім того, "слід... вважати неможливим, щоб окремо друг від друга існували сутність і те, сутністю чого вона є; тому як можуть ідеї, якщо вони є сутністю речей, існувати окремо від них?" [3, с. 88] Сам Аристотель вважає, що існують дві першооснови: "матерія, що сама по собі не є щось визначене..." і "форма або образ, завдяки яким вона вже називається чимось визначеним..." [3, с. 394]. Матерія відстала, позбавлена руху і сама по собі є буттям лише потенційно. Актуальним буттям вона стає, лише поєднуючись з формою. Матерія подібна до глини, а форма - до гончара, що робить з неї чашки, глечики й інші гончарні вироби. З'єднуючись між собою, ці дві першооснови утворюють чуттєво-предметний реальний світ.

Размещено на Allbest.ru