Естетичний ідеал та наукове пізнання у художніх творах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Естетичний ідеал

Уявлення письменника про життя, яким воно має бути, є його ідеалом. Термін "ідеал" у перекладі з грецької мови -- ідея, поняття, образ, уявлення, взірець досконалості, найвища мета. Є ідеали політичні, наукові, моральні, економічні. Ці ідеали виражаються в поняттях. Ідеали виростають на ґрунті дійсності, але вони випереджають дійсність, виявляючи тенденції її розвитку, мобілізують енергію людини. Естетичний ідеал має конкретно-чуттєвий і конкретно-історичний характер, в епоху середньовіччя ідеалом був відважний рицар і смиренний монах. В епоху Відродження рицарський ідеал стає об'єктом сміху ("Дон Кіхот" Сервантеса). Ідеалом епохи Відродження є гармонійно розвинута особистість, у якій органічно поєднуються відвага воїна, мудрість ученого і талант художника.

І. Кант вважав, що ідеал є нормою, зразком для наслідування: "Як ідея дає правила, а ідеал слугує у такому разі праобразом для повного визнання своїх копій, і в нас немає іншого мірила для наших учинків, окрім поведінки цієї божественної людини в нас, з якою ми порівнюємо себе і завдяки цьому виправляємося, ніколи, однак, не маючи змоги зрівнятися з нею". Ідеалом може бути лише образ людини, бо лише вона, за Кантом, може ставити най велич піші цілі.

Особливу увагу приділяв ідеалу Геґель. На думку Гегеля, ідеал визначає зміст мистецтва, яке є однією з форм пізнання абсолютної ідеї. У ньому поєднуються об'єктивні і суб'єктивні сторони діяльності. Об'єктивна сторона -- це дійсність, що реально існує. Щодо суб'єктивної сторони, то ідеал є сукупністю цілей, ідей, носіями яких є прогресивні сили суспільства. Рух до досконалого суспільства породжує нові суперечності, які вимагають нового ідеалу. Ідеал постійно змінює свій зміст.

Без ідеалу мистецтво перетворюється в копію дійсності. Естетичний ідеал може втілюватися в образ-персонаж, в образ оповідача, ліричного героя. Носієм ідеалу найчастіше є позитивний герой. У тих творах, де нема позитивних героїв, виражається туга за ідеалом, ідеал утверджується шляхом заперечення негативного.

У кожному художньому творі є авторська емоційна оцінка. Справжній художній твір викликає глибокі емоції. їх сила і глибина залежить від культури, інтелекту, віку, темпераменту читача, емоційність -- критерій художньої цінності твору. Твір, не здатний викликати емоції, не може досягти своєї мети. Емоційність -- фактор жанрової градації художньої літератури. Без емоцій, трагічних характерів годі уявляти собі трагедію, без сміху і комічних характерів -- комедію.

Емоційність мистецтва посилюється його образністю, естетичною специфікою. "Ціль поезії, -- за словами І. Франка, -- є викликати в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи".

Види мистецтва, їх класифікація

Художню літературу називають вищим видом мистецтва. Вона повніше і глибше, ніж інші види мистецтва, відображає явища дійсності. їй підвладний час, простір і зображення. Художня література використовує засоби інших видів мистецтва. І. Франко писав: "коли музика може малювати тільки конкретні звукові явища (шум бурі, свист вітру, рев води, голоси звірів) і тільки посередньо, сказати б, символічно різні стани душі: поважний настрій, жаль, благання, гнів, радість і т. і., а недоступне для неї є ціле царство думок і рефлексії, абстрактів, крайобразів, руху і ділання..., то для поезії не тільки доступні всі ті явища, які Доступні й для музики, але надто й ті, що недоступні для неї. [...] Коли малярство апелює тільки до зору і тільки посередньо, при помочі зорових вражень, розбуджує в нашій душі образи, які найзвичайніше являються в асоціації з даним зоровим враженням (напр., бачимо на малюнку дерева з повгинаними в однім напрямі гіллями і вершками, і догадуємося, що се є вітер, або бачимо голі дерева і закутаного, скуленого чоловіка і заключаємо, що йому зимно, і т. і.), то поезія апелює рівночасно до зору і до слуху, а далі, при помочі слів і до всіх інших змислів і може викликати такі образи в нашій душі, яких малярство ніяким чином викликати не може".

Скульптор і маляр можуть зафіксувати один момент життя, але їм не під силу розкрити складний характер людини у розвитку. Музика передає переживання протягом певного часу.

Кожен вид мистецтва має свій матеріал для створення художнього образу. Скульптор використовує глину, камінь, дерево, метал, маляр -- фарби, музика -- звуки, пантоміма -- жести, музику, танець -- ритмічні рухи тіла. Матеріал визначає специфіку мистецтва. Види мистецтва можна умовно розділити на просторові, часові і просторово-часові. Просторовими є живопис, графіка, скульптура, архітектура, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво. Просторові мистецтва розміщуються у непорушному просторі.

До часових мистецтв відносять музику, спів, літературу. Свій предмет вони представляють протягом певного часу в розвитку. Протягом певного часу автор показує свого героя в епічному і драматичному творі. Синтетичними (просторово-часовими) вважають хореографію, кіно, театр, цирк.

Мистецтва можна ділити відповідно до органів чуття, на які вони діють, тобто на слухові (музика, спів, художнє читання), зорові (архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво), синтетичні (хореографія, кіно, театр, цирк, телемистецтво, дизайн, промислове мистецтво).

Художня література -- це синтетичне мистецтво, бо апелює до зору, нюху, дотику, смаку і до "шостого" чуття (інтуїції, ірреального, трансцендентного).

Особливості художнього пізнання

Характерною особливістю мистецтва є образність. Наука оперує цифрами, поняттями, силогізмами. Вона дає об'єктивну, точну характеристику предмета. Мистецтво -- творче відображення дійсності, воно включає вигадку, фантазію, авторську оцінку, змальовує світ з позицій прекрасного. І. Франко писав: "Освідчення, характеристика і груповання фактів у історика і в повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами". Порівнюючи історію і літературу Аристотель писав: "Завдання поета -- говорити не про те, що справді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче. Історик і поет відрізняються один від одного не тим, що один із них говорить віршами, а другий -- прозою (можна Геродотові твори викласти віршами, і все-таки це була б історія, хоч і у віршах); відрізняє їх те, що один говорить про події, які справді відбулися, а другий -- про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію -- поезія говорить більш про загальне, а історія -- про окреме".

Звичайно, образне мислення характерне не лише для митця але й для вченого. В свою чергу, логічне мислення властиве письменникам. Письменник пізнає життя і як політик, і як економіст, і як соціолог, і як психолог, і як філософ, і як історик.

Економісти, соціологи вивчають загальні закони розвитку суспільства, їх вплив на життя людей, медики -- людський організм, психологи -- загальні закони людської психіки. Наука -- сфера позаморальна і позаестетична, а мистецтво оцінює зображене з позицій добра і краси. Наука вивчає світ однобічно, вона, за словами М. Чернишевського, робить ніби "розріз" предмета, мистецтво прагне до всебічного, універсального зображення конкретного предмета. Письменника цікавить зовнішність героя, його вчинки, поведінка, ставлення до навколишнього світу, психологія, логіка характеру, мова. В епічному і драматичному творі кожен герой має своє ім'я і прізвище. В науці конкретне, індивідуальне не враховується, в художньому образі органічно поєднується загальне та індивідуальне. Конкретно-чуттєвий характер відрізняє художній образ від наукового поняття.

Вчений (медик, хімік, біолог, фізик) робить узагальнення на основі багатьох фактів. Для письменника має значення навіть випадкове і виняткове. Вони можуть бути матеріалом для художнього узагальнення.

Мистецтво, маючи наочний характер, є доступнішим, ніж наука. Наука важче сприймається. Пізнання наукової істини, відзначає Геґель, "потребує своєрідної культури, великих зусиль і багатоманітних пізнань в галузі певної науки та розуміння її місця серед інших дисциплін. Інтереси ж такого роду занять не є всезагальною рушійною силою людського серця, а завжди обмежуються вузьким колом осіб".

Наука робить нас фахівцем у певній галузі знань, мистецтво виховує людські почуття, знайомить із суттю добра і зла, краси і потворності. Наука і мистецтво мають свої відкриття. Вчені відкривають планети, розкрили будову атома. Мистецтво розкрило трагедію довірливого Отелло, хвилюючі почуття Тетяни Ларіної. Наука впливає на мистецтво. Під впливом учення Дарвіна про походження родів і видів у природі з'явився еволюційний метод у літературознавстві. Е. Золя намагався генетично дослідити походження вад у героїв своїх творів. У свою чергу мистецтво впливає на науку. Подорож на підводному човні спершу зробили герої Жюля Верна, згодом були сконструйовані підводні човни.

У мисленні вченого і письменника є багато спільного. Є люди, які виявляють схильність як до науки, так і до мистецтва. Так, І. Франко був не лише письменником, але й істориком і теоретиком мистецтва, Софія Ковалевська захоплювалася і математикою, і літературою. Шекспір цікавився хворобами мозку, він так переконливо показав божевілля Короля Ліра, що психіатри не мають до цієї сцени ніяких претензій.

Образний спосіб пізнання виник раніше, ніж науковий. Для давніх греків філософією була міфологія, за допомогою міфології вони пояснювали незрозумілі політичні, економічні процеси, явища природи і долі людей.

Предмет і специфіка художньої літератури

Що є предметом мистецтва? На це питання пробували дати відповідь учені всіх епох. М. Довгалевський писав, що поезія змальовує вчинки людей і речі, "які існують реально або видумані", ("Поетика. Сад поетичний"). На думку Лессінга, коло життєвих явищ, які змальовує література, постійно розширюється. Але понад усе письменника цікавить людина, її переживання, радощі і страждання ("Лаокоон"). І. Франко писав, що найвища мета літератури "є чоловік, правдивий, живий чоловік, людська одиниця і людська громада". "Мистецтво, -- вважав письменник, -- повинно охоплювати все, бути відкриттям власного я і цілого світу, як його бачить і розуміє поет". "Істинний предмет поезії, -- зауважував Геґель, -- складають не сонце, не гори, не пейзаж, і не звичайний вигляд людини, кров і нерви, м'язи, а духовні інтереси".

У дисертації М. Чернишевського читаємо: "Сфера мистецтва не обмежується лише прекрасним і його так званими моментами, а обіймає собою все, що є в дійсності (в природі і в житті), цікавить людину не як ученого, а просто як людину, загальноінтересне в житті -- ось зміст мистецтва".

В О. Потебні знаходимо таке визначення: "Мистецтво має своїм предметом природу в найширшому розумінні цього слова, але воно не безпосереднє відображення природи в русі, а певне видозмінення цього відображення. Між твором мистецтва і природою стоїть думка людини, лише за цієї умови мистецтво може бути творчістю".

"Мистецтво, -- писав X. Ортега-і-Ґассет, -- це відбиток життя природи, яку споглядають через чийсь темперамент, змалювання саме людського".

Г. Поспєлов вважав, що мистецтво досліджує насамперед соціальну характерність життя, яка проявляється в індивідуальній формі.

Анатомія зосереджує увагу на будові людського тіла, фізіологія -- на роботі його органів, психіатрія -- на функціонуванні нервової системи.

Письменник вивчає моральний і духовний світ не людини взагалі, а конкретної людини, її вчинки, взаємини з іншими людьми. Світ думок і вчинків, духовну і моральну суть людини в художньому творі допомагають розкрити речі і природа.

Наука і мистецтво пізнають життя по-різному. Наука робить висновки на основі конкретних фактів, використовуючи відповідні, властиві їй поняття. її мета дати точні знання про предмет. Так, для фізіолога серце -- орган кровообігу, для письменника -- символ моральної характеристики людини. Дня астронома сонце -- зірка, найближча до Землі, розпечена куля, для письменника -- символ тепла, світла, предмет естетичної насолоди. Він милується сонцем, що купається в росі, блукає в листі дерев. Письменник завжди висловлює своє ставлення до зображуваного, оцінює його з позицій краси.

Порівнюючи літературу з наукою, І. Франко підкреслював, що художня література здатна проникнути у такі явища суспільного життя, "де не все може забратися наука (в житті щоденнім, в розвитку психологічнім страстей та нам'єтностей людських), і старається будити охоту і силу в читателях до усунення тих хиб'". Заслуговує на увагу думка І. Франка, висловлена у передмові до першого видання повісті "Захар Беркут": "Повість історична -- се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатовання фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплощення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивовання і груповання фактів у історика і в повістяра зовсім од-мінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами".

Художня література, за спостереженням І. Франка, "дає нам уявлення про найглибші внутрішні сторони життя народу, яких наука ще не навчилася досліджувати з достатньою докладністю". "Ціль поезії, -- писав І. Франко, -- є -- викликати в душі читателя живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які проймали душу поета в хвилі, коли творив ті образи".

Предмет зображення визначає специфічні особливості художньої літератури. Специфіка літератури є предметом дискусій і суперечок. Тому з'явилося кілька теорій: теорія образної специфіки літератури, теорія предметної специфіки літератури, теорія естетичної сутності літератури, теорія ідеологічної сутності літератури, теорія наслідування дійсності шляхом моделювання.

Однією з найдавніших є теорія образної специфіки літератури. її прихильники вважають, що специфічна властивість мистецтва полягає в його образності. Ця теорія зародилася в часи античності. її прихильниками були Ґ.В.Ф. Гегель, В. Бєлінський. В. Бєлінський у статті "Погляд на російську літературу 1847 року", наслідуючи Гегеля, писав, що різниця між наукою і літературою тільки у формі, а зміст їх однаковий. Такої думки дотримувалися російські вчені XX ст. Г. Недошивін ("Очерки теории искусства". -- М, 1953) і Б. Рунін ("Вечный поиск". -- М, 1964). Безперечно, образність - важлива особливість мистецтва, але специфіка мистецтва не лише в образності. Не кожна образна розповідь про події є художньою, мистецькою, образність характерна для людського мислення, образними є сни, спогади. Образи можуть використовуватися у наукових працях, політичних трактатах, але там вони -- ілюстративні, виконують допоміжну функцію. У творах мистецтва образи мають самостійне значення, вони емоційні, експресивні. Той, хто не бачить різниці між змістом науки і мистецтва, ототожнює образи мистецтва з ілюстративними образами науки. Якби зміст наукових, політичних, філософських трактатів не відрізнявся від змісту художніх творів, тоді мистецтво перетворилося б у просту ілюстрацію. Зміст мистецтва годі уявити собі без суб'єктивного елементу, вигадки, фантазії. Наука ж прагне дати об'єктивне знання про предмет.

З критикою теорії образної специфіки мистецтва виступили Г. Поспелов ("Эстетическое и художественное". -- М., 1965), Г. Абрамович ("Предмет и назначение искусства и литературы" // Теория литературы. -- М., 1962), I. Буров ("Эстетическая сущность искусства". -- М., 1956). На їх думку, специфіка літератури у її предметі, а предметом є людина. Дійсно, у кожному творі є людина, її думки, почуття, переживання. Не випадково М. Горький називав художню літературу "людинознавством", а О. Бальзак "історією людського серця". Безсумнівно, людина -- основний предмет мистецтва, але не єдиний. У художніх творах є й природа, світ речей, соціальне оточення. Наука також вивчає людину (логіка, психологія, медицина), однак література, на відміну від науки, вивчає конкретну людину, конкретні характери ідолі. Теорія ж предметної специфіки не робить різниці між наукою і літературою.

Російські літературознавці В. Ванелов ("Проблема прекрасного". -- М., 1957), Л. Столович ("Эстетическое в действительности и искусстве".--М., 1959), С. Гольдентріхт ("О природе эстетического творчества". -- М., 1966) вважають, що специфіка художньої літератури у тому, що вона змальовує естетичні сторони життя. Естетичні властивості дійсності, на їх думку, є предметом художнього пізнання. З цього приводу Г. Поспелов зауважує, що у світі немає естетичних за своєю суттю явищ життя, "всі ті явища життя, які відносяться до самої їх суті, не є естетичними властивостями". Художня література в ім'я утвердження ідеалу нерідко звертається й до потворних явищ життя.

Прихильники теорії ідеологічної сутності мистецтва відстоювали думку, що мистецтво оцінює життя з позицій відповідної ідеології. "Мистецтво, -- за словами Поспелова, -- є перш за все пізнання соціальної характерності життя. Художник у виборі явищ життя виходить із своїх ідеологічних інтересів. І робить ці ідеологічні інтереси предметом осмислення і оцінки".1 Г. Поспелов зауважує, що предметом пізнання може бути не тільки соціальне життя людей, але й життя природи, побут, культура. їх вибір диктує письменнику ідеологія. Предмет мистецтва -- це "ідеологічно усвідомлена характерність життя народу". Людина не просто споглядає життя, а дає йому емоційну оцінку. Це і є безпосереднє ідеологічне світосприйняття. Але в цю теорію не вписується архітектура і музика. До того ж мистецтво ширше від ідеології, воно цікавиться не лише ідеологією. Крім того, мистецтво -- явище не ідеологічне, а естетичне.

Представники теорії наслідування дійсності шляхом моделювання вважають, що художня творчість є специфічним способом образного моделювання дійсності. Наприклад, бравий солдат Швейк і Василь Тьоркін, за словами М. Кагана, -- "не результати відображення і пізнання дійсності, а створені образні втілення різних людських якостей і форм поведінки". "Художньо-образні моделі, на відміну від моделей наукових, -- зауважує М. Каган, -- не просто пояснюють світ, але стають поряд з реально існуючими і сприймаються ними як якась "ілюзорна реальність".

Знаряддям художнього пізнання є не абстрактна думка, а творча уява. Письменник, актор, живописець, скульптор створюють образні моделі реальності. У мистецтві творча уява з допомогою мислення створює образи, "творить нове, небувале, а в науці абстрактне мислення з допомогою уяви відкриває закони буття". Створення моделей у науці має допоміжний характер, учений без них часто обходиться. У мистецтві образи-моделі є його "художньою плоттю". У художньо-образних формах, на думку вченого, моделюються "об'єктивно-суб'єктивні, а не об'єктивно-об'єктивні відношення". Художня модель створюється фантазією художника, який, малюючи з натури, творить свій образ.

Наукова модель має об'єктивний документальний характер. Такою є модель атома, створена Бором. Формули, графіки, трикутники, піраміди, скелети людей, птахів -- це також моделі. М. Каган слушно підкреслює: якби образна модель обмежувалась документальним відображенням дійсності, вона не мала б художньої цінності.

Вважаємо, що -- теорія наслідування дійсності шляхом моделювання не робить різниці між художнім образом і, скажімо, манекеном. У художніх моделях завжди є авторське бачення і авторська оцінка. У наукових немає авторського "я", вони не мають емоційного забарвлення.

Жодна із згаданих теорій у повній мірі не розкриває специфіку мистецтва, але всі разом вони дають досить повне уявлення про особливості мистецтва. ідеал пізнання науковий література

Література

1. Абрамович ГЛ. Предмет и назначение искусства и литературы // Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. -М., 1962. --Т. 1.

2. Антонич Б.-І. Національне мистецтво. Спроба ідеалістичної системи мистецтва // Наука і культура. Україна. -- Вип. 24. -- К., 1990.

3. Аристотель. Поетика. -- К., 1967.

4. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. -- М.. 1970.

5. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. -- М., 1975.

6. Белинский В.Г. Взгляд на русскую литературу 1847 года // Полное собрание сочинений. -- М., 1956. -- Т. 10.

7. Буров И.А. Эстетическая сущность искусства. -- М., 1966.

8. Бушмин A.C. Наука о литературе. -- Л., 1980.

9. Ванслов В.В. Проблема прекрасного. -- М., 1957.

10. Введение в литературоведение / Под ред. Г.Н. Поспелова. -- М., 1983.

11. Волинський П.К. Основи теорії літератури. -- К., 1967.

12. Волков И.Ф. Литература как вид художественного творчества. -- М., 1985.

13. Вступ до літературознавства: Хрестоматія / Упоряд. Н.І. Бернадська.

-- К., 1995.

14. Гегель Г.В.Ф. Эстетика: В 4 т. -- М., 1971.--Т. 1.

15. Головенченко Ф.М. Введение в литературоведение. -- М., 1964.

16. Дмитриева H.A. О прекрасном. -- М., 1960.

17. История эстетики. Памятники мировой эстетической мысли: В 5 т

-- М., 1962--1966. -- Т. 1.

18. Каган М.С. Лекции по марксистско-ленинской эстетике. -- М 1971.

19. Кант И. Критика способности суждения // Собрание сочинений в 6 т. -- Т. 5.

20. Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігій-на поезія //Слово і час. -- 1992. --№ 10.

21. ЛессінгГ.Е. Лаокоон, або Про межі малярства й поезії. -- К., 1968.

22. Літературна енциклопедія: У 2 т. / Автор-укладач Ю.І. Ковалів. -- К 2007.

23. Поспелов Г.Н. Эстетическое и художественное. -- М., 1965.

24. Франко ІЛ. Із секретів поетичної творчості. -- К., 1969.

25. Франко /. Леся Українка // Твори: У 20 т. -- К., 1955. Т. 17.

26. Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства. -- К 1988.

27. Чернишевський М. Естетичні відношення мистецтва до дійсності -- К., 1970.

Размещено на Allbest.ru